Текст книги "Ювелір з вулиці Капуцинів"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц)

– У тебе дуже правдиві очі, – сказала. – Вони зігрівають мене!

Сливинський дивився на Марію справді на диво чесними, люблячими очима і думав – час уже вимикати світло…

Щаслива й безвільна, Марія лежала, поклавши голову на плече пана Модеста.

– Любий, – шепотіла, – нікуди я тебе не пущу. І тут знайдеться для нас багато справ.

– Все це – дурниці, – обірвав пан Модест, – що я можу зробити один, без зброї, без зв’язків?

– Але ж існують люди…

– Де вони? Не вірю я у ці казки…

– Я тебе зведу з ними.

– Ти? – засміявся Модест. – Не жартуй, моя люба.

– Так, я… – пригорнулась до нього гарячою щокою Марія, – Ти не віриш мені, але ж я познайомлю тебе з вуйком Денисом. Хороша людина, справжня, чесна. Ти знайдеш з ним спільну мову.

– Це з вашої друкарні?

– Наш метранпаж. Він друкує листівки у гітлерівців під носом…

– І багато вас?

– Тихо будь, – прошепотіла Марія, – про такі речі не питають. Ти знаєш, що таке конспірація?

– Догадуюсь, – посміхнувся у темряві Сливинський.

– Розумний ти мій… – погладила його по щоці Марія, і через хвилину пан Модест почув її рівне дихання.

“Заснула”, – зрозумів. Ліниво потягнувся й подумав, що у пані Стелли зараз п’ють і танцюють. Напевно, там панна Ядзя. “Треба завтра неодмінно подзвонити їй”, – вирішив. Повернувся на бік і також заснув.

Марія розбудила його на світанку. Сиділа на краю ліжка, вже одягнена, вмита й зачесана.

– Повернусь післязавтра, – мовила.

– Я проведу тебе, – відкинув ковдру Сливинський.

– Не треба, – ласкаво скуйовдила йому чуприну. – А про нашу розмову вночі забудь, нікому ні слова.

– Я чекатиму на тебе, моя люба, – ухилився від прямої відповіді пан Модест.

– До післязавтра, – поцілувала його Марія. На порозі вона озирнулася і усміхнулась відкрито й радісно, як усміхається людина, у котрої легко на душі.

Модест Сливинський поспав ще, потім зробив гімнастику, випив чарку коньяку і попрямував до гестапо.

– Мій експеримент, – пан Модест наголосив на першому слові, – так, мій експеримент, як ви цілком справедливо зволили висловитись вчора, гер штандартенфюрер, завершився блискучим успіхом. Я можу назвати вам ім’я одного з керівників підпілля…

– Хто? – видихнув Менцель.

– Метранпаж друкарні, якийсь вуйко Денис. Сподіваюсь, прізвище встановити не так уже й важко.

Менцель викликав Харнака, і Модест Сливинський, виклав усе, про що дізнався від Марії Харчук.

– Поздоровляю вас, Віллі, – сказав штандартенфюрер, дивлячись на пана Модеста, – ваш план виявився вдалим. Поздоровляю і вас, пане Сливинський, – підсолодив пілюлю, – ви діяли непогано. Тепер, панове, нам слід обговорити другу частину операції… – Помітивши знаки, які подавав Харнак, сказав неввічливо: – Зачекайте, пане Сливинський, у приймальні, ви можете знадобитись.

“Як напився, то й од криниці одвернувся”, – сердито подумав пан Модест, навмисно повільно прямуючи до виходу. Коли двері зачинились, Менцель здивовано глянув на Харнака.

– Не розумію вас, Віллі. Адже ж з його допомогою ми можемо проникнути у саме серце організації.

– Не думайте, шеф, що там сидять самі тільки ідіоти. Вони розкусять цього птаха за один день. Досить і того, що він обдурив цю жінку. До того ж, чи гарантовані ми, що там не знають його як ділка з чорної біржі?

– Логічно, – погодився Менцель. – Що ж ви можете запропонувати?

– Мадам Харчук не повинна повернутись до міста, – твердо сказав Харнак. – Вона повинна піти туди, – зробив виразний жест рукою, – звідки ще ніхто не повертався. Але треба, щоб ніхто не запідозрив нашої участі. Наприклад, автомобільна катастрофа, у якій загинуло і двоє поліцаїв. Трупи побачить місцеве населення. Відразу підуть чутки – все чисто й красиво. А ми в цей час ідемо по слідах отого Дениса… Чи вже з’ясовують його прізвище? Є вже відповідь? Чудово, значить, Ковач… Справу доручаємо найдосвідченішим агентам. Ви згодні, штандартенфюрер?

Марія Харчук стояла на околиці містечка й чекала на автобус.

Ішов дощ, віяв холодний, пронизливий вітер, і Марія тю очі закуталась теплою хусткою. Автобуса не було й не було. Може, взагалі його не буде: на все містечко один старенький, пошарпаний автобус, та дяка богу, що є й такий, – все ж не пішки.

Поруч тупцювало ще кілька пасажирів. Марія запитала в одного з них, чи не відмінили рейс. Той сердито глянув на неї, витяг з кишені великий срібний годинник, клацнув кришкою і лише після цього відповів:

– Автобус на ремонті. Але обіцяють: ось-ось рушить в рейс…

Підійшли двоє поліцаїв. Видно, напідпитку – пальта розстебнуті, обличчя червоні, зухвало поглядають навколо. Марія щільніше закрила обличчя хусткою, згорбилася. Тепер вона була схожа на літню жінку, яка повертається до міста від сільських родичів, взявши з собою, що дали: відро картоплі, кілька качанів капусти, вінок цибулі. На нинішні часи – багатство…

Автобуса не було.

Марія закривалась парасолькою від поліцаїв, що чіплялись до пасажирів. Кинувши кілька глузливих реплік на адресу мокрих, погано зодягнених селян з кошиками, вони відтиснули від них молодесеньку дівчину, яка позирала на них переляканими очима.

– Агов, Грицьку, – реготав один з поліцаїв, – ця фройляйн схожа на мою колишню коханку. Що ти дивишся на мене так жалібно? Усміхнися, дівчино, я хочу побачити, як ти усміхаєшся…

– Ти їдеш до міста, дівчино? – допитувався другий. – Ми можемо там непогано повеселитись…

Дівчина задкувала до Марії, та один з поліцаїв раптом підставив їй ногу, і вона впала на мокру траву.

– Ха-ха! – зареготав поліцай.

Марія побачила, як затремтіли щоки у пасажира з срібним годинником. Перенісся в нього побіліло; він рвучко обернувся до поліцаїв.

– Ха-ха! – реготали поліцаї, дивлячись; як тікає до містечка дівчина. – Не лякайся, фройляйн, ми пожартували!..

– За такі жарти… – почав пасажир, та Марія встигла смикнути його за руку.

– Спокійно, – прошепотіла, – не встрявайте!

Чоловік хотів щось відповісти, та з-за рогу виринув критий брезентом грузовик. Загальмував, оббризкавши багном селян. З кабіни висунулося червоне безброве обличчя. Шофер уважно оглянув пасажирів і сказав:

– Автобуса не буде. Ремонт… Можете їхати зі мною…

Поліцаї сіли на кращих місцях біля кабіни. Марія повернулася до них спиною, примостившись біля заднього борту, так, аби бачити дорогу. Вона любила дивитись на шосе – як тікають назад дерева й кущі, поодинокі будиночки.

Шофер швидко гнав машину, грузовик підстрибував на нерівному асфальті, Марію кидало в різні боки, та вона міцно трималася. Думала: все-таки пощастило. Автобус зіпсувався, треба було б ще добу сидіти в містечку, коли б не ця машина. Через півтори-дві години вона буде у місті і знову побачить Модесту Володимировича. Не так уже й давно вони розлучились, а на серці було тривожно, хотілося скоріше зазирнути у темні очі Яблонського. Навіть зморшки біля губ, як,і надавали його обличчю трохи скептичного вигляду, подобались Марії. Завтра вона розповість про нього вуйкові Денису, і Модест Володимирович стане членом їхньої організації. Разом вони розклеюватимуть листівки. А втім, може, Яблонському доручать відповідальнішу роботу?

Машину кидало на вибоях, та Марія не помічала цього, усміхалась замріяно. Вже сьогодні вона буде з Модестом… А завтра, може, сам вуйко Денис зайде до них. Він, мабуть, спочатку гніватиметься на Марію за те, що не порадилася з ним, але хіба ж можна не вірити Яблонському? Це все одно, що не вірити самій собі. Так вона й скаже вуйкові Денису: ви що ж, не вірите мені? Ні, Ковач зрозуміє її і не лаятиме – це ж добре, коли в організацію приходить ще один надійний товариш.

Обабіч дороги – чорні голі поля. Машина мчить з горба на горб, поля біжать назад, ось уже й осінній непривітний ліс. Лише де-не-де зеленіють галявини – дощ січе по стовбурах і вітах, у ровах повно води, з-під коліс машини вусібіч летять бризки…

Скоро вже місто. Ще трохи – і можна буде побачити конус Крутого замка й шпилі костьолів. Шосе збігає тут на горбок, праворуч ліс, а ліворуч – урвище. На дні яру невеличкі, кущі й струмочок, який скидається зараз, під час дощів, на маленьку річку. А ось і перші будинки…

Безбровий шофер відчинив дверцята, глянув назад. Нікого нема. Попереду також чисте шосе. Безбровий натиснув на гальма і, коли машина зовсім уповільнила хід, різко крутнув кермо – та й вистрибнув на асфальт. Важкий грузовик ударився бортом об трухляву вербу, зламав її і… Безбровий бачив, як машина кілька разів перевернулася і врізалася кузовом у землю. Так і лежала вона догори колесами, поки збіглися люди з сусідніх будинків.

Наступного дня у місцевій газеті надрукували замітку про аварію на околиці міста. Репортер повідомляв: на слизькій дорозі машину занесло так, що шофер був безсилий що-небудь вдіяти. Загинуло чотирнадцять чоловік: два поліцаї, решта – мешканці міста і навколишніх сіл. Серед тих, що вмерли, не опритомнівши, було назване і прізвище Марії Харчук.

Сніг вибілив забруднені вулиці. Трималися невеличкі морози – надворі вільно дихалося, й сніг приємно поскрипував під ногами. Карл Кремер, власник найбільшого в місті ювелірного й комісійного магазину на фешенебельній вулиці Капуцинів, не поспішаючи, крокував центральним бульваром. Справи його йшли добре. З допомогою секретаря губернатора, якому для зміцнення дружніх стосунків довелося подарувати золотий годинник, Кремер одержав розкішну квартиру, а широка вдача негоціанта, котрий платив на один-два проценти більше, ніж на чорному ринку, зумовила те, що він за короткий час створив широку клієнтуру, яка постачала коштовності їхній фірмі.

Карла Кремера не цікавили дрібниці: його магазин був своєрідний – тут більше скуповували, ніж продавали. І треба сказати, що скуповували справді цінні речі. Старший продавець Михайло Фостяк любив хвалитись, що він уже пустив з торбою фірму короля чорного ринку Модеста Сливинського і скоро прибере до рук усю торгівлю коштовностями у місті.

– Цей Сливинський нехай бавиться картинками, – підморгував Фостяк у компанії ділків, – поки ми йому це дозволяємо. А спробує сунути свого поганого носа до коштовностей, голову не посоромимось зняти…

Спочатку пан Модест пручався і навіть скаржився Менцелю на нібито незаконні дії фірми Кремера, котра переманює його клієнтів. Але штандартенфюрер запитав у нього іронічно:

– Пан Сливинський був колись на приватній квартирі у губернатора? Не запрошували? А от пан Кремер мало не кожної суботи буває у губернатора. І до нього прихильна сама пані Ірма фон Вайганг… Зрозуміло? То коли зрозуміло, якого біса ви морочите мені голову?

Модест Сливинський згадав давню істину, що проти сили навіть віл не потягне, і змирився. Точніше, поклав собі значно розширити спекуляцію картинами – тут він і досі залишався монополістом.

Карл Кремер не поспішав – обмірковував повідомлення, котре Фостяк сьогодні передасть Богданові. Вчора губернатор у його присутності дзвонив комендантові і наказав посилити охорону військових складів на околиці міста. Виявляється, там зараз сконцентровано величезні запаси пального для літаків, які діють у районі Сталінграда. Крім того, на склади надійшло багато теплого одягу для солдатів та офіцерів і, починаючи з наступного тижня, його вантажитимуть для потреб Східного фронту.

Варто було висадити у повітря склади саме зараз, та як це зробити? Охороняють їх добірні частини есесівців, через колючий дріт пропущено електричний струм. Але ж там пальне для літаків, які скидають бомби на Сталінград! Хоч як важко, а склади треба знищити. В усякому разі, він повинен інформувати товаришів.

Богдан прийшов близько дванадцятої, коли в магазині було повно людей. Карл Кремер поспішав кудись у справах і бачив, як Фостяк, тримаючи під пахвою комісійне пальто, запрошував Стефанишина до примірювальної. Богдан обносився, і хлопці обіцяли підібрати йому щось пристойне – важкувато, щоправда, на такого здорованя, та Фостяк усе може.

Стоячи біля магазину, Карл Кремер бачив, як через кілька хвилин Богдан вийшов, озирнувся і попрямував у бік Люблінського базару. Йшов швидко, поли нового пальта розліталися. Карл зрозумів – Богдан схвильований його повідомленням, і сьогодні, коли не зараз, керівництво організації дізнається про склади.

Люблінський базар – найжвавіший куточок міста. Сніг, перемішаний з багном, утворює суцільне болото, липне до черевиків. Посередині дерев’яні ряди, збоку – “розкладка”. Тут можна купити все, починаючи від бронзових канделябрів і сентиментальних французьких романів та кінчаючи “майже новими” чобітьми.

Одразу за базаром у одно– і двоповерхових будиночках – довгий ряд різноманітних майстерень. Тут ремонт примусів та каструль, шевські, кравецькі, поруч перукарні, “забігайлівки”, де з-під поли завсідникам дають склянку самогону. – Ділки у пошарпаних пальтах і чорних капелюхах, селяни у домотканих свитках, музейні пані у старомодних манто, бруднуваті, з підведеними очима повії…

Богдан купив на базарі кілька німецьких ерзац-сигарет і завернув до майстерні, над якою на величезному фанерному щиті горів неприродним жовтувато-червоним полум’ям примус. У кутку напівтемного приміщення, заваленого відрами, каструлями, копирсався чоловік у засмальцьованому одязі. Коло нього – бабуся з дірявою каструлею.

– Завтра, бабусю, зробимо, – говорив їй чоловік, поблискуючи жвавими очима. Кругле обличчя його, облямоване короткою борідкою (не зрозумієш – борідка чи просто людина давно не голилася), трохи витяглось од нетерпіння. – Сьогодні не можна. Залишайте, бабусю, завтра заберете каструлю, як нова буде.

Коли бабуся вийшла, накинув на двері защіпку і обернувся до Богдана.

– Я ж попереджав – до мене лише у невідкладних справах!

Богдан сів на табуретку.

– Саме невідкладна й є, Євгене Степановичу.

– І не Євген Степанович, а Василь Петрович, і не Заремба, а Волянюк, – поморщився той. – І коли я вас навчу?

– То ми ж самі, Євгене…

– Василь Петрович! – перебив Заремба. – Звикати треба, а то бовкнеш десь невчасно…

– Гаразд… Я щойно з магазину. Є дуже важливі повідомлення…

Вислухавши його, Заремба посидів хвилину мовчки, обдумуючи новини.

– Важка задача, – нарешті зітхнув Євген Степанович, – не під силу нам. Голе місце, не підповзеш до складів. Підстрелять, як куріпку…

– А коли під’їхати на машині – ніби одержувати щось? – запропонував Богдан. – Буцімто з якоїсь військової частини… Документи виготовити, ну й…

– Есесівська охорона, – похитав головою Заремба. – Вони на цьому зуби з’їли. І де ти візьмеш зразки документів?

– Ви, я бачу, гейби чогось перестрашені, – не здавався Богдан. – Можна спробувати…

– Тобі не підпільником бути, а батярусами командувати, – скипів Заремба. – Ось так завжди: шубовсть – як чорт у воду. Не вийде! Ризикувати можна, коли є хоча б один відсоток надії. А тут нема жодного.

Богдан похнюпився.

– Але ж мали шанс владнати таку справу!.. – сказав розчаровано.

– Виходить, не мали. – Заремба розгорнув газету, витяг оселедця, цибулину і півхлібини. – Давай приєднуйся…

Разом вони швидко з’їли оселедця. Богдан закурив. Стояв біля вікна, спостерігаючи, як двірники розчищають вулицю, скидаючи сніг у люк каналізації. Раптом мало не підстрибнув.

– Ідея! – вигукнув голосно. – Євгене Степановичу, ідіть-но сюди!

– Не Євген Степанович… – почав той, та, побачивши збуджене обличчя хлопця, не закінчив. – Що тобі?

– Подивіться, – показав пальцем на двірників.

– Ну й що?

– Каналізація…

– Ну, каналізація…

– А склади на території міста!

– Не тямлю…

– Коли там є каналізація, – захоплено мовив Богдан, – те через неї можна вийти…

– Зажди, зажди, – потер чоло Євген Степанович, – а це справді ідея!

Богдан сів на перевернуте відро, витяг ще сигарету. Закурив і запитав:

– Ви Ілька Шкурата не знали? – Заремба похитав головою. – Він разом зі мною школу закінчував, зараз десь на фронті воює. За два квартали від нас жив. То його батько – великий спец по каналізаціях. Ілько казав, знає там ходи краще, ніж вулиці в місті.

Заремба звів на Богдана очі.

– Над цим варто подумати, – сказав. – Може, це і є той єдиний відсоток. А старий Шкурат надійний?

– Цілком! Хоча, – згадав, як той колись накрутив вуха, спіймавши в саду, – сухар і, здається, егоїст… Та, може, це суб’єктивне…

– Добре, я розпитаю про нього, – перебив Заремба. – Тепер тікай. О восьмій буду у вас.

Шкурат сидів за столом і смоктав почорнілу від часу люльку. Коли Заремба пояснив, для чого його покликали, старий лише зсунув кошлаті брови і сказав:

– Згоден. – Довго набивав трубку, пустив під стелю цівку їдкого махоркового диму й додав: – Але ж гітлерівці де-не-де позавалювали люки…

– Багато виходів у районі військових складів? – запитав Євген Степанович.

– Коли не завалили – вийдемо! – відказав старий.

Він вибив люльку і мовчав, прислухаючись, як обговорювали план диверсії. З партизанського загону Дорошенка треба було доставити вибухівку. Заремба сказав, що це завдання виконає член організації – ветлікар, який мав можливість виїжджати з міста. До цього часу Шкурат повинен був непомітно обстежити входи до каналізаційної системи у районі військових складів, а Богдан – дістати для трьох учасників диверсії гумові чоботи і ватянки.

Через три дні ветлікар привіз із загону тол. Шашки, схожі на мило, лежали у чемоданчику, і Богданові не вірилось, що у цих жовтуватих кубиках криється справді пекельна руйнівна сила.

Заремба навчив його приладнувати капсулі, вдвох вони обережно розклали тол у прогумовані мішки. Прийшов Шкурат. В нього була торба з харчами. Посидів, посмоктав люльку, сказав коротко:

– Рушили…

До місця зустрічі добиралися поодинці. Зовсім стемніло, коли зійшлися на безлюдній вулиці. Шкурат підняв кришку люка і поліз перший. За ним – Заремба. Богдан сторожко озирнувся і наполовину просунувся в люк, як зненацька в сусідньому будинку грюкнули двері, почулися голоси. Швидко, аби не помітили, Бої – дан зсунувся в каналізацію, прикрив люк. Внизу вже мигтів ліхтарик…

Низько зігнувшись, Богдан мало не рачкував за Шкуратом. Старий просувався легко, спираючись правою рукою на короткий ціпок, а лівою – на вологу стіну каналізаційної труби. Рухався звично, не звертаючи уваги ні на брудну рідину, що хлюпала під ногами, ні на огидний сморід, що забивав дух.

– Нічого, звикнете, – тільки й сказав, побачивши, як Заремба й Богдан затуляли носи.

Справді, сморід, здається, став не такий задушливий, а може, просто вже звикли. Піт заливав Богданові очі, серце калаталося так, що, здається, вирветься з грудей, хлопець дихав важко й уривчасто. Скільки ж вони пройшли? Ще крок – здається, покинуть сили… Але ж, задихаючись, ступав ще крок, ще і ще…

Підземний хід став трохи вищий. Шкурат зупинився, спершись на слизьку стіну.

– Відпочинок, – наказав. – Далі буде важче.

– Смієтесь? – не втримався Богдан. – Гірше не може бути!

Заремба сперся на стіну поруч. Не сказав ні слова, намагався лише якомога більше випростатись, аби позбутися нестерпного болю в попереку. Богдан побачив, як тремтять коліна у Євгена Степановича, і замовк. Зарембі важче, ніж йому – як-не-як, вік повинен даватися взнаки, – а мовчить. Вмиратиме – і повзтиме. З заліза людина, та ще й залізо добряче!

Богдан присвітив ліхтариком циферблат і свиснув: йшли та йшли, а лише година минула. Скільки ж іще?

Присів навпочіпки, опустивши додолу мішок з толом. Відпочивати, то відпочивати: коли попереду гірше, то до цього слід приготуватись.

Пройшли ще метрів п’ятсот. Хід поступово звужувався; Богдан просувався, спираючись руками на порослу якимись лишаями підлогу. Ставало дедалі сухіше, багно вже не хлюпало під ногами.

Скоро Шкурат подав знак зупинитись. Хід роздвоювався. Старий витяг папірець, довго розглядав його, невдоволено гмикав.

– Почекайте тут, – мовив і завернув ліворуч, куди можна було лише проповзти. Призадкував через кілька хвилин – хід так звужувався, що не можна було й повернутись. Посидів трохи, знову витяг папірця.

– Справи наші ускладнюються, – сказав. – Там – завал…

Заремба присунувся до старого.

– Іншого ходу нема?

– Спробуємо в обхід. Довше і незручно, та нічого не вдієш.

Ішли ще з півгодини. Шкурат раптом погасив ліхтарика. Підняв руку, Закликаючи до уваги.

– Гаси світло! – наказав пошепки.

Обережно, намагаючись не шуміти, пройшли до повороту. Попереду щось блимало – наче відблиск ліхтаря чи лампи.

– Там хтось є, – ледь ворушачи губами, сказав Богдан. – Почекайте тут, я піду вперед.

Скинув мішок і, діставши з кишені пістолет, рушив вузьким ходом. Ступав м’яко, намагаючись не виказати себе жодним звуком. Відблиски на стіні ставали ясніші, і скоро Богдан зрозумів – це відблиск ліхтаря у ході, який прилягає до їхнього. Піднявши пістолет, хлопець ступив ще кілька безшумних кроків – так і є, праворуч чи печера, чи боковий хід. Ліг на мокру землю й поповз. Зачувши голоси, на мить завмер. Потім зазирнув за ріг.

Вузька, мов склеп, печера. Ліхтар, підвішений до вологої стелі, освітлював чоловіка й жінку, що лежали на збитому з необструганих дощок ліжку. Кілька книжок, каструля, миски. Полотняна торба звисає зі стелі поруч з ліхтарем.

– Руки вгору! – наказав Богдан. – Не рухатись!

– Йой! – зойкнула жінка, накривши подушкою голову, а чоловік, що сидів поруч неї, повільно підняв угору худі білі руки.

За спиною в Богдана вже важко дихали Заремба й Шкурат. Хлопець ступив уперед і, не опускаючи пістолета, запитав:

– Хто такі?

– Ясновельможний пан не чіпатиме нас, – сповзла з ліжка і впала навколішки жінка. – Ми бідні люди і не робимо нічого поганого.

– Хто ви? – перепитав Богдан.

– Це мій чоловік – Арон Чапкіс, – плакала жінка, а я його дружина Ціля… Не чіпайте нас, ми – бідні євреї і нічого не маємо…

– Ша! – раптом злісно вигукнув чоловік. – Мені не страшно, стріляйте! – він рвонув на запалих грудях брудну сорочку, дико блиснув очима. – Стріляйте ж!

Видно, Заремба з першого погляду зрозумів, що тут відбувається, бо наказав:

– Заховай зброю, Богдане. А ви заспокойтесь, ніхто не збирається вас вбивати.

– Ви не чіпатимете нас, панове, – схлипнула жінка. – Ми й так не знаємо, на якому світі живемо…

– Ша, Ціля! – повторив чоловік. – Не принижуйся!

Заремба сів на ящик, що правив за стілець. Жінка відсахнулась од нього, притулилась до ніг свого чоловіка. У светрі з порваними рукавами, неохайно зачесана, з виснаженим обличчям і безкровними губами, вона, здавалось, з’явилася з того світу. Тремтіла й схлипувала, очі були сповнені жаху.

– Заспокойтесь, – якомога лагідніше мовив Заремба. – Ми ваші друзі.

Євген Степанович допоміг чоловікові покласти Цілю на постіль, вкрити ватяною ковдрою.

– Давно тут переховуєтесь? – запитав Заремба.

Арон сидів на ліжку, поклавши кощаві руки на коліна. Не відповів. Зміряв Євгена Степановича довгим поглядом і запитав:

– Хто ви такі? Як сюди потрапили?

– Люди… – усміхнувся Заремба. – А потрапили, бо потрібно…

– Тут нікому нічого не потрібно, – втомлено сказав Чапкіс. – Тут лише ми й пацюки…

– Давно переховуєтесь? – знову поспитав Заремба.

– Рік… – відповів байдуже.

– Рік? – перепитав Богдан. – І весь час тут?

Арон кивнув. Була в його позі, безвольних рухах, у голосі така безнадія, наче людина давно вже зреклася всього живого, а існує тому, що іскра життя все ще тліє у виснаженому тілі.

Богдан жахнувся. Рік – у мокрій смердючій печері, де можна стояти лише зігнувшись… Рік без світла, чистої води, повітря, тепла…

– А як же з харчами? – запитав.

– Там, – Арон показав угору, – залишилась подруга Цілі. Вона, коли може, спускає нам їжу…

Заремба уважно роздивився навколо.

– Коли ви їли востаннє? – запитав рахітом.

– Два дні тому, – відповів Чапкіс. – Іноді це буває. Мабуть, у Зої, – знову показав угору, – нічого нема…

Шкурат вже розв’язував мішок. Витяг хліб і сало, розламав пальцями головку часнику.

– Їжте, дорогенькі мої, – поклав усе на великий ящик. – Їжте, не бійтесь.

Арон відрізав шматок, дав дружині. Болісно скривились його туби, коли побачив, як жадібно відкусила хліб. Сам жував ліниво, Богданові здалося, неохоче, втупивши непорушний погляд у стіну. Заремба налив йому трохи спирту. Арон випив, зморщився.

– Я взагалі не п’ю, – сказав, – та задля такого випадку… Спасибі, що нагодували нас. Ціля вже зовсім охляла…

Потім Чапкіс розповів, як рік тому, коли почалися масові розстріли євреїв, він намагався організувати опір у гетто. Ніхто його не послухав. Керівники общини знали, що він – студент і комсомолець. Вони почали звинувачувати Чапкіса у провокаціях. Не було де переховуватись, і він з дружиною вирішив пересидіти в каналізаційній системі. Думав – вдасться вийти до центральної системи, де, він знав, переховується з півсотні єврейських родин, та вчасно зрозумів, що це безнадійно: можна легко заблудитись, загинути. А тут все-таки у них є Зоя…

– І що ж ви тут робили? – вихопилось у Богдана.

Чапкіс знизав плечима.

– Переховувались, – сказав байдуже. – Ціля ще вчила мене іспанської… Вона закінчила університет… Гадаю, і я досконало оволодів іспанською…

Богдан сердито засопів. Там, нагорі, йде боротьба – люди стріляють, пишуть листівки, пускають під укіс поїзди, а вони вивчають іспанську…

– І ви не пробували вийти нагору? – запитав різко.

– Зрідка я виходжу, коли смеркне. Ненадовго… Ціля дуже боїться за мене…

– І тому повільно вмираєте у цій брудній дірі! – знову вигукнув Богдан.

– Я перепрошую вас, – втрутилась Ціля, – але ж там у нас нема жодної надії. А тут можна вижити…

Богдан розхвилювався і, забувши, де він, підвівся й боляче вдарився головою.

– Так тобі й треба, – засміявся Євген Степанович. – Не гарячкуй.

Він поклав руку на худе коліно Чапкіса й сказав:

– Вмирати у цій могилі дуже просто. Для цього не потрібно ні великого розуму, ні сили волі. А коли, прошу вас, ми запропонуємо вам інший варіант?

– Ні, – знову заплакала Ціля, – ні і ні…

– Вона бачила, як розстрілюють, – махнув рукою Арон.

– Звичайно, – продовжував Заремба, – риск є, та не такий уже страшний чорт, як його малюють. Хочете, ми переправимо вас до партизанського загону?

– Ліс! – підвів голову Арон. Алкоголь почав діяти, обличчя його пашіло, очі блищали. – Я сплю і бачу уві сні ліс! Зелена трава, квіти, пахне сосною… І білі хмаринки на синьому небі… Ми вже рік не бачили сонця… Боже мій, я стаю божевільним лише від згадки про сонце…

Ціля заховала обличчя у подушку і схлипувала. Нараз поклала голову на коліна чоловіка, благально зазирнула йому у вічі.

– Ти не підеш з ними? – запитала жалібно. – Мені стає страшно…

– Вона бачила, як розстрілюють, – повторив Арон і погладив дружину по голові. – Але ж, моя радість, ми знов побачимо сонце! – Він пестив Цілину щоку своїми худими пальцями з чорними півмісяцями нігтів і говорив: – Сонце і ліс, і знову почуємо, як пахне сосна. Ти можеш зрозуміти це, моя радість? Як пахне сосна!..

Ціля затихла.

– Роби, що знаєш, – сказала. – Але я не переживу тебе.

Заремба підкликав Шкурата.

– Дайте-но вашого папірця, – попрохав і розгорнув його перед Чапкісом. – Це приблизний план каналізаційної мережі цього району. Пунктиром визначено територію військових складів. Ви знаєте, де вони?

Арон кивнув..

– Вам треба вийти до складів? – запитав. – Є лише один хід, всі інші завалено; фашисти врахували цю небезпеку. Залишився один люк. Вони його не помітили, – підкреслив нігтем позначку на плані. – Там, біля нафтосховища, стояв колись сарай чи будинок. Його зруйнували, і бита цегла присипала кришку люка. Потім усе заросло бур’яном…

– Звідки ви це знаєте? – запитав Заремба.

– Раніше я був цікавішим, ніж зараз, – гірко усміхнувся Чапкіс. – Коли є багато вільного часу та ще не розтратив залишки енергії, то, прошу панства, вночі іноді хочеться подихати свіжим повітрям. Я знаю в цьому районі всі виходи з-під землі…

– Так, так… Кажете, біля нафтосховища… – задумливо протягнув Євген Степанович. – А внутрішня охорона є?

– Дозвольте клаптик паперу, я вам усе намалюю, – хвилювався Арон. – Оце – люк, ліворуч нафтосховище… Тут пост внутрішньої охорони… Праворуч – склади… Другий пост ось тут… За ним барак, де живуть солдати…

– Слухайте, ви ж молодець! – вигукнув Заремба. – І як ви усе це помітили?

– Лежав у бур’янах і дивився. Вони проходили поруч, коли міняли пости. Тоді я віддав би все за автомат з повним диском.

– А тепер? – втрутився Богдан.

– І тепер, – мовив Чапкіс рішуче. – Коли візьмете, я піду з вами.

– А дійдеш? – Богдан давно не чув, щоб Заремба говорив так сердечно. – Слабий ти…

– Дійду. Тут не так уже й далеко.

– А для чого, розумієш?

– Здогадуюсь, – кволо усміхнувся Арон.

– Тоді слухай. Ми повинні підірвати склади, щоб полетіло все під три чорти!

– Я з великою охотою взяв би в цьому участь! – сказав Чапкіс.

Ціля беззвучно заплакала. Арон почав втішати її. Заремба порадився тихенько з Шкуратом і звернувся до жінки:

– Вислухайте мене, будь ласка. З вами залишиться оцей товариш, – показав на Шкурата. – Він зробив свою справу, і тепер його замінить ваш чоловік. Розумієте. Арон стає бійцем. Не хвилюйтесь, ми повернемось. У всякому разі, Аронові майже нічого не загрожує – він покаже нам дорогу і розташування складів, от і все…

Євген Степанович підняв мішок з толом. Ціля обняла чоловікові ноги, та Арон відсторонив її і рушив у темряву.

Була третя година ночі, коли Чапкіс зупинився й освітив цегляний колодязь. Стояв, спершись на мокру стіну й заплющивши очі.

– Ковтни, – протягнув йому флягу Заремба.

– Не треба, – відвів руку, – я зараз…

Вгору круто збігали іржаві залізні скоби. Віддихавшись, Арон спритно поліз по них. Ледь дзенькнула кришка люка, згори шугнув холод. Ліхтарик мигнув. Заремба поправив на плечах мішок і схопився за скоби. За ним – Богдан.

Вони лежали у бур’янах. Ліворуч за сотню метрів височіли цистерни нафтосховища, правіше темніли в тумані довгі двоповерхові будинки складів.

– Добре, що туман, – зрадів Євген Степанович. – Де пост внутрішньої охорони нафтосховища? – запитав пошепки в Арона.

– За цистернами.

Кілька хвилин Євген Степанович роздумував, оцінюючи ситуацію.

– Розумієш, Богдане, – шепнув хлопцеві на вухо, – треба, щоб рвонуло майже одночасно…

– Ви беріть на себе склади, а я – нафтосховище, – запропонував Богдан. – Я чекатиму там вашого сигналу. Ви підпалюєте шнур, повертаєтесь до люка і звідси сигналите мені – два коротких спалахи. Коли й помітять на посту, не страшно. Мій шнур згорить за півтори хвилини – вони й не встигнуть збагнути, що й до чого, як вибухне.

– А коли у мене щось… станеться?

– Тоді стріляйте. Відстрілюйтесь і відступайте до каналізації. Я почую і підірву цистерни.

Євген Степанович зник у бур’янах. Богдан, наказавши Аронові в разі найменшої небезпеки тікати до каналізації, переліз через купу битої цегли. Полежав у мілкому рівчаку, намагаючись розгледіти щось у темряві, і безшумно поповз до нафтосховища.