Текст книги "Ювелір з вулиці Капуцинів"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц)

Петро Кирилюк ішов повільно, спираючись на велику палицю. Цю палицю подарувала йому Катруся перед самим від’їздом. Забрала звичайну, дешеву, котру Богдан купив десь на базарі, і винесла цю – важку, червоного дерева, інкрустовану сріблом.

– Батькова, – пояснила.

Петро глянув дівчині у вічі і помітив щось таке, чого раніше в них не було, – смуток і притаєну ніжність.

– Не треба, – відмовився. – Це ж пам’ять.

– Беріть! – раптом розсердилась Катруся. – І не розмовляйте!

– Е-е!.. – свиснув здивовано Богдан. – Коли вже сеструнця дарує Петрові татусин ціпок, то чи щось у лісі здохло, чи…

– Замовкни! – мовила Катруся, почервонівши.

Кирилюк взяв палицю, пройшов по кімнаті, ледь шкутильгаючи. Богдан стежив за ним насмішкуватими очима, і Петро наперед здогадувався, що той зараз скаже щось єхидне. Богдан не примусив чекати:

– Такі батяруси, прошу панства, – почав, – до війни ходили по Студентській. Вбрання – люксус, а в голові нічого. Пройде кілька разів, підчепить якусь льоху і, перепрошую…

– І тобі не соромно?. – заскочила Катруся. – Цей брат колись спричиниться до моєї загибелі. Знає ж, що Петрові так потрібно, а меле, меле… – Підійшла до Петра, поправила йому краватку. Очі її дивились очікувально, вони наче про щось запитували. Він мимоволі ступив до Катрусі, та ззаду знову загудів насмішкуватим басом Богдан:

– Дивлюсь я на вас, і серце від заздрощів розривається на дрібнесенькі шматочки. Коли б не знав сеструнцю, міг би подумати – молодята…

Катруся різко обернулась, наче хотіла сказати щось гнівне, та раптом знітилась, стала ніби менша, ніж була насправді. Втомлено махнула рукою і пішла до кухні.

– І чого це вона? – здивувався Богдан.

Петро хотів промовчати, та зовсім несподівано хвиля роздратування залила його, і він, не стримавшись, почав дорікати Богданові:

– Що тобі треба від неї?

Згадавши зараз, як тоді скипів, Кирилюк зіщулився, наче від холоду…

І в поїзді, і зараз його переслідувало відчуття, що між ним і Катрусею щось недомовлено. Згадував її очікувальні тривожні очі – і лаяв себе за те, що не знайшов тоді слів, котрі розвіяли б цю тривогу.

Замислившись, Кирилюк зіткнувся з літнім чоловіком у чорному старомодному костюмі. Старий розглядав вітрину з окороками та ковбасами, зліпленими з пап’є-маше. Він гнівно глянув на Петра, почервонів і, бризкаючи слиною, почав лаятись. Цей інцидент повернув Петра до дійсності. “Ота картонна ковбаса, – подумав, – символізує сьогоднішню Німеччину. Зовні видається справжньою, а зазирнеш всередину – ерзац”.

Згадав Берлін, яким пам’ятав його з дитинства: прилавки гастрономічних магазинів вгинались од справжніх окостів, – і крикливі вітрини, й золоті вивіски постали перед Кирилюком у теперішньому справжньому вигляді – убогі й пошарпані, але причепурені й декоровані яскравим лахміттям, аби сховати свою убогість.

Збагнувши це, Петро розвеселився і вже зовсім впевнено переступив поріг магазину Ганса Кремера.

На запитання, чи можна побачити хазяїна, озвався старий продавець із зморшкуватим обличчям. Він зміряв відвідувача з голови до ніг хитрим поглядом маленьких водянистих оченят і відповів запитанням на запитання:

– Пан хоче щось придбати у нас? Для цього зовсім не обов’язково викликати хазяїна…

– А коли я не буду нічого купувати? – знову запитав Петро.

– Тоді панові нема чого робити в магазині, – блиснув оченятами старий. – Пан помилився адресою.

– Може, ви не втручатиметесь у чужі справи! – підвищив тон Кирилюк. – Я вас питаю про пана Ганса Кремера!

Це подіяло. Продавець щось шепнув дівчині, котра стояла поруч за прилавком, і зник за малими дверми. Минуло хвилин п’ять. Петрові здалось, що портьєра, яка прикривала двері, ворухнулася, ніби хтось дивився в щілину. Ще через кілька хвилин вийшов старий.

– Пан Кремер чекає на вас, – сказав і пропустив Кирилюка за прилавок.

Вони минули захаращений коридорчик, зійшли по кручених сходах.

– Сюди… – продавець штовхнув оббиті залізом двері.

Петро увійшов до великого кабінету із загратованими вікнами і кількома масивними сейфами. З-за столу дивився на нього сивий чоловічок, худенький, з втомленим, блідим обличчям. Не підвівся і не відповів на вітання, дивився кудись убік, нетерпляче постукуючи пальцями по столу і всім своїм виглядом показуючи, що не має ні часу, ні бажання вести дріб’язкові розмови.

– Я привіз листа від вашого племінника Карла, – почав Петро, сідаючи біля столу. Ганс Кремер не змінив ні пози, ні погляду – в очах його Кирилюк не побачив жодної іскри зацікавлення. Не поспішаючи, витяг конверт, подав Кремеру.

Над змістом листа думали довго разом з Богданом і Зарембою, відхиляючи варіант за варіантом, і зупинились на кількох рядках простої рекомендації. Надрукували листа на машинці. Підпис скопіював досвідчений гравер, котрий виготовив Петрові й документи, – не якусь там посередню липу, а надійні солідні документи. Навіть запевнив, що кращі за оригінал.

Старий уважно прочитав листа, заховав його до шухляди. Петро внутрішньо насторожився: зараз Кремер може поставити запитання, на яке він не знайде відповіді. Адже Кирилюк ніколи не бачив племінника цього ювеліра, і старому дуже легко викрити його. І все ж він викручуватиметься, як тільки зможе. Зрештою, Герман Шпехт не такий уже й близький знайомий цього молодика Карла Кремера, щоб бути обізнаним з подробицями його життя. Якщо ювелір і запідозрить його, то лише у дрібному шантажі, а це не так уже й страшно: кримінальна поліція – не гестапо, він завжди встигне вчасно зникнути.

Ганс Кремер підвів на Кирилюка очі. Сказав сухо:

– Слухаю вас.

– Я думав, вам буде цікаво поговорити з людиною, котра лише вчора бачила Карла…

– Я не зовсім впевнений у цьому… – промимрив Кремер, та, мабуть, відчувши, що хоча б для пристойності слід запитати щось, мовив: – Як його справи?

– На жаль, не блискучі. Я залишив його у Кракові. Карл захворів на запалення легенів.

Кирилюкові здалося, що в кімнаті хтось раптом почав пиляти дрова. Ілюзія була така правдоподібна, що він озирнувся і, не побачивши нікого, зрозумів – це сміється Кремер. Так, старий сміявся – з хрипом і деренчанням, немов стара іржава пилка врізалася у трухляве дерево:

– Хе-хе-хе… Цей хлопчисько завжди ускочить… Хе-хе… Я так і знав… Не одне, то інше… Але ж чому він у Кракові?

Відповідь на це запитання була детально продумана:

– Один з наших спільних знайомих порекомендував панові Кремеру зустрітися зі мною. Я – також ювелір, і допоміг йому непогано обернути гроші. Він уже зібрався їхати далі, як захворів…

– І написав мені листа, – продовжив Кремер, – рекомендуючи вас як солідну людину і мало не свого друга…

Сонні очі старого враз стали живі й пронизливі, і Кирилюк зрозумів, що його перше враження від Кремера помилкове: перед ним не втомлена життям, з притупленими рефлексами людина, а розумний та енергійний ділок, з яким не так уже й просто мірятись силами. Кремер вів далі:

– І ось ви з цим листом з’являєтесь до мене, сподіваючись обдурити старого тюхтія…

– Що ви, гер Кремер, – обірвав Кирилюк, – я тільки мав на увазі…

– Мене не цікавить, що ви мали на увазі. Вам треба лише знати, що рекомендацію цього сопляка, мого племінника, я сприймаю лише як анекдот. Людина, котра змогла пустити на вітер таку спадщину, яку залишив його батько, не має права писати такі листи.

“То ось у чому заковика!” – зрозумів Петро. Він готувався до кількох варіантів зустрічі з Гансом Кремером, та такої передбачити не міг. Доведеться перебудовуватись на ходу – старий так легко не здихається його.

Ніби відповідаючи на думки Кирилюка, Ганс Кремер мовив:

– Ось так, юначе, – зазирнув до шухляди, куди поклав рекомендаційний лист, – здається, пан Герман Шпехт?.. Я вдячний, що ви передали вітання і лист мого племінника, та, на жаль, справи…

Він трохи підвівся, мовляв, розмову закінчено.

– Хвилину, гер Кремер, – сказав твердо Герман Шпехт. Кутки вуст у нього опустилися, обличчя набрало впертого виразу. – Я не прийшов до вас, щоб обговорювати окремі риси характеру вашого племінника. Мене привели справи. Я ювелір і хотів би…

– Ювелір?.. – скривився Кремер. – Я не люблю шантажу і в разі чого можу покликати поліцію. Мені відомі всі ювеліри Німеччини, та Германа Шпехта серед них не пригадую…

– І все-таки він існує, – сказав Шпехт весело. Він вирішив іти напролом. – Хочете ви цього чи ні, а існує і, сподіваюсь, існуватиме!

– Але ж при чому тут я? – сухо запитав старий.

– Річ у тому, що я вирішив встановити з вами ділові контакти, – відповів Шпехт. – Ви мене влаштовуєте, гер Кремер. Вірніше, не ви, а бездоганна репутація вашої фірми.

Обличчя Кремера налилося кров’ю, він хапав повітря розкритим ротом, витріщившись на Шпехта. Нарешті опанував собою і сказав із вдаваною доброзичливістю.

– Ви або ідіот, або недосвідчений шахрай. Ідіть, я не кликатиму полінію…

– Справді;– хтось із нас ідіот, – широко посміхнувся Герман. – І чи не здається вам, що ідіот той, хто відмовляється вести справи з власником таких речей? – Витягнув з кишені маленьку коробочку і розкрив її перед носом у Кремера.

Удар був розрахований точне. Ювелір зажмурився, ніби від яскравого світла. Довгими, безкровними пальцями схопив коробочку і мало не уткнувся в неї носом. Не дивлячись, намацав у шухляді лупу і довго розглядав невеличкий камінець, що виблискував на чорному оксамиті. Ніс у нього загострився, кощаві, дряпіжні пальці ледь-ледь тремтіли, і весь він скидався на яструба, котрий зараз вчепиться гострими пазурами у жертву і дзьобатиме та рватиме її на шматки.

Нарешті через силу відірвався від брильянта, підвів на Петра очі. Витер сльозу білосніжною хусточкою, закрив коробочку і підсунув її до Петра.

– Візьміть і більше нікому не показуйте, – сказав байдуже. – Краденого не скуповую…

Слова ці боляче хвисьнули Германа, та він стримався.

Згадав тремтливі дряпіжні пальці і зрозумів, куди лучив старий. “О-о! – подумав з повагою. – А ти стріляний горобець”.

Повільно заховав коробочку, зітхнув і підвівся.

– Що ж, я гадав, ми знайдемо спільну мову, гер Кремер, – сказав якомога спокійніше. – Шкода… Моє шанування! – повернувся й попрямував до дверей, майже не сумніваючись, що старий ювелір зараз зупинить його, що все це – гра, точно розрахована на кілька ходів, що партнер у нього серйозний і що зараз важко визначити результат партії.

– Хвилину, гер Шпехт, – почув рипучий голос, коли вже взявся за ручку дверей, – а чим ви можете довести, що брильянт належить вам?

Шпехт осміхнувся: перший хід зроблено правильно. Якби він скипів, засперечався – програв би. Старий все одно не випустить брильянта з рук, та хоче придбати за безцінь. А тепер диктуватиме він.

– Що брильянт, гер Кремер! – недбало мовив, повертаючись. – У нашої фірми значно більші можливості… – поклав перед ювеліром документ співробітника СД. Лицемірно зітхнув: – Але ж ви дещо упереджено ставитесь до наших пропозицій.

Цей документ був не дуже якісний, і Шпехта попередили, що ним можна користуватися лише в крайніх випадках. Та іншого виходу не було. Крім того, Герман знав: ювелір зараз думає лише про брильянт, напевно, йому навіть байдуже, крадений він чи ні, і в душі старий, мабуть, не заперечував би проти першого варіанту – все-таки менше платити.

Кремер глянув на документ і відсунув його.

– Ми просто марнували час, гер Шпехт. Слід було починати з цього.

Герман повільно заховав папірець до своєї течки.

– Для чого ж наголошувати на цьому? Насамперед я комерсант.

– Ну, ну, – розтягнув своє довге обличчя у посмішці Кремер, хоч очі залишались серйозні і свердлили Шпехта. – Приємно мати справу з діловими людьми. Ви хочете збути коштовності?

– Ви не помилились. – Герман знову виклав на стіл коробочку.

Ювелір зважив брильянт.

– Вісім з половиною каратів!

Капнув на камінь кислотою. Плямкнув безкровними губами і сказав сухо:

– Він коштує сорок тисяч марок. Можу запропонувати тридцять п’ять.

“Починає приблизно з половини ціни”, – прикинув Шпехт і мовив нудним голосом:

– Ви ж самі щойно сказали, що любите мати справу з діловими людьми. То за кого ж ви мене маєте?

– Скільки ж ви хочете? – здивовано поспитав старий.

– Брильянт коштує понад вісімдесят тисяч, колего. Сімдесят п’ять мені заплатять із заплющеними очима.

Ювелір опустився на стілець.

– А ви знаєте справжню ціну, – мовив з повагою. – Та зараз війна… Люди воліють купувати не брильянти, а ковбасу…

– Різниця між обмеженою людиною і розумною, – підняв брови Шпехт, – в тому й полягає, що розумна знає, коли купувати ковбасу, а коли брильянти. А краще за всіх повинні знати це ми, німці, які вже пережили одну повоєнну інфляцію. Скільки виграли тоді ті, хто вкладав гроші у коштовності? Ви знаєте це краще за мене, гер Кремер.

– Не ті часи, не ті часи! – заперечив ювелір. – Доблесна німецька армія здобуває перемогу за перемогою…

– Саме зважаючи на це, – обірвав Шпехт, – а також враховуючи, що це наша перша операція, я візьму з вас сімдесят тисяч і лише третину – твердою валютою. Маю на увазі долари і фунти.

Ювелір засміявся скрипуче:

– Долари й фунти!.. Хе-хе… Валюта… Де ж ви візьмете зараз валюту?

– Добре, двадцять процентів валютою, – зітхнув Герман. – І це моє останнє слово!

Ганс Кремер забігав по кабінету. Ходив він надзвичайно легко – заклавши руки за спину, задерши голову і трохи підстрибуючи. Здавалося, ювелір забув про торгівлю, про брильянт і про відвідувача. Мовчки пострибавши, сів на стілець напроти Шпехта, втупив у нього непорушний погляд безбарвних, майже білих очей.

Герман витримав цей важкий, неприємний погляд. Так, певно, і не одержавши відповіді на своє безсловесне запитання, Кремер облизав сухі губи і видихнув з присвистом:

– Добре… Хай буде по-вашому… Тільки зважте, лише заради того, що це наша перша операція…

– Перша чи остання, – відповів Шпехт, – яке це має значення? Я не дозволю оббирати себе нікому – незважаючи ні на вік, ні на авторитет фірми.

– Ви мені подобаєтесь, юначе, – засміявся Кремер. – У вас справжній сприт.

– Німецький діловий сприт, – поправив його Шпехт.

– Коли ви хочете, нехай буде так, – ствердив ювелір. – Гадаю, що у вас, крім цього камінця, знайдеться ще якийсь товар…

– Може, і знайдеться, – почав Шпехт, та Кремер не дав йому договорити. Спершись підборіддям на довгі білі ручки, він почав монотонно:

– Ми живемо у дуже відповідальний період для німецької нації, гер Шпехт. Я маю на увазі не лише наші військові справи, але й ситуацію економічну й торговельну, так би мовити. Внаслідок переможного наступу наших військ відбувається деяке переміщення цінностей, ви розумієте, що я маю на увазі, зі сходу на захід. На жаль, потік цих цінностей скидається на жалюгідний струмочок, а він повинен стати повноводною рікою. Звичайно, трохи в цьому винна наша адміністрація, котра, я б сказав, примітивно регламентує приватну ініціативу на цій воістину необробленій ниві. Це призводить до того, що деякі коштовності, загарбані євреями та більшовиками, осідають на місці, а це, я не боюся гучних слів, злочин перед німецькою нацією. – На мить зупинився, поворушив губами. Сказав багатозначно: – І кожний порядний німець-патріот повинен докласти максимум зусиль, щоб не допустити цього, допомогти нашій державі у справі переміщення коштовностей, щоб зміцнити велику Німеччину!

“Бач, яку ідею підвів! – здивувався Шпехт. – Ось тобі й комерсант. Либонь же знає, звідки береться це більшовицьке та єврейське золото! І оком не моргнув…”

– Ви маєте рацію, – скористався секундною паузою, – говорячи про тимчасові е-е… недоладності в операціях з коштовностями. Окремі наші чиновники не розуміють тієї простої істини, що кишеня німецького комерсанта є в той же час і державною кишенею…

– О-о! Як справедливо сказано, – Кремер багатозначно підняв палець.

“Тобі лише дай, сам чорт потім не видере”, – посміхнувся у душі Шпехт і продовжував:.

– Саме на цьому я хотів наголосити перед тим, як умовлятися про продаж ще деяких коштовностей. Зовсім непотрібно, щоб ці обмежені чиновники дізналися про характер наших з вами операцій. Це було б невигідно ні мені, ні вам…

Шпехт побачив, як ураз змінився Кремер. Тепер він був схожий на досвідченого пса, котрий почув запах дичини й зробив стойку. Ніздрі старого роздувалися, в очах мигтіли хижі вогники. Ювелір потер руки і мовив солодким тоном:

– Це єврейське золото там, на сході, надзвичайно дешеве. Думаю, ви не вимагатиме від старого й бідного ювеліра багато грошей за нього?.. Тим більше, що про нашу операцію ніхто ніколи не дізнається…

“Старий скнара!” – подумав Герман. Йому вже давно набридла ця розмова, гидко було не те що торгуватися, а дивитися на Кремера. Але ж і піддаватися, відчував, не можна – старий пройдисвіт скрутить його.

– Зрештою, мене це не обходить – будете ви афішувати наші операції чи ні, – сказав. – Просто це може вплинути на їх дальший хід. І взагалі, такого роду справам реклама лише шкодить.

– Хе-хе… – проскреготав ювелір. – Я давно вже зрозумів вас, юначе. Коротше, ми дійдемо згоди, коли моя фірма матиме тридцять відсотків од оптової ціни.

– Що?! – підвів брови Шпехт.

– Фірма має надто гарну репутацію, щоб ризикувати нею заради якоїсь мізерії.

– П’ятнадцять процентів буде навіть забагато, гер Кремер. Крім того, я пам’ятаю ваші слова про те, що кожний порядний німець…

– Двадцять п’ять… – замахав руками ювелір.

– Двадцять – моє останнє слово!

– Гаразд, – старий обійшов навколо столу, сів на своє місце. – Але ж за умови, що товар задовольнятиме нас.

– Я не збираюсь нав’язувати вам мотлох. Ви можете купувати лише те, що влаштовуватиме фірму.

– Коли я побачу товар?

– Хоч зараз, – поплескав Шпехт по невеличкій шкіряній валізці.

– Як! – підскочив ювелір. – Ви носите коштовності з собою? У такий тривожний час?

– Саме зважаючи на це, – посміхнувся Шпехт. Він витяг з валізи шкатулку з найціннішими речами. – Вас не здивуєш, – скоса зиркнув на руки старого, що потяглися до шкатулки, – та дещо тут є…

Кремер схилився над шкатулкою. Довго розглядав коштовності. Коли нарешті глянув на Шпехта, його погляд світився повагою.

– Не хочу говорити вам компліменти, – мовив, – та ви можете стати одним з моїх найсолідніших клієнтів.

– Отже? – запитав Шпехт.

– У вас все? – відповів ювелір запитанням на запитання.

– Маю ще золоті годинники.

– Воістину ви з’явилися сюди з чарівної казки, молодий чоловіче, – розвів руками Кремер.

– Я вже давно вийшов з дитячого віку і навіть у ті далекі роки не захоплювався казками, – усміхнувся Шпехт. – Мене цікавлять гроші.

– Оптом? – запитав ювелір.

Петро кивнув.

Минуло принаймні три години, поки вони дійшли згоди. Кремер торгувався за кожну марку, бігав по кабінету, хапався за голову і зовсім збив з пантелику Германа, який уявляв собі власника такої солідної фірми респектабельною людиною. Зрештою кожен залишився задоволений. Шпехт радів, що сума, на якій вони зупинилися, перевищила орієнтовно визначену ним і Зарембою вартість; Кремер радів з того, що в нинішні тривожні часи вдалося придбати таку велику партію коштовностей. Що не кажіть, а золото завжди залишається золотом…

– Сподіваюсь, – примружив очі ювелір, – ви розумієте, що негайно розрахуватись фірма не зможе. Жодний підприємець міста не знайде зараз стільки грошей готівкою, щоб оплатити все це. Таким чином, ви одержите третину грішми, а на решту – надійні, гарантовані векселі.

– Я практична людина, гер Кремер, – заперечив Шпехт, – і для наступних операцій мені потрібні гроші. Пробачте, але там, де я працюю, ваші векселі варті не більше, ніж мильна булька. – Ювелір удав, що образився, та Шпехт не звернув на це уваги. – Так, мильна булька… І не забудьте, ми вже умовились – двадцять процентів валютою.

– Цей чоловік пустить мене на дно, – скривився ювелір. – Але ж у такому разі вам доведеться трохи зачекати. Гроші на вулиці не валяються.

– Скільки?

– З тиждень.

Побачивши, як невдоволено знизав плечима Шпехт, Кремер захвилювався:

– Я вас розумію: в чужому місті, поганий готель… От що, – сказав рішуче, – будете жити у мене. І не заперечуйте! На весь будинок – лише я, дочка та економка. Сподіваюсь, сподобаєтесь моїй Лотті.

Шпехт засовався на стільці – він і не мріяв, що йому так поталанить. Але ж, коли відразу погодитись…

Кремер зрозумів його по-своєму: певно, не хоче остаточно зв’язувати руки і зондуватиме грунт у інших ювелірів. Та не такий він дурний – валізка з коштовностями не повинна залишити стіни його особняка. Ювелір натиснув на кнопку дзвінка і, коли у дверях з’явився продавець з маленькими хитрими оченятами, наказав:

– Викличте таксі. І попередьте фрау Лотту, що ми їдемо. За вашим багажем потім пошлемо шофера, – обернувся до Шпехта, наче у них все давно було вирішено.

Герман підвівся, нахилив голову.

– Мені не хотілося б обтяжувати вас своєю особою, та, – розвів руками, – нічого не залишається, як прийняти з вдячністю ваше запрошення.

– Їдемо, – потягнувся Кремер за старомодним чорним котелком. – Сьогодні я маю право трохи розважитись.

Того вечора Харнак був у доброму гуморі. “Нарешті пан Сливинський влаштувався на роботу за фахом!” – підсміювався він.

Модест Сливинський трохи злостився на гауптштурмфюрера, та не погодитись з ним не міг: цей чортів гестапівець мав-таки рацію. Тим більше, що доручення, одержане від Менцеля, у глибині душі подобалось йому, навіть тішило його самолюбство. Він почувався як актор, котрий нарешті одержав вимріяну роль: коли в тебе давно все готове й продумане – мізансцени, паузи, навіть окремі наголоси, але ж цього ніхто не знає, – і ти дивуєш усіх ніби геніальними експромтами та примушуєш подивитися на себе зовсім новими очима.

“Важко, та спробуємо…” – відповів він тоді Менцелю, точно знаючи, що для нього це доручення не таке вже й складне. Але ж чому не покомизитись трохи перед цим опасистим німцем! В усякому разі це підносить тебе навіть у власних очах, надає солідності й ваги. От тільки цей Харнак! Пан Модест весь час бачить смішинку в його очах, ніби клятий гауптштурмфюрер зазирнув йому в душу і прочитав усі його найпотаємніші думки. Але ж для чого це: “Влаштувався на роботу…” Свиня цей Харнак – не може й тут утриматись від своїх вульгарних жартів. Більше того, невдячна свиня – адже завжди розплачується він, Модест Сливинський, а напоїти Харнака не так уже й просто…

Пан Модест не знав, що цю, так би мовити, “роботу” вигадав для нього саме Харнак.

Перед цим гауптштурмфюрер довго сперечався з Менцелем. Шеф гестапо був прихильником кардинальніших заходів. Виявивши, ким насправді був скромний коректор газети Заремба, Менцель підняв на ноги всю свою агентуру, та дізнався про Зарембу не так вже й багато: старий холостяк жив замкнуто, додому повертався пізно і майже нікого не приймав у своїй господі. Іноді його бачили з жінкою, котра мешкала поруч: Марія Харчук – молода й вродлива вдова досить помітного комуніста, який загинув у перші дні війни. За “совєтів”, розповів один з сусідів, колишній дрібний крамар, її чоловік був працівником чи то обкому партії, чи то обіймав керівну посаду у профспілках. Цього було досить, щоб зв’язати окремі ланки у єдиний ланцюг.

Менцель хотів негайно заарештувати Марію Харчук. Він вважав – молода жінка не витримає “фізичних методів дізнання”, як любив висловлюватись, і розповість. про все, що знає. Харнак доклав чимало зусиль, аби переконати шефа не робити цього.

– Ваш план завжди можна здійснити, штандартенфюрер. Ця фрау Харчук від нас не втече. Але ж уявіть собі, що вона нічого не скаже… На жаль, тут це вже стало системою… На світі буде менше на одну вродливу жінку. А нам яка користь? Знову починати спочатку?.. Давайте спробуємо інший варіант. Він надійніший. Зрештою, можемо й помилитися, цілком ймовірно, що вона не зв’язана з комуністами, та хто ж його зна… Треба завоювати її серце, шеф. Жінка у такому віці особливо прагне кохання – зважимо на це.

– Але ж хто зможе зіграти цю роль? – все ще не хотів здаватися Менцель.

– Ви дивуєте мене, шеф, – дозволив собі фамільярність Харнак. – Модест Сливинський.

Менцель на мить замислився. Вдарив по столу м’ясистою долонею, затрусився від беззвучного сміху.

– Їй-богу, чудова думка, Віллі! Кращого, ніж цей бундючний фазан, ми не знайдемо.

Побачивши Марію Харчук віддалік, Модест Сливинський відверто зрадів. Вродлива жінка – мало не античні лінії фігури, повні плечі й красива голівка, прикрашена важкою, туго заплетеною косою.

“Поєднаємо приємне з корисним!..” – подумав пан Модест, проводжаючи її поглядом.

Коли б ще не Харнак, то було б “вшистко в пожонтку” (Модест Сливинський, хоча й вважався одним із “стовпів” українського націоналізму, любив, за давньою звичкою, “шикнути” польським словом, вважаючи це за ознаку високої інтелігентності). Цей гестапівець, особливо коли добряче набереться, стає неможливо цинічним. Що він верзе? Пан Модест вдав, що не дочув гауптштурмфюрера, але той з п’яною настирливістю повторив запитання:

– Пан Модест не підвередився на тій роботі? Хе-хе… Це дуже небезпечно, мій любий друже…

“Цинік, – з огидою подумав Модест Сливинський. – Цинік і пошляк…”

– Бачу по очах, що ви думаєте зараз про мене, – продовжував Харнак. – Мовляв, який цинік. Ну, скажіть, чи не так?.. Ну, думаєте так, чесно?.. Не хочете признатись, біс з вами. Я певен – думаєте… Так, згоден – я цинік… А ви – вдвічі! Дивитесь на жінку закоханими очима, а готові послати її на шибеницю. То хто ж цинік?

– Для чого ж так… – пан Модест запнувся, підшукуючи слово, – загострювати? Не в цьому ж суть!

– А в чому? Відкрийте мені цю таємницю. Обгрунтуйте її філософськи… Ха-ха… Це буде нове слово у філософії… Ви чули про філософію підлоти, пане Модест?

– Не розумію вас, – насупився Сливинський. – Я маю на увазі ті вищі інтереси, які ми обстоюємо разом з вами. Заради них можна покривити й своїми почуттями.

– І ви вважаєте, що це – не підлота?.. – не вгамовувався сп’янілий Харнак.

– Це тактика, гер гауптштурмфюрер, – знайшов собі раду Сливинський, – тактика, яку видумали задовго до нас.

– Ви – геніальна людина! – підняв брови Харнак. – Налийте мені коньяку, невизнаний генію!

Вони сиділи у квартирі Модеста Сливинського і допивали вже другу пляшку. Харнак, дізнавшись про коньячні запаси короля чорного ринку, почав учащати до нього. Сливинський не заперечував: на пляшку – другу він завжди знайде гроші, а дружні стосунки з гауптштурмфюрером – це, прошу панства, не так уже й погано.

“Невизнаний генію!” Харнак і не знав, що зачепив болючу струну пана Модеста. Він, міністр і мало не вельможний магнат, вимушений власноручно наливати коньяк якомусь паршивому гестапівцю.

Сливинського підкинуло на стільці, він гнівно блиснув очима й сказав різко:

– Наливайте самі, коли хочете! Мені набридло дудлити з вами спиртне!

Сказав і злякався: з вогнем все ж не жартують. Та Харнак лише зареготав у відповідь:

– Вам не вдасться вивести мене сьогодні з рівноваги, пане Сливинський. Маю добрий настрій і не зважатиму на вашу нечемність, хоча, на всякий випадок, запам’ятаю це…

Та Сливинський уже схаменувся.

– Я мав на увазі запропонувати вам каву, – запопадливо посміхнувся. – Каву з коньяком…

– Ну й хитрий же ви, – посварився пальцем Харнак. – Та добре… Розкажіть краще, як у вас справи з цією скомунізованою феміною.

План знайомства Сливинського з Марією Харчук був докладно розроблений у гестапо. Власне, нічого нового не придумали, та й для чого сушити голову, коли є вже давно вивірені варіанти, які за участю досвідчених виконавців завжди звучать свіжо й переконливо.

…Марія Харчук поверталась з роботи. Працювала у друкарні на другій зміні – давно вже настала комендантська година, і на вулицях було безлюдно: лише в центрі патруль перевірив її перепустку. Йшла, заглибившись у невтішні думки. Нещодавно її повідомили – Заремба вимушений перейти на нелегальне становище, і їй тимчасово слід припинити усі стосунки з членами організації. Наказ був суворий: заборонено було навіть вітатися з товаришами по підпіллю при випадкових зустрічах на вулиці.

Марію ця новина приголомшила: треба було поставити крапку на всьому, що заповнювало її життя до останку, давало наснагу. Розуміла – так треба, та не могла змиритися. Виходить, уже хтось, а не вона, повертаючись уночі з роботи, розклеюватиме на стінах листівки. І якась інша жінка візьме кошик і піде до лісу буцімто за грибами, щоб передати лісникові акуратно згорнутий у трубочку папірець із зашифрованим повідомленням.

Як часто вона думала про дальший шлях цієї паперової трубочки – з рук у руки аж до партизанського загону. А там радист схиляється над рацією. Ті-ті-ті… Полетіли передані нею цифри за сотні кілометрів, і поважний військовий десь там, за лінією фронту, вивчаючи свіже повідомлення, може, згадає її теплим словом… Він не знає її, та все одно згадає, мусить подумати про ті десятки рук, в яких побувала паперова трубочка, поки не лягла розшифрованим повідомленням на його стіл…

Замислившись, Марія й не помітила, як із затінку навперейми їй рушили двоє чоловіків.

– Хвилинку, пані, – зупинили її. – Чи не скажете, котра година?

Марія зупинилась, глянула на циферблат. Двоє підійшли впритул.

– Файний годинник, – схопив жінку за руку один з них. – Подаруй його мені, красуне!

– Що вам треба? – ледь видихнула, злякавшись, Марія. – Я кричатиму!

– Спокійно! – другий показав ножа. Дихнув винним перегаром, грубо поклав руку на плече. – А сукенька теж нічого собі… Ану, знімай!..

Марія хотіла закричати, та здавалося, у легенях не було повітря. У якомусь відчаї, добре не розуміючи, що робить, з силою вдарила у груди того, хто знімав з руки годинник, ойкнула і побігла. Та другий підставив ногу, і жінка впала на тротуар. Боляче вдарившись головою об кам’яні плити, закричала. Кричала, знаючи, що навряд чи хто прийде їй на допомогу – патрулі тут бувають рідко, а хто ж іще висуне носа. на вулицю після комендантської години?..

– Ану, замовкни! – грабіжник замахнувся на Марію ножем. – Жити набридло?..

Жінка заплющила очі. Ось воно! Кінець… Тільки б не били…

– Тікай, Кирпатий, – почула раптом тривожний вигук. Глянула з-під вій. Невже це ввижається? Довга тінь метнулась з брами. Відвівши руку з ножем, чоловік вдарив грабіжника так, що той захитався і мало не впав. “Тікай, Кирпатий!” – знов почулося здалеку, і грабіжник, випустивши ножа, побіг, петляючи поміж каштанами.

Чоловік схилився над Марією. Побачивши, що вона розплющила очі, полегшено зітхнув.

– Вас не поранили? – запитав. Допоміг підвестися. – Здається, все гаразд?

У Марії від переляку цокотіли зуби. Чоловік зняв з себе піджак, накинув їй на плечі. Нарешті вона трохи оговталась.

– Спасибі, – мовила тремтячим голосом, – я вже не мала віри, що житиму…