Текст книги "Ювелір з вулиці Капуцинів"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц)

– Овва! – усміхнувся той. – Вам ще жити й жити!

– Не знаю, як вам і дякувати, – повторила Марія. – Ви врятували мене!

– Так уже й врятував, – заперечив той. – Певно, вони задовольнилися б годинником…

Марія уважніше глянула на нього. Високий, з пишною сивою чуприною, тонкими рисами обличчя, що світилося співчуттям, він здався їй у цю хвилину втіленням благородства.

– Ви думаєте? – заперечливо хитнула головою Марія. Власне, вона розуміла – чоловік був правий, але ж неприємно було навіть подумати, що уся каша заварилася через якісь ніц не варті годинник і сукню.

– Зрештою, ніхто не гарантований од гіршого. – Він підняв з тротуара ніж, уважно оглянув його. Заховав до кишені. – Можливо, ви й праві…

Марія з вдячністю глянула на нього. “А він – справжній мужчина!” – подумала.

– Ви додому? Маєте перепустку? – запитав чоловік. – Я вас проведу. До речі, давайте знайомитись. Модест Яблонський, інженер.

Панові Сливинському, звичайно, ні до чого було називати справжнє прізвище. Він ішов поруч з Марією, дивлячись на неї трохи скоса і лагідно посміхаючись.

Марія не визнавала вуличних знайомств, та й взагалі в умовах, що склалися, вона мала право підтримувати стосунки лише з близькими й перевіреними людьми, але це був незвичайний випадок, і вона, подавши руку, назвала себе.

Пан Модест почав розповідати про грабунки у місті, та Марія через силу слухала його. У голові гуло, видно, удар був сильний. Скоріше б додому. Не пам’ятала, як дійшли до будинку, подякувала ще раз панові Модесту, ступила на східці, які вели до під’їзду, та піднятися не змогла. Відчуваючи, що непритомніє, похитнулася і впала.

“Трохи переграли, – подумав пан Модест. – Та це лише на користь”.

Він гайнув до колонки біля сусіднього будинку, намочив хусточку, приклав її до чола жінки. Марія отямилась.

– У якій квартирі ви живете? – запитав Сливинський.

– Я сама… – Марія спробувала підвестись, та ноги знову не послухались.

– Я питаю, у якій квартирі? – сердито повторив пан Модест.

Марія протягнула йому сумочку.

– Там ключі, – прошепотіла. – У дев’ятій…

Сливинський відімкнув браму, допоміг жінці піднятися на третій поверх.

– Я сама… – почала Марія, та він впорався з ключами і, запаливши сірник, знайшов у передпокої вмикач.

– Вдома хтось є? – запитав діловито. На пояснення Марії, що живе сама, невдоволено буркнув: – Оце так халепа…

На мить замислився. Сказав:

– Можливо, у вас струс мозку. Негайно лягайте, вам потрібен повний спокій. На жаль, уже пізно… Я піду, а вранці приведу лікаря.

Марія хотіла заперечити, та він прямував уже до виходу. Клацнув замок у передпокої – і тиша… Лише гупає в скронях… Аж сиплються іскри з очей, міріади сліпучих іскор… Марія впала на канапу, обхопила руками голову і застогнала…

Модест Сливинський задоволено насвистував. Ключ він узяв з собою (в разі потреби завжди можна послатись на неуважність), вранці приведе лікаря – і вузлик, так би мовити, почне затягуватись. “Тепер ти, пташечко, нікуди не випурхнеш”, – наспівував пан Модест. Він був задоволений собою. Що не кажи, а з жінками він уміє обходитись. Згадав, як тепло і вдячно подивилась на нього Марія, коли він прощався, і задоволено потер руки…

Лікар визначив легкий струс мозку й заборонив Марії вставати з ліжка. Якось воно вже так сталося, що Модест Сливинський усі клопоти про хвору взяв на себе. Подзвонив у друкарню, з’їздив на чорний ринок і повернувся на Джерельну, де мешкала Марія Харчук, із скромними припасами – трохи масла й білого хліба, півкілограма цукру, чай і кільце ковбаси. Побачивши, як хвора розкрила очі, похвалив сам себе. Головне – не переграти. Він міг би засипати це маленьке помешкання різними делікатесами, фруктами й цитринами, але й те, що приніс, вимагало пояснення: масло й ковбаса багатьом могли лише наснитися.

– Вам пощастило, – сказав, поклавши на стіл пакунки. – Саме вчора мені вдалось вигідно продати спекулянтові картину. Ну, і наслідок…

Марія прикрила очі рукою, аби вони не зрадили її. Що б вона робила без Модеста Володимировича? У хаті лише кілька картоплин і шматок чорного хліба – вона навіть стидалася говорити про це. Та пан Модест розуміє все і без слів.

– Тепер всі ми живемо впроголодь, – веде далі, і все, що він говорить, здається Марії слушним, буцімто відгуком її власних думок. – Кожному важко, і кожний перебивається, як уміє. Звичайно, справа не в ковбасі, хоча, – скоса глянув на пакунки, – скажу вам, і без неї важко. Люблю, грішний, поїсти… Але ж пасок затягувати доводиться не лише мені. Такої війни ще ніхто ніколи не переживав, і скаржитись на брак їжі було б безглуздям.

Пан Модест дивився на Марію виразними чорними очима. Зараз він сам вірив у те, що казав. Так бувало в нього: спочатку сміється в душі з того, що говорить, та поступово розпалюється, знаходить дедалі переконливіші аргументи, захоплюється власним красномовством і сам починає вірити в те, що каже. Сливинський навіть підвівся і заходив по кімнаті, що свідчило про його збудження.

– Так, безглуздям! – повторив із вдаваним пафосом. – Головне – вийти чистим з цієї війни. Я маю на увазі не те, що говоритимуть про тебе, хоч і це не можна скидати з рахунку, а щоб ти сам собі нічим не міг докоряти. Це важливо! Аби міг чесно дивитися у вічі людям і, коли повернуться нарешті наші, міг вітати їх з відкритою душею! Хоча пробачте, – вміло осікся, – не звертайте уваги на моє базікання. Іноді мене щось штрикне, і верзу дурниці. Розумієте, весь час душевна самотність, а поговорити нема з ким… В усякому разі, прошу пробачення…

– Говоріть, – підвела на нього очі Марія. – Ви так файно казали, що я ледь не заплакала.

– Що казати! – мовив Сливинський, а сам подумав: “На сьогодні досить. Якби не переборщити!” Закінчив, ніби жартома: – Легко сказати, та зробити – годі! Давайте краще чай пити…

Приніс чайник, налив Марії велику чашку. Вона трохи посунулась на подушці, випадково оголивши плече. Почервоніла, як дівчина, – чомусь їй весь час було соромно під уважним поглядом пана Модеста. Сердилась на себе, знала – це нерозважливо – отак впустити у своє помешкання зовсім незнайомого чоловіка, та не хотілося, щоб він пішов і більше не повернувся.

“Захопилася, мов гімназистка, – картала себе Марія і тут же знаходила виправдання: – Але ж було б нечемно випровадити його”.

Знову і знову згадувала, як сміливо кинувся Модест Володимирович на бандита з ножем. Така людина не може бути поганою. Правда, щось є в ньому неприємне. Та що? Подумала. Ні, це їй видається: на перший погляд він трохи солодкуватий, але ж це може бути підкреслена шанобливість. Крім того, треба ж розуміти і його – незнайома жінка і такі обставини. А який делікатний: помітив, як зашарілася вона, коли сповзла ковдра, і відразу одвернувся.

– Ви десь працюєте? – запитала його нараз Марія.

Насупився, махнув рукою.

– Волію краще сидіти вдома. Я колись добре заробляв, ну, і цікавився картинами. Маю непогану колекцію. Тепер доводиться відривати од серця. – Зітхнув. – Хліб насущний усім їсти треба…

– То можна було б десь влаштуватись…

– Це не для мене, – відповів серйозно. – Я інженер і, казали, путящий. Розмінюватись на дрібниці не хочеться, а йти на підприємство, – кинув на Марію уважний погляд, – наче непорядно…

“То ось ти який!” – зраділа Марія, але нічим не виказала свого задоволення. Позіхнула й сказала байдуже:

– Можливо, ви маєте рацію. Та колекцію картин має не кожен. У вас, либонь, справи, – натякнула, – а я відпочину…

– Дозволите завтра зазирнути? Коли, звичайно, не набридла моя присутність? – Пан Модест поставив питання так, що важко було відмовити. І ключа знов-таки “забув” повернути.

Про все це Сливинський коротко розповів Харнаку, Гауптштурмфюрер оспало потягував коньяк, спостерігаючи пана Модеста з-під напівопущених вій.

– А вам доведеться поморочити голову, – резюмував. – Тільки пам’ятайте, зволікати не можна. Вчора у місті знову з’явились більшовицькі листівки.

– Не хвилюйтесь, ми витягнемо з неї все, що вона знає і чого не знає! За успіх! – підняв келих Модест Сливинський.

Ганс Кремер, як і всі німці, любив свій дім. У кожного по-різному проявляється ця любов: один любить збирати книги і заставляє всі стіни стелажами, другий кожного дня натирає до дзеркального лиску підлогу, третій без кінця пересуває меблі, четвертий не ходить до пивної, а сидить з кухлем удома, в колі дітей… Ганс Кремер любив прикрашати свій дім килимами. Всі кімнати його двоповерхового особняка були занавішені килимами – перськими, бухарськими, кавказькими, китайськими. Килими на стінах, на підлозі, у коридорах. Навіть на ганку лежала якась химерно-яскрава циновка.

– Думаю, у мене одна з кращих у Німеччині колекцій килимів, – похвастав ювелір, коли вони із Шпехтом зайшли до розкішно обставленої вітальні. – До речі, якщо зустрінеться щось оригінальне, майте на увазі…

Кремер заглянув до холу.

– Лотто! – гукнув. – Завжди це дівчисько щезає…

Герман глянув на старого й подумав, що “дівчиськові”, певно, за сорок і, мабуть, ця вдова (як устиг попередити його Кремер) – типова німкеня такого віку – гладка, з м’ясистим обличчям і важкою ходою. Тим приємніше був здивований, коли побачив у дверях вітальні мініатюрну жіночку, коротко підстрижену під хлопчика, з дрібними, але правильними рисами обличчя і яскравими пухкими губами.

Лотта подивилася на Шпехта відверто цікавим поглядом. Певно, він сподобався їй, бо усміхнулася приязливо і вимовила звучним, мов дзвіночок, голосом:

– Рада вітати вас, гер Шпехт, у нашій скромній хижі. Сподіваюсь, вам тут не буде сумно! – грайливо опустила вії і пояснила: – Іноді у нас збирається приємна компанія.

Герман вклонився.

– Боюсь, що усі компанії, навіть найприємніші, можна проміняти заради вашого товариства, – спромігся він на важкуватий комплімент.

Фрау Лотта ще раз кинула на нього грайливий погляд.

“А ви мені подобаєтесь”, – наче сказала. Справді, цей Шпехт непоганий з себе: не дуже високий, та стрункий, з високим чолом і презирливо-гордовитою зморшкою між тонкими бровами. З характером хлопчик.

– Обід за півгодини, – попередив Кремер, – а зараз я покажу вам вашу кімнату.

Вони зійшли на другий поверх. Кімната з килимом на усю підлогу виходила вікнами в сад, мало не в шибку заглядала велика стара груша, обсипана золотистими плодами.

– Чудесно, – не втримався Шпехт, – після готелю тут справжній рай!

– А оце, – ювелір ледь відсунув килим на стіні, – також для вас. Сейф надійний і добре замаскований.

Візьміть ключ, є дублікат, та ви можете бути певні…

– Як вам не соромно, гер Кремер, – обірвав його Герман. – Сподіваюсь, це не остання наша справа, і кожного разу обидві сторони будуть задоволені.

– Дай боже, дай боже, – зітхнув старий.

Стіл був багато сервірований, та обід не задовольнив Германа. Кремер, сьорбаючи рідкий перловий суп, почав мову про важкі для німецької нації часи та про. обов’язок кожного внести свою долю у справу героїчної боротьби. Вимовляючи ці, вичитані, певно, з газетної передовиці слова, він акуратно порізав мініатюрний шматочок м’яса і довго жував, смакуючи.,

Герман подумав, що міг би проковтнути цей шматочок одразу, та, наслідуючи господаря, подрібнив м’ясо на тарілці і довго їв, точніше, удавав, що також довго жує. Підвів очі й побачив – Лотта подає йому якісь знаки. Ніяк не міг уторопати, що вона має на увазі, нарешті зрозумів – Лотта попереджає, щоб не звертав уваги на просторікування старого.

Після обіду Кремер попросив вибачення – він звик у цей час відпочивати – і пішов до себе. Лотта по-змовницьки підморгнула Германові і подала знак іти за нею.

– Тепер ми пообідаємо, – сказала, пропускаючи Шпехта до невеличкої кімнати. На столику стояла пляшка рейнвейну і шкварчали на гарячій сковорідці справжні біфштекси – одного з них вистачило б на чотири порції для Кремера.

– У батька дивацтво, – пояснила Лотта, – афішує, що ми задовольняємось лише одержаним на картки, Той обід, певно, лише роздратував вас, не соромтесь, їжте.

Вона підсунула Германові тарілку з біфштексом, налила у келихи золотисте вино.

– За що ми вип’ємо?

– За вас! – Шпехт підняв келих. – За чарівну фрау Лотту!

– І вам не соромно, дивна ви людина! – посварилася пальчиком жінка. – Адже ж ви зовсім так не думаєте….

“А сама вимагаєш запевнень у цьому”, – засміявся у душі Герман. Ця гра трохи бавила його. Лотта приваблювала безпосередністю і жвавістю характеру, ніби якесь чортеня вселилося в цю коротко підстрижену жіночку, керувало її поведінкою, виглядало крізь широко поставлені очі. Це чортеня, здається, дратувало Германа, йому весь час ввижалося, що Лотта може раптом показати язика й продовжувати розмову, наче нічого й не сталося.

Після обіду вони пили вино, і Лотта розповідала Шпехтові про нові кінофільми. Вона вмостилася в кріслі, зовсім по-домашньому підібгавши ноги.

Герман підійшов до вікна. Лотта ввімкнула приймач – диктор бадьорим голосом розповідав про успіхи гітлерівських дивізій під Сталінградом. Різким рухом жінка висмикнула штепсель з розетки.

– Не можу, – мовила раптом, і в її голосі Герман відчув сльози. – Війна… війна… Скажіть, коли це закінчиться?

Вона стиснула скроні тонкими, у перснях пальцями і дивилась на Шпехта жалібно, мало не плачучи.

Герман згадав історію, котру встиг розповісти йому Кремер. Чоловік Лотти – фізик, що подавав великі надії, загинув у перші місяці війни під час бомбардування Берліна.

“У кожного своє, – подумав. – Ця фрау Лотта ненавидить війну так само, як і наші жінки”. Йому стало шкода цієї маленької симпатичної жінки, та сказав він зовсім не те, що хотів, мало не почервонівши за фальшиві й бундючні слова:

– Війна принесе нам, фрау Лотта, небачене процвітання. Кращі люди Німеччини завжди мріяли про таке возвеличення вітчизни, і ми щасливі, що на нашу долю випало здійснити їхні мрії.

– І вам подобається ходити з цією палицею? – кивнула на Катрусин подарунок.

– Втрати неминучі, – не здавався Герман, – та це нічого не варте порівняно з тим, що ми здобудемо.

– З вами неможливо розмовляти, – Лотта зробила жест, сповнений глибокої безнадії. – Усі чоловіки Німеччини ніби оскаженіли – війна, зброя, кров… А мені нічого не потрібно… Все у мене було, а залишились тільки ці дурні килими та каблучки на пальцях. А для чого вони? Для чого все це, скажіть?

“А вона зовсім не така проста, як здавалося”, – подумав Шпехт.

Він стояв біля вікна і не знав, що казати. У щирості Лотти не сумнівався, та чи мав право відповісти щирістю на щирість? Краще промовчати…

Пауза затягувалась. Герман дивився у вікно і сердився сам на себе. Зрештою, чому він повинен співчувати Лотті? Напевно, чоловік її був наці, а сама вона хто? Дочка багатого ювеліра, пані, яка за все життя нічого корисного не зробила. Та й, либонь, легковажна…

І все ж Шпехтові було шкода Лотту – він дивився у вікно, а бачив її наповнені слізьми очі й тонкі пальці, що стискали скроні. Повернувся й побачив – Лотта, ламаючи сірники, намагається запалити сигарету. Чиркнув запальничкою.

Трохи посиділи мовчки, пускаючи дим, потім Лотта запропонувала:

– Підемо вниз до вітальні, я вам пограю. Ви любите Бетховена?

Вони вийшли на сходи, що вели до холу. Служниця саме відчиняла комусь двері. Лотта, спершись на руку Шпехта, стала навшпиньки, щоб побачити, хто прийшов. Раптом заплескала в “долоні.

– Боже мій, невже Роберт?

Служниця пропустила до холу двох чоловіків. Попереду йшов есесівський офіцер – високий, з неприємним обличчям. Тонкі, вологі губи під вузькими вусиками, недобрі чорні очі, мов дрібні оливки.

Герман пустив палицю, сунув руку до кишені, де лежав пістолет. Це ж він! Шпехт ніколи не забуде ці вусики і сердиті чорні очі. Ще секунда – і він би стріляв, та, побачивши тривожний погляд Лотти, схаменувся. Сперся на поруччя.

– З ногою щось, – пояснив.

Лотта подала йому палицю. Герман, важко ступаючи, зійшов до холу.

Лотта вже розмовляла з лисуватим середніх років чоловіком з глибоко посадженими очима.

– Це Роберт, Роберт Мор – друг і співробітник мого чоловіка, – відрекомендувала.

– Еріх Амрен! – стукнув закаблуками есесівець.

– Наш охоронець і, можна сказати, нянька… – додав Роберт Мор іронічно.

Шпехт до болю у суглобах стиснув палицю. Це заспокоїло його, і він спокійно відповів на уклін Амрена. Щойно він ледь не виказав себе як хлопчисько. Але ж хто б міг чекати такої зустрічі мало не через рік і тут – у холі з яскравим килимом на підлозі!

Петро добре пам’ятав свою першу зустріч з Амреном. Поблизу Житомира гітлерівці організували великий фільтраційний табір. Обгородили кілька гектарів колючим дротом – і все. Тисячі полонених спали на голій землі під дощами, які, мов навмисне, не вщухали. Почалися хвороби, поранені вмирали щодня десятками. Посеред табору стояв напівзруйнований двоповерховий будинок, де гітлерівці нашвидкуруч обладнали кухню: у великих казанах варили немиту напівгнилу капусту й буряки. Одного дня Петрові з товаришами пощастило потрапити до команди, яка підносила овочі. Пощастило, бо можна було крадькома відірвати листя з капусти чи вгризти шматок буряка. Ось тоді один з полонених і помітив біля кухні драбину. Коли стемніло, вони підкралися до будинку, залізли на горище й заснули, раді, що нарешті хоча б трохи висушать одяг.

Вранці їх помітила охорона. З’явився начальник табору – цей самий Амрен. Він і влаштував тоді кривавий спектакль.

На дах залізло кілька есесівців. Вони випускали полонених з горища по двоє—троє і примушували стрибати на землю.

Перший зламав ногу, другого підштовхнули прикладом – він упав і не підвівся. Третій перехитрив есесівців – йому вдалося вхопитися руками за риштак, перекинути тіло з даху і благополучно зсунутися. Амрен витяг пістолет, та хлопець запетляв, як заєць, і сховався у багатотисячному натовпі полонених. Ще одному вдалося скочити, але за другим пострілом Амрен звалив його.

Останній був Петро. Він вислизнув з-під рук есесівця, який, голосно регочучи, намагався збити його прикладом. Вчасно помітив підніжку другого, виграв мить і, схопившись за риштак, почав сповзати вниз. Есесівець, розізлившись, вдарив його каблуком по пальцях, та втратив рівновагу, похитнувся і гепнувся спиною на купу наваленої внизу битої цегли. Петро – почув лише, як хряснули кістки.

Падіння солдата врятувало Кирилюка – Амрен загаявся, і Петрові пощастило сховатися серед полонених. І тоді начальник табору замінив у пістолеті обойму і націлився на натовп. Сім куль – сім поранених і вбитих…

Власне, Шпехт не шкодував би, коли б зараз випустив кулю, у це довгасте обличчя. Щоб заспокоїтись і виграти час, нагадав Лотті:

– Ви хотіли грати…

– О-о! Фрау Лотта – чудовий музикант, – підтримав його Мор. – Подібне виконання можна зустріти лише в концертах.

У вітальні вже були опущені штори, та Лотта не дозволила увімкнути світло. Вона сіла за рояль і довго сиділа, безвольно опустивши руки, наче боячись доторкнутись до клавішів і порушити чари передвечірньої тиші.

Коли прозвучали звуки патетичної сонати Бетховена, Герман побачив перед собою зовсім іншу Лотту – не ту, рухливу і легковажну, яка щойно кокетувала з ним, а розумну, з натхненним обличчям жінку. Здавалося, існує якийсь таємничий зв’язок між її зовнішністю і музикою. Здавалось, що вона не грає, а співає величну пісню. Герман забув про все, крім музики.

Останній звук згас у свідомості Шпехта, і він з подивом подивився навколо: килими на стінах, велике вікно, чоловік у чорному мундирі – все здавалося таким неприродним і нереальним у порівнянні з божественними акордами, що Германові стало моторошно й холодно. Він зустрівся поглядом з Робертом Мором, і в його очах побачив те саме, що відчував він. Той підсів до нього, запитав:

– Сподобалось?

Шпехт глянув на нього непорозуміло: саме запитання видалось йому безглуздим. Та поруч з ним сидів зовсім незнайомий чоловік, і він якомога лагідніше висловив свою думку. Мор не образився, навпаки, відразу ж погодився з Германом – вони з перших же слів відчули симпатію один до одного, чомусь відразу подолали той бар’єр ніяковості і відчуженості, що існує між незнайомими людьми, та й почали розмовляти як давні добрі приятелі, із здивуванням помічаючи спільність у поглядах як на дрібниці, так і на широкі житейські проблеми. Почали з музики, а перескочили на суспільне значення літератури й мистецтва.

Амрен підсів до них і, потягуючи коньяк, який принесла служниця, прислухався до розмови. Він намагався зрозуміти хоча б суть розмови, і на його обличчі відбивалась така напружена робота думки, що Мор не витримав і засміявся.

– Не сушіть собі голову, Еріх, – порадив, – і не картайте себе за нетямущість, бо нас важко зрозуміти не лише простому штурмбанфюреру, а самому генералові військ СC.

– Не думайте, що ви схопили бика за роги, Мор, – пробуркотів Амрен. – Ваша університетська освіта зовсім не є ознакою розуму. Може статися, що вона не врятує вас від смугастого одягу.

– І там ви нарешті доведете, – скривився Мор, – хто з нас розумніший. І вдасться це вам дуже легко…

– Дякуйте долі, що ви потрібні нам, – похмуро продовжував Амрен. – їли б вас воші на Східному фронті…

– Ви невдячна істота, Еріх, – сказав Мор, – без нас вам було б не з медом. Ви ж пам’ятаєте слова рейхсміністра, що кожний з працівників нашого інституту – дивізія, і наша нова зброя…

– Жартуєте, – підвищив тон Амрен, – ви завжди були жартівником! Тому ми й не звертали уваги на ваші вибрики.

– Іноді хочеться й пожартувати, – якось відразу покірно погодився Мор.

Германові здалося, що Мор навіть злякався: рішуче змінив тему розмови – почав розповідати фрау Лотті про концерти берлінського симфонічного оркестру.

Шпехт налив собі коньяку. Він почувався, як гончак, що напав на слід. Інститут – охорона – нова зброя… Може, справді жарт? Але ж Мор говорив серйозно і, коли Амрен осадив його, злякався. А він, судячи з усього, не з лякливих. Виходить, бовкнув те, за що може злетіти голова.

Мор захопився розмовою з Лоттою, і Шпехт підсів до Амрена. Той зміряв його недовірливим поглядом, та випити разом не відмовився.

– Ви – справжній арієць, гер штурмбанфюрер, – потішив його самолюбство Герман. Ці слова припали до душі Амрену, і він подивився на Шпехта приязніше, мовби ще заохочував його до компліментів. Герман не примусив довго себе чекати:

– Ви влучно підмітили, що університетська освіта зовсім не є ознакою розуму. Я також вважаю, що гнила інтелігентщина шкодить нашій нації, розслаблює її. Інтелігенти повинні працювати на армію і тільки на неї. Я вірю, що ми доживемо до того часу, коли в школах викладатимуть літературу та історію лише для того, щоб зміцнити патріотичні погляди нашої молоді.

Маслянисті очі Амрена округлились.

– Ти, виявляється, справжній хлопець, – ляснув він Шпехта по плечу. – А я думав, що ти – така ж кваша, як і цей хирлявий тип, – кивнув у бік Мора. – На жаль, вони нам потрібні, але ж ти правильно сказав, що згодом ми їх, тьху… – багатозначно підняв свій величезний кулак. – А ти – справжній хлопець, – повторив з п’яною настирливістю, – давай вип’ємо!

Шпехт налив йому повний фужер, Амрен випив не моргнувши. Поманив Германа пальцем і запитав, скоса глянувши на Лотту:

– Ти з нею не втрачаєш часу? Штучка нічого собі, та не по мені. У тебе тут нема знайомих?

– Знайомих нема, та є все для знайомства, – Герман показав набитий грішми гаманець – аванс, одержаний від Кремера. – Можемо щось організувати.

– Ти мені одразу сподобався, – з повагою мовив Амрен, – і починаєш подобатись ще більше. Післязавтра ми їдемо, завтра маємо вільний вечір, придумай що-небудь.

Шпехт пообіцяв – і вони підняли келихи. – “Але ж для чого вони приїхали і звідки? – думав Герман. – Лише на два дні, і цілий вечір – тут. Що їм потрібно від Кремерів?”

Шпехт почав прислухатися до бесіди Лотти з Мором. Роберт розповідав, що лише кілька днів тому зустрів у Трептов-парку подругу Лотти, котра просила передати, що чекає її в гості.

“Виходить, вони прибули, з Берліна, – зрозумів Герман. – Та для чого?”

Можливо, дізнавшись про це, можна буде ухопитися за якусь ниточку. Але ж навряд – вони вміють берегти свої таємниці. Та може все статися: адже Шпехт уже знає, що Мор працює над якоюсь секретною зброєю – і дізнався про це без будь-яких зусиль. Подумавши про це, посміхнувся. Ну, і що з того? Яка зброя, який інститут? У Берліні не один десяток засекречених установ, спробуй підступитися до них! Певно, не одна голова полетіла на цьому шляху, а голови ж були!

А все-таки для чого вони приїхали?

Лотта подзвонила по телефону і запросила двох подруг. Амрен пожвавішав – висока й повна блондинка, видно, сподобалась йому – уже не так відверто наставляв вухо, прислухаючись до розмови, яку вів Мор.

Герман спробував випитати щось у Мора. Та розмова, не клеїлася. Чомусь зникла невимушеність, яка робила приємним початок їхнього знайомства. Мор коротко відповідав на запитання і тримався насторожено. Згодом Германові вдалося трохи розвіяти цю відчуженість, та справжньої щирості між ними вже не було.

Шпехт кілька разів починав бесіду, так би мовити, на лезі: зовні невинну – за його слова не міг би вчепитися найдосвідченіший агент, – та з підводними рифами, але побачив, Мор дивиться на нього з підозрою. “А може, він думає, що я провокатор?” – майнула думка. Справді, усі підстави для цього були – слизькі запитання, цікавість. Герман поставив себе на місце Мора і засміявся – звичайно, той остерігається його, як дрібного гестапівського шпига. Отже, десь прорахувався, і Мор сприйняв його відвертість як добре замасковану гру.

Мабуть, варто було дати задній хід. Тим більше, що тилові позиції вже були підготовлені: Лотта недвозначно вимагала уваги. Вона примхливо закопилювала верхню губу, і від цього обличчя її зовсім мінялося – Лотта здавалася дівчиною-підлітком; ілюзія була така сильна, що Шпехт, який трохи сп’янів, піймав себе на тому, що називає її дитинкою.

Лотта примусила його кинути палицю и танцювати з нею. Збоку це, певно, мало кумедний вигляд – Герман тупцював на місці, шкутильгаючи, та всім було весело, кожний думав про себе та свою партнершу і майже не звертав уваги на інших. На хвилину заглянув до них старий Кремер, та захмелілий Амрен, називаючи його “татусем”, почав примушувати пити коньяк, і ювелір швидко зник.

Шпехт непомітно для інших переговорив з Амреном і запросив усе товариство на завтра до ресторану. Побачив, як здивовано блиснув очима Мор, – видно, хотів запитати про щось, та стримався. Жінки зустріли пропозицію Шпехта захоплено, а Лотта навіть поплескала “милого Германа” по щоці і пообіцяла розцілувати.

Розходились пізно – веселі й збуджені. Амрен Затис Шпехта в кутку холу і неодмінно хотів дізнатися, що той думає з приводу останньої промови фюрера.

– У тебе розумна голова, і я хочу почути, що скажеш ти, – не вгамовувався штурмбанфюрер. – Я тобі вірю, і ти повинен це цінувати!

Герман бачив, як Мор покликав Лотту вбік і про щось шепочеться з нею. Неввічливо відштовхнувши Амрена, він почав шукати капелюшок однієї з жінок і наблизився до Роберта. Але той уже прощався з Лоттою. Шпехт почув лише слова: “Буду вдячний тобі…”, – слова, за якими могло критися все, що завгодно.

Гості пішли. Лотта сиділа на диванчику в холі і з викликом дивилася на Германа. Він посварився на неї пальцем. Жінка стенула плечима і кивнула Шпехтові на місце поруч із собою. Та Герман продовжував стояти, всім своїм виглядом показуючи невдоволення і навіть образу. Лотта підійшла до нього, поклала руки на. плечі, зазирнула в очі.

– Що з вами, Германе? – запитала. Шпехт пішов напролом.

– Ви, фрау Геллерт, кокетка і, певно, звикли грати чоловічими серцями. Та я не хочу задовольнятися другорядною роллю і взагалі залишатися в дурнях.

Лотта закліпала очима.

– Але ж які у вас підстави говорити так?

– Не робіть з мене божевільного, дитинко. Ви фліртували зі мною, щоб замаскувати свої стосунки з Робертом Мором…

– З Робертом Мором? – засміялася Лотта. – Це виключено.

– Але ж ви шепотіли йому на прощання ніжні слова – я сам чув…

– Не треба ревнощів, Германе, – прошепотіла Лотта. – А то я вас не поцілую…

– Бо вже поцілували Роберта?

– Роберт надто серйозний для поцілунків, – засміялася Лотта. – Він просив мене розшукати старі зошити мого покійного чоловіка. Вони колись разом працювали, і йому потрібні якісь формули. Тепер вам ясно, що ви справді нічого не розумієте? Будете за це покарані. Не поцілую вас…

– Це жорстоко! – мовив Герман. Він спробував пригорнути Лотту, та вона спритно вивільнилась і зупинилась лише на сходах.

– Одержуйте! – послала Германові поцілунок рукою. Той вдав, що розгнівався. Лотта показала йому язик і побігла до себе. Шпехт почув, як нагорі клацнув замок.

Вранці за кавою Ганс Кремер заявив, що на нього чекають важливі фінансові справи, він весь день буде зайнятий і тому сподівається – дочка розважатиме гостя.

– Гер Шпехт така серйозна й ділова людина, – обізвалась Лотта, – що я не знаю, чи зможу потрафити його уподобанням. – Говорила серйозно, а очі сміялись, Германові здалося – зараз знову покаже йому язика. – Я старатимусь, та за наслідки не ручаюсь…

– Постарайся, дочко, постарайся, – нічого не тямив старий. – Я б хотів, щоб гер Шпехт не почувався чужим у нашому місті.

– Люди швидко акліматизуються. Чи не так, гер Шпехт? – ніби наївно запитала Лотта.

– Все залежить від умов зовнішнього оточення, – багатозначно глянув на неї Герман.

– Боротьба за існування? – спробувала вколоти жінка.

– А якщо це приємно?

Вони подивилися одне одному в очі і засміялись. Обом подобалась ця гра. Між ними весь час щось стояло – якась перешкода, і обоє знали: варто їм захотіти, і ця перешкода зникне, та страшилися рішучого кроку…

Кремер підвівся.

– Лотта покаже вам місто, гер Шпехт, – проскрипів. – Здається, ви вперше у Бреслау?

– Та, сподіваюсь, не востаннє. Мені так сподобалося тут, що лічитиму дні до наступного приїзду.

– Після кожного відвідування вас ще сильніше тягтиме до нас, – недвозначно сказав старий. А Лотта опустила вії і трохи почервоніла.

Коли батько поїхав, Лотта попросила Германа допомогти їй розібрати папери чоловіка. Вони піднялись до колишнього кабінету Геллерта – великої кімнати, заставленої книжковими шафами. Лотта мерзлякувато стенула плечима. Герман торкнувся до її руки, та жінка відсахнулась од нього. Видно, спогади наринули на неї. Шпехт відійшов у протилежний куток кабінету. Лотта провела рукою по чолу, наче відганяючи од себе минуле. Попросила Германа дістати з верхніх полиць акуратно зв’язані пачки паперів.

– Батько після його загибелі, – пояснила, – все це власноручно упорядкував… Не розумію, чого Роберт хоче. У нас лишилися тільки конспекти лекцій, які чоловік читав в університеті, та якісь, по-моєму, не дуже важливі папери. Решта зберігалась у нього на роботі.