Текст книги "Єрусалим на горах"

Автор книги: Роман Федорів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 46 страниц)

– Розкажіть ще селові, як ви їздили в район в енкаведе, де, піддавшись намові бандерівської вовчиці, а може, бандери вас купили, і ви, куплені, продані, випрошували трупи синів тієї вовчиці, щоб могла їх поховати нібито по-християнському, по-людському, начебто вони чогось людського заслужили, окрім презирства. Я маю на увазі Софію Корчувату. Що, може, неправда? Може, й тут будете відпекуватися, що керувалися проповіддю добра і краси? Хіба усе разом, докупи взяте… і ще багато інших ваших дєлішек, про які я знаю, не дає мені права трактувати це як ворожу діяльність?

Оперуповноважений походжав по сцені розпалений і дуже собою задоволений; він нарешті розчавив мене, знищив, я йому заважав у селі, дотепер мусив на мене зважати, остерігатися, він пам'ятав, що я міг дійти, шукаючи справедливості і милосердя, не лише до району, а й до самої Москви.

Який він сліпий і жалюгідний. Що з того, що в нього розстебнута кобура пістолета, що кулемет стоїть на червоному столі, що з того, що, по суті, він виголосив мені вирок! За мною стоять Горопахи, учні сьогоднішні, вчорашні й позавчорашні, я понад тридцять років учу їх добра, вони знають кожен мій крок, я не таївся перед ними нічим, і вони теж не таїлися переді мною.

Я люблю їх у цю хвилину особливо глибоко; я вірив, що моя наука проросла в кожного в душі і кожен сьогодні стане в моїй обороні.

– Най люди скажуть… най присудять, що було ворожого у моїх вчинках, – сказав я тихо. – Хай вони посвідчать.

Я був упевнений…

О так, я був упевнений, що ціла читальня зараз встане й підніме вгору кулаки, не злякавшись націленого зі сцени кулемета; я цілком був упевнений, що опер зійде зі сцени посоромлений. Я й не оглядався на салю; я не просив у людей помочі, я вірив у їхню підтримку; я споглядав на Ступу, і мені було його жаль; він ціпенів посеред сцени, заклавши по-наполеонівському руки на грудях; кулаків його не було видно; але минали довгі хвилини, саля за моєю спиною німувала… так, саля німувала, і я тепер уже виразно побачив Ступині кулаки: в обох сціплених кулаках він тримав людські душі, і я зрозумів, що сьогодні Горопахи не стануть мене боронити.

І я не знав, хто сьогодні був більше потоптаний: я чи Горопахи? Я не міг дивитися людям у вічі; люди не могли дивитися мені у вічі; люди мене зрадили.

І я пішов од них геть.

ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН

12

Мама скрипнули дверима, поклали дійницю на лаву і, зітхнувши, сказали:

– Облава, сину. До школи нині не підеш.

Був ранок пізньої осені. Густий туман, як хмара, впав на село і стояв непорушне, заклято: за вікном не було видно ні вулиці, ні садів, нічого, і не було чутно ніякого згуку, собаки не гавкали і не піяли півні, було таке враження, що Горопахи втопилися у білій безодні вище голови, вище дзвіниці й церковних смерек, і все, отже, живе в селі вимерло, захлинулося білою білизною, і лише ми з мамою якимось чудом урятувалися.

– Звідки ви знаєте про облаву? – спитав я маму недовірливо, і в ту ж хвилину пожалів: я помітив, що, цідячи молоко, мамині руки тремтіли, і цідилко дрібно цокотіло об криси горщика, а на її обличчі застигла тривога.

Мама боялися облав, ляк був безпричинний, у нас нічого такого підозрілого сині кашкети не могли знайти, було, однак, наприємно і боляче, що два-три енкаведисти або й більше вломлювалися на подвір'я, в хату й високими металевими прутами-щупами методично виштуркували, шукаючи бандерівських схронів, в саду, в стайні під яслами, проштрикували вилами й щупами сіно в стодолі, в хаті зазирали в кожний кут, перевертали скрині з одежею, пильно розглядали кожну книжку, яка потрапляла їм під руки, нипали на горищі, й при цьому котрийсь з солдатів уважно приглядався до мене й до мами, чи не полотніємо з переляку, що вони, солдати, ось-ось натраплять на хитро замасковану криївку; це був, так би мовити, психологічний дослід, випробовування, однак мама сиділи на лаві незворушно, закаменіло, і від неї, здавалось, відскакував підозрілий і пронизливий солдатський погляд і взагалі уся енкаведистська ворожість. Під час котроїсь чергової облави я відкрив для себе, що солдати не просто вишукують бандерівські краївки, вся їхня руйнація, квапливий обшук, коли часом і образи скидали зі стін, а заболоченими кирзаками навмисне затоптували вишпурнуті зі скрині мамині сорочки, мимоволі свідчили, що вони нас ненавидять, мають за кровних ворогів; завойовники горланили сороміцькі слова, замахувалися прикладами, дуже часто могли й украсти якусь річ – хустину чи рушник на онучі, від них смерділо горілкою, очі щулили у вузькі щілини, й звідти цідилася зненависть, їх, зрештою, можна було зрозуміти, ці рослі, плечисті дядьки перейшли усі фронти, там вони на кожному кроці зазирали смерті у вічі, там вони поховали у чужих землях свою молодість і своїх друзів, і тепер уже стільки часу після війни, коли їх чекали вдома, за кожним деревом, за вуглом, за парканом підстерігала їх на нашому Кам'яному полі смерть.

Через багато років, у шістдесят четвертому, напровесні я їздив на етюди по Шевченківських місцях; мене манила прозорість, глибини горбатих полів, якийсь особливий настрій, який панував тільки у Моринцях та Кирилівці; я трепетно й поспішно замальовував плахти озимини, головасті дуплаві верби, що випромінювали сум, традиційні білі хати, безліч разів малював тополі, що у провесняні дні стояли немовби у зелено-мерехтливих німбах; тополі в Шевченковому краї були схожі на святих… а може, були вони схожі на козацьких мучеників, на страчених гайдамаків? Мені здавалося, що я тут відкрив для себе душу України; тут кожна могила, байрак, урочище, дорога дихали минувшиною, яка начебто була розлита в повітрі, в просторі і яка таїлася в кожній грудці, в деревині, в камені.

Хіба дивно, що я почувався тут, як у храмі?

Одного надвечір'я, коли в маленькому маршрутному автобусику повертався з Моринець до Кирилівки, де квартирував, розговорився з красивим, сказати б, «козацького типу» дядьком. Був він, очевидно, столярем, бо біля нього на сидінні лежали обмотузяні верьовками кілька рубанків, поруч стояли дві пилки, увесь він пахтів свіжими гиблівками, ядерним духом сухої сосни. І якраз йому, цьому симпатичному дядькові, я, наївний, теж переповнений провесінню, розповідав про тополі, що мерехтіли на горбах, світилися зеленими ніжними німбами… і були тополі схожі на святих… і були, може, схожі на страчених гайдамаків; дядько з рубанками слухав мене уважно, навіть здивовано… навіть кілька разів сам глипнув в автобусне віконце, шукаючи на пагорбах тополь, що видалися приїжджому художнику за святих, а потім, підкручуючи козацькі вуса, сказав:

– Чую по вимові, що ви – западенець. Так? Ну-ну, дали ми вам після війни жизні. – І не знати було: хвалився він, що давав мені й моїй мамі «жизні», а чи просто вихопилося в нього… вихопилося далеким спогадом?

Я похнюпився; мені було боляче й соромно слухати його хвальбу. Він, мабуть, уловив мій настрій, бо додав:

– Що хочете, я у внутрішніх військах служив. А в Западній що тоді діялося… настоящая гражданська війна. Хіба знаєш, хто і звідки у тебе стрілить? Наш комвзвода, бувало, перед початком операції вишикує нас і каже: «Ви, братці, не очень с мєстнимі панькайтесь. Всі вони приховані враги!» І мав він, певно, рацію, наш лейтенант Богомолов, бойовий взводний – грудь в орденах, бо стрілила йому в груди, в ордени, рахуйте, дівчина, що вибігла з хати. Ми ту дівчину буквально посікли автоматами. А може, й не посікли? Може, вона жива і стала вашою жінкою? – Він засміявся з свого невдалого жарту. Ми довго мовчали, поки він знову не обізвався:

– Минулося, слава Богу, коли брат брата… – і пішов із своїми рубанками й пилками до виходу.

Я дивився йому услід, кремезному, у потертій фуфайці й кирзових чоботях, і згадав котрусь із чергових облав у Горопахах, коли поза нашим городом, унизу над Унявкою-річкою у вільшняку удосвіта спалахнула перестрілка: враз захлинулися кулемети й автомати, чути було також вибухи гранат. Очевидно, бандерівська боївка, заскочена зненацька в селі, спробувала прорватися боєм крізь обруч облави, це їй, однак, не вдалося, енкаведисти, очевидно, були поінформовані про можливі бандерівські стежки, засідка у вільшняку стояла кріпко, і боївкарі, хто не впав від кинджального вогню, городами повернули в село.

Попри нашу хату на вулицю протупотіло двоє чи троє втікачів; бренькали за ними кулі, дірявлячи нам ворота і криничне цямриння, а сусідська стодола спалахнула від запальних куль; пожежа аж заревла, застогнала від ненажерливої своєї радості і жбурнула жменю іскор на Тодорову, на сусідську стайню. Мама мої закричали й вхопили навіщось верету, мовби цією веретою можна було погасити, прикрити пожежу (і заволали, заскигліли наші сусіди високими голосами аж попід небо, за ними заревла худібка і страшно, дико затрубів Тодорів кінь);

мама справді готувалися гасити веретою вогонь на своїй стрісі, бо кинули верету в цебер з водою і вхопилися в сінях за драбину. Споконвіку мокрими веретами солом'яне село рятувалося від сусідського близького вогню, і мама про це пам'ятали… мама про це пам'ятали, одначе того ранку не встигли й відчинити двері, як у сіни увірвалося троє задиханих солдатів, один із них, тонкий, високий, як мотовило, з перекошеним, злим обличчям, із наготовленим до стрілу автоматом, без шапки, руде мокре волосся спадало йому на лоб, і він тим своїм рудим волоссям раз по раз струшував, а маму… ухопив маму за горло, здушив, жбурнув, як сніпок, у кут і кричав, здавалося мені, гучніше від гоготіння близької пожежі:

– Де ти, курво бандерівська, сховала бандитів! – Пальці його на маминій шиї судорожно тремтіли… пальці його впивалися своєю силою і владою, їм хотілося натиснути, щоб мамине горло хруснуло. – Ми бачили, як сюди-но через твоє подвір'я, блядь твою, побігло двоє.

Рудий енкаведист був безтямний у своїй злості, і йому, мені так здавалося, було дуже просто стиснути мамине горло, і його ніхто не спитає про смерть якоїсь жінки, смерті списували без особливих ускладнень, це я вже встиг зрозуміти, і, мабуть, це розуміння додало мені сили й відваги, бо я кинувся на рудого, на його автомат, на його білі очі, на його запалену ненависть, і крикнув, що моя мама чесна вдовиця, він, солдатюга, не має права по-брудному її обзивати… наш тато загинув на фронті.

Рудий солдат не відповів мені, не встиг щось заперечити, не посмів не повірити, видно, в моєму відчайдушному лементі було так багато щирої правди, що солдат лише кліпав рудими своїми віями і… притиснув мене по-батьківському до свого плеча і, не оглядаючись на маму, стенув плечима, шо й тут, у бандерівському селі, є вдовиці фронтовиків, і покликавши другого бійця, що нишпорив у хаті, вибіг за поріг. Крізь відчинені двері я бачив, як він перемахнув наш перелаз… ні, не перемахнув, не перескочив, звідкись, певно, із-за церковної огради, обступлений зусібіч бандерівець, бачачи свою погибель, відстрілювався направо й наліво, і, певно, відстрілювався він з кулемета, бо черги строчилися глухо, не так тріскуче, як із автомата, а в перерві поміж стрілами бандерівець викрикував, що москаль не візьме… не візьме… не візьме його живим!

Рудий солдат, як зломаний надвоє, упав на нашому перелазі, він був іще живий, іще силкувався встати, мама мої помітили його посмикування і кинулись до нього, а бандерівський кулемет ударив знову – ми з мамою лежали посеред подвір'я на спориші, а рудий солдат, розстріляний, мабуть, утретє або й учетверте, ніяк не хотів умирати, він люто, клято лаявся, аж поки смерть над ним не змилосердилася.

Облави в Горопахах, як, зрештою, в усіх інших селах, не мали якоїсь закономірності, усталеного, сказати б, порядку, все, очевидно, залежало від агентурних даних, планів районного ецкаведе, траплялося, що сині кашкети не обступали кільцем наше село місяць або й два, а інколи навідувалися двічі на тиждень; облави були завжди несподівані, як громи посеред осені, і про кожну з них оперуповноважений товариш Ступа міг похвалитися, що набої не були потрачені надаремно: то в перестрілці вбито двох-трьох й більше повстанців, які пробували прориватися крізь застави до Монастирського лісу; писалися, очевидно, в районі й інші переможні реляції: виявлено бункери з харчами і зброєю, в читальні, в кількох метрах від стола, на якому товариш Ступа щосуботи розкладав свій кулемет, у хитрому сховку поміж двома перекриттями сталі виявили склад друкарських машинок, паперу й готової підпільної літератури. Жодна облава не обходилася без арештів, і не всі, зовсім не всі арештовані були винними, на 10–15 років колимських таборів засуджувала «трійка» на вулиці Чкалова в Бистричанах так званих бандпідсобників, які були винні тільки в тому, що котроїсь ночі нагодували боївку… нагодували, мовляв, а не донесли оперові. «Трійка» не хотіла й чути, що боївка була озброєна до зубів, що кожному життя миле.

Інколи облави мали цілком «господарське призначення»: треба було виконати план набору робітників на шахти Донбасу, й тоді, йдучи валом, енкаведисти вишукували переважно підлітків до шкіл фезео; але й «господарські» облави часом не обходилися без крові, а тим паче без лайки, без плачів, без тривоги, що годинами висіла над Горопахами.

Сьогодні облава починалася навдивовиж мирно й спокійно: ніхто ніде не стріляв, не матюкався, ніхто за ніким не біг і ніхто не втікав, білий густий туман затопив собою світ, загатив, як ватою, і нічого у світі, окрім вати, не існувало: ні хат, ні дерев, ні людського голосу, ні скрику ворони, а може, не існувало й самого світу; котроїсь хвилини, зачумлений туманом, я подумав, що мама, мабуть, теж помилилися, ніякої облави нема – і заходився збиратись до школи.

– Господи, – зітхнули мама, – яка може бути, дитино, школа? Коли облава, науки нема. Ніби не знаєш?

– Але ж глухо навколо, – пробував я сперечатися.

Мама не обізвалися ні словом, вони всілися на лаві коло вікна, вдивляючись у клуби туману, обличчя їх зблідло, напружилось, а губи вишіптували чи то молитву, чи примовку від біди, від кулі випадкової, від вогню; я подумав, що мої мама буравлять зором і словом туманний цей потоп і бачать солдатів у синіх кашкетах, які проколюють щупами подвір'я за подвір'ям, хату від хати, одначе роблять свою роботу на відміну від попередніх разів мовчки, мляво, вони неначе понапивалися туману, цієї білої отрути, і збайдужіли… і не страшна їм небезпека, що кожної хвилин може черкнути автоматною чергою чи вдарити гранатою, і їм, солдатам злагіднілим, начебто й шкода було задерев'янілих, очікуючих лиха газдів і ґаздинь.

Мама обома долонями потерли обличчя, виглядало, що вони сухими руками вмивалися від жури, одначе їхнє обличчя від цього не посвіжіло, а ще й більше посіріло.

Неначе мама вмилися попелом…

– А таки йде облава, Василику. Таки йде, – повторили пошепки, надслуховуючи.

– То най собі йде, – заспокоював я маму. – Чого нам боятися. Та й чи вперше.

– Хіба ти забув, що ми позаминулої облави ледве не згоріли. Пожежі там і там. Страхи. Та чи й знаєш, що в такому вирі треба християнинові боятися? – запитували вони й водночас відповідали.

Потім вони заходилися проціджувати молоко, а мене послали до стайні порати корівчину, бо біда бідою, а Лиську треба вичистити, викинути з-під неї гній й постелити свіжої соломи.

– Робота-бо, сину, не очікує, не рахується ні зі смертю, ні з облавниками навіть, її треба робити – і на цьому світ стоїть. – Мама гейби виправдовувалися, що посилають мене до стайні. – Тільки-но не висувайся надвір, бо кулі літають, як джмелі, – наказували.

Я люблю порати худібку, небіжчик тато з пуп'янка привчили до згребла й до щітки, було у цій простій роботі якесь таїнство, чар, зріднення людини з твариною, і худобина, певно, відчувала ласкаву людську руку, бо аж вигиналася від задоволення і постогнувала стиха. У стайні приємно пахло гноєм… і може бути, що хтось, прочитавши про стаєнні приємності, іронічно посміхнеться, мовляв, тим селюкам, де б вони не жили й що б вони не робили, вічно пахне гноєм, а я усе ж таки признаюся, що любив цей ядерний чистий дух; крім того, наша стаєнчина разом із коровою і ядерним духом стійла іще пахла сіном, соломою, зерном, свіжим молоком; улітку в стайні було прохолодно, взимі – парко й затишно. Ляжеш, бувало, на сіно в яслах і слухаєш, як за стіною, обтуленою загатою, вирує і лютує зима… там зима, морози, а тут літо, тут пахне сінокосом, тут тиша і мир, лише Лиська вряди-годи почісує собі поміж рогами об драбину.

У зрілі вже мистецькі свої роки я поклав на мольберт полотно і взявся малювати… ні, не вбогу нашу стаєнчину, обтулену кукурудзяними околотами, і не корову – нашу годувальницю, що допомагала нам із мамою вижити в найскрутніші роки, коли на трудодень видавали двадцять грамів жита наполовину з стоколосом… я задумав тоді намалювати «Дорогу на пасовище», картину, в якій хотів передати давнє своє замилування землею і худібкою; я мав потаємну думку визорити на картині хлоп'ячу свою душу, яка колись розкошувала в яслах на сіні і слухала, як ремиґає корова, як чухає вона рогом об драбину, як за стінами стаєнчини пливе, обертається, як колесо, великий білий світ.

По правді сказати, я не передбачав, що «Дорога на пасовище» забере в мене скільки часу й нервів, дарма що чогось такого особливого не вигадував, під рукою мав десятки ескізів, зроблених на нашій-таки горопаській дорозі, що пленталася на громадське пасовище; я повертався до картини не один рік, вона все видавалася недосконалою, в ній ніяк не могла воскреснути й поселитися хлоп'яча моя душа, і я бився й бився сам з собою, з фарбами, з пензлем, прагнучи тую душу воскресити.

Картина, як на перший погляд, замислена просто: дорога на пасовище кривуляє поміж зеленими житами й картоплями, що цвітуть синім і білим; дорога була де рівниста, підсипана шутром, де баюриста, з невисохлою після дощу грязюкою; дорога була покраяна колесами возів, зліва – коров'яча стежка, ребриста й жолобкувата, вибита ратицями не одного покоління худоби; але й худоб'ячі сліди і сліди коліс на цій дорозі не були головними… головними були густо розтрушене сухе зело, прив'ялене польове квіття, пасемце зеленого жита, вирваного з корінням, очевидно, якоюсь пажерливою худобиною, а між цим зелом, між квіттям ледве жеврів вінчик польового маку.

Праворуч на греблі зарослого ситняком рова сидів хлопчина десь під дванадцять років, босий, у згрібній сорочині, пелехату свою біляву голову схилив на коліна; хлопець дивився на дорогу, на таку прозаїчну, буденну, й по очах, по усміху на губах, з усієї його постаті можна було прочитати, що добре йому отут сидіти, що дорога, жита, картопляне поле й три старі головасті верби, що мов польові сторожі стриміли оддалік на греблі над ровом, до щаму в серці були йому рідні, і він не збирається шукати в житті інших доріг, бо хто сказав, що польова дорога на пасовище не випадає для когось щасливою.

Вся картина була пронизана сонцем, радісним світлом, теплом, що струмилося з дороги, з полів, з далекої смужки лісу… і золотисте це сяйво, може, душа моя хлоп'яча були злегка підбарвлені тривожною загравою.

Може, за вербами, за лісом сонце хилилося до заходу?

Мої критики, як це інколи трапляється, зрозуміли «Дорогу на пасовище» цілком інакше. Один із них писав, що, мовляв, Василь Бережан, згадуючи прокляте минуле Кам'яного поля, малює нам малолітнього бідолаху, сільського пролетарія, який змалку журиться важкою трудовою дорогою… і нема, нема, люди добрі, на цій вибоїстій дорозі добра, бо худібку хлопчині доведеться пасти куркульську.

Дивіться, не марно ж гасне в грязюці вінчик польового маку: художник навмисне акцентує на трагічній червоній плямі – це гасне і нидіє людська душа.

Я в думках сміявся з того «мудрого» критика, але не протестував, ні, й нікому не пояснював свого задуму. Єдине, що я зробив, – це не погодився її продати ні Міністерству культури, ні навіть за великі гроші моєму знайомому хірургові – людині багатій, він залюбки колекціонував живопис і на ньому, щоправда, розумівся.

Я повісив картину на чільному місці в своїй майстерні поруч з іконою Різдва Христового, яку колись роздобув у нашій сільській церковці і яку першою спробував відреставрувати. Багато моїх друзів «Дорогою на пасовище» любувалися, говорили про її прозорість, про жевріння розтолоченого маку на дорозі та про багато інших речей, але тільки Петро Степанович Грицай, який заворожив мене чаром реставраційного мистецтва, навідавшись якось передвечір'ям до моєї майстерні, зобачив у ній щось зовсім інше… щось…

Він побачив картину вперше і я, знаючи його вибагливий смак і критичний склад характеру, побоювався, що зараз він підкрутить солом'яні вуса й заходиться шпетити мене за недогляди, за поверховість, за щось таке, що видасться йому недовершеним і поспішним. Він, проте, не помічав, як полотно було зроблено, як воно було виконано, на якому рівні… дивовижно, але технічний чи, точніше сказати, мистецький бік його мовби й не турбував; по довгій мовчанці Грицай сказав, що знає таємницю моєї картини: хлопець на греблі над дорогою нічим не журиться, він іще не доріс до журби, він розкошує запахом дороги, цим зіллям зісушеним, цим пасемцем жита, цим непідсохлим ще після дощу груддям і цим золотистим підчервоненим сонячним промінням… і це пахне йому рідна земля.

– Пахне і грає, – говорив мрійливо Петро Степанович. – Ти чуєш, як за цими вербами грають і грають сопілки, що їх скручують напровесні з вербової кори, коли гілка лише обливається соком і кора на ній зелена і м'яка. Ти сам-бо, майстре, не чуєш, як грають вербові сопілки?

Ви чули колись, як грають вербові сопілки? Тільки вони, сопілки, мають низький тужний голос, на них ніхто в селі не вивівкує, це було протиприродне, сопілка з вербової кори знала тільки низькі нути, котрі висотувалися, здавалось, з самої землі, з соків, із кореня… сопілка, зрештою, сама пахла землею і соком, вона була терпка на смак… на все життя залишився на губах її терпкий смак.

…Однак до полотна, до мольберта й до пензлів було мені іще далеко, того осіннього ранку я сповняв звичну сільську роботу – обходив нашу корову, згребло й щітка мовби аж приросли до моїх рук, і за простою цією роботою, запаморочений стаєнним духом, заспокоєний, я геть чисто забув про облаву, аж поки нагально не зателенькав на дзвіниці дзвін; церковна ограда була недалеко від нашого подвір'я навскіс через дорогу, і дзвін влетів до стайні, як переполошений кінь.

13

Колись на нашій дзвіниці висіло, мабуть, з десяток дзвонів – малих, середніх і один величезний, басовитий, на крисах якого було відлито його ім'я – Гавриїл, але в сорок третьому німці забрали їх на переплавку, на патрони, лишився тільки один менше середнього з дзявкотливим неприємним голосом. Правда, дзвонар Гриць Боднарів і на цьому одному вмів дзвонити по-різному: коли хтось в селі помирав, то дзвін відбамкував печально, сумовито, на Службу Божу в неділю кликав людей до церкви урочисто, сказати б, весело, а на пожежу вигавкував дрібно, квапно, аж захлинався.

Останнім часом, дарма що від запальних куль пожежі в селі траплялися дуже часто, Гриць Боднарів на сполох не кликав, бо ніхто, зрештою, гасити пожежу не поспішав.

Не було дозволено…

Сьогоднішнє бамкання не було схоже ні на «вмерше», ні на «пожежне», як казав Гриць, на дзвіниці орудував хтось недосвідчений, бо дзвін теленькав то поспішно, шалено, то забивало йому дух, мовби втомлювався від бігу, то цілу хвилину або й дві перечікував і перепочивав, щоб знову панічно залементувати.

Одинокий наш дзвін на дзвіниці справді мовби викрикував «рятуйте» та «рятуйте», й мені зробилося страшно від того, що дзвін заговорив до мене по-людському, що я зрозумів його лемент, і в цю мить, у мить мого найвищого страху, десь поруч, за стайнею, скреготнув кулемет.

Я вибіг на поріг.

Білі тумани або ж були розполошені нагальним дзвоном, чи роздерті пострілами, бо порозліталися тумани на клапті, і я мимоволі подумав, що сьогоднішній туман не був схожий ні на хмару, ні на море, як це мені раніше здавалося, просто нині вдосвіта позліталися в Горопахи зграї білих гусей, вони прикрили село крилами, а тепер ось птахи сполошилися, і нема їх жодного… лише пір'я поміж стодолами у садах розсипалося тут і там… і село лежало беззахисне, чорне, голе у своїй осінній непривітності.

Над селом за нашою стодолою вийшло бліде, як вівсяний корж, сонце.

А дзвін теленькав і теленькав.

А кулемети далі грали, і я вже здогадувався, що стріляли по дзвіниці, по дзвонові, по дзвонареві, і дзвонарем там був Михась Юрчишин, сусідський підліток, старший від мене на три роки; його мама Катерина кричала на цілий світ: «Михаську, ти здурів?! Перестань-но дзвонити! Ти що… ти що, не чуєш, що по тобі стріляють?!»

Вона бігла на дзвіницю рятувати сина, який бозна-чого… чи з непевності тривожної, чи з гарячки, чи з якоїсь потаємної, тільки йому відомої причини вхопився за дзвоновий шнур; Михасько, звісно, материного крику не чув і не чув кулеметних черг, що влітали, як шуліки, крізь прорізи вікон й подеколи навіть подзьобували дзвін (і дзвін злякано зойкав), хлопець, напевно, був переповнений тільки лементом дзвона, тільки слово, крик «Рятуйтесь!» вкладав він у цей лемент, він сам себе не пам'ятав, він уже теж був дзвоном і металевим тривожним його лементом… був, аж поки куля не зачепила плече, й рука вмить охляла, випустивши шнурок.

Тим часом крутими сходами стугоніли на верхотуру енкаведисти, за ними летіла Катерина Юрчишина; солдати скручували Михаськові руки, а Катерина його обороняла… обороняла й все запитувала:

– Михайську, дитино, чи ти направду здурів із тим дзвоном! Що то було?

Хлопець й не пручався в енкаведистських цупких руках, з верхотури було йому видно ціле село, на багатьох подвір'ях в різних кутках стояли запряжені у вози коні… коні теребили в давальниках січку, а їх господарі клали на вози клунки з шматтям, мішки з мукою, торбини з сухарями і свіжим печеним хлібом.

– Хіба не видите, мамо, – відповів Михась. – Вивозять же… Його вели з дзвіниці під автоматами блідого, із закривавленим плечем; Катерина Юрчишина вже й не пробувала доганяти сина, ні його обороняти, вона так і залишилася ціпеніти на дзвіниці, не в змозі відірвати очей від клунків на возах на подвір'ях близьких і далеких, і тепер Катерина починала розуміти вчинок свого сина… виходить, він хотів усіх тих, кого нині мають виселити в Сибір, попередити, щоб устигли порятуватися, зникнути, запастися під землю.

Разом із Катериною Юрчишиною ціпеніли усі Горопахи; не існувало слова страшнішого від слова «вивезення», навіть смерть відступала на задній план, бо коли ти у цю ж таки хвилину вмреш, то тебе принаймні поховають у рідній землі, а висилка в Сибір означає глумления над твоєю душею, бо тебе виривали з коренем від землі, де ти народився, виривали від усього того минулого – сумного чи й радісного – від сусідів, добрих і не вельми, від татової й маминої могилок, від стежок, на яких ти виростав, від цілого звичного тобі світу; люди, що були приречені на висилку, здогадувалися, що їх попереду чекає тайга, каторжна робота, голод, бараки або ж землянки, безправність перед різними операми; а ще люди ці знали, що їм і їхнім дітям заказані будуть сьогодні і завтра всі дороги на Україну…

Та чи, зрештою, люди, що приречені на вивезення, були впевнені, що доїдуть до глухих сибірських закапелків, хіба до них не докочувалися лихі вістки, що в довжелезній дорозі у товарняках спалахували епідемії і люди гинули, як мухи, і не кликали до них лікарів, не існувало для них ніяких ліків.

Навіть людського погребения не було: загортали мерців у верети, обдротовували й покидали на обочинах запасних колій, де зупинялися ешелони, а вже куди далі мандрували мерці, то цього ніхто не знав.

Хіба від такої долі не заціпенієш?

Люди кусали губи, аж кров виступала, але ніхто не плакав, не кричав, не пробував, відпрошуючись, комусь цілувати руки, навіть діти пройнялися затятим нелюдським оціпенінням, таким надлюдським болем, що аж замерзав їм цей біль у душах, і потім ціле життя ходили вони з цим тягарем замерзлим.

Вивезення тривало в тиші, в напрузі, в якомусь начебто іншому, дерев'яному світі, де люди механічно й без поспіху запрягали, хто мав, свого коня, а в кого не було, то сільрада відряджала фірмана-сусіду, укладали в драбини свої манатки, припасені наперед харчі і тут же поміж сухарями тулили дітей, цілували пороги залишених напризволяще хат і виїжджали на вулицю.

До кожного воза був приставлений енкаведист…

За ґаздами ревла в стайнях худоба; тільки худібка мала право голосу; худібка, правда, й усе інше залишене добро належало від цієї хвилини державі, потім сільрада ним розпорядиться, та поки що худоба прощалася з своїми господарями, і жінки на возах затихають пальцями вуха, а сльози котяться, як перли із льоду, чоловіки ж поклепують своїх ґаздинь по полечах, заспокоюють, мовляв, якось воно буде, якось біду переживемо, перетерпимо.

І така тиша котилася селом, немов вулицями дибуляла чумна смерть, лише колеса возів поскрипують і скреготять обіддям об каміння на дорозі, і лише солдати в синіх кашкетах, зобачивши на котромусь возі дівчину, жартують голосно, весело, примовляючи, що на Сибіру, знаєш, які женишки. Ще подякуєш, красотко, що вивезли тебе, витурили з цієї розворохобленої Галілеї.

І регочуть, сушать зуби, схилившись на свої металеві щупи; однак і сміх їхній… так, і сміх їхній замерзає у повітрі, як птах у йорданські морози.

Сьогодні Горопахи не вперше переживають вивезення: уже тричі відбувалися схожі «операції», попередні, щоправда, не були такими багатолюдними, брали спочатку по чотири-п'ять родин, сьогодні ж на руках оперуповноваженого Ступи був список, «спущений із району», в якому значиться двадцять сім родин – майже ціла вулиця.

Найпершим стояло в списку прізвище старого директора школи Северина Петровича Гайдаша.

Гайдаша?

Вчитель і дружина його Ірина, немовби наперед очікуючи свого воза, сиділи вдягнуті в пальта на порозі своєї хати і про щось зрідка перемовлялися. Він був у капелюсі, і осінній вітер, налітаючи поривами з городів, здирав той капелюх з голови, і Гайдаш мусив тримати його за криси обома руками; Гайдашева дружина, «пані Ірина», як її за старою звичкою, називали в селі, горбилася в теплій шалі і зрідка покашлювала в кулак: всі в селі знали, що пані Ірина має слабі легені і часто кашляє кров'ю.

Двоє старих на порозі виглядали безконечно самотніми, загубленими серед людського оціпеніння; їхня самотність вразила навіть мене, хлопчиська, котрий іще не вмів сповна вимірювати глибину людського горя; я торкнув за руку маму і сказав, що піду і нарубаю директорові дров, бо щось не видно, щоб нині у них із коминка курилося, мабуть, старі нічого не варили.