Текст книги "Єрусалим на горах"

Автор книги: Роман Федорів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 46 страниц)

Художник мені не вірив.

– Але ж є фотоапарат. Цок – готово. Секунда. Мить. Нащо мозолити себе ручкою?

Чи він перший про це говорив? Чи мало цікавих і скептичних тупцювали за моїми плечима, коли я штрихував дзвіницю чи руїни корчми з передминулого століття… чи мало радили: цок – і фотографія готова. Тим цікавим і скептичним я не відповідав, то марна робота, а Бережанові пояснив:

– Фотоапарат – німа ніч, йому байдуже, що фотографувати – церкву чи орендарську корчму. Мені ж малювати не однаково: коло церкви молюся, а перед корчмою плачу, перед її порогом спорохнявілим земля, певно, ствердла від пролитих доль. Розумієте? – Я боявся пишноти в словах, одначе докінчив. – Коли малюю… в пальцях моїх б'ється серце, так близько моє серце до хреста, що на дірявому куполі і близько до мальованої криниці.

– Коли ви встигаєте, Вербеню? – Бережан все ще сумнівався.

– День, як море, – відповів я. – Вставав у неділю або у свято рано, пакував у мотоциклетну коляску (а потім у старий «Москвич») жінку з дітлахами і рушав на села і в міста. Коли рано встаєш – багато встигаєш. Що, може, ні?

Він міряв мене очима… міряв, певно, мої дні і роботи.

5

Котрогось вечора, будучи в голуб'ятні, Бережан знову навернув нашу розмову про книжки, про гуртове читання в зимові вечори історичної повісті Андрія Чайковського, про мою розбуджену книжками душу, яка настановила собі зробитися письменником.

– Що ж далі, Вербеню, було? – брав мене Бережан за руку й заглядав ув вічі, і світилось ув його очах людське співчуття. – Боже, мій Боже, – хитав він головою, – душа хлоп'яча прокинулася, як бриндушка вибухла білим цвітом, а навколо ні промінчика, щоб не осліпнути в пітьмі. Тільки вила й гній… тільки… – він жалів мене запізнілим, але щирим жалем.

– Ну, чого аж так сліпно, аж так погноєнно, – промовив я, зворушений його жалем. – Це так нині пишуть ті, які виставляють себе за мудрих вчителів, за мойсеїв із Москви, що в тридцять дев'ятому засвітили нам світло, бо нібито тут панувала суцільна ніч і чавкала її пітьма, як болото в чоботі. Інша річ, Майстре, що мойсеї потім тотими свічками припалювали нам у криміналах п'яти, але це, правда, з іншого євангелія. Насправді ж так не діялося, не чавкала ніч, як болото в чоботі, бо якби була тут правда, то хіба б ми вижили, хіба б ми не подуріли, не осліпли, не перехрестилися б на поляків, на швабів чи на румунів, бо нас гнули в ці сусідські каблуки, бо хіба в пітьмі ми всі не стаємо чорними?

В читальні, в «Просвіті» була бібліотека – я її швидко проковтнув, потім нипав по селу з торбиною і випитував у людей книжки для читання. Робив це переважно у неділю, коли ґазда з ґаздинею приходили з церкви, і не на вибір робив, а брав конкретну вулицю і ходив хата від хати. Я боявся, що на котрійсь вулиці, в якійсь хатчині причаїлася особлива книжка, і коли я котрусь халупу випадково обмину, то цю книжку ніколи не буду бачити, не прочитаю її, навіть не торкнуся до неї.

Я цоркав клямкою, ставав біля порога, чемно вітався з ґаздами молодими, а старих – цілував за звичаєм у руку й питав, чи нема у них у хаті якогось друку; я, чуєте, Майстре, розпитував ґазду про книжки, а очі мої, як шпаркуваті злодії, бігали й нишпорили по столі, по лавицях, зазирали на піч й на припічок… очі шукали причаєних книжок. І що, гадаєте, їх не було? Рідко в якій хаті нічого мені не позичали, а так переважно я розживався або книжкою, або часописом, або скриптурами, тобто зошитами, де були бозна-ким і коли переписані старі співанки й коляди.

Різна це була духовна пожива, нерівнозначна, овес, перемішаний з половою: книжки, про які тепер кажуть, що вони художні, видання отців Василіан із Жовкви, євангелицькі брошури американського друку, писання Донцова і Леніна, календарі й книжки пожиточні, що їх видавали в Коломиї, збірники казок і несподівано траплялися розрізнені томи Михайла Грушевського або «Записки Наукового товариства імені Шевченка».

Я, на жаль, не розпитував, не доріс до таких питань, якими шляхами ці книжки під сільські стріхи примандрували, як вони пережили війну, пацифікацію; деякі з них були новенькими, шанованими, схоронені за образами й самі, мабуть, до святих образів прирівняні, а більшість – обшмулені по краях, просякнуті жовтизною часу або ж поплямовані рудизною – гейби кров'ю. Та якими би мучениками книжки не виглядали, все ж таки у сільських хатах вони жили разом із людьми, чогось людей вчили, від чогось застерігали, когось проклинали або й труїли трутизною – і разом із людьми вмирали.

– Ви читали їх без розбору… без системи? – запитав мене Бережан. Ні, він таки був смішний, цей львівський художник. Я нагадаю: вікова різниця між нами десь на десять років, а це, виявляється, цілий океан часу, прірва, береги океану начебто чимсь схожі між собою і водночас – відмінні. Я колись був на Чортовій горі, це недалеко від Черчена в маленькому заповіднику, де ростуть трави, яких давним-давно нема на навколишніх лугах, і лише на горі вони збереглися з-перед тисячоліття. Очевидно, я теж родом із тієї гори, тому Бережан задавав мені наївні питання.

– Яка могла бути система, пане мій львівський, – я засміявся, і мені баглося розповісти про Чортову гору. – Яка, питаюся, могла бути система в хлопця, який пасе худібку й читає випрошену книжку під «бузьком» на голові, що його робили з мішка, коли йшов дощ?

– Я пам'ятаю… мені мама теж робили «бузька» з мішка, коли падав дощ. Я прецінь теж пас корівчину, – признався Бережан.

Я подумав, що багато з нас іще недавно були пастухами… це так романтично і так сумно… і так мене серце болить, що ми витрачали свої сили лише для того, щоб не розчинитися в пітьмі, щоб не зникнути. Якась кара Божа… так, кара, бо й нині цієї сили ще потрібно.

– Виходить, щось спільне залишилось поміж поколіннями: бодай спогад, що ми колись пасли корів. – Ні, це не була з мого боку іронія. Мені хотілося Бережана обняти. Я любив, незважаючи ні на що, свої пастуші роки й залюбки розповідав про них дітям, а тепер ось – онукам, бо вважаю, що якраз вліті на вигорілому пасовищі, а потім на стернищах, коли гусне серпень, а згодом на всіх покосах і кукурудзянках восени, коли небо прихиляється ближче до землі, а цілий світ стає прозорим, мовби він плаває у небесній чистій воді, я пройшов, маючи книжку в руках, свої гімназії та університети. Що зробиш…

– Ні, я недовго пастушив, – Бережан гейби засоромився тією давньою простою роботою, і це мене засмутило. – У нашому селі була школа ще від «Франца-Йосипа», семирічка. До старших класів я чимчикував до сусіднього села. Не було, отже, часу на пастушення. А потім я ще брав уроки у вчителя малювання. Він, власне, виявив мій хист до пензля.

– В мене хист до писання ніхто й не пробував намацувати, – все ж таки я поскаржився. І була це, мабуть, запізніла скарга на Єву Єжанську, яка висміяла колись моє «письменництво» перед цілим класом. Я так і сказав Бережанові. – Вас учили професори в школі, а мої професори – тії ґазди, що давали мені книжки.

– Чи книжки, які ви випозичували в людей, назад повертали? – спитав Бережан. Тінь майнула на його лиці, а очі мимохіть скосилися на мої стелажі.

– Ну, що ви… з тих давніх книжок практично залишилися одиниці, – відігнав я підозріння. – Я позичав переважно стільки, скільки міг прочитати за тиждень. Наступної неділі розносив їх назад. І знову цілував руки бадікам і дякував, і, мабуть, під час дякування краплилися в очах сльози, жаль було розлучатися з книжкою, бо ґазди часом добріли і книжку мені дарували. Але рідко так траплялося, бо книжки таки направду мусили жити в хаті, як жили святі образи, як різьблений на сволоку хрест. Я підозріваю, що книжки в багатьох… отут у Черчені й поза Черченем лежать на столі чи встромлені за образи не лише для читання, а насамперед для присутності… нібито в хаті в образі книжки присутній добрий дух.

– Ну, це ви даремно… даремно ідеалізуєте книжку, якщо можна так сказати, – не погодився зі мною Бережан. – Є ж бо книжки, що схожі на демонів. Або ж на розкладені трупи, що наморочать землю смородом. Або ж, як клубище гадюк… і сичать вони, бризкають трутизною.

– Так і є. Книжки, як і люди, різні, – підтакнув я. Мене втішило, що Бережан любить говорити про книжки, вміє, мабуть, їх розпізнавати, хоч як тяжко іноді розпізнати серед них вовкулаку. Зверху наче щось людяне, а всередині – вовк. – Остільки є книжки різні, як різні є люди, – продовжував я, – то за «перших совітів» у тридцять дев'ятому році людей почали сортувати й внарештовувати, а книжки заходжувалися палити; нова влада, комісари в перехрещених пасках палили їх прилюдно, напевно для постраху. Я теж палив… Я спалив, правда, свою першу бібліотеку таємно: вночі розпалив у печі, а не в грубі, узяв кочергу й по одній книжці метав у вогонь. Книжки горять поволі, важко, вони корчаться в полум'ї, як живі істоти, як птахи, чорніють, а ти їх довбаєш зверху кочергою і теж чорнієш душею.

6

Майже кожного дня Бережан після трьох-чотирьох годин стояння на риштуванні перед стіною у Святому Дусі вибирався з мольбертом у поля; не знаю, що він вишукував на наших черченських нивах поміж колгоспними пшеницями, кукурудзою і цукровими буряками, поміж вузькими людськими рукавцями картоплі, яку чомусь чи випадково, чи навмисне закосичували маком, що палахкотів біляво в густому кипінні зелениці; Бережан, вочевидь, шукав краси для своїх етюдів і таки знаходив їх, бо малював скажено, немовби боявся, що хтось віднайдену ним красу – оті плахти пшениці, що переткані волошками, чи рівні ряди буряків, що, здавалося, у сонячному меріхтінні здіймалися аж до неба, немов шнурок осінніх журавлів, чи оте зелене, аж первісне буяння кукурудзи хтось відбере або заборонить малювати. Інколи Бережан блукав мереживами протоптаних через поля стежок, що, вигинаючись на горбах і скручуючись у спіралі за бозна-якими законами людських забаганок, бігли в різні напрями, одна в одну, як струмки, впадаючи або ж раптово уривалися перед стіною жита, і тоді здавалося, що Бережан шукає на польових стежках щось давно загублене, а може – щойно відкрите, яке він наздоганяє, щоб зблизька до нього приглянутись, і не має сили наздогнати… і не може втрапити на слід… на слід, може, того ізографа, котрий лишив на стіні Святого Духа свою душу, приховавшії до часу ім'я; може, Бережан на польових стежках прислухався, аж йому кров грала у вухах, чи ім'я того ізографа не випливе, як місяць на небо, понад пшениці; або ж його ім'я виспіває жайвір у піднебессі, або ж вітер наднесе з безвісті?

А може, в полях художник відпочивав і роздумував над самим собою, себе поглиблюючи й очищаючи, немов криницю, в котру понасипано піску і бруду?

Я рідко товаришував йому у його мандрах, хіба в неділю ми вибиралися удвох, і тоді він уже мене вимучував, бо встромляв на одному й тому ж місці в пшениці свій мольберт і заходжувався малювати, як він казав, «сільського філософа в солом'яному брилі» посеред сліпучо розлитого сонця, що золотило стрішкувате колосся; я потім роздивляв його малювання і починав розуміти художницький задум: людина на цих золочених чорноземах зливається воєдино з природою, вона є лише колоском на безмежжі полів, яке називається життям, і нема на Бережановій картині навіть слабого натяку на те, що людина посеред поля є предковічним бородатим Паном… ні, людину поле вродило, годувало, висушило його соки і поле людину схоронить.

І коли я починав під сонцем умлівати і рішуче видибував із пшениці на стежку, Бережан покірливо складав своє малярське начиння і починав мене водити другим колом мук: випитував та й випитував, чому оце поле називається «Могилки», а оте – «Боярське», а отой пагорб – «Вартовня», а оцей ярок – «Татарщина», а дорога, що кривуляє в ліси на горбах, «Закривавлена»…

Як міг, я розтлумачував йому, що наша земля хрещена давніми іменами, і кожне імено має вкарбоване значення… й ще має значення те, що імена свідчать: ми не тільки належимо землі, а й також земля належить нам, пращури її хрестили; він жадібно слухав мої тлумачення й, очевидно, пам'ятав, що і в його підгірському селі різні урочища мали свої узвичаєні назви; він признався мені, що ніколи йому не спадало на думку: земля хрещена, й кожна назва, імено її – це немовби печатка на вічне наше користування.

У такі неділі, очевидно, я теж мав право його перепитати, як він колись мене запитував на голуб'ятні про мої альбоми, мовляв, навіщо вони вам, Вербеню, але я здогадувався, що художник, певно, надолужує колись втрачене щось дуже важливе, переоцінював те, яке вважав за маловартісне, або ж Опілля оголилося перед ним, як молода жагуча жінка, яка начебто й знана до найменшої плямочки на тілі і водночас безмірно таємнича. А ще я підозрював, що він в топонімах, часом затемнених, прислухається до давньої музики слів, до обірваних струн, бо йому конче було потрібне, це теж було пов'язане з малюванням на стіні Святого Духа Та з його власними теперішніми етюдами. Душа його була настроєна на звучання усіх скрипок, що тисячу років грали й вигравали на цих черченських полях, на цілому Опіллі, на всій Україні… і часом, обірвавши свою оповідь, я уловлював, як душа його схлипувала, захлинувшись жалем чи звеселившись почутою радістю, або ж огнівувалася до стогону, коли ми надибували на полях червоні таблички на стовпцях, на яких писалося, що це поле має «нумер» такий-то; нумеровані поля нагадували нумерованих в'язнів у таборах. А оце поле названо – так було написано – іменем чекіста Решетова, що тут упав у бою з бандерівцями.

– Як же нинішнє чекістське поле називалося раніше, Вербеню? – запитував мене Бережан.

– Називалося «Вдовині помірки». Колись вони належали громаді, селові, отже, й громада, пам'ятаючи про бідних вдів, щороку нарізала по черзі тій чи іншій жінці якийсь морг поля. Усе ж таки поміч. Звідси й імено.

– А вони, ті, що старий світ зруйнували, а новий не побудували, встигли перейменувати… перейменували для того, щоб люди забули про те, що колись громада була «великим чоловіком» і мала Бога у серці. – Бережан хитав головою. – Ніби навмисне… чи таки навмисне все перейменовують, стирають, знищують, га? – Він блискав очима, й сивизна його теж іскрилася і мовби аж потріскувала, немов наелектризована.

– Вам треба, Майстре, повертатися до Львова, – радив я йому жартома. – Бо згорите на Опіллі… і ніхто начебто ваш вогонь не пригашує і не підслуховує. А вдома – камінь на камені… а вдома й на вулиці за сто метрів підслуховують, кому треба, вашу розмову… а вдома на мольберті недомальоване полотно, я бачив: гола прекрасна жінка, задум – ви мені пояснювали, – що мав би спробувати розкрити сутність жіночої душі.

Далебі я не збирався глузувати з художника; проникнення в жіночу сутність – це теж важливо, усі митці світу, мабуть, трепетно торкалися своїми пензлями жіночої душі, одним із них вдавалося бодай для себе з'ясувати сатанинський підступ природи, що називається звабою, обіцянкою насолоди і вічним прагненням людини продовжити себе в прийдешньому; інші відступали, обгризаючи свої пензлі, перед неприступністю загадкової жіночої посмішки; треті шукали в жінці божество, якому треба поклонятися; ще четверті зривали з жінки-богині німб й жбурляли на стирловані простирадла борделів.

Зрештою, жінка – вічна тема в мистецтві, і цілком зрозуміло, що Бережан теж нею захопився, але… але, дивися-но, Бережане, поле оце перехрещене в нову віру, навмисне перехрещене, щоб ти завтра стояв отут без пам'яті. Ти не помітив, брате мій Бережане, що існує зв'язок між нинішнім перехрещеним полем і малюванням на стіні в церкві Святого Духа? І там і тут зла рука стирає пам'ять: там затирає її вапном, тут – вибирає очі червоною табличкою.

Чи після цього міг Василь Бережан поїхати до Львова, щоб повернути собі спокій, коли на «Вдовині помірки» видибав ізограф із церкви Святого Духа, зупинився на краю поля й з-під долоні дивиться усміхнене, тихо, як жінки жнуть жито, як серпи викрешують зблиски, як стеляться по стерні співанки без слів, як під полукіпком у холодку молодиця годує немовля, забувши прикрити біле персо, як важко, із дзвоном лягає в перевесло колосся; ізограф потонув, мабуть, в ідилії жнив, жнивна музика його заполонила, бо старий не помічає, що з борозни цілиться в нього солдат у синьому кашкеті із зіркою, зараз ось-ось скреготне кулемет… і почне кулемет косити ізографа, женців, жито й жінку молоду з немовлям.

І майбутні покоління нічого не будуть про це знати…

– Господи Боже мій, яка кара Божа на нашу землю, – зітхнув Бережан. Мало не скрикнув Бережан.

Я мусив глаїти його, бо не треба аж так голосно, бо й поля, Бережане, мають вуха.

– Невже, Вербеню, ми боїмося навіть власного поля? – запитував він розпачливо. Сів, змордований безсиллям, на межу й обома руками вчепився в зелену бороду пиріїв.

Хтось спитає:

– А кулемети?..

Що, не було чутно кулеметів? Я щось вигадав таке несусвітне? Браття мої, невже не чуєте, як вони нас розстрілюють щоденно… і ми живемо, по суті, будучи розстріляними.

7

Котроїсь неділі, коли дощ застав нас на косовищі й ми мусили ховатися у копицю сіна, Бережан знову допитувався, чи я направду остерігаюся полів, немовби й вони, Вербеню, нині стали зрадниками й підслуховують орачів і косарів, як боязливий заєць, що стриже вухами під межею; невже вони навмисне нумерують себе нумерами, забувши прадавні власні назви, щоб їм спокійніше спалося по ночах; невже вони поробилися курварськими ланами, яким байдуже, хто й що у них посіє; невже наші поля, Вербеню, закаменіли й втратили відчуття болю… чи біль вони вже перетерпіли й звиклися з ним і їм уже не болить, що хтось вінчає їх терням, хтось напуває кров'ю, хтось угноює трупом, хтось засіває брехнею, а хтось поливає зневагою? Он, бачите, Вербеню, повзе й повзе, клубочучись поміж масними скибами, гаддя.

Я розгнівався; я йому відповів, що не пасує винити землю в смертних гріхах… земля єсть євангелієм, в якому пластами списано наше терпіння і колись-хтось його прочитає і жахнеться. Я особисто землі довіряю, кому більше довіритися, як не їй. Коли мої хлопці стали підростати, я брав їх за руки і водив у ці поля, у купелі ці пахучі, далі від стукачів, дрібної селянської суєти, і тут, у житах, що напливали на нас хвилями зусібіч, я учив молитися за Україну; я співав їм «Боже великий єдиний, нам Україну храни… не дай загинуть у ярмі…»

Пам'ятаю, я ледве чутно тую молитву наспівував, а сам у душі плакав, сльози в горлі клекотали, як окріп, а мої хлопці ніяк не могли второпати, чому їхнього батька розтрушує дрож і чому ми молимося за Україну посеред полів, адже Україна – ви самі, тату, нас учили, скрізь, є вона в дереві, в зелі, у сонці, у слові, в краплині дощу, і чи не можна, тату, молитися за Україну вдома перед образами… ну, може, молитися не вголос, а так, щоб Бог почув, а щоб до колгоспного голови Чобота чи до дільничного міліціонера пташка з молитви не долетіла… вони ж бо її застрелять, а нас – на Сибір.

Мої хлопці мали рацію: Бог приймає молитву скрізь, і церкві, і перед образами вдома, і в саду, коли сходить сонце, і ніякий колгоспний Чобіт не має сили молитву переймати, одначе мене чомусь потягло в поле, тут молитва чистіша і глибша, вона в полі сіється як дощ… так, сіється, бо велика в наших душах спека; спека, зашкарубла потрісканим коржем, і останнє зіллячко у ній в'яне, душа, як каня дощу, цю молитву випрошує… і дощ припускається. Крім того, серед житів ми ближче наблизилися до Бога й до України… й таки ближче. Власне ця думка про наближення виводила мене з дітьми в поле, і поле ставало моїм спільником.

Я учив моїх хлопців:

– Ану візьміть, один із другим, з-поміж жита по грудці землі… чуєте, яка вона, наша земля, на дотик, як її тепло струмениться, переливається у вашу кров. Чуєте? Це і є Україна.

Пощо це все я оповідав Бережанові? Хотів похвалитися своїм патріотизмом? Розвіював Бережанові підозріння про зрадливість пшеничних нетрів, де нібито попід межами стрижуть вухами, підслуховуючи, зайці? Чи домальовував у його уяві свій таки власний портрет на тлі скісних ниток дощу?

– Добра ваша школа, Вербеню. Добра… хоч, може. дещо зромантизована. Та що зробиш, коли мусимо ховатися з своєю сльозою і молитвою. Такі часи. – Він довго мовчав, і мені здавалося, що його зморює сон. Дощ шумів напливами, як некошені трави. – Тільки чи ті грудочки, про які говорите, – обізвався він згодом, – не розсипалися поміж пальцями, а вітер підхопив пил, і ні сліду, ні знаку. А ви кажете: Україна. Га?

Нам було затишно сидіти в копиці, тепло; його плече опиралося в моє; сіно, відволожене дощем, пахло й п'янило, як стародавній трунок; нам, здавалось, було чути, як під струменями дощу на покосі вистрілювали й росли жовтодзюбі перця скошених зел; так, ми чули, як росли трави – душі наші були чутливі, немовби тисячі струн єднали нас із кожною бадилинкою.

Я не поспішав Бережанові відповідати. Чому, зрештою, мають обходити заїждженого львівського художника мої діти? Звичайні вони люди. Ну, може, не мають, як каже моя Олена, в носі рою мух, як має їхній тато, але що з того? Один – інженер у Львові, другий бухгалтерує у Рогачі, в райспоживспілці. Катерина, донька, в колгоспі порається коло землі. Та ні, нічого не пропало з того, що я їм у душу вклав, нічого не розсипалося в порох, і вітер нічого не розвіяв. Ми не торбарі якісь діряві, ми прецінь Вербені.

– Забуваєте, мабуть, Майстре, – таки мусив йому відповісти, – як напластовується родючий грунт, гумус тобто. Порошина до порошини, корінець до корінця, думка до думки, зеренце до зеренця, а ще – листя опаде, а ще – Божа роса – і вже нуртує жива земля, вже весна її будить.

– Я вас розумію, Вербеню, і образити не хотів, – сказав Бережан. – Лише спало мені на гадку стосовно гумусу: світ пливе мимо нас широким річищем, корабель його освітлений аж хапає за очі, ілюмінатори відчинені в космоси, в безмежжя людської мислі, а ми… а ми сидимо, не помічені з корабля, в копиці сіна і боїмося, щоб вітри не здули гумус… власне, ми не сидимо, ми розпластані, розіп'яті й прибиті цвяхами до гумусу, бо інакше станеться тут пустеля.

Він так і сказав: «Станеться тут пустеля».