Текст книги "Єрусалим на горах"

Автор книги: Роман Федорів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 46 страниц)

Не допомагало зілля, то згадувала «тайні слова», перейняті від матері.

В телячому вагоні, куди натоптали душ сорок, вона, звісно, не мала з собою помічною зілля, помагала людям примовлянням, потіхою, іноді погладжувала заслаблого долонями; комусь помагало, а чимало таки вмирало… найперше відходили діти, за ними люди старші віком, не минала, проте, смерть і тих, які нібито не повинні були вмирати. Охоронники-енкаведисти, вочевидь, у кожному вагоні нашого ешелону призначали по одній Смерті, вона була при ділі, перевиконуючи план.

Та і як було не вмирати, коли нас повантажили у вагони у вересні, везли через цілу осінь аж до грудня майже, а у вагоні студінь, годували ж бурдою із буряків й капусти або і нилими оселедцями, щоб до усіх наших мук додати цілодобову спрагу, не було для нас у цілому світі крапелинки води.

Скажу вам: до різних бід наші люди поволі таки звикають… звикали й ми бути бранцями; поволі ми відвикали плакати, коли вмирали наші діти і їх, як бервенця, виносили з вагона, щоб десь закопати; і глухли ми, коли енкаведисти обкладали нас матом; і мовчали ми, зціпивши зуби, коли нас принижували; і стояли ми, неначе голі, в своїй безборонності, коли на стоянках вривалася у вагон варта з вівчарками… вривалися після того, коли ми співали отієї сумної співанки, яку виплакували лісові наші хлопці на похоронах загиблих повстанців… там були слова, що вчора ти був живий і здоровий, а нині, друже, лежиш у сирій землі за Україну, за рідний край…

Сумна мелодія єднала нас, стверджувала в душах спротив, і вона була поминальною молитвою за тих, кого винесли з нашого вагона й закопали в російських нетрях.

Охорона, ситі червонопикі солдати в кожухах, кпльбами автоматів та шпіцаками валянців, брудною лайкою затикали нам роти – і ми затихали, молитва поминальна уривалася.

Найтяжче було миритися з потоптом людської гідності: справляти природні потреби мусили прилюдно біля дверей, було для цього виділено місце й навіть прорубаний жолобок. Ми пробували обгородити це місце верегами – охорона, глумлячись, не дозволяла, мовляв, теплих кльозетів у вагонах інструкція не передбачає, а тому забирайте ваші вошиві рядна й оправляйтесь, ха-ха, прилюдно, світіть голими жопами, господа бандьори.

Коли згадаю, що вони з нами робили, то лупиться мені лице від сорому. Були ж серед нас старі жінки й молодесенькі дівчата.

А як можна було доглядати тих що лежали хворі, що вмирали? Моя Ірина, котра ціле життя навіть мене соромилася, зазнавала тяжких мук, коли її кликала до дверей природна потреба. Я ішов разом із нею, заслоняв веретою як міг… Опісля вона довго схлипувала, уткнувшись мені в плече, й усе вишіптувала: «Я таки не витримаю, не доїду до кінця. Я хочу вмерти…» Я виціловував її сльози, втішав, як міг, Ірина неначе мене й не чула, вона вже була заворожена смертю.

Померла вона серед ночі увісні, я й не чув, коли це сталося, лише вранці помітив, що лежить біля мене нежива… лежала на нарах на боці, притулившись до мене й підклавши під щоку руку. Смерть її була легкою, випросила в Бога таку ласку – на лиці не закарбувалося ні рисочки страждання. Зате для мене прощання з нею було тяжким. Я зашив її тіло в білу верету та ще з трьома чоловіками, коли ешелон зупинився, відніс на «мертвецький склад» – спеціально, очевидно, виділеного на станції приміщення, хліва, збитого з дощок, і поклав поруч інших мерців… багато їх там лежало… багато з них були сиві від морозу, бо діялося це наприкінці листопада на станції Перм-друга. Не було у нас часу наостанку виговорити за її душу «Отченаша», уже останній… і ще своїй Ірині напослідок я мав багато дечого сказати, а може, й огніватися, що залишила мене самого посеред лютої зими й посеред лютого світу, але встиг тільки її поцілувати й перехрестити, бо вартові штрикали дулами автоматів попід ребра: «Бистрєй, сука, на следующей станції тебе тоже в отхожее место отнесут. Встретітєсь на том свєтє»!

Мене чомусь не винесли на наступній станції, і потім теж обминала мене смерть. Та й тепер, коли я вже давно вдома, смерті моєї ще нема, вона, видно, задубіла у вагоні, коли везли мене на Сибір.

Ночами, коли не сплю, часом бачу себе посеред снігів, посеред білої і прозорої ночі, а попри мене повільно, без гуркоту посувався довжелезний ешелон; я знав, що цей ешелон везе у Сибір спецпереселенців, тільки не міг второпати, чому я відстав від нього і чому мене енкаведистська варта не скосила кулеметами, коли я утікав у сніги.

Коли ж мимо мене пропливав останній вагон, я помітив, що за ним шкутильгала по рейках жінка… була жінка згорблена, з палицею в руці… була це жінка з тієї давньої фотографії, яку я вирізав із бистричанської газети влітку сорок першого року; я упізнав її відразу; я навіть щиро здивувався, як це вона, немічна, стара, задибала в глибини більшовицького раю, у білу безголосу пустелю. І тут вона оглянулася… і тут стрілила очима в мене. Я впізнав її. Це була моя Іринка…

7

Її звали Одаркою Пилипівною Козаченко; ця стара жінка справді походила з козацького кореня, крита «сімдесятка» її не зігнула й не згорбила; іній сивизни й не торкнувся кіс, які вона укладала на гордо піднятій голові короною, волосся тільки втратило смоляний блиск і трохи пополовіло. Була ростом висока, станом – тонка, підчас розмови мала звичку розмахувати руками; відчувалося, що в житті була замашною і рухливою, такою, що не давала собі плюнути в кашу. Молоді її очі споглядали на світ відкрито й зацікавлено. Лише інколи вона начебто забувала, що на людях повинна триматися гордо й привітно й що світ повинен її цікавити: жінка посеред розмови раптово замовкала, відсторонювалась від дійсності й уся перемінювалася в слух, здавалося, що, сторожко надслуховуючи, вона на когось очікувала. Хтось ніби мав підійти до неї… хтось ішов… щось говорив… якесь слово ловила й не могла зловити, бо мить, як вітер, покотилася світом… і – тихо навкруж. Так тривало декілька хвилин, але й цього короткого часу вистачало, щоб її на чорно опалив сум: голова починала посмикуватися, очі пригасали, обличчя сіріло й видовжувалося, а руки, що їх тримала на колінах, корчилися, в судомах пальці потріскували, як на вогні патиччя.

– То находить на мене, підкрадається, як мряка, або ж ударяє в душу поривно, мов вітер, – виправдовувалася Одарка Пилипівна, коли я їй подав філіжанку води. Вона пила жадібно, зуби цокотіли… – Вітер начебто доносить звідкись… не знаю звідки, голос мого Сашка, його співання. Куди він ходив – завжди наспівував. Бувало й вночі, коли повертався зі степу з оранки (трактористом же був до війни, ви про це знаєте?), то ціла наша вулиця чула, що Сашко Козаченко повертався додому: будив ніч співом. Хтось, пам'ятаю, обурювався, хтось підсміювався… та і я часом співанками тими йому докоряла, а він обіймав мене й сповідався: «Мушу ж я чимсь жити, мамо. Бога нема й молитов ти мене на навчила. До комунізму йдемо, але дорога до нього ще неблизька. Дівчини теж не знайшов – нема кого любити. А душа, мамо, не бубен. Напуваю її співом і милуванням землею, духом землі, що дихає мені в обличчя, коли я орю або ж сію… або ж просто стою посеред степу, як посеред неба». Отак, бувало, говорив мій Сашко. Мав бути з нього великий співак або ж великий хлібороб.

Одарку Пилипівну привіз із райцентру до нашої школи в кабіні військової «полуторки» під охороною цілої ватаги автоматчиків оперуповноважений Ступа. Я з вікна спостерігав, як він ввічливо – аж було дивно таке бачити – допоміг жінці вийти з кабіни, потім узяв її під руку і завів до моєї директорської канцелярії – вузької, як труна, кімнатчини, в якій заледве втиснулися стіл, етажерка й декілька стільців. Щоправда, Йосип Віссаріонович Сталін почувався в моєму кабінеті привільне – портрет висів на голій брудній стіні самотньо, і я, поглядаючи інколи на нього, ловив себе на думці, що Йосип Віссаріонович заблукав на стіні в клубищах сірого туману, в розливі калюж і посеред вирвів – дірок від цвяхів, на яких колись висіли Юзеф Пілсудський і Адольф Гітлер. Власне, самотність Сталіна на безрадісній стіні впала в око товаришеві Ступі, бо перше, що він сказав у канцелярії: на стіні треба повісити також Маркса, Енгельса й Леніна, а вже потім познайомив мене з Одаркою Пилипівною.

Вона виявилась пенсіонеркою-вчителькою української мови й літератури в котромусь із сіл Черкащини; кажу «в котромусь», бо не пам'ятаю назви села, та й, зрештою, назві я не надав значення, важливо було запам'ятати слова опера Ступи, що «ви, товаришу шкільний директор, головою мені відповідаєте – і закарбуйте це собі на носі – за життя і здоров'я дорогої нашої гості. Не дай Бог, якщо впаде з її голови волосок», – погрожував отак товариш опер. «Але ж навколо школи стоять автоматчики, безпека надійна, – пробував я зняти з себе відповідальність; я не знав, з якою метою приїхала в Горопахи ця стара жінка. „Ні, – сказав Ступа, – Одарку Пилипівну будуть стерегти всі… ціле село, старі й малі… Інакше – всіх спалю“.

– Ну-ну, – запротестувала Одарка Пилипівна, – не треба так. Чи комусь я потрібна? – Голос мала глибокий, чистий. – Та й чи приїхала я до ворогів? Находжусь на Україні, на рідній землі, а не на окупованій території.

– Находитесь, Одарко Пилипівно, на території бандитській, – відрізав Ступа. – І тут усякі-такі „нєжності“, вибачайте, кобилі під хвіст. Тут панує наказ, автомат і граната, бо в кожному… так, у кожному тут сидить бандит. – Ступа промовляв пристрасно, як це він робив на читальняній сцені; сказане було адресоване виключно для мене; Ступа свердлив мене очима. Він ненавидів мене смертельно й ненависті своєї не приховував.

– Я не сказав би, що десь є землі, які родять виключно одних героїв, або ж навпаки – одних лише бандитів, – відповів я Ступі, незважаючи на його сердитість.

Я намагався наперед вгадати, що потрібно цій гордій і владній жінці у нашому селі, що вона тут шукає. З її обличчя однак нічого не можна було вичитати, окрім хіба відкритої цікавості: вона пильно попасала зором то мене, то убогий мій кабінет із самотнім Сталіним на стіні, то припадала до вікна… а за вікном сіявся дрібно жовтневий дощ і зрідка, немов осінь конала в конвульсіях, бився об шибки вітер. Очевидно, приїжджій цій жінці і земля наша, і директор школи, і сірий осінній дощ, і Сталін на сірій стіні не припали до вподоби, бо цікавість поступово поступалася апатії, вона зітхнула й сіла втомлено на стілець.

– Хоч… із товаришем Ступою не можна не погодитись. Якщо тут панує закон кулі й гранати, то, звісна річ, небезпека на нас чатує. На вашому місці, – це я вже адресував оперові, – я таки не залишив би Одарку Пилипівну без автоматчиків. Легше сказати мені; спалю село, якщо з нею щось станеться.

– Шо зі мною тут, у Горопахах, може страшнішого трапитися після того, що вже трапилося, – обізвалася жінка і її очі зволожилися сльозами. – Нічого я вже не боюся… і смерті – теж, – зітхнула. – Тому обійдуся без охорони, без автоматів. – Підвела голову й стрельнула гнівливо оком на Ступу. – Я тут перебуду день-два.

– Дивіться самі, – знітився мимохіть опер. – Мені наказано… я відповідаю за вашу безпеку перед районним начальством.

– Так, я знаю, – відповіла Одарка Пилипівна, – але я маю намір ближче зійтися з людьми, поговорити з селом, в якому вбито мого Сашка. Хочу побачити те місце, де він упав. Ви мене розумієте, товаришу капітан?

Тільки тепер розвиднілося мені, з чим приїхала до наших Горопах ця стара жінка; тільки тепер, як човник на каламутному озері, припливло її прізвище до імені бравого сержанта Сашка Козаченка… припливло, поєдналося, зблиснуло… ні, вибухло вирвою: то Сашко Козаченко її син?

У Горопахах, у навколишніх полях і лісах, у потаємних схронах, на підпільних стежках не було, мабуть, людини, яка не знала б Сашка Козаченка – писаного красеня, який, мов вірний собака, скрізь і всюди супроводжував товариша Ступу. Одні його побоювалися, другі – лаштували на нього засідки, треті його обминали, дівчата й молодиці потаємно у нього закохувалися, дарма, що був енкаведистом; високий, чорнявий, тонкий у талії жартун, який любив зачіпати на вулиці старого й малого, не міг не впасти жінкам в око. Хоч був тільки сержантом, але носив офіцерський пасок із зіркою та портупеєю через груди, порипував також офіцерськими чобітьми. Взимку ходив у зручній фуфайці, замість вушанки – носив кубанку з червоним денцем. Видно, вояка був із нього справний, у тилах і смершах різних не огинався, бо на грудях носив цілий іконостас медалей та орденів. Зрештою, всі в Горопахах знали, що Сашко Козаченко – отой красень у кубанці, був воякою відважним, тому товариш Ступа почувався за його плечима, як за фортечною стіною. Дивно тільки було те, що відчайдушний жартун Козаченко тримається знавіснілого опера, який жив люто, із заціпленими зубами, немов воша кожуха. Єднала їх, певно, самогонка: обидва любили випити, рідко коли я бачив сержанта в кубанці не напідпитку. Він інколи заходив до школи, розповідав… так, пам'ятаю, розповідав, що у нього мама теж учителька, вона й його підмовляла на педагогічну працю, але він змалку товкся коло тракторів і сівалок, була йому мила хліборобська робота… милі поле, сонце, вітер, пісня.

– Чому „була“? – запитував якось його. Він сидів на табуретці перед столом і час від часу пильно позирав на вікна й на двері; він начебто ждав на когось, що мав появитися на порозі за вікном і був готовий зустріти чергою з німецького „шмайсера“ – невеликого зручного автомата, який завжди тримав дулом униз у правій руці… він завжди був готовий до стрілу. – Врешті-решт, – продовжував я, – колись закінчиться на цій землі війна. І тоді зможете повернутися в свої степи… і тоді зможете знову сісти на трактор.

– Я того не дочекаю, – мовив він весело. Чорнявий чуб висмикнувся з-під кубанки. Очі сміялися… він пробував насміхатися з того, що говорив. – Уб'ють мене. Передчуваю, – і знову засміявся.

Насміхався з власної смерті?

– Якщо передчуваєте, то чого разом із Ступою воюєте на цій землі? – запитував я його. Мені подобався цей мужній чоловік, який ходив поміж смертями, знаючи, що власна смерть чатує на нього на котромусь перехресті.

– Не в Ступі річ, Северине Петровичу, – відповів він. – Річ у мені… Може, я задався метою утверджувати автоматом добро? Отут! Тому й воюю за це добро. Може, це партія, до якої я вступив на фронті, наказує мені: „Воюй, Козаченку, проти моїх ворогів проти буржуазних націоналістів, проти тих, які хочуть, щоб в Галичині далі були хлопи й пани“. Може, я сповнюю свій військовий обов'язок… сповняю наказ, стріляю, воюю так, як велить мені військова присяга? А може, мені сподобалося перебувати отак на цій землі: притиснути десь у куті дівчину, випити, зціпити в кулаку власний страх і летіти наосліп на бандерівські кулі? А ще, може, я озвірів на війні… солодко мені пахне людська кровця?

Було мені страшно слухати Козаченка, який власне й не знав, в ім'я чого він воює в Горопахах; і було мені шкода Козаченка, який не знав свого призначення, зате знав свою приреченість.

Як і завжди, так і того разу я добув із директорського мого стола пляшку самогону, цибулину й шмат солонини… цей провіант завжди був в мене припасений; ми пили з ним і закусували, бо власне, не для розмов забігав Козаченко до школи… забігав сердега, як сам колись, казав, щоб погасити спрагу; я не жалів йому горілки, я чомусь сподівався, що колись, напившись, він. признається, що палить його сумління, що ночами не дають йому спокою душі людей, яких він згубив у перестрілках на полях, в лісах, в будинках, що горіли… людей, яких порозривав у криївках гранатами.

Але він мовчав: цідив горілку й оповідав анекдоти, або ж добродушно посмішковувався із Ступи, чи наспівував щось, або вичитував два-три абзаци з маминого листа, що прийшов із Черкащини, або ж сумував через те, що вже сьогодні не може кинути автомата й сісти за важелі трактора.

І завжди засиджувався у школі недовго; зривався з місця і, пускаючи поперед себе дуло „шмайсера“, вибігав на поріг; за порогом розмови, думки й сумніви миналися – там тривала війна. Котрогось разу по ньому, як він тільки-но зачинив шкільну хвіртку, вдарив кулемет. Сашко впав за ясен; перестрілка спалахнула, як суха солома, і хто знає, чи не знайшов би Козаченко свою смерть ще тоді, якби на виручку не прилетів із енкаведистами опер Ступа.

Одарка Пилипівна ловила кожне слово, що було мовлене чи мною, чи моєю дружиною, чи кимось із учителів, і, здавалося, у кожному почутому слові оживав образ її сина.

Ніхто з нас не говорив про Сашка Козаченка нічого лихого, ми всі ніби змовились і забули, що він, немов мисливський пес, винюхував стежки, що лучили повстанське підпілля з селом, а якщо натрапляв на стежку, то залягав, мов звір, у засідку, або ходив, хитруючи, колами, або підсилав зрадників; і кожна його операція – це перестрілки, бої, смерті в полі та в криївках, пожежі, арешти, виселення в Сибір.

Ні, ніхто із нас у школі, в моєму кабінеті не обмовлювався перед матір'ю, що її син напастував дівчат і молодиць, і, п'яним будучи, вривався до першої-ліпшої хати і вимагав самогону, а хто противився, то сипав із автомата по образах або ж по вікнах. В Палати Перепілки пустив чергу поза комин на піч, де нишкли перепуджені діти, щастя, що їх не зачепило, тільки старшенький Іванко почав зі страху заїкатися.

Ні, попервах усього цього Одарці Пилипівні ми не могли оповісти, навіщо кервавити мамине серце, адже не виховувала вона його на лютого, веселого й п'яного вояцюру… виховувала, мабуть, таки на чесного хлібороба, і тішилася, що любив землю, що любив пісні: він, певно, отаким розспіваним, щирим і простакуватим парубійком жив у її серці, ми це відчули й зрозуміли з її оповідей; ми це вичитали з сумовитих її очей. Одарка Пилипівна, стоячи коло вікна у моєму кабінеті, напевно таким же добрим і розспіваним бачила його на нашій сільській розмоклій вулиці, чула його кроки, його сміх, і ще, мабуть, почула постріл, посвист кулі, котра вдарила в саме серце синового сміху й синової пісні; вона припала лицем до заплаканого вікна й, певно, уявила, як упав її син, бо схлипнула утробно й, враз отямившись, глянула на нас похмуро… глянула на нас гейби аж принишклих, і спитала глухо:

– То защо ж мого Сашка було тут вбито? Самі ж кажете: був веселий і красивий. Я ще додам: був добрим мій син. І вам, западенцям, жадав добра… ми ж бо вас, братів рідних, визволили з-під фашистів. Сашко писав мені: „Мамо, будую у Западенції нове щасливе життя“. А ви в будівничого кулю. Так?

І вже не було в її погляді суму, зблиснув різко подив, змішаний із гнівом; жінка очима нас обпікала: „Гей, та як ви могли визволителя й будівничого нового життя стерти з світу?!“

Ми мовчали, як німе каміння.

Зрештою, я був готовий відповісти, сказати щось гостре, маю пирскуватий характер, але моя Ірина поглядом просила пожаліти бідну жінку, вона ж бо нічого не знає про наших „визволителів“… вона ж бо своєму синові вірила… синові, який писав про свою будівничу місію… і до того ж, чоловіче добрий, хіба ти геть забув… уже твої власні рани порубцювалися… уже ти не пам'ятаєш, як я виплакувала за нашим Романом цілі нночі? Будь милосердним, чоловіче.

Одарка Пилипівна забагла побувати в класах, послухати, як ідуть уроки, поговорити з школяриками; вона не могла поїхати на свою Вкраїну, не пояснивши самій собі: що за люди, оці западенці, котрі вистрілюють своїх доброчинів? Як вони вчать своїх дітей… і на кого вчать? (Господи, невже змалку привчають дітей до автомата?)

Цікавого у нашій школі нічого не було: обшарпані стіни, жолубкувата підлога, довжелезні, ще передвоєнні або ще й з австрійських часів лавки, густо карбовані іменами, хрестиками, а подекуди й сороміцькими словами; обережні вчителі, які повсякчас озираються на задні колеса: вдень інспектор із райвно в супроводі автоматника ревізує школу, то сам Ступа сидить на уроці з кулеметом на грудях, то ще когось дідько принесе, вечір западе – лісові хлопці заходять і запитують: а чого ти, пане вчителю, навчаєш нашу дітвору? Учиш добра? Зла? Підлабузництва? Отруюєш їм душі? Чи обмиваєш їх душі від лепу брехні? Якщо обмиваєш бодай одним словом, то проститься тобі.

А якщо купаєш їх у брехні, то… Свят-свят!!!

Одарка Пилипівна на ніщо в нашій школі не звертала уваги, окрім, мабуть, портретів Шевченка, що висіли в кожному класі, бо навіть зупинилася й притишено мене спитала:

– Чи маєте на це дозвіл?

Я відповів, що Шевченко живе в нашій школі ще з-перед воєнних польських часів, то лише в директорському кабінеті портрети міняються. Влада приходить і відходить, а Шевченко залишається посеред дітей, і хіба потрібно для цього якогось дозволу?

Очевидно, в її школі на Черкащині було інакше, проте, вона нічого не сказала, лише ще раз глипнула на Шевченка, потім ковзнула поглядом на дітлахів – п'ятикласників, які стояли, очікуючи, як це прийнято, дозволу сісти; діти зиркали на неї стривожено, зпідлоба. Одарка Пилипівна напевно відчувала, як її обпікали холодом дитячі очі; діти не чекали нічого доброго від „чужої“, вони тривожилися за свою вчительку-„українку“ Віру Кожухівську й за свого директора, пам'ятаючи, що після відвідин „чужих“ із району чи опера Ступи в школі завжди починалася якась „кампанія“ – то примушували записуватися в піонери або й у комсомольці, то готувати свято „Золотого вересня“ – золотого возз'єднання, то алярмове скликали батьківські збори й забороняли посилати дітей до церкви і навчати їх молитов, то знову ж примушували школярів розносити по хатах енкаведистські звернення до „учасників бандитських формувань“ з ультиматом: виходьте з лісів, зголошуйтесь до органів радянської влади й буде вам усе прощено…

Одарка Пилипівна, яка, зрозуміло, наших дітей не знала й не могла знати, дитячі зирки сприймала виключно на свою адресу; вона внутрішньо протестувала, прокидався в ній педагог. Жінка стояла поруч із „українкою“ Вірою Кожухівською, кілька хвилин мовчки споглядала на клас, потім спитала мене:

– Чи можу я, товаришу директор, бодай коротко порозмовляти з дітьми?

– Прошу, – відповів я, – говоріть хоч цілу годину. Ми з Вірою Йосипівною теж залюбки послухаємо. Дозвольте тільки відрекомендувати вас класові, сказати, що ви є вчителькою з Великої України… у вас великий досвід педагогічної праці.

– Власне, як вчитель української словесності, я хотіла б довідатися… це бажання виникло в мене спонтанно: чи справді у вашій школі панує культ Шевченка? А якщо так – то добре це, чи зле? Втім, не у цьому річ… хочу лише переконатися, чи пошана до Кобзаря не вивішена для людського ока на стіни.

– Ви нас ображаєте, товаришко, – втрутилася в розмову Кожухівська. Була це невеличка на зріст, постійно заклопотана власними дітьми, чоловіком, що повернувся з війни інвалідом, біганиною по господарці, громадськими навантаженнями, бо ж кожний учитель „состояв“ при Ступі на побігушках – на своїх „десятихатках“ збирав поставки молока, яєць; і не дивно отже, що „пані Віра“, як її кликали в Горопахах, часом приходила на уроки у замизганому шляфроку, недоладно зачесана, у заляпаних кізяками солдатських черевиках; про те, що вона завжди не мала часу належно підготуватися до занять, я уже й не говорю, тому постійно з того чи іншого приводу я мав із нею „виховні бесіди“, вона присягалася, що „на другий раз так не буде“, але клятьби швидко забувалися. – Так, ви нас не ображайте, товаришко, – продовжувала гостро „пані Віра“. – І мене особисто, і директора, і передусім – учнів. Дух Шевченка завжди поміж нами. Як би ми вижили, товаришко, у сувору цю годину, коли б не Шевченко? Ось поспитайте дітей, чи Шевченко лише на стіні, чи він живе в наших душах. Прошу, Іванку Семенюк, встань та розкажи, що значить для тебе… що значить Шевченко для України.

На задній парті підвівся білявий хлопчина, який проковтнув схвильовану грудку в горлі, й попросив:

– А можу я, прошу вчительки, замість оповіді, бо й так усі знають, що Шевченко – пророк України, продекламувати щось?

І він декламував „Чигирине, Чигирине“; не скажу, що його декламація була артистична, „з виразом“, як говориться, з претензією на оплески. Хлопчина, вочевидь, недоріс, щоб осягнути глибину Шевченкової розпуки, він був лише п'ятикласником, а все ж зумів передати настрій запустіння гетьманської столиці.

За першим декламатором підвівся другий, цей уже без виклику, за ним – кучеряве дівчисько погрожувало пальчиком, мовляв, „кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями“; за дівчиною – ще двоє чи троє учнів. Я був упевнений, що цілий клас готовий декламувати Шевченкові вірші; учні, немовби змовившись, жадали конче довести приїжджій учительці з Великої України, що Шевченко у нашій школі живе не для показу на стінах класів, а в серці… так, у серці кожного з нас. І за цю учнівську впертість, проблиски національної гордості, а отже й любові до Шевченка… до Шевченка повсякденно потрібного, я відпускав „пані Вірі“ всі її минулі й майбутні педагогічні гріхи.

– Але ж… але ж цих Шевченкових творів нема в програмі п'ятого класу, – сухо зауважила Одарка Пилипівна. – Чи то дозволено… отак самовільно, – вона мимохіть оглянулася, немовби за її плечима причаївся небезпечний звір. – У нас це так би не минулося. Були б неприємності. Я добре знаю: були б неприємності, та ще й які, – повторила й знову зиркнула в куток; у кутку сидів звір, якого вона боялася. Страх на хвилину вибілив її лице. – Спитали б: хто дозволив?

– Хто ж може дозволити або заборонити дихати? – пирскнула Віра Кожухівська. Ця маленька щупла жіночка з кумедною косичкою, що стирчала по-дітвацькому наївно, була у цю хвилину схожа на розворохобленого горобця: кругле її личко розчервонілося, брови нависли, як стрижі. – Ви ж бо яко вчителька рідної словесності, не можете заперечити, що Україна живе Шевченком. Його творчість, не порахуйте мої слова банальними, це ріка, цілющі води якої щоднини нас омивають, напоюють, і щоднини нас воскрешають. Шевченко для нас, як Ніл для Єгипту… пустеля бо наступає. А ми не даємось.

Поправді сказати, я і сам не сподівався, що „пані Віра“ може бути такою… ну, такою наступальною і сердитою… і ще – красномовною і переконливою, що так важливо для педагога. Я уявив Ніл-ріку, що пливла посеред пустелі… і виходив із його вод Шевченко. Я подумав тоді, як часто ми живемо й працюємо поруч із людьми, яких не відразу можемо розпізнати: хто вони й що вони… і тільки за певної ситуації відкриваються. До цього часу Кожухівська була у нас попелюшкою.

Одарка Пилипівна слухала Кожухівську злякано й здивовано; була хвилина, коли здавалося, що вона скрикне, не дасть Кожухівській говорити, затулить їй рот долонею; на її лиці карбувався чорною тінню страх, одначе вона взяла себе в руки – обличчя її неприступно кам'яніло, а вся вона – оглухла.

Потім пішла поміж партами й заглядала в учнівські зшитки й у дитячі насуплені, відчужені личка; дитячі ж очі споглядали на неї з-під брів, ті очі були схожі на непроникливі сліпі ґудзики; я злякався, що мої учні враз осліпли; мені було цікаво знати, що приїжджа стара вчителька хотіла вичитати з глибин олов'яних ґудзиків; я мав намір їй сказати, що обставини вчать дітей на цій землі замикати душі, й ти до замкненої душі, колего, не достукаєшся. Одарка Пилипівна одначе чи то з простого інтересу, чи з учительської впертості таки шукала ключі до душ й присідала поруч, то коло дівчат, то біля хлопців, і невинно випитувала, чи тобі подобається ходити до школи, ким ти хочеш стати, коли виростеш. Ключі її були давні, як світ, і діти відповідали неохоче, лише Данилко Гром'як – хлопчисько загонистий, розбишакуватий, знаний у цілому селі за свою пащекуватість, сказав, що коли виросте й коли автомат не буде для нього заважкий, то візьме зброю й піде боронити Україну.

Немов вітер увірвався до задушливого класу…

Немов дощ омив дитячі лиця, бо всі вони весело глянули на Данила; і лише ми з Кожухівською затерпли: що ж воно тепер буде?

– Шо ж ти розумієш під Україною? – спитала Одарка Пилипівна. Спробувала погладити хлопця по голові, але він відхилився. – Конкретно… оту Україну, про яку пише Шевченко: гетьмани, Дніпро, козацькі могили, степи?

– І цю теж, – хитнув патлатою головою Данилко. – Я собі міркую: та Україна, як євангеліє в церкві, котре ксьондз дає усім цілувати… книжка така свята, світиться золотом, знаєте?

– Знаю, – сказала Одарка Пилипівна.

– Для мене Україна… ну, як вам сказати… – і хлопець зам'явся, здавалося, він зараз махне рукою, бо не відшукає потрібного слова, щоб зібрати докупи думку, і ми з Кожухівською переживали за нього:

Ну, Данилку, не завстидай нас. Маєш прецінь язичок гострий. Скажи, як ми тебе вчили.

Скажи…

Скажи, чуєш?!

Він відповів по-своєму, не теленькнула в його відповіді наша шкільна наука, книжкою там не пахло, не було завченої декламації, пози; хлопець шкандибав босим по землі й оббивав об каміння пальці.

– Мої мама – вдовиця, тата на фронті вбило, лишилося поле – п'ять чи шість моргів… а ще маємо на „Дубниках“ пасовище й пів-морга лісу… з того грунту мус родині жити, бо звідки інакше… а крім мене, в моєї мами ще двоє, менші, а їсти хочуть, і штанята їм треба купити. І мама кажуть: забирають у нас совіти грунт, сиву кобилу й плуг; і ще будуть розбирати стодоли… видирають нам із рук Україну, бо що інакше – Україна? Та я не хочу… я не дамся… я поле не дам, і стодолу, і плуг. Бо як будемо жити? – Хлопець дивився на стару вчительку допитливо й суворо, начебто від неї залежала доля його України.

– Ти ще нічого не розумієш, ти ще малий, – м'яко відповіла Одарка Пилипівна. – Ось виростеш, і сподобається тобі життя в колективі. Добре тобі поведеться.

– У колгоспі добре жить: десять роблять – сто лежить, – несподівано випалив хлопець десь почуту коломийку. І засміявся, уявляючи, певно, тих, які покотом лежать у холодку. „Пані Віра“ із-за спини Одарки Пилипівни махала на нього рукою, мовляв, мовчи, не дурій. А він, мов навмисне, продовжив, але вже без сміху, уже по-дорослому. – Не треба мені підростати, я уже знаю, що то значить робити хліб: і за плугом ходити умію, і заволочую нивку, і беру косу, і худібка взимі на моїй голові. – Він не помітив, як тонко, тремтливо зсукався його голос; хлопець не так гордився хліборобською своєю долею, як розжалобився. Клас притих, лякаючись, що перший розбишака в школі раптом заплаче. Тиша хлопця отямила і він усміхнувся. – Мама наші мені першому насипають у миску страву, першому крають хліб. Примовляють при цьому: ґазді першість належить в усьому. Ох, як смачно їсти свій хліб, не колгоспний, який мені вділять на трудодні. Своє – то і є, прошу вас, Україна. Коби мені автомат…