Текст книги "Єрусалим на горах"

Автор книги: Роман Федорів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 46 страниц)

Ну, якої?

Ще недавно балаканину комсомольського секретаря Настка, як і всі її ровесники в класі, сприймала як совіцьку пропаганду, брехню, як сак, у котрий людолови заманювали молоді душі; сьогодні ж, після усього, що пережила, світ дівчини нагло перемінився, вороги ж прийшли не з району під червоним прапором, а вийшли з лісу, з потаємних схронів.

Вороги?

А хто ж вони, ті двоє, які прошили кулями її тата й маму?

Цілу ніч просиділа дівчина на підлозі коло тата й мами, темрява ховала їхні обличчя і їхню кров; спершу вона скигліла, як цуценя, тремтіла усім тілом; потім утомившись, отупіло дрімала, схиливши голову на груди; а ще потім, отямившись, надслуховувала, очікуючи чуда, що з маминих або ж із татових грудей проб'ється крізь смерть і кров тонесенький промінчик зітхання, подиху. Часом їй здавалося, що зітхання, немов росточок квасолини в теплій ріллі, пробуравив моторошну тишу, шелеснув… ось… ось знову. Гаряча хвиля надії враз, як вранішнє сонце, вдарила їй у голову, дівчина квапливо намацувала побіч себе на підлозі татову руку й шукала пульсу.

Руки вже холоділи.

Ніч тягнулася безмірно, не було їй ні кінця, ні краю; дівчина замерзала посеред чорної безодні, на її дні, й чорнота безпросвітна й люта просякла в її кров, Настка й сама не запідозрювала, що бездонна, страшна і люта ніч увійшла в її душу й там розпаношилася назавжди.

Сусіди знайшли її вранці непритомну поруч із вбитими.

Через два дні ховали Степана Чепрагу з жоною Оленою. Район влаштував їм пишні похорони з вінками, оркестром, промовами і плачами заїжджих казальників, яким насправді були байдужі життя і смерть Степана Чепраги та його жінки, вони просто користалися з нагоди зайвий раз затаврувати український буржуазний націоналізм… нібито націоналізм мав до цих смертей якесь відношення. І не знати, чи районна газета «Зоря Опілля» збрехала навмисне, чи таки направду Настка в приступі жалю і гніву пригрозила на цвинтарі убивцям її родичів, що ніколи їм свого сирітства не подарує і поки буде жити їм цього не забуде… і не минуться безкарно їхні злочини, здохнуть вони безславно в смердючих своїх схронах.

Видруковане, звісна річ, потрапило в есбе, відразу знайшлися «герої», які мали намір «поговорити з дівчуром»: і таки за нею полювали, відчуваючи, що в її особі, байдуже – погрожувала вона комусь-там на цвинтарі, чи ні, мають потенційного ворога. Настка щоночі ночувала в іншому місці – в чужих оборогах, закрадалася в стодоли й стайні, згодом взагалі зникла з села на довгі роки, про неї встигли в Черчені й забути, а вона за цей час закінчила на Донбасі педінститут і повернулася додому вчителькою математики. І найперше позичила в сусідів рискаль і заходилася обкладати дерном могилу тата й мами; хоч у Черчені й у навколишніх лісах і полях давно стихли постріли, а підпільні хитрі криївки позападалися… хоч погоїлися рани, поржавіли закопані автомати й гранати… хоч роки, немов морські хвилі пісок на березі, згладжували людську пам'ять, стирали пережите й переболене, Анастасія Степанівна, повертаючись з кладовища до своєї запущеної, як колгоспна корівчина, хати, дибала самою серединою вулиці з лопатою на плечі пряма, темна лицем, сліпа поглядом, і кожен, хто її тоді здибав на дорозі, зрозумів, що Чепражина донька нічого не забула й нікого не простила, їй вважалося – і так триває донині – що за кожними ворітьми далі чатував ворог, той, що звів зі світу тата й маму, а на додаток – і це чи не найжорстокіше – виполов із її життя буйне квіття: радість і сміх, замість них посіявши отруйне зілля – пригноблення, смуток, змішаний із тамованою злістю, недовір'я до своїх краянів; присмерковий, постійно насторожений стан душі заважав їй просто жити, і каторги цієї не могла позбутися; боріння самої з собою не давало наслідків, та й, правду кажучи, не могло дати, бо вже таким, а не інакшим виробився її характер. Це вже, власне, не мимовільні напливи червоного й чорного, а це напостійно упокорився спосіб життя, стан душі. Вона мала внутрішнє задоволення, наприклад, від того, що в кожному, на кого б не глянула, запідозрювала ворога, який сьогодні причаївся і вдає невинного, тихого, а насправді – це лише хитре маскування; люди мають пряму дотичність до її минулого, кожен… кожен… кожен із них пам'ятає воронений холод німецького автомата.

Що, не вірите?

Ось це дівча, що на таблиці креслить кути, хіба не може бути донькою або ж онукою того, котрий прострелив із автомата її, Насті Хмурої, родичів? А ось цей учень, Юрчик Давидюк, якого вчителі хвалять за відмінні оцінки, напевно знає, що і його тато був у бандерівцях? А ось ця згорблена, з коштуром у руці жінка, яка дибає навстріч, змивала, мабуть, кучеряву голову своєму синові, який вночі після довгої розлуки закрався, поки енкаведисти та стрибки дрімали у своїх засідках, до маминої хати. А ось цей статечний дідуган Тимко Черешнівський, який схилився на ворота, хіба не стріляє в неї білими очима, немов цілиться з карабіна… цілиться і вбиває. А ось молодичка, яка босоніж чимчикує з поля, навмисне вітається по-старорежимному, «Славайсу», так, навмисне, щоб мені допекти, щоб підкреслити: хоч влада нібито панує совіцька, а в селі, прошу пані-професорко, нічого не змінилося, те що було зверху й усі його бачили, пішло в еподи, в коріння… в корінні, пані професорко, ми живемо. Майтеся в обачності.

Усе, що оповідаю вам. Майстре, про свою тещу, я довідувався від Ольги; Хмура Настя часом, коли нападала на неї самотність, сповідалася доньці й очікувала, певно, від неї розради; Ольга маму заспокоювала, а сама жахалася чорної пустелі… жахалася чорних пісків, якими пішкувала її мама.

І куди вона йшла?

І чому мама посіяла навкруг море чорних пісків, що стелилися до горизонту, аж туди, де заходить сонце? За' чорними пісками, мамо, починається голуба й зелена земля. Треба лише перебрести чорні піски, треба лише хотіти побачити голубу й зелену землю.

Донька плакала, голублячи маму, обціловувала їй руки, розчісувала волосся, зазираючи їй увічі. Мати споглядала на доньку незворушно; її душа була замкнута за сімома замками, кожен замок був заворожений, а ключі втоплені в безоднях.

Того осіннього ранку перед початком уроків, коли вигулькували із мряки, як постріли, воронячі крики, коли вітер чалапав попід голими деревами, як мокра курка, й коли, немов у передчутті тривоги й непевності, висіла на високих грушках і ясенах заніміла глуха тиша, й коли шелест учнівських зошитів нагадував шарудіння крил зелених бабок, я поранився, немов об уламок пивної пляшки, сліпою ненавистю моєї тещі… поранився і заболів у мене жаль за неї. Мене вразила відчужена її самотність; і мені баглося по-синівському її обняти, посміхнутися, поцікавитися її здоров'ям; я навіть підступив до її столика; я навіть приготував кілька щирих слів, що не треба, мамо, журитися, весна ще повернеться.

Весна ще повер…

Не посмів заговорити. Анастасія Степанівна, немовби вгадуючи мій жалісливий порив, різко підвелася з стільця, косо зиркнула на мене… позирк був, ну… немов ударила навідмаш, і з піднятою головою пішла на перший урок.

Зірвався з шнурка старий ще австрійський шкільний дзвінок. Починався день.

Був у нашому мирному співіснуванні з Анастасією Степанівною один пам'ятний момент, який ненадовго, якщо не поріднив нас, то принаймні зблизив. Сталося це того дня, коли ми привезли з пологового будинку в Рогачі Ольгу й нашу маленьку донечку. На радощах ми з тестем випили коньяку, теща теж пригубила – внучатко, здавалося, принесло з собою у розлогий котедж колгоспного голови незвідану, чужу у цих стінах людську теплоту. Теща не могла налюбуватися нашою первісткою, буквально не відходила від колиски, і я подумав, що в її душі розтоплюється лід, бо, виявляється, навіть у похмурій душі є сили, які засвічують давно забуті сонечка.

Ми вибирали нашій донечці ім'я.

Ми з Ольгою давно вирішили, що дівчинку назвемо Соломією, а якщо народиться хлопчик, то буде у нас Северин, ці імена нам подобалися, ми до них звикли… і я, бувало, прикладав вухо до випуклого Ольжиного живота й, жартуючи, запитував: «Ну, як тобі там, Северку?», або ж переінакшував Соломію на Солому, на Солю, і навіть кликав її Стебелинкою.

Але й тоді, коли в тещиній душі шкварчали, немов із лою вилиті, підняті з притоптаного попелу сонечка, нам з Ольгою дали зрозуміти, що наше діло робити дідові й бабі внучат, а вже витрушувати їх із пелюшок, одягати і виховувати – то це бабина й дідова турбота. А остільки виховання починається з імені, то наші солом'яні імена були ущент розкритиковані й викинуті на смітник як архаїчні й взагалі – не радянські. Теща мала в запасі цілий тузін імен: Наташа, Валентина, Ліда, Лєна, Віка, Тоня; знову ж підхмеленому тестеві подобалася щироукраїнська Оксана. Ольга моя, як звичайно, скапітулювала, знаючи, що все 'дно мамине буде зверху. Я уже був згідний на Оксану, справді гарне ім'я, хоч останнім часом Оксани навально увійшли в моду. Але най уже буде Оксана, а то теща зациклиться на якійсь Ії чи Лілі.

– Знаєте що, діду й бабо, – рятував я свою доньку від козячих кличок, – не треба нам Лєночок та Свєточок, Оксану нині на кожному кроці зустрінеш. Якщо вже не приймається, щоб дитя звалося Соломією, то згадаймо, що є у нашої дівчинки бабуся, яка носить рідкісне й милозвучне ім'я Настя, Анастасія, Настуня, Настася. Назвемо отже малу на бабину честь Насткою. Чи як кажете? – Очевидно, на радощах я теж випив, і тон мій був піднесений й підхмелений… або й щирий, без хмелю, чому б ні?

Я прагнув миру й любові в своїй хаті.

…А теща, розрум'янена й, певно, щаслива, цмокнула мене в щоку.

3

Цю історію. Майстре, можна порівняти до великої полотняної торби, з якою ходили, бувало, перекинувши через плече, старосвітські жебраки; тільки старосвітські жебраки, «діди» чи старці виповнювали свої торби скибками хліба, картоплею, воречками з просом і кукурудзяним борошном, а я своєю чергою наладував у свою торбу каміння; перший камінь я поклав у неї ще влітку під час косовиці… власне я скидав молоде пахуче сіно в копиці, а мої мама принесли мені в «Дубники», де колгосп «на постійне» виділяв мамі ділянку сіножаті, косарський обід: вареники з сиром і сметаною та рисову кашу на молоці. Вода була поруч: з-під коріння усохлого дуба прожолобилася криничка – пий і насолоджуйся.

По обіді я сказав мамі, що Пиндилик – партійний секретар у нашому селі агітує мене вступили до партії; я сказав це начебто між іншим, начебто Пиндиликова агітація стосується когось іншого, чужого, а не мене особисто, начебто це була така собі дрібничка… якась агітація… якась партія… якесь далеке торохкотіння воза посеред ночі: і хай собі нічний віз котиться, а нам байдуже, ми будемо спати.

Мама не робили вигляду, що новина їх не стурбувала, запропоновану гру вони не прийняли; стовбеніли, опершись на граблі; на їхнє гостроносе аскетичне обличчя впала тінь; мені з дитинства був знайомий цей пташиний вираз обличчя, який появлявся кожного разу, коли мама були чимсь налякані, заскочені зненацька, вся їхня постать наготовувалася немовби злетіти – такі вони були напружені й легкотілі; порив до лету однак тривав недовго, злякана птаха залишалася на землі: мама, стиснувши уста, готувалися до оборони.

– Це дуже поважна справа, сину, – сказали вони. – І не вдавай, прошу тебе, що Пиндиликову пропозицію ти в одне вухо впустив, а другим – випустив. Афоня Пиндилик пустив гадюку… ходиш ти з гадюкою в пазусі, щохвилини відчуваючи, як вона оперізує твоє тіло… оперізує і чекає на твоє рішення. А ти закаменів на роздоріжжі… дві дороги ведуть з роздоріжжя в світи: направо підеш з партійним квитком і до партійного раю заведе тебе рівна дорога, устелена килимами… там у раю, начальницьке крісло, файна платня, права усякі й блага писані й неписані; у партійному раю ти будеш схожий на пастуха, який пасе овець, котрі вибрали другу дорогу – ліву. Природнє бажання кожного бути пастухом, якщо, звичайно, є вибір.

– Чи нема… чи нема третьої дороги? – запитував я маму. Й мушу признатися, що якраз на сіножаті, на цій круглій, як сковорода, поляні, отороченій зусібіч лісом й ущерть залитій сонцем і виповненій людськими голосами, передзвоном кіс (а ще хтось із косарів, який теж тут мав ділянку «на сіно», приніс радіо, що вигойкувало щось ритмічно-монотонне, чуже, як папуга на вербі) я уперше замислився над третьою дорогою. Вона являлася мені непомітною поміж травами й зарослями терену, одначе прямою і чесною, без компромісів із самим собою.

– Чого ж, є іще третя дорога, – відповіли мама, неначе підтверджуючи мою думку. – Тільки нелегка вона в наш час… устократ вона важча для інтелігента, котрий завше у громади на очах. Вона хіба придатна для того, хто в полі з сапою або ж – із трактором. Тому ато в полі, простіше: відробив свою норму, висапав свою ділянку – і нікому нема до тебе діла, і ти ні від кого не залежиш. Хай там собі вмирають Сталіни, най Хрущов обіцяє комунізм, що нібито ось-ось має настати – йому до всього байдуже. Ти маєш свою роботу, свій хліб, свою хату, свою худібку в оборі, свого Бога на стіні і свою правду. Та я міркую, що навіть тому, хто в полі, доводиться із своїм Богом та із своєю правдою нелегко, дарма, що він відгороджений від світу… світ його зманює, він зі світом так чи інакше змотужений і від нього залежний.

– Як же бути, мамо, на третій дорозі тому, який не в полі, як ви кажете, а в школі? – запитував я не маму, а самого себе. – Коли ти щодня на видноті, на людях… і слова твої ловлять… ти хочеш, щоб слова твої ловили… ловили й вибудовували з них свої душі: цеглина до цеглини – й постає ціла будова… ціла велетенська будова, виявляється, вибудувана з фальшивих слів, мовлених за фальшивою шкільною програмою. – Я мимохіть стулив повіки, уявляючи юнацьку душу, ангела, зітканого з фальшивого матеріалу… ангел був чорний, як комин, наскрізь завуджений, потаємний і хитрий, облесливий і підлий; душа була мілка, жабі по коліно, але непрозора, не проглянеш її дно. Мене пройняв жах і сором за себе: я, прецінь, докладаю зусиль, будуючи душі з олжі, з брехливої історії, із спотвореної моралі, з ідей, в які, якщо по правді, ніхто не вірить, із щоденного лицемірства.

– Я не знаю, як бути тому, який хоче обрати третю дорогу й при цьому залишитися вчителем історії, – відповіли навпростець мама, рятуючи мене від напливу чорноти скалічених душ. – Якщо рушиш уперед не оглядаючись, то вже завтра тебе зупинять. На обочинах розставлено багато поліції, багато пиндиликів. Що залишиться від чесного учителя історії, того, який вирушив уперед, не оглядаючись? Ти над цим думав? – Мама покинули граблі й, підстеливши пласт сіна, сіли в тінь копиці навпроти мене. Я не впізнавав їхніх думок, мама ніколи не вчили мене боязливої обережності… вчили мудрості, так, вчили правдивості. Чого ж сьогодні лякають мене пиндиликами? Це так на них не схоже.

– Я щось не так сказала? – спитали по хвилині мама, читаючи моє здивування. – Осуджуєш мене за те, що боюся за твою долю? Що остерігаю від пиндиликів? Я сама себе осуджую, це правда… але правдою є і те, що світ повний пиндиликів і ти нікуди від них не дінешся, бо маєш диплом учителя історії, бо маєш жінку, малу Настусю, маєш Хмуру Настю з Головою, і маєш на додаток мене, стару. І з тим, що маєш, мусимо рахуватися. Мусимо… – вона повторила майже зі стогоном. – О, якби мені хотілося порадити тобі, Павле: плюнь на цілий світ, ось маєш сіножать, маєш сонце і дощ, маєш Бога над собою і совість у собі – і жий правдиво сто літ. Не маю однак права на таку пораду. Це мене гризе, що не маю… – В тіні копиці пасмо волосся, що висмикнулося з-під хустини на вухо, немилосердно пекло молочною білизною, а брови іскрилися кучерявим інієм. Очі теж були підбілені молоком; крізь молоко немовби вітер продмухав ополонку, пробився на поверхню спогад. – Я згадала оце нашого Зіновія, – сказали мама й посміхнулися лагідно, немов живий Зіновій стояв поруч. – Згадала-м, як випроваджувала його в українську партизанку. З ним було простіше, ніж з тобою, дарма, що випроваджувала хлопця на погибель. Вибору не було. Хто ще інший мав йти воювати за Україну… воювати й вмирати за неї, як не мій син? Це так зрозуміло…

Щоправда, тоді світ ділився просто: на чорне й на біле. Тепер же до чорного додають біле, змішуючи їх, і виходить щось сіре… і кажуть, що так має бути. Важко порадити, як повернути білому його білизну. Ти вчений, сам маєш вирішити.

Другий камінь я поклав у свою полотняну торбу на Свят-вечір; рідко якого року я не приїжджав додому, особливо після татової смерті, щоб сісти з мамою до святої вечері; це стало традицією і потребою моєю і маминою; хоч мама залишилися на господарці одні, без тата й без мене, бо ж я, як то кажуть, здобував вищу освіту в Бистричанах, але вони ніколи не скаржилися на самотність; вони не вміли бути самотніми; вони вели розмови з нашою мініатюрною корівчиною, поросятами, курми, а найбільше любили розмовляти з Кудлаєм, якого взимі у люті морози впускали наніч до хати. Я колись випадково підслухав мамину розмову з Кудлаєм. Собака сидів на хвості й не спускав із мами очей. Мама оповідали йому, що не привезли до магазину хліба, оце три дні сидимо з тобою на пляцках. Але то ще не біда, якось перебудемо, картопля, прецінь, вродила. Мабуть, через те, що кожного дня ходжу до магазину по хліб та з нічим повертаюся, цієї ночі снився мені хліб. Кажуть, Кудлайку, що коли сниться хліб, то – на щастя і на прибуток. Дай Боже. Ну, снилося мені, що йду полем та йду й несу в білій хустині два хліби житні, великі, як жорна. Колись, як ще не зав'язали в Черчені колгосп, я сама вміла такі випікати, а тепер не знаю, чи втрафила б. Хліб у хустині пахне на ціле поле, а може, й на цілий світ… і я знаю, що несу цей хліб Зіновію на те далеке поле в Братишанах, на якому загубилася Зеникова могила. Він, Зеник наш, нібито зголоднів на тому світі, бо там нібито дають лише білі булки з мармелядою, а йому забаглося чорного разового хліба… від, чорного разового хліба прибуває сила.

Я йду, чуєш, Кудлайку, чужим полем і сушу собі голову: нащо моєму синові людської сили? Там де він, потрібна лише молитва, любов до Всевишнього.

І такі розмови «на ружні теми» мама торочать цілими годинами; вони вміють також розмовляти на городі коло картоплі, в саду – з деревами, а коли падає дощ – то й з дощем, якщо віє вітер – то з вітром.

А коли їм надокучають роботи і розмови, то сідають за стіл до книжок.

То хіба може утриматися в нашій хаті самотність?

На Свят-вечір я мамі потрібний як нащадок і продовжувач роду Ключарів; мама переконані, що на Свят-вечір у гості до живих приходять душі померлих родичів – дідів і прадідів аж до хто знає якого коліна, вони незримо присутні за столом на покуті в хаті, в коморі, де пахне сухим зерном, у стайні біля корови, й навіть чути, як вони походжають стежками на подвір'ї – сніг рипить під їхніми постолами; родичі надслуховують пильно, чи не скрипить дубова наша хата, чи шашель не точить старі скрині, чи на горищі не вгніздилися злидні, чи в хаті ще панують, як і в давні часи, боголюбство, чесноти людські, добро і праця, чи святі образи висять на чоловій стіні; а ще запитують предки корівчину нашу, чи не голодна, чи сіно не стухле, чи ґазди припадкове, впадаючи в гнів, не обзивають її чорним словом або й хапаються з істик.

І дуже сумують предки, що в бур'яні за стайнею іржав'іє плуг із поламаною коліснею, що не чутно на обійстю кінського іржання, що потупилися, складені в коморі в мішках, бездіяльні татові долота й тесла, свердла й гиблі, «васерваги» для вирівнювання і припасування та інше теслярське начиння, яке в недавні часи мандрувало з татом по селах, де будувалися церкви, читальні й прості селянські будівлі.

За все, що є добре в ґаздівстві, і за все, що є занехаяне, призабуте, відповідати має той, хто є продовжувачем та пам'яттю роду; отже я приїжджаю на Свят-вечір гейби на суд або на похвалу, принаймні так важають мої мама.

Для мене ж особисто Свят-вечір у Черчені – це ніяка не данина патріархальщині, це навіть не повернення до рідних джерел, як це люблять підкреслювати поети, наїжджаючи в село до матері в гості; я їду на Свят-вечір до Черчена без надзавдань, не маю також, сказати б, «творчих планів», я приїжджаю до матері – і цим усе сказано; хочу з нею посидіти, послухати її жалі на здоров'я, поділитися своїми бідами або й порадувати добрими новинами. А ще я їду, щоб наколоти мамі дров, нарізати січки для корови. Яка вже тут патріархальщина?

Так було завжди…

Так було й в останні два роки, відколи я оженився в Голови; навіть Хмура Настя не пробувала мене виховувати в атеїстичному дусі, коли я перед Свят-вечором вибирався до мами. Ольгу з малою Насткою вона, щоправда, не пускала, мовляв, перестудиш дитину – це раз, а по-друге, тобі, Ольго, не пасує справляти релігійні всякі обряди, не забувай, чия ти донька, кому треба – все бачать… та й мені буде неприємність, а ще більша – татові.

Дивні вони, оті Чоботи, люди: ніби заприсяжені атеїсти, ніби в їхньому котеджі ані хрестика ніде, ані святого образка, і ніби жодних релігійних свят не святкують, а на Різдво варять потаємно кутю, а на Великдень печуть паски й галунять в цибулинні яйця.

– То, сину, такий час настав, що люди навмисне виставляють… гейби на воротях вивішують… гейби таблички чіпляють собі на груди: ось які ми, мовляв, безвірники, чорти ми рогаті, такі, які дуже подобаються совіцькій владі… – зітхали мої мама, коли, бувало, ми з нею на цю тему розмовляли. – Або дуже хочуть тій владі сподобатися, – додавали вони. – Колись, до війни, як ще Польща у нас панувала, то діялося навиворіт: святих та побожних напоказ наплодилося багато. Так тоді було вигідно. Видно, час диктує людині її поведінку, відповідно вона й міняє шкіру, пристосовуючись.

Того далекого Свят-вечора, коли ми сиділи за столом і вечеряли, знову повели розмову про мої «партійні справи»; перед розмовою, перед вечерею були сповнені, як з року в рік, як і сто років тому усі первовічні різдвяні, як мама казали, «приписи», а у тих приписах вимагається, щоб ще перед тим, як внести до хати вівсяного снопа – «дідуха» й пласт сіна, щоб розстелити його на столі під обрусом, треба покропити свяченою водою ворота й стовпи на хвіртці; а ще в саду я мав торкнутися долонею кожного дерева, подякувавши за осінній урожай плодючий, і вдарити обухом сокири ті яблуні й груші, які стоять ялові, й пригрозити їм, що коли не будуть родити, то цього року будуть згладжені зі світу; а ще я не повинен був забути покропити йорданською водою покинутого за стайнею плуга, по ручки чепіг засипаного снігом, дарма, що той плуг, затуплений, іржавий, мертвий, давним-давно не виїжджав у поле веснувати; а ще після молитви в хаті перед образами за душі мертвих я зарубував сокиру у хатній поріг, пам'ятаючи, як це робили небіжчик мої тато, при цьому примовляючи: «Топорику мій, вірний приятелю, у терновому вогні викований, у свяченій воді гартований, моєю силою напоєний, стережи віднині й до прийдешнього Різдва мою хижку, пильнуй, щоб цей поріг не переступили ні смерть, ні слабість, ні дикий звір, ні нечиста сила, ні чоловік із чорними намірами. Гостре твоє лезо, а топорище кріпке. То най Бог нам помагає. Амінь».

Предки напевно були мною задоволені; я нічого не забував із старосвітських приписів, а мама не могли натішитися, що на родовому подвір'ї Ключарів порядкує господар – і отже нічого тут не змінилося від первовіку. По правді сказати, від слів і дійств різдвяних я теж мав задоволення, вони, слова і дійства, може, у наш раціональний час були наївними, може, таїли в собі магію давнини, яку сьогодні не можна пояснити, бо що, наприклад, сьогодні означає омивання рогів корові свяченою водою… та, очевидно, нічого пояснювати й не треба, хіба тобі, чоловіче, мало того, що почуваєшся поєднаним із прадавньою глибиною, що ланцюг, початок якого висотується з мороку віків, не обірвався, ти його тримаєш в руці, ти його ланка, і він тобі, як це не дивно, потрібний, бо додає тобі впевненості, сили до життя і… відчуття безсмертя.

Після перших двох-трьох обов'язкових ложок куті, мама питали мене без передумов, чи «той Афоня» відчепився від тебе з своєю партією. Видно, від першої нашої «партійної» розмови на «Дубнику» в її душі засілася тривога… тривога, як колючка терну, боліла її і не давала спокою.

– Не тільки Афанасій Пиндилик, але й теща з Головою напосідають: ступай до партії, поки просять, – відповів я, повертаючись із різдвяних таїнств у сьогоднішній день. – Я збирався про це з вами поговорити. Або-або: мушу вирішувати.

– Власне, ти вже вирішив без мене, – дорікнули мама, пильно, гостро глянувши на мене. – Чого питати? Я не маю права ані тобі дозволити, ані заборонити. Я тільки… я тільки сподівалася, що ця хмара тебе обмине. Сподівалася, очікувала, що вона обійде тебе десятою дорогою і… воднораз, як це не тяжко признаватися, побоювалася, що хмара не проллється на тебе дощем і ти залишишся посеред пустелі: не буде тобі доступу до наукової роботи, до кандидатської дисертації, про яку ти мрієш… я це добре розумію, знаю, що буде заборонена дорога й до поезії, до видання книжок. В останньому ти вже маєш сумний досвід. – Свічка, встромлена в хлібину, що віднині аж до Йордану буде називатися «Василем», потріскувала, полум'я моргало, немовби душі предків тісним колом сиділи обіч мене з мамою і важко дихали, слухаючи наші проблеми; я подумав, що це були також їхні проблеми. Мабуть, не будуть байдужими, якою дорогою піде їхній нащадок.

– Ми вже про це говорили, мамо, минулого разу. Я справді вже вирішив… я не хочу залишатися на обочині будь-якої дороги; я, може, не збираюся зривати яблука в партійному раю, але й не випадає мені викошувати гірчак на обочині… гірчак нікому непотрібний. Я хочу по змозі приносити користь своєму народові, як ви мене вчили, – випалив я скоромовкою, начебто злякався самого себе, що до кінця усього не скажу, завагаюся і відступлюся від задуманого. Щоправда, рішення не спало на мене в цю ж хвилину, не один день я обдумував свій крок і не один раз уже шматував уже написану заяву. Якось Ольга, сміючись, склала шматочки до купи, п'яте через десяте прочитала… прочитала й обняла.

– То вступай, вступай до тієї партії. Усі вступають. Чого ти себе мучиш? Хіба ти гірший від якогось Афоні? – Для неї не існувало в житті складностей, вона направду, як велика біла риба, пливла собі в ріці і її не обходило, що діялося на берегах.

– Ти мене не послухав, сину, – сказала мама сумно. – Ти вислухав тільки першу частину моїх міркувань, вони співпали з твоїми, так, і ти поспішив потішити мене, що вступаєш в Афонину компанію. Я й не сподівалася, що ти так легко піддаєшся… піддаєшся, зрештою, перспективі білого хліба. А красиві слова про служіння… – і мама змовкли на півслові. Я сидів приголомшений поворотом їхніх думок. Хату заповнила німотна тиша. Котроїсь хвилини моргнула загрозливо свічка й пригасла, мовби їй у тиші забракло повітря. Ми обоє з мамою слухали гнітючу тишу, похнюпившись, забувши про вечерю… слухали ми однак тишу не тільки в хаті, а й прислухалися до того, що діється за вікном на вулиці, в селі. Там теж панувала глухота; там ніч придушила хати снігом; там вулиці перегороджені барикадами заметів; там поснули пси; там замерзли, стали грудками льоду колядники; там коляди, як ось «Бог предвічний народився» були позамикані, як в'язні, в чотирьох стінах і квилили по-домашньому коло вівсяних дідухів, накрадених у жнива з колгоспного поля.

– Я подумала… – обізвалися мама стиха, – що цей вечір схожий на цвинтар. А колись… який би він не був бідний, а у війну – тривожний і небезпечний, але завжди радісний, веселий. Бог предвічний народився. Бог народився… Бога бояться твої афоні, сину. Усіх партєйних розставили нині на вулицях… і вчителів, і трактористів, і ланкових, та ще їм на допомогу з району приїхали… всі залягли в засідках і ловлять колядників. Молоді заборонено, бо комсомольці, учням заборонено, – усім нам заборонено колядувати й славити народження Христа, бо так наказували афоні від Москви до Рогача. Вони мудрі, завтра й тебе примусять, як тільки-но запишешся до їхньої партії, ловити хлопчаків, котрі ходять із звіздою, колядуючи. Та коби лише тільки це. Може, приб'ють тобі печатку на чоло і вже її не відмиєш до скону віку…

– Очевидно, – сказав я, зітхнувши, – не обійдеться без компромісів: буду Богові ставити свічку, а чортові – огарок.

– Ти б ще порадився з мудрими людьми. Наприклад, із Данилом Вербенем. Люди балакають про нього, що він немовби дивак, бо всім старим цікавиться, давнім, записує перекази, щось там замальовує у свої зошити, на полях збирає черепки. Це, думаю, повинні робити професори з Києва або зі Львова, а не якийсь простий столяр із мебльової фабрики в Рогачі. А він своє знає: не одним плугом чи гиблем повинна жити людина. Земля наша – це непізнані, ще не відкриті острови. Ти був у нього, у Вербеня? – Мама поклали мені на тарілку вареників із грибами, які вони варили, як і кутю, тільки на Святвечір. – їж, сину, – припрошували. – А з Вербенем порадься. Відкрийся йому, я тобі кажу відверто: страшно мені. Боюся, що перекопилять тебе в Пиндиликовій партії обіцянками, ласками, вигодами, посадами. Будеш співати де треба й де не треба, як тоті поети, котрі писали про сизокрилого орла, батька рідного, товариша Сталіна, що вилітає із-за високих гір.

– Я був у Вербеня. І не один раз. Беру в нього книжки й консультуюся стосовно моєї майбутньої дисертації. Заздрю наповненості його життя… життя, як повний житній колос. І якраз, мамо, у розмовах із ним я у запалі полемічнім перекреслював поетів, що співають пеани партії та сизокрилим орлам і які нібито не знали, що орли були і залишилися грифонами-стерв'ятниками, котрі виморили голодом Україну в тридцять третьому році, котрі її розстрілювали в тридцять сьомому й сорок першому, й котрі переполовинили наш край по війні: одних, повстанців тобто, повибивали в нерівних боях, у засідках, половили зрадою; других – замучили в тюрмах; третіх… сотні тисяч вивезли в сибірські сніги. Аякже… «Квітуй, Радянська Україно!» Теперішні поети ніби цього не відаючи, далі кукурікають: «Нас партія веде». Куди веде? Куди йдемо?

І знаєте, що відповів мені мудрий Вербень? Він оповів притчу про коваля, який умів кувати мечі, що ними вої боронили край. Одного разу коваля полонили вороги й навмисне, для того, щоб він забув, як куються і гартуються мечі, звеліли йому день за днем кувати кайдани. Коваль скорився. Місяці й роки кував він у своїй кузні ланцюги ворогам на радість, а чесним людям на рабство. Коваля вороги вихваляли попід небеса, наділили його маєтками й кликали забавлятись в свої палаци. А люд його прокляв. Кузню дзвінку обходили як закляте місце. Спалили його хату. Готувалася змова, щоб його вбити. Аж тут на старість пильні очі донощиків виявили й куди треба донесли, що старий коваль водночас із кайданами виковує потаємно мечі, котрі щоночі виносять з його кузні юнаки. І була битва. Перемогли юнаки. І згадали вони про старого майстра, який їх озброював. Пішли до нього поклонитися. Але старий уже вмер, і юнаки заледве розшукали на кладовищі забуту могилу. Вони поставили в головах хрест, а на хресті золдтом написали: «Він був великий, бо вмів кувати мечі». Хтось опісля, прочитавши золотий напис, люто його перекреслив квачем і розмашисте розтопленою смолою вивів: «Він був ницим, бо кував кайдани». Згодом ще хтось третій викарбував на хресті долотом: «Він був людиною і час його ловив. Він великий у своїй величі й ниций – у ницості».