Текст книги "Єрусалим на горах"

Автор книги: Роман Федорів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 46 страниц)

Шо ж стосується мене…

Шо стосується мене, то… то я спробував перефразувати відому сковородинську фразу, що «світ мене ловив і не зловив» на протилежне константування: світ мене таки упіймав. І це, бігме, не була капітуляція, зрада самого себе, чи як ще інакше назвати метаморфозу, що поступово оволодівала мною. Іноді з цікавості я діставав із-за шафи, загорнутий у стару сорочку, щоб не припадав пилом, мій портрет, який ти залишав у мене, й зблизька до нього придивлявся. Якби хтось зблизька підглянув моє заняття, то мав би мене за дивака, за такого, який сам собою милується, одначе «той збоку» не міг знати, що це не було любуванням, а наче впізнаванням самого себе. Я мінявся: три чи чотири роки тому з мене пирскала, мов їдь, люта злість, яка змінилася іронією й презирливістю до світу, потім напав на мене сум, потім підкралася самотність, потім – розпач, що межував із божевіллям, потім ти уловив у моїй душі якийсь світлий оптимістичний трагізм.

Що уловиш, розпізнаєш, мій друже, цього року? Старість, що різьбить на моєму обличчі свої карби? Чи може, розпізнаєш надію… надія, немов далека співанка у далекому полі – мелодія то виринає і біжить на гребенях житніх хвиль, то несподівано впадає у житні нетрі й глухне там, борсається, як голуб у сильці… борсається і таки визволяється, щоб знову позолотити собою гребені полів. Зрештою, на що може сподіватися, яку надію може плекати засушений, як квасолевий стручок, добре таки підтоптаний дідок? Надію на легку смерть? Надію, що життя не кінчається, що ще встигну виорати не одну скибу, й ще кину в скиби зерно… зерно проросте, вижене колос – і ще буде на столі хліб.

Дай, Боже…

Шо маю на увазі під іменем зерна й хліба? Чи я знаю? Просто жити? Вставати досвіта, коли ще тумани, як вівці, попасають на землі, коли ще небо на сході, щоб сонце дочасно не прокинулося, затулене наглухо підсиненими пеленами, а птахи у травах, на деревах і в стріхах сплять, як неторкані струни, і тиша глибока, безмірна й сонна панує у цілому сіті… вставати отже досвіта й босоніж походити по садку або поміж яриною і картоплею на городі й чути, як солодно терпнуть в студених росах твої старі ревматичні ноги; власне у цій досвітній мандрівці тільки й відчуваєш, як терпнуть ноги, а ще чуєш, як густо пахне світ всепереможним зеленим соком, і більше ніяких відчуттів нема… і нема ні жалю, ні тривоги, ні очікування дня; ні болю, ні жадання, ні щастя, бо, власне, нема тебе самого, ти розчинений на атоми й висіяний у тумани й у зелений сік, і це неіснування в тиші, злиття зі світом – велике чудо мого повернення у молодість. Принаймні, коли сходить сонце й коли птаство, і дерева, і зела, і роса, і колгоспні спутані коні на леваді коло конюшні, і вікна хат вибухають водночас співом, блиском, вогнистим вітром, іржанням, шелестом листя і трав – і вакханалія ця радісна і божевільна виливається в єдиний дзвін, що дзвонить і дзвонить потужно над усією землею, я почуваюся немовби вихлюпленим із купелі – легко мені, о Боже, чистий я, о Боже, і дужий я, о Боже… І тільки жаль мені, що тисяча днів і ночей, відтоді, як стрибки брутально пакували нас із Іриною у васаг з соломою, аж до недавнього часу були замуровані в грубезному мурі, замерзлі в чорному льоді, і ще жаль мені, що ніхто інший, а таки я сам був тим мулярем, який мурував навколо себе стіну. Скільки втрачено росяних досвітків…

4

Не спалося.

Ніч була схожа на глибоченну криницю, обмуровану чорним камінням, а на її дні на вузькому ліжку лежав старий чоловік, якому не давали спати думки, що злетілися, як голодні птахи з усіх горопахівських садів, до мого убогого пристанища; думки обсідали мене й били дзьобами в скроні; я не витерпів катування, зсунувся з постелі, нашвидкуруч одягся, застелив великий свій стіл білим обрусом і до самісінького ранку розкладав на ньому свої думки й болі, що в мені заболіли, й біля кожного болю, щоб були виднішими й щоб нестерпно боліли, засвічував свічку.

А що перший біль – то скигління, ховане від людей, і молитви до Діви Марії отієї жінки… отієї моєї сусідки, що збирається віддати заміж свою одиначку. Жінка збиралася зробити весілля по-людському, по-християнському: щоб молодята повінчалися у церкві. Адже так вінчалися тато з мамою, діди й прадіди, рідко хто в наших краях «жив на віру». Сусідчине бажання було зрозумілим і простим. Одначе, молодий, тобто майбутній зять затявся: «Не піду до церкви, не забувайте, що вчуся в Бистричанах в інституті, донощики відразу продадуть мене за тридцять срібних, що, мовляв, комсомолець вінчався по-церковному – бувай здоров, мій інституте».

А ще другий біль – то злодійська пошесть. Щодня, як тільки-но звечоріє, Штефан Бараба, той, що доїжджає на роботу в Бистричани, бере під пахву торбу, або курмей, або ноші, й дибуляє на колгоспне, щоб щось украсти. Нині принесе в'язку конюшини для корівчини, завтра поцупить з току ділетку жита, післязавтра на фермі розживеться торбою концкормів, а настає осінь – двигає мішками, аж, бідний, стогне, цукрові буряки на самогон, а кормовими буряками цілу зиму годує двоє поросят. Якби Штефан Бараба був якимось голяком, а то ж – ґаздівський син, колись його тато-небіжчик колоска не підняв би на чужій нивці, а нині, коли Штефанів син, Василько – дванадцятирічне хлоп'я, наївно докоряє татові, що мовляв, той краде чуже, то славний електрик із «стражі протипожежної» у Бистричанах виправдовується: «Ти, пуцьвірику, темний, як табака, й дурно тебе вчать у совіцькій школі. Затям собі: нема честі в совіцької влади. Якби мені на роботі платили по-людському, як належиться, то не крав би… не крав би, коли б не видів, що крадуть усі – одні менше, другі – більше. Ніби я не знаю, що злодійство – ремесло не тільки небезпечне, а й таке, що немов шашель, дірявить душу й ти наскрізь тим шашелем злодійським просвердлений і просмерджений, але ти ніц не зробиш і не порятуєшся – такий совіцький світ».

А що третій біль – то корчма за задньою стіною сільського магазину, «кооперативи», як колись казали, де в суботу перед вечером і цілий день в неділю, а часто й у будні дні поміж порожніми коробками, поміж сміттям і на сміттю розсідаються хто на чому два або й більше гуртів молодих і вже підстаркуватих моїх краянів, тих, що в колгоспі, і тих, що працюють у місті на різних роботах, і кружляє, кружляє поміж ними слоїк або ж заслинена склянка, або й навпростець пляшка з горілкою чи «біоміцином», а потім лежать вони проти сонця обпльовані, спітнілі, обляпані соком рибних консерв, отією знаменитою тюлькою в томаті, і воркують щось про бабів, курварство, або ж гундосять «Шумел камиш», або плачуть на своє безпросвіття, або ж кленуть Бога. Гуртів цих п'яних стає дедалі більше, пиятика стає модною розвагою, до горілки звикають: пляшкою казьонної або ж власного виробу розплачуються з фірманом за виорану присадибу, за привезену з поля солому, за сусідську поміч…

А що четвертий біль – то «мода»; яка поширилася поміж дівчатами: виходити заміж на п'ятому-шостому місяці вагітності.

А що п'ятий біль – то порожня, як пограбований храм, читальня, яку колись називали «Просвітою», а тепер – клубом або ж будинком культури… а в тому будинку начіплено безліч плакатів про близький комунізм, про п'ятирічку, про соціалістичне змагання, про те, що мистецтво належить народові, і скрізь, як замовляння, як знак чорної сили висять на стінах вожді з Москви; цим фальшивим плакатам і лозунгам люди в Горопахах ні на краплинку не вірять і тому до клубу не ходять, лише в суботи тут «крутять кіно», а в неділю – танці.

А що шостий біль – то сільське закляте мовчання. Вийдеш увечері надвір і огортає тебе сум, стає тобі маркотно, що ні на тому, ні на цьому, ні на тамтому куті не обізветься парубоцька пісня, не чути дівочих голосів, вечір панує глухий, ніби йому залили вуха смолою, а рот зашили дратвою, а горло здушили петлею – і тихо навкруг, німо, мертво, лише пси гавкають… лише пси, лише котрогось разу я почув, як якийсь молодик, який напевно «обцивілізувався» на військовій службі, виспівував «Широка страна моя родная…»

А що сьомий біль – то плач Івана Дідушка, який став у Львові якимсь начальником. Я бачив його позавчора, коли він сидів на купі глини коло могили своєї матері на цвинтарі; оддалік лежали під кущами підхмелені й притихлі від чоловічого плачу два грабарі. Навколо Йвана стояли насуплені дерев'яні й залізні хрести з поруділим маїнням на грудях, що напевне Йванів плач розуміли. Бо відколи стоїть світ світом, сини завжди проводжали матерів ув останній путь, матерям, синам, усім нам це проводжання дуже потрібне, а Йван Дідушко, примчавшись на похорон зі Львова, материнин гріб лишив під церквою, бо він партєйний, бо не має отже права хоронити маму з священиком, і тому він сидить над свіжою ямою, очікуючи, щоб бодай крадькома кинути на деревище грудку землі й при цьому не маючи права ні перехреститися, ні вимовити «отченаш» за мамину душу, ні вголос подякувати священикові, який теж не має права супроводжувати померлого через село. Заборонено. Шезники, нечисті з пекла, демони, безп'ятки, дідьки, арідники, люцифери, чорти, ті, що в скелях сидять, блудники та інша сатанинська сила, що розплодилася, мов гадюччя в ярах, пильнують кожний твій крок, важать слово, міряють рух…

А що восьмий біль – я бачив, як колгоспні комсомольці, темна махорка, викорчовували фігуру з різьбленим розп'яттям Христа; поклали її опісля на верстат і прилюдно, регочучись і бліднучи від лякливої хоробрості, заходжувались її розрізати на кавалки.

А що дев'ятий біль – вчителі в школі остерігаються вимовляти перед учнями вголос слово «Україна», до України обов'язково додають «Радянська», або замінюють Україну на «Вітчизну», «Батьківщину», за ними теж стежить нечиста сила з партійного пекла, з енкаведе, з районе, орда сексотів.

А що десятий біль – то посіяний кукіль: живи собі, чоловіче, поки живеться, най тебе нічо' не обходить, най тебе чужа кривда не болить; ти собі закарбуй, чоловіче, на носі, що правда є лише в Москві… а до Москви далеко, а ми тут, у колгоспній канцелярії, в районі, в Бистричанах царі й боги, а ви всі «коліщата» й «гвинтики». Розумієте? Понімаєте? Ферштейн зі?

А що одинадцятий біль – то олжа, що скрізь запанувала: брешуть газети, бреше радіо, брешуть начальники великі і малі в містах, бреше їхня партія, бреше колгоспний голова про врожаї, яких нема, бреше крамар у крамниці, бреше письменник, звеличуючи нице, бреше суддя, називаючи злочином зібрані бідною жінкою п'ять колосків, брешуть генерали, що вони боронять мир, насправді ж готуючи війну, нахабно бреше піп у церкві, проповідуючи цноту, а сам щовечора блудить в молодиці, брешуть колишні оперуповноважені енкаведе, що вони закладали підвалини раю, бо насправді ж створили пекло.

А що дванадцятий біль – то доля Орисі Бойчук, є така голосиста дівчина в нашому селі, яка з ласки Хрущова, як і я, зрештою, повернулася з сибірського заслання, її голосом любуються люди в селі, приїжджав також у Горопахи відомий композитор, щоб Орисю послухати, одначе в консерваторію її не приймають, бо її тато Гринь Бойчук, який мав повстанське псевдо «Орлик», вистежений енкаведистами на вокзалі в Бистричанах, відстрілювався до останнього набою, поки не впав на кам'яні плити, зрешечений автоматними чергами. Родина, як це часто у ті часи траплялося, від мертвого сина й батька не відцуралася, й за це поїхала на Сибір; Бойчука назвали «твердим націоналістом», і за це Орися дотепер покутує.

А що тринадцятий біль – то ватри на городах, на яких майже відкрито спалюють речі щойнопомерлих дідів і бабусь: діти й внуки бояться «зарази», що нібито зачаїлась у рубцях одежі; насправді ж спалюють за собою минуле, животіючи в сьогоднішньому сірому дні; чорним димом відпливають у піднебесся шлюбні вишиванки й ткані в чорно-білу смужку верети, кептарі, цяцьковані капелями й гаптовані волічкою, злежані в скринях намітки прабабок й зсушені, немов тарані, колись такі легкі й зграбні постолики.

Зрікаються люди свого минулого.

Біжать од нього, немов й справді створилися перед ними золоті ворота майбутнього.

А що чотирнадцятий біль – то рубають головасті верби, що, мабуть, століттями жили над річкою нашою Унявою, стережучи, щоб її береги не обвалювалися, а дно – не замулювалося, щоб у її плеса ніхто не плював; тепер же із річки роблять канал, добуваючи з-під берегів та із дна дику зелену глину й рінь – і засмічують мертвою дичиною колись врожайні помірки. Якесь знущання над рікою і над полями; ніби-смо забули оте правіцьке: винесеш камінь з поля – принесеш сніп до стодоли. А ще: плюєш у воду, плюєш собі в лице.

Верби лежать обіч на берегах, як розпухлі на сонці розстріляні череваті жінки, а розсіяне густо каміння виблискує на сонці хижими очима.

Руїна…

А що п'ятнадцятий біль…

Ні, не стане мені ночі, і не стає мені білого обруса, на якому розкладаю наші болі, що знову в мені роз'ятрилися… та й не можуть не роз'ятритися, коли на обрусі тернове колюччя, і до котрого з них не торкнешся – кров із мене краплить; й коло кожного колюччя свічка горить для зримості й для пам'яті.

Кого маю впускати на світанку до хати, коли ще свічки не скапалися, взяти його за руку й підвести до білого мого обруса… і хто торкнеться мого болю й перебере мій біль на себе?

Ти?

Топиться лід у мені й навколо мене; полум'я свічок, що встромлені в терня на столі на обрусі, лиже тую намерзлу кригу й ручаї мене обмивають, і я зеленію, немов вербова палиця, що встромлена в рахманний грунт.

Все почалося з того літнього вечора, коли громи, як предковічні велети, билися між собою, вергаючи один в одного*камені завбільшки в колгоспного бика, й був од цього гук на цілий світ; камені, зударюючись, кресали блискавки й при їхньому світлі у моєму вікні на мить спалахували бані горопахівської церкви.

Потім полив дощ.

Серед буєсті громів, серед шуму й плюскоту зливи, серед розтанцьованих вихрів, що брали струмені дощу в жмені й вигравали на них, немов на струнах, в моє причілкове вікно, що виходить у сад, хтось постукав раз, удруге й утретє. Я не боюся ніякого нічного гостя, тому без запитань вийшов на ґанок. На східцях стояв чоловік у плащі й капелюсі, увесь, зрозуміло, мокрий.

– Можна у вас переночувати, пане професоре? – спитав чоловік і зняв навіщось капелюха. Мене вразило оте староселянське «професоре»; одначе, ні поставою, ні голосом він не був мені знайомий, принаймні мені так здалося не лише на ґанку в темряві, але й тоді, коли переступив поріг кімнати. Невисокого зросту, худе й вузьке обличчя, глибокозапалі очі, пильний погляд. Стояв посеред кімнати з капелюхом у правій руці, а лівою пригладжував коротке стрижене волосся. Мав років понад сорок, але сивизна й не торкнулася чорнявої його шевелюри. Коли я узяв у нього плащ й повісив на клинок, щоб стекла вода, незнайомий простягнув руку.

– Дякую, професоре, за гостинність, – сказав. – Хоч… – він зам'явся, – не варто бути таким довірливим. Світ не є певним і безпечним.

– Не маю чого втрачати… ні багатства, ні навіть життя. Роки мої дійшли до пруга, – відповів я, дістаючи з креденсу карафку з сивою, як дим, самогонкою. Налив йому й собі по келішку. Він випив одним духом і тільки тепер признався, що душа йому застигла під дощем, як драглі, поки причалапав сюди зі станції, з нічного поїзда.

Незнайомий поводився вільно, розкуто; незважаючи на роки, сухорлява його постать виглядала так, начебто була виліплена з цупкого й водночас еластичного матеріалу. Я сушив собі голову; де міг його бачити? Тепер я думав, що ніби були мені знайомі і цей мелодійний чистий, наче з кларнета добутий голос, і пронизливий погляд, що вмів проникати вам у душу, і тонкі, в ниточку зсукані губи, зрештою – уся його зграбна постать, в якій сиділа, здавалося, готова до стрибка рись, когось мені нагадувала.

Кого?

– Ви мене не впізнаєте? – Гість, очевидно, помітив, що я до нього приглядаюся. – Втім, що тут дивного. Та й бачилися ми лише один раз, увечері. І був я тоді молодим.

– Хіба всіх запам'ятаєш? Якби-то чоловік завів був метрику, в яку записував кожного, кого знав. Тисячі імен… тисячі живих і мертвих, – відповів я.

– Я давно належу до мертвих, – сказав гість і припав обличчям до вікна. За фіранкою гуділа, немов млин, літня злива. – І як усякий мертвий, що воскрес, – додав він, – я не хотів би, щоб хтось припадком, бачучи серед ночі ваші освітлені вікна, помітив моє воскресіння. Тому я просив би, щоб ви вимкнули електрику.

Я не рушився з місця; я не любив, щоб у моїй хаті хтось командував. Гість рвучко вдарив долонею по вимикачу. Тепер, очевидно, мені треба було злякатися, мало чого може витворити якийсь чолов'яга, якого ти впустив серед ночі до своєї хати. Але я промовчав; ми деякий час сиділи без слова, аж поки наші очі не позвикали до темряви. Він перший не витримав.

– Чого ж ви не запитаєте, пощо мені це світломаскування, пане професоре? Хтось… невідомий, чужий уривається до вашої хати й зачинає порядкувати. Може, божевільний… може, злодій, або ж підісланий кадебе? А ви ніяк не реагуєте.

– Я сиджу й думаю… і гортаю злежані сторінки грубої метричної книжки з безліччю імен, – відповів я, – і ніяк не можу натрапити на ваше ім'я. – Мені направду цікаво було дізнатися, хто приблукав сьогодні до мого житла.

– Це даремна робота, пане професоре, – сказав гість. В темряві не було видно його усмішки, але я відчув, що вона бринить у його голосі. – Ви ніколи мого прізвища… того давнього й справжнього не чули й не знали, зрештою, я сам почав його забувати. Ви гадаєте, професоре, це легко жити, поступово забуваючи самого себе? Ти є – і тебе нема, – скаржився нічний гість, і я вірив у його щирість. – Тепер я нібито особа з паспортом, пишуся Іваном Джусом, народжений у Бистричанах на вулиці Бельведерській, «нумер 76». Стояв там поміж єврейськими склепиками та шевськими майстернями – «верстатами», може пам'ятаєте, старий, міщанського типу, будиночок із двома смішними колонами… будинок разом із колонами по коліна запався в землю. За німців його остаточно розвалили. На Бельведерській було єврейське гетто.

– Нащо мені все це оповідаєте? – перебив я його насмішкувату розповідь. – Нема й не було серед моїх знайомих людей на прізвище Джус.

– Оповідаю на всякий випадок. Раптом хтось спитає… а раптом хтось бачив, як я закрадався нині на ваше подвір'я. Ніч стоока, все бачить і чує. Додам іще до вашого відома, що я самотній чоловік, живу в Бистричанах, там прописаний, працюю в котельні третього будинкоуправління. До того ж я далекий родич вашої покійної дружини. Оце й уся легенда, пане професоре. А взагалі то… – він запнувся, начебто завагавшись, чи розкритися йому до кінця. – А взагалі то ніякий я не Джус, я «Опришко» із тих прадавніх сорокових років. Тепер пригадали?

Громи й далі біснувалися по цілому небі й блискавки краяли ніч сліпучою електрозваркою; дощ виплескував землю, як виплескують жінки долонями тісто, щоб спекти з нього хліб. Я слухав канонаду громів, плюскіт дощу, але вони були відсунуті на другий план, на першому плані сидів біля стола Опришко. Господи, невже той самий страшний Опришко з підпільної Служби Безпеки, есбе, якого навіть лісові хлопці обходили великим колом? Запитання до Бога було риторичним, бо я вже напевне знав, що мій гість – то таки Опришко, я його уже пригадав, і його гострий позір, сухе довгобразе обличчя і затаєну силу лісового кота.

– Але ж мені переказували, коли я повернувся з Сибіру, що начебто Опришко загинув, власне згорів на горищі однієї хати в сусідньому селі Чорніві. Відбивався, поки міг, поки були набої. Зосталася від нього обгоріла культя… ні обличчя, ні рук, ні ніг. Шо ви на це скажете? – Очевидно, я не повинен був про щось розпитувати, мене це не повинно було обходити, але я не хотів, щоб між нами залишилось щось недоговорене.

– Маєте рацію, професоре, – відповів Опришко. – Загинув… тільки хтось інший загинув під моїм псевдо. І таким чином енкаведисти згубили мій слід. Я воскрес, коли наша боротьба скінчилася… коли вже встояти не було сили, під іншим іменем у Кривому Розі, в рудниках. Увесь час там перебував, оце кілька років, як повернувся під Карпати.

– Знову про рибу гроші… навіщо мені ваші тайни? Я людина стара, така, що всякого натерпілася. Живу тепер тихо й непомітно… вегетатую, мов трава. Маю козу й п'ять курок. Приносять мені пенсію. – Я справді не мав охоти вислуховувати чужі секрети, тим більше секрети людини з есбе. Водночас мене насторожив його візит: чого це він ні з того ні з сього постукав у моє вікно? Шо власне привело його до мене? Я нічим йому не заборгував, нічим не був зобов'язаний і ніколи не мав ніяких стосунків із есбе. – Шо може більше собі жадати чоловік моїх років і на моєму місці?

– Колись ви трохи інакше дивилися на світ, пане професоре. Пам'ятаючи оце «колись», я тому й завітав до вас, до того колишнього директора школи, який скрізь пхав свого носа, дбаючи про добро й справедливість. Ви тоді вважали, що маєте діло до всього… а тепер маєте лише козу. – Опришко немовби кожне слово виковував поодинці з міді, бо в тиші вони здалися мені надто дзвінкими. – Ви пам'ятаєте нашу першу зустріч?

Так, я пам'ятав той літній вечір, коли два боївкарі, озброєні до зубів, неговіркі й суворі, прийшли до цієї ж таки кімнати й наказали збиратися: «Вас викликає друг Опришко», – пояснили коротко.

Бідна Ірина спробувала було заступити дорогу, боївкарі не вельми делікатно відштовхнули її за поріг. Жінка схилилася на одвірок, і заплакала. Друг Опришко мав у Горопахах і в усіх навколишніх селах славу грізного неусміхненого провідника Служби Безпеки й здибання отже з ним не обіцяло бути приємним. Його боївки боялися не лише енкаведисти і стрибки, котрі полювали за ним роками й не могли вполювати, Опришко де хитрощами, де відвагою пробивався крізь ланцюги ворожих облав, але боявся кожен, хто жив у наших околицях. Не буду казати, що це був страх перед жорстокістю, ні, це був страх ніби перед законом: Опришко своїми рейдами по району, екзекуціями над сексотами, стрибками та особливо запеклими активістами радянської влади, постійно нагадував, що кара за злочин, за зраду впаде на тебе неминуче.

Але й траплялися смерті несправедливі…

Вечір був густий і глухий, темрява, здавалося, впиралася в груди, немовби її виплели з грубої волосіні. Боївкарі йшли один справа, другий – зліва, не промовивши за дорогу ні слова. Коли припадкове я спотикався об камінь, котрийсь підхоплював мене під руку. Мали, очевидно, наказ мене берегти. Село, дарма, що ще не настала пізня година, нишкло в тривожних снах, і лише де-не-де блимав у вікні каганець.

Мене привели до хати на околиці села, від якої до лісу махнути рукою. Вікна були заслонені веретами, на столі чаділа з високо підкрученим ґнотом гасова лампа, й ціла невелика халупчина з старосвітською лавою під стіною, побіленим комином, рядком образів на чоловій стіні й порозвішуваними над постіллю мальованими тарелями, виглядала немов розквітла яскрава ружа; посеред хати, осяяний лампою, сидів за столом, схиливши голову на руки, молодик у совіцькій військовій гімнастьорці й у вишиваному киптарі, туго підперезаний паском із портупеєю.

– Сідайте, пане професоре, – промовив співучим тонким голосом, і я подумав, що він гарно читав би у церкві «Апостола». Навіть посміхнувся, уявивши його на криласі.

Я сів на табуретку навпроти нього і ждав; він дивився на мене довго, колючими очима стріляв мені то в обличчя, то в груди; мене його зирки не лякали.

– Ви хотіли мене бачити? – спитав, усміхнувшись до себе. – І, очевидно, знаєте, з ким маєте справу? – додав і знову пісно усміхнувся. Чи усміх цей означав погрозу, чи навпаки Опришко таким способом вибачався, що його ім'я котилося околицею, як туге колесо колючого дроту?

– Хотів, – кивнув я головою. – Я давно хочу з вами… з кимсь із зверхників у підпіллі поговорити, щоб з'ясувати дещо для себе й, може, дещо вам порадити. Тому й просив, щоб ви вибрали час.

– То я вас слухаю, – кивнув нетерпляче Опришко, і я зрозумів, що він не дуже любить прислухатися до чужої думки. У підпіллі він був цар і Бог, він мав під обцасом провідників, станичних, різних ідеологічних референтів… вони для нього гейби й не існували, адже він уособляв собою караючу руку підпілля і саму Божу кару.

– Мене турбує, пане Опришко, одна обставина… турбує і болить. Маю на увазі той факт, що підпілля дедалі частіше вдається до терору: там когось повісили, там – розстріляли, а того взяли вночі й слід за ним пропав. Кожної ночі якась кривава акція…

– Ви, професоре, не забувайтесь! – Опришко нервово схопився із-за стола й так задерев'янів стоячи. На сухорляве його обличчя хтось начебто наклав гіпсову маску. Руки заклав за спину.

– Я й не забуваюся, знаю, з ким розмовляю, і прошу мене не лякати, я, прецінь, стріляний горобець, – відповів йому зухвало. Очевидно, даремно я роздмухував вогонь, але такий уже мій характер. – Мені, може, пане Опришко, справа України не менш дорога, ніж вам, і ви це, напевно, добре знаєте.

– Я знаю також, – відповів він, не міняючи пози, – що ваш син був комуністом.

У мене заболіло серце: я довго мовчав, сховавши обличчя в долоні.

– Я був про вас, друже провідник, кращої думки, – відповів йому, поволі добираючи слова… слова ж бо розлетілися, немовби посеред них вибухла граната. – Мій син – моя трагедія, але, повітре, й він жадав добра своєму народові. Одначе його нема й про нього не будемо говорити. Є я… а вам не може бути невідомо, що я при потребі людській і шкільній буваю в районі та в області, стукаю до канцелярій різних начальників і навіть до районного енкаведе. Приїздять і вони до мене… ось Ступа приходить на уроки. Отже, якщо продовжити вашу думку, що, коли в батька син виріс комуністом, то батько, тим паче чоловік мого характеру, який усюди пхає свого носа, мусить бути тричі комуністом, а простіше – запроданцем… і вам простіше простого кликнути когось із своїх, що десь тут затаїлися за дверима, й наказати повісити мене на сухій вербі. Я у вашому розпорядженні. Нема про що розмовляти. – Я був, власне, вражений не так зневажливою згадкою про мого Романа, як пронизаний жалем: дотепер сподівався, що в підпіллі були про мене доброї думки; їхня думка, очевидно, для мене щось та важила… тим більше для мене, який високо себе цінував… надто високо.

Опришко вийшов з-за столу й, заклавши руки за спину, задумливо міряв кроками хату – від образів до порога. Час од часу зупинявся посеред хати, підвівши голову й устромивши погляд у сліпі заслонені вікна. Чи надслуховував, що діється на теренах ночі, чи прислухався до самого себе? Лише тепер мені відкрилося, що він ще дуже молодий; ходив він пружно, легко, і, дивлячись на нього: мені здавалося, що він кожної миті був готовий до стрибка, до бігу… він кожної миті був готовий до бою.

– Вибачайте, професоре, – промовив Опришко примирливо, зупиняючись переді мною. – Не будемо торкатися вашої батьківської рани. Це ваш біль, я хочу це зрозуміти. Одначе, я рішуче не сприймаю вашого звинувачення у сліпому тероризмі: є жертви, бо фактично триває війна, і, якщо хочете, війна братовбивча. Та чи ми її розв'язали? Більшовики кують нам кайдани, а ми надлюдським зусиллям ті кайдани лущимо по скалці. Проти нас енкаведе, партія, військо, уряд, преса, гроші. Це страшна й дика сила, яка не вибирає засобів: куля, бомба, виселення, наклепи, знищення цілих сіл. Особливо, на мій погляд, небезпечним є плекання совітами зрадництва поміж нами. Вони вміють це робити… вони майстри, це треба визнати, виплоджувати гадюччя, яке підступно впускають в наші міста й села, в наші ліси і поля, і в наші душі теж… гадюччя бризкає трутизною й нема іншої ради, мій шановний пане професоре, як топтати його чобітьми. Наш змаг – великий і святий – боремося за Україну… хтось гине в боях, хтось воює в підпіллі, хтось нидіє в потаємних криївках від голоду й задухи, а хтось мусить чавити чобітьми гадюччя. Цей льос випав на мене. Думаєте, пане професоре, це легко?

Опришко не очікував на мою відповідь, йому не потрібне було Моє ствердження, очевидно також, що його монолог для мене не призначався, це скоріше була сповідь самому собі, він себе переконував, що нема в підпіллі важливішої роботи, ніж чавити чобітьми гадюччя.

– Мабуть, маєте рацію: тяжкий повстанський змаг… треба мати віру, що боротьба буде недаремною, й треба мати відвагу, щоб повстати проти орди, котрій несть числа й котра не вибирає засобів… – почав було я, зворушений Опришковим вогнем; вогонь обпалив мою душу.

– Я вірую, професоре, що змаг наш святий, – сказав Опришко, перебиваючи мене. – Якщо навіть усі ми до одного ляжемо кістьми, якщо орда потоптом покотиться по нашій землі й зрівняє наші могили… якщо нас, оббріханих, облитих брудом, помиями, якесь покоління або ж забуде, або від нас відцурається, засліплене брехнею, ми однаково знову воскреснемо в котромусь літі й у котромусь новому поколінні. І так буде, поки не настане Україна. Господи, – чомусь стишив голос… голос його тремтів, – яке солодке слово «Україна». Як слово «любов». – Закінчення його було дещо екзальтоване, урапатріотичне, він мовби випадково натрапив у своїй душі на оте просте округле слово «любов». Він стояв переді мною усміхнений, притихлий, немовби скупався у чистій воді, і зовсім не був схожий на всесильного у підпіллі есбіста, якому дано право судити й карати.

– Оте ж бо і є, пане Опришко, – сказав я, а хотів сказати ти «мій сину» – як це важливо навіть для майбутніх поколінь, щоб на Україну, на любов, як ви висловилися, не впало ні краплі невинної крові. Я власне на цьому хочу наголосити… для цього й хотів вас бачити. Не можна Добро творити через Зло.

– Мене інформували перед тим, як ми мали зустрітися… зрештою, я давно чув про вашу заповідь: «Творити Добро». І все, що ви робите в школі, чи в селі… що вам вдавалося в обороні людей… справи ці, я знаю, не мусили бути аж якісь великі, часом – побутові, дрібні, сусідські, а ви, проте, вкладаєте їх у скарбонку, на якій написано: «Добро». Правда ж?

Я переконувався, що есбе недаремно їсть свій підпільний хліб:

Опришко вивідав також про мою скарбонку з написом «Добро». І я зрозумів із тону його розмови, що моя «скарбонка» йому чимсь не сподобалася.

– Ви маєте на увазі «скарбонку» як самоціль? – спитав я. – То отже й творення добра – теж самоціль? Шо маю на це відповісти? Що повинен бути природний потяг робити добро? Очевидно, що так? Але, коли людина, в даному випадку я – народний учитель, силою обставин і в силу свого становища свідомо стаю в обороні людській, і це, так би мовити, стає моєю громадянською потребою і моїм громадянським обов'язком, то що є у цьому непорядного? Думаю, що якраз наша біда… наша українська біда, що ми романтично ставимося до громадських своїх обов'язків… має бути, мовляв, якийсь внутрішній імпульс, підсвідоме навіювання, нашіптування, веління душі. Я сповідую прагматичний підхід: не варто очікувати імпульсу, а треба діяти… діяти щодня й щогодини, робити все, що в твоїх силах, можеш зробити сьогодні. Зроблене, не соромлячись, записуй на своє конто. І чим довший твій рахунок, чим грубша книжка твоїх доброчинств – тим більше будеш поважати себе й будеш поважаний серед людей. Це і є моя «скарбонка», друже провідник.