Текст книги "Єрусалим на горах"

Автор книги: Роман Федорів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 41 (всего у книги 46 страниц)

«Ну, то підпишіть протокол… підпишіть і розійдемося по-доброму», – сказав напослідок майор Василенко й подав мені шкільний зошит, списаний Сергеєвим. У протоколі майже точно була зафіксована наша з Василенком розмова і я наготовився вже було його підписати… наготовився і відклав ручку. Наприкінці Сергеев каліграфічне вивів пересторогу, що наша розмова з майором Василенком, а також учорашня моя бесіда з секретарем парткому колгоспу Пиндиликом Афанасієм Тимофійовичем не буде ніде розголошуватися і дебатуватися. «Слухайте, а причім тут Пиндилик? – спитав я кадебістів. – Те, що відбулося між мною і парторгом – моя особиста справа і я добровільно не збираюся вішати на губу колодку». «Ні, Ключар, то партійна справа. Йдеться про авторитет партії, – відповів сухо Василенко. – Ми, кадебе, солдати партії, і це ви, Ключар, сподіваюся, розумієте?» «Але лихо ваше і моє, як кандидата в члени партії, якщо авторитет партії таким способом обома руками підтримує Пиндилик», – відповів я майже глузливо. Я зовсім не думав, що станеться зі мною завтра чи й через годину, цілком можливо, що я уже не переступлю поріг школи, вони, всі оці василенки, сергеєви могли що хоч мені приписати, могли б навіть довести, що це я стріляв у Пиндилика, одначе запанувала в мені затята впертість… більше було впертості, ніж сміливості: годі вити з мене курмей. «То не підпишете? – востаннє спитав мене Василенко. Уже не посміхався. – Ми ще здибаємося, Ключар. І глядіть, щоб не пожаліли. Я тут з вами по-батьківському…»

Коли чорна «Волга» пофуркотіла від воріт і я проводив її поглядом, до мене підійшла мама. «Ти смієшся? – спитали здивовано. В мене, мабуть, застигла на лиці маска саркастичного сміху. – Як я розумію, люди, які сюди приїжджали, не з веселої кумпанії. Чого тут тішитися?» Мама були не на жарт стурбовані; я знав, що вони вміли тримати себе в руках, і вміли мене підбадьорити, але поки кадебісти мене допитували, поки вони, мама мої, нипали по садку, не можучи знайти собі місця, тривога за сина краяла серце, і мама стояли тепер переді мною похилені, зів'ялі й дуже старі; були вони неначе аж потойбічні, зіткані з білої прозорості, лише руки, що мене обіймали, були зчорнілі від праці й від землі. «Я тішуся від того, мамо, що виявляється, Афоня – мій рідний тато, майор Василенко з кадебе доводиться мені нанашком. Про любу тещу й говорити нічого. Всі дуже мене люблять, всі мене стережуть… Як тут не засмієшся на кутні», – відповів я сердито.

Накрапав дощ, і мої гарячі слова, здавалося, пирскали під дощем і парували, як вийняті з горнила кавалки заліза.

Сірий день закрадався в село, як голодний звір.

8

Пізно ввечері прийшла до мене Ольга.

Вечір був дощовий, холодний – на дворі минався жовтень. З Ольжиного плаща стікали дощові краплі й на підлозі довкола неї чорніло мокре коло. Простоволоса, із зарошеним, посинілим від студені обличчям, в гумаках, вона топталася біля порога… топталася й не мала сміливості підняти на мене вид. Мама зняли з неї, мов із сонної, плащ, визули з гумаків і на канапі обтулили, як дитину, кожухом; мама хукали їй у долоні, розтирали їх і приговорювали: «Ти що, дівко, застудитися хочеш? У тебе ж дитя». А щоб «середину розігріти», як вони казали, дали Ользі напитися настояної на горілці калини. І хоч Ольга розчервонілася, хоч минуло, може, з півгодини після того, коли вона цоркнула несміливо клямкою, до цього часу не вимовила й слова; лише пасла мене своїми очиськами благальне й сумно, й час від часу зітхала. Аж поки я, перестрашений, що сталося щось з малою Насткою, не вхопив за плечі. «Ну, кажи, – тормосив її. – Щось з малою..?»

Вона крутила головою й ворушила беззвучно губами, аж поки зважилася сказати, що її прислала мама. «Прислала мене мама й просила, щоб ти був мудрим і упокорився… щоб покаявся і все зостанеться по-старому й по-доброму». Кожне її слово падало на мене, вдаряло з лету, як гострий камінь. Ольга каменувала мене; Ольга зусібіч обмуровувала мене камінням і я задихався; вона бачила мою муку, одначе це її чомусь не обходило; вона бачила, що я був готовий затулити їй рот долонею або і вдарити її… або й вдарити люто, а все ж таки далі споглядала благальне, і цим поглядом обеззброювала мене; і цим поглядом нагадувала, що вона лише велика біла риба в ріці… й пливе собі риба, куди течія її несе. «А як ти… як ти думаєш, Ольго? Чим я завинив? Перед ким маю каятися, що я такий, а не інакший!» – кричав я і тормосив її за плечі. Мама стали між мною і нею. «Дай собі, чоловіче, спокій», – гамували мій гнів і мій біль. «Я тебе люблю, Павле, ти це знаєш», – відповіла Ольга й більше нічого не сказала. – «То забирайся… іди до своєї мами!» – кричав я. Вона покірливо зсунулася з канапи, взулася і накинула на плечі плащ. Я поспішив відчияити їй двері… я себе стримував, щоб її не облаяти, щоб не промовити якесь ласкаве слово, щоб і моя любов жалібно не кричала в темряві; я виправдовував себе тим, що є на світі щось більше, ніж любов, я тільки того вечора не знав, як воно те «більше» називається. Честь? Принципи? Самоповага?

Я випровадив Ольгу аж на дорогу. «То що я маю відповісти мамі?» – скигліла вона в густій мокрій пітьмі. «Іди геть, Ольго», – штовхнув її в плече, й вона послушно почалапала по грязюці, схлипуючи. Я стояв на хвіртці під дощем і слухав, як вона місила грязюку, аж поки кроки її не згасли серед ночі… аж поки – це буде точніше – не згасла в мені надія, що вона повернеться… повернеться і скаже: «Я люблю тебе, Павле».

Я стояв і в думці роздирав пітьму криком: «Я люблю тебе, Ольго!» А серце моє краялося…

ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН

9

Ріка зміліла, висохла й літо, уткнувшись носом човна в поруділі ситняки, даремно хлюпало веслами на мілководді – човен не пропхнувся вперед ні на крок. Попереду починався твердий берег, і літо, звівшись в човні на ноги, з цікавістю його розглядало; спершу здавалось, що цей твердий чужий берег нічим не відрізнявся від його, літа, берегів, бо так само густо й темно зеленіли полчища дерев, і так само плавало в небі й щедро розсівало тепло сонце, і так само в хмарах, немов у перинах, клубочилися і зрідка, як собаки спросоння, погаркували громи; і так само ранками сріблилися росою отави; і так само польові дороги яро, запаморочливо пахли соломою і коров'ячими кізяками. А проте… а проте, літо уже сумувало; уже на придорожних липах та в гущавинах кукурудзяних полів кваплива осінь, ще, правда, несміливо, крадькома ночами, коли літо, як розкохана жінка, безпечно спало в скирдах соломи, розвішувала свої невидимі дзвіночки, які тоненько, мов писклята в гніздах, розсівали над землею щемливу мелодію; іще мелодія була ледве чутна й схожа на сріблясте павутиння; іще її, може, почули тільки лелеки; іще стернями розлого, навальне й жарко котився літній поїзд, і били в поїзді золоті литаври й іржали весільні коні й хмільний дух молодого вина й молодого хліба розливався навколо і п'янив світ, а безжурні співи летіли попереду поїзда й устеляли собою дороги, й цілому світові ще здавалося, що цього року не буде ні осені, ні тим більше – зими; надвечір'ями однак, коли улягався хмільний вітер і пригасало в рожевому попелі сонце, а довгі тіні накривали собою денну метушню, літо чуло в собі, як чує у собі музику скрипка, до якої ще не доторкнувся смичок, ще несміливе, далеке, але вже сумовите ячання осінніх дзвіночків.

І літо, стоячи на рівних ногах у своєму човні й приклавши до чола долоню, вдивлялося в чужу землю пані-осені, що починалася десь там на горбах під буковим лісом; десь там осінь уже їздила білими піщаними дорогами: скрипів у тиші дерев'яний її віз, осінь погейкувала на волів… а воли проте не поспішали. Кожна пора в році має свій час, свою музику й свій ритм.

Того пізнього ранку, коли ми з Павлом Ключарем прямували до Святого Духа, я, мабуть, уперше за ціле життя відчув, що оце між Ключаревим обійстям та Страдчою долиною ми переступили невидиму межу між літом та осінню; власне в Страдчій долині нічого не змінилося, все так було, як учора, й позавчора, але моє вухо… а може, й не вухо, ні, це душа моя відчула, як на старезній липі подзвонюють осінні сумні колокольці, а котрийсь з колокольців зірвався з гілки й упав мені на плече.

Був це жовтий листок…

– Цими днями приступимо до облич, – сказав я Ключареві, маючи на увазі розчистку фрески у Святому Дусі. – Треба завершувати… і треба вирішувати долю Святого Духа. Церкву не можна залишати отак без опіки. Тим більше – фреску. Дивуюся, що нема відповіді на мої листи зі Львова та із Бистричан.

– Відповідей, Майстре, може, й не бути, – зітхнув Ключар. – І най би відповіді на ваші пропозиції десь би по дорозі загубилися, най би фреска і Святий Дух увесь залишилися під опікою Черчена.

Наша вранішня розмова була продовженням учорашньої вечірньої і позавчорашньої; зрештою, відколи розчищення фрески в Святому Дусі наближалося до завершення і нам, тобто мені, Ключареві й Вербеню, стала зрозуміла її композиція, мистецька її вартість, її значення в історії краю, а може, й цілої України, ми майже кожної днини сушили собі голови її майбутньою долею: я мріяв зацікавити фрескою увесь наш мистецький світ, а може, й партійно-державний світець, що дало б змогу обернути Святий Дух у Музей однієї фрески; я сподівався розворушити затхле, збайдужіле кодло єфрейторів, приписуючи їм певні заслуги у її, фрески, відкритті… заслуги й славу. Павло ж Ключар був рішучим противником моєї ідеї, вважаючи, що єфрейтори про людське око можуть погодитися на відкриття Музею, будуть навіть промови, статті в газетах і журналах, буде тутешній Голова, а з ним і партійний секретар Пиндилик битися в груди, що не пошкодують трудів і коштів для того, щоб Святий Дух із своєю славнозвісною фрескою засяяв на цілу Україну або й на увесь Союз, бо ж, прецінь, намальовані на фресці не якісь святі, не Ісус Христос, не князі і не гетьмани; вони, єфрейтори тутешні, рогачівські, бистричанські та львівські будуть робити вигляд, що Святий Дух і для них щось та значить, фреска у ньому – велика й трагічна сторінка в історії України («Ми інтернаціоналісти, це правда, але не безбатченки»), але ж… але ж, заледве заволодівши Святим Духом, вони почнуть змовлятися проти фрески, проти Святого Духа, проти Страдчої долини, змова мовчазна, затаєна, може тривати рік і два або й більше, поки ми всі не повіримо, що єфрейтори теж патріоти, не безбатченки, поки Цека в Києві або ж у Москві змайструє нову постанову на шкоду фресці, поки якийсь пильний ідіот не напише в «Правді», в «Радянській Україні» чи й у районній газетці, що наші музеї захаращені релігійним живописом, що атеїсти втратили пильність, що буржуазні націоналісти в особі професора Василя Васильовича Бережана завищили мистецьку та історичну цінність фрески, це антихудожнє мальовидло сільського богомаза, буржуазні націоналісти не ликом шиті, їм не так розходиться про фреску, Бог із нею, їм розходиться, щоб у Страдчу долину звабити якомога більше народу, особливо молоді, і щоб молодь собі нагадала: ось Святий Дух – незламна фортеця нашого національного коріння, ось ліворуч – Козацька могила, ось праворуч – цвинтар Українських Січових Стрільців. «Думайте, думайте, дєткі». І хтось із «думаючих дєток» у районі, в області чи в стольному Києві дасть вказівку і…

Я не знаю, Майстре, що можуть учинити єфрейтори із Святим Духом та її фрескою, зате добре знаю, що у них нема ні слова, ні честі, ні пошани, вони схожі на посудини, що повні гадюччя, павуків, смороду, трутизни, підшептів, облуди, жорстокості, знаю це по собі, Майстре… та й ви знаєте, що у них немає нічого святого, особливо нема поваги до святощів українських, яничари найбільш ненавидять своє, хіба ж не яничарська рука підпалила бібліотеки в Києві, хіба не вони вилучили з Львівських музеїв тисячі картин, книжок, рукописів і… і спалили усі ці скарби на попіл, а що не обернули в попіл – те розікрали; хіба в Бистричанах люди забули, як із обласного музею вивезли цілу вантажівку світлої, як сонце, гуцульської кераміки минулого століття та сотні різьблених по дереву шедеврів… кераміку потрощили молотками на березі Бистриці (й утопили черепки на дні, щоб слідів не залишилося), а різьбу по дереву спалили й склали про це акт: «Знищено з метою впорядкування музейних фондів від предметів, що не мають художньої вартості»; хіба в містечку Долині не розтягли танками прадавній храм святого Миколи, бо він, бачите, стояв посеред міста й псував зовнішній його, міста, вигляд; хіба в селах не горять церкви, горять то тут, то там; хіба з багатьох храмів, які «зачиняються на побажання трудящих», не збирають високомистецькі образи старих майстрів, стародруки також, хрести різьблені, фелони та інше церковне начиння в шпихлір непристосований, нібито для збереження в одне місце, а тим часом той шпихлір однієї ночі спалахує ярим вогнем; хіба цим же ярим вогнем не спалахують пам'ятки архітектури в скансені у тому ж Львові… а недавно, ви, певно, чули, згоріла музейна гуцульська ґражда над водоспадом у Косові?..

Очевидно, ми усього й не знаємо, нема правдивої інформації, про нищення української культурної спадщини газети не пишуть. Письменники мовчать. Один Олесь Гончар спробував у своєму «Соборі» вдарити на сполох, що гинуть козацькі собори, що через нищення архітектурних пам'яток ниціють людські душі. І що з того? Гончара – того спелененого багаторазовими різними преміями, шанованого депутата Верховної Ради Радянського Союзу, живого, вважайте, класика української радянської літератури, прославленого автора «Прапороносців», відомого у цілому світі письменника, звинувачують в усіх смертних гріхах. Система, Майстре, нікому не дозволяє виступити в обороні української душі. Маю враження, що Система де тільки може – від столиці до найглухішого гірського села – тайно і явно тче змови проти культури… проти вас, Майстре. То невже можна їй вірити, віддавши під фальшиву її опіку Святого Духа?

Віддати на знищення, на загладу?

В душі я, звісно, був із Ключарем згідний, він говорив правду, хто-хто, а я – реставратор старовинного живопису – чи не найчастіше стикався із небажанням єфрейторів поцінувати й берегти наші старі мистецькі пам'ятки. Скільки, пам'ятаю, я мав мороки з організацією виставки нових знахідок науково-художніх експедицій в Карпатах, на Волині й на Поділлі. Мені відмовляли, мовляв, це культовий мотлох, котрий не має нічого спільного з народним мистецтвом… мотлох, сміття – це тільки декорування храмів для того, щоб засліпити блиском віруючих, затуманити їх. А коли я таки наполягав, покликаючись на росіян, які останнім часом багато роблять для популяризації у себе вдома й у світі російського іконописання, й місцеві єфрейтори таки дали згоду на виставку, яка, скажімо, мала завтра відкриватися, раптом із Києва з Цека прилетіла команда: «Заборонити. Не ідеалізувати, не популяризувати патріархальщину».

Ключар мав рацію: єфрейтори бояться Святого Духа, козацької та стрілецьких могил… вони бояться фрески, яку я відкрив, і є отже великий ризик вкладати в їхні долоні ключ від національних святощів. Але ж…

Але ж, дорогий мій ключнику Святого Духа, навіщо ти разом із Вербенем привіз мене зі Львова, замкнув в церкві й попросив: розкрий нам тайну цієї стіни? Я хіба відкрив фреску лише для себе й для вас двох? Невже замкнути її, кинути назад в небуття, вдати, що вона не існує, а якщо й існує, то нікому не потрібна? Зрештою, це залежить не від мене й не від вас, друзі мої. Я тут, прецінь, перебуваю офіційно, про мою роботу в Черчені знають у музейних закладах, у Товаристві охорони пам'яток, від них же маю фірман на право входу до Святого Духа. Я чомусь переконаний… хочу у це вірити, що чим більше людей будуть про Святий Дух і нашу фреску поінформовані, чим більше розголосу буде про неї – тим безпечніше вона себе почуватиме. Не одне село, як ви пропонуєте, Ключаре, буде стояти в її обороні… буде стояти Україна, ЮНЕСКО, цілий світ врешті. Не посміють… не посміють торкнутися фрески руїнницькою рукою.

На цю тему ми з Павлом Ключарем сперечалися не один день, він таки не мав до єфрейторів довір'я, з вигляду лагідний, податливий, восковий гейби, а насправді ж у глибинах своїх, у ядрі був горіхом твердим; і отже кожен з нас залишався на своїх позиціях.

Павло ходив колами по хаті до опівночі, хмурився, курив, а інколи ми клали на стіл півлітрівку, краяли солонину й хліб – й тоді не ятрилася поміж нами суперечка, ні, ми обидва, розм'якшені чаркою, залишали «свою» фреску спокійно ночувати в церкві, приглядалися зблизька до самих себе: хто ми, звідки прийшли до Святого Духа. Це були оповіді, схожі на новели; це були Павлові вірші; це було братання душ, якщо говорити високим штилем, а простіше… а простіше – зійшлися на Кам'яному полі двоє краянів і журяться, як теє поле виорати й засіяти, як із того поля каміння повизбирати.

Й що на тому полі, на Кам'яному, вродить?

Випадали вечори, коли ми з Павлом приходили на годину до Данила Вербеня; до наших розмов прислухалася Данилова спаралізована Олена… прислуховувалася й одразу ставала на Ключарів бік, жалкуючи, що ноги їй не служать, вона день і ніч вартувала б Святого Духа й те козацьке мальовидло, котре, пане-товаришу профеcope, являєте світові. Так примовляла Олена. А сам Данило Вербень сопів і помовчував, на нього це не було схоже, я однак відчував, що він мій союзник, останніми днями Вербень ні на годину не залишав мене в церкві самого; я робив свою роботу, він – свою: безліч разів фотографував фреску у різних ракурсах панорамно, загалом і кожну деталь окремо, потім, відклавши фотоапарат, брав свій альбом і звичайну кулькову ручку – його рисунок, мені так здавалося, був точнішим, ніж фотографія, око й ручка бачили кожен карб, риску чи пляму (на фотографії вони виходили невиразними, розмитими і темними).

Як Ключар не стояв на своєму, я таки послав до Львова у Товариство охорони пам'яток, у Картинну галерею та в Музей українського мистецтва листи з проханням надіслати до Черчена авторитетну комісію, яка не тільки дала б мистецьку оцінку фресці, але й по-державному подумала б про створення в Святому Дусі Музею. Подібні листи я надіслав також у відповідні заклади Бистричан.

Відповіді чомусь не приходили…

– Чому власне, Павле, ви гадаєте, що відповідей зі Львова та з Бистричан на мої пропозиції може й не бути? – питав я Ключара скоріше з цікавості, ніж стривожено. – Там напевне знайдуться люди, які гідно оцінять наше відкриття. І знайдуться там при потребі оборонці фрески не гірші, ніж ми з вами.

Ключар дибуляв поруч зі мною похнюплено, мовчки; здавалося, він пильнував тільки того, щоб його розтоптані сандалії сорок четвертого розміру не піднімали на дорозі куряви – ноги піднімав високо, як бузьок. Вранішня вулиця різко пахтіла потертою соломою, пилом і соляркою; подекуди з обійсть зелено повівав запах м'яти; дими над дахами – де шиферними, а де – черепичними – всвердлювалися в ясну прозорість неба й були схожі на сизі прямі колони, що єднали землю і небо; в садах з-поміж ще зеленого листя визирали яблука, що світилися червоно й жовто, як ліхтарики на новорічній ялинці; зі Страдчої долини, з-поміж білих похилених хрестів старого кладовища, від присадкуватого Святого Духа через шуроку хвіртку, на перекладині якої колись висів дзвін, навальним потоком лилося на вулицю й розтікалося поміж хатами літепло погідного дня; літепло, тиша, знайомі запахи заколисували мене і я необачно їм, зрадливим, піддався. Ключар при вході до Страдчої долини вийняв мене з колиски… на хвіртці над головою зателенькав дзвін, начебто він, вкрадений, повернувся на своє місце.

– Не хотів я вам псувати настрою, Майстре, – сказав Ключар, притулившись плечима до стовпа. – Але рано чи пізно… – Він вийняв з кишені учетверо складену газету – львівську «Вільну Україну» й подав мені. – Вчора Вербенів син, Ігор, приїжджав зі Львова до тата.

Цілий «підвал» на другій сторінці редакція присвятила моїй картині «Роздум про Турецький міст», яка недавно експонувалася на обласній виставці в Картинній галереї. Стаття називалася «Куди дивляться мертві очниці?», автором її був відомий у Львові мистецтвознавець Клим Вихрест-Горишко – приземкуватий круглий чоловічок, який при зустрічі всім посміхався, чемно, по-львівському вітаючись, знімав капелюх, і котрий – це ми у Львові усі серед художницької братії знали – був готовий заради куцого гонорару сповнити будь-яке «соціальне замовлення», облаявши кожного, на якого вкажуть йому пальцем; ми також пам'ятали, що Вихрест-Горишко й без гонорарів вишукував на наших полотнах «викривлення життя» і шкрябав доноси то у Київ, то в обком партії, то ще кудись, підписуючи однак доноси своїм іменем; він навіть гордився доносами, називаючи себе сторожовим псом соціалістичного реалізму. Що це було? Ідейне переконання? Шизофренія? Прагнення вислужитися? Найгірше, що ми, завдаючи собі ці питання про Клима Вихреста-Горишка, не гидилися ним, не обходили десятою дорогою, навпаки – подавали йому руку й запобігливо, якщо він втрапляв у наші майстерні, частували горілкою. Як не тяжко признатися, але серед цих малодушних перебував і я, грішний. Очевидно, очікуючи від нього підступу, зла, я інстинктивно, самому собі не признаючись, його боявся: я навіть тішив себе, що дотепер моя особа і моя творчість не правернули увагу критикана, і потаємно зараховував Вихреста-Горишка до своїх приятелів. І на тобі…

Він досить фахово розмірковував у газеті про мою роботу, про кольори, світло й тіні, про композицію, загалом злегка подекуди підхвалював мене і я мав враження, що Вихрест-Гавришко попліскує мене поблажливо і зверхньо по плечу. Але мистецтвознавчий аналіз полотна служив тільки заспівом і приводом до запитання: Навіщо художник В. Бережан витратив на сумнівний за ідейним звучанням твір, який міг і повинен був використати свій талант у кращих цілях? Далі ішов ідеологічний розбір, власне, це був політичний донос, що складався з багатьох риторичних запитань, на які повинен відповісти художник, тобто я, і які повинні (обов'язково повинні!) взяти до уваги відповідні інстанції. Що автор хотів сказати своїм «Роздумом про Турецький міст»? Нагадати про безталанного сина Богдана Хмельницького – Юрася, якого турки зашили в мішок і кинули з Турецького моста в Кам'янці-Подільському у Смотрич… нагадати, що подібна доля очікує кожного зрадника свого народу? Що означає величезний людський череп, треба думати, що це череп Юрася Хмельницького, на тлі якого митець перекидує Турецький міст від сучасного міста до стародавньої фортеці? Він має нам нагадувати, що предки незримо присутні в кожному нашому дні? Що предки судять наші вчинки? Це містика, залякування, вибрик хворої фантазії? Чому в порожніх очницях черепа автор малює українську хату, дуже схожу на Шевченкову в Кирилівці, з-під стріхи якої вибухнув сніп вогню і диму? Який зміст ви заклали у ці символи, професоре Бережане? Мали на увазі сплюндровану Україну? Знищену її культуру? І не говоріть мені, професоре, що ви мали на увазі протест проти атомної війни, так, принаймні, ви пояснювали жюрі виставки, яке, на жаль, вам повірило. А я вам скажу, що ви мали на увазі Україну… ви в символах замаскували свій наклеп на Радянську Україну. І цілком закономірним було рішення жюрі зняти картину «Роздум про Турецький міст» з експозиції виставки.

А таки дзвонив і дзвонив над моєю головою невидимий дзвін, що колись висів отут на перекладині хвіртки.

– І що ви на це скажете, Майстре? – обізвався Ключар, киваючи на газету, що тремтіла в моїй руці.

– Свинство з боку мого «приятеля» Вихреста-Горишка й не більше, – відповів я, вдаючи спокійного.

– Коли б то, – засумнівався Ключар. – Я боюся, що тут… – І замовк. Не хотів, видно, ятрити мою рану. Ой, таки заболіла мене рана…

– Договорюйте, – попросив я. Направду, спершу, стоячи під дзвоном на хвіртці Страдчої долини, я не придавав статті Вихреста-Горишка якогось підступного, зловісного значення; думалося, що це лише чергова приватна ініціатива автора.

– Дай, Боже, щоб я помилився, – зітхнув Ключар. – Напевне, я став надто підозрілим, вбачаю зло й там, де ним і не пахне. Що зробиш, таке життя. – Він помовчав, втопивши зір у землю, немов би бачив під ногами прірву, в якій клекотіло, мов розтоплена смола, зло. – Ото ж життя, Майстре, підказує мені, що стаття появилася в газеті не випадково. Чому раптом проявлена така увага до вашої картини? Адже виставка давно закрита… інцидент забувся, так? Ну, вилучили полотно з експозиції, поговорили трохи про цю подію, в обкомі вас покартали, ви ж самі про це розповідали. В обкомі, як я зрозумів, не мають вас за бунтаря, неблагонадійного, такого, що випорскується, як лозина, з-під владної руки. Ну, маєте якісь там свої забагання, викрутаси, свою думку, часом не співзвучну з начальницьким «мнєнієм», але єфрейтори з цим миряться… ви таки авторитетний чоловік, науковець, відомий митець. Вас так легко не перекреслиш, так?

Тому питаюся: що сталося? Чому на ваш авторитет, на вашу майстерність нацькували й спустили з ланцюга песика, який облаяв вас, бризкаючи слиною. Ви над цим не задумувались, Майстре? – Ключар, завжди делікатний, м'який, на цей раз кидав слова гостро, не вельми журячись, що вони завдають мені болю. Він, певно, цього й прагнув; розгойдував над моєю головою дзвін перестороги. – Вам не здається, Майстре, що розгром вашого полотна має прямий зв'язок із викликом вас до сільради, з кадебістськими погрозами… Я думаю, що єфрейтори у Львові, як ви їх називаєте, продовжують у газеті сільрадівську розмову, тільки вже іншими засобами. Це знак, що єфрейтори вами незадоволені. Вони вас залякують і пропонують відступити.

Я нічого Ключареві не відповів, але в думці визнавав його рацію… визнавав, хоч робити цього не хотілося. Бо що значить відступити?

Відступити від самого себе? Зректися Святого Духа? А з другого боку…

Ні, не хотілося думати про «другий бік»; я мав надію на здоровий глузд, на громадську опінію: я покладав надію на саму фреску, на Ті вплив на людську душу; я був переконаний, що кожен, хто переступить поріг Святого Духа, буде стояти перед фрескою глибоко вражений, потрясений.

Потрясений? Схвильований? Душа у того «кожного» зірветься із звичної теплої і спокійної орбіти… зірветься й почне шукати орбіт дальших і глибших? Та чи не цього якраз бояться єфрейтори?

Працювалося мені того дня пиняво. Ключар теж не піднявся на риштування, щоб мені, як бувало, допомогти; він сидів на широкому порозі, опершись плечима об ковані двері й, схиливши голову, дрімав… принаймні, мені так здавалось, насправді ж він надслуховував, ловив шерехи, кроки, сопіння єфрейторів, котрі, мов гаддя, підповзали до Святого Духа; Ключар по запаху чув, що ворог близько.

10

По обіді, прихопивши мольберт, я вирушив у поля, власне, уже кілька днів мене вабили не просто поля, а таки конкретна улоговина над Золотою Липою, де були розпальковані присадибні ділянки; засаджені переважно кукурудзою ділянки так і просилися на полотно своїм золотистим пошумом; я вибрав одну з них, уже зжату: кукурудзяні кіпки, високі, шоломоподібні, на вершечках, щоб вітер не розкидав снопи, перев'язані перевеслами, «гуськом», одна за одною, ледь пригнувшись, немов солдати, пнулися з улоговини вгору – їм, видно, баглося вирватися на простори пшеничних стернищ; я призупинив їх хід іще на початку тижня, коли за їхніми шоломами на березі Золотої Липи явилася мені головата стара верба; це була готова композиція, нічого до неї не треба було ані додавати, ані віднімати; кіпки, ці вої в побронзовілих шоломах, узяли, як писали в літописах, вербу «в боронь»; хоч дерево було дупласте, обчухране вітрами, мабуть, жалюгіднішого дерева в околиці не знайдеш, вої в шоломах її любили й стерегли, переймаючи вітер на свої груди. Вони пам'ятали, що весною і влітку, коли вони ще були блідозеленими стебельцями, верба крислатилася над нивою та оберігала її від пекучого сонця, від поривів вітру, і ловила своїм верховіттям хмари із градом… і сипався град на неї.

І я тут же розклав свій мольберт; я поспішив ловити колір: зеленаву мідь стебел, туго сповитих перевеслами з лободи, золотисте, на краях посріблене, збіліле листя; я поспішив ловити червонясту прозорість повітря, що витікало, здавалося, з сонця, яке схилилося за посудне… червоняста чиста його прозорість була голосна, і мої вої в шоломах прислуховувалися, як воно, повітря, грає, видзвонює, бринить; я спішив уловити тепло пізнього літа, що припадало до землі, заполонивши собою кожну борозенку; я боявся втратити настрій: трохи мінорності (бо ж літо вмирає), трохи суму за минулим, трохи щемливого болю і водночас лагідного спокою… так, спокою, адже нічого не сталося ні із землею, ні із зчорнілою вербою – стоять ж бо на сторожі всі в гостроконечних шоломах; я квапився врешті відбити у своїй душі, як лінорит на верстаті, побачену на кукурудзяній нивці красу.

Не пам'ятаю, скільки днів тривала на пленері робота, та це зрештою, не має значення, бо можна мучитися над картиною не один рік, а можна сотворити її, як Бог, за один день; так, це мала бути картина, а не якийсь пейзажний етюдик, і чим більше я переймався роботою, чим довше роздумував над нею (навіть на риштуванні у Святому Дусі), тим глибшим змислом моя картина виповнювалася: котрогось надвечір'я на кукурудзяному полі на місці кіпок стояли добрі, світлі духи землі, а верба означала готову до пожертви землю.

Тепер я каюся: земля родить не тільки пшениці, але й також кукіль; поруч із добрими й світлими духами живуть духи чорні, жорстокі, а я про них, про чорних і жорстоких, забув, стоячи за мольбертом посеред полів. І сьогодні також, коли над моєю головою теленькнув дзвін, сповіщаючи про навислу небезпеку, я про ніякі злі сили не думав… я думав про постаті на фресці в Святому Дусі, про ізографа, людину напевно сміливу, яка триста років тому силою свого таланту, не лякаючись заборон та усталених іконописних взірців, увела до церкви трьох мучеників, які в ніяких церковних святцях не числились, возвела їх на стіну й, намалювавши навколо голів золоті німби, ніби промовляла до людей: «Молітеся за них, братове мої і сестри, смерть їх була страшна… вмерли вони за друзів своїх, за землю отчу й за віру».

Я думав, що цьогорічне літо в Черчені стало етапом у моєму житті; етап цей, певно, незримий для людського ока, його не можна унаочнити художницькими моїми успіхами, не про картини тут річ, річ тут про мою душу: дарма, що минула мені п'ятдесятка, що ім'я моє не є порожнім звуком у мистецькому світі, що вивів у люди сина й доньку, й тому маю право сказати, що увійшов у зрілий життєвий і творчий вік, а проте, цього літа в Черчені світ і люди в ньому явилися мені в новому вимірі, не в четвертому, не в п'ятому навіть вимірі, а в чародійному; мені здавалося, що можу увійти в людські душі, осягнути їх, зрозуміти, натішитися їхньою радістю або ж – страждати їхніми болями; мені навіть здавалося, що, дивлячись людині у вічі, знаю, коли вона вмре… і це нелюдське, ворожбитне знання мучило мене, я відкидав його, не хотів у нього вірити. Дотепер, бувало, на пленері у Космачі, понад Дністром чи в Криму ловив себе на замилуванні красою… я не стільки малював, більше любувався пейзажами. В Черчені ж, у полях і лісах, я відкрив, що для своїх пейзажів не вишукую красивих місць, усе, що траплялося мені на дорозі, викликала в мені… я не буду називати це почуття любов'ю, захопленням чи милуванням, бо з естетичної точки зору не можна, очевидно, любити трухлявий пень на узліссі, почорнілу, залишену ще з минулої косовиці копичку шувару над річкою чи підперту дрючками облуплену, сліпу від бруду, з розчухраною солом'яною стріхою хатину старої Максимчихи, що доживала свої дні разом із ґаздинею. А проте, і копичка, і хата Максимчишина, і вежа з випаленим дуплом, і каміння під ногами, і шпориш на Ключаревому подвір'ї, і ходіння вітру по вершечках дерев, і писк миші в саду, і хлібний дух пшениць, і високі груди черченських молодиць, що зустрічалися на дорозі, і запах силосних ям, що котився з-поза городів, де були колгоспні ферми, і радісний дівочий сміх, що спалахував у вечірній пітьмі, і пилікання коників у мураві, і зблиск коси поміж зіллям, і маленьке біле око стокротки – ціла земля, люди на ній, не були для мене байдужими, кожне стебельце, птаха, камінь, голос, зітхання були мені дорогими й рідними, увесь цей земний огром вміщувався в мені і в мені розчинявся.