Текст книги "Єрусалим на горах"

Автор книги: Роман Федорів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 46 страниц)

– Поживи там… поживеш там, Слободяне, до вечора чи до ранку, хіба я знаю, скільки твоїм Богом відпущено ще життя… і хоч ти затинаєшся, а таки розкажеш їм, там у камері, про бачене тут і почуте. Їх усіх і тебе з ними те саме чекає. Вони, дурні, марно на щось сподіваються, хоч сподівання їхнє закономірне, Слободяне, кажуть, що останньою вмирає надія. Ти оповіддю своєю їх убиватимеш наперед. Утямив? Ти єсть щуроїд поміж щурами – таке твоє призначення. Вони будуть казитися від страху, дертися на стіни, мочитися в штани, а я тебе тим часом, Слободяне, переведу в другу камеру, в третю. По знайомству, рахуй, по блату продовжу тобі життя.

Отак промовляв до мене на прощання товариш Непийвода; він знову був спокійний, усміхнений, не залишилось ні крихітки з його недавнього лютого сказу. Лише очі поблимували білим неживим вогнем, і я подумав, що в личині Непийводи таки сидить диявол. Усі, мабуть, тут дияволи… й оці в рогатих зіркастих шапках, що ведуть мене попід руки, й оті, що на подвір'ї волочать, як падлину, постріляних до ями, й оті невидимі, що ставлять в'язнів до стінки… до стінки… до стінки. Лише, мабуть, прикований до трактора чубарик має людську душу, бо диявола непотрібно було б заковувати в ланци, серед мук і крові вони почуваються, як щупаки в саджавці: добре їм серед мук, солодко, розкішне, лише горілку їм достарчуй.

І ще тільки один Господь Бог знає, про що я думав, коли чубарики вели мене з мішком на голові до сорок другої камери; ще, очевидно, снувалися і рвалися на клапті, як гниле канцур'я, думки про диявольську потребу енкаведистів насолоджуватися новими тортурами: мало їм розстрілів, довжелезних ровів із трупами, мало їм розлитої крові на кам'яних плитах, мало їм знущань на допитах; товаришеві Непийводі забаглось іще тортурувати, виїдати страхом людські душі: отак вам буде… отак ллється ваша кров… отак вас будуть волочити за ноги… отак будете снопами лежати. І не хтось інший, а таки я сам був призначений виїдати страхом душі побратимів… я був призначений стати щуроїдом.

Господи, просив я у Бога, вирви у мене язик.

І попервах, як опинився я у сорок другій камері. Бог помагав мені в мовчанні, дарма, що люди в'одно мене випитували, як повелося на допиті… і ще допитувалися, що усіх нас чекає, невже усік нас очікує куля, гей, та не може бути, щоб стріляли без суду, без розбору, не може такого бути, щоб над тюрмою верховодила зграя п'яних катюг.

Дивно було це слухати, бо ми в камері теж вмирали без суду й навіть без кулі; повітря було, як драглі, кожне слово коштувало зусиль, але друзі мої знову й знову допитувалися, випрошували відповідь, вимолювали надію, а я заклято мовчав… а я, бігме, плакав без сліз, зціпивши зуби; я їх жалів; я бачив, як нас, постріляних, волочили по камінні, як наша кров текла струмками.

Хай вони поки що цього не знають, хай надіються. Я знову стояв плече-о-плече з своїми побратимами і ротом ловив, як риба на березі, повітря; і знову то тут, то там хрипіли й вмирали стоячи люди, мертвих між нами було вже, мабуть, декілька десятків, переважно старих і хворих.

А ми, смішні, боялися розстрілів…

Так тривало до вечора; до ранку напевно у сорок другій камері не залишиться ні однієї живої душі; зайвим було лякати когось завтрашньою смертю чи тортурами; смерть стояла серед нас; і не треба надаремно витрачати кулі. А все ж камера не втрачала надії; хтось богомільний, може, й священик, почав голосно проказувати «Отченаш», за ним уторив другий голос, і третій, і четвертий… і ціла камера, живі із мертвими волали до Господа за поміччю; молитва-волання врешті-решт звелася до двох-трьох слів: «Господи, спаси й сохрани! Господи, зглянься над нами!»

Не знаю, добродію мій Василю, як то сталося, що я не витримав: чи то розпачливе волання до Бога урвало моє терпіння, чи трупний сморід і пекельна духота отруїли мою свідомість, чи втрачав я розум під палючим світлом трьох електричних ліхтарів, що звисали із склепінчастої стелі… досить того, що я крикнув: «Нам, браття, не буде милосердя ні від Бога, ні від енкаведистів. Тюрма наша – пекло на землі, а енкаведисти – дияволи. Там, на подвір'ї штабелі трупів, там земля сочиться кров'ю, там липи сохнуть, там колесує на ланцюзі, як пес, прикований Чернишов, який пильнує, щоб трактори тарахкотіли й глушили постріли й наші крики. Відкриваю вам мною побачене, браття, не задля того, щоб ви омертвіли від жаху, чого нам більше боятися, нас однаково очікує смерть або тут від задухи, або від кулі, або від тортур. Якщо ж однаково нам судилася смерть, то чи будемо її сумирно очікувати, чи не вдарити… чи не вдарити нам у двері. у стіни… вдарити плечима, руками, чобітьми, головами навіть – ударити – і, може, врятуємося».

Надію, зелений пагінець я посіяв у камері.

Гадаю, що навіть ви, мистці, добродію мій Василю, не спроможні собі уявити, що вчинилося у сорок другій камері… і ніколи ви не зможете намалювати товпище людей, живих і мертвих, які, злютувавшись в один гудзуватий кулак, ударили в двері, ударили й закричали щось відчайдушне, люте й предковічне, що пливло в крові… ударили раз, і вдруге, й втретє. Тоді двері раптом відчинилися, на порозі виросли чубарики, два з рушницями, а той третій, косоокий, – з кулеметом. «В чем дело?!» – тоненько запіяв косоокий і блиснув вишкіреними зубами. Ми не встигли ні відповісти, ні відсахнутися назад, ми були націлені, як таран, на двері, й косоокий умить це уловив. «Назад, мать вашу!», – верескнув злякано і в ту ж хвилину заговорив його кулемет. Правду кажучи, я пострілів не чув, вони втопилися, як каміння у воді, в наших грудях; а ще, може, я не чув пострілів тому, що скошені кулями люди падали не поодинці, а цілим мертвецьким валом; той вал повалив і мене, непоціленого, біля самого порога. Це був мій порятунок. Власне, мене порятував вибух, що гримнув могутньо десь поряд, немов водночас ударили десятки липневих громів. Тюрма наша аж хитнулася, десь задзвеніло скло, що вилетіло з вікон, і в ту ж мить кліпнули й погасли жарівки. Потім я довідався, що це була висаджена в повітря міська електрівня, але про це дізнався тільки я один, бо нікому, окрім мене, не вдалося вийти живим із сорок другої камери. Кулемет у руках косоокого на якусь секунду спантеличено замовк, лише на секунду, в наступну ж черги били одна за однією, кулеметові допомагали рушниці. Згодом вдарили три чи чотири гранати.

Уявляєте, добродію мій Василю, яка це була м'ясорубка. Я, скориставшись з темряви і з того, що з першими стрілами впав біля відчинених дверей, виповз із камери й попри стіну плазом посунувся кудись… а куди, й сам не знав, і не знав, навіщо повзу. Коридор, немов підземна нора, був залитий густою темрявою… в темряві металися, матюкаючись, енкаведисти, тут і там зблискували постріли, кожної хвилини могли наткнутися на мене… і таки натикалися, і били мене чобітьми попід ребра, але на підлозі я лежав не один, щокроку я намацував мертві тіла, я теж був нерухомий; я був для енкаведистів трупом.

І знову, коли минала небезпека, повз. В мене не було ні страху, що будь-який енкаведист і в пітьмі може всадити в мене кілька куль, в мене не жеврів навіть гранчик надії на порятунок, на втечу або ж принаймні на якийсь сховок; мене поки що виручали темрява й сум'яття в коридорі, паніка, але ж врешті-решт енкаведе собі присвітить, і що тоді? Втім, якщо чесно признатися, я не був тоді мислячою людиною, я був немовби звіриною, яка припадкове уникла загибелі й котра знала тепер тільки одне: втекти від куль і гранат, від сорок другої розстріляної камери; я заледве себе стримував, щоб не схопитися на рівні ноги й не побігти. Куди? Тоді ж, знову ж таки, як виполошена з-під межі звірина, пробував намацати в коридорі якусь шпарину, закуток, щоб туди закотитися й завмерти, але намацував лише стіни й залізні двері.

Двері й двері… А хвилини бігли, як схарапуджені коні, їх копита били мене в серце, а я повз позаду цих коней, немов пес із перебитими задніми ногами.

Бог мав мене у своїй опіці. Мої очі вже звикли до темряви, і я виразно помітив навпроти отвір, що чорнів, як брама до пекла; той чорний отвір виявився вузькою сходовою кліткою, що вела на горище. На моє щастя, й ковані грати, що перегороджували сходи нагору, й самі двері на горище були чомусь відчинені: тієї ночі їх ніхто не стеріг або просто в метушні про них забули. Через годину, опівночі, відкрилося мені, що незамкнуті двері не означали енкаведистську забудькуватість.

Та це буде через годину чи через дві, а тоді долонями, грудьми й навіть лицем я тамував кожну дерев'яну сходинку, що крикливо скрипіла; тепер воскресла у мені надія на порятунок, а разом із надією оживав страх; я знову ставав людиною, звірине первісне бажання просто втекти від небезпеки минулося, і, опинившись на горищі, я почав осмислювати ситуацію: тут можна переховатися… тут дах покритий черепицею… тут пахне волею.

Господи, як багато важить у нашому житті надія: іще я каменів посеред горища, надслуховуючи й озираючись, а душа моя вже випурхнула з-під тюремної стріхи й уже бігла нічними полями додому. «Ну-ну, – врешті я спохопився, – не кажи „гоп“, поки не перескочив, ліпше-но запхайся, чоловіче, в глухий кут, замаскуйся чим можеш, принишкни, бо де гарантія, що через хвилину-дві сюди не навідається енкаведе!»

Я метався наосліп по горищі, спотикаючись об дошки, поламані меблі, сінники, купи лахміття; і вже був готов заритися в те лахміття з головою, коли ж протяг, що війнув з-під даху, різко вдарив у лице трупним духом. Очевидно, я цьому не надав би значення, ціла Кармеліта млосно пахтіла розкопаною величезною могилою, якби моє уже нагострене пітьмою око не помітило біля димохідного «діда» штабель чогось білого… мовби штабель сувоїв полотна; білизна ця полотняна світилася на ціле горище… світилася й дивним чином, як усе страшне, вабила до себе.

Ні, добродію мій Василю, не були це ніякі сувої полотна, були це складені трупи… але трупи не тих постріляннх у камерах, до трупів я устиг звикнути, це були голі жінки. Я не мав сили відійти від них, начебто мені вже не треба було сховатися, мене спаралізувала оголена жіноча смерть. До цього часу я бачив смерть чоловічу – зарослу, грубу, спотворену, а тут палахкотіла в сірій темряві оголена жіноча білизна; і ніхто не міг мені відповісти, чому з жінок перед смертю здерли одежу, чому їх, мертвих, осоромлено? Невже спершу над ними збиткувалася тічка чубариків, а вже потім укорочували їм життя? Втім, хіба я забув, що над тюрмою панують рогаті з пекла?

Рогатим із пекла Сталін намалював на чолах червоні звізди й випустив поміж людей: веселіться, упивайтеся людською кров'ю, не бійтеся ні Бога, ні людей. Це ваш час, рогаті… Мене охопила лють… Мене охопила лють – і я нею тішився, вона означала, що я живу; лють пливла у моїй крові пекучим струменем, мені баглося збігти сходами в коридор, підстерегти в темряві енкаведиста з кулеметом… допастися до кулемета й сікти… й сікти на мак усякого рогатого, що потрапив під руку.

Порив мій, мушу признатися, був коротким, як постріл, бо не вмів я обходитися з кулеметом, якби навіть трапилася для цього нагода. Надія на порятунок знову роз'ятрила страх, що був притупився, і злість моя знічено й присоромлено пригасла. Ніколи за цю страшну добу так не хотілося мені жити, як тоді, коли стояв коло штабеля мертвих жінок. Душа, тіло, кожна кровиночка в мені протестували проти смерті, проти думки, що отак буду лежати непорушне й без протесту, без жадань і навіть без болю, без права завтра знову побачити живий день; і отак буду лежати до самого Страшного Суду, який настане через тисячу чи через сотні тисяч літ.

Не дивуйтеся, добродію мій Василю, що тримаю в пам'яті, як зерно в жмені, кожну свою тодішню думку, порух, надію, страх, а може, й дихання; я тримаю в пам'яті, як на фотографії, самого себе тодішнього; так, не дивуйтеся, бо опісля не пам'ятаю у своєму житті такого дня, коли б я ту страшну ніч на тюремному горищі не згадував, не придивлявся до неї зблизька… я тую ніч неначе щодня поновлював на чистому папері, й вона з роками не блідла, а навпаки – ставала виразнішою. Так мені здається… а ще мені здається, що на місці утраченої, зблідлої риски, усохлого деревця я садив нову щепку і підливав її, щоб росла. Це був мій потаємний сад страждання – душа моя удень і вночі блукала у цьому саду й плакала, і лютувала, і бридко обльовувалася страхом, надслуховуючи постійно: а може, у старих енкаведистських списках таки залишилось нерозстріляним моє ім'я і завтрашньої ночі знову приїде по мене товариш Непийвода.

Поки я божеволів від страху й розпуки, чадіючи від трупного смороду, дерев'яні сходи заскрипіли, почулися голоси, й отвір дверей зблиснув червоно, немов розкрита паща тюремного смока. Я не мав часу на роздуми, метнувся поза штабель мерців, припав до них поруч і навіть, пам'ятаю, прикрився чиїмись довгими косами.

Із сховку виразно бачив, що на горище увійшло з ліхтарем п'ятеро енкаведистів, які штовхали поперед себе двох молоденьких дівчат; енкаведисти приходили сюди, очевидно, не перший раз, бо впевнено рушили в недалекий від мого сховку кут: тут мали розстелені коци, а обіч – високі свічники, що колись стояли у вівтарях; один із енкаведистів свічники позапалював, а три інші шматували на дівчатах одежу. П'ятий – низенький, присадкуватий, що мав голену голову, й вона виблискувала при свічниках, як мідна куля, стояв збоку й попахкував люлькою. Був, видно, командиром, бо мав на собі перехрещені ремені та ще й при боці ташку. Він водно підганяв чубариків:

– Ну, до дєла, товарищі. Ви заслужилі ето удовольствіє за рвеніє на службе. Только бистрєй, бистрєй, мать вашу. Очередь ждьот… другие тоже хотят мьоду. Начальство, черг побірай, здорово прідумало.

Солдати й без його понукань рвали скажено на дівчатах одежу. Одна з них, невеличка ростом, щупленька, з довгою косою, просилася, як могла, цілу молитву склала до енкаведистів: «Краще мене вбийте, солдатики, лебедики, краще киньте мене під чоботи й потопчіть мою молодість, як дрібен цвіт, але не збиткуйтеся над моєю честю, не оскверняйте душу, бо як я стану перед мамині очі, перед татові очі. А десь є суджений…»

Боже мій, Боже, хто слухав її квиління? Стояла перед рогатими гола-голісінька й затуляла, сердешня, долонями то вид, то груди, то лоно, а вони, регочучись, повалили її на коц, розпростерли й дівча уже ані не боронилося, ані не плакало, у дівчини, я знаю, замерзла душа.

Друга арештована була високою і дебелою, схожа на наймичку в доброго сільського ґазди, яка дні й ночі перемелювала, як кірат, ґаздівську роботу; вона не просилася у ворогів, а тільки відбивалася розпучливо руками й ногами, навіть – головою, і кусала своїх напасників, і плювала їм у вічі, і обзивала по-всякому, не вибираючи слів. Енкаведистів це ще більше розпалювало, двоє здоровенних биків лише постогнували й хрипіли, здирали з неї сукенку, вгризалися зубами в її перса, підламлювали їй ноги й кинули врешті на долівку, а вона далі виприскувала з-під них, аж поки той, що був у ременях, не вдарив її ззаду по голові чоботом. Дівчина зів'яла, стихла безборонне, а рогаті один за одним падали на неї…

Бачив я, добродію мій Василю, гидку цю наругу п'яної солдатні над арештованими дівчатами, які були, як потім я дізнався, гімназистками з Рогачівської жіночої гімназії, і чув задоволене енкаведистське сміхотиння, похабну їхню лайку, похвальбу; я не впускав свого ока з голомозгого їхнього командира, який чи то пильнував, щоб солдати задовольнили хіть, чи то потішався своїми нововинайденими тортурами над бідними жертвами. Всі, всі оті політруки, старші й молодші, комісари й командири, що панували над нами в Кармеліті, навперейми винаходили все нові над нами знущання.

Кажу, добродію мій Василю, «над нами», бо ніколи ні до, ні опісля не почував себе так близько й так дивовижно рідно покровненим із чужими начебто мені людьми, з тими, що вмерли в сопусі й від кулеметних черг у сорок другій камері, і з тими, що лежали вже в ровах коло костьолу, і з тими, що траплялися мені на підлозі в коридорі, і з цими розп'ятими під солдатами дівчатами; я був із ними всіма, моя кров перемішувалась по-побратимськи з їхньою і розливалася струмками на кам'яних плитах, мене боліли прострелені їхні груди, я лежав разом із ними на сонці й очікував свого погребения; усі їхні, живих і мертвих, стогони, волання, прокльони, молитви, послання мисленні родичам у міста й села вміщувалися й клекотали в моїй душі, усі болі були моїми, і, нишкнучи обіч трупів голих жінок, над якими теж, видно, збиткувалися, як над цими двома нинішніми, я думав, що коли, дасть Бог, виберуся звідси, то мені вистачить почерпнутого на ціле життя, а то й по смерті: десь у чистилищі буду тисячу років видобувати з душі передане мені закатованими у Рогачівській тюрмі й буду обпікатися чужими муками тисячу літ як своїми власними.

Покута це моя і потреба…

Можете назвати мене, добродію мій Василю, фільозофом, який на старість позбирав трохи розуму, а я собі міркую, що якраз замолоду в Кармеліті пройшов я вищі школи. Хто знає, як би прожив життя, коли б не перебув тих кілька літніх ночей у Рогачівському криміналі. Може, став би донощиком, що нашіптував би «органам» на своїх сусідів, може, записався б безбожником і скидав би з церков хрести (є серед нас і такі, аби гроші), може, зробився б партійним, щоб бути в колгоспі не фірманом, а бодай би бригадиром, може, був би зрадником і свого часу водив би (як деякі водили) енкаведистів по лісах, винюхуючи бандерівські схрони? Може, обікрав би сироту або зневажив би вдовицю? Господи, та хто знає, скільки б лишилося за мною лихої слави, ганьби, якби не кулемет в руках косоокого чубарика, якби не розпростерті при свічках оті білі дівчата під п'яними від похоті солдатами…

Мене, очевидно, можна назвати боягузом, останньою наволоччю, і я можливо, заслуговую на презирство, але, бачучи наругу над гімназистками, я не мав ні сили, ні відваги бодай ворухнути пальцем, щоб тих дівчат оборонити; я був розчавлений, немов черв'як, на якого наступили чоботом; я не відчував ні рук, ні ніг, не дихав, не чув свого серця, лише у розпухлій, здається, голові жила насторога: дивися, стеж за ними й не смій ні сплакнути, ні скрипнути зубом, і не смій зімліти, інакше – видаш себе. Хоч, щоправда, напливали на мене, як крига на ріці, моменти, коли хотілося вмерти, щоб не бачити, що діється на розстелених коцах, на яскраво, немов на глум, освітленій сатанинській сцені. Боже мій, чому я не осліп, чому я не оглух, чому я не вмер вчасно… чому було мені призначення бачити, як енкаведе підтягувало штани, а потім за наказом голомозого командира отій високій дівчині «за кару» забивали в лоно горілчану пляшку. Послухайте, ви можете це собі уявити? Ви можете повірити, що це робили люди? Я знаю, що трапляються серед нас поодинокі виродки, садисти із вивихнутим розумом, але щоб садистами були поспіль люди з державними знаками на чолі… Ви вчений чоловік, добродію мій Василю, але напевно в ніякій табулі від сотворения світу не вичитали, що десь у якійсь країні отак знущалися над жіночою плоттю.

Дівчина тільки один раз устигла скрикнути, бо енкаведист сів задницею їй на обличчя, а ще інші тримали за руки й за ноги, тіло її билося в конвульсіях, гола його білизна спалахувала при свічках кривавим полум'ям. Врешті вона зімліла, бо стихла, а голомозий командир стрілив їй з револьвера просто в лице… і другій мучениці теж стрілив ув обличчя, потім солдати поволокли їх за коси до купи мерців.

На цьому сатанинські оргії не скінчилися: ще три чи чотири рази голомозий політрук засвічував на горищі вівтарні ліхтарі, іще знову й знову приводив він сюди арештованих дівчат і віддавав їх на розтерзання енкаведистам. Особисто він свої жертви не ґвалтував, він лише походжав, заклавши назад руки, попахкуючи своєю люлькою… і він лише командував кожного разу: «Ану, ребята, давайте за дєло. Ану, кто первий? Ану, дайте жизні сукам, щоб помнілі вас і на том свєтє. А етой по всему – бутилку между ног. І етой тоже бутилку. А етой отреж сіскі, Серьожа. А етой подсипте в манду битого стекла!..» Так тривало до світанку…

На світанку умовкли на подвір'ї трактори, стихли постріли й крики. Було німотно, глухо, тюрма немовби спала безпробудним сном: всі мерці по-мертвецькому спали. Не знаю, як я зважився зрушитися зі свого сховку, певно, вділила мені відваги тиша. Я підкрався до дверей, потім спустився сходами й із-за одвірка виглянув на коридор. Ніде живої душі, лише трупи й трупи просто в коридорі… в камерах трупи лежали стосами попід стінами аж до стелі, постріляні вони були й порубані, в кого очі виколені, в кого животи розпорені, в кого сокирою поцюкані обличчя. Я ішов поміж ними один-єдиний живий, призначений Господом Богом бути єдиним свідком на Страшному Суді. Енкаведистів не було й сліду, повтікали поквапне, лише на подвір'ї лежав униз обличчям поцілений, мабуть, своїми в потилицю прикутий ланцюгами до трактора червоноармієць Чернишов.

Бог вивів мене за руку з тюремної брами і перехрестив на життя. Місто іще спало, ніхто й не сподівався, що «визволителі» дали драпака. Я один дибав містом і пси-приблуди чомусь від мене сахалися і скавуліли, як побиті, а якась бабуся, яка вигулькнула з провулка, глянула на мене, скрикнула й затулила обличчя фартухом. Мене, направду, можна було злякатися, я був увесь обкервавлений, зарослий, страшний від пережитого. Бабуся одначе таки спам'яталася й спитала мене чи з жалю, чи з цікавості: «Ти звідки йдеш, чоловіче?» Я їй відповів, що йду з того світу, з самого дна. «А чий ти будеш? З якого села?»

Я не відповів, промовчав. Навіщо щось знати старій жінці… і не тільки їй одній, а й рідній моїй дружині, моїм дітям, моїм сусідам. Світ, як колесо, крутиться повсякчасно, і хто гарантує, що завтра ті, які нині втекли, знову не появляться на колесі й, настромивши на мене штики, спитають:.

– Як то сталося, Слободяне, що тебе куля минула. Ану – збирайся. Настала твоя черга.

За містом у шуварах я упав без тями, без крапельки сили…