Текст книги "Єрусалим на горах"

Автор книги: Роман Федорів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 46 страниц)

Але він сказав:

– Ви знаєте, Павле… може, це завинив ваш речитатив, молитва… так, дуже це схоже на молитву… чи винен я сам, що настроїв себе на таку нуту… так, настроїв, бо й боляче, бо й сумно, і світло в мені… а може, винен навколишній світ, що тут мене оточує, але ось сиджу я з вами, Павле, полудную, розмовляю про бозна-що, а в моїй душі щось плаче, це властиво й не плач, воно швидше схоже на тривожну музику, що пливе у твоїй крові. Так буває, коли слухаєш музику: звідусіль на тебе падає лавина звуків, немов водоспад кольоровий, і ти аж зіщулюєшся, аж сліпнеш, вони дуже різкі і різні, їх багато, короткі, довгі, глухі, уривчасті, протяжні, але ти знаєш, що вони не головні… головна скрипка, що час від часу виринає з-під напористого плину мелодії, сідлає її, мелодію, пливе по ній, як човен, і залишає за собою борозну. Я собі, отже, ламаю голову: Чому ця долина одночасно Стратча і Страдча?

Я міг узяти його під руку й одвести далі від цього питання; я міг, але не посмів. Ми стояли якраз на північному боці цвинтаря, за Святим Духом, навпроти Козацької могили; з Козацької цієї могили, за переказами колись високої, залишився невеликий горб, у підніжжі якого стримів дубовий зчорнілий, як залізо, хрест, сподак якого вже не один раз підрізали від гнилизни і знову закопували… і знову він виглядав, дарма що був присадкуватим, кріпким і плечистим козарлюгою. Я чомусь вважав цього присадкуватого, грубо обтесаного хреста за вартового: за його раменням обіч Козацької могили вишикувалися рядами по шість сто вісімнадцять могил стрільців Української Галицької Армії, які поховані тут у 1919 році. Він, хрест цей дубовий, начебто собою їх заслонив, він був «дозволений», «законний», і тому мав право когось обороняти, приймати на себе удари. Тому, може, він стояв чорний, як жаль.

Стрілецькі могили тулилися щільно одна до однієї, начебто стрільці й по смерті ходили в багнетні атаки… і в запалі бою вискакували на вал над річкою і тут залягли: низенькі, з цементу литі хрестики були майже непомітними серед високої трави і серед кущів калини; здавалося, що стрільці рядами лежали з крісами напоготові й вдивлялися в близькі опільські горби, очікуючи сурмача, який би знову покликав їх до бою. Сурмача, однак, не було чути, десь, певно, заржавіла сурма чи, може, зрадив сурму сурмач, досить того, що стрільці напружено ждали, а щоб вони, поранені, переболені, перемучені до краю, з двома-трьома набоями в патронташі, не проспали сигналу, щоб сонце їх не засліпило й не заколисало, хрест на Козацькій могилі взяв на себе обов'язки дозорного.

Він розправив рамена й надслуховував.

То мав я вдати, що нічого цього нема: ні Козацької могили з дубовим хрестом, ні стрілецького цвинтаря, ні очікування сурми? Повинен я був пройти мимо й не почути такого природного запитання художника: «Слухайте, а чому ся долина називається і Страдчою, і Стратчою?»

Я розповів йому, що знав.

Була це легенда? Був це переказ, що передавався від покоління до покоління? Була це оповідь стародавнього хроніста, ім'я якого забуто? Папір його хроніки давно зотлів, став прахом, а вистраждані й написані ним слова… а чи переповіджені слова поколіннями… а чи виспівані слова в пісні – а чи перебуте й пережите гніздилося, вкорінилося й жило в людській пам'яті. В людській пам'яті жила сльотава осінь 1648 року, коли полки Богдана Хмельницького відкочувалися втомленим валом з-під Львова й Замостя на схід, не здійснивши задуму гетьмана взяти під свою булаву Волинь і Галичину. Разом із козаками також покидали рідні краї покозачені сотні з повстанського полку знаного на Підгір'ї Семена Височана, який мав Отиню обіч Коломиї за полковий город. А на п'яти їм наступала, квапилась до своїх родових гнізд шляхта з гайдуцькими і жовнірськими загонами.

– Ви собі уявляєте, Майстре, той відступ, тую втечу з вітцівщини? – спитав я Бережана. Він не відповів; Бережан задивився на пощерблений дощами й вітрами дубовий хрест на Козацькій могилі, й мені баглося, щоб він мистецькою своєю уявою перенісся в дощовий осінній день 1648 року; ні, не тільки, щоб уявив, не тільки, щоб побачив той день здалека, як марево, як спогад, а щоб давній минулий день став для нього реальним, сьогоднішнім, щоб він, Бережан, увійшов поміж гурти вершників на охлялих конях, поміж напівбосу піхтуру з мушкетами й косами на плечах, з шаблями на мотузках через груди і з вилами в руках; я хотів, щоб він відчув, як тяжко місити босими ногами студену грязюку; я хотів, щоб він заблукав поміж валки возів з жінками й дітьми, пораненими і хворими, щоб плачі, прокляття, накази, іржання коней, рев волів, що падали на коліна і спускали дух, як люди, – увесь розпач втікацький, прощавання з отчою землею, лють на Хмельницького, страх перед помстою шляхетською над збунтованим хлопом осідали в його душу на дно, щоб він це знав, щоб він це пережив, йому це конче потрібно не лише для того, щоб пізнати історію Страдчої долини, це йому потрібно на щодень для роботи над будь-яким полотном, не обов'язково історичним, хай навіть над картиною з колгоспного буття.

Бережан далі мовчав, задивившись на дубовий хрест; було у цю хвилину два Бережани, один теперішній, який щойно приїхав зі Львова, мовчазний і напружений; другий же Бережан ожив аж у сімнадцятому столітті, у нижчих світах; я взяв воскреслого за руку, й ми так рушили з людськими гуртами на схід; нам було жаль покидати ці розтолочені копитами поля, що споконвіку годували нас хлібом, і ці темні ліси на горбах, повні звірини, і ці річки, в яких матері змивали нам голівки; інколи закрадалися до нас ниці думки про те, щоб скоритися й залишитися у котромусь із зустрічних сіл, загубитися серед осіннього мрева, але по дорозі ми надибували на розграбовані, на спалені дідицькі маєтки, на поруйновані католицькі костьоли й спорожнілі дзвіниці… із католицьких дзвонів ми, покозачені посполиті, виливали гармати, і нас, як вовків зацькованих, гнав уперед страх перед шляхетською відплатою. Ми не могли розтлумачити їм, шляхті, по-доброму, що чернь невинна у своїй зненависті… ненависть завжди, як ріка, що виходить з берегів, як повінь, що затоплює простори – і нема на неї ради… в нашій хлопській ненависті ви самі завинили, панове… винні ваші пейсаті орендарі, шинкарі, яким ви віддали ключі від наших святинь, винні ваші єзуїти, що потоптали нашого Бога. І хіба дивно, що ми взяли в руки шаблю або ніж, або вила, і, ковтнувши волі, зачумлені волею, пішли косити все, що ляхом зветься?

Та кому це скажеш, до кого промовиш тверезе слово, перед ким оправдаєшся? Та й чи потрібно? Та й чи хтось би нас зрозумів?

Інколи на привалах, коли ми поспіхом ховали померлих в дорозі, появлявся з своєю сотнею сам полковник Семен Височан; він висідав із сідла, легкий і моторний, кидав у могилу на груди мерцям грудку землі і потішав нас неголосно (а може, він говорив до тих нещасних, що лежали в могилі?), що ми недалеко відступаємо… відступаємо на Україну, на козацькі землі, щоб набратися сили, вигострити шаблі, підкувати коней… ми сюди мусимо повернутися, бо це наш дідичний край, чуєте?

Хтось йому вірив, полковнику Височану? Ой, леле…

Полковник і його сотня сиділи на добрих конях, вони поїхали гострити шаблі, а нас, піших і босих, голодних і майже беззбройних, одного дня наздогнала польська корогва… наздогнала задніх, найбільш, зрозуміло, охлялих – і заходилася смерть вистелювати землю трупом. Врятували нас настромлені на гастро коси й вила; ми ощетинилися хліборобським цим святим знаряддям – і шляхетські шаблі нас не досягали, а коні їхні харапудилися і вили, як пси, присідаючи на задні ноги, а за нашими плечима тим часом відчинилися ворота монастиря Святого Духа з мурованою церквою посередині й дубовим частоколом доокруж на валах.

Трапився нам Святий Дух на нашій мученицькій дорозі.

У ті непевні часи ціле Підгір'я було забудоване чи то шляхетськими замками та замочками, чи то монастирськими стінами, чи то церковцями з частоколами навкруг, і навіть багатші кметі у селах клали міцні ґражди, обкопували їх ровами і осторожували високим парканом. Була необхідність повсякчас боронитися від татарви, від шляхоцьких взаємних наїздів, а часто й від жовнірських шайок, найманців із чужих країв, що розповзалися повсюдно, немов саранча.

Монастир Святого Духа був невеликий, чернечої братії в ньому не нараховувалося й десяти осіб, і, якщо поправді, то в мирний час по-дорожний дивувався, що, мовляв, не вельми мудрим був будівничий Святого Духа, муруючи кам'яну круглу церковцю, насипаючи вали й лаштуючи частокіл у долині понад Золотою Липою. Долина-бо і є долиною. Чи не краще було класти стіни ген-ген на тих горбах? Святий Дух із доброю залогою став би неприступним. Одначе здатель, будуючи церкву при дорозі, та й ще при броді через Золоту Липу, думав про доступність, мовляв, ось я, Святий Дух при дорозі й при броді стою для кожного, хто потрібує оборони… і не треба вам, страдники, бігти аж на горби, бо поки добіжите, то впадете від кулі, від татарської стріли або ж наздожене вас аркан. А Святий Дух поруч, забіжи в його ворота, бери зброю і стань коло стрільниці на заборолі: бачиш, ворог попереду. Це багато значить, коли бачиш ворога попереду себе.

Ми боронилися за частоколом Святого Духа три тижні; регіментарем над нами став тутешній ігумен Данило, який, певно, замолоду зачерпнув ратного досвіду на бойовиськах, бо вмів розставити людей при стрільницях з луками і мушкетами, а якщо жовнірство лізло на частокіл драбинами, то ігумен мав під рукою ватаги з тими ж страшними косами, що вистромлювалися з-поміж зубів частоколу; і вмів отець Данило дати лад численному жіноцтву з дітиськами, що насоталося на дворищі Святого Духа, як бджіл у борті.

Одним тільки не міг зарадити обложеним ігумен Данило: не міг їх нагодувати. Кілька десятків коней, припасене в монастирі збіжжя – усе було з'їджено ще першого тижня… і тяжко було слухати, як вдень і вночі, спросоння навіть, плакали діти й випрошували в матерів хлібця… хліба… хліба скибочку… шкуриночку… або ж яблучко, мамо, або ж брукви… а безпомічні матері, висхлі, як скіпки, обвуглені голодом і журбою, ломили від розпуки руки й божеволіли від жалю; і божевільне хапали отця Данила за поли ряси, підперезаної жовнірським із шаблею пасом, і просили рятунку своїм дітям.

Чим він міг їм допомогти? Молитвами? Кажуть, ночами, перевіривши варту, він у своїй келії жбурляв пас із шаблею в кут і до ранку лежав перед іконою Спаса, вимолюючи в нього ласки для обложених. Молитва не допомагала, шляхта-бо не знімала облоги, а ігумен Данило не вмів творити чуда, як Христос, який нагодував одним хлібом гурти голодних.

Коли діти і жінки до решти знемогли, змертвіли від голоду – божевільно рвалися до воріт, щоб відчинити їх, бо за ворітьми мусить знайтися щось їстівне: якась падалиця, колосочок, корінець, бруква на полі, жолудь у лісі. І це головне: знайти щось їстівне, якусь бодай жменьку, голод страшніший від жовніра, що чатує за частоколом. І тих жінок треба було проганяти від воріт, в'язати їх, чим попало, й отверезувати: спам'ятайтеся.

Як могли спам'ятатися, коли на руках вмирали їм діти? Так тривало до того дня, поки з-поміж жіноцтва й дітвори, що від дощу й осіннього холоду тулилися в церкві, як вівці в кошарі, вийшла висока й суха жінка в білій намітці й у чорній одежі. Наш Бережан, очевидно, помітив її в гуртах ще раніше, ще вчора чи позавчора, бо побивався в думці, що не має з собою полотна і фарб, ця жінка навдивовиж видалася йому знайомою: вона була в нього в гостях у майстерні у Львові? Він її бачив десь на вулиці? Йому снилися оці запалі в ямах, залиті ущерть болем очі? Він уже колись пробував намалювати гіркоту в кутиках потрісканих, наче вогнем обпалених губ, оті дві зморшки, що краяли її лице, як шабельні рубці рани? І він уже колись пробував малювати її молоду сивизну? Господи, пробував, але це йому не вдавалося, сивизна – це не лише пасмо волосся з-під намітки, це внутрішній стан, це ціла посивіла душа… сивіли в неї очі, обличчя, руки, навіть кожний її рух був сивим.

Як передати сивизну руху пензлем? Ви знаєте? Ви пробували? Ні, художник не був упевнений, що якраз цю жінку він колись бачив, що якраз вона йому снилася, що саме її сивизна мучила його, але він не здивувався, коли вона підійшла під церквою саме до нього, мовби до давнього знайомого (а він сидів охляло під стіною, дощ хлюпотів, і сизо, важко було на світі), взяла з його колін важкий мушкет і кинула його наосліп позад себе. «Нащо він тобі? – спитала, коли Бережан спробував на неї огніватися й оглянувся за зброєю. – Ти своє відстріляв, убив і поранив, може, не одного… і дивно, що ти вмієш стріляти, я думала, що ти придатний лише до пензля. І таки краще орудувати пензлем, творити, славити життя, ніж стріляти, це так протиприродне для тебе. Та що зробиш, коли й мистцеві треба вміти вбивати. Це так страшно… Ще страшніше, коли до твого мушкета нема куль і пороху… а діти мруть… а жінки пасуть траву… як олениці, розжовують її і годують дітей, ніби цією жвачкою можна врятувати від смерті… ні, таким способом смерть лише приближують. Тому прошу тебе: йди й скажи отцю Данилові, що нема іншої ради, лише здатися ворогові». «Чому мене обрала, жінко, для того, щоб я поговорив із ігуменом? – відсахнувся Бережан. – Хіба не знаєш, хіба не чула-с його проповіді: „Мертві-бо сорому не знають. Будемо стояти в Святому Дусі до загину“. І хіба не всі ми одностайно, і жіноцтво тут сутнє теж, не заприсягалися: „Будемо стояти, святий отче“. Тепер я буду вмовляти його: відступімся від заприсяженого? Це так схоже на зраду. Я маю підмовляти його зрадити самого себе? Ні, не беруся, – боронився художник. – Я тут чужий начебто посеред вас… я з верхніх світів, тобі самій треба його умовляти, він тебе послухає, Маріє!»

Марія?

Звідки він знає це ім'я?

«Чернець прожене мене з келії, – журилася Марія. – Він осліп у своїй непохитності, він, як кремінь: або вистоїмо, або – вмремо. Це так легко вмерти, – оглянулася Марія по дворищі з Святим Духом посередині. – Тут так легко вмерти… – Її зір блукав по розквашеному дворищі, зупинявся то на пагорбках свіжих могил, то на поруділих купках повстанців, котрі сиділи попід стінами Святого Духа. Вони отупіло дивилися поперед себе й нічого, певно, не бачили, але з рук своєї зброї – хто що мав – не випускали. З неба сльозився дощ, і людські сліди в багнюці виповнювалися водою. – Тут так легко вмерти, – повторила вона через хвилину. – Смерть чигає на тебе тут і там, за частоколом. Можеш навіть заснути, скоцюрбившись, і не прокинутися. А в діарушах колись запишуть похвально: „Впали всі до одного в обороні самих себе, своєї волі і Святого Духа“. Красно, правда? – Вона сумно посміхнулася, немовби в майбутньому тому діаруші прочитала своє ім'я. – Я теж, може, не з боязливих, я, прецінь, Марія… але на тверезий розмисл… так, пане Бережане, вчора, позавчора, щодня я терзаюся думкою: „Чи годиться, чи славно це, чи мудро сходити в могилу жінкам і дітям? Ну, вигибне тут, всохне паросль сьогодні – з чого завтра виросте ліс?“ – „Ой, чи виростуть тоді в лісі гінкі дубчаки, що кронами зашумлять попід небо? – сумнівався Бережан. – А якщо виросте покруччя, що по-рабському постелиться по схилах яруг, де клубляться гадюки?“ – „Де ти, чоловіче, бачив ліс, щоб у ньому не росло покруччя. Так створено Богом: поруч росте криве і пряме дерево. Іди, іди, Бережане, до отця Данила“», – підганяла, просила його Марія.

(«Марія? Звідки я знав це ім'я? Ма…»)

«Він мене спитає: „Що тобі, пане Василю, до нас? Ти ж бо з інших, із верхніх світів, із прийдешнього?“ – боронився художник. Йому не до вподоби була місія, яку покладала на нього Марія. „Так і скажи ігуменові: не буде прийдешнього, якщо нині вигибнемо до ноги. І ти, пане Бережан, теж не народишся. Хіба не зрозуміло?“ – сказала Марія, і Бережан виразно побачив перед собою розстелену аж до виднокола, голу, без єдиного корінця мертву пустелю.

(„Маріє! Маріє, звідки я тебе знаю, хто ти й звідки?“)

Марія, мовби зіткана з світла й мряки, розтанула в пустелі, зникла, Бережан не встиг й спитати, чому саме його, мистця, а не, скажімо, воїна обрала для розмов з отцем Данилом, невже мистець відповідальніший за майбутнє, ніж людина зі зброєю?

Отець Данило лежав хрестом на кам'яній долівці келії перед образом Спаса; кволий, блідий, як первоцвіт, вогник лампадки ледве осяював обличчя Христа. І Бережан здивувався, що у сірих сутінках виразно розгледів прислонену в кутку до стіни шаблю в позолоченій піхві. Виглядало, що Спас споглядав на шаблю, присвічуючи собі лампадкою, на шаблю власне були звернуті його очі, він, певно, розмірковував, чому Божий чоловік, отець Данило, який з обов'язку ієрейського повинен проповідувати любов і милосердя, бере в руки оружжя і сіє ним смерть. І хотів знати Спас, що власне вимолює у нього чернець, лежачи на слизькій підлозі вже не одну годину.

Спас начебто за весь час облоги не виходив із Данилової келії й нічого він не знає, що діється навколо.

„Ти ж бо, отче, повсякчасно присутній поміж нас, – промовив Бережан до ченця, піднімаючи його з каміння. – Ти ж бо єсть нашим регіментарем, і відомо тобі, що небагато з-поміж нас лишилося мужів, придатних до бою… хто поранений, хто болящий, хто охлялий від голоду. І нема куль, нема стріл. І шаблі наші пощербилися. Ляхи про нашу скруту здогадуються, і давно, отже, могли б узяти приступом Святий Дух… а не беруть, чекають, що яблуко саме дозріє і впаде їм на долоню“. – „Якщо й вигибнемо до ноги, то однако будемо непокореними, – стояв на своєму ігумен. – І що тобі, Бережане, до того… до наших смертей? Ти ж бо із верхніх світів, із прийдешності?“ – таки спитав ігумен Данило, майже слово в слово повторивши передбачене художником. „Як я у прийдешньому відбудуся, коли сьогодні вигинуть жінки й діти?“ – відповів Василь Бережан, навчений Марією. Тільки, мабуть, тепер, у цю ж хвилину він зрозумів по-справжньому, чому саме його обрала Марія для розмови з отцем Данилом. Хочеш, пане Василю, народитися в майбутньому, то здолай упертість ігумена.

(Маріє, де ти й хто ти? Стою і волаю: прийди до мене і відхили з обличчя паволоку, най я тебе впізнаю. А може, ти поруч, досить мені простягнути руку – й відчую твоє тепло?»)

«Чом у світах верхніх і нижніх я ходжу поміж компромісами, як поміж навислим камінням… кожної митті каміння може мене розчавити, а я, одначе, протискаюся в кам'яні щілини, обламуючи ребра, і повзу, як вуж, а де – плазую на колінах, а де – я згорблений, а де я випрямляюся на повний зріст і бачу над собою молочну бездну неба. І тоді я себе люблю, випрямленого і гордого. Так, люблю випрямленого… а чом ненавиджу плазуючого? І чи взагалі пасує мистцеві вимацувати поміж гострим камінням щілини, щоб бодай на півкроку посунутися вперед? – катував себе Бережан. – Чом я не такий цілісний, не такий негнучкий, як ось отець Данило?»

Він сам собі не міг відповісти.

Чи остерігався порпатися в собі й висвічувати потаємні, засновані павутинням закутини своєї душі?

Чи нині бракувало йому часу?

А чи настала година сумнівів для іншого? Для отця Данила?

Отець Данило, хлюпаючи по грязюці чобітьми, згорблений, мовби наліг грудьми на чепіги плуга, обходив ранених, які сиділи попід стінами Святого Духа в покривавлених сорочках, задубілі, з погаслими очима; поранені про щось його розпитували, чогось випрошували, аж їм тріскалися губи, а він хилився перед ними, немовби вклонявся їхнім болям, і йшов пріч, все нижче горблячись і все важче переставляючи ноги.

(Маріє, ти живеш у його сумнівах і стражданнях?)

Потім отець Данило увійшов до церкви і уступив поміж жіночі гурти, немов у потолочене ордою зелене жито. Жінки перед ним розступалися, даючи дорогу, а дітлахи, зчорнілі, як обморожене квіття, ховалися перед ним за мамині спідниці.

Жінки його боялися, маслакуватого, неговіркого й затятого; вони його з недавніх пір почали ненавидіти і поміж собою судили за те, що не зміг їх оборонити перед шляхтою і даремно тільки покладали надію на нього, на ковану його монастирську браму і на частокіл… так, сестри, не зміг нас піп оборонити, а тепер він супротивиться, щоб просити в ляхів милосердя, щоб бодай нас із діточками вирятувати з цієї пастки. Йому, ченцеві, байдуже, що діти наші голодні, що пасемо траву й корчимося в судомах і вмираємо. Жіноцтво з-перед кількох днів, осмілівши від горя, розпускало язики все голосніше, і їх кляті слова долітали до заборол, де переважно перебував ігумен поміж повстанцями, що крізь стрільниці пантрували за шляхтою. Чи чув він їх, жінок? Напевно. Та не озирався, немовби жіноча лайка його не обходила, жодне гнівне слово його не ранило, він був заворожений від людського страху, від безнадії, від дріб'язку, навіть від смерті заворожений вищою метою – не впасти перед ворогом на коліна.

Сьогодні, однак, жіноцтво не впізнавало регіментаря, поміж ними мовчки човгав чоботиськами простоволосий дідок у полатаній рясі, з нагрудним хрестом, підперезаний пасом із шаблею.

Хрест означав милосердя.

Шабля означала смерть.

Шабля вдарялася об каміння і жалібно видзвонювала; і власне шабля, така сьогодні недоречна, важка для ченця, явила нині не затятого регіментаря, що настановив битися в Святому Дусі до останнього подиху, а звичайного дідугана з короткою гострою бородою, вихуділого до того, що, здавалося, вилиці на обличчі витесані гострим долотом із мореного дуба й можна було об них поранитися. Очища в глибоких ямах моргали сльозливо, як перед іконою лампадки, в яких вигоріла олива. Чернець, правда, до нікого не обзивався, ні до жіноцтва, ні до дітей, нікого не жалів, нічого не обіцяв, жодне слово не впало з його запечених уст, але жіноцтво відчувало, що він сьогодні зламався… і жіноцтво мовчки заплакало над ним, і жодна пащекувата молодиця не зважилась чимсь його образити, докорити, обпекти сльозою.

Чернець обізвався лише тоді, коли до нього підступила Марія. Бережан не бачив, звідки вона з'явилася: чи вийшла слідом за ігуменом з церкви, чи зійшла з-поміж жіночих гуртів, чи зійшла із зацілованої ікони, що висіла біля дверей у бабинці, чи вона зродилася з стогону поранених, чи вишепталась із опалого листя…

Вона очікувала отця Данила на стежці. Вклякла й поцілувала полу його ряси. Він зупинився й поклав їй на голову руку… він довго не знімав із жіночої голови руки, і видавалося збоку, що у цю мить жінка на колінах була йому потрібна для опертя, для того, щоб не впасти.

«Це ти, Маріє, послала отого пришельця з верхніх світів, щоб підмовити мене створити ворота й здатися на ласку ворожої шаблі? – спитав жінку чернець. Ні, він їй не докоряв, голос його прявся журливо, а руки по-старечому тремтіли. Художник Бережан сидів одалік під кущем, прикрившись од дощу веретою, і думав: „Пощо я зійшов у нижні світи, в минуле… пощо мені все це бачити й чути, перейматися ним, щоб воно мене боліло, щоб я ходив із серцем, як із незарубцьованою раною? Чи, може, мистцеві потрібно, щоб його серце боліло, як відкрита шабельна рана?“

„Я сама не наважилася тебе просити, отче. Ти мене не послухав би, я лише білоголова, женщина… я лише Марія. Ізограф же прийшов із верхніх світів, він не народиться, не виросте, не навчиться нічому, не візьме в руки пензель, якщо ми тут усі, жінки з дітьми, вигинемо. Це правда… і вищої од цієї правди нема, отче. І я дякую, що ти її почув“.

Старий далі журився:

„Ой, як важко здатися на ласку ворогові. Хіба це не є зрадою самих себе і Святого Духа… адже Дух – це і віра, кріпость наша. Хіба це теж не є правдою, Маріє? Тяжко мені рішитися… тяжко, бо запишуть наступні покоління, що ігумен Данило зневірився“, – старий зітхав, теребив хрест на грудях. Сумнівався. Бережан майже фізично відчував його душевні боріння: то розверзалася бездна, то пливла над світом прозорінь, така чиста й дзвінка, що аж виспівувала в полі кожна бадилина, то накочувалося клуб'я хмар, що смерділо мокрим погарищем і трупом.

„Не прийдуть, отче, наступні покоління, ніхто не запише ні добра, ні зла, не запишуть по тобі ні імені, ні діянь, нічого, якщо не осягнеш істини: відступити, залягти в борозну, вижити, – сказала Марія. Вона знову поцілувала край його ряси, звелася на ноги й додала: – Невже ти забув, що маємо фортецю неприступну й незнищиму? Хіба Дух не означає нашу незнищимість, отче?“

І пішла.

(Маріє!)

Ігумен Данило й не подивився їй услід; жінка, певно, його не переконала, ціле життя він боявся зрадити самого себе, цієї засади дотримувався замолоду в битвах і цього навчав іноків у монастирі, і молитви його до Спаса теж були сповнені просьбами: „Не карай мене, Господи, колінкуванням перед ворогом“; і храм цей кам'яний збудував навмисне при дорозі й при броді, назвавши його Святим Духом, для того, щоб тут кожний, хто потрібує оборони від навколишнього світу, у кого сумніви, немов шашель, точать душу, міг ударити калаталом у монастирські ворота. Йому радо відчиняли: заходь, очищайся, кріпися духом.

Сьогодні ігуменові здавалося, що зраджує не лише самого себе, свій гордий характер, мудрість, набуту з життя і книг, а й також зраджує храм, ним збудований. Але дорога скінчилася – виходу не було: таке випробовування послав йому Господь, і хочеш-не хочеш, а мусиш скоритися.

Мусиш.

Він окликнув Бережана і, опираючись на його плече, піднявся східцями на вежицю над ворітьми. І, мабуть, з очей Бережанових, з обличчя чернець вичитав мольбу: „Чом я маю бути свідком твого упокорення, отче? Чи мало я надивився за ці тижні в ограді Святого Духа? Мозолі в мене криваві на руках, бо я щодня копав і копав могили. Увільни мене сьогодні… бери собі когось з повстанців, із тих, що стояли з тобою на заборолах, вони тобі ближчі“.

Чернець заперечливо похитав головою.

„Ти ж бо перший заговорив зі мною, щоб Святий Дух відчинив перед шляхтою ворота во ім'я спасіння жінок і дітей. Хіба, отже, тобі не цікаво, ізографе, подивитися на моє посоромлення? Якщо ти цього не побачиш, якщо муку мою не візьмеш з собою, то як зможеш розповісти про нас, минулих, у своїх верхніх світах?“

Вони стояли обидва відкриті перед цілим світом; з висоти вежиці споглядали на стирловані, пориті шанцями поля, на купища вигаслих кострищ, на безладне товписько наметів, примітивних буд з пагілля, покритих шкірами і веретами. Зовсім близько з південного боку тулилася до монастирського боку притихла річка. Над цілим видноколом лежала немовби розстріляна мушкетами тиша; тиша, правда, виявилася фальшивою, бо враз біля самого вуха Бережана бренькнула, як джміль, куля, і він зблизька побачив вишкірену смерть, а вже потім почув мушкетний постріл.

„Гей ви, панове в полі! – випрямився на весь зріст і розправив плечі ігумен Данило і блиснув понад головою зірваним із грудей хрестом. – Не стріляйте! Єсьм регіментар Святого Духа ігумен Данило… і хочу трактувати з вашим старшим, щоб припинити пролиття крові“. Тепер голос його звучав гучно і рівно, і Бережану здавалося, що гайдуки чи жовніри, що сиділи в шанцях навкруг монастиря, брали ченцеві слова в хапливі долоні, немовби вони були відлиті з важкого срібла.

І хоч із шанців вигулькнув, як хорт, гайдук у жовтому і побіг до наметів під горбами, де посередині зеленіло просторе шатро польського регіментаря, хтось з поля вистрілив ізнову, куля вцілила в піднятий отцем Данилом хрест… хрест хитнувся, сипнув іскрами, в полі жовніри зареготалися, а в ограді Святого Духа жінка якась заплакала високо й тонко, мовби посилала свій зойк до самого неба.

Бережана кортіло впасти на поміст або ж принаймні сховатися за заборолом, його проймав страх перед третім вистрілом, а жовніри, скаженіючи від люті, що три тижні топталися в грязюці перед схизматським курятником, не можучи його взяти на спис, знову набивали мушкети.

„Не бійся, – заспокоював Бережана отець Данило. – Тобі інакше призначено вмерти, не від кулі. І не сьогодні. Адже ти із верхніх світів…“

Він мав іще щось додати, але не встиг, на тамтому боці Золотої Липи появилася кавалькада вершників, було їх, може, з десять, убраних по-різному і схожих швидше на ватагу волоцюг, ніж на королівських жовнірів; та, певно, це й не були жовніри, а лише гайдучня, слуги, дрібна гола шляхта – люд увесь пихатий і жадібний до рабунку. Виділявся з-поміж них шляхтич у блискучому панцирі і в червоній шапці з двома когутячими перами. Кінь під ним танцював, нетерпеливився.

„Ти пізнаєш мене, святий отче? – крикнув шляхтич з коня. – Єстем дідич на Черчені Януш Черченський. Говори, хлопе, що маєш казати, бо мені печеня вистигає“, – засміявся глузливо (Господи, як запахло голодному Бережану смажениною). – Хочеш проситися?»

Отець Данило мовчав, ухопившись обома руками за край заборола… чорні його пальці вгризалися нігтями у чорний дуб, а обличчя блідло від болю. Здавалося, він не стримається, гнів у ньому клекотів, очі побіліли. Проте узяв себе в руки й відповів спокійно:

«Здаюся. Та ставлю вимогу, мосьпане».

«Ніяких вимог! – верескнув дідич на Черчені. – Ніяких, до дябла! Які можуть бути вимоги у збунтованого бидла?!»

«Вимога одна: не зачіпайте жінок і дітей. Хай розходяться по своїх хатах, по попелищах. Тобі, мосьпане, і королю вашому не вигідно рушати жінок із дітьми. Хто ж бо виростить нових женців, які будуть жати твоє жито?»

Дідич і на війні залишався дідичем, він оглянувся на стирловані поля і уявив їх засіяними житом, і, певно, побачив у житах зігнуті спини женців, бо подобрів:

«Най буде!» – погодився Януш на Черчені, не радячись із своїм почтом, бо що, зрештою, важила для дідича рада купки шляхоцьких голодранців, які й шаблю носять на мотуззі.

«Дай слово гонору!» – кував гаряче залізо отець Данило.

«Даю. Най чують усі! – Януш на Черчені підняв угору два пальці. А з рештою як домовимося, з тими хлопами, що шаблі взяли і збунтувалися? І знищили мій двір?»

«Воля твоя, мосьпане. Як регіментар над залогою кидаю тобі до ніг свою шаблю… але духом не скоряюся. А як слуга Божий молю сили небесні, щоб ти був милосердний, бо хіба вони, піддані твої і нашого короля, винні, що забаглося їм волі? Якщо ти їх скараєш, то ще раз кажу: „Хто твої поля виоре і засіє? Хто буде худобу пасти? Ти про це подумай, ясновельможний, коли будеш чинити над ними суд і розправу“». – За цими словами отець Данило вийняв із піхов шаблю і жбурнув її униз; шабля не долетіла до вершників, упала на березі річки й засвітилася сумно на цілу землю.

«Іди й скажи нашим, щоб відчинили ворота… щоб жіноцтво виходило, щоб кожен, хто може порятуватися, – хай рятується, – попросив ігумен Бережана. – І сам рятуйся… і не забудь нічого, що тут сьогодні бачив. Розкажи тим, які у верхніх світах, що ми, минулі, часом зраджували самих себе, вимолювали часом навіть рабство, щоб тільки не всох наш корінь. Іди». – Старець обняв Бережана, поцілував і відштовхнув від себе.