Текст книги "Єрусалим на горах"

Автор книги: Роман Федорів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 46 страниц)

До його слова прислухаються секретарі обкому й пішаки з управління культури. Най дурні не бояться «релігійного змісту». Ти, певно, чув: виставка готова, а хтось… десь… загальмував, перестрахувався. Словом, лише ти, Василику, спроможний вислуховувати мудрі Подолюкові нотації. Мене ж від них шляк трафляє. Понял?

І він весело, але таки вперто витурив мене з свого кабінету на дощ.

Сутеніло.

Я подзвонив Подолюкові додому, узяв трубку його син.

– Ні, папані ще нема, Василю Васильовичу. З хвилини на хвилину чекаю, – відповів він. – Що передати?

– Та я хотів би відвідати вас… неофіційно, по-домашньому, поза обкомом. Маю з татом розмову. – «Це, певно, – подумав я, – добре, що Подолюка ще нема вдома. Скажу: „На хвилинку до вас заглянув. Тиждень тому були ваші іменини: п’ятдесят вам стукнуло. Хочу повіншувати“».

Як добре, що згадав про ювілей. Є зачіпка.

– То приїжджайте, – обізвався у трубці Подолюків син. – Адресу знаєте? Революційна сім, квартира п'ята, третій поверх.

Двері відчинив високий, худий, довгорукий юнак із русявою борідкою і перев'язаною тасьмою ріденькою косичкою; був він злегка зизоокий. Нагадував буддійського монаха.

– Ні, папані ще нема. Дзвонив, що скоро буде. Маманя у відрядженні. Я, отже, – господар, і звуся Адасем, – відрекомендувався хлопець. Зрештою, я його добре знаю, він вчиться у нашому Художньому інституті, цікавий графік.

Подолюкова квартира, як і у всіх начальників, була обставлена багато: кришталь капає зі стелі й іскриться в сервантах, меблі – югославські, китайська ваза, японська апаратура, що грає, співає і показує. Килими – аж нога потопає. На стінах… на стінах гостинної, що мене дуже вразило, висіло дві чи три копії, правда, в добротних рамах, картин Айвазовського і Шишкіна.

– Вас здивувало, що папаня не повісив жодної картини львівського, як говориться, мистця? – Адась, зауважив, що я чипів посеред гостинної з своїм портфеликом дещо розчарований. – І вашої в тому числі, Василю Васильовичу, – вколов мене на додаток хлопець. Стояв, схрестивши руки на грудях, і відверто глузливо посміхався.

– Як сказати… – зам'явся я. – Взагалі ти маєш рацію. Я сподівався, що татові дарують… що в тата ціла галерея. В усі часи художники дарували свої твори меценатам. Хлопець заледве не розреготався.

– То мій папаня – меценат? Він начальник від літератури, живопису, скульптури, театру. Так, йому носять… возять, як прийнято у нашому передовому суспільстві. Хто несе начальнику печене, хто – варене, хто – антикварний годинник, хто – старовинний фоліант, хто – набір меблів, а художники носять свої картини. Звичайна річ. – Адась виявився хлопцем іронічним. Мені подумалося… я хотів так і, думати, що його ріденька борідка і віничок волосся на потилиці – це своєрідний бунт… бунт, може, супроти власного батька, а не тільки проти того, що комусь безплатно привезуть з колгоспу півсвині чи декілька центнерів картоплі.

– Хто що потрібує – той відповідно свої потреби й задовольняє. Батько твій кохається в мистецтві…

– Облиште, Василю Васильовичу, – запротестував Адась. – Ми з вами вже вияснили, що він не кохається в мистецтві, що він тільки начальник над усіма нами. І наді мною в тому числі. – Хлопець задивився у вікно, в темряву. Вечір, як повеневий розлив, плив вулицями, площами і скверами. Немов бакени на великій ріці, засвічувалися вікна будинків. Очевидно, жилося Адасеві вдома не вельми затишно, якщо він має батька лише за начальника. – Тепер настала пора уточнити й переконатися, як мій папаня шанує, просто-таки падає на коліна перед майстрами тутешнього живопису. – В Адасевих очах майнула мстлива тінь. Послушник чи монах буддійського монастиря, виявляється, міг бути огніваним, злим. Рідка його борідка дрібно тремтіла. – Як бачите, на стінах нашої хати нема ні однієї львівської картини. Папаня нічого не вішає з принципу: а раптом котрийсь із живих майстрів вструже щось… викине політичного коника. Ну, скажімо, назве козу дідьком. Розумієте? Тому всі підлабузницькі приношення папаня складає в буцигарні. – І він розмашисте розсунув вузькі двері, що визгнули на роликах. – Бачите? Папаня сміється… при мені сміється, очевидно, для того, щоб я пам'ятав: і мої твори колись якийсь начальник від мистецтва замкне до буцигарні або ж викине до пивниці щурам на сніданки, бо вони «не затверджені згори», бо вони «не перевірені часом», бо «народу потрібні картини без формалістських витребеньок», бо «націоналізм повсякчас переодягається, міняє обличчя і шкіру». – Хлопець аж задихнувся, коли поспішно, навально вигукував почуті, певно, від батька «мистецтвознавчі оцінки». – То отож-бо мій папаня сміється: понаносили підхаліми образів, які на стіну не повісиш, а викинути шкода.

Буцигарнею Адась назвав маленький покоїк при кухні, де в передвоєнні часи ставили ліжко, шафу й вішали на стіні розп'яття – було це житло для домашньої прислуги. Мале заґратоване віконце впиралося в задню стіну сусіднього будинку. Покоїк був буквально запруджений аж попід стелю картинами в рамах і без них; я впізнавав руку відомих майстрів, які запопадливо писали на зворотному боці своїх картонів і полотен: «Дарую з любов'ю…», «На пам'ять дорогому…», «Хай ця скромна робота прикрасить Ваше житло…» і так далі. Мені було гірко читати посвяти Подолюкові; мені було гірко бачити в кутку аж три бюсти товариша Подолюка різця талановитого нашого скульптора. Так, мені було гірко… мені хотілося розреготатися від сорому за нас усіх, а першою чергою за самого себе. На підлозі під ногами тулилася до стіни моя картина, мій «День, який я підглянув».

Мав я скрикнути?

Повинен був заплакати?

Зобов'язаний був скрипнути зубами, обуритися? Може, й так, бо немало любові вклав я у свій «День»; я вклав, а хтось його зневажив.

Втім, чи я не заслужив зневаги?

Навіщось, мовби навчившись театральних жестів від Мудрого Цьомка, прикляк і, немов сліпий, торкнувся пальцями маленького гніздечка малинівки, що чудом тримається на стовбурці малини, не падає в кропиву й не перехиляється, щоб не випали з нього яєчка. Я хотів на дотик переконатися, що це таки моя картина, що гніздо малинівки далі гойдається й не падає.

І напала на мене хвиля внутрішнього плачу: я оплакував і проклинав своє боягузтво, яке цей юнак назвав підлабузництвом.

– Якщо хочете, то візьміть свою роботу назад, Василю Дмитровичу. Вона таки направду добра. Колись, якщо її в нашій буцигарні не з'їдять миші, то нащадки скажуть, що її творець мав непересічний талант… Скажуть, що художник Бережан вірив у незнищимість життя, у цупкість його коріння. – Адась говорив дещо піднесено, але щиро, й мені хотілося вірити в правдивість його слів. Зрештою, пощо б він мене потішав? Та й характер, бачу, має не підлесливий.

Та картину я не взяв; ні, не тому не взяв, що було незручно перед Подолюком, коли він раптом опам'ятається і почне її розшукувати. Я уявив свою картину в образі чистої дівчини, кохання мого незайманого, якого добровільно зрікся і віддав розпусникам на потіху; вона, бідолашна, пішла по руках, поки її не знеславили, поки не зсинцювали й, мов непотріб, не жбурнули в кут: тепер вона нікому не потрібна, хочеш – забирай назад.

Я позадкував від власного творіння, як від прокаженого; я відчував, що топчу черевиками власну душу, і душа моя далі ридала й кричала від болю, але я сціпив зуби і пішов до дверей.

…Вже внизу, клацаючи на східцях капцями, наздогнав мене Адась. Тицьнув у руки забутий мій портфель і, несміливо обнявши за плечі, промовив неголосно:

– Ет, не журіться, Василю Васильовичу. Перетерпиться. Котрийсь з моїх приятелів, молодик, звісно, пам'ятаєте, на вашій лекції в інституті твердив, що мистець народжений для радості. Ви подивилися пильно в його бік, похитали головою і заперечили: ні, радість приходить через терпіння, як через горнило – залізо.

Втім, хочу вас попросити: папані моєму ні слова про вечір. Нащо йому знати, що ви плакали. Колись я втечу від нього. – Тут, на сходовій клітці, при тьмяному освітленні Адась виглядав пригніченим. Де й поділася його весела іронічність. – Не можу далі терпіти. Спалив якось мої гравюрки. Увесь час нагадує, чий я син. А чий я син, Василю Васильовичу?

Я повинен був його підбадьорити, але не зміг, мовчав приголомшено. Всі добрі слова витекли з мене, як кров. Та Адась і не чекав розради, подався бігцем сходами вгору.

А я вийшов із брами.

Далі сіявся дощ; голе дерево на тротуарі, клен, пошкрябуючи вікна на третьому поверсі, просився погрітись біля людей. І власне це осіннє шкряботіння примусило мене підняти вгору навстріч мжичці обличчя. І я побачив у тисячах вікон тисячі вогників.

Був серед них і мій вогник надії?

Шибнула мені в голову, коли стояв посеред золотистої кам'яної тиші Святого Духа, думка: Чи прийшов би я сюди… чи дали б мені люди в руки скальпель, шкробачку, щітку й попросили б: розчисть оцю фреску, воскреси її, коли б мій «День, який я підглянув» висів у Подолюка на чоловій стіні.

5

Опісля я багато разів повертався в думках до цих перших хвилин перебування у церкві Святого Духа; що того дня я вийшов з-поміж черченських хрестів цілком інакшим, новим, одначе слід вони залишили… залишили рубець, який постійно нагадував про себе. І повірте, коли в твоїй душі існує рубець, то мусиш зважувати свої вчинки, слова, а то й помисли, бо рубець може заболіти, облитися кров'ю; рубець у душі не роговіє, не розсмоктується і не зникає.

Опісля я нераз оповідав знайомим і приятелям, а поміж приятелями, як водиться, були й вороги, як Вербень віз мене зі Львова до Черчена, як я відкривав для себе Опілля, як моя душа насичувалася чистим духом липневого сіна, як визирали з високих трав, немов хлопчаки в білих сорочках, приземкуваті білі хрести, що розбіглися довкола Святого Духа; як я бачив січових стрільців, що рівними рядами лежали на всіма забутому, без єдиної квіточки, без спомину і без єдиної сльози, на своєму кладовищі; як Святий Дух, заледве я переступив щербатий його поріг, виповнився людьми сучасними й минувшими; і як я, оточений цим людом, існував одночасно в давніх століттях і в дні теперішньому.

Хтось мене слухав, розумів і по-доброму заздрив, і признавався, що сам колись в іншому місці, теж святому, (а святості місцю може надати навіть польова криничка, навіть самотній дуб на узліссі), пережив схожий празник душі; а хтось, слухаючи, морщив чоло і вишіптував чи то молитву, чи то заклинання, ще вишукуючи подумки свій храм Святого Духа, до якого іще треба дійти… дійти й у ньому судити самого себе, своє мистецтво, свою ницість, страх; а хтось увічливо гасив іронічну посмішку, мовляв, чи я не розумію елементарних речей, на кожного з нас находить жадання очищення, сповіді, бо ж треба йти далі й вище; а ще хтось інший, уважно вислухавши мої терзання і з обов'язку суто стукацького шкрябав «куда слєдуєт» донос, що так і так, член Спілки художників, професор Художнього інституту Василь Бережан перебуває не тільки під впливом патріархальщини і всякої чортівщини, а й, чуєте, пускає сльозу за січовими стрільцями 1919 року, а це вже, самі знаєте, чим пахне…

А ще хтось надто вже раціональний у наш раціональний час, скептичний, рівний, як обтесаний брусок, і в кого душа теж вигибльована до блиску і немовби аж покрита емаллю, мов кухонний казан, на якій не зачепиться ні біль, ні сльоза, ні усміх, ні ненависть, зверхньо поплескував мене по плечу й казав, що мовлене мною про Святий Дух, про мої переживання – це тільки наслідок надто романтичного сприймання світу і прагнення драматизувати цілком нормальну ділову умову: «Я, товариші шанувальники стародавнього живопису, беруся відслонити фреску з-під штукатурки, якщо вона насправді існує, а ви гоните мені за роботу грошву. Віз і перевіз. Усе на цьому світі просто, приятелю Василю».

І, може, скептики мають рацію?

Про яку рацію, про простоту й про гроші можна було думати, коли я стояв перед північною округлою стіною Святого Духа, яка, як уже було мною сказано, на відміну від інших стін, тільки побілених кам'яних мурів, була обтинькована, а в правому її нижньому кутку тиньк відлупився, розкривши добрий шмат – може, тридцять на тридцять – старої фрески, і я побачив на ній кілька кущиків пожухлої трави і два уламки шаблі: ефес і пощерблене лезо; шаблю, з усього видно, ковано у сільській кузні невибагливе, ефес, власне звичайну дерев'яну ручку майстер приклепав трьома гвіздками. Стародавній маляр знав збоярське ремесло і шаблю малював з натури.

З-під тиньку виглядало також ребро тесаного стовпа. Ще вище – величиною з долоню – просвічувалося, як відблиск далекої пожежі, малинове тло.

Без сумніву, під тиньком таїлося ціле давнє мальовидло. З невеликого відлупленого віконця не можна було судити ні про його, стінопис, композицію, ні про величину; якщо фреска намальована на площині всієї стіни, то тут справді на мене очікувала гора роботи. Одне я знав тепер достеменно: я повинен, я мушу її розчистити. Вже із завтрашнього дня беруся до роботи. Мене захопила тайна зображення, що там під тиньком? І мене вабили барви. Як не дивно, але фарби майже не поблідли. Виходило, отже, що фреска, як тільки-но була намальована, ще свіжа, комусь не сподобалася, хтось її злякався чи зненавидів і наказав замурувати її навіки.

Господи, як я хотів би знати, що такого грішного намалював прадавній ізограф, якщо велено було його малювання забути?

Хто відповість?

Я оглянувся, немовби хотів у людському натовпі, який ще перед хвилиною уявлявся мені в церкві, зобачити давнього мистця. Він десь тут… дух його тут сутній. І, певно, сутній той, якому фреска не сподобалася? Якщо ти є тут, то чому не обізвешся? Чом не станеш перед людські очі? І хто ти? Покажи своє лице.

Господи, невже в усі часи були єфрейтори, були подолюки, які пильнують «чистоту» мистецтва? Виходить, їхній корінь правічний, вони лише міняють обличчя і жонглюють словами, а вирок у них один: заборонити. Того непокірного, що малює чи пише заборонене, у часи середньовічні наказували стратити, спалити, згноїти в підземеллі, веліли відрубати по лікті руки, як тому кобзареві гайдамацькому, а в часи новітні – розстріляти, втопити в студеному морі, очорнити або ж назвати божевільним.

Як легко назвати митця божевільним, як просто тицьнути у нього вождівським перстом і крикнути натовпові: закаменуйте його!

Я стояв перед загадковою і ваблячою стіною Святого Духа й майже зримо відчував присутність, смердюче дихання єфрейторів; тут-таки, у церковці вони лежать покотом на кам'яній долівці і моляться про людське око, а насправді пильнують, гострять вухо; єфрейтори затаїлися поміж хрестами на цвинтарі, в полях і лісах, вони всюдисущі… і всюдисуще збирали каміння; я бачив це гостре каміння, що розколить мені череп й вийме очі, змій у моєму єстві бив люто хвостом і піднімав голову й сичав вогнем… і я вмирав від страху, зціплюючи зуби. Одначе я не міг умерти навіть тоді, якби в мене поцілила кулеметна черга; я стояв перед загадковою стіною, перед зламаною козацькою шаблею, і перед очима давнього мистця, мальовидло якого заштукатурили. Він вийшов з стіни, як живий, і споглядав на мене уважно, очі його мене підбадьорювали, а руки начебто аж підтримували мене. «Ну, доки ми будемо боятися когось… чогось остерігатися… навіщось оглядатися на задні колеса. Ніби тобі не дано крил, чоловіче? Спробуй, злети. І здобудеш себе самого».

Котроїсь митті я уздрів себе на білому коні зі списом у руці; ні, не сидів я на коні хвацько, в постаті моїй відчувалася невпевненість, ноги в стременах делькотіли, спис у руці був тонким і кожної хвилини міг зламатися. Зате змій під кінськими копитами звивався жилаво й опалював мене сірчаним вогнем. Мене розбирала охота стиснути коня острогами й полетіти геть від змія, від обов'язку його вбити. Ніхто не побачив би моєї втечі, я сховався б у майстерні, сів би перед мольбертом, на якому стоїть недокінчений портрет моєї оголеної дружини й шукав би у її оголеній красі сутність жінки.

Проте…

Проте я уже не міг утекти, я вже був інакшим, я мусив бути інакшим. І я… майже без пам'яті замахнувся і вдарив змія списом.

Бризнула чорна кров.

Невже це з мене витекла чорна кров, бо стало мені легко й радісно і трохи щемно на душі, як тоді… як колись у дитинстві, коли на Великдень навколо нашої церкви святили паски і співали… люди, небо, земля, липи церковні, дзвони на дзвіниці співали «Христос воскрес!».

– То що скажете, Майстре? – спитав Ключар, торкнувши мене за плече. – Виджу по вас, з лиця читаю, що таки варто було відривати вас від роботи в майстерні.

Я не відповів.

Тиша сіялася золотим пилком у сонячних променях.

– Христос таки воскрес, – сказав я самому собі, а Ключар посміхнувся.

ПАВЛО КЛЮЧАР

6

Сьогодні, як завжди влітку, вечір прийшов у село пізно; сидів він під селом у пшеничних нетрях, поглядуючи на дороги і стежки, й очікував терпеливо, коли скінчиться день і завмруть усі роботи в полі; поля, чи то колгоспні лани, чи клапоть людської ділянки, влітку витискали з селянина сто потів і щоденно надточували йому роботу; нитка прялася, здавалось, без кінця: то одне впорай, то друге, то третє – косовиця, скажімо, чи сапання…

Та все ж надійшла така година, коли на стежках і на курних дорогах, що бігли до села, появилися люди: хто їхав із поля на ровері, хто – на мотоциклі, жіноцтво з колгоспних буряків везли вантажівкою, а більше тюпало пішки. Отоді вечір і рушив слідом за людьми і заходився сіяти ніч: темрява, як жито в непрогрітій ріллі, спершу росла неохоче – село, поля, лісисті горби навколо Черчена заледве посіріли, стали м'якшими, і аж потім, немовби діставшись корінням до родючого пласта, ураз пішла розростатися вгору і вширину. Ще люди й до хат своїх не наблизились, а вже навколо цілий світ заріс ніччю, немов правічним лісом; десь у цих нічних глибинах утонув місяць – ми з Василем Бережаном заледве добрели до мене додому; усе ж таки міській людині, яка не знає вибоїстої сільської вулиці, важко ходити навмання, «напам'ять», це мої сільські ноги знали на нашій Королевій вулиці чи не кожен камінь, горбик, а в дощ – баюру.

Я привів Бережана додому, й ми домовилися, що він буде у мене мешкати увесь цей час, поки у Святому Дусі не розчистить фреску. Звичайно, ні Бережан, ні тим більше я не уявляли, скільки це займе часу, я сподівався, що йому у нас з мамою сподобається: наша хата стоїть на самому кінці Королевої вулиці серед старого саду, який заклав ще мій дідо Федір. Сад, правда, мало родить, лише «дідові грушки» – п'ять ще на диво міцних грубезних дерев, котрі за моєї пам'яті завжди були грубезними й високими, майже кожного року плодоносили. Яблуні й черешні майже пояловіли, їх здалось би давно викорчувати й посадити нові, але ні я, ні мама ніколи й не подумали старі дерева корчувати. Це була немовби пам'ять нашого роду… немовби в кожному стовбурі, в конарах, у корінні живуть душі Ключарів, яких уже давно нема на світі. Крім того, ми звикли жити серед дерев, було нам серед них затишно й безпечно. Довжелезна хата на дві просторі світлиці, з сіньми й коморою, обступлена зусібіч деревами, припадала низько до землі й була схожа на великого білого і доброго звіра, що вигрівався серед розмореної зелені; хату перебудували на свій смак наші тато, вони були знаним теслею, сокира їх слухалася… та власне сокирою тато заробляли на хліб, бо поля було у нас мало. Теслями були також мої брати Роман і Зіновій, обидва загинули на полі бою:

Роман наклав головою в Карпатах на Дуклянському хребті, там тисячі й тисячі впало наших краян, мобілізованих до Червоної армії і недовчених, молодший, Зіновій, у сорок восьмому загинув під Надвірною від енкаведистської кулі: воював в УПА за Україну. Батько мій, Онуфрій, до речі, теж був на фронті сапером, повернувся додому з орденом: він був добрим робітником, коли хати будував і коли війну воював. Властиво, як це не парадоксально, Романова смерть на Дуклі й батьків фронтовий орден врятували нашу родину від виселення на Сибір… хтось таки доніс енкаведе про нашого Зіновія. Тата з мамою довго тягали по енкаведистських канцеляріях й усе допитувалися, де середущий син. Батьки кликали у свідки ціле село, щоб посвідчили про те, що навесні сорок четвертого Зіновія та ще багатьох парубків і молодих газдів угорці, які відступали з-під Коломиї, загребли на «форшпан»; був у нас чудовий білий кінь, якого тато чомусь назвали Серпнем; коня ми того вигодували з лошака і всі ми його любили і він нас усіх любив, здалека іржав, впізнаючи маму й тата, і хапав губами за руки, випрошуючи шкоринку хліба. Отож із Серпнем і помандрував наш Зіновій в мадярському обозі в Карпати; десь за Болеховом, у горах, наздогнала їх совіцька гармата, стрільне вибухло на дорозі й посікло Серпня на кавалки, Зіновій же повернувся додому з батогом… повернувся, щоб попрощатися: зібрався в Українську Повстанчу Армію, бо один окупант, як він казав, відступав, а другий – наступав, а ми, як трава під ногами, і Бог нас не оборонить, якщо не візьмемо зброю в руки. Він був у нас начитаним хлопцем, знав, що й до чого, ще змалку крутився коло читальні – у хорі співав, і фестини організовував, і за бібліотекаря був, і на сцені грав різні ролі. На все це Зіновій знаходив час, звісно, увечері, по роботі в полі, бо поле – і любе, і прокляте – вимагало щоденної роботизни: то ори, то заволочуй, то сій, то сапкуй, то коси, то картоплю підгортай – вічне коло, якому нема початку і кінця. Кажуть: хліб круглий і робота сільська, отже, теж кругла, рахуйте, робота сільська вічна.

У колесі вічному кружляв також наш Зіновій, і вистачало йому на все часу й снаги. Влітку спав на сіні під оборогом, а взимі у яслах у стайні з худобиною… і тато, бувало, йшли його будити із дзбанком води, бо сонце давно зійшло, а мама воду у тата 'відбирали. І вони обоє потому стояли десять-п'ятнадцять хвилин мовчки, щоб Зіновій додивився свій сон, бо, мабуть, прийшов із читальні, коли півні піяли.

Тато, правда, коли вони всі троє, тобто з Романом і Зіновієм, гострили вранці на точилі сокири, збираючись до когось там теслювати, воркотіли, що Зіновій даремно товче собою по читальнях, тоте товчення не для хліба, хлопче, з книжок, із співанок, із вистави в козацьких шароварах на ґаздівство не доробишся, чоботи не купиш і по-людському не оженишся. Бог дав нам у руки, крім поля, тесло… на теслі життя наше тримається, а ще на плузі, на косі.

Зіновій любив в'язати з татом ціпи, але не сварливо, ні, був він хлопцем жартівливим і бесідливим, і часом таки переконував тата, що й сокира без людської душі, без її високих поривань, без високого співу, скажімо, в церкві, без коляди під вікном у Свят-вечір, і без вашої, тату, молитви, коли ви виходите вранці в наш сад, на його край, стаєте над Золотою Липою, що біжить живим сріблом поміж берегами, і молитеся… і молитеся, і думаєте про сонце, що сходить, про Господа Бога, що стоїть за вашими плечима, про росу на конюшині, про нашу молоду ще маму, якою ви залюбувалися, коли вона розчісувалася, як дівчина, перед люстром… сокира без цього людського духу була б тільки викованим куснем заліза, призначеного для того, щоб нарубати дров, а не для того, щоб вибудувати хату або й церкву.

Тато погоджувалися із Зіновієм і посміхалися у вус, кажучи, що тобі, сину, не теслярем теслювати, а бодай священиком стати або ж адвокатом: умієш прикласти слово до душі, як липовий листок до рани. Але ж бо, чуєш, триває війна… а ще до війни, до «перших совітів» не було за що послати тебе до Бистричанської гімназії.

Зіновій не став ні священиком, ні адвокатом, він власноручно не встиг вибудувати жодної хати… було тоді не до будування, весною сорок четвертого у наших краях переходив фронт, німці відступали, совіти наступали, села горіли, скрізь пахло трупом і димом, а не свіжими трісками з-під теслярської сокири.

Зіновій повернувся з «форшпану» вночі, сусіди його не бачили, й це нас опісля врятувало від Сибіру; кілька днів він відсипався в стодолі, а на третій вечір, коли ми збиралися лягати спати, зайшов до хати попрощатися; він так і сказав: я прийшов, тату, і ви, мамо, і ви, братове, прощатися, бо йду в ліс… йду воювати за Україну. Настав мій час. Він, видно, заздалегідь готувався до цього кроку, бо був у жовтуватому мадярському мундирі й у добрих із короткими халявами німецьких чоботях і навіть роздобув десь карабін.

Мама схлипнули, як риба на березі, але не промовили нічого, не відмовляли… мама мої походять з доброї родини, не багатої, але свідомої, дід мій по матері, Олекса, у вісімнадцятому служив в Українській Галицькій Армії. Мама знали безліч пісень, і стрілецьких в тому числі. Я думаю, що Зіновій і я опісля не на читальняних тільки книжках виховувалися, а на маминих стрілецьких співанках… вони постійно чи то в полі, чи взимі за кужелем, чи коло печі співали собі «для душі», а ми слухали… а її співанки переливалися нам у душі, разом із співанками переливалося також те, що називається Україною. Я дотепер не можу точно переповісти… не можу вкласти у вірш… і не зміг би змалювати на папері перебране з маминих співанок почуття. Чи це любов? Чи це сум і журба? Чи це історія? Чи це молитва? Чи це німування, коли стоїш посеред горбатих полів і слухаєш, як потріскує жито і як підпатьомкує у житніх нетрях перепел? Чи це наша Страдча долина з Козацькою та стрілецькими могилами, із Святим Духом, із маленьким надмогильним хрестиком, на якому каменяр викарбував, що тут спочиває мій прадід Петро Ключар?

Я знаю: це Україна.

Мама, отже, лише схлипнули й заходилися укладати до «рубцака» хліб, солонину, часник і навіть пляшку самогону, а тато, однак, казали Зіновію сідати поруч себе на лаву й, обнявши його за плечі, почали відраджувати, мовляв, ти, сину, спершу добре подумай, поки рушиш із дому в партизанку… бо рушиш, чуєш, на певну смерть.

У хаті стало тихо, як у небі, були в цю мить присутні поміж нами всі святі, що зійшли з образів, був Бог і була Діва Марія, і всі ми, земні, домашні, і всі наші добрі небесні опікуни споглядали на згорбленого Зіновія, який сидів на лаві й обома руками тримався за цівку карабіна; було таке враження, що світ хитається і падає, а Зіновій шукає опори у зброї і на неї виключно покладається; він гладив мушку карабіна, як дівочу голівку.

– Може, й на смерть, тату, – врешті він обізвався. – Бо війна – війною… тим паче партизанська смерть підступна, чатує на тебе за кожним кущем. Та я йду. Нас багато. І шкода, що не йде зі мною Роман. – Він поглянув докірливо на старшого брата. – Тепер настав такий час, що не дадуть тобі поцюкати сокирою людям на радість. Совіти нині-завтра об'являть мобілізацію і кинуть нашого хлопа німцеві в зуби. М'ясо гарматне… І гадаєте, тату, вас із Романом обминуть?

Тато довго скручували цигарку з самосаду, мама піднесли їм гранчик із груби, і синій дим кружальцями снувався попід сволоком; ми всі ці кружальця пасли очима, аж поки вони не розвіялися… і всім нам баглося, щоб гнітючі думки теж розсіялися й зникли разом із димом.

– А певно, що совіти хлопа в селі не залишать… хлопи наші їм небезпечні, нині один візьме стрільбу в руки, завтра – другий і почнуть стріляти їм у спини. Що вони, совіти, дурні? Але коли й візьмуть нас до війська, то на фронті є шанці, є генерали, що вміють воювати, є сила… і ти, жовнірику, в тій силі разом із усіма, ти можеш упасти, а можеш і врятуватися, – розмірковували тато. – Що ж ти, Зіновію, разом із хлопцями, з такими ж, як і ти, можеш протиставити силі? Ти з карабіном, допустимо, чи з автоматом, ну – ще з гранатою, а він, москаль, пре проти тебе з танками, з вороплянами, з ученими псами, з хитрощами, підступом, із зрадою. То знай, сину, на вашій партизанській війні за кожним кущем не тільки смерть, на кожному кроці виплодять гаддя – конфідентів, сексотів. – Тато простягнули Зіновію, а потім і Романові мошонку з покришеним самосадом, і ми з мамою вперше побачили, як наші хлопці при татові закурили. Це означало, що тато мав їх за дорослих.

– То так, – хитнув головою Зіновій, – страшна проти нас стоїть сила… страшна якраз своїми підступами і хитрощами, а не танками й літаками. Ми це знаємо. І знаємо також, що нас у полон не беруть. Ми, певно, таки приречені на смерть, якщо Америка не почне війни проти Сталіна. Але… – Зіновій помовчав, немовби вагаючись вимовити щось дуже важливе чи, може, сумне, бо поглянув на маму… й мамі підбадьорливо посміхнувся. – Але чи не є нашим призначенням… так хоче Бог і так потрібно Україні… чи, отже, не є нашим призначенням сьогодні вмерти, щоб завтра на нашій крові зійшли, як молоде жито, нові борці. І так триватиме доти, доки не встане Україна.

– Красно говориш, сину, а я, однак, боюся, – призналися тато, і голос їхній зрадливо затремтів. – Чого ж, я вірую, що дух у тебе і в твоїх друзів кріпкий… дух – це теж сила немала. Біда тільки, що залізо, куля сліпа не пробує дух на кріпость, а кладе тебе на землю, як сніп. – Татів голос коловся на дрібну мідь і деренчав глухо в грудях; з татових очей викотилися дві сльозини, вони такі були великі, як пацьорки… мені вперше цього вечора стало лячно. Я метнувся до мами, що ціпеніли біля печі суворі, бліді й дуже гарні.

– Скажіть щось Зіновію, – просив я маму. – Най нікуди не йде. Мама пригорнули мене до себе, гладили мою голову і, усміхнувшись, сказали:

– Чи ти, Павлуню, коли б був великий, не взяв би карабіна, щоб рідну землю боронити? Хіба ти не мій син?

– Ото власне нині й пожинаємо засіяне тобою хлопцям у душу. Засіяла своїми співанками та всілякими казками про Україну, – гнівно шарпнулися до мами тато. – Маєш, скаламутила Зіновію душу. Добре, що бодай Роман має тверезий розум. – Тато мої огнівані, вочевидь, ще жили в мирному теслярському світі поруч із сокирою, точилом, пахучими смерековими трісками, кольоровою «квіткою» на зведених кроквах нової хати; тато вірили, що ось скінчиться війна, руйнація, згаснуть пожежі і їхній теслярський світ знову воскресне… і тоді вони, тато мої, увійдуть у той простий і зрозумілий світ разом із синами.

Потім ми всі проводжали Зіновія до кладки через Золоту Липу. Пам'ятаю, він подав мені руку, нахилився і шепнув на вухо, щоб я чимскоріше виростав і приходив йому на зміну.

– Де ж тебе шукати? – спитав я, ухопившись навпомацки за його карабін. Ніч панувала над нами глуха, чорна, немовби цілий світ запався у безодню: ні голосу, ні собачого гавкоту, ні вогника блідого. Лише дерева в нашому саду сонно перешіптувалися та ще зрідка, як риба у саку, сплескувала хвилею Золота Липа. Зеник зник відразу, як тільки-но перейшов кладку… зник не з очей, бо ми вже на кладці його не бачили, він зник із нашого надслуховування. Як дух, розвіявся він серед полів, і більше ми його ніколи не бачили, він пропав у глибинах підпільної боротьби, прийнявши псевдонім, як тоді вимагала потреба, і тільки зрідка до нашої мами добувалася з підпільних глибин скупа звістка, що живий, здоровий, воює, а далі, як Бог дасть. Після сорок восьмого й ці два-три слова, як білі ластівки, вже не сідали на наші ворота. Ми не знали, чи Зенко загинув, чи разом з іншими куренями Української Повстанчої Армії пробився крізь Чехи на Захід, чи втрапив у руки енкаведистів й вони, якщо живим залишився після їхніх застінків, нарокували йому сто років каторги на Колимі.