Текст книги "Єрусалим на горах"

Автор книги: Роман Федорів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 46 страниц)

Опришко слухав уважно; він знову походжав по хаті й чоботи його поскрипували голосно, але ні одне моє слово під чобіт не потрапляло.

– Це, знаєте, цікаво… така прагматична релігія доброчинства, – промовив він. – Комусь вона може не сподобатися своєю раціональністю… мені вона теж не припала до серця, я не звик записувати кожну добру справу, зроблену того чи іншого дня… це пахне, на мій погляд, егоцентричною бухгалтерією.

– Мене, вибачайте, ваші хлопці не привели сюди для того, щоб я навертав вас на свою релігію, – спалахнув я. – Мене привели, щоб ви, якщо забажаєте, мене вислухали. Ми вже цієї теми… теми крові й України торкалися. І хоч вам не сподобався мій прагматизм, я, усе ж прагматично міркуючи, прийшов до вас просити, нагадувати чи й вимагати – чом би й ні: боротьба за Україну свята справа і корогви українські мають бути незаплямовані.

Поріг у хатчині був високим, і Опришко, чи то втомившись від безперервного ходіння по хаті, чи просто було йому зручніше приглядатися до мене, яскраво освітленого лампою, що на столі, з певної відстані, але він присів на поріг, обхопив руками коліна й далі сторожко ловив, як плотиць у сачок, мої слова; я це ловлення відчував майже фізично. Зрештою, ловлення слова – це вже була професійна звичка слідчого: ні одне слово, мовлене співбесідником, не повинно загубитися бо, може, воно колись знадобиться.

– Цілком погоджуюся, пане професоре, що корогва наша свята, та як нелегко нести її незаплямленою в умовах підпілля й більшовицького терору. Прошу прийняти до відома: наша Служба Безпеки якраз створена для береження чистоти корогви… і ми безпощадні до тих, що кидають її під ноги, що витирають об неї масні руки, й ви це, професоре, добре знаєте. Одначе, ви не уявляєте, що значать для боївок безперервні рейди з села до села, з лісу до лісу, з району до району або й на далекі терени, щоб тільки ворог не оточив облавою, щоб не зміг за нами устежити, щоб спалахував бій там, де ми його нав'яжемо, а ноги наші, як кажуть, не куплені… і сніг, і дощ, і невідомість, і голод, і рани, і смерті, і зради. Це вліті. А взимі в криївках, у бункерах сидиш тижнями, мов кертина, задихаючись не лише через нестачу кисню, але й від пітьми… від пітьми, в яку ти падаєш, коли погасиш ліхтар або ж свічку. Й воші, воші, як горобці. І тупіт енкаведистських чобіт над твоєю головою. Уявляєте, як важко нести знамено… а ще важче остерегти його від бризків крові, часом і невинної… трапляється. Виповзаєш, бувало, з бункра, сліпнеш від сонця… і ще сліпнеш від злості, часом нерозсудливої.

– І засліплений злістю, друже Опришко, беретеся карати ґазду, який пожалів для підпілля свині або ж бичка? Караєте також хлопців і дівчат, що стали комсомольцями, бо мріють учитися у вищих школах? Караєте також безневинну жінку, яка десь на вулиці пащекувала що, мовляв: «тоті з лісу» – рабівники, а в тієї жінки лишилося двоє-троє малих дітей. А як легко очорнити у ваших очах будь-кого, нашептати на вухо, що цей чи той продався совітам. Я не можу, наприклад, простити вам смерті Юстини Семенюк, Монашки, як її називали в селі. Якщо по правді, то тільки про Юстинину смерть… і тільки про неї я збирався з вами говорити… а наша бесіда потекла ширше… бесіда тече, а Юстина стоїть за вашими плечима, друже провідник.

Опришко й не озирнувся.

– Смерть Юстини від рук есбе, – продовжував я уперто, – не принесла вам слави… люди хрестяться й зітхають. Ні, ніхто вголос і не пискне, всі – тихше води й нижче трави… а лише одними очима запитують: чи потрібна була Україні ця жертва? І ще запитують: чом так легко вмерти зганьбленим? Трутизна підозріння, непевності, страху, а ще – розчарування… ох, яке багно розчарування розлилося, затопило нас…

Я міг сподіватися, що Опришко не стерпить моїх докорів, якось принагідне мені розповідали, що він має гарячу натуру й до того ж не сприймає заперечень. А тут він сидів на високому порозі каменем, обнявши коліна, й усе нижче хилив голову.

– Не буду виправдовуватися…не буду, – промовив глухо. – Ми помилилися… це страшно, на це нема виправдання. Можна б нашу помилку – Юстинину смерть списати на війну, оборонятись тим, що, мовляв, дрова рубають – тріски летять. Та не буду до цього вдаватися. Ворог виявився хитрішим… ворог розраховував на трутизну, на трупний сморід, що поповз над землею, що заповз у душі. І на цей раз він переміг.

Я сумнівався, чи зверхник із Служби Безпеки достатньо повно уявляв собі ворога, котрий його обхитрував; він бачив ворога переважно крізь проріз прицілу й при спалахах пострілів; він бачив переважно ворогів мертвих, а якщо енкаведисти потрапляли до його рук живими, то були це або людці жалюгідні, що всикалися в штани, або ж руді запеклі фанатики; він бачив переважно ворога з числа наших краянів, що їх завербувало енкаведе – різних голів та секретарів сільрад, мельників на млинах, колишніх повстанців, що здалися і зрадою заробляли собі на довір'я, людей часом зовсім випадкових, ці останні викликали в нього презирство й на них він жалів навіть кулі.

Ворог же справжній сидів у глибокому запіллі – в партійних кабінетах, в управліннях енкаведе, у військових штабах; сиділи там люди з холодним розумом та з великим досвідом – генерали, міністри, секретарі, полковники, радники й дорадники. А над ними – Сталін, Москва. І всі їхні помисли націлені, чуєш, друже мій Опришку, на тебе, на твою боївку, на тих хлопців, що нипають у лісах і яких гризуть воші, і на тих дівчат-зв'язкових, які, беззбройні, темними ночами обминаючи численні чекістські засади, несуть «грипси» – тонюсінькі трубочки паперу з підпільними наказами, попередженнями, інформацією; коли б ці «штафети» котроїсь ночі враз засвітилися, як свічки, то ми побачили б, що ціла наша земля від Карпат аж до Волині й поза Збруч засіяна вогнями.

Генерали, партійні секретарі, міністри і челядь менша аж до оперуповноваженого Ступи сушать голови й вигадують пастки, лаштують вовчі ями, годують псів і солдатів, дресируюють зрадників з однією метою – проникнути в підпільну сітку, зіткану з вогнів, що їх носять дівчата, щоб потоптати ці вогні кирзаками, стирлувати танками, підірвати бомбами й мінами, облити помиями.

Очевидно, опер Ступа з своїм начальством і розробив нескладну й підступну операцію, що закінчилася смертю Юстини Монашки. Тільки людина, яка добре знала, що дівчина-монашка, яка ходила по селу, що називається, з німбом навколо голови й з лагідною посмішкою на довгобразому блідому лиці, могла холоднокровно вирахувати свій хосен від її смерті.

Юстина була колись моєю ученицею, щоправда, не довго, після четвертого класу Марко Семенюк – її тато, ґазда середнього достатку, віддав доньку до української жіночої гімназії, що її утримували сестри-василіанки. Гімназія на вулиці Петра Скарги, що містилася в одній розлогій будівлі разом із монастирем, мала в краї добру репутацію: там дівчат гарно вчили й по-християнському виховували. Єдиний її недолік – це те, що в гімназії було багато монастирського світу, релігійного духу: чимало вихованок після матури, замість того, щоб поповнити, як кажуть, ряди світських жінок – інтелігентів, котрі запряглися б у народну роботу, залишалися в монастирі, приймали постриг. Слів нема: сестри-василіанки робили чимало пожиточного на народній ниві – гімназія, бурса, організація дитячих садків, місіонерство й просвітництво. Але…

Одначе Марко Семенюк не був задоволений, що донька після матури записалася, як він казав, у монахині. Та переконати її не зміг, монастирські стіни на довгі роки відгородили її від батька.

Вона повернулася додому у сорок шостому році в чорній, але вже не в чернечій одежі – василіанський монастир совіти розігнали; черниці розбрелися хто куди, кількох енкаведе арештувало. Гімназію обернули в педагогічне училище, сам монастир став гуртожитком, а монастирську церкву обладнали під спортивний зал. Про це мені розповідала сама Юстина. Вона, до речі, часто до нас із Іриною приходила, брала книжки до читання, з Іриною ткали довгі розмови про безмежжя людського терпіння; я не сприймав її філософії терпіння і покірливості, нерідко встрявав з нею в суперечку: як можна мовчки терпіти, провідувати терпіння, коли в Горопахах панує навіжений Ступа, а лісові хлопці згоряють на вівтарі України, як политі бензином пшеничні снопи.

Вона слухала мене усміхнене, лагідно дивлячись мені увічі; вона казала: Бог наш терпеливий і нам велів терпіти… і тільки терпіння порятує нашу землю від більшовицької заглади. Бог з нами! Ми втоптані в камінь, ми обвуглені, крик наш пливе у крові, але ми не згинули, ми знову встанемо й випростуємося, як ліс після фаї. О так, у лісі після бурі лежать покотом потрощені дерева… вони лежать, а поміж їхнім зів'ялим пагіллям принишкли полки дубчаків. «Це ми, пане директоре, нишкнем під буреломом, – казала, – нам лише треба вміти витерпіти… й ми витерпимо. Бог з нами».

Юстина не замикалася за ворітьми татового подвір'я; не звертала уваги ні на чекістів із Ступою на чолі, ні на лісових хлопців, що навідувалися ночами за провіантом. Мала роботу: несла людям науку терпіння. То в цьому кутку села, то в – тому, то таки до неї додому приходили жінки з своїми жалями… сиділи жінки на призьбі під хатою й сповідалися, і плакали, і скаржилися, і молилися, і розкривавлювали свої рани, і викрикували перед нею свою злість, і скидали свої одежі, показуючи синці й рани.

Юстина ніколи жінок не перебивала, лиш хитала головою. Пов'язана чорною хустиною, бліда, з непогашеною доброю усмішкою на устах, вона виглядала на мученицю, яка перебирала на себе чужі болі, глаїла їх і лікувала. Жінки на призьбах стихали, як малі діти, заколисані плином її бесіди… а в тому плині нічого ворожбитного не було, окрім лагідності, усміху, віри й науки терпіння; а в тому плині світило сонце, наливалися соком яблука, а дівчата наливалися красою і любов'ю, а в полі ходив розгойдано пшеничний вітер, що хмелів від духу скошеної трави. «Треба жити, дорогі сестри, й перетерплювати. Бо що, власне, є життя, як не терпіння? Витерплюйте, повірте в терпеливість не за гріхи, а за те, що Панбіг вас любить і випробує. Не зрікайтеся царства небесного, але й не зрікайтеся, кинувшись у чорну безодню розпачу, ластівочого співу. Час котиться на нас… через нас перекочується, немов велетенські – аж попід хмари – тракторні колеса, а ми шукаймо порятунку й розради в Богові… шукаймо й переживемо всі лиха. Ось побачите».

Котрась жінка котрогось дня спитала сестру Юстину:

– Чи мой, переживемо того Ступу?

– Усіх переживемо, – відповіла Юстина вголос і цілком по-сільському щиро засміялася. – І Ступу, і товариша Сталіна теж. Ми ж бо вічні на цій землі.

Ми вічні…

Очевидно, до опера докотилися якщо не ці сказані нею слова, то якісь інші підшепти, наклепи… а втім, і без наговорів товариш Ступа щоденно сам переконувався, який великий вплив має на село ота молода жінка, Юстина, в чорній хустині. Довго не відкладаючи, сам явився на подвір'я Марка Семенюка; Юстина вийшла з хати йому назустріч.

– Прошу, будьте гостем, – показала на високу призьбу під вікнами. – Тут зручно сидіти й спостерігати світ.

Опер із своїм нерозлучним «дехтярем» на грудях хвилину поваґався, врешті таки присів. Сонце світило йому ввічі й він лискучий свій дашок насунув низько на лоба. Два його енкаведисти пасли небезпеку на хвіртці.

– З вашої призьби світ справді виглядає ідилічним, – промовив Ступа, погладжуючи долонею зброю. – Ніби й нема бандитів і нема оперативників. Є тільки один Бог, – кинув на Юстину насмішкуватий погляд.

– Бог справді є завжди і всюди, – відповіла Монашка.

– Юринда ваш Бог, опіум… – Оперуповноважений Ступа мав намір сплюнути зневажливо, але в останню хвилину передумав і ковтнув слину. Від нього пахло цибулею, самогонним перегаром і ваксою начищених до блиску чобіт. – Я маю надію на свого бога, на «дехтяра». – Ступа показав у холодному зблиску усмішки білі й дрібні зуби, і Юстина аж здивувалася, що вони в нього такі білі й такі дрібні, їй чомусь уявлялося, що Ступа повинен бути ікластий, як вовк. Вона, певна річ, бачила Ступу десятки разів, здибалася з ним та з його зграєю на вулиці, але вони її не зачіпали, обходили забобонне боком, лякаючись, певно, її чорної хустини й чорної одежі. Ніхто не зважувався, в тому числі й веселун Сашко Козаченко з гармонією, зареготатися їй услід або ж приставати з сороміцькими натяками, як це вони залюбки робили з сільськими дівчатами й молодицями. Юстина, щоправда, уступала їм дорогу, сходила на обочину й дибуляла далі, звично тулячи зір у землю.

– Хіба не боїтесь, що одного разу ваш скоростріл заткнеться і ви… – сказала Юстина уявивши ситуацію, коли заткнеться Ступин кулемет.

– На цілому світі будете тільки ви, безпорадний, із своїм зіпсованим скорострілом… навпроти вас буде стояти смерть. Тоді й ви почнете кликати Бога.

– Звідки ви знаєте, що так колись може статися? – спитав Ступа й підвів голову. Задер угору дашок і поглянув, жмурячись, на сонце, – Я перейшов фронт, Крим і Рим… доля і зброя мене берегли. Так буде й надалі. – І нагальне мелькнула йому в голові якась думка, бо протер осліплі від сонця очі й устромив їх в Юстину. – Ви що, виворожуєте мені смерть… жадаєте мені смерті? – Ступі починала надокучати «культурна», як йому здавалось, бесіда, й він чвиркнув слиною крізь зуби, немовби «культурність» з себе випльовуючи. – Ти потаємно годинами б'єш перед іконами поклони й випрошуєш у Бога смерті для нас, так? Ніби я не знаю? Гадаєш, мені не доповідають?

– Я у Бога нашого випрошую тільки милості… тільки милосердя й ще, може, спеціально милосердя для вас, – відповіла Юстина.

– Ну-ну, це цікаво: монахиня, католичка якась молиться за перемогу радянської влади у цьому заклятому краї… це щось нове, – і він стиснув плечима. – Якби про це дізналися бандери в лісі… – реготнув.

– Я молюся за душі людські… за тих молюся, що он на хвіртці пантрують у синіх кашкетах… і за тих молюся, що в лісі. – Юстина знала, що Ступа наганяє в селі страх на старого й малого, й було їй дивно, що почувалася з ним вільно й розкуто.

– За це можна й арештувати… за моральну підтримку бандитів, – пригрозив Ступа.

– То в чому ж справа, – відповіла Юстина байдуже. Вона направду Ступи не боялася; не боялася ні Ступи, ні когось іншого, ні Сибіру, ні Бистричанської тюрми. – Тата я поховала, ґаздівство наше розвалилося, якась курка лишилася й коза. Поле ось-ось заберете до колгоспу. А Бога в мене ви не відберете. Бог буде зі мною і в казематах.

Ступа не сумнівався, що вона говорить правду; слова її були тверді, впевнені; обличчя її зблідло; дивилась просто поперед себе сміливо й рішуче. Зрештою, Ступа наперед, ще до того, як повернути на її подвір'я, здогадувався, що монашка його не боїться, і ця обставина якраз не давала йому спокою; свою спокійну хоробрість, думав він, монашка розносить по селу… розносить, і потолочені ним, Ступою, стебла оживають знову. Йому було любо почувати себе в Горопахах таким, що навіває страх і покору… так, жах і покору, бо тільки примус, терор спроможні утвердити тут радянську владу.

– О, я знаю, ти, дівко, готова йти на муки, – Ступа уже не рахувався з словами. – Тобі сниться терновий вінець? – зло засміявся. Схопився на рівні ноги й мало не вдарив її чоботом у груди. Юстина помітила цей стриманий рух, але з місця не рушилася: «Ну, чом не б'єш?» – О, я вже постараюся, чуєш, постараюся, – крикнув Ступа, враз повеселівши, – щоб із тебе терновий вінець зняли. Ауфвідерзен! – І він, і не глянувши на неї, рушив, посвистуючи, до воріт; Ступа свистав собі й насвистував план, що прийшов йому щойно до голови.

Опісля, роздумуючи над долею Юстини, я запитував мисленно Бога, чому допустив до того, що сталося з нею, адже була вона його. Божою невістою, і бачив він із небесних висот, що монахиня не мала за собою вини, то чому ж, Боже, дав волю Ступі, пальцем це кивнувши, щоб оборонити свою невісту від злого наміру.

Юстину Семенюк арештували відразу після того, коли хтось виказав Ступі, що секретар сільради Ілько Гладун, фронтовик із тутешніх молодих газдів, який носив на гімнастьорці медаль «За відвагу», насправді ж сповнює в підпіллі ще одну роботу: був він у Горопахах станичним, мав псевдо «Мирон». Звісна річ, Ступа лютував, що Ілько дурив його як хлопчака, коли вони, бувало, разом пиячили й обговорювали, як би то швидше покінчити з бандитизмом – одних треба винищити до лаби, других – запакувати до Сибіру, третіх – залякати, щоб боялися власної тіні, ще четвертим пообіцяти рай, а п'яті самі змиряться.

Ілько потакував Ступі; Ступа йому вірив; на Ількові виблискувала й видзвонювала фронтова медалька.

І на тобі: Ілько – не Ілько, а «Мирон».

Коли брали Мирона в його ж таки хаті, то він скочив у причілкове вікно, і був би втік, якби котрийсь з солдат навмання в темряві не черкнув автоматом: куля зачепила ногу.

Отож відразу після цієї події й арештували Юстину Семенюк. По-первах ніхто ці два арешти не зав'язував в один гудз, про ніщо не здогадувалася й сама Юстина. Її звинувачували у зв'язках з бандерівськими боївками, у проповіді католицизму й взагалі у ворожій діяльності. Кілька ночей молодий в'їдливий слідчий на прізвище Климов вибивав у неї криком, погрозами й лагідною підступністю зізнання про свої нібито зв'язки з станичним Мироном; вона про ніякого Мирона не знала, Ілько Гладун був секретарем сільради, фронтовик, має заслуги, пив горілку з оперуповноваженим. Всі в селі про це знають.

Її несподівано випустили, ще й посадили люб'язно у вагон на вокзалі в Бистричанах; слідом за нею нібито через лікаря з тюремної лікарні, де Ількові гоїли рану, їлько Гладун передав додому жінці «грипе», на якому було вимережано дрібним Ільковим почерком попередження, що він став жертвою енкаведистського агента по кличці «Монахиня»; начебто свого часу він довіряв їй певні підпільні обов'язки, бо хто ж міг запідозрити, що за маскою милосердної черниці сховалася завербована Ступою сука. Стало відомо також, що вона видала криївку, в якій перечікували енкаведистську операцію хлопці з боївки сотенного «Буреверхи»… перечікували, нещасні, а Монахиня тим часом запродала їх на смерть й вони у схроні пострілялися.

Так начебто писав Ілько Гладун.

Горопахи від цієї хижої новини завмерли.

Хтось вірив у написане на цигарковому папері, а хтось – не вірив, хтось взагалі нічого не хотів знати й западався якомога глибше у вириту нору, а Гладуниха розгладжувала цигарковий папірець з округлими, дрібними, як мак, буквами, виціловувала їх сухими губами й навіть винюхувала й приговорювала до них, до букв, гейби до живих пташок, що мають повернутися в Бистричани й сісти в тюрмі Ількові на плече.

І тяжко кляла Юстину.

Клятьба докотилася й до мене, я повинен був негайно поспішити до черниці, вона б мені розповіла… вона або мені зізналася б в тому, що таки видала Мирона, або ж заприсяглася б, що чиста перед людьми й перед Богом; вона мені не збрехала б, я був її учителем, вона не вміла брехати, це я знав давно.

Я винен…

Я не пішов одразу того ж таки дня до Юстини; я чомусь не стулив до купи «грипе» із тюремної лікарні з несподіваним звільненням Юстини; я не спитав самого себе: «чому її звільнили? Хіба був у Горопахах такий випадок, щоб хтось, потрапивши до рук енкаведе, повертався додому? Широкі двері туди, а назад – вузенькі?»

Я не поспішив дівчині на поміч.

Тим часом «грипе» того ж таки вечора принесли Опришкові; для певності він особисто звірив письмо на «грипсі» з Ільковим почерком на сільрадівських паперах – усе сходилося.

6

…Її привели на узлісся.

– Суд був коротким. Того ж вечора моя боївка повинна була перебазуватися на інший терен, дорога чекала нас далека й ми поспішали, – оповідав Опришко, далі нерухомо сидячи на порозі. Тепер однак його зір, як куля… куля свиснула біля мого правого вуха, лише обсмаливши волосся, й втопилася у просторі білої стіни – під образами; стіна розступилася і я здогадувався, що Опришко у сю хвилину перебував у «тому вечорі», на «тому узліссі», куди есбісти привели Юстину. – Так, вона стверджувала, що слідчий в Бистричанах випитував її кілька ночей про Ілька Гладуна, але вона не могла нічого про нього сказати, крім того, що він писарював у сільраді; так, слідчого чомусь дуже цікавило, як загинули у схроні хлопці сотенного Буреверхи, але ж вона ні про сотенного, ні про його хлопців теж нічого не знала, тільки й бачила, як везли їх, мертвих, на фірі попри її ворота.

Я їй сказав, що ми, есбе, інформацію уточнили, все, що вона тут говорить, – чистої води брехня. Маємо докази: пише людина з тюрми, з пекла, що ти продала Ілька Гладуна, а перед тим продала Ступі бункер з бойовиками Буреверхи. А ще перед Буреверхою і його хлопцями були інші смерті й зради. І все це на твоїй совісті. За маскою святоші, що проповідувала терпіння, покору зачаїлася спритна агентка, яка, може, ще перед тим, як розігнали василіанський монастир, була завербована енкаведе.

Я так їй сказав.

Вона не рятувала своє життя, як інші, не виправдовувалася, не плакала, не повзала, професоре, на колінах, а тільки зітхнула, промовивши: «Господи, чому чужі прогрішення перекладаєш на мене? Ти ж бо знаєш: я не винна».

– Я не винна, – повторила вона мені. Я пам'ятаю… я ще глузував з неї… всі з ким есбе мало справу, казали, що вони не винні.

За півгодини було по всьому й ми вирушили в рейд. Ну, а далі ви знаєте, – зітхнув Опришко й звівся на ноги. Зупинився біля заслоненого вікна, привідкрив краєчок верети й припав лицем до шибки. Рука конвульсійне намацувала кобуру пістоля й м'яла тверду шкіру; рука, здавалося, була готова роздерти кобуру на кавалки, вихопити револьвер і вистрелити… вистрелити в ніч, у себе, в мене; власне, конвульсійна метушня пальців на кобурі лише видавала стан Опришкової душі; ззовні він виглядав спокійним.

– Ну, а далі, пане професоре, знаєте, – повторив він, повернувши до мене обличчя.

Далі справді я вже знав і без нього. Поки його боївка рейдувала в далеких селах і лісах, збиваючи з пантелики винищувальні більшовицькі загони, із Лисиничів, тобто з районного нашого містечка, придибала далека родичка жінки Ілька Гладуна й принесла вишивану задубілу сорочку, на подолі якої кров'ю було виведено: «Гладун, Горопахи, Гину». Гладунова Параска відразу впізнала сорочку свого чоловіка; не було також особливо складно дізнатися, як сорочка потрапила до родички Гладунихи. Детективна історія виявилася простою і страшною: у районному енкаведе служив конюхом якийсь Горох – дебелий хлопище, який чи зроду придуркуватий, чи його контузило на фронті – ніхто цього не знав, бо Горох був маломовний, люди обходили його боком. Казали: від нього смердить трупом. А ще казали, що йому залюбки давали в пивницях мучити в'язнів – мав від тяжких мук задоволення. Коли Горох напивався, то починав хвалитися, пускаючи з губатого писка зелену піну, що дуже любить толочити кирзаками дітородні органи… любить трощити на друзки, щоб місиво було криваве.

Офіційно Горох возив фірою вдень дрова, сіно, або картоплю для кухні, а вночі складав у драбини ще теплі трупи замордованих тут таки в лисичанській «попередній» тюрмі й невпізнані тіла постріляних у лісах повстанців, яких звозили з цілого району, й торохкотів своїм возом на околицю містечка, поза шкірзавод, де були фронтові німецькі окопи. Там мерців і закопував.

Кожної ночі містечко тривожно прислухалося до того, як торохтіла тюремна підвода і як часом п'яний візник, ідучи поруч із возом, добував із темних своїх нутрощів нутряну мелодію, мертвецький спів. Очевидно, начальство знало про той жах, який посеред ночі огортав Лисичани, коли Горохів віз скреготав колесами об каміння, гуркотів, а сам візник управлявся в співі; нічний жах був начальству на руку – хай усі знають і тремтять: кожного, хто бодай слово вимовить проти радянської влади, чекають драбини Горохового воза.

З труповозіння цього нічного Горох мав свій хосен: перед тим, як укласти мерців в окопи, він здирав із них що було краще: чоботи, сорочку, штани або ж маринарку й ще затемна відносив здобуті трофеї до старої польки пані Казі, яка їх прала, цирувала, якщо були дірки від куль, старанно випрасовувала та ще й до того збризкувала «кольонською водою» і спродувала в Бистричанах на товчку. Вирученими грішми ділилися; Горох називав їх, по-дурному регочучись, «бандерівським податком», який одразу ж пропивав. Таким шляхом потрапила до пані Казі Гладунова сорочка, його стоптані, німецького зразка чоботи й сині діагонелеві штани. Пані Казя цілком випадково перед тим, як сорочку намочити, звернула увагу на криваві літери на подолі.

Звернула увагу і прочитала: «Гладун, Горопахи. Гину».

Господи ж, по-сусідству з нею мешкає така собі Дарка Гладун. Може й вона з Горопах?

Те, що було зав'язане десь у кабінетах енкаведе, дві старі жінки не без допомоги Гороха й півлітрівки з червоною голівкою розв'язали без особливих труднощів. Еге, хвалився придуркуватий Горох, пускаючи з рота зелену піну, я відвіз до Авраама мужика в германських кованих сапогах й у вишиваній сорочці, в чьом дєло? Чекісти, видно, добре йому дали й мужик у вишиванці іспустив дух. Він лежить лише в калісонах… Ха-ха, стане бандера на суд перед Господом Богом у калісонах… він лежить, мать його, разом з усіма в окопі голий. Холодно йому?

Так стало відомо, що Ілька Гладуна в тюремній лікарні у Бистричанах ніколи й не було, він туди просто не доїхав, його замучили на другий чи на третій день після арешту тут таки в Лисичанах.

Даремно тільки Гладуниха вистоювала з передачами під бистричанською тюрмою. Не вельми хитра гра з «грипсом» була задумана для того, щоб очорнити Юстину; одним пострілом, як говориться, було застрелено двох зайців: кинули підозріння на бідну жінку, яку есбе поквапилося знищити як агента енкаведе, й водночас заплямували в людських очах підпілля. Мовляв, думайте та зважуйте, добрі люди: ось що виробляють ваші хлопці в лісах. Звичайні вони вбивці.

– Ви надто поспішили, пане Опришко, знищити Юстину, – сказав я навпростець. – Тепер збираємо врожаї. Товариш Ступа на першій же «політбесіді» в читальні порипував чобітьми на сцені перед спантеличеними селянами й не міг приховати радості… він аж променився, коли єлейно бідкався, що баядери не пожаліли бідної черниці, яка служила людям і своєму Богові. Та що ж можуть очікувати від зарізяк люди прості… можуть очікувати кулі й удавки.

Я теж був тоді в читальні; я бачив, як наші люди хилили голови; хилилися голови від болю, від сорому й від страху певно. Вам, пане Опришко, може, й не дуже приємно чути про це, але я повинен був сказати.

– Ну, доволі, – Опришко рішуче зупинив мене змахом руки. – Найлегше звинувачувати. Так, ми винні, я винен, до дідька, – він аж підскочив до мене, блідий аж синій, і скрипнув зубами. – І я спокутую… спокутую цей гріх. Ви можете повторити, професоре, що ми поквапливі й жорстокі. Я визнаю, ми поквапились, бо ворог скрізь і всюди наступає на пальці, облягає облавами і своїми гарнізонами в селах. І множить, як я уже казав, сексотів. Знищуючи Монахиню, я був переконаний… я мав докази… що попереджую нову зраду. Хто міг гарантувати, що вона не вивідала про інші криївки… вивідала і продасть?

Так, ми люті, жорстокі, як вовки, але ми не перші вдалися до терору. Це вони нав'язали нам правила гри, а ми лише цим правилам підкоряємося. Це вони, професоре, посіяли поміж нами лють і підозру. Якщо хочете, то вони, більшовики, навчили мене особисто… навчили ненависті і навчили вбивати. Ось ви судите мене, я відчуваю, знаю: судите в душі глибше й суворіше, ніж на словах. І я вас розумію, принаймні хочу зрозуміти. Але й мене ви зрозумійте, мене, не Опришка з есбе, а звичайну молоду людину; мені ще тридцятки нема, я ще рахуйте, не жив, а вже за мною – цілий цвинтар. Страшно, правда? Одначе мушу сповняти свою роботу, це мій обов'язок… я заприсягнувся нищити ворога на кожному кроці вогнем і мечем, як писав колись поляк Сенкевич… нема в мене милосердя ні краплі. Я суцільна, монолітна ненависть і, певно, засліплений ненавистю, допускаю, якби то легше сказати, промахи.

Ні, Опришко не кричав, як почав було попервах. Мова його була уривчастою, слова відкушував поволі й, здавалось, брав кожне окреме слово на долоню і пригладявся до нього, потім струшував на долівку; словами він вистелив долівку навкруг себе – так я собі уявив – і вони, слова, лежали на долівці хоч на вигляд тихі, не розжарені до червоного, одначе я знав, що на дотик вони гарячі. Й поправді кажучи, я уже не був радий, що надто заглибився в трагедію Юстини Семенюк; кінець для мене теж міг бути трагічним. Шо йому, розлюченому есбістові, перешкоджало вихопити пістоль і…

Він цього не зробив би, я відразу себе заспопокїв; я не маю права про нього ницо думати. Справді ж, не вбивця він якийсь…

– Знаєте, пане професоре, ким я хотів бути в житті? – спитав Опришко й різко повернувся до мене… і я його не впізнав: замість скалок в очах, замість стиснутих губ, замість блідого гніву на худому обличчі я побачив страждання; я злякався, що він зараз заплаче або ж застогне; він обняв мене за плечі й довго, цілу вічність отак стояв заціпенівши; він ціпенів, склепивши повіки, а я, грішний, думав, що він мене не обнімає, він на мене оперся, йому було потрібне опертя, підтримка, без опертя обезсилений Опришко впаде; я відчував на своїх плечах вагу його тіла… вагу його страждання і мені по-людському стало його жаль. – Була в мене мрія – стати священиком… я шевський син із покутського містечка хотів стати священиком, щоб голосити слово Боже, проповідувати любов до ближнього. Тато з мамою були побожними людьми і моїм вибором тішилися. Я готував себе в думках до цієї місії… я був на першому курсі духовної семінарії, коли в тридцять дев'ятому прийшли совіти. Потім вибухнула війна, Львів зайняли німці й по місту розкотилася жахлива звістка, що енкаведисти, втікаючи, вимордували тисячі в'язнів.

Я пішов туди, до в'язниць, не з простої цікавості.

Я в душі був готовий сприймати як справжній божий слуга людські страждання і смерть; я був готовий глаїти лагідним словом розпуку матерів, які знаходили там розтерзаних катами своїх синів і доньок.

Мене занесло на подвір'я тюрми «На Лонцького» – так вона називалася ще з польських часів, разом із сотнями людей, які прийшли сюди впізнавати своїх. Сонце. Спека. Густий, як драглі, трупний сморід. Годовані, як ворони, мухи. Гурти жидів, що виносили трупи із казематів, із підземель, й укладали їх рядами на подвір'ї… жидів, як я потім дізнався, пригнали сюди на спокуту за гріхи жидів-енкаведистів. Плачі – аж попід саме небо. І я там зрозумів, що мої наміри гасити лагідним словом чийсь біль виглядали б святотатством. Матері мусили виплакатися. Я навіть підозрівав… я тоді запідозрив, що криками своїми матері прагли докричатися до Бога, щоб повоскресшав їхніх синів; сини, доньки, батьки, сотні їх і сотні лежало на подвір'ї, а ще сотні в підземеллях лежали покладені в штабелі, як дрова… а ще в камерах лежали розкидані, як скошене важке колосся. Скатовані, оголені дівчата. Сокирами розкраяні черепи. В одній камері я бачив розп'ятого на стіні, прибитого цвяхами священика в чорній реверенді, живіт у нього був розпорений навпіл і в місиво кишок устромили голе немовля.