Текст книги "Єрусалим на горах"

Автор книги: Роман Федорів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 46 страниц)

Повинен сказаги, що „тато“, тобто я, у взаємини повстанців із селянами не втручався: це все вирішувалося на місці по-доброму або по-грішному.

Ой, було й по-грішному…

Та я розбалакався, холера ясна, немов млинок; вочевидь, я занудьгував за людським словом; я дуже довго мовчав, слова в мені закаменіли і болять мене в грудях; після того, як ти поі'деш до Львова з моїм нортрегом, я знову лишуся самотнім із невимовленими словами, що далі будуть каменіти в мені… як то тяжко носити в собі каміння.

Поки я тут розбалакуюся, ти собі малюєш і малюєш… і я виджу на полотні чоловіка начебто знайомого, десь я такого бачив, і водночас – чужого. Чи я сам себе не впізнаю збоку, чи то ти так мене бачиш, як це прийнято говорити серед мистців. Я на полотні якийсь замислений, застібнутий на всі ґудзики, холодний і колючий… і ще, може, трохи гордий. Дивлюся кудись у просторінь, задер гостру бороду, щось там, далеко, бачу… тільки я один і бачу. Ні, ні, не перечу, око в тебе гостре. Я ось такий: вирядився у фуфайчину, кирзаки, відгородився від цілого села й живу пустельником. Так? Най люди знають, що я страдалець, так? Най кається один із другим, що тоді, коли мене забирали на Сибір, то ніякий дідько не замовив за мене слово, так? Все це у мене написане на чолі, так? І все це правда, сусіде мій молодий… кожна рисочка вірно підмічена. Але… але прошу тебе, домалюй до цього усього, якщо вмієш, що душа моя страждає і плаче… плаче тому, що лишився я на старість самотній, нікому не потрібний, зайвий. Ти ось малюєш мене гордовитим, таким, що начебто я відцурався від Горопах, а ти мене питав… а ти, чоловіче, знаєш, що село, а насамперед – молоді ґазди, дівчата, що десь у Бистричанах у магазинах торгують, студентство… вони теж мене не потребують, часом удають, що перший раз мене бачать і йдуть мимо не сказавши ні „славайсу“, ні „добридень“. Ше й відвертаються.

Оце мене, чоловіче, найдужче болить; значить, холєра ясна, я марно жив і не вельми мудро навчав їхніх батьків і дідів… не вельми мудро, якщо їхнім внукам не хочеться підняти перед старим учителем капелюха. Річ, зрозуміло, не в капелюсі, трагедія тут глибша. Я боюся, що старше покоління, яке я учив… я учив не тільки робити компости, а й засівав, гадаю, любов до свого рідного, до землі, пошанівок до старших, до звичаїв, потаємно, щоб не мати неприємностей із владою, щоб дітям не псувати кар'єри, бо ж усі пнуться якщо не в торгівлю, то в медицину, або на бази, або в комірники, або ще кудись на легкий і білий хліб…так, потаємно, зговорившись із власною совістю, зрадили власну пам'ять: дідько з ним, із тим Гайдашем, із його наукою, вже Україну бандерівці будували, маємо усього досить. Живий живе гадає.

Я, очевидно, у твоїх очах, сусідо, немовби з неба впав, що, ні? Великий гріх – зрадити пам'яті, відцуратися від неї. Ось ми Бога відцуралися. Ось церкви палять. Ось ночами комсомольці хрести при дорогах, фігури, каплички викорчовують, а могили зрівнюють із землею. Руїна страшна. Содом і Гоморра. А якийсь старий директор школи Гайдаш щось там торочить про пам'ять.

Пустеля звиродніла щонедень шириться в нашому краю… пісок забуття возять вагонами і сіють, і сіють; пам'ять десь під грудочкою, під каменем – житнє зеренце.

Ти малюєш мене неприступним колючим їжаком…

Якось цей рудуватий і колючий їжак, якщо так хочеш, блукав на Зелені Свята на сільському цвинтарі, зарослому крушиною і молодим ясінням; на численних могилках в чагарнику дотлівали незамаєні дерев'яні хрести… і даремно я пальцями вимацував карбовані долотом написи: імена поросли мохом і потрухлявіли… імена дідів та прадідів. Могилок моїх дітей на цвинтарі теж вистачає, не водилися в мене діти, малими вмирали, один Роман виріс… а ще більше могилок на цвинтарі моїх учнів; я молився за всіх них і за тих, що лежать у чужій землі; я не помічав, робив це, очевидно, машинально, що збираю на цвинтарі квіти: там зірву білоцвіт, тут – горсточку синьо-жовтих братків, набрався чималий букет… я думаю, що у квітах цвинтарних живуть душі померлих. І на тобі… майже підсвідоме або й з учительської солідарності я поклав букет під залізний окремий хрест, на табличці якого було написано: „Тут спочиває невідома вчителька, яка загинула за Україну“. Повинен тобі сказати, сусіде, що хтось укопав той хрест глибоко і зацементував добряче…хтось добрий і сміливий сповнив цей чин ще в сорок сьомому році. Ступа винюхував, чия це робота, але нічого не дізнався, хрест, щоправда, динамітом не зірвали, зате попороли штиками табличку, то вже потім напис поновили.

Я особисто не знаю, що то була за вчителька, ніколи її не бачив, небіжка моя Ірина розповідала, дізнавшись від сусідів, що дівчина була мальованої краси… зв'язкова якась.

Так ось, я поклав на її могилку букет квітів. Інші могили були підправлені дерном, обсаджені квітами, хрести замаєні липовим пагіллям або ж висіли на них міської роботи вінки з синього та зеленого хімічного канцуря. І не встиг я, чуєш, перехреститися, щоб виговорити за душу загиблої „Отче наш“, не встиг я ще коліньми відчути теплу землю, як хтось обома руками вхопив мене ззаду за плечі й повалив… і, лежачи горілиць, я побачив над собою двох молодиків із комсомольськими значками на лацканах. Я був для них доступним, бо лежав горілиць, а вони й не пробували мене, старого, підняти. Врешті я сам якось піднявся, думаючи, що молодики, холєра ясна, зайве випили.

Вони були тверезі.

– То ви собі такі геци з старою людиною витворяєте? – спробував. я було їх поганьбити, бо не відразу вловив „політичне підґрунтя“ в моєму пошануванні осиротілої могилки. – То ви чиї такі мудрі будете?

– Не має значення, – закопилив губу русявий молодик. – Ми тутешні, від тата з мамою чулисьмо, що ви в школі виховували бандерівців. Більшість ваших учнів пішло в банди. Кров, пролита бандерівцями, отже й на ваших руках.

Ударив мене молодик словом навідмаш. Хотів би я упізнати, чий він син чи онук, якщо назвався „тутешнім“, але це значення не мало, мало значення те, що „так“ їм сказали тато з мамою або у теперішній школі „так“ навчили.

Я не збирався виправдовуватися; я міг би назвати молодикам тих моїх учнів, які стали офіцерами, вчителями, інженерами, і тих, які свого часу записалися в стрибки й нещадно, гірше від енкаведистів, винищували бандерівців. Але правда й те, що великий гурт хлопців подався до лісу… це були кращі мої учні.

– Ні, діти, – тільки відповів я молодикам, – в школі я не вчив ні на бандерівців, ні на комуністів, я усіх учив на людей, якщо так можна сказати.

– Можна подумати, що бандерівка без імені й прізвища, що лежить під хрестом, теж була „людиною“, якщо ти персонально приніс їй квіти. Болить тебе за ними серце? – плюнув мені в душу другий юнак, низенький такий, плюгавий.

– О, що болить, то болить, хлопці, – признався я. – Скільки то мудрих людей лягло та лягло. – Мене вже розбирала злість. Я оглянувся навколо… і навколо на могилках були селяни: хто молився, схилившись удвоє, хто поправляв вінки, хто засвічував свічки, а хто й удавав, що він чимось зайнятий, а може, й усі навколо нічого не робили, а лише краєм ока спостерігали за мною і молодиками. І ніхто не зважився підійти; і ніхто не взяв мене в оборону. Я спершу обурився, як колись… як колись, коли нас із Іринкою вивозили. Потім спам'ятався: ніхто не зважився обороняти старого дивака, який приніс бандерівці квіти. Не дуже це безпечно. Навіщо комусь зайвий клопіт. Боялися плями, що впаде на них. У кожного ж родина, робота, якісь плани на завтра… а завтра молодики донесуть, куди треба.

О, сусіде мій молодий, який я того дня стовбичив посеред цвинтаря доступний, відкритий для усіх; я стояв потовчений і розгублений. Мені хотілося крикнути: „Люди, та ж спам'ятайтеся, обтрусіться од страху!“ Та кому крикнути, до кого промовити слово. Село заклякло на своїх могилках; село вдавало начеб мене й не помічає. Отже село від мене відцуралося, а не я від нього. Чи, може, це було взаємне відчуження.

Очевидно, я цього заслужив… очевидно, все, що мною пережито – це покута за сина Романа. Горопахи не забули, що Роман іще за старої Польщі сидів у криміналі за політику, за те, що зв'язався з комуністами й що з усіх сил прагнув, щоб той „щасливий і справедливий лад“, котрий панував за Збручем, укоренився також у нас. І в тому, що сьогодні Горопахи заструпіли в страху, за те, що вони безпам'ятні, є і моя вина, бо життя і смерть мого сина – це цеглина в будівлі радянської влади… є отже, і моя вина, що ідеальний суспільний лад, про який мріяв мій син і за який наївний хлопець віддав життя, ідеальним був тільки на папері, в теорії, а в житті… а в житті – арешти, розстріли, ненависть, підозри, потоптування моралі, глумления з усього святого. Я часто замислююся – тепер маю час на роздуми й ніхто мені в цьому не заважає – що позитивні свої риси людство виробляло протягом тисячоліть, сприяли цьому релігія, родові звичаї, державні ідеології, культура. Ніхто ж, скажімо, не заохочував злодійство або ж доноси. Це вважалося ганьбою. Пам'ятаю, ще в тридцятих роках перед війною, якщо, не дайбіг, сусід перекине на своє поле чужий сніп жита, або ж вночі вкраде остривку сіна, або ж вирубає не на своєму два-три дубчаки, то убогий той злодій був зганьблений до гробової дошки: про його злодійство говорив у церкві з казальниці священик, під церквою в неділю війт прилюдно виставляв його ім'я на поганьблення, в читальні „Просвіти“ ґазди не подавали йому руки. Оце, я тобі скажу, був громадський вплив і суд. Нині ж, холєра ясна, навпаки – з того, що в колгоспі не вкраде, посмішковуються, як із останнього дурня. Чесність нині не в моді. Боюся подумати, але чи не здається тобі, що річ не в тому, мовляв, крадемо колгоспне, не наше, державне… річ у душевній потребі вкрасти: виплодився інстинкт злодійства. Тисячоліттями людство воювало з крадіями, і заповідь Божу записало „Не вкради“, у деяких країнах злодюгам обтинали руки на пострах іншим, а тут за шістдесят років перекреслено набуток тисячоліть. Жах, скажу я тобі.

Звичайно, ніхто навмисне не вчить: вкради. Міліція навіть пробує боротися з поголовним злом. Учить красти саме життя. Людина, в даному випадку колгоспник, була заплішена в такі лещата, що не було виходу: хочеш вижити – вкради. А що, ні? На трудодень видавали грами. Городи обрізали попри самі причілки. Душили поборами. А тут родина, діти малі хліба просять. Ось і мусиш вкрасти. Вже потім, коли й хліб на столі зарум'янився, почали красти із звички. Рефлекс, холєра ясна, виробився. Певно, що така сама ситуація і в місті на різних фабриках і заводах, на складах, у склепах, де людям теж платять копійки… а якщо платять копійки на заводі, то, ясна річ, це вже інший бік медалі – така й „ударна“ робота: аби з ранку до вечора. Мене дивує: невже в Москві чи в Києві, у тій партії, що нібито стала державною церквою, нема розумних людей… невже, холєра ясна, вони цього не бачать? Невже вони так постановили, щоб люди жебракували і ставали ницими духом? Невже вони вірять, що хтось направду сприймає їхні лозунги, що комунізм ось-ось прийде в Горопахи? Ая, тримай мішок ширше.

Якби мій Роман воскрес із попелу Майданека… якби мій син рушив нашою землею і на свої очі побачив усе те, що виробляють з людьми, із землею, з містами й селами його колеги по партії, то напевно згорів би наново на попіл або ж помандрував би на Соловки. І ще мені здається, що він вимурував би у власній душі не менш страшні Соловки… якби він почув, як гірко я плачу ночами над його долею.

Він заразився більшовизмом іще в гімназії; був там професором математики Пантелюк, колишній січовий стрілець, який взимі чотирнадцятого року потрапив у Карпатах до російського полону, десь там навіть запізнався з Леніним. Ну, а вже на початку двадцятого року повернувся додому стопроцентним більшовиком. Я знав його особисто. Це був високий підтягнутий мужчина, про таких кажуть – спортовець. Мав високе чоло, довге волосся. А головне, був направду порядною людиною, вірив у рівність і справедливість. Його арештували за „перших Совітів“ разом із багатьма… з десятками тисяч і розстріляли в Бистричанській тюрмі.

Коли, бувало, Роман, учень старших класів гімназії, приїжджав на вакації додому й до нього почали навідуватися всілякі там кур'єри, які приносили пачки комуністичних брошур та різного підпільного папір'я… коли одного разу на вільхах Петра Сови в Зарубі (ти повинен пам'ятати це місце над Унявою-річкою, бо ковбури там глибокі й зручні для купання, а вільховий гайок служив гейби сільським парком, де ми влаштовували фестини, було там витоптане місце для танців, а для музик хлопці витесали, щоб було де сісти, зручну колоду, я сам з Іриною не один літній вечір провів у Вільховому гаї… співали ми там, політикували, і гризли там нас запекло комарі), коли ж дізнався, що на Жовтневі свята на відзнаку роковин більшовицької революції в Росії мій син на двадцяти височенних вільхах вивісив червоні прапори – мала потім поліція немалу роботу – я запитував Романа, чи добру він стежку вибрав. Боже борони, я не ліз йому в душу не чорнив його комуністичні ідеали, він, прецінь, був дорослою людиною, я тільки просив його зважити, чи ідеали, які він обожнює, справді чесні й людяні? „Адже ти знаєш, сину, – казав я йому, – що дорога, яка вже пройдена більшовиками… та дорога, що на Великій Україні, всипана кістками і зрошена кров'ю. Обабіч дороги – тюрми, голод, розстріли. Люди в колгоспах – то почорнілі панщизняні кріпаки, а робітник на фабриці – раб“.

Мій Роман був лагідним, усміхненим хлопцем – вдався геть чисто в Ірину: білий лицем, світловолосий, очі – голубі, а характер – хоч до рани прикладай. Зате впертість перебрав від мене, бо небіжка Ірина була м'якою, ніколи мені не перечила.

Роман брав мене за обидві руки, потім обіймав за плечі й тулився по-дитячому до грудей. „Невже я схожий, тату, на божевільного, який, не знаючи броду, кидається стрімголов у річку… не знаючи, чи та ріка життєдайна, чи смертоносна? – запитував, дивлячись мені увічі. – Те, про що ти говориш… про арешти, розстріли, голод – перебільшене устократ нашими ворогами. Якщо й був голод, то спровокував його багачисько на селі, куркуль, як їх на Великій Україні називають. А щодо судів та розстрілів, то мусить робітничо-селянська держава оборонятися від ворога, який їй шкодить на кожному кроці. Я так міркую“.

Я запитував Романа, чому власне комуністична ідея припала йому до душі. Маємо в Галичині партії та організації, в тому числі й такі, які жорстоко переслідуються польською поліцією, скажімо, ОУН, організацію, яку не запідозриш в угодовстві з окупантом.

Роман, був готовий до такого запитання; він очікував, що рано чи пізно батько, який має на це право, поставить перед ним саме таке запитання.

– Як тобі відповісти, тату? – чомусь схвилювався мій Роман… розхвилювався й очі його спалахнули синім вогнем. – Якщо відповісти високими словами, то вабить мене ідея всесвітнього братства, рівності, відсутності експлуатації людини людиною, задоволення матеріальних потреб: кожному за потребою. Ти собі уявляєш, тату? Нема бідаків і багачів.

– Ой, чи не стануть усі бідні, – таки я не витримав. Якщо по правді, то я не вірив у рай на землі. Крім того, ніхто не знає, коли, їякого дня, у якому краю той рай настане. Хто його сотворить?

– Ми й так бідні, – вперто відповів Роман. – Я говорю про Галичину. В селі – безземелля, пролетаризація. В місті – нема роботи, а якщо вона є, то для поляка. Рано чи пізно, а мусить настати соціальний вибух… і ми, комуністи, цей вибух готуємо в ім'я щасливого майбутнього.

– Почекай, – зупинив я синову палку трибунатику. – Ти й твої наставники… той професор Пантелюк сушать собі голову завтрашнім щастям для чоловіка, так? А я хочу жити по-людському вже нині. Капіталізм, як ти знаєш, уже не такий вовчий, яким він був сто років тому. Сьогодні він каже робітникові: „Працюй-но, чоловіче, краще й будеш жити по-людському“.

– Дурниці, – відмахнувся Роман. – Ти, тату, черпаєш знання про світовий робітничий рух з львівського „Діла“ або ж із тикторівського „Нового часу“: панички галицькі залюбки оббріхують совітів, а комуністів у цілому називають „агентами енкаведе“ та ще й при цьому глузують з „більшовицького раю“. Чи не так? Я хочу, щоб ти зрозумів одне: капітал загниває, а все, що гниле – розкладається. Це аксіома. Ніяка ідеологія сьогодні не спроможна щось краще робітникові пообіцяти, накреслити перед ним конкретні обрії, вказати дорогу до цих обріїв, хай і омріяних, окрім нашої.

Я навіть не сподівався, що мій лагідний, податливий син аж до такого ступеня… якби то сказати… аж до такого ступеня наелектризований комунізмом, ідея аж шумувала в крові й зблискувала в очах: торкнешся – згориш.

– Ну, гаразд, – погоджувався я з сумом… погоджувався і жахався, що мій син проникся глибокою вірою в чужих богів. – Ти журишся всесвітнім робітничим рухом, вимріюєш, холєра ясна, всесвітнє інтернаціональне братство. А як же бути нам із Україною, з нашою державністю? Ти, певно, пам'ятаєш, що я з пелюшок виколисував тебе не на комуніста, чи на члена ОУН… я тебе виколисував на українця.

Роман інову обняв мене за плечі. Засміявся.

– Якщо по правді, тату, то ти сам винен, що я пристав до капезу. Твій біль за Україну, тату, перелився в мою душу. Одначе ти помиляєшся, що Україну побудує, скажімо, в Галичині ОУН, хоч хлопці там відважні, фанатичні – їм нічого не закинеш. Тільки їх горстка, орден, до того ж методи боротьби – терористичні. Чи. може, покладаєш надії на панків із УНДО, на українських послів у польському сеймі, які випросять для Галичини бодай куцу автономію? Марна надія. Уся їхня метушня – то гра в політику, не більше. А реально… а реально маємо, тату, Україну за Збручем, так, радянську, червону, проте. Велику Україну і нам треба прагнути… нам треба боротися за возз'єднання з нею, з Києвом, із Дніпром. Ти віриш, тату, у возз'єднану Україну?

Я був безсилий погасити Романів вогонь; я міг знову й знову вичитувати йому аргикули з українських чи польських газет про московські політичні процеси, про арешти інтелігенції в Україні, але, дивлячись у натхненне обличчя, відступав від фанатичного пожарища, що горіло в його очах.

– До речі, тату, – якось по матурі, коли гогувався записатися на Львівську політехніку, Роман мені признався, що його збираються перекинути через Збруч, – там я на власні очі побачу й тебе переконаю, що Велика Україна – справді земля щасливих людей. Там, очевидно, буду вчитися… в Києві чи в Харкові.

За Збруч Роман не потрапив, бо польський суд нарокував йому п'ять літ. Сидів хлопець у Дрогобицькій в'язниці. Ну, потім настав вересень тридцять дев'ятого… і, думаю, відразу після вересня, коли на власні очі переконався, який насправді медовий совіцький рай, хлопець трохи остиг, розчарувався. Зрештою, це мені могло тільки здатися. Роман далі мешкав у Львові, вчився в політехніці. Зрідка наїжджав до нас із Іриною в село, був стриманий і постарілий років на десять. То вже не був той екзальтований юнак, який був готовий йти з червоним прапором на барикади. Роман і сам це визнавав. Він казав, що нині нема потреби вішати прапори на вільхах, не треба нікого агітувати за радянську владу, ми її тепер маємо реальну. Маю змогу вчитись безплатно, до того ж – рідною мовою, тату. Хіба це не благо, яке принесла радянська влада на своїх багнетах поміж нас?

Мені видавалося, що тоді він сам себе у чомусь переконував; я зрозумів, що від партійної, від політичної діяльності, якою він колись займався, його відсторонили. Тобто його використали…використали його юнацький запал, готовність пожертвувати собою, наївну віру у комуністичний рай і, коли в нових умовах він став непотрібним, його викинули на смітник. Так, зрештою, було вчинено з усіма місцевими комуністами, їх навіть не визнавали за комуністів, бо, як відомо, Комінгерн розігнав польську, західноукраїнську та західно-білоруську компартії: виявилося, що вони не на сто відсотків правовірні.

Мені було шкода Романа, юнацьких його устремлінь; я думкою проникав у його душу і лякався чорного спопелілого пожарища, яке він ще приховував від світу.

Останній раз я бачив його на Різдво в сороковому, коли він гостював удома. Був зовсім пригнічений. Гірко посміхався, дивлячись на мене і матір'ю, і мовчав; може, мав охоту признатися, що ідеали його розголочені… розтолочені так просто кирзовим чоботом, але гордість не дозволяла йому жалітися. Мовчав. Почав палити цигарки, чого раніше не було, не відмовлявся й від чарки. Навпаки: на Свят-вечір мм сиділи з ним за столом при завішених вікнах і обидва добре цмулили горілку, аж Ірина хитала докірливо головою. Вона все розуміла… сльози крутилися їй ув очах.

Мене розбирала лють.

– Чуєш, – штовхнув я сина в груди, – чуєш, яка приголомшена Різдв'яна ніч? Бо заборонили колядувати… бо „Просвіта“ розпалася і мій хор умер… бо багатьох уже арештували, а хто іще очікує арешту, як я, наприклад. Очікую і таємно разом із сином, який виборював більшовицький рай, їм різдв'яну кутю.

Мені баглося його вдарити; мусив на ньому зігнати злість, мусив, бо він таки винен…

Ірина хапала мене за руки.

Роман гейби й не зауважував моєї злості; він був занурений у себе; він навпомацки блукав у своїй спопелілій душі й шукав у ній світлого промінця.

– Багато чого й мені незрозуміле, – зітхнув він. – Ось хоч би взяти недовір'я до місцевих кадрів. Коли ж беруть „тутейшу кадру“, то орієнтуються на шумовиння, піну, що спливла на поверхню. Та це півбіди… біда, тату, в повальних арештах. У кожному інтелігенті, в кожній людині, яку поважають, скажімо, в селі чи в місті, підозрівають ворога. Галичина – край ворогів, розумієте, – майже вигукнув розпачливо. І мало не плакав; і мало не вгатив по столі, бо пальці стиснулися в кулак. Злякана Ірина припала губами до його посинілої руки: гасила біль і крик.

Тривожна тиша засіялася в нашій хаті. Роман схилив голову на стіл і задрімав… а свічка, встромлена в хліб, кліпала й умирала… а село далі німувало… а Ірина моя, дарма, що не була аж такою богомільною, вклякла перед образом Богородиці й щиро до неї молилася.

– Арештували професора Пантелюка з Бистричанської гімназії. Того самого… – Роман підвів голову й цілком тверезо поглянув на мене. – Кажуть, що він німецький шпигун. Світ валиться, тату.

Шо я міг порадити? Світ направду валився: із Горопах вивезли на Сибір родину Бойчуків, Василюка, Драгомирецького та ще кількох… уся їх вина була в тому, що мали трохи більше поля й по дві-три корівчини, та що хати побудували під бляхою. Не були вони ніякими куркулями, – я це доводив новим начальникам, – те, що вони мають, доробилися власними руками. Чи знали вони колись відпочинок? Чи з їхніх рук сходили мозолі? Чи не косили, не орали власноручно й чи не кидали зерно в ріллю. Хіба це вина? То за що їх карати, виселяти на чужину.

Я пробував промовити до серця районних уповноважених, але вони лише здвигали плечима й кивали на Йвана Гриву та Петра Качурика – наших сільських активістів, котрі урядували тепер у селі; це вони визначали, кого треба розкуркулювати й везти на білі ведмеді, щоб не пленталися попід ногами, коли розпочато будівництво „щасливого життя“.

Коли ж виселяли старого Тимчука, колишнього четаря Української Галицької Армії – приятеля мого давнього, то він упав пластом на землю, цілував її і ревно плакав. Стара Тимчиха, його жона, умить посивіла, біла-біла зробилася, як обсипана снігом… і ця біла страшна жінка тикала в мене пальцем і проклинала до четвертого коліна… і кричала, що то твій Романко навів на нашу землю орду. То чого, пане директоре, вдаєш, що тобі нас шкода, що ти нібито нас обороняєш? Ти винен… ти винен, що нас, старих бузьків, викидають з гнізда.

І я, немов побитий пес, поплентався додому.

Я таки був винен, що мій Роман виборював оце „братерське воз'єднання“, оцей „рай“. Якби не Ірина, то, мабуть, повісився б від ганьби.

Коли розпочалася війна й Червона армія накивала п'ятами, а тюрми в Бистричанах та в усіх галицьких і волинських містах і містечках відчинились, то цілий світ жахнувся від того, що зробило енкаведе з арештованими. Я був у Бистричанській тюрмі: там труп на трупі; там помордовані й постріляні; там кров на камінні розлита; там пекло під розпеченим сонцем; там живі блукали серед мертвих, впізнавали своїх, а хто не впізнавав – кликали, немов живих, у камерах, у пивницях, у коридорах своїх Василів, Петрів, Данилів. Імена глухо падали на мертвих… і може, вони мертвих боліли, але їх не воскрешали.

Плачі там кривавилися гомеричні, аж, здавалося, розколювалися грубезні мури.

Тишу густу, сукровичну я тоді побачив… побачив тишу в підземеллях тюрми, де розмурували велику склепінчасту салю, вщент набиту мерцями, що стояли щільно один попри одного; у тиші цій стражденній я помітив, що всі мерці споглядали на нас, живих, очима, що вилізли від задухи з орбіт; мерці нам щось кричали відкритими ротами; мерці нас кликали піднятими руками: поможіть, змилосердіться. Уявляєте: мерці з піднятими руками? Їх, певно, замурували в підземеллі живцем. І ніхто із нас живих не посмів порушити тишу, і ніхто не окликнув із сотенного гурту свого сина чи тата – ми замерзали перед невидющими мертвими поглядами.

Із тогочасних газет я вирізав статті й фотографії про більшовицькі звірства у тюрмах і про похорони; на одній фотографії, пам'ятаю, за тисячним похоронним походом дибала, опираючись на ціпок, одна-єдина згорблена, з пониклою головою стара жінка; ця жінка дотепер мені сниться, хоч фотограф не зафіксував її обличчя, бо надто низько вона хилилася до землі, одначе, я без фотографа знав: це, ледве переставляючи босі ноги, шкутильгала моя Україна.

З фотографіями та газетними вирізками я подався до Львова, маючи намір показати їх Романові, най би подивився, за що він сидів у криміналі, що він виборов. На Кохановського, де він мешкав, я його не застав, сусіди оповіли, що перед самою війною кудись перебрався, а куди – ніхто не знав. Я ворожив тоді надвоє: або він утік з „товаришами“ перед німцями на Схід, або ж „товариші“ його арештували и дні його скінчилися разом із сотнями інших у львівській тюрмі на Лонцького.

А виявилося…

Пізніше, у сорок третьому, восени приплентався від нього чоловік із запискою, що, мовляв, „я живий, борюся й вибачайте, що завдав вам багато прикрощів. По війні побачимось… все по війні буде по-інакшому“. Від себе той чоловік зі Львова додав, що „товариш Зенон“ знову у підпіллі».

– З комуністами? – спитав я.

– А то ж із ким? Мусимо допомагати Червоній армії бити фашистів і приближувати визволення.

Я слухав того чоловіка зі Львова, немолоду, інтелігентну людину, може, вчителя, який щодня бачиться у підпіллі з моїм сином, із «Зеноном», і сушив собі голову: «Невже Роман направду вірить, що по війні буде інакше?»

Чоловік зі Львова переночував і зник, я інколи ловив себе на думці, що він ніколи у Горопахах і не появлявся, це моя вигадка, це потіха для Ірини, але коли Червона армія вступила у Львів, то Романові друзі написали мені, що «ваш син брав активну участь у антифашистській підпільній організації. На жаль, був зраджений провокатором, гестапо кинуло його в концтабір, у Майданек під Любліном, де й загинув смертю героя. Маємо точні відомості».

Загинув?

Смертю героя?

Боже мій. Боже, за що мене так тяжко караєш, за чиї гріхи дано мені цю покуту? І певно на мої жалі відповіла б стара згорблена жінка з палицею, яка босоніж шкутильгала по брукові услід за тисячами людей, котрі ховали жертви більшовицького терору в липні сорок першого року. Я довго беріг вирізку з газети – її фотографію, не один день просиджував над нею, і не одну молитву покаянну, немов до Богородиці, вишептав до неї, аж поки Ірина кудись її не переховала.

– Ну, май розум, чоловіче, – розраджувала мене, – не карайся чорно.

– Немов дитину сповивала мене ласкою, пестила мої руки, обличчя, голову. Ти, сусіде мій, намалював її на портреті правдиво… такою, якою була її душа. Ясність її очей, ніжне тихе світло, що випромінювалося з її лиця, з волосся, з усієї її постаті, дивним чином переймало, переливало в себе, перехоплювало твій сум і журу й ти начебто від них увільнявся… ти випростовувався. Може бути, що давня Іринина сила й тепер впливає на мене… і певно таки діє, якщо ти малюєш мене з піднятою головою.

Тільки…

Тільки признаюся тобі, сусіде, що ночами, бувало, або плачу, або розмовляю з Іриною і згадую пережите… або ж, немов божевільний, викликаю з пітьми жінку з газетної фотографії і запитую її: «Жінко Божа, невже ти віриш, що твого сина скатував на смерть мій син? Він не був причетний до дикої масакри… він тоді вчився у Львові на інженера».

Котроїсь ночі я побачив обличчя жінки з фотографії, дарма, що фотограф її обличчя не сфотографував, надто низько хилилася стара до землі, а я проте, таки її обличчя побачив – п глибоко запалі очі, худе вилицювате обличчя, посічені зморшками губи… губи її вишіптували: «Але ж, директоре, ваш син червоні прапори на вільхах розвішував, пам'ятаєте?»

Одначе, художнику, ти не зважай на мої плачі й молитви, може, й справді через сто чи через двісті років прийдешній знавець мистецтв підведе до портрета цікавих чи байдужих туристів і скаже… і скаже:

«Маємо перед собою портрет невідомого учителя. Під такою назвою він записаний у нашій галереї. Подивіться-но, цей чоловік мав вольовий характер і стійко переносив удари долі. Навіть у біді, у гіркоті своїй – бачите, художник це помітив у кутиках губ та ще в погляді… у глибинах очей затаїлася гіркота. Та, проте, невідомий не капітулює, готов поборотися. Є ще у нього сили».

Очевидно, мій сусіде, це так, є іще в мене енергія, іще я поспішив би людям на поміч, якби хтось покликав… якби хтось покликав… якби я був комусь потрібний… якби ми подали собі руки.

Та запишім мою особу: я вчорашній; я минувся, як торішній сніг. Небіжка Ірина, бувало, кивала мені непомітно пальцем, коли я в розмові з кимсь надто багато уваги приділяв своїй особі… це не було хвалькуватістю, це було наче підсумком чогось зробленого. Принаймні я так виправдовувався перед нею (Вона шептала мені на вухо: «Признайся, чоловіче, ти таки надто себе любиш?»)

5

Чи виправдаюсь за життя чи після смерті перед Богом за її загибель? Де маю знайти найщиріші слова, щоб Бог їх почув, у яких святих книгах вони записані? Чи вони, як ластівки, причаїлись у моєму серці? Бо Ірина завинила перед енкаведе тільки тим, що була моєю дружиною. Вона знала свої цілющі трави, робила з них відвари й різні мазі й лікувала ними кожного, хто просив допомоги… просили, правда, й хлопці з лісу, одначе траплялося, що приносили до неї також пораненого енкаведиста чи стребка – вона нікому не відмовляла.