Текст книги "Я, Богдан"
Автор книги: Павел Загребельный
Жанр:
Историческая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 27 (всего у книги 45 страниц)
Пастку розставлено, тепер мав я заманити в неї шляхетську мишу. Коли панське військо підійшло під Старокостянтинів, козацька застава зустріла його. вогнем і трималася весь день при фортеці так, ніби тут і мала розгорнутися велика битва. Однак уночі я відкликав заставу звідти, що потрактовано було панством як переляк перед їхньою силою: «Господь Бог всемогутній напустив такого страху неприятелеві в очі, що вночі з такої сильної фортеці втекли, залишивши нам вільні всі переправи».
В яких би тут головах не зашуміло при такій фортуні! Ще коли вирушали в похід, то більше думали про святкування перемоги, ніж про битву. Везли вина й посуд для банкетів, сотні возів наладовані були залізними ланцюгами, щоб заковувати в них бранців. «Як ведмедів, вестимемо козаків у ланцюгах за возами!» – похвалялися пани. Щоб честь подавления ребелії не дісталася комусь одному, обрано було трьох регіментарів, а до них приставлено військову раду на 10 чоловік, без якої регіментарі не могли нікуди й посунутися. Ніхто не знав, кого треба слухати, хто тут начальник, кому що робити, та панство не вельми тим і переймалося, вважаючи свій похід урочистим шестям до слави, а не до сутичок і боїв. Втікачі, що хмарами бігли з шляхетського табору, – прилучались до мого війська, розповідали, ніби панство у своїй зарозумілості вже й до самого Бога зверталося з такою молитвою: «Господи, не помагай ні нам, ні козакам, а тільки з висоти свого трону дивися, як ми розправимося з цими хлопами!» Пани похвалялися, що для козацького мотлоху шкода й зброї – вистачить київ та канчуків.
Таким людям треба б убиратися в пір’я, щоб легше індичитись.
Зайнявши Старокостянтинів, пани вислали під козацькі позиції передовий полк нашого давнього знайомого Зацивільковського, що був колись козацьким комісаром. Зацивільковський бився запекло, присунувся під самі наші окопи і став табором, не вибираючи місця. Так непорядно обоз розложив, що шість узгірків собою покривав, а між ними яри та болота. Віддав я панам те поле, щоб собі ноги зламали.
Тоді ж загинув Ганжа. Видно мені було добре з пилявцівського замочка, як він з кількома самоборцями скочив через гатку на той бік Ікави, як викликав на герць шляхтичів, видно було, як рубається з одним, і другим, і третім, всіх долаючи, а тоді невидима куля прилетіла, вдарила в живіт, і Ганжа похилився на коні, зламався, та все ж здобувся на силі і, вже вмираючи, знов бився, поки й випала з мертвої руки шабля. А я все те бачив і карався в душі, що безсилий запомогти, порятувати, воскресити свого лицаря. Де ж велич життя, де тайнощі й захвати, коли все кінчається так жорстоко, ганебно й несправедливо? А може, й справді, щоб стати героєм для України, треба загинути? Як Байда, Підкова, Наливайко? Тільки я живий і сущий у своїй незмірній величі, яка возносить, але й пригнічує водночас.
Кілька днів придивлявся я, як пани хочуть здобути переходи через Ікаву, одну греблю тричі здобували і втрачали знов. Опанувавши перехід, збили козаків з поля і загнали в окоп. Тепер мали намір приступити під самий мій замок, та тут я неждано вивів усе своє військо і вдарив на розвезлі панські сили, погнав їх через річку, топлячи в воді, нищачи в тісняві й у непрохідцях. Сам з гетьманським полком помчав у битву, летів у лаві, припадаючи до кінської гриви, гукаючи: «За віру, молодці, за віру нашу!», лівою рукою тримав повід, а права висіла десь унизу, збоку, далека й безмежно довга, до безміру продовжена і обтяжена шаблею, звисала для замаху, для посвисту, для глухого удару, для крові, смерті й перемоги. А довкола все валилося: люди, коні, світ, залитий кров’ю, несамовитий світ, у ненависті, в криках, зойках, піснях, розгорнутих хоругвах, ошалілих конях. Билися не тільки за свою землю, але й за свою гідність, за славу й історію, тож і вийшла та битва нещаслива для шляхетської сторони, їхнє військо одразу стратило серце, і вже тепер не я мав почуватися жертвою, а ті, хто ще вчора в безмірній пихатості своїй вважали нас за ніщо і вже святкували вікторію, ще й не здобувши її.
Сподівалися повернути собі втрачену над нами владу, гадаючи, що для цього досить лиш занести меч над нашими головами. Але якої ж влади можна домогтися мечем? Хіба що над мечем же. А коли він виявиться гострішим? А в мене була влада велика над землею, над сонцем і дощами, над власним потом і холодними снігами, вся в терпінні, в тисячолітнім триванні й очікуваннях, була в ній насолода перемоги, розпач понад стихіями, радість, коли над головою кричать журавлі, і гриміння голосів сущих і тих, що колись будуть, які вимагали: поможи відійти від смерті, порятуй і поможи, щоб трави топтали коні не сідлані, щоб сичі плакали над своєю долею, а не над людською, щоб дощі змивали голови закоханим, а не вбитим, щоб вітри стогнали в зелених байраках, а не над руйновищами.
Я стояв під Пилявцями самотній, безпомічний, на голодне й босе моє військо, на моїх голодранців і галайстрів насувався в золотій своїй пишноті нахабний панський світ, який не хотів відмовлятися від загарбаного і завойованого предками їхніми, а те, що дано нам було історією, життям, природою і Богом, зневажав і насміхався з нього.
Мене полишено під Пилявцями на власні сили, бо навіть мій зрадливий союзник, хан кримський, прислав сказати, що до за кінчення байраму орда, не може прийти на поміч, а слова нового султана турецького про сприяння в моїх замірах мали зостатися на папері чи й не назавжди.
Та про свою самотність мав знати тільки я, панству ж треба було дурити голову, ніби стою так довго й уперто, бо жду хана, і сілістрійського пашу, і самого чорта – біса. Я посилав козаків – одчайдухів, які мали нібито добровільно перекидатися до панського табору і малювати там якомога більше жахів про те, яка страшна орда підходить мені на поміч, тоді підослав панам для більшої віри ще й попа, який на хресті заприсягнув, ніби орда вже за один перехід звідси а ще після того вдався й до геть дитячої штучки: попросив Кривоноса перевдягнути своїх молодців у татарську одіж, повивертата кожухи вгору вовною і надвечір прискочити з степу до мого табору з татарськими галалайканнями, свистом і тупотом. Кричали в моїм таборі щодуху «алла!» ще й поночі, палили безліч вогнищ, так ніби сила моя побільшилася удвоє чи й утроє, ми з полковниками сиділи в моєму шатрі та припивали за панський переляк, не дуже й вірячи в нього, насправді ж вийшло так, що заніс я руку, а назавтра виявилося: вдарити нікого.
Регіментарі, перелякавшись «орди», скликали військову раду, і після криків, прокльонів, звинувачень вирішено було відвести табір до Старокосшнтанова на зручніше місце і там укріпитися як слід, а військо мало зостатися тут під рукою Вишневецького і стримувати того «мізерного козачка», як звано мене було між панством. Вози Заславського, Конецпольського й інших значних панів мерщій рушили з табору, в темряві ніхто нічого до ладу не міг розібрати, вмить облетіла всіх чутка, ніби регіментарі з своєю кіннотою втікають, лишаючи всіх напризволяще, шляхту і її службу охопив жах, вже їм видавалося, що звідусюди наступають на них козаки з татарами, хоч то наступали на них власна їхня пиха дурна, сваволя, неправда, утиск бідних, і вже тепер ні страх, ні любов до вітчизни, ні гонор, ні погрози, ні кара інфамії – ніщо не могло повстримати цих перестрашених нікчемних вояків, і вони кинулися втікати, почався, може, найганебніший exodus 77 77Відступ (лат.).
[Закрыть]в діях їхніх, втікали, ніким не гнані, забувши про своє шляхетство, про сором, про те, в якім стані лишається Річ Посполита. Заславський тікав до свого Вишнівця, Конецпольський до Бродів, Остророг до Одеська, Вишневецький на простій підводі домчав до свого Збаража, а вже другого дня був у Львові, маючи при собі всього лише двоє людей, що позосталися з усього його війська. Пан Кисіль, покинувши карету свою сенаторську, не зважаючи на подагру, допав коня і втікав наперегінці з молодими шляхтичами. «Біжать усі, і я з ними біжу в скаліченім своїм здоровлі – сам не знаю куди, – скаржився гірко. – О Вислу вже деякі за сей час оперлись».
Боронились тільки німці, найманці з гвардії королівської Оссолінського, та їх була жменька, всі вони погинули, і перед моїм козацтвом став величезний, не бачений ні в яких війнах, покинутий напризволяще табір.
Сто тисяч возів, карет, ридванів без запрягу, без жодної коняки, дорогі шатра, встелені килимами, із золотим і срібним посудом на різьблених столах, з вином, налитим у коштовні келихи й не випитим, бронзові ванни з нагрітою для купання панського водою, засмажені туші биків і кабанів над загаслими вогнищами, на столах вилиті з цукру леви, кози, лані, дерева, посуд з безцінної порцеляни і срібла. Навіть рукомиї з чистого срібла, їхали ніби й не на війну, а на ярмарок, щоб поміняти всі свої коштовності на козацькі рядна та попони. Луки на сідлах срібні, чепраки гаптовані золотом, шаблі з срібною насічкою, остроги золоті й срібні, стремена позолочені, кунтуші бархатні з опушкою дорогого хутра, на грудях золоті ланцюги, з шапок звисали ниті з самоцвітами. Тепер утікали так, що погубили й шапки. Все кинуто, пани шляхта втекли як стояли, зоставляючи весь свій маєток, рятуючи самі душі. Один лишив сукню, підшиту соболями, з діамантовими тороками, цінену на 80 тисяч золотих, молодий козак, ухопивши, кинув її на спину коневі замість попони, інший забув узду, саджену коштовним камінням, варту, може, й усі сто тисяч, – козак знайшов її сховану в торбі; ще в іншого приготовлені литі з срібла лати й шолом, котрі козак вважав за зброю самого святого Юрія – Змієборця; той привіз із собою, а тепер кинув 40 бочок вина угорського, а той – шовком і золотом шемеровані намети, взяті ще в турка під Хотином, – козаки порізали їх, аби привезти дарунки жінкам; ще один приставив двадцять тисяч червоних, мабуть щоб викупитися з неволі, якої міг сподіватися; а той притяг карету вартістю в 30 тисяч золотих, сподіваючись їхати послом до Порти після вікторії над козаками. Князь Заславський згубив навіть булаву регіментарську, саджену туркусами і ясписами. Та що булава, коли честь навіки загубили, майнувши навтьоки, гнані лиш власним страхом, топчучи один одного, як то було під Старокостянтиновом, де обломилися на мості і, не можучи переправитися через Случ, мусили гинути.
Сталося це в ніч на четвер перед воздвижениям, в ту ніч пилявцівської ганьби для шляхти захиталося ціле королівство і стало розвалюватися, так що вже ніхто не зміг ніколи тому зарадити. Вважали нас мотлохом, самою грозою своєї настави замірялися поскромити, пишнотою й розкішшю прагли засліпити й знетямити. А ми ж вийшли з степів скіфських, може, й походили од тих скіфів, що про них Геродот казав: «Серед усіх відомих нам народів тільки скіфи володіють одним, але найважливішим для людського життя мистецтвом. Воно полягає в тім, що жодному ворогу, який напав на їхню країну, вони не дають порятуватися, і ніхто не може їх настигнути, коли тільки вони самі не допустять сього».
Коли підніметься весь народ, його не здолає ніяка сила. Не здолає і не підступиться зовні. Зате може підточити зсередини. Як шашіль, наосліп, уперто, невідступно. Ця зла сила – жадоба, заздрісність, юрность 78 78Тут: сваволя.
[Закрыть]. Мав я зіткнутися з цим під Пилявцями, а далі – ще більше.
Тим часом же військо моє гуло, мов бджоли до весни. Кинулися на табір безпанський, остовпіли від багатств, що лежали в багні, взялися до здобичі, починався судний день. Тиснява, драча, гук, сміх, розгарш 79 79Оргія.
[Закрыть].
– Отеє пани!
– І плюдри зоставили!
– Так темно ж було надягати!
– Сказали б, то ми й присвітили б шаблями в очі!
– Вони й самі хваляться, мовляв, що пан, то й шабля.
– А в нас що козак, то й воля. А волі ніякою шаблею не утнеш.
– Коли кого пан налякає, то послі й торба спать не дасть.
– От і розторгувалися пани на нашій землі. А тепер ми їхнє срібло – злото подуванимо.
– Та тут більше награбованого, ніж нажитого.
– Хапали в хапиці, хапиця Ж по пиці!
– Як набулося, так ізбулося!
– Протряслися ж пани! Пострибали, як рись – коза 80 80Тут: бистронога.
[Закрыть]!
– Хай би їх чорт на глибоке не носив, то й не втопились би.
– Як біг біглець та витріщив кінець!
– Не жалуй вухналя, бо підкову згубиш!
– Скидай, хлопці, кожухи та зодягайся в шуби панські!
– Тю на тебе! Чи воно не однаково тепло?
– Тепло то воно тепло, та тільки в кожусі – свобода, а в шубі – прислужництво.
– Не саму ж саламаху та щуку – рибаху козацтву вживати!
На радощах безтямних од тої здобичі, що тисячокротно перевищувала корсунську, співано й пісню про мене, щойно складену:
Ой Хмелю, Хмелику!
Вчинив єси ясу
І поміж панами
Велику трусу!
Однак, здається, та пісня й не пішла далі поля пилявцівського, бо вже там обачливіші затягували й іншої:
Отамане наш,
Не дбаєш за нас,
Бо вже наше товариство
Як розгардіяш!
Та чи ж багато було обачливих? Старшина козацька й собі кинулася на здобич велику в скарбах і фантах 81 81Коштовності.
[Закрыть], кожен тягнув до себе, рвав у іншого з рук, ще й прибігали до гетьмана, щоб розбороняв і встановлював справедливість. Генеральний мій обозний Чарнота, щоб придобритися до гетьмана і утвердитися другим чоловіком у війську, взявся відбивати майно буцімто для мене, а тоді справді позвозив до мого намету безліч бочок з сріблом і золотом, скринь з шатами і тканинами, позганяв більше сотні коней породистих турецьких, а непородні тисячами блукали по таборі, марно Шукаючи бодай травинку.
– Що се? – поспитав я Чарноту.
– Відправимо до Чигирина, може, сам гетьманич і допровадив би, щоб сховати дишкретно.
– Ага. Щоб знов казали, що Хмельницький закопує в землю скарби? Бачиш, який у мене намет, який мій одяг і їжа яка? Чи треба мені сього! Аби лиш ранкори 82 82Злоба.
[Закрыть]супроти гетьмана викликати!
– Та коли ж Бог дав так много всього, то гріх і не поживитися! – засміявся Чарнота. – Коли сам не хочеш, то я поховаю. Пригодиться в нашій потребі великій.
Виговський, що єдиний, здається, з моїх старшин не погрів рук коло здобичі, зауважив без своєї звичної обережності:
– Замість свободи здобули в шляхти тільки майно.
– Хто що має, те й втрачає, – відповів я пану писарю генеральному, – а чи тобі, пане Йване, шкода багатств братії своєї?
– Смішно мені, гетьмане, дивитися, як хлопство з татарами на срібних тарелях конину в’ялену їсть.
– Хіба не однаковий рот – у пана та хлопа, і чи не пасує срібна таріль кождому?
Виговський зітхнув.
– Лякає мене, гетьмане, як би пилявцівські донативи 83 83Дарунки.
[Закрыть]не зашкодили в нашій справі великій. Бо коли коштовності мішками стануть продаватися за безцінь, то чи ж не станеться того й з життям людським!
– А коли воно цінувалося дорожче?
– Та й до звичайного розоріння призвести все це може. Вже сьогодні віл, за якого гданські купці давали 20 золотих, іде за чотири або м за два, за барана дають лиш шістнадцять грошів, а за вепра тільки чотирнадцять, тоді як кварта горілки йде за двадцять.
– Гей, пане писарю, не лякайся демонів золота! Звідки ж візьмуться чоботи, свищ, барабани, хоругви, самопали й гармати, коли бракуватиме золота?
– Хто ж стане дбати про хліб і м’ясо при такім знеціненні?
Уряд, який візьметься нагодувати народ, неминуче змушений буде визнати своє безсилля. Народ сам себе годує, тут не поможуть йому ні царі, ні Боги. Уряд уміє їсти тільки сам, а не годувати інших. Я ж повинен годувати військо, тому беру в народу те, що мені потрібно. Потреби ж сі бувають неоднакові. Одна влада гнобить народ, інша хоче його визволити. Одна живе несправедливістю, як хлібом щоденним, інша виборює справедливість для всіх золото теж може дати справедливість, коли воно всім приступне.
– Не вірю в таку його приступність, – одверто мовив Виговський.
– А я вірю!
Пан Іван змовчав. Самійло б не змовчав, коли не погоджувався, а Виговський не наважився вглиблюватися в суперечку з гетьманом своїм, я ж не надав тому значення, а шкода. Людина безборонна перед власним становищем, надто коли воно високе. Мав би я вже пильніше приглядатися до тих, кому роздавав уряди, кому довіряв душі і майбуття. Таємні думки, таємні наміри, затаєні й притаєні – хто розкриє? Як довідатися, як зазирнеш у чужі душі? Перед цим зупиняється не тільки найвища влада, а й сам Господь Бог. Приходили до мого намету, дякували за ласку, запевняли у відданості, пили за здоров’я гетьманське, а тоді йшли у свої полки і кожен робив, що хотів. І в цьому безберегому морі каламутному я мав бути повелителем, Посейдоном і Амфітріоном? Яке ж далеке воно від збитої плече до плеча когорти, незламної фаланги, залізного легіону римського! Розгойдана безберега стихія пристрастей, хотінь, свавілля. Хто міг це опанувати, для кожного знайти властиве слово, лишаючись і людиною, і гетьманом водночас? Шкода говорити!
Я скликав старшин з усього війська і питав: що будемо робити далі? Не приховував пригніченості духу, бо після кривавих битв під Жовтими Водами й Корсунем ця пилявцівська химерна баталія видавалася мені якимсь зловорожим знаком.
– Заніс руку, а вдарити нікого! – мовив я до старшин. – Втекли пани перед нами, як перед карою Божою. В таборі їхнім було срібла більше, ніж свинцю, і більше слуг, ніж воїнів. Срібло ми забрали, слуги втекли. Тепер жде нас тільки свинець і самі воїни. Починаючи своє діло святе, стояли ми перед вибором: загинути з ганьбою чи зі славою. Тепер показали всьому світові, що не загинули, живемо і набираємо на силі. Ворог колись був страшний для нас, тепер, хоч зодягнуті в залізо, вмирають, щойно побачивши козака. Немає вже перед нами ні Жолкевських, ні Ходкевичів, ні Конецпольських – самі тільки Тхоржевські та Заянчковські. Сумне видовище. Побачили ми тут, під Пилявцями, що ліпше військо оленів з вождем левом, аніж військо левів з вождем оленем. Сто тисяч утекло від нас, стративши в сутичках, може, якусь тисячу. Знак лихий не тільки для ворога, але й для нас, бо не знаємо тепер своєї сили. Сто тисяч – то ще не весь народ і не все королівство. Можемо йти далі хоч і до Вісли, до Варшави, можемо загнати панів сеймових до Гданська, або й до Нідерландів, чи до французького короля, але чй стане нашої сили і чи є потреба виходити з рідної землі, яка помагає нам кожною билиною, а ворогові – зла мачуха щокроку? Що скаже чесная рада? Чи вертатися під Білу Церкву, розійтися по полках, наводити лад у своїй землі та спочивати од трудів, чи підійти до Львова і визволити весь народ українсько – руський аж до Любліна й Сандомира? Не сподіваюся на думку одностайну, бо ж одностайність існує тільки між мертвими. Коли римський сенат тричі підряд приймав одностайні ухвали, приходили преторіанці й розганяли його мечами. Хіба нам потрібна така одностайність? Хотів, щоб кожен, хто має свою думку, висловив її тут перед усіма.
– А що гадає пан гетьман? – поспитав Кривоніс, який мав руку на перев’язі, бо зачепила його куля під Старокостянтиновом. Був вельми сумний на виду, як і я сам, і щось дивне з’явилося в ньому, аж я не впізнавав свого найхоробрішого полковника.
– Коли скажу про свій намір, тоді многі з вас побояться суперечити гетьману, і я так і не взнаю про їхні думки, – відповів я.
– Кому б то хотілося втратити голову! – похмуро пожартував Нечай.
– Та вже тільки не тобі з твоїм дебелим гамаликом, – шпигнув його Богун.
– Не знаю, як ти, пане гетьмане, – сказав Кривоніс, – що ж до мене, то мені не кортить ні Львів, ні Варшава.
– Слушно мовить полковник Кривоніс, – мерщій втрутився Виговський. – Війську потрібен спочинок, та й про зиму слід подумати. Поспільству час вертатися до плуга, бо ж по всій Україні ні орано, ні сіяно. Звикнувши козакувати, одучаться орати землю і пробуватимуть жити самим розбоєм та грабунком.
– Одразу видно шляхетську душу пана писаря! – засміявся Кривоніс. – Коли я кажу, що ні до Львова, ні до Варшави не йшов би, то не хочу й стояти табором, а посунув би перше на Волинь, щоб очистити її всю, а тоді, може, й про інше б подумав.
– Чого нам тупцятися! – закричав Чарнота. – На Варшаву веди нас, батьку, і край! Застукати панство, поки воно тепле, в гнізді!
– Втече твоє панство, Чарното, як і тут, – сказав я йому, – а в Варшаві лишиться сто тисяч голодних ротів. Чи маєш їх чим годувати?
– Вирізати всіх на пень!
– А коли різонуть тебе? Воїни свободи ми чи простацькі зарізяки? Хочеш стягнути на нас прокляття всього світу? Та й чом би мали ми йти в чужу землю? Свою ще не взяли всю до рук. Тож і видається мені найбільш слушним іти на Львів, бо гріх не показатися під його стінами.
– Коли так, навіщо ж нас питав? – невдоволено зауважив Кривоніс.
– Щоб упевнитися в своєму намірі, – відповів я йому і всім тим, хто виказував незгоду мовчазну або й висловлену, як то зробили Чарнота і генеральний писар. Виговський, мовби заохочуючи полковників до спротиву гетьманським намірам, знов узяв слово і став вилічувати, скільки всього треба для війська і яка тяжка руїна жде нас, коли не повернемо посполитих назад до землі, але тут уже зрізався з ним Чарнота, а я сидів, дивився на пана Йвана, якого купив у татарчука під Жовтими Водами за шкапу, і пробував угадати: друга собі купив чи ворога запеклого, помічника вірного в своїй справі тяжкій чи душу непевну і зрадливу? Тоді ще не міг собі відповісти. Кожного бачив навиліт, душу кожного читав, як розгорнену книгу, а душа Виговського лишалася темною для мене і нерозгаданою, хоч зовні чоловік був найслухняніший, найвірніший і найзапопадливіший.
Кривоніс постачав мене вістями невтомно. Умів не тільки брати укріплені міста, але ще й мав повсюди свої очі й вуха, все знав, все вивідував вчасно, і вже коли запустив вірного свого чоловіка й у королівську канцелярію, то що тут казати!
Львів на путі до Варшави був тепер найбільшим містом, тож слід було сподіватися, що пилявцівські втікачі скупчаться бодай там, щоб захищатися і зупинити нашу силу. Однак пани регіментарі мерщій кинулися до своїх родових гнізд, щоб вихопити з – під носа в козака та порятувати бодай найцінніше з своїх набутків неправедних. Я послав відділи козацькі на Вишневець Заславського та на Броди Конецпольського, однак ні того, ні другого вже там не застали. Конецпольський подався чи й не до самої Варшави, не заскакуючи й до Львова. Заславський тільки попас коней під Львовом і опинився аж під Ржешовом. Остророг наспів до славного нашого города, як найбідніший пахолок, струджений, зчорнілий, без опанчі й шапки пристойної. За ним прибіг і Вишневецький, який у своєму Збаражі полишив усі гармати й припаси, мовби для того, щоб я забрав їх, їдучи на Львів, і додаючи до тих ста гармат, що взяв під Пилявцями.
Про львівські справи писатиме Самійло Кушевич, райця городський, напише він хоч і без прихильності до мене, та все ж правдиво по змозі, про ту облогу писано й ще, то чи й треба мені про неї надто?
Вишневецького після довгих суперечок і намовлянь проголошено у Львові вождем начальним над усім військом. Ярема згодився з нехіттю й осторогою, не вельми вірячи у свою звитяжливість, не захотів брати всю владу на себе і визначив собі в товариші Остророга, що був коло нього, і Конецпольського, про якого й не знав ніхто, де він і Чи живий є. Зібрано мільйон золотих у монеті й на триста тисяч срібла з церков і монастирів, що мало бути перебите на монету. Маючи такі гроші, Вишневецький зміг найняти собі понад три тисячі війська, а тоді взяв тих найманців і всі гроші й утік разом з Острорргом до Замостя. Як сказано: дали коням остроги і пішли навтьоки зі Львова, що плакав у своїм сирітстві.
Перед Збаражем Виговський за своїм крутійським узвичаєнням пізно вночі після всіх справ, уже стоячи на порозі мого намету, мовив недбало:
– Там у мене чоловік з Волощини пробував.:
– Якісь вісті?
– Є вість вельми приємна. Патріарх єрусалимський Паїсій гостює в господаря Лупула. Добратися хотів мовби аж до Москви, та завагався, наляканий козацтвом.
– Хто ж його налякав? – спитав я, щосили гамуючи себе, бо вмить відродилося в душі все, що намагався понищити, спогади болючі й солодкі вдарили в душу з силою такою страшною, що я ледве не застогнав. Патріарх. Мотрона. Її шлюб той гіркий і наше щастя й нещастя… – Хто може налякати. православного патріарха дітьми його добрими й нерозумними? Чи ж ми бусурмани якісь?
– Може, й сам господар молдавський, у якого одне око на султана, а друге на короля, – знизав вузькими своїми плечима пан писар.
– Нащо мене про це звідомляєш?
– Гетьман усе має знати.
– Аби ж то все! Хто в нас із старшин едуковані?
– Криса – полковник білоцерківський, Гладкий – миргородський полковник.
– Полковників зоставимо тут. Пораджуся з отцем Федором. Треба вислати патріархові супровід почесний, запросити його до Києва, з тим щоб згодом оберігати його й на путі до Москви. Скажи Демкові, хай добере сотню козаків, зготуй універсал, а старшого знайду сам.
Виговський ще стояв, а я хотів лишитися без нікого і прикликати до себе ту, яку відтручував з пам’яті всі ці гіркі місяці, писар же стовбичив переді мною, перебирав у коротких своїх руках якісь марні папери.
– Чого ждеш? – непривітно мовив я йому.
– Подумалось мені: може, написати патріархові про пані гетьманову…
– Пиши те, що велять! Іди з – перед очей!
Прогнав його, все в мені кипіло, ладен був кинутися на Виговського з кулаками. І це на чоловіка, що приніс таку вість! Душа не витримувала нечуваного напруження сил, дві істоти жило й боролося в мені весь цей час: одна діяльна, тверда, скупчена вся на справедливості й великих подіях; друга Сонна, утоплена в пиятиці, мовби вмираюча, боязка і майже нікчемна. Відтоді, як поїхав я з Чигирина, не побачивши Мотрони, хотів думати про неї і боявся, бився об неї, як об м’яку теплу хмару, а вона розступалася, і я лишався з своєю невтоленністю і розпукою. Все життя звик мати перед собою жорстоких супротивників, змагатися, битися з ними не на життя, а на смерть, а тут зненацька найдорожча тобі людина, твоя найбільша любов ставала ніби найтяжчою ненавистю, однак не було ні любові, ні ненависті, сама непевність, порожнеча, небуття. Що може бути страшнішого!
Виговський приніс мені надію. Патріарх єрусалимський може благословити шлюб з Мотроною, мій шлюб, нашу любов, нашу… Наша вона чи тільки моя? Хіба про це хто думає? Чи можуть жінки любити відомих людей? Може, люблять не їх самих, а переваги й вигоди, які дає їхнє становище, – багатство, владу, силу, славу? Перебираючи все собі, втішаються й пишаються, бо що ж для жінки може бути вище на сім світі! А що мала Мотрона? Чим вона пишалася й величалася? Була безвинною жертвою того шевлюги Чаплинського, тепер жертва пані Раїни, а від мене – ні домагань, ні прохань, ш слова, ні погляду.
Бути б мені не гетьманом, а молодим козаком та кинути все на світі, сісти на коня і дорогами знаними й незнаними – вдень і вночі —
Приїхав вночі, при ясній свічі,
Стук – грюк в віконечко,
Вийди, вийди, коханочко,
Дай коню води…
А де ж те віконечко, яке засвітиться на мій голос, де та рука, що бризне відром, де те все? Шкода говорити!
Уночі пішов я до отця Федора. Застав його перед образами за молитвою.
– Відпусти мені гріхи, отче, – попросив його.
– Бог відпустить.
– Знов скаламутила мені душу пристрасть гріховна, і не відаю, що діяти.
– Хіба любов гріховна, сину? Любов до ближнього звершила незмірно більше великих діл, ніж війна і хоробрість.
– До ближнього, та не до жінки ж!
– А хіба жінка не може бути ближнім?
– Ох, отче Федоре, буває і найближчою, та вже коли стане далекою, то ніщо не зрівняється з тою далечиною! Отримав я вість, що в господаря молдавського гостює патріарх єрусалимський. Хочу запросити його до Києва.
– Богоугодне діло задумав, сину.
– Пошлю сотню козаків добірних для супроводу, а це йшов до тебе, щоб порадитися, кого поставити старшим, та по дорозі й сам надумав. Хотів тебе, отче, а тоді злякався: з ким же лишуся? Десь тут у війську сотникує син київського протопопа Андрія Мужиловського Силуян. З доброї родини і добре навчений. Був серед кращих учнів блаженної пам’яті Петра Могили, і його ім’я стоїть у книзі «Євхаристиріон, альбо вдячность Петру Могил? од спудеов гимназіум з школи риторіки». Чоловік такий не осоромить нас перед патріархом.
– Може, й ліпше так. Знає той Мужиловський усі київські норови і політики, а цим маловажити не слід. Та коли патріарха до Києва проситимеш, то годилося б і самому бути там для повітання, гетьмане.
– Тепер треба думати й про це, отче. Бо й звідки береться думка? Народжують її потреби.
Імператив потреб, окрім мене, відчував, мабуть, найвиразніше писар мій генеральний, якого я міг поставити перед собою щохвилини вдень і вночі, не питаючи, спав він, їв, здоровий чи недужий, і вже незабаром серед старшин, а тоді й серед козацтва загуло осудливе: «Продався наш гетьман Виговському, все військо заступив ясновельможному писар генеральний!» А що я мав діяти? Колись Демка та Іванця стачало мені, тепер і вони, хоч обох підняв аж до генеральних осавулів, вже не заповнювали того безмежного поля, що звалося: гетьманська влада.
Чи ж треба дивуватися, що ще тоді під Збаражем знов Виговський прийшов перший до мене з вістю, яка видавалася благою, а згодом обернулася на згубу мені й моєму народові.
– Пане гетьмане, – мовив писар генеральний, – пробився до тебе крізь ліси й козацьку силу з своїм загоном підкоморій київський Юрій Немирич і проситься на розмову.
– Чого йому від мене треба, цьому підхлібцю лядському?
– Хотів би нагадати, що він з нашого народу і так само гнаний і переслідуваний, як і весь народ наш.
Гнаний і переслідуваний! Це той Немирич, рід якого мав безмежні землі на Волині й на Поліссі, а тоді ще й перекупили собі займанщини на Ворсклі від його впадіння в Дніпро до Кобеляк, Нових Санжар і мало не до самої Полтави! Пушкар, полковник полтавський, зігнав цього Немирича з Ворскла, тепер він блукає в своїх волинських маєтностях та сеймикує в Варшаві, борюкаючись з паном Адамом Киселем – чий верх буде. Я ще пам’ятав, як цей Немирич здобув собі підкоморія київського в 1641 році. Коли помер Филон Воронич, що був підкоморієм, до королеви Цецілії Ренати кинувся Степан Аксак, випрошуючи собі те становисько. В королівстві все купувалося, тож Аксак виклав три тисячі талярів і вже мав забезпечене собі становисько. Однак гетьман коронний Конецпольський звернувся до короля Владислава, щоб підкоморієм обрано Немирича, мужа високих хідностей, який у часи Марса часто помагав королівським обозам і живою силою, і припасами. Відома річ, які то були часи Марса і проти кого помагав пан Немирич. Проти своїх братів єдинокровних, проти народу українського, з якого сам походив, та про який ніколи не дбав, хіба що прагнучи мати якомога більше підданих з нього. Шість тижнів тривала тоді суперечка за становисько київського підкоморія. Сейм ухвалив, щоб ним був Аксак, але король не прикладав печаті до сеймової ухвали, а послав свого вивідника до Конецпольського, який тоді тяжко хорував. Коли б гетьман коронний мав перейти до предків, король ствердив би сеймову ухвалу, але старий Конецпольський підвівся з свого ложа, знов виставив своє широке черево, отож король, зажадавши од Немирича тих самих трьох тисяч талярів, зробив підкоморієм його.