355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Павел Загребельный » Я, Богдан » Текст книги (страница 24)
Я, Богдан
  • Текст добавлен: 5 октября 2016, 03:29

Текст книги "Я, Богдан"


Автор книги: Павел Загребельный



сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 45 страниц)

Дат с Черкас, іюня 8–го, 1648–го.

Вашому царскому величеству найнизши слуги Богдан Хмельницкий, гетман з Войском его королевской милости Запорозким».

Чого більше було в житті народу мого – мук чи геройства? А в моїм власнім? І все ж годилося прийти на світ і жити в ньому страждаючи, щоб наблизилася до тебе рука долі і ти склав такийЛист. Лист у вічність! До всіх нащадків – малих і великих, темних і просвіщенних, народжених і ненароджених. Буде ще нам тяжко і многотрудно. Труднощів не існує лиш для тих, хто не здатен розмірковувати. Я ж узяв на себе сю ношу і тепер мав її втримати. Страшний тягар розважності, надто коли дивляться на тебе віки цілі і рука всесвіту то віддаляється на мить, щоб не зчинити бурі понищення всезагального, то знов загрозливо наближається до тебе, нависає над тобою, мов кара Божа. О, якби ж то вона тільки віддалялася!

Я відав, що розважливістю простою не вдію нічого, а тільки вичином неймовірним; великий дух опанував козацтво і весь народ український, не дав змізерніти до останку, і я покликаний був вищою волею перелити той дух у дію і мисль, яка б не тільки дорівнювалася йому, а й перевищила. Так народився тої червневої ночі в Черкасах Лист нашої історії.

Хто не спав тої ночі? Ох, коли б знаття! Щоб записати імена всіх, хто був з гетьманом своїм, отож із самим собою! Та навіть на вершинах влади маєш обмеження неминуче, і обмеження це – в знанні.

Знав я лиш, що Виговський не спав тої ночі, однак він не мав іншої спонуки, окрім прислужництва, сидів напохваті, готовий до писання, до переписування, все б оддав своєму гетьманові, я розчулився від тої вірності і вже хотів номінувати його генеральним писарем, та відклав до Чигирина. Тут похід, все непевне й нетривке, а там зупинка, сталість, спокій і надія. Ще не думалося, що Чигирин вже й столиця, але йшло на те, хоч що б там казано!

Тим часом звелів я покликати того меткого Климова, який біг од воєвод до хитрого Киселя.

Чоловічок був марний, рудий і задавакуватий, аж жаль стало з ним відсилати такого Листа.

– А ми як? – викрикував після трьох чарок міцної козацької горілки. – Ми туди – шусть, а туди – хрусть, а тоді навпрошки та навкружки – і вже там нас нема, де були, а де, не було, то будемо. Самі низенькі, а руки довгі.

– Вкоротили тобі руки, не дотягнувся до Киселя, бо й той короткорукий, – незлобиво зауважив я.

– На полковника напоровся! – радісно повідомив Климов. – Сам козацький полковник Олешка Тяплушкін ловив мене і вів од Києва до Білої Церкви, а тоді й до Мошен та сюди.

– Немає в мене такого полковника, та для тебе й сотника задосить, – сказав я. – Що було, те забудь. Ніс ти пусте писання до пустого чоловіка, тепер матимеш лист до самого царя. Не я тебе вибирав – вибрала доля. Пошлю сотню козаків, доведуть тебе до путивльського рубежу, дам тобі лист проїзний, і скрізь матимеш корм і підводи без зволікань. Від мене отримаєш дарунки гетьманські, як посол. І хай помагає тобі Бог.

Климов мовчки перехрестився, дивився на мене налякано.

Благословенний переляк.

25

Я вернувся до свого табору під Білу Церкву, не пробувши в Чигирині й десяти днів.

Я не пробув у Чигирині й десяти днів, хоч видавалося ще недавно, що все життя йду туди, а тепер маю прийти й задомовитися чи й не навіки.

Я вернувся знов у своє убоге щатро під Білу Церкву, переможець без перемоги, покритий славою і без слави, всемогутній і безсилий, як немовля.

Я вернувся до твердого чоловічого світу, а хіба ж давно їхав степом од Черкас до Тясьмина, туди, де височіла дивна гора Чигиринська, і виспівував у душі:

 
Ой чиє ж то поле
Заспівало стоя?
Ой чуй, пані, чуй,
Вечерять готуй!
 

Був я Тоді серцем щедрий і звеселений, хотілося робити добро всім, навіть ворогам, коли б вони потрапили під руку тої хвилі. Виговському сказав, що в Чигирині номіную його генеральним писарем, а брата його Данила, коли припровадить його до мене в столицю, заручу з своєю дочкою Катрею, і заручини справимо такі, що й земля гудітиме! Коли наздогнав нас старий знайомий – посланець пана Киселя отець Петроній, я й до нього був милостивий і пообіцяв небавом виїхати навстріч королівським комісарам для переговорів. Мені легко було виказувати милість і доброту, бо ж доля нарешті змилувалася наді мною і я повертався до Чигирина не поквапом, не прихапцем між двома страшними битвами, а звитяжцем, у славі й спокої, і віз з собою той спокій як найвищий дарунок, заживаючи завчасу його й для себе, втішаючись у душі думкою, що вже скінчилася моя безпритульність і ждуть тепер мене справжні гетьманські постелі, церемонії й церегелії, і жде погляд сірих очей з – під темних брів, від якого моя душа стає летючою. Та чи ж буде там незатьмарена пристрасть, а чи нещирість виповзатиме з кожної бганки коштовних тканин?

Щоправда, коли бути щирим, я квапився до Чигирина, але квапився повільно. Здавалося мені, що думаю тільки про Чигирин і про ту найбільшу радість, яку там зоставив, однак помітив уже давно, а виразно усвідомив тої ночі, коли складав листа, який мав забезпечити судьбу народу українського: обманював себе в найдорожчому. Бо лягав і вставав, дні й ночі проводив тепер не так з думою про Мотронку й про свою земну радість, як про справу життя свого, про діла і своїх побратимів, своїх воїнів, полковників, сотників, осавулів, і вже душа мовби належалатільки їм, а Мотронці лишалося тіло – ця марнота марнот. Та як поглянути інакше, то що таке людина? Це передовсім тіло, сутність її земна і доля. А дух віддано Богові й дияволові, і вони б’ються за нього тисячі літ, і ніхто не може перемогти так само, як чоловік не може ніколи перемогти ні свого духу, ні свого тіла.

Мною тепер так само заволоділи ці дві страшні пристрасті, я мав розполовинюватися між ними, билися вони за мере, мов Бог і диявол за душу, і хто здолає, не знав ні я сам, ні ті дві сили. Людська звичайна жадібність була властива мені, я не хотів втрачати ні того, ні другого.

Я квапився до Чигирина, і стояли переді мною сірі очі під темними бровами, а думка літала десь далеко, думка була з тими, хто в степах і в лісах, над рікамй й у городах, думка була з тими, з ким я починав свою велику справу, і з тими, кого настановив над полками й сотнями після Корсуня, кому віддав, власне, всю Україну, щоб вели вони її тупіш куди попрямує моя мисль, гетьманська мисль. Хоч і роз’їхавшись по всій землі, вони й далі лишалися коло мене, гадали, що показуються своєму гетьманові тільки своїми поставами, вишневими жупанами, коштовними шаблями та хвацьким вусом, а не знали, що відкривалися мені й такими, якими бачили себе самі. Стояли переді мною не тільки тут, не тільки нині, а й десь у минулих днях, стояли і в майбутті, знав уже, що з кого вийде, хто куди піде, що вчинить, славою чи ганьбою вкриє свою голову (отже, й мою, і мою теж!). А що мав удіяти? Не мав вибору. Над одними тяжіли заслуги, інших брати примушувала конечність, ще інших – простий випадок. Влада не дає простору для проб і шукань, які бодай дозволяють наблизитися до істини. Влада не може чекати. З усіх її потреб – найгостріша потреба часу. Голод часу. І хоч ти володієш прозорливістю й передбаченням і можеш судити про людей, ти безсилий, тобі брак часу, ти не маєш часу прислухатися до голосу розуму, а робиш усе навпомацки, під враженням хвилі й випадковості. Втішати себе можеш хіба тим, що випадковості помагають тому, хто готовий до них і жде їх. Власне, наймудріший той, хто потрафить добрати собі мудрих людей, які б допомагали в усьому. Але де їх узяти? І хто мудрий?

Тому знов і знов перебирав, я в думці всіх своїх помічників і соратників, вони відтручували навіть Мотрону, були зі мною, коли я лягав і вставав, я любив їх і ненавидів, сперечався з ними, гнівався на них, прощав їх, а тоді впокорювався їм. Я знав кожного: хто палкий, хто холодний серцем, хто щирий, хто хитрий і неправдивий. Мені зрозумілі були їхні душі – в кого глибока й щедра, в кого обмежена й дріб’язкова, хто піддається спокусам, а хто слідує велінням совісті, хто тупо – сумлінний, а хто спритний, як боягуз, хто тільки служить тобі, а не вірить, – всіх я знав, про всіх усе відав, а в душу найдорожчої істоти так і не зумів зазирнути і не побачив, який темний морок клубочиться там. Шкода говорити!

На півдорозі до Чигирина зустріло мене тисячне військо урочисте з бунчуками, хоругвами, гарматним гуком, сурмами, барабанами, віватами, прославлянням і величанням. Старшини, в роззолочених жупанах, переривалися від захватів і запопадливості, сам генеральний обозний Чарнота з полковниками й осавулами скакав мені навстріч, зриваючи Дорогу свою шапку перед гетьманом ясновельможним, степ увесь гримів славленнями і повітаннями, так ніби мій образ уже вюсодив за межі земного круга і ставав чимось чарівним, чудесним, як прадавні уявлення про велич і безсмертя.

Я ладен був розчулитися до сліз, обійняти всіх дітей своїх, бо козаки – завжди діти у свого батька гетьмана, але щось мені заважало, якесь тяжке передчуття гнітило серце, моя рука звично підносила догори гетьманську булаву, а очі насторожено блукали по лицях, погляд шукав чогось знаного лиш йому і ось знайшов, натрапив, вирвав з тисячі розкричаїгах радісних лиць одне, молоде, гарне, добре й зичливе, та якесь мовби й не своє, розгублене й стривожене. Мій Демко. Осавул генеральний. Чоловік найдовіреніший. Не квапився мерщій до мене, не підскакував, не вспокоював самим своїм виглядом, а ховався за Чарноту, так ніби щосили прагнув дотримувати військового чину.

Я махнув йому булавою, підкликаючи до себе ближче. Він під’їхав, але й тепер випустив наперед себе Виговського.

– Пане Йване, – сказав я писареві, – бачиш, який тихий та Божий генеральний осавул? А дай – но йому місце!

Демко був тепер поруч зі мною.

– Чом се ти такий, наче тебе чорти в терниці тіпали? – поспитав я незлобиво. – Чи перепив з Чарнотою?

– Батьку, лихо, – прошепотів Демко,

– Що?

– Нема пані гетьманової.

– Що мовиш? Кого нема?

– Пані гетьманової Мотрони. В Чигирині нема.

– Ти що? Де ж вона?

– Сховала пані Раїна.

– Як сховала? Де?

– А чорт її маму знає!

Я мав би ввігнати в землю свого коня і провалитися разом з ним. Натомість мав до дна випити чашу безсилля й приниження. Ще було не пізно, ще міг завернути коня і не їхати туди, куди їхав, не бачити Чигирина, не бачити зміїних очей пані Раїни, хай проклята буде й зневажена навіки! – однак не зробив і цього, їхав далі, уперто й безвільно, навстріч своїй Найбільшій поразці й ганьбі.

Чарнота вже знав про моє лихо, затряс кулацюрою, розсунув вуса на весь степ:

– Одне твоє слово, гетьмане, і я переверну всю Україну, а знайду все живе і мертве!

– Україну ти перевернеш, – сказав я йому спокійно. – А чи перевернеш жіночу душу?

А сам подумав: це ж не пані Раїна сховала Мотрону – вона сховалася сама. Мати для неї дорожча за мене. Та й не мати, а якась примха, забобон, вибрик.

В’їздив у Чигирин в сяянні слави й величі, але не помічав блиску і святковості, а бачив те, що мало б ховатися від звеселеного гетьманського ока. Звідкілясь набралося повно старців на моїй путі, але не тих, що з кобзами піднімали люд за Хмельницького, а нікчемних торбохватів; якісь жалюгідні обірванці, мали тільки подобизну людську, були мовби давно вмерлі, але вперто жили далі, і це сприймалося як знущання після всіх смертей, які мені довелося бачити й пережити. Сироти бігли за мною, ніби відчувши мою безсилість і безпорадність, жорстоко потішалися з цього, канючили верескливими голосами: «Грошика! Грошика!» Священики в золотих ризах вийшли, заступили мені золотою стіною дорогу, і я мусив або ж зупинитися, або ж повернути коня з площі на ту вулицю, що вела до мого дому, вони ніби штовхали мене до моєї ганьби, і я безсило піддався їм і поїхав понуро туди, де мене ніхто не ждав.

Не було то вимріяне повернення.

Вважають, ніби привабливість влади ще й у тім, що вона, як і свобода, дає змогу і право вибору самотності. Я не хотів цього вибору! Хіба ми не тимчасові на сім світі? Навіщо приходимо, і як маємо жити, і чи всіх терзає сумління, і чи кожен з нас спроможен поєднати свою душу ще з чиєюсь? Я мав і не мав такої душі; Який я тоді був безмежно самотній, попри всі натовпи, приязні обличчя, гуки, стрільбу, вівати! Довкола тільки порожнеча, і в душі теж порожнеча. О, коли б Мотрона опинилася поруч, щоб зрозуміла мене і втішила, щоб стрілися наші очі, повні жаги, безмежно жадливі, щоб я прозрів її усю. наскрізь, а вона мене! Марні сподівання. Весь світ насміхався з мене, і не було рятунку. Де порятунок, в чім? В просторах, в неосяжних далях, в безкраях, в ширянні духу, що оберігає цільність і досконалість, де не було любові, отруєної лжею, де буде все правдиве й чисте, як во дні сотворіння світу?

А сам навертав коня до свого двору, сподіваючись без надії, тішачи себе, як мала дитина, нездійсненним, хоч і знав уже, що ніколи не розщедриться для мене життя дарунками, а зустрічатиме тільки ударами, щораз болючішими й безжальнішими.

Все було як і тоді, після Жовтих Вод. І двір повен люду, і діти мої дорогії, ще й Тимко поспів навстріч батькові, і ґанок знайомий, і вікна розпрозорені, як її очі, як оті очі, до яких я стільки йшов і прийшов і яких тепер не побачу… Не було тільки пані Раїни на ґанку, не скрикувала біло, не з’являлася, не стрічала, я бив ногами двері одні й другі, Тимко помагав мені, малий Юрко насилу встигав за нами, Катря відстала, усунулася від чоловічих гнівів, ніхто не виходив нам навстріч. Тимко помуркував співчутливо й трохи насмішкувато, – аж тут нарешті з’явилося перед нами щось чорне, поморщене, виблідле й кисле, як сирівець, і заступило дорогу, перехрестило двері, як розп’яття.

– Маєш, гетьмане, – муркнув Тимко. – Вже пані Раїна обставилася в твоїм домі якимись уршулинками 73  73Тут католицькими черницями.


[Закрыть]
.

– Де пані Раїна? – гукнув я в оту закислість, мірячись відгорнути її з – перед себе і йти далі, добиратися до найдальших сховків свого дому, щоб знайти оту кляту кобіту, що зготувала мені таку кривду й безчестя.

– Пані Раїна молиться, – проблямкало у відповідь не знати чи й голосом людським, чи пекельним якимсь, і тут моє терпіння урвалося і я вхопився за шаблю.

Молиться! Весь народ молиться за мене, за моє заступництво, за славу мою і моє серце, а в моїм домі моляться проти мене! Хто, і чому, і як сміє!

Я прибрав з путі оту нікчемну перепону, щоб видобути пані Раїну коли й не на розтерзання, то хоч для того, щоб сказати їй усе, що мав би сказати, та вона сама стала переді мною, вся в чорному, бліда, з твердим, несхитним поглядом, і я безрадно опустив руки, Кивнув, щоб полишили нас удвох, глянув на пані Раїну. Закутана в чорне, сувора, висмукла, схудла, змарніла, може й вистраждана. Чом би то? Тоді, після Жовтих Вод, стрічала мене вся в білому, радісна й піднесена, може, сподівалася, що розіб’ють мене коронні гетьмани і шляхетська кров її доньки не зіллється з моєю хлопською кров’ю? Тепер не мала на що сподіватися, тож і зодяглася в жалобу по своїх надіях?

Я провів рукою по обличчю, відігнав од себе всю озлість і скаламученість духу. Принизливо обтяжувати душу підозрами. Надто перед жінкою, хоч саме перед жінками вдаємося до підозр найчастіше.

– Шана, пані Раїно, – сказав їй майже сумирно.

Вона мовчала і бгала губи.

– Де гетьманша?

Пані Раїна стояла глуха й німа.

– Де Мотрона? – закричав я. – Матрегна, ваша донька, де? Куди ви її поділи?

– Ви її не побачите більше, пане Хмельницький, – твердо мовила пані Раїна. – Я вже казала вам, але ви не захотіли мене слухати, пане Хмельницький. Ви вважаєте, що ви гетьман, звитяжця, герое, і вам усе дозволено. Але для мене ви пан Хмельницький, який не має ніяких прав на мою доньку, що перебуває в католицькому шлюбі з паном…

Я не дав їй вимовити того ненависного імені, затупотів ногами, вдарив себе в груди, готовий вирвати своє серце і кинути їй у лице: нате, їжте, разом з своїм брудним підстаросткою, топчіть, знущайтеся!

– Поки її чоловік живий, Матрегна не може ділити ложе з будь – ким, хоч би то був сам король чи імператор, – занудливо тягла пані Раїна. – Ви обіцяли мені розгрішення від шлюбу, але де воно? Я мати, моє серце обливається кров’ю, я не можу… Поки в Матрегни є чоловік у законі…

У законі… Є… у законі… Тисячі голів шляхетських міг би я кинути до ніг пані Раїни, але тої клятої голови не було між них, мерзенний Чаплинський утікав од мене, як заєць, мабуть, не наздожену його й на тім світі, то що ж мені – ось так і каратися вічно?

– Казав уже пані Раїні, що матиму благословення від самого патріарха вселенського. Чи сього мало? Може, ще від примаса польського маю випрохувати дозвіл на розторгнення Матрегниного шлюбу? Але його преосвященство має доволі клопотів з вельможним панством, яке після погрому від козаків і після смерті короля геть одуріло і казиться од люті й безсилля. Пані Раїна хотіла б спинити життя але ніхто сього не годен зробити. Я не мав доволі часу щоб здобути таке пожадане для пані благословіння. Міг би купити його, як купив молдавський господар Лупул право пошлюбити черкешенку – мусульманку, давши бакшиш султанові в п’ятдесят тисяч реалів і двісті вісімдесят гаманів золота патріарху. Але Мотрона для мене вища за все золото світу! Мотрона – як слава. А до слави не підкрадаються поповзом, її не купують за золото й коштовності, перед нею не запобігають, з нею не йдуть під вінець, ждучи благословень чиїхось, – її завойовують, беруть силою, ґвалтують, топчуть, нищать, щоб піднятися на уламках…

Пані Раїна мовчала. Чула чи й не чула мене? Чоловік безсилий перед жінкою. Влада так само безсила. Жінку можна топити, як відьму, палити на вогні, як чарівницю, розривати дикими кіньми, як вшетечницю, але знищити саму сутність жіночу кому дано?

Я опинився перед душею темною, непросвітленою. Мав би це помітити давно, та не помітив, засліплений своєю запізнілою любов’ю. Тепер мав спокутувати свою сліпоту. Все горить довкола, а в цієї жінки душа холодна, темна й недовірливо – понура навіть до мене, до гетьмана, до Богдана. А я? Народ ллє потоки крові, поту й сліз, а гетьман ллє потоки слів, і перед ким же? Перед пустою кобітою неправедною! Шкода говорити!

Мотрона і її мати знали про мене все, а я про них – нічого. Та чи й можна щось знати доконечно про жінку? Сприймаєш її такою, як вона є, відтручуєш або береш – ото й усе. Справедливість – це слово, яке лунає найрідше між чоловіком і жінкою. Я не був справедливий до Мотронки. Так і не сказав їй про свою любов у день нашого шлюбу. Не вимовив цього слова не тому, що боявся його, а просто вважав: запізно для мене, Те, що було в моїм серці, мало б називатися якось інакше, ще вище за любов, а як саме – я не відав! Гадав, іцо дарую Мотронці велич, і вона цим вдовольниться, але полишив її наодинці з пані Раїною, а в тої душа виявилася дрібна й скарліла. Для карликів же немає величі. Вони цінують тільки те, що дрібніше за них. Чи ж Мотронка винна, що я пхнув її в обійми пані Раїни?

Але неждано сталося чудо, щось незбагненне, я простив пані Раїну, простив Мотронку, я запрагнув бути великодушним (а може, хотів одступити з гідністю), не приховуючи тяжкого зітхання, мовив до пані Раїни:

– Згода. Матимете бажане. Прошу вспокоїти Мотрону. Мій поклін їй і шана найвища.

Так я визволився від страшного тягаря душевного, знов знайшов потрібну мені волю і навіть завдячував пані Раїні за її зненависть до мене, якою я міг сповна їй відвзаємити. Бо ні в чім ми так не вільні, як у ненависті.

Гетьман утік з своєї столиці, не побувши в ній і десяти днів. Славетний погромця панства ясновельможного поконаний кобітою ганебно й принизливо. В Чигирині стало мені затісно, а душа прагла простору безмежного. Був би той простір коло Мотронки, та де вона? Приречений був тепер на покірливість – стан для мене дивний і нестосовний. То й що ж! В терпеливості й покірливості чоловік позбувається шкідливих схильностей і пристрастей: себелюбства, заздрощів, жадібності, жорстокості, брехливості, боягузтва, дурощів і підлоти. Чи я ще й досі підвладний сим порокам, чи падала їхня тінь і на мене? Хто ж те міг визначити? Тінь є і при сонці, і при місяці – та яка ж неоднакова!

Виїздив з Чигирина при яснім сонці, в святковості й піднесеності, гармати били, люд гукав, золотий пил лягав на кінські копита, золотився весь простір перед нами, козаки виспівували бадьоро й безжурно:

 
Ой на нашій на вулиці,
Ой на нашій кручі
Вигравали чорти куці,
Із вулиці йдучи.
А на нашій на вулиці,
Ой на нашій рівній
Вигравали козаченьки
Вороними кіньми…
 

Біля мого правого стремена тримався мій Тимко, молодий, хвацький, гарний і гожий, за ліве стремено йшла мовчазна змаганина між генеральним обозним Чарнотою і генеральним писарем Виговським, один на величезному коні вороному, сам великий і грізно красивий, а другий на золотистому румаку, тонконогому, високому, короткоголовому (може, щоб легше поратися з ним короткорукому пану писарю), відтручували один одного, відпихали, мовчки, затято, ненависно, виборюючи кожен для себе друге місце по гетьману, так ніби не відали, що місцями розпоряджається доля й історія.

Тимко сміявся, дивлячись на борюкання Чарноти й Виговського, не приховував зловтіхи, хоч душею був на стороні бравого обозного, а писарську душу Виговського зневажав досить одверто, про що казав і мені:

– Батьку, нащо ти підпускаєш до себе отого шляхтичика овруцького? Таж він тільки й норовить, щоб чкурнути до своєї каштелянки новогрудської, яка принесла йому, кажуть, посаг мало не мільйонний! Який же з нього козак, і нащо він тобі?

– Гей, сину, – казав я Тимошеві, – влада – це не самі вівати, та молодецтво, та махання шаблею. Це передовсім чорна робота, страшна й безкінечна. Треба мені до неї чорноробів, волів сірих. Найсіріший з них – Виговський. Вже пересвідчився в цьому. А за стремено хай позмагаються. Ображений відійде – туди йому, й дорога.

Хто ж зможе стати вище марних образ і метушняви – то чоловік справжній. Може, ще доведеться мені втратити не одного й не двох, готов я й до цього. Коли відвертаються від тебе за життя, це ще можна перенести. Коли ж зраджують після твоєї смерті, то цьому немає прощення.

Зовсім несподівано Тимко сказав мені тихо:

– Прости мене, батьку.

– За що, сину?

– Зненавидів я обох тих жінок: і пані Раїну, й Мотрону. Зненавидів уже тоді, як сказано мені, що стала Мотрона гетьманшею, а тепер зненавидів ще більше, коли вони над тобою так позбиткувалися…

Я вжахнувся за сина. Вже не так і за нього, як за всіх тих, хто не збагне моєї душі, за всіх моїх сучасників і за отих малих і боязких нащадків, які злякаються моїх страждань недержавних і викинуть їх геть або ж спаплюжать, очорнять ту жінку, яка була для мене цілим світом, яку я любив найбільше на світі, а часом ненавидів її за те, що змушений любити її і її душу, хоч і невловиму, темну, таємничу, мов нерозгадані письмена.

Та хіба чоловік приходить на сей світ не для того, щоб розгадати його таємниці чи бодай зухвало замахнутися на се?


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю