355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Павел Загребельный » Я, Богдан » Текст книги (страница 14)
Я, Богдан
  • Текст добавлен: 5 октября 2016, 03:29

Текст книги "Я, Богдан"


Автор книги: Павел Загребельный



сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 45 страниц)

Не може бути довір’я вищого, ніж тоді, коли два супротивні озброєні верхівці зсідають з коней один перед одним. Ми з Тугай – беєм зійшли з коней. Ступили один одному навстріч і обнялися. Обидва старі, як той міст позаду. А поряд стояли наші сини, мов міст між нами, усміхалися один одному, покивували весело, майже по – братськи.

Тугай – беєві підвели коня в дарунок. Вороний жеребець, вуздечка в сріблі й бірюзі, стремена срібні, сідло з кованими срібними луками. Для хана мали золотистого Карабаха з убором золотим, для найвідданішого ханського мурзи – срібло, чисте, як серця, з якими йшли до цих людей.

В кріпості все вражало несталістю, тимчасовістю, занедбаністю. Лиш кілька низеньких татарських халуп під черепицею, а то землянки або намети з кінських шкур. Димлять вогнища, вештаються присадкуваті постаті в брудних вивернутих кожухах, хтось щось продає, хтось купує, той тягне коня, той барана на заріз. Правду казав Тимко про убогість тутешню. Трохи більша з тих халуп була Тугай – беєвим пристанищем. Зовні не різнилася нічим од інших, але всередині вся була встелена товстими килимами, од двох мідних, до блиску начищених жаровень ішло блаженне тепло, низенькі шестигранні столики вставлені були срібним і мідним, так само, як і жаровні, до блиску начищеним посудом, металися по приміщенню молоді татарчуки, носячи на великих мідних і срібних підносах гори вареного м’яса, солодощі, глеки з напоями. Носили не знати й звідки, ніби з – під землі.

– Скаржився на убогість, – мовив я Тимкові півголосом, – а тут, бач, які розкоші.

– Та де! Килими ж прямо на землю кидають!

– Хотів, щоб тут була хата на помості?

– Хоч би долівку глиняну зробили. Глини он скільки довкруж!

Чоловік теж з глини. І Тугай – бей з глини. Сидів навпроти мене, на подушках, зжовклий, жилавий, вив’ялений вітрами й сонцем, слухав мою мову, не перебивав, тільки коли я вмовкав, тоді кидав два – три слова і знов примружено слухав, думаючи свою думу, і тоді був мов його кріпость, мов отой вал і рів – неприступний і незбагненний, таємничий, як весь їхній Крим. Залиш очі й вуха по цей бік Ор – копу, вступаючи в межі канства.

– Я поведу тебе до хана, хоробрий муже Хмельницький, – врешті сказав мурза. – Коли приходить до нас такий блискучий вождь дніпровського козацтва, великий хан має його бачити.

– Будемо вважати мене послом, – сказав я.

– Ні, ти – великий вождь і лев, славний добрим іменем своїм! – уперто повторив Тугай – бей.

Але я теж не хотів поступатися і твердив, що тільки посол, аж Кривоніс розреготався на ту нашу суперечку:

– Ніхто й не збагне ніколи: чи посли від Хмельницького, чи Хмельницький послом!

І знов перемірювали ми понуру рівнину під понурим небом, і знов довкола нас була чи то зима, чи то весна, нічого визначеного, як і наша доля і наші надії, свист вітру, виття вовче чи то собаче.

– Далеко ще? – допитувалися в мене козаки, а я й сам не знав, бо видавалося іноді, що їхатимемо отак до кінця свого життя, спинатимемось на пагорби, перебрідатимемо річки, минатимемо татарські ватаги, одиноких верхівців, двоколісні повози, запряжені верблюдами, а тоді знов пустеля й пустеля, від якої заходиться серце. Далеко заховався хан татарський! Далеко й глибоко!

Бахчисарай і не з’явився, і не виникнув, а просто опинився під копитами наших коней, бо рівнина скінчилася, провалилася глибокою й вузькою ущелиною, а в тій ущелині притулилася ханська столиця, палац серед садів, як читалося татарське слово «Бахчисарай».

Над долиною стирчали гостряки мінаретів, головна вулиця столиці тягнулася вздовж ущелини понад берегом брудного ручая – Чуруксу, на всій тій вулиці, здається, єдиним тихим місцем був ханський палац, а так усе гриміло й дзвеніло, гамір людський, іржання коней, гавкання собак, брязкіт мідників, крики торгівців, пахощі вареної баранини, солодощів, теплий дим з бузень і кав’ярень, – не було тут нічого від голодного й дикого духу орди в поході, скорше схоже було на маленький Стамбул, принаймні на одну з його дільниць, бо для Стамбула тут не стачало величі, моря і вічності.

Таку велику купу гяурів у столиці ніхто не хотів тримати, тому нам довелося шукати пристанище в передмісті Салачик, де нас прийняв купець – вірменин. Тугай – бей порадив мені терпляче ждати, обіцяючи своє заступництво перед ханом і сприяння в усьому.

Тяжке сидіння біля підніжжя чужого трону. Я привіз з собою заздалегідь складені листи до хана Іслам – Гірея і до його великого візира Сефер – аги, тепер передав ті листи з належними подарунками. З ханського двору йшли до нас вервечкою улани і капихалки 43  43Ханські чиновники.


[Закрыть]
, мовби для знайомства або просто поглянути на козаків, але кожен домагався дарунків, і наші юки охлявали загрозливо, і Демко тільки руками об поли бив, стрічаючи та проводжаючи ненажерливу ханську сарану придворну.

– Батьку! – гукав обурено. – Ну, чи бачено ж таке! Вчора приїздять одразу аж два мурзи. Один у вивернутім кожусі, другий в мусульбасі, баранами підшитім. Таки ж мурзи, бо замурзані, мовби й не вмивалися ніколи, а домагаються соболиних ферязів і коней з рондами 44  44Кінська збруя (польськ.).


[Закрыть]
! Я їм кажу: нема. А вони мені: як нема дарунків, то ми послів замикаємо на Мангупській горі і б’ємо, як собак! Можемо, кажуть, далеко й не везти, бо ось тут, у Чуфут – кале, є в нас печера Чаушин – кобаси, куди теж кидаємо гяурів, поки не пришлють за них викупу. Нема соболів, чого їхали до Бахчисарая? Ну ж тіатарва! Я вже тут розпитую, які ж їм «упоминки» найбільше до смаку. То й що ж? Кажуть так. Для хана золоті або бурштинові шкатули з самоцвітами, міхи з червінцями, соболі й куниці, кольорові шуби з інших хутр, дорогі кафтани, шапки й чоботи, шиті золотом сідла, шовк, оксамит, золоті дзиґарі, зброя в золоті й самоцвітах. І це так: для хана, його братів і синів, для його жінок і дочок, а тоді для візира, для мурз, беїв, чортів – бісів, а тоді для отої всієї сарани. Та звідки ж воно в нас?

– Держись, Демку, – вспокоїв я його. – Роздавай, та не все, бо й ще пригодиться.

– Та вже бачу. Одна орда до нас на Вкраїну бігає, а друга, ще більша, засіла тут у палаці ханському і чи то благоденствує, чи то рота роззявляє – і не збагнеш!

Був мій Демко нетерплячий, як усі молоді козаки, та й сам я тоді був, може, ще нетерплячіший, а що мав удіяти? Переговори – річ завше марудна, тепер же йшлося про переговори, яких ніхто ніколи не чув, не бачив. Споконвічні вороги мали поєднатися мало не по – братськи! Чи ж треба було дивуватися тій настороженій неквапливості, з якою ханські придворні придивлялися й, сказати б, принюхувалися до нас. І це ж при тому, що десь мій незрадливий (бо так праглося думати!) побратим Тугай – бей воював за мене перед усіма, аж до самого хана доходячи.

Немає ліпшого способу вскочити в довір’я до чужинців, аніж виявити свої знайомства давні й недавні, відшукати всіх тих, з ким ти рубався запекло, а тоді, може, й ділився здобиччю, поневірявся разом або ж геройствував, жував сухаря черствого чи в’ялену конину з жовтим тлущем, пив нашу оковиту, яка збиває з ніг не те що чоловіка, а й бика, або ж ріденьку бузу просяну, що шумить тільки в роті, а не в голові.

Побратими мої знайшли за ці дні давніх своїх татарських знайомців, я міг вдовольнитися вже тим, що мав собі сприязненого Тугай – бея, але згадалося забуте, спливли в пам’яті кляті роки неволі стамбульської, тож і спитав я ханського дворака впливового, коли прибув той на обід до мене, чи не чував він про того капудан – пашу, в якого був я, вважай, чоловіком довіреним в часи хоч і відлеглі, та ще, бач, пам’ятні. Той довго перебирав мені імена султанських адміралів за останні тридцять років, і виходило, що змінювалися вони іноді так само часто, як пори року, бо змінюються ж навіть султани, окрім того, немає на світі менш тривкої речі, ніж султанська милість. Ще на суходолі люди сяк – так утримуються, і, скажімо, великих візирів за цей час було в Стамбулі не більше десятка, що ж до капудан – паші, то тут ліку простежити просто незмога.

– Ага, – сказав я. – Справді, на вершинах дмуть вітри найгостріші, і втриматися там найтяжче. Щоправда, внизу так само косить безжальний серп долі, та все ж часом люди живуть там трохи довше. Ось у мене в ті дні був побратим з яничарів Бекташ. Ім’я й не власне, а якесь прозивне, святий їхній яничарський, як мені відомо, та все ж чи не чувано чогось тут про яничара стамбульського Бекташа?

І тут мені сказано було, що Бекташ став чоловіком відомим, дослужився до яничарського аги, а тепер став аталиком, себто вихователем спадкоємця султанського трону шах – заде Мехмеда.

Я терпляче розпитував далі. Той це Бекташ чи не той, хто ж те знав, та вже моя ймовірна дружба давня з ним одразу надала мені ваги в очах ханських прислужників, до того ж виявилося, що й молода султанша, яка подарувала хтивому султану Ібрагіму спадкоємця трону, була нібито українка, звалася Турхан – ханум, себто «вельможна жінка», і татари джеркотіли поміж собою: «Козачка! Козачка!..» Може, й справді якась козацька донька, забрана в ясир, стала знов, султаншею, як то було сто літ тому з славною Роксоланою при Сулеймані Пишнім?

Як то сказано: догнав чи ні, а погнатися можна. Я спорудив невеличке послання до Бекташ – аги, питав, чи се він, якого я колись знав, розповів про себе, приклав до рукописання свого дарунки наші козацькі і попросив ханську службу при нагоді все те передати в Стамбулі. Знав, що все буде передано, бо чесність серед цих людей цінувалася над усе, однак не вельми й вірив, що всемогутній Бекташ – ага при султанському дворі той самий молодий яничар, з яким я заприязнився колись у капудан – паші.

Так поволі (а в нас же серця рвалися від нетерплячки!) спливав час у ханській столиці.

Нарешті прибігли до мене ханські скороходи – чугадари і повідомили, що іде сам кіларджі—баші разом з диван – ефенді, які мають повезти мене до великого хана, хай буде вічною його тінь на землі.

Посольство моє начепило шаблі, засунуло пістолі за паси, розчесало вуса, надягло шапки свої козацькі – так і зустріли ханського гофмаршала і секретаря іноземного, які прибули з пишним почтом, самі в дорогих шубах і в високих хутряних шапках, обмотаних зеленими тюрбанами. Знов мав тягти бідний Демко з Іванцем дарунки, знов лилися лестиві слова пусті, аж поки врешті вирушили ми повз мечеті, крамнички й метушняву бахчисарайську до того притулку тиші й поваги, що звався Хан – сарай. Палацова брама була одразу за кам’яним містком через Чуруксу. Ми під’їхали до неї в супроводі високих ханських чиновників, та цього виявилося не досить, бо від обвішаних зброєю хапу – агасі побіг мені навперейми їхній капуджі—баші, висмикнув шаблю з піхов, доторкнувся нею до моєї поли, закричав: «Зійди з коня, гяур!»

– Знає ж, на кого розтуляти губу, – гмикнув Кривоніс, який знався на татарській мові, я ж махнув Демкові, щоб видобув там з своїх саков приготовлене для цього запопадливого ханського охоронця, а сам уже злазив з коня, бо й так знали ми, що до палацу вступати слід пішо.

Дерев’яна, кована міддю брама зарипіла, як татарський віз (якого, до речі, ніколи не мастять, бо що більше він рипить, то більшу здобич везе, окрім того, чесному чоловікові нічого ховати від сторонніх, то тільки злодії ходять і їздять нечутно), і нас впустили туди, де чи й був бодай один козак за всі віки.

З великого двору палацового нас одразу під пильним наглядом сторожі проведено до посольського садочка, обнесеного високими кам’яними стінами, там ждали, поки буде впущено в покої внутрішні. Там знов стали перед залізними дверима, над якими я прочитав напис: «Цей блискучий вхід і ці величні двері споруджені за повелінням султана двох материків і володаря двох морів, султана, сина султана Менглі—Гірей – хана, сина Хадж – Гірей – хана 909–го року». Дев’ятсот дев’ятий рік по хіджрі був у нас рік 1505–й. Не такі вже й дикі ці хани, як поглянути.

Перед залізними дверима передали нас ханському церемоніймейстеру балджі—баші і размін – бею, який представляв ханові послів іноземних. Вислухавши їхні напучування, ввійшли ми в невеличкий покій, тоді до високого залу дивана, але нам пояснено, що хан прийме нас у своєму золотому кабінеті на знак особливого довір’я, тому йшли ми далі, знов опинилися в маленькому дворику з басейном, звідти – до літньої кофейні ханської, через яку по дерев’яних рипливих сходах піднялися до великої посольської кімнати, а вже з неї – в посольський коридор, з якого мали потрапити до, ханського золотого кабінету.

Позолочені двері були відчинені, балджі—баша став на порозі, викричав нам в обличчя всі титули свого повелителя: «Великої орди, великої монархії, великої провінції кипчацької, столиці кримської, необмежених татар, незліченних ногаїв, гірських черкесів, воєнної тугації великий імператор, високий монарх, володар од сходу сонця, Іслам – Гірей – хан, якого життя і щасливе панування хай триває вічної».

Тоді впустили нас у золотий напівморок, де на парчевих подушках возсідав Іслам – Гірей, ми нагнули свої непокірливі шиї і вклякли на одне коліно, мали б ще заплющити очі від сяйва золотого каптана ханського і його золотої шапкй з самоцвітами, але я доконечно мусив бачити лице повелителя всіх татар, тож не заплющувався, не відвертав погляду. Тисячі облич пройшло переді мною за довге життя, не всі зосталися в пам’яті, а це мав тримати, як свою долю. У хана лице було мовби хлоп’яче, хоч і був чоловік уже в літах (може, на кілька років лиш молодший за мене), якесь невловиме, ніби поламане вітром, очі геть не татарські, округлі, гострі, як стріли з лука, губи зневажливо підібгані. Мав свої обрахунки з світом, який не був надто милостивим до Іслам – Гірея. Замолоду потрапив у неволю до поляків і цілих сім років свдів у Мальборку. Тоді треба було втікати в Порту, бо в Криму почалася гризня за ханський трон, а Стамбул охоче приймав у себе кримських царевичів, щоб лякати хана тими, що ждали скуштувати халви володарства. Коли вже Іслам – Гірей мав сісти на троні, наперед вискочив його молодший брат Мехмед, який зумів наобіцяти султанським візирам більше, заодно вмовивши їх, щоб сховали старшого брата якомога далі, аж на Родос, звідки вже не було вороття нікому. Та чи то Мехмед – Гірей не догодив Порті, чи то Іслам – Гірей зумів перекупити найближчих підніжків султанського трону, але незабаром на Родос помандрував уже молодший брат, а старший нарешті засів на кримському троні. Кому тепер міг вірити цей чоловік, кого поважати, кого шанувати?

Хан стріляв очима по наших постатях і по наших чубах, він міг би довго смакувати й втішатися нашими нагнутими шиями, але, знаючи межі людського терпіння, милостиво змахнув рукою, припрошуючи нас сідати на килими. Доки размін – бей викликував наші імена, хадим – ага мовчки показав своїм євнухам, щоб мерщій підкладали нам під боки шиті золотом подушки, і ми всідалися вже й не по – козацьки, а мовби якісь паші заморські абощо, а вже тоді я розпочав свою мову. Треба було передовсім вихваляти всіляко повелителя всіх татар, але вихваляння в мене якось не вийшло, все заверталося на болі та нещастя народу мого, хоч і знав я, що чужі болі ще ніколи й нікому не дошкуляли. Великий візир, Гаразд знаючи норови свого повелителя, урвав мою мову, спитавши, чи то правда, що король звелів козакам воювати Порту, отже й Крим. Я мовчки передав королівські листи до козаків. Хан сам вчитувався в них, бо вмів по – польськи після своїх сидінь у Мальборку. Мовчки повернув листи великому візиру, той – мені. Іслам – Гірей перемовився півголосом з великим візиром і Тугай – беєм, єдиним з мурз, допущених на цю власне таємну розмову з козацькими послами, після чого Сефер – ага спитав:

– Як можемо вірити козакам, що стільки разів виявляли віроломство до благородних татар?

Я міг би багато сказати цьому нікчемному царедворцеві про вагу іхгіього благородства, але мав мовчати і гнути шию.

– Залишу великому ханові свого сина, – сказав я.

Тугай – бей засовався на подушках. Він знав, що то віддавати сина силоміць чи добровільно. Хан кивнув милостиво. Тимоша приймав у закладними. Але й цього йому було мало.

– Поклянись! – звелів він мені.

Я роззирнувся. На чому ж присягати? Євангелія немає, бо отця Федора в палац брати не велено. На Корані? Але ж я не мусульманин, не вірю в їхнього Аллаха, бо маю свого Бога.

– Великий хане! – мовив я. – Хай буде вічна слава твоя, твоєї руки і твоєї осяйної зброї. Для козаків найвищою святістю є те, чим вони виборюють свою волю: шабля та спис. Дай свою шаблю, і я заприсягну на ній, щоб твоя величність мав віру в чистоту наших намірів.

Іслам – Гірей усміхнувся й звелів принести свою шаблю. Його селердар – ага 45  45Зброєносець.


[Закрыть]
зродився, як святий дух, так ніби стояв за дверима й ждав, кому відтяти голову. Він блиснув мені перед очима золотими піхвами ханської шаблі, видобув синюватий клинок, мовби вагаючись, потримав – його якусь мить, тоді дав мені до рук. Я став по – лицарськи на одне коліно, поцілував холодну гостру сталь, урочисто промовив по – татарськи: «Боже страшних сил, усієї видимої і невидимої тварі содітель! Присягаюсь, що хоч би що я загадав, хоч би чого попросив у його ханської милості, все робитиму без підступу й зради. Якби я замислив що – небудь на шкоду його ханської милості, то нехай, страшний Боже, ця шабля зітне мені голову!»

По цих словах я подав шаблю ханові, і він милостиво кивнув мені й звелів селердар – азі взяти зброю.

Але ще перед тим стали наді мною два ханські тілохранителі—оглани з оголеними шаблюками в руках, так що опинився я під сталлю, та це не злякало мене, думка моя пульсувала гостро й потужно, тепер уже мав я до кінця свого життя йти отак крізь шаблі, пробиватися крізь їх смертельний блиск, крізь холодну білу смерть, яку несли вони з байдужою невтомністю всім винним, а здебільшого невинним душам.

Заговоривши, Іслам – Гірей звертався мовби й не до нас, а до простору, очі його, щоправда, свердлили мене, а лице повернуто кудись убік, і голос його різкий так само летів кудись понад нами й поза нас, так що ми мали виловлювати його, збирати, як жебраки збирають крихти, кинуті їм недбалою рукою багатія, та що тут можна було вдіяти, коли від слів цього немилосердного чоловіка залежала доля; мого задуму.

Однак слова, попри всю зневажливість способу мовлення ханського, були прихильні й милостиві:

«Милості наші схвилювались, як море, і сонячні промені розійшлися по всесвіту від захвату, бо в нас народилося бажання виявити покровительство блискучому вождю козацтва дніпровського, левові, славному добрим іменем, хороброму мужу Хмельницькому Богдану і видати про це своє повеління – знак щастя і взірець вишуканості».

Далі було не так складно, бо йшлося про харадж, який треба було приносити щороку до стремен ханських під іменем подарунка, про гроші для мурз, про гроші на озброєння, на коней і на харч для війська, а кінчалося й геть несподівано, бо хан, посилаючись на вічний мир між султаном і королем, участі в війні проти королівства Польського брати не міг, обіцяв тільки послати на поміч «хороброму левові Хмельницькому мужнього барса, прославленого воїна великого Тугай – бея» з його ногайцями.

Великий візир сказав, що грамоту ханську ми одержимо завтра, після чого Іслам – Гірей підвівся й запросив усе посольство разом з мурзами і духовними особами, які з’явилися в покоях, до обіду.

Повільно переходили до іншого покою, так само розписаного золотом, з решітчастими вузькими вікнами. Євнухи носили кувшини з тазами й рушниками, опускалися перед кожним на коліна, зливали воду, подавали рушники, тоді пов’язували серветки, як малим дітям. Хан пив саму воду, нам на вибір були вина, пиво, просяна буза, горілка наша і турецька, в яку треба було доливати води, щоб вона побіліла і стала схожою на молоко, яке правовірний може пити, не ображаючи свого пророка, при ханові, може, слід було б виявити стриманість, та надто довго були в напруженні, тому спробували з Кривоносом і турецької, і своєї горілки, я підлив і великому візиру, щоб хоч трохи розм’якшити його шорсткий язик, і татарські змисли виявилися так само податливі, як і християнські, Сефер – ага розчервонівся від горілки, присунувся до мене ближче, прошепотів:

– Ти ж знаєшся на турецькому письмі, то й не тобі розказувати, як читаємо ми фірмани з Стамбула. То вельми хитре письмо. Коли над певним словом крапка поставлена пером султанського язиджі, то воювати проти короля не можна. Коли ж то насиділа муха, тоді можна.

– Скільки ж та муха має проковтнути золота, щоб насидіти таку гарну крапку? – поцікавився я.

– Коли ти знаєшся й на годуванні мух, то ти справді Великий вождь козаків дніпровських, – вдоволено промуркотів Сефер – ага.

Їли довго й багато, до стогнання. Не те що козацька тетеря й саламаха. Аші—баші 46  46Ханські кухарі.


[Закрыть]
носили гори м’яса, дичини, пілавів, тоді була втіха горла – солодощі й плоди, шербети і уяршем 47  47Кисле молоко.


[Закрыть]
, по обіді знов євнухи носили кушини з водою, мили ми руки й губи, перейшли ще до нового покою, де всілися на решітчастому балконі й стали дивитися на акробатів і слухати ханську зурну внизу в залі, а нам тим часом подавали сластьони, каву в золотих фельджанах і довгі кальяни з бурштинами, обсипаними яхонтами і діамантами.

Обід тривав до пізньої ночі, він став і вечерею водночас, затягнувся довше, ніж переговори, власне став продовженням переговорів, там виявлено було нам милість і обіцяно поміч, тепер нас намагалися приголомшити й знетямити, вбити в наші вперті козацькі голови переконання в тому, який великий хан Іслам – Гірей, який він дивовижний, багатий, витончений, мудрий, може й геніальний.

Коли досьорбали каву, хан показав рукою, щоб я передав йому свій фельджан, я посунув до нього золоте кунштовне начиння, Іслам – Гірей перевернув мій фельджан на блюдце, трохи почекав, поки розтечеться гуща, тоді підняв посудину, глянув на неї і на блюдце й став вичитувати знаки, виписані кавовою гущею.

– Божі вуха з твоїх уст, великий хане! – вигукнули його царедворці, та він чи й почув їх, зосереджений на своїх пророкуваннях, що зачіпали вже не тільки мене, а й його самого, віднині мого союзника.

– Бачиш цю постать потужну в фельджані, – поважно мовив хан. – Свідчить вона, що досягнеш величі. А що постать похила, то скакатимуть на твою велич ниці люди всіляко. Від стоп аж до карку скакатимуть, і ніяк од них не вбережешся.

Я хотів відповісти йому нашою приказкою: на похиле дерево кози скачуть, та змовчав. Що мені ті кози!

Хан же підняв свій фельджан, який перед тим так само перевернув над блюдцем, мовив далі ще з більшою поважністю:

– Можеш бачити тут, яка велич моя. Вона очищена владою, отриманою у спадок, і влада ця – необмежена й незалежна. Ти ж будеш залежний од усього, і буде тобі тяжко. Тепер поглянемо на блюдця. У мене великі путі, і всі вони вільні, як вітри. В тебе теж великі путі, але так само обмежені, як і велич. Ходитимеш сушею, водою великою і водами малими, але щоразу доведеться тобі долати перешкоди, і ще й не знати, чи ти їх здолаєш.,

Я посміявся собі в ус на ту бундючність. Здолаємо! Все здолаємо!

Вельми докучала нам неймовірна поважність, яка панувала впродовж цього безкінечного об’їдання й обпивання. Кривоніс іноді виривався з якоюсь зухвалою мовою, навіть терплячий Бурляй совався на своїх подушках, погмикуючи й тяжко відсапуючи. Я гамував їхню нетерплячку, обіцяючи в думці, що більше не їстимемо таких обідів – ні ханських, ні султанських, ні королівських.

Повернемось до козацьких сухарів та вже там і зостанемось. Ой повернемось!

А тим часом, сильні і шумні від вина ханського будучи, радісно їхали з палацу, вельми уконтентовані переговорами та ще й обдаровані щедро ханом на одпуск і вклоняння. Самому тільки мені дарунків було піднесено на три або й чотири тисячі золотих: черкеський панцир з мисюркою та карвашами 48  48Рукави до панцира.


[Закрыть]
, з модним сагайдаком, стрілами й шаблею під позолотою, двоє коней подунайських у сідлах і легкій, але, вельми вишуканій Черкеській збруї, виборну янчарку 49  49Рушниця турецької роботи.


[Закрыть]
, нарешті, каптан з доброго багатого грезету і кунтуш найкращого французького сукна, підшитий найвиборнішими сибірками 50  50Соболі.


[Закрыть]
. Та й усе посольство обдаровано було сукнями 51  51Верхня чоловіча одіж.


[Закрыть]
, мусульбасами і сап’янами. На дорогу ж від хана прислано три куфи вина, п’ять биків, 15 баранів і всієї іншої знадоби, а також звелено доставляти до двору вірменина, де лишав я свого сина Тимоша, готовизни по потребі, як синові гетьманському для підтримання його честі.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю