Текст книги "Я, Богдан"

Автор книги: Павел Загребельный

34

Скільки вод перебрів мій кінь, скільки трав потоптав, скільки вітрів розвівало його гриву. Вітри ніколи не вгавають, і ріки вільно течуть, і трави зеленіють, а над усім вивищується пам’ять людська, і я – в тій пам’яті. Вона мучить мене й по смерті, ятрить рани душевні, кривавиться невигойно.

Я не вмер у Чигирині й не похований у Суботові. Вночі перелетів до Києва, супроводжуваний добрим духом Самійла з Орка, постригся в Печерському монастирі під іменем отця Самуїла і так прожйв сто літ і п’ятнадцять, стежачи за діями світу, а тоді жив далі в думці, слові, переказі, пісні, хвалі й прокляттях, у парсунах і монументах, – і кінця мені не було ніколи.

Може, й парсуна моя найліпша була в Печерській лаврі на північній стороні великої церкви, біля мощів Митрополита Михаїла, де я зображений був на весь зріст, та була та парсуна замазана по височайшому повелінню об устранєнії із церков зображень не святих лиць. Повеління йшло од того самого царя, що загнав у жорстоке заслання найбільшого поета мого народу. Так поєднуються віки й імена навіть у нещастях і горі.

А мій же вік був геть безіменний. Самі козаки, та кобзарі, та моря крові. Кров завжди безіменна. Але яка ж страшна та безіменність! Пісні кобзарів лунають над степами, і яка ж тужлива їхня безіменність! Народові потрібні імена, як хліб і слово. Я дав ті імена під Жовтими Водами й Корсунем, під Пилявцями і Замостям, у Києві й Чигирині, а після Збаража мав зібрати їх у компут, у перший реєстр мого народу, який однині отримував ім’я не загальне, не прозивне, а уособлене й щоразу неповторне, як неповторною є кожна людина, що приходить на світ.

Стародавніх греків ніколи не було занадто багато, та ніхто не здогадався їх переписати. Александр Македонський переміг темні полчища Дарія з щуплим військом, але ми знаємо тільки імена Александрових поплічників найближчих. Спартанців царя Леоніда, які полягли при Фермопілах, знаємо тільки число, та не імена.

Я дав імена своєму народові, записав його для історії після Зборова, що не Став моєю найвищою фортуною, однак не став і ганьбою, якої так страшився я в ту ніч зради мого найпершого союзника Іслам – Гірея.

У Зборівській угоді був пункт про те, що козацький реєстр побільшується до сорока тисяч. Такого компуту ще ніколи не укладано в моїй землі.. Шістнадцять полків обіймали величезний простір із заходу – по Горині, Случу й Дністру до впадіння в нього Ягорлика, з півночі – по Прип’яті, Дніпру до впадіння в нього Іпуті, по Десні й Сейму біля гирла Клевані, зі сходу – по верхній течії Сейму, Сули, Псла і Ворскли, а з півдня – по верхівцях Інгулу, Інгульця і Куяльника до гирла Ягорлика. Вже й сі межі затісні були для народу, та мав я вдовольнитися поки що, як то сказано, est virtus licitus abstinuisse 126  ¹²⁶Дозволена доблесть дотримуватися міри (лат.).


[Закрыть].

Яку ще націю переписувано будь – коли? Може, ісландців, які раділи кожному, хто здолав холодний, жорстокий океан, з роду в рід передавали імена тих, хто перший ступив на кам’янистий острів посеред безмежних холодних вод, і з гордістю вели від них свої родоводи. Послати б туди своїх послів, щоб розпитали, послухали той мудрий у своєму самозбереженні маленький народ. Та надто далека дорога до тої Ісландії, густі тумани закривають її від мого погляду, а ще: замало відпущено мені часу на всё, що мав зробити. І по Україні не міг поїздити й походити, щоб самому приглянути за складанням реєстру, послухати мови свого козацтва, виокремити самому найцінніших, визначити обранців, бо хіба ж обіймало оте число сорок тисяч увесь народ? Гай – гай! Незліченна сила війська була в полках. Інший полк мав козацтва тисяч більше двадцяти, бо що село, то й сотник, а інша сотня мала люду й тисячу цілу. Все живе піднялося в козацтво, заледве й знайшовся б у якім селі чоловік, що не мав або сам, або його син до війська іти, а коли сам нездужав, то слугу – парубка посилав, інші Ж, хоч скільки їх було, всі йшли з двору. Навіть з городів, що мали право Магдебурзьке, присяглі бурмістри і райці свої уряди покидали, бороди голили і до війська йшли.

Чи ж треба дивуватися, як тяжко було вмістити в сорокатисячний компуг таке незліченне військо? Обозний Іван Чарнота і полковники мали списувати передовсім козаків кінних і ружейних, які служать здавна і на всяку службу годні й охочі. Реєстр складали поволі, обережно, майже тайкома, обставляючи все це речами приємними: виплатою за службу з королівського скарбу, обіцянками висилки в здобичливий похід з гетьманом. Місяця октобрія дня 21–го я скріпив власноручним підписом реєстр на сорок тисяч чоловік, перший список (гай – гай, який же куций і неповний!) свого народу, нації своєї, ядра майбутніх поколінь. Не всі там імена стоять, запорожці пішли на свої острови, не побажавши проміняти волю на королівську службу, тож будуть ще імена й поза моїм реєстром, та й довкола самого комруту вже аж кипіло від людей, може достойніших, але треба було виокремити, треба було обмежитись, бо влада – се передовсім обмеження. Відав я, що чимало таких, які пхалися в реєстр, відтручуючи вартісніших, часто згодні й не попадати туди самим, аби лиш не пустити сусіда або знайомого. Так і сталося, що ми недобрали й до сорока тисяч, записавши в реєстр тільки 37 745, хоч могли б виставити хоч і мільйон! Та я скріпив підписом те число і не шкодую і готов іти на суд людський і Божий з сумлінням чистим.

Які ж імена, які прізвища стоять у тім першім списку мого народу? Від занять батьківських, від походження, від норову й заслуг, майже немає прізвищ, що вказують на володіння місцевістю чи бодай сяке – таке закорінення, на тимчасову сталість. Були шевці й шевченки, гончарі й гончаренки, ковалі й коваленки, бондарі й бондаренки, мельники й мельниченки, теслі й тесленки, стельмахи й стельмашенки, кравці й кравченки, ткачі й ткаченки, шаповали й шаповаленки. Були від Адама і Єви – так і звалися: Адаменки, Євенки. Одні були бажані, другі жадані – то й звалися: Бажан, Жадан. Не вміли стишувати своїх голосів, говорили між собою, шапок не скидаючи, були горді з панами й з самим чортом, отож і звано їх шумейками, крикливцями, говорунами, Гордієнками, або ж на козацький манір: Семен Нездіймишапка (з Кременчуцької сотні Чигиринського полку). Більшість рвалася в битви, а були й такі, що не відтягнеш їх од миски, од юшки та борщу, од пирогів та каші, – тож і прізвиська їм дочеплено: мисченки, ющенки, борщенки, пироженки, кашоїди, книші, лемішки.

Мали ми душі відкриті й добрі, тож приходили до нас звідусюди, од різних народів і зоставалися з нами, прибравши нові козацькі прізвища: москалі, донці, ляхи, мазури, волошини, литвини, турчини, татаренки, угрини, жидовчини, циганчуки. Тільки в Мартина Пушкаря в Полтавськім полку були Микита Москаль, Іван Москаль, Гришко Москаль, Іван Донець, Давид Болгарин, Степан Волошин, Павло Татарин, Мілаш Донченко, Семен Мазуренко, Блажко Татарченко, Йоська Циган і аж три євреї: Семен Рубанчик, Семен Халаїмовський, Мусій Авраменко.

Багато хто не мав прізвищ, а самі тільки імена, навіть сотники, хорунжі й осавули. В Роменській сотні Миргородського полку Василь сотник, в Полтавськім полку – Оксюта сотник, в Борзненській сотні Чернігівського полку – Пилип сотник. Може, не хотіли називати своїх прізвищ, бо не завжди були вони призвоїті, предки наші не вельми переймалися судженням світу про себе, виказували свій буйний норов нестримно й щедре, отримували за те прізвиська досить незвичні – отак і передавали їх у спадок своїм синам та онукам. Панство сміялося з тих прізвиськ, а полкова старшина горнулася до панства, отож і зрікалася спадкових своїх імен, прості ж козаки раді були записатися якнайповніше, щоб видно було їхній рід, їхні корені, норови й удачу. Так і з’явилися в реєстрі Іван Широкогополя, Федір Гостроговорищенко, Роман Замриборщенко, Гнат Урвисаленко, Максим Засядькововченко, Проць Проколикшценко, Мартин Голапотилиця, Васько Оридорога, Іван Кадигроб, Іван Покиньбатько, Лаврін Шабелтасненко, Іван Напивайченко, Педор Куйбіда, Яцько Урвихвіст, Павло Понесикляча. В Мурахівській сотні Брацлавського полку був козак геть без імені. Записано було так: «З Рагомира» – і більше нічого. Виговський прийшов до мене спитати, як має тут повестися, – я знизав плечима: «Так чоловік записався, то що ж ти тут удієш». У Веприцькій сотні Полтавського полку писарем був Іван Хвостик. Чи то мав чоловік веселе узвичаєння, чи ображений був за своє трохи кумедне прізвисько, хоч як воно там, та понаписував він козакам своєї сотні чи не найрясніше отих наших аж надто питомих наймень. Були там Михайло Кваша, Охрім Пожар, Антон Сметана, та то ще й нічого, бо поряд з ними вписані Северин Божаямолитва, Степан Жовтавода, Іван Штаниодні, Яцько Уломиноженко, Грицько Дурнопхай, Іван Семибаламут.

Були в моєму реєстрі спогади про великі діла й звершення, вичитувалися в ньому ще більші надії, та вже проростали й майбутні незлагоди, чвари і зради, що зватимуться іменами їхніх призвідців: Виговський, Тетеря, Брюховецький, Дорошенко, Самойлович, Многогрішний, Мазепа.

Як єсть, то шелесть, а як нема, то сквересть. Одним тісно було в реєстрі, і вільною душею рвалися вони з нього, прагли широкого поля і вітрів буйних, інші сиділи в ньому кліщами, вгніздювалися, вривалися, як кроти, вгризалися, як хробаки, підточували живе тіло, підпилювали буйне дерево. Поки зло не записане, воно мовби не існує. Поки ті чи інші просто звалися полковниками, сотниками, осавулами, отаманами, то не завжди різнилися від простих козаків навіть одягом, бо кожен носив на собі те, що доскочив у бою. Тепер стали записані, утвердилися не так у своїх знаннях, як у домаганнях, настирливості й знахабнілості, і кожен приставав до гетьмана свого, мов з ножем до горла, і знай твердив: «Дай!»

На спустіле місце лядських панів висунулися заслужені й знатнії українські людове, які притьмом кинулися добувати собі маєтностей і підлеглих. Не так пани, як підпанки!

Я вважав, що перед свободою всі рівні, а мій писар генеральний пан Виговський, приносячи мені на підпис цілі скирти універсалів з наданнями для старшини, бридливо ворушив своїми шляхетськими вусиками;

– Рівність – це несправедливість для здібних.

– Хто ж здібний? – допитувався я.

– Ті, кого ти вивищив, записавши в реєстр генеральними старшинами, полковниками й сотниками, – відповідав спокійно пан Іван. – За послуги війську треба платити. Хай платять ті, кому воно служить.

– Що ж скаже простий люд?

– А що простий люд? Йому Бог не лишив нічого рівного іншим, крім душі. Душею зрівнятися – хіба то не найвище щастя?

– Добре мені щастя, коли жити ні з чим! Розоріння в землі таке, що немає й живого собаки часом у селі, не те що хлопа, а мої старшини знай канючать: «Дай! Віддай!» Задарма ніхто не те що шаблею не махне, а й чхнути не хоче!

– Слушно мовиш, гетьмане, – тихо згоджувався зі мною Виговський, підкладаючи мені під руку нові та нові універсали. – Кожен має нести свою службу. Козаки – військову. Святі отці – молитовну. А посполиті – майнову. Так створено світ, і хто ж його ладен змінити!

«…Маючи особливий взгляд на значниє в Войську Запорозькім пана Івана сотника полку Чернігівського заслуги, респекгуючи на пана Івана вірні при боку нашім послуги, котриї доброї так же ожидають заплати, далисмо йому два села в Чернігівськім полку, Смолин і Максим, і виш помененні села віддані нашим конфірмуєм універсалом. Войтам зась помененних сіл зо всією громадою, аби належитоє віддавали послушенство сурово повагою cero нашого універсалу приказуєм».

«…Видячи пана Никифора Калениковича, товариша войськового, до справ воєнних способность, до котрих і в дальший час його побуждаючи, надав йому к домовій вигоді його село Івашків…»

«…Респекгуючи ми на зичливії услуги, в Войську Запорозькім роненії, значного товариша полкового ніжинського Марка Івановича, а до дальших заохочуючи, надалисмо оному село Припутні до ласки наше войськовоє…»

«…Теди ми, повабляючи його, отця Максима, до того, аби охочим серцем до Господа Бога приносив за нас молитви свої ієрейські, подаємо йому во владєніє слободку оную і яко варуєм, аби йому ніхто до ласки нашої не чинив у том перешкоди, так і жителям слободки оної приказуєм, аби йому в пристойних повинностях були послушними».

Колишні шляхетські маєтки стали войськові свободні, у волі й диспозиції гетьманській, тож тепер знатне товариство за свої вірні служби випрошувало й виривало ониї в мене і в полковників, і що ж я міг удіяти? Так наподанно полковників своїми універсалами підтверджував, яко і сам, усмотрівши заслуги чиї вірні, своїми ж гетьманськими універсалами без перешкод ониї маєтності опреділяв то на уряд, або на ранг, себто не у власність, а тільки на володіння на той час, поки займає посаду військову; другим к домовій вигоді, себто на якийсь час для вспоможіння дому; третім до ласки войськової, себто до наступного мого універсалу; четвертим у спокійне і безперешкодне володіння – то вже навіки.

– Твориш аристократію козацьку, гетьмане, – припечатував кожен свій підпис безвиразними словами Виговський. – Без аристократії немає нації, а тільки плем’я. І цар московський не візьме тебе під свою руку, допоки гетьмануватимеш над гультіпаками. У нього бояри, воєводи, дворяни, патріарх, єпископи, ігумени, чим же похвалишся перед ним ти? І хто поможе тобі втримати владу, яку обійняв нині?

Виговський. Хворе сумління моє, сивий чад моєї крові, який труїв мене безнастанно і без якого я, однак, не міг жити. Хто це пояснить і збагне? Скільки разів я готов був знищити його, розтерти, як розхлюпаний трунок, він бачив це, знав і дивився на мене приречено очима біблійного сина Авраамового, та не пробував ні боронитися, ні втікати, лишався під занесеним ножем, готовий на заклання, – і мій ніж опускався перед цією покірливістю. Авраам і Яків. Хто з нас хто? Драбина на небо приснилася ж не Аврааму, а Якову. Виговський теж сподівався діждатися своєї драбини, своєї влади, а сам туркотів мені над вухом про владу мою.

Моя влада! Я не одержав її в спадок, мов скриню із золотом. Вона не освячена древніми забобонами і підтримувалася лише моїми особистими гідностями. Я взяв її так само міцно, як міцно стиснув у руці булаву. Вважалося: досить підняти булаву – і це вже влада. Я знав: іноді доводиться опускати булаву на голови непокірливих крикунів, провалювати ті голови безжально, жорстоко, без здригання. Кров бризкала на мене, мозок летів згустками, це було страшно, здригалося моє серце, скімлила душа, захлиналася слізьми, але що я міг? Був сам булавою в руці долі, вищого призначення, високих потреб свободи. Свобода дається кров’ю, а кров безневинна і безіменна.

Я давав імена своєму народові, з іменами йшла свобода і держава. Тепер побачив, що то держава полковників у кармазинах, та вже нічого не міг удіяти.

О аристократи з хлопськими прізвиськами! Тетеря, Свічка, Безбородько, Борозна, Гвинтівка, Гоголь, Гребінка, Дуб’яга, Журавка, Журман, Засядько, Іскра, Кандиба, Кулябка, Лизогуб, Лобода, Орлик, Палій, Полуботок, Трясило, Цецюра, а до них долучаться згодом іноплеменні Кочубеї, Галагани, Гамалії, Рігельмани, Милорадовичі, Дмитрашки – Райче, Капністи, Томари, Малами, Мартоси, Крижанівські, Бантиш – Каменські, Зертис – Каменські, Орбеліяни, Монтанські. Онуки їхні повиламують коштовне каміння з черенів шабель, здобутих під Корсунем і Збаражем, щоб прикрасити ними пряжки французьких черевиків, переллють срібний посуд, віддадуть парчеві кунтуші на церковні ризи, а простий люд тільш й мріятиме, щоб з багряниць панських онучі драти. Шкода говорити!

Через багато літ після мене генеральний підскарбій війська гетьманського Маркевич списуватиме в діаріуші свої дні таким чином:

«Были на службі у с. Анастасії і обідалисмо у князя і подпіяхом».

«Сего дня были с князем на освящении воды на реце и по сем обедали у него и подпіяхом, а после был на Білополовце, играл у карти з п. Петром и Холодовичем з проиграшом 12 коп.».

«У вечеру играли в карти з виграшом 80 к. у п. Михайла. Сего дня обедали у Гурева і подпіяхом зело».

«Праздновали возшествие на престол Ея Вва и подпіяхом зело у Князя Шаховского».

«Обедали и подпияхом у – писаря енералного Турковского».

«Обедали и подливали у обозного енералного Лизогуба, а отол з князем заехали до Гурева, и там напившие, разехалис».

«Был у князя Андрея, где и обедал, отгол з архімандритом Братским и Григорием Стороженком, сотником ирчанским, приехал я домой и, доволно покуликавши, отёхали».

Півстоліття після мене – найпохмуріші і найганебніші роки в літописах України. Дні холопства без відданості і запевнень та захватів без любові, дні мізерних здібностей і гігантських пороків, рай холодних сердець і обмежених умів, золотий вік зрадників, боягузів, ханжів і рабів. Гетьмани вискакували як дощові бульбашки, лизали ноги будь – кому, аби лиш пригнічувати власний народ, все вміння їхнє йшло лиш на те, щоб обдурювати сильних і переслідувати безсилих, з свободи насміхалися, єдність землі предавали анафемі, топтали все звершене мною, не дбаючи об тім, що топчуть душу і серце народу свого.

Я жив а чи вже вмер, приречений був вічно лежати мов у скляній труні, все бачити, все помічати й розуміти – тільки ні сказати, ні втрутитися, ні спалахнути гнівом. Шкода говорити! Хіба ж не сам породив тих яросних, підлих, огидних фурій користолюбства, жадоби, захланності й ненажерливості? Кричали: «Дай!» – і я давав. Домагалися: «Ще!» – і я безрадно розводив руки. Виривали один в одного з рота – я не вмів їх стримати. Народ проклинав мене за те, що брав у нього, відбирав много. Старшини проклинали, що мало давав. Гетьман не тільки для хвали, а й для проклять.

Матвій Гладкий, з сонними, як у Семка Забудського, очицями, з в’їдливим голосом, опухлий од жадібності, домагався ще й осібного універсала на полковництво.

– Позаписував полковниками, а кого! – кричав у мене в наметі. – Імені свого не вміють начертати, хрести малюють під універсалами. А полки? Що то за полки? В мене дві тисячі шістсот і тридцять козаків, а в Ніжинському полку дев’ятсот і дев’яносто дев’ять, в Чернігівському тисяча й сім, а в Київськім тисяча сімсот дев’яносто два. Чи ж мені рівнятися з Шумейком, Небабою або Ждановичем!

І я, грізний гетьман Хмельницький, відмахуючись од настирливого дзижчання мною ж породженого оцього чоловічка, мав скріплювати своїм підписом те, чого він так волів: «Видячи ми пана Гладкого старанність і в статечних поступках досконалість, розумієм його на уряд полковника миргородського бути годного, сподіваючись по нім, же і в дальший час в тих своїх статечних поступках і годних войськових працях не буде отмінен, зачим пильно приказуєм, аби кождий йому, пану полковнику Гладкому, чинил всегда яко старшому свойому пристойную учтивість і пошанування і подлуг давной войськової обиклості належитоє отдавал послушенство, знаючи тоє, же он пан Гладкий мієт од нас цілоє і зуполноє зміценьє добраго шановати, а преступного без фолиги карать».

Червоний кафтан, чорний оксамитовий пояс із золотими мушками, на плечах плащ рожевого сукна, з голубою підкладкою, застебнутий під підборіддям золотим аграфом, шабля вся в самоцвітах – таким викрасовувався переді мною пан полковник миргородський Матвій Гладкий і не дякував, не вклонявся за підписаний мною універсал, а гугнявив в’їдливо: «Наш король – пан і лишиться паном і королем, а ти королем ніколи не будеш, тільки як тепер єси, так і зостанешся нашим братом і товаришем».

– Іди з – перед очей, коли не хочеш, аби тебе вивели попідруки, як засватаного! – сказав я йому тихо.

До віку судилося Мені бути оточеним неслухняними, але є непослух розумний, вільний, на простір і на добро, а є – тупий, ослячий, мертвий, як холодний камінь посеред струмка. У Гладкого непослух був тупий, оброслий степом і салом, мов лепом, смерділо від нього потом, обмеженістю, підлістю. Де взявся сей чоловік і чом наставив я його полковником? Короткі ноги, пенькуватий тулуб, мертве обличчя, мертві очі, тільки рот завжди відтулений для сичливого крику, а як ходить, то буцає в землю так, ніби хоче пробитися крізь неї, риє під собою ями і норовить упхнути тебе чи в ту, чи в іну.

Підлість, коли й не відверта, однаково прочитується всіма просто і легко, то тільки героїзм завжди незбагненний і таємничий навіть для тих, хто його виявляє. Цей Гладкий ще мірятиметься й на моє місце, і я ще встигну стяти йому голову, та коли б же він був один!

Роїлися довкола мене, мов мушва настирлива, не лякалися мого гніву і гніву Господнього, не боялися проклять, не чули сліз сирітських і плачу вдів, респектом знатних услуг тягнули собі на корогов або й на довічне володіння млини, хутори, села, грунти, а тоді ще й верстали козаків у посполиті, щедро даючи в борг у шийках і відбираючи в них згодом землю й пожитки. Я повертав тих нещасних у козаки, але згодом їх знов верстали, і не було рятунку.

Влада приваблює можливістю творити довкола щастя і свободу. Але, даючи одним, відбираєш у інших, бо всього відміряно однаково і навік.

Іоаникій Галятовський в «Ключі разуменія» писатиме: «Которії чужі грунти, пляци і двори отіймують і собі пространное, а людєм тісноє місце чинять, будут міти товариство з дияволами, будут в пеклі як в скрині желізной тісной замкнені навіки».

Хто б там зважав на такі перестороги?

Вони брали, бо я давав, а я давав, бо сам вимушений брати – інакше не втримав би війська і не витримав у тій несамовитій борні, на яку став супроти шляхетства й магнатерїї чужинської.

З усіх сіл і містечок збирався годовий оклад грошовий, який звався стацією, також за показанщину, покузовне й станове, хто вино курить з козаків, а хто шинкує, з кухов, з станів збиралися гроші, а з пустових земель – хліб, з котрого збору частина до двору гетьманського віддавалася, а частину на плату служителям сотенним і військової полкової музики і на загальні городові розходи я позволяв. Стадії збиралися з могущого Двору один руб і п’ятдесят копійок, з середнього двору п’ятдесят копійок, а з убогого – п’ятнадцять. На болотах з могущого – сорок копійок, з середнього – двадцять, а з нищетного – п’ять. А ще на служителів сотенних, на хорунжого по одній, а на писаря по дві копійки, та на сторожів польових з усякого міщанського й посполитого двору по дві копійки, вівса по четверику, по хлібині, по гусці солі, по кварті пшона та на містра 127  ¹²⁷На ката.


[Закрыть]з усякого двору грошей по копійці. На гетьманську музику і на кухню гетьманську з усякого обивителя по пропорції їхнього майна мукою житньою, пшеничною і гречаною, солодами, сім’ям конопляним, горохом, маком, кабанами, птаством, а грошима не брано нічого. Перед настанням кожного празника збиралися для полковників з сіл і містечок на ралець гуси, качки, кури, яйця й поросята, а ще куниця передшлюбна з кожного двору, де були молодий і молода, а ще полковникові по тижню на степу косили сіно, йому ж хліб жали по два й по три дні на рік, та в рік на полкову музику з трьох чоловік бралося з кожного містечка жита по тридцять четвертей і овса толіке ж число, гречаної муки шість, пшеничної шість і пшона шість, гороху дві четверті і два четверика, маку півчетверті й один четверичок, кабанів три, сіна возів тридцять, дров возів тридцять, капусти триста качанів, буряків три вози, а на сторожа польового од вола робочого жита або овса по два четверички та по дві копійки й хлібу, а піші – від двох до десяти копійок. Та катові з кождого по копійці, також у ратуші стоювали на пошті по шість коней та піших по три чоловіки, а особливо піших на сторожі шість чоловік по неділі поперемінно з іншими ратушними селами, всього в єден год раз або й двічі, доставалось також для наїздів варива, як – то: капусти, буряків, огірків і протчого видавали по часті. Посполиті мали заготовляти на войськових степах сіно на зиму для військової армати, давати збори на користь полкових і сотенних служителів, писарів, арматної прислуги, музик, польових сторожів.

Після Зборова про мене казано: вернувся, мовляв, Хмельницький до свого Чигирина на спочинок, і в Київ не заїздячи, кругом його пиха та розкоші, надбав собі з старшиною здобичі річ несказанну, а козаки на війні мало здобулися, бо вже торік всю землю попустошили і тепер вернулися до домівок з порожніми кишенями і саквами.

Може, ті, хто пускав такі поголоски, хотіли, щоб я й зогнив у наметі під дощами, не маючи сорочки на заміну?

Тоді, під Зборовом, до короля, що засів на маєстаті в пишнім шатрі великім, послав спершу депутацію козацьку, зодягнувши послів своїх у найліпші шати і звелівши їм триматися належно. Посли впали кілька разів на землю перед королем, з плачем признаючи вину війська всього і просячи милосердя, а тоді подали супліку до короля від імені всього війська, і знов падали й підводилися, та й знов падали й підводилися, так що й не збагнеш: стоять чи падають. Бо інші впадуть і лежать нерушно або плазують коло трону, а тут падають і миттю підскакують – шана чи глум? – таке лукавство козацьке.

А тоді й сам я прибув до короля. Мав насунуту на вуха оксамитову шапку з двома перами в аметистах, золочений атласний жупан, кунтуш волосяний атласовий з дрібними срібними петличками, стояв і не гнув шиї перед його королівською мосцю.

Козаки йшли за мною розгойдано й безберего. Затиснули королівську сторожу, оточили дороге шатро Яна Казимира гуком, піснями, несамовитістю. Пісні підіймалися до самого неба, від танку козацького земля вгиналася і здригалася до найглибших глибин, барила з горілкою літали над головами, жилаві руки підхоплювали їх заіграшки, видовжувалися жилаві шиї навстріч струменям пекельного трунку, вмочалися вуса, текло на твердих підборіддях, в горлянки лужені, які могли б перекричати труби Страшного суду і проковтнути всі вогні пекел.

 
…Якби мені зранку
Горілочки склянку
І тютюн та люльку,
Дівчину Ганнульку!
 
 
…Ой густий очерет, та й лепехуватий,
Чи ти ж мене не впізнав, пришелепкуватий?
 
 
…Танцювала риба з раком,
А петрушка з пастернаком.
А цибуля з часником,
А дівчина з козаком.
 
 
– …Ой козаче чорновусий,
Чому в тебе жупан куций?
– Мене дівки підпоїли,
Жупан мені підкроїли.
 

Я з’явився в дорогому вбранні, а король не міг і перевдягнутися. Шатро все в золоті та шовках, а Ян Казимир – пронизаний потом, в бруді й розчухраності. Сидів на похіднім троні, вкритім коштовним аррасом, смикав головою, кривив уста, вдаючи монаршу пиху, але мова його була лагідна, тільки обіцяв, а не погрожував, – і я не втерпів: «Гаразд, королю, мовиш!», віжества й учтивості ж ніякої проти королівських слів не вчинив ні словами, ні в чім іншім, від чого вжахнувся царський посол у Варшаві Кунаков і, мабуть, налякав московських бояр моєю зухвалістю козацькою.

Я ж ще тоді, після Зборова, перед московським посланцем Литвиновим, випивши здоров’я царське, сказав: «Не того мені хотілося, і не так тому було бути, та не поволив цар, не пожалував, помочі християнам не дав на ворогів». І, так кажучи, заплакав. Шкода говорити!

Тінь ханської погрози вдарити на мене лягла на Зборівський пакт, вписано туди пункти про мою згоду на повернення шляхти на Україну, проклинав мене народ, проклинали мої старшини, проклинала й шляхта, якої я однаково ж не пустив у її маєтності, – за все мав платити я, бо ж я – гетьман, я – Богдан.

За все треба платити на сім світі. Були безіменні досі, тепер обрели імена, але якою ж ціною гіркою. Може, так і треба? Безжальність історії?

Я не бачив неба під Зборовом. Тяжкі хмари, дощ, туман, пригніченість і занепад душевний. Де ті простори чигиринські, де степові безміри, високі собори білих хмар рівнинних, сонце, блакить?

Чорні дими вставали із землі, далекі заграви охоплювали простір, навіть небо не могло почуватися безпечним, а що ж простий чоловік?

Смуги вітру, тиші й крові на землі й на небі, протилежність світів, зіткнення, скрегіт, крик, зойк.

Король, не маючи чим платити ханові під Зборовом, таємно дав йому згоду вибрати ясир з українських земель, і хижі чамбули розскочилися навсібіч, аж за Дніпро і на Брацлавщину, так що ні Небаба, ні Нечай не встигли й схаменутися на те, що діялося в їхніх полках. Мені ж у подяку за все зосталася пісня – прокляття:

 
Бодай Хмеля – Хмельницького перва куля не минула,
Що велів брати дівки, й парубки, і молодії молодиці!
Парубки йдуть гукаючи, а дівчата співаючи,
А молодії молодиці старого Хмеля проглинаючи:
Бодай того Хмельницького первая куля не минула,
– А другая устрілила – у серденько уцілила.
 

О мій безжальний народе!