Текст книги "Я, Богдан"
Автор книги: Павел Загребельный
Жанр:
Историческая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 23 (всего у книги 45 страниц)
– Здрастуй, голубко, – мовив я тихо. – Ти, мабуть, Ганна?
Вона блиснула на мене великими очима, не полишаючи свого відра. Незамкнутість зору. Не соромилася свого тіла, не знала його, не знала гріха природи, вигиналася над криницею і водночас розпростувалася, мов трава під росою, тяглася до неба й до ранкової зорі. Який же той козак Пидипко, що дісталося йому таке диво? Де він і хто?
– Батьку гетьмане, чом же не спочиваєте? – спитала злякано, і голос нагадав мені Мотрончин лякливий голос, а очі дивилися сіро з – під темних брів, теж як Мотрончині.
– Треба їхати, дитино, – сказав я майже розчулено, а може й розгублено.
– А снідання? Я ж куліш вам зварити хотіла!
– Звариш колись, як живі будемо.
Вона глянула на мене наполохано: про чию смерть згадую? А мені від того погляду перевернулася душа. Мотря стала переді мною, і моя старість, і моє нетерпіння, і короткий час, мені відведений, і найсвятіша любов моя, освячена розлуками, і дороги укрутні, а в кожної свій завіт і заповіт.
Око вічності.
Виплив з роси голий до пояса Тиміш, не продираючи й очей, пустив рукою туди, де йшла з відрами Ганна, норовив ухопити за стегно, вона сахнулася, заточила коло, щоб уникнути тої сліпої руки, я гримнув на сина:
– Не дурій! Збирайся їхати!
– Хоч поснідати ж, гетьмане!
– Хіба не вечеряв?
Прибігли на мій голос козаки, трималися оддаля, терлися – м’ялися, чули гріх за собою, спокусившись, мабуть, міцними медами на пасіці, бо й те ж сказати: частував сам син гетьманський!
– Кульбачити коней! – звелів я їм.
Отець Федір, мабуть, і не спав – спали за нього ці козаки молоді, що мали серця темні, а розум неторканий, мов у немовлят, думати теж не мав потреби, бо хіба ж не думав за всіх сущих тепер гетьман великий, – отож, як усі священики, мав він єдиний клопіт: молитися, так і промолився всю ніч, поки я мучився своїм, а тепер обом нам не лишалося нічого іншого, як стулити докупи своє безсоння і везти його далі, мов нещастя.
– Ще й час бджоли не настав, а ти вже в дорогу, сину? – поспитав отець Федір. – Може б, відкласти від’їзд?
– Все можна відкласти, отче, крім нашої смерті.
Ми поїхали з пасіки, лишаючи позад себе і сум, і молоді нестями, що тривожили Душу мою розхристану, з – під дубів і калини я ще кинув погляд назад, побачив Ганну, яка проводжала нас, плавала по траві босими своїми ногами, смаглявими, кшталтними, як коштовності, і чомусь здавалося мені, мовби й небо над нами подобрішало від тої доброї душі на пасіці:
– Куди тепер? – мляво поспитав Тиміш.
– Черкаси! – сказав я.
– А тоді й Чигирин?
– Тоді Чигирин.
– А там що – посли з усіх земель поприбігали вже? За гетьманом женуться?
– Посли ще не женуться за мною – я женуся за послами, – терпляче пояснив я Тимошеві. Був як усі діти – бунтівливі й слухняні, гордовиті й смішні, задавакуваті й жалю гідні. Тиміш лютився на мене за те, що висмикнув я його з намету ханського мурзи, де вони заливалися горілкою, і за те, що не дав пожирувати на пасіці, і за те, що сталося без нього в Чигирині. Та я не переймався його душевними незлагодами – мав доволі своїх турбот. Вночі на пасіці здалося, ніби скинув з плечей усі клопоти, – тепер навалилися вони ще немилосердніше, гнули мене до землі, вганяли в землю. Хто я? Гетьман з двома виграними битвами? Але ж виграти битву – одне, а відвоювати всю землю і визволити народ – щось зовсім інше. Ніхто цього ще не робив, і ніхто не знає, як робити. Я починав з нічого, з кількома побратимами, тоді мав у руці невеличке військо, тепер воно розрослося так, що не втримаєш ні в яких руках, і я розпустив його, мов велетенський вахляр, по всій Україні, без меж і без упину, а при потребі повинен знов зібрати його, згорнути той вахляр, зробити замашним дубцем, караючою силою, шаблею неущербною, непощербною.
Хто міг мені запомогти в сьому, хто міг порадити й зарадити? Запитання без відповіді. Упав на мене вибір, а справдити той вибір мав я сам, караючись, страждаючи, в муках і в несамовитості. Самоказнь, але не каяття! Тяжко мені було, а ще тяжче тим, хто мене оточував, та що. я міг сподіяти? Сам не спав – і нікому не давав спати, сам не спочивав – і нікому не було спочинку, сам не їв – і всі коло мене були голодні. Такі невигоди близькості до влади. Та однаково ж люди горнуться до тої влади, летять до неї, як метелики на вогонь, не бояться обпалити крила або й геть згоріти, бо ж, мовляв, зиск можна здобути навіть з попелу.
Яка марнота!
Я гнав цілий день без перепочинку і без їжі. Отець Федір покірливо трюхикав за мною, козаки терпіли мовчки, Тиміш бурчав, щоб хоч коней попасти, але я тільки глузував з його невдалих домагань, бо який же козак не знає, що коня вдень годувати не слід, досить з нього й нічної паші, а люди то можуть і без нічого, бо хіба ж козак з одним сухарем не спроможен переміряти всю Україну?
Лиш коли споночіло, дозволив я завернути на якийсь вогник, що жеврів десь у лузі, мов червоне око ночі.
То була невеличка кабиця, біля якої сиділи старий пастух з малим підпасичем і їли з тагана куліш. В темряві позад них чулося зітхання стирлованої худоби, жар у кабиці дихав на нас теплом, ми віддали козакам коней, Підійшли з отцем Федором і Тимошем до пастухів.
– Хліб та сіль, – мовив я привітно,
– Стриб та сів! – відказав старий пастух, посуваючись, але так, що місця могло стачити лиш на одного.
– Гетьман великий перед тобою! – гукнув йому Тиміш.
– Отож я й посунувся, – пояснив пастух.
– Мав би встати перед батьком Хмелем! – не міг вспокоїтися мій син.
– Хіба він піп? – подивувався пастух, та тут помітив отця Федора і потягнув у себе з – за спини свитку, щоб прикрити босі ноги. – Ану ж, Гнатку, – звернувся до підпасича, – дай місця ще й для батюшки. Та й ложку свою віддай панотцеві. Присідайте до нашої каші. Вона хоч і пісна, та зате диму в ній доволі. Чи гетьмани не їдять пшоняної каші?
– А що ж вони їдять, добрий чоловіче? – сідаючи коло пастуха, поспитав я.
– Та хіба я знаю? Пундики – мундики якісь, чи що там!
Чув я, ніби ти, гетьмане, вже й королівських, і ханських присмаків скуштував – то як же тепер до кулешу повертатися?
– Забув ще ти про султанські пундики, чоловіче, – нагадав я. – На галерах в’яленою сирицею по козацьких ребрах – чи ж так смакувало! Та біля своєї рогатизни чи й почуєш про все!
– Ай справді – що тут почуєш? Хіба що чамбул татарський, було, протупотить, то я з своєї гаківниці хоч і вдарю, а дивись – воликів уже й поменшало. А чи пани та підпанки зродяться нізвідки – давай воли, лайдаку! Козаки пройшли – то й собі воликів смикають. А ти, Гнате, знай паси. Те, що далося, тяжкою працею, пан пропускає через пельку вмить, а козак – ще хутчіш. Як ото в пісні співається: «Чотири воли пасу я…» А для кого б, спитати? Один віл для пана, другий віл для хана, третій для гетьмана, а один для кумпана. Собі ж – пшик. Сміх і горе! Я – Гнат, син у мене Гнат, онук Гнат, всі Гнати, щоб худобу ганяти, ганяємо, ганяємо, а воно й нічого. Як же це так? Може, хоч ти скажеш, гетьмане?
– Що ж я тобі – гетьман над людьми чи над волами?
– І над волами, і над волами, гетьмане великий! Звешся ти як?
– Не чув, кк і гетьман твій зветься? Хмельницького не чув?
– Хміль – то ж для приказки людської, а ім’я від Бога.
– Ото й звуся: Богдан.
Тоді, підгрібаючи жар голою рукою, волопас несподівано прорецитував шмат вірша про Потоцького:
Глянь, обернися, стань, задивися,
Котрий маєш много.
Же ровний будеш тому, в котрого
Немає нічого.
– То ж не про мене, а про Потоцького, якого розбив я під Корсунем, – сказав я Гнатові.
– Хто ж то знає – про кого воно? Кому кажеться – про того й в’яжеться.
– Звідки знаєш ту віршу? На шляхах битовних народилася, там би й мала собі ходити.
– А де тепер шляхи битовні? Вважай, по всій землі нашій. А я – на перехрестях. Сказав же: йдуть волики тягнути всі й звідусюди. А хто йде – несе з собою і слово, і думку, і пісню, і прокляття. Чоловік же що? Він не пташка ота волопасик, що знай собі стрибає та хвостом трясе. Чоловік має свою гадку. Ось ти прибився, гетьмане, на мій жар, то й послухаєш, може, що тобі мовлю..
– Щоб куліш твій не був дармовий, чи як?
– Може, й так. Хоч куліш – то ніби й не від людей, а від Бога, як оте твоє ім’я. Бо що в нім? Вода – тече, та й не втікає. Пшоно з проса, яке росте в нашій землі споконвіку. Вогонь та дим – все те від Богів наших правічних.
– І гетьман од Бога, – подав голос отець Федір. – На добро для народу всього,
– Отож і воно: доброчинство, – повернув до мене своє вихудле, висушене вітрами лице пастух. – Це ж і ти, Хмелю, хотів зробити добро для народу всього, та тільки й того, що переполовинив цей народ, і ось один живий, а другий лежить мертвий, а серед живих так само: один має все, другий же як не мав нічого, так і не має. Виграєш битви, а треба вигравати долю.
– Як же це зробити? – поспитав я.
– Ти гетьман – тобі й знати. А моє діло – пасти воли. У кожного свій спадок. Ось ця кабиця куліш зварила, тепло на цілу ніч береже. Добрий вогонь. А буває іскра зла, що й поле спалить, і сама згине.
– Мало тут бачиш! – гукнув зухвало Тимко. – Хвости волячі, та й ті старі!
Волопас поправив жар у кабиці тепер уже босою ногою. Не лякався вогню, то вже слова ніякі йому б не дошкулили.
– Од старих волів і молоді орати вчаться, – відмовив неквапом. – А мені то що ж тут бачити? То орда, було, веремію крутить, то панство дме навзаводи, тепер ось козаки шабельками поблискують. Небо он і собі переблискує.
Справді, коли очі наші призвичаїлися до тихого жару в кабиці, то стало видно далекі зблиски повсюдні – чи то зірниці, чи пожежі, – і тіні зловісні пролітали в просторі, і туга линула звідусіль.
– Суша починається, – сказав пастух. – Погорить усе: і трави, й хліба. А тоді настане час сарани. Зима негодяща була, не виморозило яєчок, що їх сарана закопує в землю, тепер вилупиться це стерво і посуне тучами, чим ти йому зарадиш?
Тиміш більше не виривався з своїм дурним зухвальством. Отець Федір не знаходив у своїх старих книгах слів утішання. Я теж мовчав тяжко. О ти, недосвідчений чудотворцю! Не відвернеш ні суші, ні сарани, ні голоду, ні нещасть, не зарадиш, не запоможеш.
– Пришлюл тобі універсал гетьманський, щоб не чіпали твоїх волів, – не знаючи, що казати волопасові, пообіцяв я.
– Нащо ж їх пасти, як ніхто не братиме? – засміявся той. – Кожен щось дає на сім світі. Ти, гетьмане, високі обітниці, а я вже хоч воли. На те й живемо…
Тої ночі я відчув, як то необачно від’єднуватися од війська, пробувати усамітнюватися, втікати від збуреного тобою світу, мов Схимник. Схимники зборювали плоть, жили самим духом, в його невловимій субстанції хотіли здобути вічність, я ж щодалі набував переконання, що людина – це тіло. Мені теж колись витончували дух отці єзуїти, я вигострював свій розум, вірив у дух, живився ним і, може, завдяки цьому досягнув нинішніх висот, та на цих висотах і відкрилося мені: що дух без тіла? Може, через те й зазіхають найперше на тіло всі диктатори, тирани, деспоти, всі кати й душителі людської свободи? Мучать, калічать, убивають, нищать. Ніхто ніколи не рятує, не вирощує, не відновлює й не відроджує, а тільки вживають для своїх потреб, для влади і марноти готове, дане від Бога.
Так збагнув я тої ночі, що незмога мені без тих людей з минущістю їхньою, з нетривкістю тілесною, без отих тяжкотілих, простих, довірливих, як діти, і вірних, як діти.
Тож мав квапитися до свого покинутого війська. Спатиму й далі в холодних постелях, де ніч і роса, увінчаний буду не так славою, як власним жданням тої миті, коли стане довкола мене гамірливий табір, і ніздрі задрижать од димів, а вуха наповнятися голосами людськими.
Ми робили переходи в дві й у чотири милі одразу. Від урочища Колодежа, званого Наливайковою Криницею, доскакали до Косуватої, де ночували в сотника Корсунського полку. Від Косуватої до Стеблева було чотири милі, однак ми встигли ще й пообідати в Стеблеві, щоб заночувати в Корсуні. З Корсуня поїхали на Сахнівку, тоді на Березківці, де заночували в корсунського полковника Топити, і далі на Мліїв, Орловець, Баклій, Старокостянтинів і на Тясьмин, заснований старим Конецпольським мовби для того, щоб з’явився суперник для Чигирина. Гей, пане ясновельможний, не вдалося тобі суперництво! Хоч і назву перейняв од річки, і ставок загатив аж на дві милі, щоб і саму річку потопити, а містечко як було, так і зосталося, не затьмарити йому Чигирина, як цьому ставові не змагатися з Тясьмином, а всім Конецпольським – з Хмельницьким, з гетьманом, за яким – народ увесь!
Від містечка Тясьмина проїхали ми три великі милі по пустирю до Жаботина, але ночувати там не стали, а заночували в Медведівці, од якої вже я хотів одразу добутися до Черкас, де стояло військо.
На півмилі від Медведівки тяглися довгі мости на болотах поряд з руслом Тясьмину, як від Суботова до Чигирина, їхав я тими мостами, і здавалося – ось уже буду в Чигирині, ось побачу, почую, ось… Настирливі думи, настирлива плоть. А де була – моя доля?
Я завернув до Черкас. П’ять миль ще треба було перебути, та що нам ті милі, коли позаду покинуто погноблення, занепад, лихо й нещастя цілих століть!
Ми в’їздили в Черкаси без попередження і без звідомлень, але хтось уже ждав мене, хтось зготовив стрічу, гідну гетьмана, слава сяяла вогнями, гриміла гарматами, розкричувалася голосами піднесеними.
Слава була зі мною. А доля?
24
В Черкасах ждав мене Виговський з вістями значними й незначними, яким я мав дати лад, викладав пан Іван усе те добро так, ніби сам і збирав, і споряджав вісті, вміло виставляв наперед важніші, відгортаючи несуттєве і всілякий дріб’язок. Милії вісті, коли кличуть їсти, як писано було на ложках козацьких. Вісті ж для гетьмана призбирувалися не всі милі, та й не вельми легкі, бо вже мав тепер життя і смерть людські в руці, повинен приютити вдовицю, нагодувати сироту, навчити невченого і забити памороки ворогові.
– Пан Кисіль знов озвався, – мимохідь зауважив Виговський.
– Ще звідкись спроваджує тоненькі єдваби, щоб загорнути в них усіх чортів – бісів та підсунути довірливим козацьким душам?
– Аби ж то! Списався вже з московськими приграничними воєводами і намовляв, щоб ударили на татар.
– Ага. На татар? Одчахнути їх од козацтва, а нас зоставити голими перед панським вояцтвом? Та вже пізно, пане сенаторе! Чиє скрутилося, а чиє й змололося!
– Мабуть, воєводи ще не відають ні про Жовті Води, ні про Корсунь, – обережно мовив пан Іван, – деякі прикмети вказують…
Я урвав йому мову обережну з нехіттю:
– Що за прикмети, коли весь народ піднявся від краю до краю! Вже Варшава й Стамбул знають про наші звитяги, сам укладав листи з – під Білої Церкви до всіх володарів значних, про що ж тепер мовиш?
Але Виговський умів бути занудливим до нестерпності, коли мав у руках те, чого не мав ти, – вісті.
– Перехопили козаки за Києвом одного стародубця Климова Григорія, – безбарвним голосом повідомив він, – пробирався він до пана Киселя. Посланий севськими воєводами Леонтьєвим і Кобильським з листом князя Трубецького про те, що його військо готове виступити проти татар.
– Де цей стародубець? – пошепки спитав я.
– Припровадили козаки сюди. Гналися за нами від Білої Церкви. Вже в Мошнах аж сказано мені про нього.
– А лист?
– Відібраний. Тепер у гетьманській канцелярії.
– Чом же мовчиш?
– Звідомлюю пана гетьмана…
– Звідомлюєш? Задурюєш мені голову нікчемністю, а про найголовніше мовчиш! Взавтра поставити стародубця переді мною! Догляньте його справно, і щоб усе по потребі й шані, як для посла. Спорядити його назад до воєводи. Тепер уже нашим посланцем. З листом до самого царя московського!
– До царя? Ми ж послали з – під Білої Церкви, – нагадав Виговський.
– Послали, а. чи дійшло? Та й що послали? Складав ти, писарю, для всіх однаково, і скрізь знати було писарську твою душу. А тут треба лист, в якому б душа народу цілого билася!
На козацькій раді після Корсуня приговорено мені проситися під руку великого государя Олексія Михайловича, всеї Русі самодержця, поєднавшись з братами нашими єдинокровними і єдиновірними, а з – під королівської. руки вимкнутися.
– Не кликано мене на ту раду, гетьмане.
– Не кликано! А мав би знати, пане Іване, хоч і не кликаний. Та вже гаразд. Не стану обтяжувати твою душу сим листом. І нікого не стану обтяжувати, бо й хто се зможе! Сам уложу, і то цієї ночі!
Я не стулив повік до ранку. Який там сон і хто б то спав на моєму місці! Мав позаду свої найбільші битви, ще чув стогони поранених і бачив кров, яка тече ріками, але вже не озирався на ті битви, не здригалася душа моя від смертей, і не втішалося серце небаченими перемогами, – думалося про інше. Народові потрібні не виграні битви, не втішання славою і волею, не ситість і спокій на якийсь час, – йому потрібне майбуття. І очолити народ може тільки той, хто спроможен забезпечити його майбуття на віки цілі. Забезпечити майбуття. Слова, які не мають назви. Як казав той волопас нічний: «Треба вигравати не битви, а долю». Многі пробують сього доконати, та ніхто не вміє вийти за власну малість, здолати її. Хто здолає, здобуде велич. І не він сам (бо теж – слабий чоловік), а його ім’я, яким значитимуться всі його діла, що стануть великими й несмертельними.
Я став на битву запеклу й криваву, здобув перемоги, відав, що здобуду й ще, але вже тепер думав: доки ж? Тепер, коли піднявся увесь мій народ, я не шукав, до кого прихилитися, в кого просити помочі, бо міг вистояти проти будь – якої сили. Але народові потрібен спокій. Не можна всю історію воювати. Це висушує всі джерела народної душі. Войовничі народи або ж гинули безслідно, як обри чи гунни, а то нікчемніли, стаючи жертвою інших, ще нікчемніших! Хіба залізні легіони римські не розносили колись орлів своїх по всьому світу? А де тепер ті легіони і де їхні орли? Хіба Тимур не розгромив Баязида Блискавичного, що лишався його єдиним суперником під сонцем і місяцем? А де те царство Тимурове?
Тої червневої ночі відкрилася мені вічність. Ще не народився великий філософ мого народу і великий поет його не прийшов, я не міг. тоді вгадати їхніх імен, які, може, затьмарять і моє ім’я, але мислі їхні великі вогненно зблиснули перед моїми очима тої ночі, провіщаючи будущину землі моєї і народу вкраїнського.
Славитимуть вони найперше розум і дух: «Плоть нічтоже, но дух животворить».
Орися ж ти, моя ниво,
Долом та горою!
Та засійся, чорна ниво,
Волею ясною!
Орися ж ти, розвернися,
Полем розстелися!
Та посійся добрим житом,
Долею полийся!
Розвернися ж на всі боки,
Ниво – десятино!
Та посійся не словами,
А розумом, ниво!
Т. Г. Шевченко.
Так змикаються в мислі геніїв розум і воля.
Что за вольность? Добро в ней какое?
Ины говорят, будто золотое.
Ах, не златое, если сравнить злато,
Против вольности еще оно блато.
О, когда бы же мнь в дурнь не пошитись,
Дабы вольности не могли как лишитись,
Будь славен вов?к, о муже избрание,
Вольности отче, герою Богдане!
Г. Сковорода.
Стати отцем вольності не на мить, не на день, а на віки – ось над чим думав я тої червневої ночі між числами сьомим і восьмим, з середи на четвер, між співом перших півнів і других. Мені було тяжко під ранковою зорею.
Ніхто не поможе, ніхто не порадить. Холодна самотина генія. Простий посполитий, міщанин прокидається поряд з коханою жінкою, в теплі й затишку, а я обіймаю порожнечу, і холод оточує мене, як у зоряних висях. Я дивився на зорі, і вони жахали мене. Чорна безмежність неба нагадувала про марноту людського життя, а я ж, вознесений над народом своїм, уже не міг тепер змарнувати життя власного, а мав кинути його до самих зір, щоб засвітилося воно і горіло незгасно.
Прагнучи зазирнути в майбуття, спробував я поглянути в минуле. І що ж я там побачив? Золотий Київ, а до нього пливуть Дніпром лодії золотії з усіх земель – і земля одна, народ один, і все одне. А тоді жорстока розокремленість, злочинна й безглузда, і вже мовби й не було єдності тої правічної, і ніхто не пам’ятає, ніхто не згадує. Знання про минуле загубилося, його зневажено, віддавано тільки схимникам – мудрецям, хибно вважаючи, що ні мудреці, ні минуле ніколи не загрожують дню насущному.
Я намірився об’єднати і возз’єднати роз’єднане, в цьому бачив розумну волю і вільний розум найбільший – так написав цього власноручного листа до московського царя Олексія Михайловича.
Відав вельми гаразд, що цар ще й не муж, а хлопець, як мій Тимко, що лист мій і не дійде, може, до нього, а тільки перекажуть його своїми словами в грамотці приграничні воєводи, а коли й дійде, то й знов читатимуть тільки воєводи прибічні і мовитимуть цареві те, що захочуть мовити (бо хіба ж узятий на тортури за участь у бунті проти царського улюбленця Морозова москвич Савінко Коріпін, вже стоячи одною ногою в могилі, не сказав гіркої правди: «Государь молодой и глядит все изо рта у бояр Морозова и Милославського, они вс?м влад?ют»).
Та все ж я писав до царя, бо ж за ним. стояв великий народ, брат найрідніший мого народу.
Доля не була милостивою до наших народів. Жорстокі завойовники шарпали їхнє тіло. Вогні нашесть нищили найвищі здобутки. Безглузді кордони роздирали єдину землю. Та народи наші ніколи не полишали думки про свою духовну спільноту, ніколи не ділили своїх високих надбань на «моє» і «твоє», і ліпші сини їхні з давніх – давен труди і дні свої посвячували невтомній боротьбі за єдність земель, за утвердження високої єдності. Терзали землю нашу княжі чвари, витоптували дикі орди, гнобили чужинці, та й у найчорніші дні могутньо билося й гриміло над згорьованими народами незламне слово, лунали незборимі заклики до боротьби за визволення, за незалежність, за єднання.
Чи був то перший руський митрополит Іларіон, який у «Слові про закон і благодать» промовляв: «Не здіймаємо рук наших до Бога чужинного… Допоки стоїть світ цей, не наводь на нас напасті та спокуси і не передай нас в руки чужоплемінникам… Продовж милість твою на людях твоїх, ворогів прожени, мир утверди, народи впокори, винагороди голод достатком», чи ж то Клим Смолятич, який першим на Русі здобув звання Філософа. Чи то був перший бунтар нашої культури Данило Заточник, чи невідомий автор «Слова про загибель Руської землі», синівська Любов якого до рідної землі ще й нині лунає для нас у дивовижних словах: «О светло светлая и украсно украшенная земля Русская! Многими красотами ты обогащена, озерами многими, реками и колодезями досточестными, горами крутыми, холмами высокими, дубравами чистыми, полями дивными, зверьми различными, птицами бесчисленными, городами великими…»
Із яких місць вийшли всі ці великі сини своєї землі? З Києва чи Смоленська, із Галицько – Волинської землі чи з Новгорода і Суздаля, з Москви чи з Рязані – не ділимо їх по городах і землях, бо всі вони сприймаються як сини обох народів наших, а їхні голоси – як перегук древнього Києва і Новгорода, Чернігова і Рязані, Переяслава і Москви, як перегук віків, бунтівливих умів і невпокорених сердець.
«Виграєш – битви, а треба вигравати долю», – лунали мені ці слова старого волопаса безугавно, ставали переді мною, мов думка втілена, жива, дотикальна, незнищима. Кажуть, буцімто думку людську незмога побачити. А скільки ж бачив я тих думок упродовж свого довгого життя! Падали, мов камінь, тяжкі й згорьовані; народжувалися в муках, як діти; ясніли личками теж, як діти, злітали до самого неба на сяйливих крилах мрії або пісні; та не всі, бо були й такі, що повзли по – зміїному, були забрьохані й зачервивілі, тхнули пекельним чадом і сіркою Вельзевуловою, смерділи потом і непідтертим гузном. Думки нагадували людей, тільки переважали їх своїм числом, своєю незліченністю, тому й видавалися завжди невловимими, невидимими й неосягальними. Однак бували часи, коли з безлічі думок народжувалася одна, і належала вона вже й не одному чоловікові, а всьому народові, і хто мав щастя бачити ту думку, той ставав справді великим.
Знов і знов у моїй черкаській самотині ставала мені перед очима та ніч волопасова, коли зблискувало довкруж небо, червоно загорявся весь простір, згасав безсило, а тоді знову й знову вперто загорявся і зблискував, прагнучи здолати темряву й невідомість. Так билася думка всього народу нашого цілі століття і ніяк не могла загорітися, охопити все небо і землю, запалити, засяяти, возвеличитися, возрадуватися: «Ось воно! Знайдено!»
Хіба не було таких тернових ночей у Наливайка, в Лободи, в Острянина й Гуні? Та не загорілося, не спалахнуло, зостався лиш перетлілий блиск у наших душах.
Доля і недоля, нелюдські утиски уніатів над православними змусили битися над думкою про врятування народу вже й отців церкви. Ще я свдів у стамбульській неволі, а вже Ісая Копинський гукав з Києва: «Волимо під православного царя!» Згодом Іов Борецький за намовою брата свого Андрія вкупі з козаками благав царя московського прийняти нашу ієрархію і козацьке військо до себе, бо їм, опріч царської землі, ніде дітись.
Історія ставала мені перед очима, історія – не так знання, як мудрість і нагадування, цілі ряди князів Гедимінового роду, які відбили Київ у монголо – татар, а тоді прагли повернути йому давню велич.
Один з синів Ольгерда, Володимир, хотів відновити митрополичу кафедру в Києві, коли ж Вітовт захопив Київ і передав княжіння Скиргайлу Ольгердовичу, Володимир вдався за допомогою до московського князя Василія Дмитровича. Шістдесят років згодом його онуки Симеон і Михайло Олельковичі звернулися до великого князя Казимира Ягайловича з вимогою розділити між ними київську землю на правах вітчини, але Казимир відмовив їм, сказавши, що дід їхній Володимир бігав на Москву і тим пробігав вітчину свою Київ.
Михайло Олелькович разом з князем Федором Бєльським пробували відторгнути руські землі від Литви й приєднати їх до Московського князівства, але їх видали, слуги, Бєльський встиг утекти за московський рубіж, а Михайлу Олельковичу кат відрубав голову перед Драбською брамою київського замку.
Останню спробу вдатися під руку московського князя зробив князь Михайло Глинський, якому помагали вже й козаки Остафія Дашкевича, але не мав достатньої сили, щоб стати проти короля Зигмунда, і так само вимушений був ховатися в московську землю.
Багато віків билася думка, були в мене великі попередники, та ніхто не зміг переступити меж своїх можливостей, я ж відчував, що дано мені буде се, бо я розростався до безмежності, ставав мовби народом цілим, і мій голос мав стати його гучним голосом, а його думка – моєю думкою.
Звали тепер мене усі батьком, бо були тільки моїми дітьми. Весь народ – мої діти. Благословенні будьте, діти мої, і земля наша теж хай буде благословенна. Дайте цій землі міцну і справедливу владу, якої вона не мала з часів всесвітнього потопу, і вона нагодує весь світ. Та чи ж буває влада справедливою? Може, досить лиш міцної? А може, в міцності влади – її найвища справедливість? Бо в сваволі справедливості шукати годі. Тбді запановує право сильного і кривди множаться, як сарана летюча.
Я думав, і плакав, і прикликав До себе всю землю свою, всіх людей своїх на поміч і на пораду.
Старовинну пісню заспіваю разом з вами і заплачу так само разом з вами, бо я – це ви га ви – це я. «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш…» Або про Байду: «Твоя дочка поганая, гей, а твоя віра, віра проклятая!» О пісне наша і мово наша! Де ж ти пролунала, де задзвеніла, заспівала й затужила? У співі матері над колискою, в стогонах умираючих серед степу широкого, в думі тяжкій, в жарті невмирущім? А може, й у грамотках незнаних, у козацьких літописцях, розвіяних попелом, у посланнях, які народжувалися в години грізні й криваві, після страшних поразок і ще страшніших перемог, бо й там і там ллється кров, а розлиття крові людської завжди страшне і вічно непростиме. Вічно непростиме.
Я писав усю ту ніч. Хто писав, той знає, який се труд і яка се мука. Пишуть три персти, а болить усе тіло. Та коли душа радується, тоді забуваєш про тіло, мовби й немає його, ніби ти й не чоловік, а небожитель.
Я писав:
«Найясніший, велможний і преславний царю московский, а нам велце милостивий пане і добродію.
Подобно с презреня Божого тоє ся стало, чого ми сами собі зичили і старалися о тоє, абихмо часу теперішного могли през посланцов своїх доброго здоров’я вашей царской велможности навідити і найнижший поклун свой отдати. Ажно Бог всемогущий здарив нам от твоего царского величества посланцув, хоч не до нас, до пана Киселя посланих в потребах его, котрих товариші наші козаки в дорозі награфивши, до нас, до войска завернули. През которих радостно пришло нам твою царскую велможност відомим учинити оповоженю віри нашоє старожитной греческой, за которую з давних часов і за волности свої криваве заслужониє, от королей давних наданиє помираєм і до тих час от безбожних ариян покою не маєм.
Творець ізбавитель наш Ісус Христос, ужаловавшис кривд убогих людей і кривавих слезь сирот бідних, ласкою і милосердєм своїм святим оглянувшися на нас, подобно, пославши слово своє святое, ратовати нас рачил. Которую яму под нами били викопали, сами в ню ся обвалили, же дві войска з великими таборами їх помог нам Господь Бог опановати і трох гетманов живцем взяти з іншими їх санаторами: перший на Жолтой Воді, в полю посеред дороги запорозкої, комисар Шемберк і син пана краковского ні з одною душею не втекли. Потом сам гетман великий пан краковский із невинним добрим чоловіком паном Мартином Калиновским, гетманом полним коронним, под Корсунем городом попали обадва в неволю і войско все їх квартянноє до щадку ест розбито; ми їх не брали, але тиє люди брали їх, котриє нам служили в той міре от царя кримского. Здалося теж нам і о том вашому царскому величеству ознаймити, же певная нас відомост зайшла от князя Доміника Заславского, которий до нас присилал о мир просячи, і от пана Киселя, воєводи браславского, же певне короля, пана нашего, смерть взяла, так розумієм, же с причини тих же незбожних неприятелей его і наших, которих ест много королями в землі нашой, за чим земля тепер власне пуста. Зичили бихмо собі самодержца господаря такого в своєї землі, яко ваша царская велможност православний хрестиянский цар, азали би предвічноє пророчество от Христа Бога нашего ісполнилося, што все в руках его святое милости. В чом упевняєм ваше царское величество, єслі би била на то воля Божая, а поспєх твуй царский зараз, не бавячися, на панство тоє наступати, а ми зо всім Войском Запорозким услужить ваціой царской велможности готовисмо, до которогосмо з найнижшими услугами своїми яко найпилне ся отдаємо. А меновите будет то вашому царскому величеству слишно, єслі ляхи знову на нас схотят наступати, в тот же час чим боржей поспешайся і з своей сторони на їх наступати, а ми їх за Божею помощу отсул возмем. І да Ісправит Бог з давних віков ознаймленноє пророчество, которому ми сами себе полецевши, до милостивих нуг вашему царскому величеству, яко найуниженей, покорно отдаємо.
