Текст книги "Я, Богдан"

Автор книги: Павел Загребельный

А може, вона смертю своєю хотіла вибавитинарод свій, порятувати його від розгрому остаточного і принесла йому перемогу тут, під Берестечком, перемогу хай тимчасову, але ж таку потрібну? Показати, що живе дух народу польського, бо й сам народ живе, поки живий його дух. Яка жінка відмовилася б від такої долі? Чи тільки Юдіф здатна була на вчинок страшний і великий? Надто добре знала Мотрона про силу моєї любові до неї, знала, в який відчай западу я від звістки про смерть любові. Може, й Берестечка б ніколи не було, коли б гонець запізнився і я не довідався про те, про що довідався. І доля України була б не така, зміг би я ще очистити довкола себе все, прибрати небажаних, забезпечити майбуття. Хто може його забезпечити?

Розум мій був приспаний горем, я полинув до своєї туги, мене вже не було, але ніхто у війську не знав того, військо ждало свого гетьмана, сподівалося на його мудрість, полковники підпускали до себе королівське військо, не чинили йому ніяких перешкод, не завдаючи ударів там, де треба було їх завдати, покладалися тільки на мене, зверталися до мене, добиралися до моєї свідомості наввипередки один перед одним, штовхалися, товпилися, сварилися, я б сміявся з них, коли б не був такий зрозпачений і коли б не був там, під Берестечком.

Я ж став менший чорного мураха на чорному пні серед чорної ночі.

Вмерши для світу й для самої себе, Мотрона жила в мені далі, але голосу не подавала і не подала, я ждав, аж поки переконався, що ждати нічого, треба жити далі без неї і не для неї, а для справи свободи. Горе старого чоловіка тяжче за кам’яні кряжі. Горе придавило мене під Берестечком, і я не міг поворухнутися. Лежав без змислів і без життя. П’яний од горя. Зобов’язання перед народом, наміри його ощасливити щоразу наштовхуються на зло, мрію вбиває жорстока правда життя, і все кінчається поразкою. Я зазнав поразки під Берестечком, перш ніж було розбите моє військо. Не була то слабість, а тільки відчуття, що все скінчилося насправді, аж до глибин відчаю. І надлюдська сила, якою примусив себе жити далі, не давала мені ніякого вдоволення, навпаки, принижувала мене у власних очах, і чи надовго вистачить мені тої сили, я не знав. Міг усправедливити подальше життя тільки нечуваним вичином. Для такого життя, мабуть, треба поразки ще більшої, ніж я зазнав, тільки тоді можна перетривати. І я зазнав тієї поразки сповна.

Берестечко!

 
– Ой чого ти почорніло,
Зеленеє поле?
 
 
– Почорніло я од крові
За вольную волю.
Круг містечка Берестечка
На чотири милі
Мене славні запорожці
Своїм трупом вкрили;
 
 
Та ще мене гайворони
Укрили з півночі —
Клюють очі козацькії,
А трупу не хочуть…
 

Україна лягла під Берестечком. А коли встала, то була вже не та молода й свавільна, а постаріла на тисячу літ і з пустим серцем.

Ні, то не Україна, а я, гетьман, я, Богдан.

Я ще спробував був стрепенутися. Навіть програна битва – ще не програна доля. Для тих, хто лишився живий. Бо ж мертвим однаково.

Про сю битву страшну немає наших описів. Хто вмів би і міг описати, був убитий, а вцілілі не мали до того ні охоти, ні спонукань. І я, гетьман, не бачив її, єдину битву програв і єдиної не бачив, осліплий од горя. В години відчаю я кликав до себе Самійла з Орка, та він не йшов, навіть він одступився од мене, лякаючись отхлані мого розпачу. А тоді прийшов і став промовляти до мене словами невластивими, суворими й тяжкими, і я не міг відповісти.

– Казав ти, гетьмане, – мовив дух Самійлів, – чистий ти з народження твого із лона матері від усякого гріха і донині не маєш за собою вини ніякої. І повсюди ти, гетьмане, виправдуєш, і возносиш, і хвалиш себе, не визнаючи за собою жодного гріха з народження свого, а гріх твій – у кожній смерті людській і в кожній стоптаній билинці. Бо ти ж гетьман.

…І ти ж, гетьмане, хвалився цільністю своєю і відданістю великою народові, а тоді позоставив народ гинути, а сам занурився в отхлані душі власної, забувши, що не може душа двом силам і двом стихіям, служити, то тільки одним оком можна обіймати землю і висоту небесну.

…І ще ти казав, гетьмане, що не був ні гонителем, ні мучителем нечестивим ніколи, і світлість у серці мав завжди від діл своїх, а сам же піддався темнощам у найтяжчу хвилю для народу твого, і був ти за се, гетьмане, покинутий і зоставлений…

Що я міг відмовити на ті гіркі слова?

А військо ж моє під Берестечком мало всього в достатку. Може, не перевищувало королівських сил лічбою, та зате переважало одностайністю, якої так бракувало в панському обозі, де великопольська шляхта неприязним оком позирала на короля і магнатів українських, а численна челядь то й геть не рвалася туди, де в панів чуби тріщатимуть.

Козацький табір був дуже великий, може й на дві милі завдовжки і завширшки, так що з кінця в кінець незмога охопити й оком, багатолюдний, огнистий. Вали, гнізда для гармат, шанці для захисту людей, коней і живності, пороху і припасів хоч і на чверть року. Я поставив своє військо вище села Солонева на західному березі Пляшівки, що впадала в Стир, через Пляшівку невигідна переправа, бо довкруж болота, приступу до нашого табору не було ніякого. Ханові я віддав горби лівобіч од себе, а королеві зосталося невигідне місце над Стиром під самим Берестечком. Поле затісне, та ще й погорблене посередині, так що довелося виставляти шляхетське військо півмісяцем, мовби за татарським звичаєм. За звичаєм, король розділив своє військо на три частини. Правим крилом орудував Потоцький, маючи під своєю рукою Конецпольського, Лянцкоронського, Любомирського, братів Собеських. Над лівим крилом поставлено Калиновського, у якого був лютий ворог народу нашого Вишневецький, тут же до кварцяного війська додано шляхту з посполитого рушення, здебільша нащадки православних предків, правнуки погані з воєводств Судомирського, Краківського, Белзького, Любельського, Волинського, Руського і Серадзького. Середину взяв собі сам король. Попереду мав Пшиємського з гарматами, за ним лави найманців, захищені з крил ватагами кінноти, ще далі півколом залізні гусари з списами й червоними ратищами, а вже тоді король з півтисячею найзнатніших вершників. За королем піша гвардія, полки з воєводств, драгуни бранденбурзького курфюрста, а вже за ними табір, оточений скованими возами. Таке велетенське військо чи й виставляла будь – коли Річ Посполита і проти найпотужнішого ворога, тепер же вся шляхта піднялася проти козака простого і, мовби виглядом самим бажаючи затьмарити козацькі свитки – куцини, яскріла вбраннями і пишнотою. Королівські гвардійці мали на плечах тигрові й леопардові шкури, а гусари зодягнені в залізні панцирі з золотими оздобами, з срібними крилами на плечах, в шишаках з страусовим пір’ям, породисті коні їхні повкривано розкішно гаптованими чепраками, багатими кульбаками, вуздечки в них поцяцьковані золотими бляхами, самоцвітним камінням. Навіть крізь густий туман над Стиром проблискувало королівське військо своїми кольорами, ряхгінням, сяянням: улани – п’ятигірці, в сітчаних кольчугах, з довгими списами при кульбаці; піхота в різнобарвних колетах; чужоземні рейтари в брилях з високими гребенями; посполите рушення, де кожне Воєводство, кожна земля і повіт різнилися барвою строїв і мастю коней, своїми хоругвами і образами на них.

На козацькій раді вночі всі мої старшини і полковники заприсяглися лицарськи битися й померти за віру свою грецьку і вольності народу українського. Велика сила постала проти нас, та дух наш був незмірно більший, знали ми, що похилиться той огром, щойно буде попхнутий, бо про розлад у шляхетському обозі відомо було нам вельми добре, стояли вони між двома вогнями – козацьким і власного хлопства, в їхніх землях уже загорілися серця в простого люду, десь за Краковом Костка Наперський колошкав шляхту незгірше козацтва, в обозі ще до стрічі зі мною вже не стачало харчів, коні шляхетські хилилися від вітру. Недарма ж панство в такій пишноті вирядилося на битву з козацтвом: везло й несло з собою все, що мало, ніде нічого не полишаючи, сподіваючись у одній битві знов здобути все втрачене.

Так і виходило, що кожен воював за те, чого не мав: шляхта за вітчину, орда – за славу і здобич, козацтво – за волю.

Я здолав свою душевну скорботу, струсив з плечей незносний тягар горя, знов з’явився перед своїм військом у горностаєвій киреї, обперезаний мечем, освяченим митрополитом корінфським Іосаафом, з булавою гетьманською, на неоціненному своєму румакові, гострий, гучний мій голос літав у просторі, нагадував козацтву, що настав день на все утвердити свободу віри й батьківщини, вселяв трепет у душі ворогів.

Як то співалося:

 
Висипали козаченьки з високої гори,
Попереду сам Хмельницький на воронім коню.
Ступай, коню, дорогою широко ногами,
Недалеко Берестечко і орда за нами…
 

Чом кинувся я за ордою й за ханом під Берестечком, нащо покинув військо своє? Знав, що стоять міцно й незрушно, і вистояли б, аби не сполошилися від одної іскри. Народе мій, чому такий легковірний? Спалахуєш на добре, але й на зло теж. Чому, чому, народе мій?

Ще в переддень битви татари за звичаєм кинулися полоскотати ворога і зав’язали герці на полі між військами. Від’їхали звідти з темним передчуттям невдачі. Мали прикмету: в який бік упаде перший татарський воїн. Коли головою до ворога – на звитягу, коли ж до своїх – на поразку. Трапилося так, що якийсь татарин налетів на гусара, той ударив його списом, і верхівець упав навзнак – головою до своїх.

Настав день битви. Велетенські війська виступили одне проти одного і так стояли півдня, не рушаючи, бо я не велів починати бою, поки ворог сам не кинеться на нас, а король і собі тримав своє військо, не пускаючи його вперед. Хто слабіший – не витримає. Лякаючись фортелів Хмельницького, панство вже надумувало відкласти бій на завтра, і тоді король, аби не допустити військо своє до упадку духу, звелів грати в сурми, чотириста ксьондзів вийшло в передні лави і розпочали урочистий спів на честь Богородиці, гримнуло разом кілька десятків гармат, дванадцять полків кварцяного війська і чотири ополченські рушили проти середини козацького війська, де я поставив Матвія Гладкого, який усе хвалився чисельністю свого полку, і наказного полковника київського Тишка Нагорного, бо Антон Жданович ще не вернувся від султана, де був у посольстві. Орда трималася віддаля за нашою серединою, аби встигнути доскочити в те місце, де козацтво пожене шляхту, як то воно за звичаєм бувало в усіх моїх битвах. Та коли ревнули страшним ревом гармати і встала над бойовищем чорна хмара, яку щораз шарпали криваві вогняні пасмуги, коли розлігся над полем дикий гук, іржання коней, ревище переляканих волів, зойки перших поранених, коли потекли червоні потоки крові, виросли цілі купи трупів у свитках, у панцирах, з голими шаблями і з рушницями в закляклих руках, коли полетіли по полю оскаженілі коні, що волочили конаючих своїх їздців, непереможний козацький чотирикутник, яким трималося все моє величезне військо, розступився, розпався на дві половини, відкрив широке поле для кварцяних полків, де вигарцьовував сам князь Вишневецький, а слідом за ним ще один недруг козацький – Конецпольський. Орда, що звикла ховатися за козацькими спинами, опинилася увіч з роз’юшеним панством, яке вже засмакувало перемогою і рвалося вперед. Хан, який від свого шатра з високої могили стежив за битвою, гукнув: «У козацькому війську зрада!» – кинувся на коня і прожогом вдарився навтьоки. За ним пустилися жужмом усі його придворні, мурзи, а тоді й уся орда, кидаючи гарби з жінками й дітьми, всі свої статки, недужих і навіть мертвих, хоч Коран і забороняє лишати правовірних без погребу.

Весь лівий край мого війська вмить виявився оголений, горби, які я віддав ханові, заповнилися ворожою силою, я втратив спільника, поставив перед знищенням усе своє незахищене військо і тепер не знав, чи мені мерщій шукати винуватців, які розірвали табір посередині без мого веління, чи пробувати зупинити Іслам – Гірея з його воїнством.

Скаламучення змислів ще не минуло в мене. Мав би зостатися з військом, покарати боягузів і зрадників, утяти голову Гладкому за самочинство, зробити те саме з Тишком, якого підняв без заслуг, та ще й не знаючи, що він потаємно нобілітований королем і названий паном Гурським, аби позбутися того хлопського наймення – Нагорний.

Я ж кинувся за ханом. Лишив за себе наказним гетьманом Филона Джелалія, звелів готуватися до битви назавтра, пообіцяв привести назад орду і з тридцятьма козаками, Демком і Виговським поскакав услід за втікачами.

Хан відскочив од Берестечка мало не на три милі. Зоставив своє шатро, подароване йому султаном, срібний барабан – бата, яким скликано його воїнів, золочену карету і коштовний дзигар з репетицією.

Вночі хана я не розбудив, а на ранок візир його сказав, що Іслам – Гірей тяжко схорований і нікого до себе не підпускає. Нікого, але ж не мене! Я проломився крізь огланів, вилускав хана з його соболиних хутр, став перед ним, як кара втілена, і він цього разу не нападав на мене, був ще й досі знетямлений, кривився чорногубо, ковтав слину, не погрожував спілкою з королем і не хвалився своєю вельможністю. «На всіх нас найшло затемнення, – мовив він, пережовуючи слова, – жах опанував татар, і вони сьогодні вже не можуть думати про битву. Зоставайся в мене, взавтра радитимемось».

– Про віщо ж радитися? – гукнув я. – Поле жде воїнів!

Хан мовчав. Не мав куди квапитися. Вся орда була з ним, ціла й голодна до здобичі, але не до тої, за яку треба платити кров’ю, а до дурної й дармової.

Всю ніч лютувала злива, так, ніби Бог хотів змити з землі кров, пролиту людьми. Козаки десь чекали свого гетьмана, збили свої вози в залізний чотирикутник і почали окопуватися в своєму безмежному таборі коло Пляшівки. За одну ніч з трьох боків, де не було болота, зроблені були такі шанці, що їх не здолала б ніяка сила.

Всю суботу козаки знов ждали свого гетьмана і не могли діждатися. Хан не йшов сам і не пускав мене. У суботу лякав дощем, у неділю обдурював мене обіцянками, в понеділок прибрав увесь мій супровід, приставив до мого намету озброєних огланів і велів сказати, що таким чином оберігає мені життя. Від кого й навіщо? Я рвався на волю, проклинав себе за те, що сам ускочив у пастку, домагався побачення з ханом, а той не з’являвся, тільки підсилав для втішання то свого візира Сефер – казі, то мого Виговського.

– Козаки б’ються, – заспокоював мене писар, – ніяка сила їх не сколихне, гетьмане. Хіба їм лякатися смерті? Народ, як ящірка, завжди готов пожертвувати хвостом, аби зберегти голову.

– Де ж та голова? – гірко посміявся я. – Чи не твоя, пане писарю? Бо за мою вже й ламаного шеляга ніхто не дасть. Був гетьман і пропав. Сам себе занапастив.

– Викупимо тебе в хана, – заспокоїв мене Виговський. – Вже послав я до Чигирина за грошима.

– Викупиш? А хто ж мене продавав?

– Хана тепер задобрити можна хіба що золотом.

Так я обплювався, не розтуляючи рота.

Прискочив Демко, якого я послав під Берестечко, приніс вість про те, що козаки оточені, до них тепер не проб’єшся, однак стоять твердо і триматися можуть довго. З Демком прийшла ще сотня козаків, що зуміли вимкнути з обозу в час нічної вилазки, яку затіяв Богун, перебивши чимало найманців. Вони повітали мене щиро, хоч і стримано:

– Чолом, гетьмане.

– Чолом, батьку.

– Чолом вам, ділки, Не там ваш гетьман, де його ждуть.

– А ждуть – таки тебе, батьку.

– Бо без голови нічого й не зробиться!

– А тут ще пани тиснуть. Гармати звозять з усього королівства.

– Козаки готові в огонь і воду, а сидіти нерушно і на світ не визирати – хто ж то зможе!

– Вже там гукають і на тебе, батьку.

– Хочуть іншого гетьмана.

– Ти ж туди тепер хіба з неба спустишся, бо так не доб’єшся.

Вже я знав те й сам. Поміг би мені хіба що хан, та він затявся, що не зможе завернути орду.

– Орда як звір без голови, – мовив він кволо. – Як біжить, то вже не вертає.

Ще й як вертає, коли добре вдарити, подумалося мені, та я змовчав, бо й що міг без сили? Пообіцяв ханові заплатити половину тих грошей, які він вимагав за похід, а сам з козаками поскакав до Паволочі збирати військо з околиць, знімати полки з литовської сторони, йти на виручку під Берестечко.

Весь той тиждень бурі й зливи небачені лютували над землею, дні для мене летіли, як посвист вітру, а там, на берестецькому полі, стали вони й не днями, а кривавою безкінечністю.

Десь у лісі перепинив нам шлях залом від бурі, дерева поламані, потрощені, повалені, сплетені гіллям, як убиті обіймами, ні кінця ні краю не було тій перепоні, козаки роз’їхалися в боки шукати проходу, а я зійшов з коня і став перед великим старим дубом, вивернутим з корінням. Стояв, знявши шапку, дощ мочив мені чуприну, холодив голову, та не охолоджував розпаленого мозку. Був я мов оце старе дерево. Чи немає якогось порятунку для цього велетня? Яке б чудо могло знову вкорінити його, щоб зазеленів він, розкинувши ще ширше шатро свого гілля, яка сила людська й нелюдська, Божа чи диявольська, спроможна Ha таке? Чи й мене отак вирвано й кинуто, пожбурено, знищено? Я впав грудьми на дерево, обхопив руками шершавий чорний стовбур, плакав і благав: «Підведись і підведи мене, оживи сам і оживи мене, налийся силою і дай сили мені!» Безмовність сили, тяжка покірливість. Дуб не мав наміру ні поворухнутися, ні стрепенутись. Йому подобалася нерухомість. Він уже западав у сплячку, у вічність, і треба було мерщій утікати від нього, щоб не заволоділа безрадна нерухомість і мною.

Гра темних сил. Поразки тимчасові – поразка в любові, поразка в діянні, поразка в житті. Але не зломитися навіть після цього, бо є ще гідність і власна вартність. Десь там, під Берестечком, стояли стіною козаки. Вони маци на вибір: смерть або неволю. У мене залишалося майбуття. Майбуття може бути й у смерті, лиш не в неволі.

Все можна повернути, окрім втраченої без гідності свободи. Був я безмірно старий і зужитий, а десь на берестецькому полі гинули такі молоді. Ішли з життя, а ще й не жили. Прощалися з світом, не забачивши, власне, світу. Без жалів, без болів, без зітхань і нарікань. Нащо жити, коли знову прийдуть пани на твою землю, потопчуть, наступлять чоботом на груди, сплюндрують, обдеруть, поневолять. Або вільна земля, або смерть! Ніхто не вчив вибирати – народилися з сею наукою в крові, з сим знанням, яке було їхнім життям. Вільна земля або смерть!

Без свого гетьмана, обираючи вільними голосами на старшого то Джелалія, то Богуна, запекло билося козацтво. Відважні і завзяті були їхні виклики, зухвалі й хитрі заміри, та страшний розлад, який точив зсередини тіло козацького війська, не давав докінчувати заповзятого. Поки одні з диявольською відвагою відбивали у ворога шанці з гарматами, поки другі падали, трощені шляхетськими картечами, треті вже думали, як врятувати власну шкуру, прикриту кармазинами, які так необачливо нап’яв на них гетьман Хмельницький. Шкода говорити! Тишко Нагорний і Матвій Гладкий розімкнули мені залізний чотирикутник, пустивши шляхетську кінноту на смертну іграшку, тепер же в обложеному таборі інший полковник Криса розпочав існування на зраду товариства. Він послав листа до нашого найзапеклішого ворога Вишневецького, просив милосердя і обіцяв намовити козаків виправити до короля посольство. Вишневецький зібрав магнатів на раду, де було вирішено об’явити козакам помилування, а тоді відібрати у них зброю, відняти гармати, розділити, яко полонених, по шляхетських корогвах і всіх до одного перебити, на останку скасувати всі привілеї, даровані королями козацькому станові, заборонити їм на всі віки носити зброю, стерти з лиця землі саме ім’я козацьке і викоренити їхню схизматицьку віру.

Тим часом козацький табір громили картечами.

Канцлер Радзівілл писав у своєму щоденнику:

«1–го дня липня. З обох боків бито з гармат.

2–го липня. Воєвода руський (Вишневецький) і хорунжий коронний (Конецпольський) мали обійти їх з тилу, аби відтяти їм відступ, але те не вдалося. Тим часом не давано спочивати гарматам.

3–го лциня. З обох боків тривав вогонь гарматний.

4–го липня. Вночі тихцем козаки ввірвалися до якогось шанця, кілька жовнірів забили, інші врятувалися втечею і здійняли тривогу. Одразу одбито неприятеля, кількох з них убито. Тим часом наші били з гармат.

5–го липня. Бито з гармат.

6–го липня. Прибули посли козацькі…»

Послами тими були полковники Криса, Гладкий і переяславський сотник Іван Петрашенко. Петрашенка полковники взяли за його едукованість. Тож перед королем, коли їх після наруги в Потоцького все ж допущено було в монарший шатер, добірною латиною мовив сотник, який, щоправда, виряджений був, як і полковники, в розкішний кармазиновий кунтуш, мовби на показ козацького багатства. Петрашенко сказав буцімто так:

«Поборені тобою, великий королю, козаки, що зосталися живими на кривавому полі, благають у тебе милосердя. Ми переповнили міру людських злочинств, але думаємо, що не переступили ще природженого тобі милосердя. Змилуйся над покутуючими свої злочинства або швидше укарай смертю винуватих! Сто тисяч покладають перед тобою свої голови, зітни їх, коли ваготу наших злочинів можна змити тільки великою кров’ю. Але навіщо, королю, підіймати зброю проти тих, кого мучить сумління? Твоя воля скарати нас або помилувати, в своєму таборі, як у темниці, ми ждатимемо кари. Але коли твоя воля стратити нас за образу твоєї величності, то придбаєш ти собі більше слави, коли простиш нам наше запаморочення і тим примусиш нас щоденно конати, спокутуючи гріхи наші перед тобою. Нашою стратою ти збільшиш перемогу, але зменшиш державу. свою, бо багато людей принесеш в дарунок помсті своїй».

Канцлер Лещинський в ім’я короля повідомив, що відповідь послам дана буде назавтра, двоє хай повертаються до війська і звіщають йому королівську милість, а один хай залишиться як запорука покірливості.

Криса зостався без принуки. Зміг нарешті вдовольнити свою чорну душу.

На другий день канцлер продиктував умови козакам: видати Хмельницького, його сина і старшин, віддати гармати, відіслати всіх хлопів до плуга, розірвати спілку з татарами, Зборівські пакти касуються, козакам перебувати в повній залежності від короля, ждучи такого впорядкування козацького війська, яке настановить сейм на потомні часи.

Гладкий сказав, що Хмельницького немає в таборі, та коли король прийме козацтво під свою руку, ствердивши Зборівську угоду, і Помилує всіх старшин, то вони обіцяють піти за татарами, розшукувати Хмельницького і всіх, що збили їх з дороги. Тим часом він має порадитися з козаками.

Коли козацька рада почула умови, які навіки відбирали в них право зватися вільними людьми, Гладкого й Петрашенка мало не змели з помосту, на якому ті стояли.

– Ніколи! Ніколи! – гукало козацтво, – Король забув, що він винен нам волею і життям під Зборовом. Хай підпише Зборівські умови, котрі ми йому написали шаблями, інакше ми не хочемо миритися і краще нехай всі до одного накладемо головами!

Радзівілл з холодним спокоєм однотовував:

«8 липня. Ребеліанти відкинули умови короля. Тоді обстрілювано їх з гармат і багато загинуло.

9 липня. Коли надто часто стріляно з гармат, дві з них розірвалися».

Лицарський Богун разом з Джелалієм і Пушкарем полтавським намірилися не ждати далі видимої смерті, а вириватися з обозу і виводити все військо, Богун зважився вести військо перебоєм. Вимостити греблі через болото, на Пляшівці поставити містки, вдарити на Лянцкоронського, який никав з ватагою по той бік річки, і так здобути волю.

Вночі, коли табір посполитих заснув, козаки, почали гатити болото. Летіли в багна вози, шатра, кожухи, кунтуші, свитки, міхи, кульбаки, попони, посуд, все, що мали, без чого могли обійтися. Тоді одразу по трьох греблях, виставивши наперед гармати, а позаду частину кінноти, Богун ударив на Лянцкоронського. Ніч і туман сприяли козакам, хоч багато з них через штовханину і поквап загатили ті багна власними тілами. Посполиті спали праведним сном у таборі, ще й на ранок через туман ніхто нічого не зміг помітити, сіли снідати, дивуючись, що на них не нападають пани. Був день апостолів Петра і Павла – Петрівка. Сказав хтось згодом гірко: розговілися на Петрівку, та й навіки заговіли.

Від одного крику сполошився весь табір: «Братці! Вже ні одного полковника немає в таборі! Всі повтікали!»

Наглий страх опанував юрмовшцами людськими, всі заметалися наосліп, кинулися притьма туди, звідки гукали їм козаки: «Сюди! Сюди!», на греблі насунуло одразу тисячі люду, один одного спихав у багна, один поперед одного намагався вискочити на гатку, ніхто не слухав Богуна, який вмовляв з того берега триматися ладу, греблі розгрузли, знищилися, передні стали тонути, задні йшли по їхніх трупах і тонули теж.

Страшно бачити безумство одного чоловіка, коли ж шаленство опановує цілі тисячі одразу, то се вже нагадує кінець світу.

На безборонний, покинутий табір налетіла зголодніла шляхта і пожадливо стала хапати все, що попадалося на очі: на рожнах пеклися цілі воли й кабани, на триногах висіли казани з борщем, киселем і козацькою саламахою. В таборі було в достатку хліба й борошна, безліч овець, волів, коней, двадцять вісім гармат дісталося переможцям без перемоги, рушниць і пороху вистачило б на все військо. Жовніри захопили козацькі хоругви, даровані королями Владиславом і Яном Казимиром, гетьманське шатро, де була шкатула з листами від іноземних володарів, дві скрині із золотом, печать Війська Запорозького, соболина кирея. Якийсь шляхтич заколов митрополита корінфського Іосаафа, коли той став з піднятим хрестом на путі в нападників. Королеві принесено оксамитову митру в золотих хрещатих бляхах, Євангеліє в золотім окладі, дві чаші, три киреї, хрест яшмовий, омофор коштовної роботи, патерицю, вилиту з срібла, і освячений меч.

Шляхтичі ганялися за нещасними, які ще не втонули в болоті, хапали і мордували всіх. Нікому не було милості: ні жінкам, ні дітям, ні пораненим і ледве живим.

Так збувався присуд магнатів українських на таємній раді у Вишневецького: зітерти саме ім’я козацьке з лиця землі.

Триста відважних не осоромило козацької слави. Вони засіли на невеличкому острівцеві Журавлисі і билися цілий день. Вони косили шляхтичів з самопалів, коли ж який одчайдух підбирався ближче, то стинали його косами. Не було охочих підставлятися під кулі тих сміливців. Від Потоцького був присланий ротмістр, який гукнув козакам:

– Пан краківський дивується вашій відвазі і, жаліючи таких мужніх вояків, дарує вам життя, коли ви піддастеся.

– Скажи пану краківському, аби він так не думав про козаків! – одповіли йому обложені. – Не обдурите нас обіцянками. Нам життя недороге, а милістю ворогів ми гидуємо! Дивіться, яке нікчемне для козаків добро мирське! Знайте, що воля для козака дорожча над усе!

З сим покидали в воду золото й срібло, яке хто мав, і знов узялися за мушкети.

Потоцький вирядив на них дві ватаги. Сам король прибіг дивитися на се рідкісне видовище. Козаки обнялися, прочитали молитву і кинулися на ворогів. Кожен помер не інакше, як убивши нападників кількох і промовивши слово заохоти до товаришів.

Всі вони полягли, мов ті спартанці царя Леоніда. Зостався тільки один, він скочив у човен і став одбиватися косою. Чотирнадцять куль поцілило в ньрго – він жив і оборонявся! Король звелів сказати козакові, що дивується його відвазі і дарує йому життя.

– Я цураюся життя! – відмовив той. – Хочу вмерти, як справжній козак.

Один мазур з Ціхановського повіту забрів у воду по саму шию, вдарив козака косою, а тоді доколов списом.

Може, й ліпше, що ніхто так і не взнав імені того козака. Ніхто не присвоїть собі його пам’яті, і походження від нього не належить нікому зосібна, а належить усьому народові.

Може, то й був народ наш нещасний і мужній.

У томі шостому «Театру Європи», видаваному у Франкфурті—на – Майні Матвієм Меріаном, Іоганн Георг Шледер, розповідаючи про геройську смерть нового Геркулеса, безіменного козака, який звитяжно бився самотою проти цілих озвірілих натовпів, називає його «москвитом».

Так змикаються в сьому героєві два збратані народи.

А я нічим не зміг запобігти Берестецькому погрому.

Слав універсали з Паволочі, козаки збиралися до мене тоненькими цівками, з литовської лінії не зняв нікого, бо Радзівілл неждано рушив на Чернігів, розбив Небабу, тоді пішов на Київ, куди впустили його без опору митрополит Косов і архімандрит Тризна, і вже придворний маляр Радзівіллів Вестерфельд малював наш древній град, а ліпше б він змалював мій гнів і розпач.

З – під Берестечка прибіг сотник з шляхтичів Адам Хмелецький, одразу кинувся до мене.

– Все пропало, гетьмане!

– А табір де? – закричав я.

– Вже чорти взяли табір. Утеклисьмо з табора.

– Як?

– Молодці битися не захотіли.

– А хоругви де?

– І хоругви пропали.

– А гармати?

– І гармати.

– А шкатули з червоними?

– Про те не відаю.

Згодом прибули полковники – Джелалій, Богун, Пушкар, Гладкий. Один привів півтораста, другий двісті, лиш Пушкар мав з собою шістсот своїх полтавців. Гірко співатиметься про Берестечко:

 
Кину пером, лину орлом, конем поверну,
А до свого отамана таки прибуду,
– Чолом, пане наш гетьмане, чолом, батьку наш!
Вже нашого товариства багацько не маш!..
 

– Більше війська немає? – поспитав я їх.

– Немає, пане гетьмане, – сказав Филон.

– Де ж воно?

– Всі в розпорошку пішли, – відповів Богун.

– А то погинули. Смерть прибрала наймужніших, – додав Пушкар.

А в мені вмерла молодість. Навіки. Разом з ними. І з Мотрею. Не бачив їхніх смертей, та від сього вони не були легшими. Що мене могло тепер порятувати? Гетьмана – нове військо і нові надії. А людину в мені?

 
– А де ж твої, Хмельниченьку, воронії коні?
– У гетьмана Потоцького стоять на припоні.
– А де ж твої, Хмельниченьку, кованії вози?
– У містечку Берестечку заточені в лози.
 

Знов я опинився поза часом, ніби вмер насправді. Тільки Україна не хотіла вмирати, народ піднімався морем вогненним, і коли Потоцький посунув з – під Берестечка на козацьку землю для звитяги остаточної, то знайшов тільки розгром і смерть для свого війська. Та все те сталося мовби само собою, без гетьмана, без мене. Я забув про все, що сталося, що позаду. Пам’ятав лиш свій біль. Мотрона спить десь вічним сном, і моя любов кривавиться під її нерухомим серцем. Чим вона стала? Дощем, росою, пташиним співом, вітром? Шкода говорити! Я вже знав напевне, що люди бувають тільки людьми, поки живі, і поки живі можуть стати хіба що звірами, а мертві – тільки мертві, і більше нічого.

І отець Федір, який вибрався з берестецького пекла, постарівши на тисячу літ, не міг розвіяти моєї туги ніякими словами. «Кое начало положу покаянному рыданию… Кое начало…»