Текст книги "Я, Богдан"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 45 страниц)

Ворога найзручніше бити поодинці. Тому, замкнувши в пастку Потоцького й Шемберка, я послав уздовж Дніпра кінноту Ганжі, яка мала зустріти реєстровиків і схилити їх на наш бік хоч би як це було важко. Мало хто знав про цей мій намір навіть у моєму таборі. Потоцький і Шемберк і в гадці не мали, тому спокійно сиділи за своїми редутами, ждучи підпомоги, і знову ж таки й не для себе, а щоб без зброї, самими лиш батогами поскоромнити оте, як казали вони, «українське гультяйство», що зібралося в цих степах.

Не було мені тоді легко. Був я гетьманом без перемог, не відзначився ще нічим, навіть орда, яку так щедро пообіцяв на Січі, не з’являлася перед наші очі, і ніхто й не міг достоту потвердити: була вона чи й не була? Довкола мене став володарювати шепіт, а тоді залягла загрозлива мовчанка. Треба було будь – що зламати цю страшну тишу, розбити її, наповнити голосами коли й не надії, то бодай голосами роздумів, сперечань, непокори, бо в тиші й непорушності очікування – смерть і загибель усіх найліпших намірів і моя власна загибель.

Щодня в своєму простому, далекому від гетьманських розкошів наметі збирав я раду, питав: як ліпше, що маємо робити? Гарячі голови знали одне: бити, бити, бити! В українців завжди було надто багато гарячих голів, а тут, біля мене, здавалося, зібралися вони чи й не з усієї землі. Не хотіли чути ніяких слів перестороги, не мали терпіння ждати, рвалися до биятики, вірили в свою силу й звитяжність і не хотіли нічого більше знати. У кого попереду життя, а в кого смерть, – це їх не обходило. Бо смерть у всіх, це доля, неминучість і приреченість, а життя – в битвах, і що може бути прекрасніше?

Я ще не почувався справжнім гетьманом, мудрим і справедливим хранителем правди, тимчасовість тяжіла наді мною, рівність з усіма давала й силу однакову, але не таку, що підняла б мене над усіма до неосяжності й неприступності. Я вмовляв, переконував, може благав навіть, плакав і сивів ночами в самотині й розпуці безсилля, однак твердо стояв, не піддавався гарячим головам і розхристаним душам, відаючи Напевно, що навіть один необачний вчинок занапастить усю нашу справу. Чи ж я міг допустити? Мав стати греблею, перепоною, лягти впоперек дороги, власним тілом загатиш всі Божевільні джерела людської снаги й завзяття.

– Підождемо вістей од Ганжі, – вспокоював я своїх полковників.

– Ти й Ганжу відіслав, аби вкоротити нам руки, – мовив Нечай своїм тяжким, упертим голосом.

– Скажи йому, Кривоносе, – просив я Максима.

– А що казати?

– Тримаєш на вістях увесь степ, скажи всім, що там і як.

Кривоніс не хотів ставати ні на чию сторону:

– Казати можна все, а можна обійтися й без слів.

– Не моя правда! – темно насідав на мене Нечай. – Доки сидітимемо гі цім степу? Вдарити на панів і злизати їх, як лизень!

– Вже ти бив – то й що? – питав я.

– І молот не за одним замахом залізо сплющує.

– Не хочу, щоб наш люд теж сплющувався.

– А що ж ти хочеш, гетьмане?

– Гетьманів не питають, а ждуть їхнього слова.

– То яке ж твоє слово, гетьмане?

Я не мав слова. Я ждав. Чого? Звідки? Від кого? На що сподівався, чого чекав?

Молодий Потоцький з Шемберком мали надію на гетьманів коронних з військом, які могли колись прийти. А я? Коли б і хотів хто бігти до мене, то не знав, де шукати. Відтоді, як вийшов я з Січі, згинули про мене всі вісті, ніхто не знав, де я і що, де шукати мене і чи слід шукати, тепер тільки я сам міг подати про себе голос, і як же подати? Тільки звитягою.

Щупле своє військо я ще поменшив, потай пославши Ганжу з його верхівцями понад Дніпром стрічати байдаки з реєстровими козаками. Не для биятики – бо й що може вдіяти кілька сот кінноти супроти трьох полків реєстрових? – а щоб умовити наймане козацтво, якому однаково ж король не платить он скільки років, не пливти до Кодака, а вийти на берег, побити своїх старшин і прилучитися до повсталого козацтва і До його гетьмана Хмельницького. З Ганжею послав я свого осавула Демка, звелівши йому твердо не допускати полковника ні до яких бйятик, а всіляко спихати на перемови, бо знав: немає людини на світі, яка змогла б вистояти в перемовах перед Ганжею. Власне, він сам того не відав і щоразу притьмом рвався до самоборства, чи то піший, чи кінний, одразу ставав на герць і завжди перемагав, але вважав, що перемагає завдяки силі й сприту, насправді ж усе було інакше. Ну, так, був дужий, верткий, вмілий у володінні білою зброєю, в малому його тілі було зібрано так багато сили, що стачило б її, може, на цілу сотню людей, та справжня сила його була не в міцних руках, не в широких плечах, не в нєстомності й залізній витривалості (бо й скільки таких людей довкола!), а в його очах. Хто зна, які Боги ліпили Ганжу й споряджали його, пускаючи в наш світ непростий, але зробили вони так, що до його сухорлявої, міцної, як корінь, статури, до чорного, як кінська грива, волосся і чорних, як ніч, брів дали очі неймовірної синяви, і коли цей чоловік дивився на тебе, то забував ти сам себе, відчуття було, ніби немає в тобі ні кісток, ні тіла, і вже й тебе самого немає, а є тільки рабське безвілля і бажання сповнювати всі веління цього чоловіка з несамовито синіми очима. Такий чоловік мав би пересувати гори, примушувати ріки текти навспак, чорноліси – зеленіти взимку, а влітку скидати з себе все листя.

І ось доля послала такого чоловіка полковником до мене, і він, перед яким увесь світ став би на коліна, – коли стрічав погляд гетьмана Хмельницького, то опускав очі. Я любив Ганжу за його несамовиті сині очі і за чаклунський погляд, тому й послав його шукати реєстровиків і спробувати привести їх до мене під Жовті Води. Чи ж приведе? Чи поможуть йому Джелалій, Топига й Кривуля, чи здолають Барабаша, Ілляша Караїмовича і їхніх прихвоснів?

Була ще надія на мого союзника, примхливого і невловимого Тугай – бея – хоч і невелику орду привів, та коли степом кожен одвуконь, видовище (надто здалеку) було вражаюче. Щодня слав я гінців до Тугай – бея, просив з’явитися з ордою своєю перед шляхетські очі, вже й не битися, а тільки показатися, полякати, але хитрий мурза охоче й щедро клявся, що він брат мій до могили, а сам вистоював збоку, вичікував, чия буде зверху, не наближався до наших таборів, а коли й присилав свого вояцтва до мене, то не більше сотні, яка лиш майоріла чорним видивом на видноколі і вмить щезала в степу, та й того стачало, щоб тримати панство в шорах, а моє козацтво знай примовляло: «Та й хитрий же наш пан гетьман, тільки сам Бог знає, що Хмельницький думає—гадає».

Козаки й далі палили по кілька вогнищ кожен, темрява кипіла полум’ям, ночі наповнювалися тупотом татарських коней, жах летів над степом, ось такої ночі ударити на шляхетський табір і покінчити за одним замахом з усією їхньою силою, а тоді кинутися навперейми реєстровикам та цобити їх, не випускаючи на берег з байдаків, а опісля вже взятися й за коронних гетьманів. Все так і все не так. Не міг я розпочинати війну супроти народу власного, бо рано чи пізно був би розбитий і знищений. Мав виловити всі заблукані душі, поставити іх під свою хоругву, запалити своїм вогнем, вдихнути в них свій дух, вкласти в їхні уста своє слово – і хай кожен вважає, що все те – його власне.

Але кому про це розкажеш? Тож і здавалося багатьом, що задовго стою при Жовтих Водах, що втратив меткість розуму, не знаю, що діяти. Заціпеніння найшло на мене, вагання роз’їдають душу.

Там, під Жовтими Водами, я до кінця збагнув тягар влади. Мав у руках владу необмежену, жорстоку, майже нелюдську, а сам зоставався людиною і оточений був такими, як і сам. Повинен був поєднати велике і мале, а вже бачив, що ніколи не зможе воно поєднатися і вічно ворогуватиме між собою. Всі свої вчинки я усправедливлював вищими цілями, але що простому чоловікові до вищих цілей, коли він хоче жити в своїй природній малості.

Я вже відчував свою перемогу тут, у степах широких, бачив її в хвилі гострих прозрінь, коли находило на мене щось, ніби ясновидіння. Звідки воно в чоловіка і як з’являється? Треба пережити грозову ніч страшну в безнадійній самотині, коли світ кінчається, гине в дикій пітьмі, а тут удар блискавиці – і розколюється він білим вогнем, вузьким, як жіночий волос, як надія на Бога, – і в тій миттєвості відкривається тобі видиме й невидиме, майбуття подає тобі голос, нові світи чарують своєю далекою красою.

Чи ж треба дивуватися, що я завчасу передчув те травневе передвечір’я, коли передні байдаки з реєстровими увійцши в Кам’яний Затон і пристали до берега в тім місці, де маячило кілька вершників. Вершників було замало, щоб налякати реєстровиків, до того ж полковники та осавули щодня ждали вістей од молодого Потоцького, і оті вершники якраз і могли принести такі бажані звістки. Три байдаки зашихувалися носами в пісок, козаки вискакували на землю, йшли навприсядки, розминаючи затерплі ноги й спини. Навприсядки ж наблизилися до переднього верхівця, та так і скам’яніли всі. Сидів на чорнім коні, сам чорний і лихий, але очі мав такі нестерпно сині, що горіли вони вогнем уже й не людським чи небесним, а мовби пекельним, і голос у нього теж мовби з потойбічного світу – прищухлий, але безмежно далеко чутний, зумисне насмішкуватий, з якоюсь диявольською захриплістю.

– Гей, ви, запроданці, невіспохи, гніздюхи мерзеннії – твердо вимовляючи кожне слово, гримів вершник. – За скільки ж продали народ свій і Бога свого? Та й Чи вельми розжилися за ті юдині срібляники? Кажуть, що й платити вам уже перестали? Ні пани, ні король і в гадці того не мають. Скільки залеглої плати вам уже назбиралося? Всю Річ Посполиту можна б купити! А ви все ллєте кров християнську та все ходите під ярмом полковницьким? Тепер ще й проти батька Хмеля пішли? Хто кликав? Куди йдете? Не бачите своєї погибелі?

Хтось із тих, що трималися позаду і не піддалися ще несамовитим чарам Ганжиних очей, гукнув без поваги:

– А ти ж хто за один? Чого розпащекувався?

– Ти! – посунув на нього конем Ганжа. – Хто ти є, нікчемний виплодку? А я – Ганжа, полковник гетьмана Хмельницького! Досшь з тебе! І посланий до – вас од самого гетьмана з словом милостивим і закличним, щоб покидали своїх полковників к чортовій матері в воду на добру прохолоду, а самі прилучалися до народу свого. Бо де Хмель славний – там і народ наш вкраїнський!

– Де ж той Хмель ваш? – почувся ще чийсь голос недовірливий. – Покажи його нам, тоді й говоритимем.

– А тобі мало, що я перед тобою? – тихо поспитав Ганжа. – Хочеш мене роздивитися пильніше? То підходь ближче, не бійсь, я не кусаюся! Ну ж бо! То як, козаки, чиєї ви матері діти? Може, згадаєте? А то мої хлопці підпоможуть. Весь Кам’яний Затон обложений моїми верхівцями, гармати дивляться на всі ваші байдаки, а за горбами орда ховається, жде. мого свисту. То що – битись чи миритись? Приймає вас під свою руку гетьман Хмельницький, то йдіть під ту руку, а я поведу.

– Раду! – закричали козаки.

– Чорну раду!

– На берег усім!

Поставлено хоругву в тім місці, де стояв Ганжа з своїми вершниками, байдаки один за одним врізалися в береговий пісок, реєстровики вискакували на сушу, бігли до гурту, від старшин зневажливо відмахувалися, деяких звичаєм запорозьким уже й втишено навіки: піску за пазуху та в воду. Полковників, наставлених од шляхти, побито одразу, не зачеплено тільки Кричевського, бо знали, що визволяв він Хмельницького з темниці. Пан Барабаш після доброго обіду спав на своєму байдаку, і коли прочумався, то не міг гаразд збагнути, що діється. Гукав джуру – не міг догукатися, зброю шукав – не знаходив, навіть паса на товстому череві своєму не мав. Став лаятися, гримати на козаків, та тут хтось стукнув його весуюм, а ще кілька набігло, підважили товсту Барабашеву тушу, перевалили за облавок – тільки булькнуло.

А вже чорна рада йшла, як хвиля на морі, голоси летіли до неба, а за ними шапки, а тоді знову гамір тисячоголосий і дружний, мов у одну горлянку:

– Джелалія гетьманом!

– Топигу!

– Кривулю!

– Джелалія! Джелалія!

Ранжа й не заважав обирати ще одного гетьмана. Знав: гетьмануватиме до Жовтих Вод, а там влада його скінчиться, як кінчається річка, впадаючи в море. Так і обрано було реєстровиками Джелалія наказним гетьманом, а осавулом йому Кривулю. Я ще не знав, що діялося в Кам’яному Затоні, але передчуття підказало мені вже за кілька днів до того домовитися з Тугай – беєм, щоб дав він підзаводних своїх коней перекинути митло всіх реєстровиків до мого табору, Ганжа знав про цю умову, тож на ранок після чорної ради, після цілонічної колотнечі й безмірної радості серед реєстровиків, несподівано зродилася перед нами орда, але ne ворожа й здобичлива, як завжди, а мирна і дружня, та ще й помічна. Піше козацтво ставало бодай на час короткий кінним лицарством, знято було з байдаків дванадцять гармат водяних, легких таких, що й пара коней вільно везла їх, забрано весь вогневий припас і всю знадобу, байдаки чи потоплено, чи пущено вниз по Дніпру на втіху комендантові Кодака пану Гроздзіцькому, а нова сила несподівано вглибилась у степи, прямуючи до Жовтих Вод.

І чи то знов надприродна сила підійняла мене, чи то вістуни Кривоносові, хоч як там було, зібравши полковників і старшину свою, виїхав я назустріч реєстровим, став на степовій могилі, і кінь піді мною був такий самий, як тоді, коли втікав я на Січ від Конецпольського, – з одного боку білий, з другого чорний, і чорніло шляхті від того видовища в очах і темно ставало в душах.

Реєстровикам не треба було й казати, хто то стоїть на високій могилі степовій. Скочувалися з коней (бо незвично справжньому козацтву терти кінські боки, більше вірило ногам власним, якими твердо стояло на рідній землі), шикувалися в свої сотні, кидали шапки догори, палили з мушкетів, гукали:

– Слава Хмельницькому!

– Слава гетьманові!

– Слава Україні!

Я сказав їм:

– Браття – товариші! Приймаємо вас до себе, хочемо, щоб пішли разом з нами за волю й честь народу нашого. Чи ж підете?

– Підемо, батьку!

– Як один!

– Всі підемо!

Шикувалися твердим строєм сотня до сотні, під свої хоругви й бунчуки, дані ще королями, йшли мовби військо королівське, прямували на шляхетський табір, заходячи з північної сторони, так ніби шукали проходу між валами, аж шляхетство обманулося і висипало на вали, щоб повітати підмогу, так вчасно прислану. Тоді реєстрові, не зупиняючись, випустили наперед себе всі гармати і вдарили дружно з гармат і мушкетів по панству, і хоч шкоди великої й не завдали, бо стріляли здалеку, але переполох у таборі Потоцького зчинився страшний і відчай наповнив багато сердець.

Тепер уже я не гаявся. Не був тим повільним гетьманом, якому Нечай дорікав за нерішучість. Спитати б оце Нечая, спитати інших: куди рвалися, чом так нетерпеливились? То я мав би летіти до Чигирина як вітер, бо думав про. нього вдень і вночі: в час тяжкого сидіння на Бучках, коли немиті, голодні, упосліджені зимували зиму своєї розпуки і надії, думав і в отому поході через бездорогі степи, і в смердючій татарській кошарі, і в ханському палаці, дивлячись на гаремну Соколину вежу, бо хіба ж не в такій вежі десь замкнено мою голубку? Скрізь думав тяжко і безнадійно про Мотронку, готов усе покинути, від усього відмовитися, позбутися навіть власної суті, стати самим духом лиш і з вітрами степовими полинути до Чигирина, ввірватися в осоружну оселю старостой нікчемного і бодай обвіяти лагіддю миле личко з сірими очима під темними бровами. Та стримував своє розшаліле серце, гамував, приборкував, як дикого беркута, і ждав своєї години, своєї величі. Шкода говорити. Велич – у вмінні стримуватися там, де вже ніяк не можеш стриматися, і ніхто не помітить її в тобі, ніхто не підкаже, доки не помітиш сам.

Я наступив собі на серце, але витерпів. Билися об мене гнівливі хвилі нетерплячки– я вистояв. Реєстровики могли вдарити на Ганжу – і тоді навіть хитрий Тугай – бей покинув би мене серед степу самотнього. Старий Потоцький з Калиновським за ці два тижні могли б уже прийти на поміч своєму оточеному війську – і тоді не зоставалося б у мене ніяких надій. Та все сталося так, як я хотів і знав. Бо моя земля, і народ мій довкола, і все мало сприяти тільки мені, а не моїм ворогам. Коронний гетьман за два тижні так і не довідався, що сталося з його передовим загоном. Про бунт реєстровиків його сповістив комендант Кодака Гроздзіцький уже тоді, як під Жовтими Водами все було скінчено. Гроздзіцький послав до Потоцького трьох гінців з коротким листом, а на словах велів переказати, що вниз по Дніпру мимо Кодака пливуть порожні байдаки. То що то за знак? Чи його милість гетьман коронний послав ті байдаки Хмелеві, щоб той вирушав на султана, а чи залога кодацька має їх переймати та лаштуватися звідси, поки жива та тепла?

Гетьмани, поволі посуваючись з обтяжливим обозом слідом за молодим Потоцьким, були вже на той час за Чигирином, але, почувши про бунт реєстровиків і лякаючись бунту в себе за спиною, мерщій відступили назад на Черкаси і далі на Корсунь. Були як у мішку. Нічого не бачили, нічого не відали. Бо чужа земля довкола.

Я починав війну на своїй землі і вірив, що це принесе мені перемоги. Ще починав я свою війну рукою оборонною. Не вибирав розлогих рівнин і класичних полів битовних, одразу вподобав місце незвичайне – глухий кут між водами та болотами, а довкола балки степові та байраки. Цим заскочив невдалих регіментарів шляхетських аж так, що й вони самі теж обкопалися в цьому місці, яке для мене обіцяло звитягу, а для них погибель. Я твердо знав, що всі битви, які доведеться мені вести хоч і до кінця життя, – треба нав’язувати ворогові там, де він ніколи їх не сподівається. То води, то болота, то рови, то горби та яри, вічні перепони, перешкоди, так ніби й сама земля здиблювалася перед ворогами.

Під Жовтими Водами я замкнув Потоцького з Шемберком так, що вони не могли відступити без бою, однак і битися кінно не мали змоги, бо місце було нерівне, тяжке для коней, до того ж козаки за два тижні ще й перекопали все довкола так, що й сам чорт ноги зламав би.

Вночі Джелалій підвів реєстровиків під самі вали шляхетського табору. Присунулися нечутно й непомічено, без голосу, без брязку, без звуку. Вдарити мали вдосвіта, щоб не побити своїх, вриватися в передні шанці, захопити шанець з колодязем і тримати його, щоб одрізати панство від води. Гармат у діло не брали, бо в тіедярі вони тільки заважали б. На Тугай – бея надії не було й далі, тому язвелів Ганжі з вершниками вдавати орду на такій відстані, щоб недобрали з табору, хто воно й що. Запорожці йшли слідом за реєстровиками, не даючи шляхті спам’ятатися. Ще я виставив з боків Нечаєвих лучників, бо самопал гарна річ, а лук ще ліпша.

Як стало сіріти, лучники без зайвого шелесту прибрали сторожу на валах, та хіба ж при такому ройовиську людському всіх прибереш? В таборі шляхетському; чи й спали після того, як умикнули їм зі—під самого носа реєстровиків, та й стереглися там доволі пильно, бо ж не всі такі жовтороті, як ніжинський старості Потоцький, – багато там воїнів досвідчених і витривалих, могли б позмагатися в Досвідченості й хитрощах будь з ким.

Тож при першому хрипінні недобитої сторожі, від першого крику тривожного вмить скинувся весь польський табір, і на моїх козаків, що мовчки дерлися на вал, вдарено з такою страшною силою, таким вогнем густим, що й земля під ними загорілася, але сила натрапила на силу, вогонь на вогонь, завзяття на завзяття, запеклість на запеклість, до того ж ми наступали, а ворог оборонявся, хоч і не любив того заняття, не вмів, надто ж – не хотів марудитися.

З чигиринською сотнею я сам прискочив помагати Джелалієві. Нечаївці з диким гуком і галалайканням мовби татарським знетямили оборонців, всі мої полковники, осавули й сотники билися на валах поруч з козаками, відступати нам не було ні охоти, ні потреби, коли з середини шляхетського табору вдарила на нас лава панцирної їзди, то й вона зламалася об козацькі піки, розсипалася, втратила свою грізну силу і вимушена була відступати. А тут реєсгровики з шляхетського обозу, скориставшись з погрому гусарів, мерщій запрягли вози і виїхали до нас, надто що передні шанці вже були в руках Джелалія.

Шемберк ще сподівався помочі від коронних гетьманів, тож не кинувся відбивати і втрачені шанці, а мерщій став сипати нові, перегороджуючи, власне, свій табір

– Вдаримо на панів, поки не обсипалися, гетьмане? – прискалив око Джелалій.

– Хай обсипаються. Тепер уже не ми вдарятимемо, а вони хай вириваються. Ми ж і так поклали стількох товаришів своїх. Мертві вимагають пошанування.

Без шапки, в простому темному жупані, пішов я між тих, хто поліг у нашій першій великій битві. Лежали хто як біг, хто як бився, хто як перемагав, і жоден не лежав як мертвий. Згадалося мені, як ішов отак колись полем нашої поразки на Сулі – лежали там самі вбиті. Тут не було вбитих – тільки переможці. І не були неприродно великі, як там, на Сулі, але не були й непомітно малими, як ото казав колись Ювенал: мовляв, смерть одна тільки знає, які малі тіла людські. Ні, вони були такі самі, як і всі ми, живі, так само дивилися на небо, одкривали груди вітрові, а уста – дощам і росам, так само прислухалися, скільки накують їм років зозулі, а як не їм, то дорогим їхнім людям, народові їхньому, землі їхній. Гей, браття моє полегле та невмируще! Сумують за вами і степ, і зозулі, і вовки, і вітри, сумуємо й ми всі і хочемо влаштувати вам похорон козацький та й влаштуємо ж!

Козаки ходили між полеглих, впізнавали товаришів, промовляли до знайомих і незнайомих:

– Не журіться: бач, серед якого гарного степу лежатимете!

– І заснули вічним сном не на голій землі, а на подушках з ворожих тіл.

– Лежите, як герої, а панство валяється, як гнилі дерева.

– Оце ж і висповідатися не мали кому, бо всі попи порозбігалися.

– У гетьмана, кажуть, є піп!

– А що їм піп? Хай сповідаються або милосердному Богу, або землі—матері, або Чорному морю та Дніпрові—батькові, або й старій людині.

– Торохнемо над вами з гармат, заграємо в суремки, а харамаркати зайвини і не дамо нікому!

– Ось не мели дурниць, бо ж он сам пан гетьман!

– Де? То ж простий козак!

– Перед мертвими всі прості…

Я схиляв голову, знай схиляв голову свою важку:

 
Буде й нашим лихо, як зозуля кувала;
Що вона кувала, проміж святих чувала;
Що вона кувала, тому й буги – стати.
Як стануть біси правих і неправих єднати,
Душі забирати, у пекло докупи складати.
 

Ой не дамо наших полеглих у пекло, а шукатимемо для них козацького раю, хоч і день, і тиждень, і роки цілі, а шукатимем.

Однак на ранок наступного дня панство, чи то відчаявшись до краю, чи то заохочене нашим спокоєм, посунуло з – за своїх шанців, ударило з усіх гармат кулями вогнистими, а з неба, мовби в поміч шляхті, загриміла гроза і злива впала така, що замочило й порох і гноти, вже не лунало жодного стрілу, тільки громи били над нами та блискавиці сипали вогнем, нам же довелося заганяти панів до їхнього притулку шаблями та піками, і була то нелегка робота, хоч і славна для козацтва.

Нікого там не було, крім живих і мертвих, і доблесть людська промовляла повним голосом, і навіть сама історія безсило заламувала руки перед цими лицарями, та знов з’являється чоловік, який пише, що Потоцький не побив Хмельницького під Жовтими Водами тільки тому, що вдарила страшна злива, мушкета й гармати замокли і не стріляли, шум дощу глушив команди, і козаки покористалися з цього і зчинили різанину. Так ніби дощ мочив тільки шляхетський порох, а до козацького не діставав! Та й що той порох, що ті мушкети та гармати для жовтодзьобика Потоцького? Ішов же подавити бунт Хмельницького, і не мечем, не зброєю, а батогами! Тепер і злива не завадила йому побачити, що не був то вже Хмельницький знедолений, скривджений, втікаючий на Січ, але гетьман, мститель кривди не тільки власної, а й усього народу свого. Гей, панове історіографи, дієписці, справоздавці, лукаві свідки, зрадливі душі, нещирі уми! То й не Хмельницький бився під Жовтими Водами, а сама Доля народу вкраїнського, Що ж то були за люди досі? Нетяги, перекотиполе, бездомність і безпритульність одвічна, бо звідти орда, а звідси шляхта. Та ось з’єдналися для великого і стали народом в один день, в одну ніч, в одну мить історії. Не в королівських шуплих реєстриках; не в молитві і сльозах, навіть не в піснях своїх розлогих народжувалася нація, а в оту горобину ніч на Жовтих Водах, коли блискавиці розпанахували небо, зойки заглушали громи небесні, а води змішувалися з кров’ю і ставали самою кров’ю. Не була то якась визначена година, а тільки невловима ірань між минулим і майбутнім, щось пролинуло над нами, мов зітхання чи спів вічності, і тоді ми відчули, хто ми і навіщо, а я відчув себе Богданом. Я, Богдан. Повстати можуть змовники, розпочати визвольну війну здатен тільки народ. Люди з’єднуються в народ для безсмертя, тоді знов розходяться Кожен по своїх закутках, щоб жити і вмирати. Але безсмертними можна стати лиш маючи доволі мерців і кладовищ у своїй землі. Кладовища історії. Поглянули б на них всі оті лукаві справоздавці оком коли й не прихильним, то бодай неупередженим. Народ створюється іноді і за одну ніч, в одній битві, а просторікують потім про нього цілі віки! Шкода говорити!

Кривава та субота на Жовтих Водах стала мовби відомщенням за мій Суботів, хоч про те я не думав тоді. В один день і в одну ніч народився народ і його муж державний, а державний муж не повинен перейматися надмірно власними думками – за нього думає саме життя.

У неділю вранці ми вже знали, що перемогли. Від грози лишилися хіба що рівчаки, попроорювані дощовими потоками, та полеглі трави, а небо сміялося сонцем і бездонною блакиттю, радість лилася на козаків з високості, козаки гримали з самопалів, співали пісень, у кобзи грали, колесом качалися і всячини виказували,

У шляхетському таборі все мовби вимерло. Не видно навіть пса, об якого Шемберк ночами грів свої подагричні ноги. Тоді тонко заграла суремка і на шанець передній вийшло троє жовнірів з шапками, піднятими високо на списах, – знак для переговорів. Я звелів пропустити жовнірів і провести їх до мого намету, а сам зібрав старшину та полковників. Жовніри прийшли, з гідністю вклонилися мені й старшинам і сказали, що просять вислухати їх в ім’я їхніх регіментарів. Усі троє були воїни, видати, досвідчені, рубані—перерубані, не мали ні позаду, ні попереду нічого, окрім битв та суперечок, ждала їх тільки смерть почесна, до таких людей слід ставитися з шанобою, тож я, не бажаючи завдати їм образи, сказав:

– Цінуємо ваше благородство, доблесні воїни, однак перемови можемо вести або ж з самими регіментарями, або з вельможним панством, яким, знаю, напхано увесь ващ табір. А, щоб панство занадто не лякалося, то й ми пошлемо навзамін двох своїх славних старшин, – так і спробуємо дійти до згоди, а не лити далі безвинну кров. Тепер, коли ви тут, то бачите, що легко могли б розчавити вас без сліду, не давши виприснути жодній живій душі, але не хочемо того робити, ба ми не зарізяки, а лицарі і вміємо трактувати належно свого ворога. Ви досвідчені воїни, тож бачили, що обоз мій уже переправився на цей бік і поставлений довкола вашого табору – тепер звідти й муха не вилетить. А ще ж орда в мене під рукою, хоч я й не пускав її в діло, не маючи на те потреби.

Жовніри вклонилися і пішли до свого табору. Потоцький і слухати не хотів про переговори, він і тих жовнірів присилав не просити, а вимагати дати йому вільну дорогу до відступу, та досвідчений Шемберк добре бачив, що тут уже про гонори треба забути, і сам узявся за переговори. Знов прислав незнатного ротмістра з двома гусарами, але я не став їх і приймати, відправивши до Кривоноса, начальника усіх розвідників і вістунів. Кривоніс вразив посланців кармазинами, багатим наметом, велетенськими килимами, коштовною знадобою, меткими пахрлками, що бігали, як шалені, знай погукуючи: «Як звелено, пане старший!» Для невтаємничених і не знати було, де тут справжній гетьман – чи отой Хмельницький, в убогім наметі й простій одежі, чи цей роззолочений прямоплечий Кривоніс з вогнистими очима.

– Виходить, так, – різким своїм голосом прокричав до посланців пан Максим, – ми вам стрижене, а ви нам – шмалене! Скільки ж будемо воловодитися з вашими регіментарями? Ось вам строк до полудня – та й уже! Хай присилають двох вельможних закладників, як сказано було нашим гетьманом, а до вас хоч і я сам піду, взявши свого сотника Крису!

І показав на Крису, зодягненого ще в розкішніші атласи, ніж кармазини пана Кривоноса. Довго терлися мої побратими поміж шляхтою, щоб знати, чим найшвидше можна дійти їй до серця.

Я не хотів пускати Кривоноса до Потоцького. Попросив Самійла, щоб той покликав його до мене. Всадовив обох коло себе за стіл, обійняв Максима за маслакувате плече.

– Був моїми очима, Максиме. Чи хочеш, щоб без тебе осліпнув?

– Ще далі побачимо, гетьмане! – засміявся Кривоніс. – Вже як я доберуся до панства, то щось там визирю.

– А що там визирювати? І так видно, що зім’яли б їх в одній жмені. Але не будемо кровожерами. Дав я слово – і дотримаю. Тебе ж не хотів туди посилати. Не вірю шляхті. Скільки вже вона ламала слово.

– Моє діло піти, а твоє – вберегти мені життя, гетьмане, – шорстко мовив Кривоніс. – Не вбережеш моє, то, виходить, і нічийого б не вберіг, а життя кожному дороге.

– Для кожного – так. А д ля гетьмана і життя має ціну неоднакову. Негоже так мовити, а доводиться. Ти надто цінний чоловік, аби ризикувати твоєю головою.

– А може, я шукаю смерті? – засміявся Кривоніс.

Казав уже мені це при морських виправах. Наосліп кидався завжди в самі лабети смерті, але виходив неушкоджений. Справді мав позад себе чоловік щось страшне, коли за ніщо вважав життя власне, та хіба про це розпитаєш? У козаків про минуле не питали нікого й ніколи. Хоче – сам розповість. Не хоче – все поросло травою, важить тільки лицарство, завзяття і чесність перед товариством, перед Богом і землею рідною.

– Смерті чи й слід шукати – сама нас знайде, – сказав я, аби сказати, бо й сам не вірив цим словам.

– А ще: на кому ж шляхта побачить так кармазини, як не на мені? – збиваючи мене з похмурих думок, вигукнув Максим. – Звикли, що козак округлий та гожий, мов линок, а ось я кострубатий та маслакуватий, як розіпну жупан на своєму маслаччі, мов хоругву, то лиш погляне пан – і вже душа в п’ятах!

– Говориш, мов у дзвони дзвониш, а все ж прошу тебе, Максиме, будь обачним.

– Слово, гетьмане!

Ми обійнялися, поцілувалися, на тім і кінець розмові. Коли Самійло, провівши Кривоноса, повернувся до намету, я нагримав на нього:

– Чому мовчав?

– А що мав казати?