Текст книги "Я, Богдан"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 44 (всего у книги 45 страниц)

– Відспівав за упокій душі Филипка нашого, – мовив отець Федір. – Не знаю тепер, як і небозі моїй Ганні про те сказати. Брати її Василь та Іван, хвала Господу, живі.

– Брати й скажуть.

– Чи й на хутір завернуть. Вже ж кличеш козацтво на Маслів Став, аби збиралося для нової іграшки.

– Коли ж Потоцький і Вишневецький вовками кинулися слідом за нами, то що маю діяти? Тужити про гріхи, вздихати про спокуси, печалитися про падіння?

Отець Федір одповів мені словами з тих давніх книг:

– Будь принижений головою, високий духом.

А в мене не від слів його, а від самої появи, від того, що він неушкоджений вийшов з самого пекла, став переді мною і нагадав усі найкращі хвилі життя мого, зродилося щось незнане, майже божевілля найшло на мене, аж я затулив очі і довго так сидів і схожий був на тих, у. кого очі не на те, щоб дивитися, а щоб плакати.

Зненацька згадався мені хутір Золотаренків, відбудований і відновлений, згадалося, як узимку, виїхавши з Чигирина, десь за тиждень ночували ми з отцем Федором на хуторі, як стелила мені постіль лагідна, тепла жінка, ходила побіля мене на відстані небезпечній, мовби хотіла зачепити мене незачепливо, та я в такій був задумі й зажурі, що довго й не зауважував Ганни, не впізнавав у ній тої майже дівчини з пасіки, тієї золотоногої русалки і лісовички, що промайнула мені літньої, ночі видивом, сном і просонню. Коли ж поглянув на Ганну, то здивувався й злякався, бо була ніби Мотрона, тільки трохи нижча й повніша.

– Голова в тебе не болить, Ганно? – спитав її.

– Чом би мала боліти? Хіба що за Пилипком моїм, якого береш та й береш на війну, а спати й ні з ким!

– Хіба мало Козаків?

– А що мені козаки, як маю свого Пилипка?

– Гетьман у тебе в постелі.

– В постелі, та не зі мною, бо я жона вдатна і ще Бога не забула.

– Сама ж кажеш: блукає твій козак.

– Однаково – жона мужня. Хоч і чує моє серце: не вернеться він більше. Забрав ти його, гетьмане, вже навіки.

– Хто перемагає – живе.

– Забрав, – повторила вона.

Лагідна, але тверда. Не лащилася, не спокушала, не вповзала змією, а мудро бесідувала, ніби Самійло мій.

– Повезеш мене на хутір, отче, – несподівано мовив я, своєму духівникові.

– На хутір? – не одразу збагнув отець Федір. – А – а, на хутір. Тяжко, сину, ой тяжко.

– Повезеш.

І коли я опинибся на хуторі і побачив, як відхиляються двері на ґанок і жіночі руки з’являються в отворі, то здалося, що все повертається: Суботів, Мотрона, моя піднесеність.

Сліпа пам’ять.

Кожну жінку міг би зненавидіти тільки за те, що не може стати Мотроною. А перед цією став на коліна.

– Ганно, будь моєю жоною. Хай се буде моєю спокутою перед полеглими, намаганням моїм заступити собою тих, що перейшли у вічність.

Яка ж марна заступа! Що є людина, Коли йдеться про людство? Але що людство без людини? Чи настане час, коли людина і людство будуть єдині і не зможуть існувати одне без одного? Надто людство без окремішої людини. Коли всі малі сі стануть великими?

Ми справили своє весілля в Корсуні. Нам відспівували «Многії літа» і «Радуйся». Я говорив радо й охоче. Ми запевняємо, ми запевняємо… Певність на сім світі дає тільки смерть. Все інше – підступ і омана. Які лишилися від мене ласкаві слова, зворушливі звертання, які чотири добродійства і сім гріхів були в моїм тілі, чи були блаженства? Шкода говорити! Антифони виспівуються для відтінення мелодії, а не для того, щоб забивати її, заглушати,

Я не губив своєї мелодії і не згубив.

37

О, коли б же знав, що так буває, коли пускався на битву з історією й за історію. Хто п’є з царями, не може не сп’яніти.

Тоді, як виїздив я з Чигирина, простуючи навстріч своїй поразці під Берестечком, у Москві цар Олексій Михайлович скликав земський собор, щоби спитати ієреїв церкви, бояр і дворян, купців і всякого чину людей, як бути з Україною, бо ж, як писав у своїй грамоті до собору цар, «Запорожской гетман Богдан Хмельницкой бьет челом государю, чтоб государь пожаловал их, велел его, гетмана, со всем Войском Запорожским принять под свою высокую руку». Не відали козаки нічого про той собор, ухвали його не дійшли до мене, загубилися й для історії, збереглося тільки рішення духовної його частини – освященного собору: «Святая великая соборная церковь за великие королевские неправды и за нарушение вечного докончания может подати разрешение тебе и Запорожского етмана с черкасы мочно принять со утверждением».

Мені не сказано і нікому не сказано. Історики не напишуть нічого про той собор, ніби його й не було. А як би виросла душа народу вкраїнського, коли б знали ми вже тоді, що приймуть нас у родину нашу вічну й велику!

Що міг цар? Скаржився гірко у листі власноручному до князя Трубецького: «У нас незгоди і нещирість. Люди як оболоки нам показуються: раз з сприятливим вітром, з доброю надією і вірою в майбуття, то знов знесилені, невдоволені, ненависні, зі злостивою московською хитрістю, з розпачу переповідають погибель або в мовчанні, з виблідлим лицем і зрадливим серцем відходять. Бог бачить; як мені тяжко з тою незгодою, яка відбирає мені отуху 132  ¹³²Настрій, охота будь – що робити.


[Закрыть]».

Цар був молодий, а я старий – то й що? Хіба не однаково – довкола лукаві царедворці, підніжки трону, підхлібці і під’їдці, радники й порадники, помічники й підпомічники з вигнутими хребтами і зміїними жалами, брутальність і користолюбство, які прикриваються державними потребами, а насправді – відданість тільки своєму кланові, своїй зажерливості.

Так і вийшло, що шість літ тяжких, коли переживали ми війну, вогонь, смерть, голод, вчиняли ті, хто обступав царя, проволоку злочинну й ганебну і щоразу знаходили викрути.

То вони думали про вічне докончання з Річчю Посполитою, нагадуючи цареві, як ще недавно грасували в Кремлі самозванці. То позирали за море на Свею, бо ж там після повстримливої королеви Христини стане Карл – Густав, схожий на зубату ропуху, який полонить серця своїх вояків словами: «З поміччю заліза, якого нам природа не пошкодувала, можемо забезпечитися золотом». То були стурбовані моїми пересилками з Портою, готові вірити панським наклепам, ніби Хмельницький уже побусурманився. То муляла їм приязнь моя з ханом. То підозрами переслідувано кожен приїзд послів семиградських і молдавських.

Не помагало й те, що Виговський потай од мене за соболі пересилав боярам усі листи іноземних володарів і дяки робили з них списки слово в слово. Дивно, як часом і найтяжчий злочин згодом може бути виправданий історією. Гетьманський архів згорів, розлетівся попелом, а в Посольськім приказі, завдяки зрадливості мого писаря генерального, навіки збереглися списки тих листів, що виправдовують гетьмана Хмельницького.

Султан писав тоді до мене:

«Пихо володарів народу, Месіє, вибраний з могутніх між назареями, гетьмане Війська Запорозького Богдане Хмельницький, дні твої хай скінчаться щасливо. Одержавши височайшого сього листа, аби ти знав, що писання ваше, уписане до нас через одного з визначних ваших людей на засвідчення вашої пошани й щирості, за поміччю Аллаха і глави пророків Магомета дійшло до блаженного порога і міцних воріт наших. Послання се було переложене за османським звичаєм і принесене могутніми нашими візирами і радниками на ступені нашого трону. Наше височайше і світоохоплююче знання проникло в зміст його, і все вами подане до відомості ввійшло в свідомість нашого духу».

Султан обіцяв при потребі військо (хоч не своє, а ханське або молдавське та бея очаківського), і то лиш за те, аби козаки не нападали на його володіння ні морем, ні полем.

Чи донесено се було до царських вух, а чи лякано й далі Олексія Михайловича побусурманенням Хмельницького?

Немало подивувалися дяки Посольського приказу Іванов і Михайло Воложенінов, коли приймали мого посла Силуяна Мужиловського, що його відправив я ще з Києва разом з патріархом єрусалимським Паїсієм. Дяки сказали Мужиловському, щоб він їм, царської величності приказним людям, переповів, о яких ділах він до царської величності присланий і грамоти з ним до царської величності чи словесний наказ від гетьмана Хмельницького і від Війська Запорозького чи є і про віщо з ним наказано. То Мужиловський, твердо пам’ятаючи мою козацьку науку, відмовив, що все скаже самому царю, а опріч, мовляв, царської величності, нікому іншому тих речей об’явити йому незмога. Не помогли ніякі вмовляння і викрути, що, мовляв, посли завсіди все об’являють царської величності ближнім і їх приказним людям, а того ніколи не буває, аби послам царській величності які діла об’являти.

Однак Мужиловський таки домігся свого і був аж двічі прийнятий царем.

Скількох відтоді послів московських приймав я в Переяславі, в Чигирині, в Білій Церкві, скількох відрядив своїх послів до Москви, і пробивалися вони своєю козацькою впертістю аж до царського вуха, та в друге царське вухо турчали бояри застороги всілякі, і святе наше діло ніяк не доходило до щасливого завершення.

Роз’єднати народи можна й за день один, а злучити, возз’єднати не зможеш згодом і за віки цілі!

Історичний діяч беззахисний перед нащадками, тому він і історичний. Його проклинатимуть і ганьбитимуть – і це ще не найстрашніше, бо кого ж не ганьблять на сім грішнім світі? Та найтяжче і найнезносніше – це пуста хвала. Дурна, примітивна, незаслужена. Ті, що хвалять, хочуть звести мене до свого рівня. Нікчемні люди хотіли, щоб я теж став нікчемним. Одномірні істоти хотіли звести мене до одномірності. Не знаючи ні страху, ні риску, ні жаху, ні захвату самі, хотіли, щоб я був теж з ними. Тільки стояти і махати булавою? А не хотіли б ви, щоб я розбивав тою булавою голови і щоб на мене бризкав мозок убитих моєю рукою? Може, то були бризки мозку геніїв, але я вбивав геніїв, бо так було треба для майбуття народу! І завжди так було треба, навіть тоді, коли напивався з горя і віддавав п’яні веління, яких не виконували, ждучи, поки протвережуся.

Вночі тайкома приходив я до вбитих, цілував їм ноги, плакав, просив:

– Простіть мене, многогрішною, я не міг інакше!

Шкода говорити! Завжди хтось повинен спокутувати навіть провини, яких не існує.

Tempori serviendo – зважаючи на обставини.

Мої виграні битви помагали мені утвердити народ, але лякали царських бояр, і ті посилали приграничним воєводам веління не пускати жодного козака в свої землі, аби не проникло туди воровство 133  ¹³³Ворами тоді звано бунтівників.


[Закрыть]і ворохобництво.

Коли програв битву під Берестечком, знов сполошилося боярство, тепер уже від зрослої сили королівської: як же відбирати в короля козацтво, коли він набрав такої потуги.

Роки цілі тратилися на тяжку зволоку, і хто б зміг усе це перетривати? Я перетривав.

Можна б укласти хроніку пересилки листами, обміну послами, назвати імена, полічити події.

Розповісти, як Мужиловський з патріархом Паїсієм на царських санях їхали до Кремля і вся Москва вийшла їм навстрічу.

Як Вешняк, коли його під Москвою зустрів дяк з приказу і спробував їхати правобіч, сказав, що він посол і не поїде далі, хоч би довелося стояти вік цілий на снігу й на морозі, бо послові негоже триматися сторони лівої. Згодився їхати далі тільки тоді, як покликано ще одного дяка і вони стали обабіч.

Як Грицько Гуляницький зрадив мене після посольства до Москви, куди я посилав його, перескочив до панів, виказав те, що тримав я в таємниці найсуворішій.

Як Тетеря випрохував собі царські грамоти на маєтки, а тоді лякаючись мого гніву і люті козаків, закопав ті грамоти в землю, де вони так і зогнили неявлені.

Як Виговський знайшов пройдисвіта Анкудінова, що видавав себе за сина царя Шуйського (хоч у того ніколи не було синів), дратував ним Москву, виторговував у бояр прихильність для себе, а діло наше знов на рік цілий через се пішло в пролонгацію. Казав я тоді царському посланцеві:

«Як государ нам ту милость покаже, прийме нас в соединение і поміч дасть, тоді все ніщо! Хоч би таких ворів десять було, не зможуть вони государеві нічого зробити, і не буде що государеві їх стерегтися. Не тільки що таким ворам буде він страшний, але й найбільшим царям».

Як після Берестечка мав я знов доводити свою силу, розбивши Калиновського під Батогом, а тоді вже й самого короля замкнувши в голодному обозі під Жванцем так, що шляхта самі вуха відти винесла.

Як втратив я сина Тимоша і не міг втішитися й тим, що вже Бог забрав на той час найтяжчих моїх ворогів Вишневецького, Потоцького і найбільшою крутія і недруга народу нашого пана Киселя.

Хіба можна переліком подій замінити волання сердець народів цілих, їхній голос могутній, якому лунати віки цілі?

Був я нетерплячий і несамовитий, як і мій народ, та мав терпіти. Треба було дожити, доборотися, домогтися, досягти. Берестечко – хоч і розгром, та не вмерло серце. Як писатиме наш дієписець отчинний: «Як бы ни убыло ничего под Берестечком, так их зараз многоплодная зродила козацкая матка».

I Москва не відступилася в годину нашого горя. Цар уже в липні послав приграничним воеводам таку грамоту: «Ведомо нам учинилось, что поляки черкас побили, и черкасские таборы рушились, и черкасы все пошли розно. А которые черкасы учнут приходить на царское имя с женами й з детьми от гонения поляков, а ты, воевода, б тех черкас велел принимать и велел им итти на Коротояк, и на Воронеж, и в Козлов и велел с ними до тех мест посылать провожатых людей добрых, чтоб их допровадить со всеми их животы бережно. А ково с ними провожатых учнешь посылать, и ты б им приказал накрепко, чтоб они от тех черкас не корыстовались и животов их, едучи дорогою, не розтеряли. А будет кто чем покорыстуетца, а мы на тех людей за один алтын велим доправити по рублю, да сверх того велим тем людям учинить наказанье безо всякие пощады».

Пан Кисіль нюхом своїм лисячим одразу вичув у тому ексодусі на Донець, Удай, Коломак, Харків початок союзу вічного нашого і з тривогою відписував королеві: «Сама чернь так роздражнена, що готова бути кому – небудь підвладною, аби тільки не нам, панам своїм природженим, – хоч поганству, а поготів там, де один народ і одна віра (єдна gens, єдна religio). Тому я завсіди більше боявся сеї ліш московської, ніж татарської».

А цар Олексій Михайлович ще тоді, коли тільки зважувано всіляко, як доконати великий акт возз’єднання народів наших, приймаючи в Золотій палаті мого посла Федора Вешняка у червні року 1649–го, мовив: «А будет вам в чем учинится теснота и гонение, которые в нашу царского величества сторону переходить учнут, и мы потому ж тех принята велимо.»

Земля розорена шестилітньою війною так, що й не чувано ніколи, а що попереду, того й не знати. Ян Казимир, які перед Берестечком, знов скупчив усю силу свого королівства проти козацтва, сподіваючись, що вже тепер не зродиться знов, як тоді, народна повстанська армія; сам рушив на Поділля під Жванець, а литовським магнатам звелів ударити на нас по Дніпру і зайняти Київ.

Де взяти сили, щоб стати супроти всіх ворогів одразу? Як розполовинитися, стати сторуким і тисячосилим, затулити землю всю тілом своїм, оборонити ціною якою? Хто поможе, хто порятує?

У липні стольник московський Лодижинський привіз мені в Чигирин царську Грамоту, якої ждали ми вже стільки літ: «И мы, великий Государь, изволили вас принять под нашу царского величества высокую руку, яко де не будете врагом креста Христова в притчю и поношение». Король мірився мечем перекреслити долю народу мого, а й не відав того, що великий народ, брат наш споконвічний, уже розкривав нам свої обійми, нам – пошарпаним, скривавленим, знедоленим, осамітненим.

Кінчалося наше сирітство! В найтяжчу, може, годину для долі народу мого знесиленого першого жовтня в Москві земський собор прийняв ухвалу «гетмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское с городами и с землями принять», королеві ж оголосили війну, «не щадя голов своих».

Воля двох народів промовила нарешті свое велике слово!

Народ завжди шукає, де ліпше, і треба слухати голос його чи то мовлений, чи й мовчазний. Мій народ творив себе і на полях битовних, і в замилуванні свободою, та й у несвідомому прагненні уникнути упокорень, поразок, шибениць і даремного страждання. Я знав волю народу свого та знай звертався до нього за підтвердженнями, хотів ще й ще раз почути голос його, бажання найсокровенніше.

Вороги не простять нам нашого возз’єднання, всіляко пробуватимуть розірвати його, коли ж пересвідчаться, що судилася цьому возз’єднанню вічність, то спробують споганити і зганьбити мою пам’ять, сплюгавити найвище діло мого життя. Я хотів би поглянути на тих правнуків поганих, які будь – що домагатимуться моїх виправдань перед історією. Чому вважають, ніби історія належить тільки їм і їхнім часам, а нам не належить зовсім? Звідки таке право і хто його дав? Посилатимуться на те й на се, козирятимуть своєю вірністю національним ідеалам, вигаданим ними самими для власного втішання.

Хіба од тої чи іншої вірності залежить істина?

Виграєш битву, а треба вигравати майбуття… Я питав про майбуття народу свого вже по перших перемогах своїх під Жовтими Водами і Корсунем, питав своїх побратимів, старшин і простих козаків, священиків і високих ієреїв київських, пастухів і орачів, броварників і будників, питав удовицю і сироту бездомного, питав у гетьманських покоях і в простій хаті, на шляхах безкінечних і в церквах, у книгах і в посланнях. Єдине, чого мені не стачало, чого я не зміг породити, – це великих імен, які ствердили б сотворене мною. Думи були безіменні, пісні безіменні, як і плачі, зойки, та й мужність. Одна лиш Маруся Чураївна, та й та, мовляв, співала не про Хмеля, а про свого Гриця. Легендарна Маруся, і легендарне моє помилування її од смерті. Нащадки ніяк не можуть втямити, що в мій час весь народ злився в єдиному імені. Відсутність імен не завжди свідчить про відсутність таланту. Талановитістю дихав увесь народ, молодий, завзятий, повний сил і великих сподівань. Греки колись теж були такі. Коли ж почали занепадати, тоді народили Гомера. Народ, лякаючись, що згине пам’ять його, мерщій виставляє наперед великого співця. Може, так стається, що вмираючі суспільства останнім зусиллям народжують геніїв, бо геніальності для всіх уже не отачає?

В мій час геніальністю дихав увесь народ український. Він скріпив і збільшив російське царство своєю добровільною злукою в такім часі, коли в нім самім ще все було молоде й виходило з сумних часів, коли дух його був у многоликості, яку мав призбирувати дбайливо і чесно хтось один, уповноважений тим народом, і був то гетьман Богдан Хмельницький.

Вже коли отримав од царя московського лист про згоду прийняти народ мій під свою руку і мчав з – під самого Жванця через засніжену Україну до Чигирина, щоб зустріти урочисте царське посольство, знов питав народ свій, і лицарям його найчеснішим, запорожцям на Січ послав з нарочним своїм посланцем на розстайних конях листа, в такий сенс писаного:

«Мостивий пане отамане кошовий зо Військом Низовим Запорозьким, до мене вельми зичливі панове і браття!

Відпускаємо до вас Військо ваше Низове Запорозьке, яке ви минулого літа на бажання наше ку потребі воєнній проти неприятелів поляків до нас прислали, і, за прислання оного вельми дякуючи вашому милостивому панству, наперед про таку ж неодмінну приязнь просимо.

Зважаючи на те, що по сей час од вашої милості панства не маєм респонсу на лист наш ще минулого літа до ваших милостей писаний про потрібну нам протекцію від пресвітлого і великодержавного московського монарха, виправляємо до вас при війську вашім нарочного посланця і вельми хочемо, абисте ваші милості панство, досконало того листа нашого зрозумівши, досконалу й ретельну на оний через того ж посланця нашого без гаяння учинили відповідь і дали пораду нам. Адже ми яко махину війни з поляками зачинали не без волі і поради вашої, брати наші, так і сього не меншого діла о протекції згаданій московській без вашого зізволення й поради чинити не хочемо. Ми вже послали за порадою нашої старшини до його царської пресвітлої величності й самодержця всеросійського нашу одозву, та без відома й зізволення вашого завершувати того діла не будемо. Отож маєте за обов’язок, ваші милості панство, без найменшого відкладання учинити ретельну на перше просторе наше писання відповідь. Сього ми пильно й повторно жадаємо і вас же поручаемо на сохраніння Господу Богу.

З Чигирина, 26 декабрія 1653 року.

Зиновій – Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорозького і народу українського.

Посилаємо вам, браття наше, через цього ж нашого посланця гостинця, тисячу битих талярів, і просимо від серця їх прийняти».

На той лист свій отримав я таку відповідь письмову од усього низового козацтва:

«Ясновельможний пане Зиновію Хмельницький, гетьмане Війська Запорозького і всієї України, брате й добродію наш!

На лист ваш гетьманський просторий, минулого літа до нас писаний, не вчинили ми відповіді аж досі через те, що твоя гетьманська милість з усім військом козацьким зоставалася ціле літо в Польщі і на Поділлі під Жванцем. В чім просимо вельми вибачення у вашої гетьманської милості. А тепер, на згаданий лист ваш гетьманський відповідаючи, висловлюємо, що ми оний цілковито зрозуміли, і не лише з листа того пізнали, а ясно бачимо власними очима, що вже нам з шляхтою, як з тою змією, що Має відсічений кимось хвіст, уже ніяк не дійти до колишньої дружби. Адже вони, всьому злу й війні будучи початком і причиною, бачачи, яку короні, так і в Україні нашій після шестилітніх битов попелища з людських поселень і безліч кісток людських на полях розкиданих, нітрохи не хочуть зм’якшити свого серця і, забувши про свою гнівну до нас завзятість, прийти до колишньої нашої приязні і згоди зі ствердженням давніх наших прав і свобод. Тож і ми не радимо вашій гетьманській милості допоминатися більшої, ніж є на сей час, їхньої приязні, і признаємо за слушний ваш задум удатися й бути зо всім народом українським, по обох боках Дніпра будучим, під протекцією найвеликодержавнішого і найпресвітлішого монарха російського, і даємо вам нашу войськову пораду, щоби того діла не позоставляли і оноє кончили на якнайкращу користь вітчизні нашій українській і всього Війська Запорозького. Як писатимете пакти, то звольте, ваша гетьманська милість, самі ретельно додивлятися, щоби не було в них чогось зайвого і вітчизні нашій шкідливого, а предковічним правам і вольностям нашим супротивного і некорисного. Відаємо напевне, що найвеликодержавніший і найсвітліший монарх і самодержець російський, яко цар православний, прийме нас охоче і ласкаво під свою міцну протекцію, яко отець чадолюбивий синів своїх, в тім же православ’ї святім зостаючих, жодних од нас не потребуючи данин і платежів річних до своєї монаршої казни, окрім того, аби ми по своїй спромозі на його монаршу військову службу були готові проти його монарших неприятелів. Бо недавно, на минулу Пилипівку, один московський придворний царський Микита Харлампієв, їдучи до Криму викуповувати з неволі бусурманської своїх кревних, був тут на Січі Запорозькій і викупив у нас за дев’ятсот золотих трьох татаринів, то сей дворянин чув од багатьох своїх близьких до царської величності прибічних князів і бояр, що його царська пресвітла величність зело благоволить і від усеї душі бажає нас, Військо Запорозьке, з усім народом українським в своєму монаршому союзі й протекції, тільки не хоче нас о тім звістити, щоби не дати від себе панам – шляхті слушної причини розірвати з ними нинішній мир. Радимо, отож, ми, все Військо Низове Запорозьке, твоїй ясній гетьманській милості, аби того потрібного діла не занехаювали і оноє на користь усіх нас і вітчизни нашої якнайлучче влаштовували й докінчували, достосовуючись до того давнього прислів’я: роби кревно, а ходи певно. Остерігатися слід також, аби неприятелі, провідавши, не вчинили через свої хитрощі якоїсь перепони. Дякуємо при сьому вельми твоїй ясній гетьманській милості, за гостинець, тисячу талярів битих, нам, війську, присланих, і відслугувати теє при всяких оказіях облігуємось. А на тепер і на всякчас зичимо щиро вашій гетьманській милості з усім військом і Україною, вітчизною нашою, многолітнього доброго здоров’я і щасливого уживати в усьому поводження. Писано в Січі Запорозькій, генваря 3–го, року 1654–го».

Ось яку заруку отримав я, вирушаючи з Чигирина до Переяслава, де скликав раду всього народу нашого для стрічі царського посольства з боярином Бутурліним, дворянами Алфер’євим і Лопухіним і духовенством. До Бутурліна ще в Путивль послав я Богуна з – під Жванця, аби передав посольству, що визначив я місцем спіткання Переяслав і доручив провести їх туди, Сам же я неодмінно прибуду до них попри всі перешкоди.

Я вибрав Переяслав. Знов не Київ, бо по смерті Петра Могили не було там сприязнених з козаками ієреїв, але й не Чигирин, якому так і не надав належної маєстатичності. Я не встиг набудувати соборів і палаців у Чигирині (їх будує історія століттями й тисячоліттями), часу мені не стачило на кам’яне зиждительство, так і вмру в глині з соломою. Тільки мурована церковця моя в Суботові згодом стане взірцем для всієї України, і вже інший гетьман кинеться до каменя, сподіваючись знайти в ньому безсмертя, та знайде лиш прокляття, бо навіть камінь, виходить, не рятує від зрадливості. Я ж безсмертний і в глині, як Адам, а коли треба було довершити найвищу справу свого життя, то вибрав Переяслав з його древніми соборами і з його славою предковічною, яку хотів перейняти у Києва самого.

Може, колись і перейме! Пройде крізь віки, прогримить, і утвердиться, і оновиться великими будівлями з каменю найдорожчого, принесеного нащадками тих, хто колись заприсягався тут у вічній дружбі й братерстві.

Я не кваплюся, яг терплячий, позаду в мене віки многі, а попереду – ще численніші.

Тоді ж я не дозволяв собі щонайменшої прогайки, я сам вибрав собі долю, яка не дає спочинку, наглить, жене й вимагає. Я не скаржився. Струни на кобзі рвуться не тоді, коли на них грають, а коли кобза вкривається пилом.

З – під Жванця, повертаючись з походу затяжливого, поїхав я на Гусятин, Межибож, Літин, Вінницю, Животів, Ставище, Білу Церкву, Стеблів, Корсунь. З Корсуня відписав Бутурліну, що повертаюся до Чигирина задля деяких справ військових, звідки вже поспішу до їхніх милостей у Переяслав, тепер же радуюсь, почувши про милостиву ласку його царської величності, що нас під крила свої, в милостиве жалуванне зволив прийняти.

На багату кутю приїхав увечері 24 грудня до Чигирина, звідки виправив ще одного листа до Бугурліна, тим часом готуючись прийняти двох царських послів Стрешнева і Бредіхша, які чекали мене з походу вже зо три місяці, бо не пускав до себе під Жванець їх, аби не провідали завчасно про мій союз з Москвою хан і король.

Велика місія московська тим часом після Різдва прибула до Прилук, де стрічав її сам полковник Воронченко, стріляно з гармат, в церквах били дзвони, священики вийшли з процесією, приймано місію всякою стравою і всім потрібним для людей і коней.

Далі їхали через Галицю, Биків, Басань і Війтівці, де заночували востаннє перед Переяславом, і напередодні Нового року поспіли до Переяслава.

За п’ять верст перед містом зустрів Бутурліна з товаришами полковник переяславський Тетеря, а з ним сотників, отаманів, козаків шістсот а чи й більше – з хоругвою, сурмами і бубнами. Перед місією старшини зсіли з коней і Тетеря, виказуючи свою едукованість, виголосив таку промову:

– Благовірний боярине благовірного царя й інші панове! Радісно приймаємо ваш щасливий прихід. Давно вже горіло серце наше, тішачись звісткою, що йдете до нас, сповняючи царську обітницю прийняти православне і преславне Військо Запорозьке під велику руку великодержавного восточного царя. Ось тому і я, найменший серед рабів сих того ж Війська Запорозького, маючи уряд в богоспасаємім городі Переяславі від богоданого нам гетьмана Зиновія Хмельницького, вийшовши на стрічу до вас, радісний віддаю благородству вашому і низький поклін з усім військом, що в сім городі пробуває. А на відпочинок від труду подорожнього ввійти до господ міста Переяславського пильно вас прошу.

Перед брамою Переяслава шпалерами стояли козаки й стріляли з мушкетів на салют. Тоді вийшов з духовенством протопоп Григорій, кроплячи місію освяченою водою під радісний гук всенародного множества – козаків, жон, дітей. Бутурлін і товариші його поцілували хреста й образи, і протопоп Григорій сказав їм орацію.

Я не зуспів на стрічу Бутурліна у Переяславі, бо по Дніпру йшла шуга і незмога було переправитися, так що довелося засісти у Домонтові. Прибув я до Переяслава тільки надвечір шостого дня нового року, а другого дня поз’їздилися всі полковники і старшини. Увечері сьомого відвідав я з Виговським і Тетерею Бутурліна в його помешканню, сказав бояринові, що завтра зрання скликаю раду велику, щоб учинити государю віру. Сказав я послові царському так:

– Милость Божа над нами – як колись за великого князя Володимира, так і тепер: сродник його цар Олексій обдарував ласкою своєю отчину свою Київ і всю Україну. Як орел покриває гніздо своє, так і він зволив прийняти нас під свою високу руку. Ми раді його царській величності щиро, всією душею служити і голови свої покладати йому на многолітнє здоровлє.

Восьмого січня в домі гетьманськім моїм була в мене тайна рада з полковниками, суддями і військовими осавулами, і полковники, судді, осавули під царську високу руку добровільно підклонилися.

Після ради ранкової по обіді бито в барабани годину, щоб народ збирався на ринок послухати, що має бути. Зібралася велика сила козацтва і всякого чину людей, зроблено великий круг для гетьмана і полковників, я вийшов у той круг з суддями, осавулами, писарем і всіма полковниками, і військовий осавул Федір Коробка гукнув, аби всі мовчали.

Коли всі втихли, я мовив до народу:

– Панове полковники, осавули, сотники, і все Військо Запорозьке, і всі православні християни! Відомо нам усім, як нас Бог свободив з рук ворогів, що гоніння завдають церкві Божій і кривдять усе християнство нашого восточного православія. Шість років живемо ми в нашій землі без господаря – в безнастанних війнах і кровопролиттях з гонителями й ворогами нашими, що міряться знищити церкву Божу, аби ім’я руське ані згадувалося в землі нашій. Вельми се нам усім докучило, і бачимо, що незмога нам далі жити без царя. Тому нині зібрали ми явну раду всьому народові, абисте вибрали собі господаря з чотирьох, котрого хочете. Перший – цар турецький, багато разів схиляв він нас через послів своїх під свою владу. Другий – хан кримський. Третій – король польський: коли того захочемо, він ще й тепер нас може прийняти до давньої ласки. Четвертий – православний государ Великої Росії, якого ми вже шість літ безнастанно собі випрохуємо. Вибирайте, котрого хочете! Турецький цар бусурман. Всім вам відомо, яку біду терпить наша братія – православні греки – і в якім вони утиску від невір. Кримський хан теж бусурман, поневолі взявши його в приятелі, які незносні біди ми перетерпіли! А яка неволя, яке нещадне пролиття християнської крові і утиск були від панів польських, того нікому з вас не треба оповідати: всі ви самі знаєте, що за краще вважали вони рендаря і пса, ніж християнина – брата нашого. Православний же великий государ, цар восточний – одного з нами грецького закону, ми з православними Великої Росії одно тіло церковне, що має головою Ісуса Христа. Сей великий християнський государ змилувався над незносними кривдами православної церкви нашої України. Не злегковаживши безнастанних наших шестилітніх благань, він прихилив до нас милостиве своє царське серце і прислав до нас своїх великих ближніх людей з. царською ласкою. Коли ми тепер його щиро полюбим, то, крім його великої руки, не знайдемо благотишнішого пристановища. А коли хто з нами в тім не згоден, тепер куди хоче – вільна дорога!