Текст книги "Я, Богдан"

13

Нещасливе й нечисте це число тринадцять припало саме на розповідь про Крим. Ніхто не хотів пускати мене до хана.

– Не їдь, батьку!

– Бісової віри насіння, хіба ж з ними каші звариш!

– Не віддали тебе Потоцькому, чом же маємо віддавати ханові чи чорту – бісові!

Я відсміювався:

– Я від діда втік, я від баби втік і від хана втечу… Колись он навіть од самого султана турецького втік. Як попав у люту неволю бусурманську після Цецори, то вже думав – гаплик. Гетьман коронний Жодкевський убитий, гетьмана польного Конецпольського теж узято до неволі, все панство було або побите, або попроваджене до самого Стамбула. Ну, панство, то що? Конецпольського королівський посол викупив, і відпущено його з шанобою додому, мене ж і на викуп ніхто не ставив, а мерщій загнали на галери чорноморські погріти спину та плечі. Ну то й обрітався так чи сяк, поки до Стамбула не потрапив. А тут султан турецький Амурат затіяв банкет для свого турецького панства. Звелів збудувати для такої притичини салю довгу на дві милі між двома мечетями їхніми найбільшими, вся та саля 34  ³⁴Зала.


[Закрыть]з дерева цинамонового, а верх покритий папужим чамлатом 35  ³⁵Пір’ям.


[Закрыть]. Коло тої салі кухню поставлено належну, в кухні котел, що в нім дванадцять кухарів у човнах плавали й ціну з варива знімали веслами. Варилося ж у нім чотири тисячі дев’ять баранів ціляком та волів півтретя ста рубаних і іншого бидла в достатку.

А вже як почався банкет, привезено на шести верблюдах скляницю кришталеву, в яку налито вина відер п’ятсот і кілька гарнців. Для неї споруджено спеціальне носило, щоб кількадесят в’язнів довкола столів тягали і шкіряними кіблами діставали з скляниці вино, як ото в нас з криниці воду. Напившись, хтось із гостей розтовк ту скляницю, скло цілий тиждень в’язні вимітали, тому турки не могли ні вийти з салі, ні танці влаштувати, ні забави з стрілянням із луків або що там за звичаєм треба було робити.

Отоді я (бо ж був серед тих в’язнів), щоб сподобатися чимось султанові, попросив дати мені гармату турецьку, аби міг показати козацький сприт у стрілянні. Дозволено, притягли мені яничари гармату, набили Порохом, вклали ядро, став я розглядатися, куди б стрелити. Ну то й побачив на шпилі найвищої мечеті, себто церкви по – нашому, комара, що сидів там і чухав правою ніжкою ліве вухо. Вимірив я з тої гармати комара так штучно, що ядро пролетіло йому крізь обидва ока і комарик гепнув на землю. Скочив я, поки він не прийшов до тями, вхопив його, напівживого, без обох очей, та й підніс султанові під золотий балдахін. Здивувався вельми падишах, похвалив мене, звелів випустити на волю, а тоді ще й одчепив од пояса свій гаман, повний золотих червінців, і подарував мені на дорогу. Мав би хан про це знати, тож і поїду до нього не як ворог його запеклий, а як обдарований колись милостями самого султана.

Моя фацеція 36  ³⁶Тут: весела оповідка.


[Закрыть]припала до смаку більше, ніж би вмовляння і переконування найдокладніші. Надто серйозно сприймають світ тільки жорстокі люди, а тут зібралися добрі і щедрі серцем, бо ж не дбали про себе, а про народ і його неуярмлену душу.

– Це ж стільки м’яса від того комара зосталося! – скалив око хтось із козаків. – Куди ж його султан подів?

– Ханові б воно здалося якраз, – додавав інший, – у них там друге літо недорід, худоба й вівці дохнуть.

– Ханові то ще воно й нічого, а от чорним татарам як? Без війни та без здобичі погинуть!

– А султан на війну проти короля не пускає, бо в них вічний мир.

– Отут би татарам і піти разом з нами Проти панів та полоскотати їм черево!

– Татари й пішли б, так хан же! Він султана злякається.

– Хай їм султан, а в нас буде гетьман. Хочемо мати тебе гетьманом, пане Хмельницький, а не ханським в’язнем, та й не відпустимо від себе. Хіба ж не намнемо боків панам і без нічиєї помочі? Нам аби вдарити, а там воно й само в ушах дзвенітиме.

– В кого ж дзвенітиме? – питав я гірко. – Згадайте Наливайка, Лободу, Тараса, Павлюка, Острянйна, Гуню. Що вони змогли проти залізного королівського війська з його арматою? А як Крим з нами піде, тоді Потоцького зметемо. Не лякаюся йти до хана, бо й сина свого рідного послав до мурзи перекопського, отож маю віру в татарське благородство. Султани турецькі татарів у своїх фірманах звуть тільки благородними, коли ж ми запізнали саму їхню хижість, то, мабуть, так уже воно судилося й нам, і татарам, та не може ж так бути довіку.

Я вів страшну гру. Одного сина відіслав до татарського мурзи, сподіваючись на його благородство, а другого лишив у Чигирині, не маючи надій ні на що добре, бо так і бачив, як тягнуться хижо до малого Юрася пухкі, в рудих заростях пальці мерзенного Чапдинського, і коли й знайдеться сила, яка захистить дитину, то хіба що ця нещасна добросердна жінка, моя голубка Мотронка, що теж кинута в ненажерливу пащу панську, не захищена, не порятована, не визволена.

Треба бути закоханим або нещасним. Був я серед тих, хто не мав нічого свого, де одвіку не було ні жінки, ні дитини, тож мав зрівнятися з ними в усьому, коли хотів, щоб мені вірили і, коли треба, йшли зі мною і за мною.

Я пересварився з усім світом, та не сваряться тільки блаженні, а я не хотів бути блаженним. Коли копають ями для сох під нову хату, то першу яму копають на власній тіні, мовби прирікаючи себе в жертву. Кидався в битву сам – один: як виграю – то виграє весь народ, програю – то тільки я один.

Приїхав з Січі отець Федір. Посивів і постарів за той час, що не бачились, але чорні очі горіли вогнем і сміхом.

– Відпровадив посланця сил пекельних і їхнього служки Потоцького? – поспитав мене.

– Відпровадив.

– Що ж послав гетьманчику?

Я сказав.

– Треба б не самі слова. Послав би ти йому, сину, дрючок, яким Каїн убив Авеля; жезл, яким Мойсей розсунув Червоне море; ослячу щелепу, якою Самсон побив філістимлян; пращу Давидову, якою той Голіафа вбив; меч Авраамів, яким праотець хотів убити Якова; весло Ноя, яким той стукнув по голові дурня, що хотів вчепитися за ковчег.

– Грішний, отче, – засміявся я, – не здогадався спорудити таких знакомитих дарунків панові краківському.

– Відпускаю тобі гріх сей, сину. А ще маєш якісь гріхи?

– Грішний, отче, – признався я йому, – грішний оком своїм, мислями, руками й намірами. Та однаково прости мене, отче.

– Бог простить, – поблагословив мене отець Федір.

– Поїдеш зі мною до бусурманів?

– Хто ж тоді й поїде, як не я? Вже на хуторі тоді домовилися, ось я й з тобою.

– Не нарікай на мене, отче, коли не завжди питатиму твоїх порад. Будеш моїм сповідником – порадників підкаже сама справа. Тим часом найближчий мені чоловік Самійло – писар, та отам Демко за дверика, ну й ще ті, хто прийшов зі мною з Чигирина, та ті, з ким я тут знаюся ось уже з десять літ, може.

Він відповів мені словами з книги Самуїлової:

– «Чини, що може рука твоя, бо з тобою Бог».

Я ждав повернення Тимошевого від Тугай – бея. І в гадці не мав, що той може не повернутися, пропасти, згинути. Я молився до німих просторів, до степів зачаєних і зловорожих, щоб віддали вони мені сина, а з ним надії мої і моїх товаришів, і степ відгукнувся прихильно на ті мої молитви, і щойно випровадили ми з острова посланця від Потоцького, як переправлятися з татарського берега став Тиміш з козаками і з татарським невеличким чамбулом, даним йому Тугай – беєм для честі й супроводу. Холодна вода била в чорний ніс дуба, на якому плив Тиміш, я стояв на березі, дивився на сина, син дивився на мене, обидва ми мовчали, поки дуб ткнувся в пісок, тоді я ступнув на крок уперед, а Тиміш вистрибнув мені назустріч, і ми обнялися, здається, впершё нё як батько з сином, а як воїн з воїном.

– Ну як, сину? – спитав я.

– Та що? – знизав широкими плечима Тиміш. – Біднота аж шкварчить! І в самого мурзи там злидні такі…

А приймав нас по – царськи! Кланявея тобі, просив передати, що зве тепер тебе братом своїм назавжди. Дарунки привіз я від Тугай – бея. Лук з сагайдаком, пук лисиць червоних, а там на березі отара жирних валашків. Жде мурза тебе в гості. Ну, коли й до хана, то він береться бути твоїм провідником і повіреним. Чи як воно там…

– Говорили ви про що?

– Та про що? Про погоду, та про пастівники, та про худобу й овець. Про що ж ти з такими нещасними людьми говоритимеш?

– До союзу з нами як Тугай – бей?

– А йому що? Як хан скаже, а він – твій брат. Вже за сина дякував та дякував, каже, молився Аллаху за нього і Аллах почув його молитви. А між Аллахом і ним, себто Тугай – беєм, ти брат його названий І вірний. Гарно мовить мурза – хоч би й до козаків з такою мовою!

За вечерею я Назвав тих, хто поїде зі мною до хана. Для красномовства Клишу Яцька, а ще його – як свідка наших перемов таємних з королем і канцлером коронним у Варшаві і моєї зустрічі з Оссолінським у Києві. Кривоноса для молодецтва і мальовничості похмурої, якою відзначався у своїх саєтах і кармазинах турецьких, гордий, різкий у слові, весь у силі різкій, що так і била з його кістлявих вугластих рамен і з його високої постаті і жилавих рук. Бурляй, що був мені й чигиринським нагадуванням, і міг докинути щось про морські виправи, в яких вони побували з Кривоносом не раз і не двічі, але згадки мали неоднакові: Кривоніс пам’ятав лиш сутички з ворожими галерами, для Бурляя найтяжчими видавалися змагання з морем і стихіями.

Вечеря наша була проста, коли не сказати убога, як і водилося на Січі. Юшка риб’яча у дерев’яних ваганах на столі та загреби 37  ³⁷Прісні коржі, які пекли, загрібаючи в попіл.


[Закрыть]до неї, тоді варена риба на стябді, а до цього горілка й пиво у великих конвах, з яких ми попивали дерев’яними ж михайликами, бо тут ні чарок, ні скляниць не водилося. Коли об’явив я, що взавтра удосвіта вирушаємо до хана, і сказав, хто мав зі мною їхати, то ніхто не сперечався і не скаржився на несподіваний від’їзд, бо козак завжди готовий вирушати хоч і на край світу. Циганкуватий малий Ганжа, подаючи михайлик з горілкою своєму сусідові, посміявся:

– Гаразд чиниш, Хмелю, що не береш мене, бо зчеплюся там з кимось неодмінно і попсую вам усе посольство!

Тоді скинувся й Чарнота:

– А хто ж вас там нагодує?

– А хто стане за вас стіною? – поспитав Нечай.

– Про вигадництво й мовчите, – обізвався Богун.

– Та й про лад на поході хтось би мав дбати, – докинув Вешняк.

Так перемовлялися, чи то й жартуючи, чи й навсправжки, але вже ніхто тепер не виявляв спротиву моєму намірові, ні страху перед невдачею, ні сяйва слави, хоч збиралися в тривожну невідомість, без свідків, без опори і без помочі, тільки сліпе щастя козацьке з нами, та химерна доля, та відвага й відчайдушність безмежна й безкрая. Хай звершиться те, що має звершитися! Сказано ж, що ніхто не може уникнути своєї долі, навіть Бог.

Помолилися після вечері, вклонилися мені, а тоді один одному, подякували кухареві: «Спасибі братчику, що нагодував козаків». Тоді поклали кожен по копійці в карнавку для їстівних припасів, щоб не останній раз тут трапезувати, бо козак, поки їсть, поки живий.

Вдосвіта ми переправилися на кримський берег і невеликим загоном в сотню козаків, запасшися харчами і всякою потребизною на місяць путі.

Степ був безсніжний, морозцем прибило землю, стала вона сизою, зливалася з сивим небом, і не розбереш, де кінчається земля, де починається небо. Хоч і не підганяючи занадто коней, ми швидко вглиблювалися в ці нічиї степи, в ці пасовиська й бойовиська споконвічні. Навіть узимку було видно буйнотрав’я літніх пастівників, а то зненацька починалося безводдя з горілими торішніми травами, і тільки терни та байраки значили вбивчу одноманітність степових безмірів. Вже перед Перекопом несподівано захопила нас велика вітряна снігова фортуна, яка не пустила далі їхати, і татари Тугай – бея, що показували нам путь через степи, не знати як вивели нас до овечих кошар, і ми заночували з чабанами, і чомусь думалося тієї ночі, що житія з тваринами, теплими, смердючими, але мовчазними й добрими, мабуть, має свої приваби й навіть переваги, бо той дух од них, по суті, здоровий, а норов – лагідний. Сказано ж: бійся вовка спереду, коня ззаду, а чоловіка з усіх боків.

Я дивився на своїх побратимів, і думи мої тяжкими були, але й не безнадійними. В засніженому степу, безкраїм, безберегім і безшляхім, ідуть кудись ці люди, невідомі світові, безіменні, власне, мовби й неіснуючі. Моє ім’я коли й знають десь, то лише тому, що дочеплено до нього щось бунтівливе, ніби злочинне. І хто б міг сказати, що ось так здобувається безсмертя, воля й історія для цілого народу! З нічого, з невідомості, з виенажливих мандрів у безнадію. Хто ми і що? І якими ж треба бути людьми, щоб відважитися на таке! Ми ще й не існуємо, живемо, як оці коні, як вівці В. кошарі, як дикі звірі в байраках. Ніби сміття людське, полова на вітрі.

Але ж не розвіємось, а провіємось і станемо золотими зернами історії свого народу, його ім’ям і славою. І тоді прогримлять наші імена, як весняні громи над степами.

Ще три дні скакали по кримській рівнині, знов пустельній, так само безлюдній, як і степи, хоч і видавалося нам, що весь час стежать за нами вузькооко ханські поглядці. Ішли долинами, балками, пускаючи вперед ногайців перекопських Тугай – бея і тримаючись їхньої сакми 38  ³⁸Шлях.


[Закрыть]. Харчувалися в тому переході, як убогі татари: просяний хліб, арпачик 39  ³⁹Цибуля.


[Закрыть], пенір 40  ⁴⁰Овечий сир.


[Закрыть], а запивали водою з бурдюків, хоч везли з собою і пиво, і горілку, й вина, та то все для дарунків ханові й зажерливим його челядинцям, яких не зміг би ніхто полічити. Демко через нашого козацького бута 41  ⁴¹Перекладач.


[Закрыть]пробував розпитати ногайців, який двір у хана, але ті знали тільки свого Ор – бея, найвідданішого сторожа престолу Тугай – бея, бо він стояв на Перекопі й стеріг двері в орду. А там був хан, його перший спадкоємець калга, другий наступник нуреддін, ханські сини – султани, а далі йдуть беї, які мають право не голити бороду, і ханські чиновники, яких так само багато, як зірок на небі або трав у степу.

– Бач! – дивувався Демко. – А в тебе, батьку Хмелю, тільки я, Демко, та Іванець, та й той, кажуть, перехрещений з єврея і звався колись Йоною, як той пророк, що сидів у китовім череві. Сидів же, Іванцю? Мабуть, і прізвисько твоє від черева – Брюховець.

– Брюховецький! – покрикував Іванець. – То в тебе хлопське прізвисько Лисовець, а я Брюховецький, шляхетське ймення!

– Оце мені ще шляхетство в такій пустелі! – спльовував незлобиво Демко.

Я прислухався до тих їхніх перемовлянь чи й не прислухався, а сам дивився на своїх побратимів, дивився на самого себе, думав: хто ми й що ми? Загублені в цих велетенських просторах, безіменні, знедолені, не посилав нас ніхто нікуди і не жде ніхто й ніде, самі по. собі, своєю волею вибрали собі долю, поневіряння, невідомість, може, й смерть, і навіть кісток наших ніколи й ніхто не найде і не стане шукати. Збиралися докупи не в один день і не в один рік, кожен має своє життя, своє минуле, горе й радощі, десь були, може, в них близькі люди, в Інших – самі втрати, одні вражали своєю освіченістю, інші були геть неписьменні. Не я вибирав їх – викликані народною потребою, вони приходили самі і ось тепер ішли в безвість, а повернутися мали в історію.

На нічліг ставали в балках, рубали тернину, розкладали вогнища, хоч як стомлені, не спали довго, кожному кортіло прорвати бодай думкою чи словом запону невідомості, вгадати, що жде нас у хана, в тій таємничій його столиці.

Отець Федір не сподівався успіху.

– Темні душі в нечестивих, і все в них темне, – зітхав він.

– А де тепер світлощі? – похмуро кидав Кривоніс.

Я мав бодай трохи розвіяти ті похмурі настрої, бо навіщо тоді їхати до хана – без віри й без пуття?

– У кожного народу свій Бог і своя душа, – казав я. – За нашої пам’яті татари – то тільки війна і розбій, а хіба завжди було так з ними? То правда, що предки їхні прийшли на землю нашу з війною і довго грасували тут немилостиво, та коли цей відлам їхнього племені осів у Криму й стали в них володіти Гіреї, то хан Сагіб – Гірей звелів поламати кочівницькі вози і визначив усім місця замешкання, давши кожному доволі землі, і стали вони обробляти землю, і, може, й жили б на ній мирно, та завоював Крим погромця Царгорода султан Фатіх і знов пустив їх на християнський світ, як своїх псів голодних. Ще й примовка у всіх султанів після Фатіха щодо кримців: мовляв, татари – люди цілком вільні і приборкати їх незмога. А чим мають жити? Землю давно вже захопили беї. Ханові треба віддати десятину з урожаю і тисячу гаманів золота щороку, калга – султан вимагає п’ятсот гаманів золота, нуредцін – двісті п’ятдесят гаманів. А кіш ханський не має нічого, живе тільки з того, що йому в руки впаде. Ось і вийшло так, що Богом їхнім, опріч Аллаха, стала війна безконечна. Я ще лиш народився на світ, а в них був хан Газі—Гірей, прозваний Бора, що може означати і «великий вітер», себто бурю, і «п’яного верблюда» водночас. Був той хан справді мов п’яний верблюд, забіяцький і шалений, але прославився як великий поет, навіть послання до султана в Стамбул дозволено йому було складати віршами. То він писав так: «Проста душа для нас ліпша, як простий ріст, від чорних брів миліший кінський хвіст. До луків тужимо ми все й до гострих стріл, більш ніж до гарних лиць та до жіночих тіл. Душа в нас кождого лиш боротьби жадить, замість води й вина нам кров ворожу пить» 42  ⁴²Переклад І. Франка.


[Закрыть].

Звикли бачити їх дикими, а вони освічені, бо школи мають коло кожної мечеті, а тих мечетей в самому лиш Бахчисараї понад три десятки. Вже півтори сотні літ у Бахчисараї у передмісті Салачик існує вища їхня школа медресе, що зветься Зинджирли – школа з ланцюгом, бо там низько над дверима висить ланцюг, який має нагадувати кожному, хто входить у храм науки, щоб він не забував схиляти голову перед мудрістю. Може, і втішалися б самою мудрістю, але мимоволі стали мечем оголеним в руках темної сили султанської, і вже нічого не можуть вдіяти, бо сила та попихає їх без кінця, штовхає проти нас, жене і наглить, бо могуть козацька не дає спокійно спати султанам. Хіба ж не сказав султан Амурат, що він спить спокійно на обидва, вуха, хоч безліч принців у Стамбулі змовляються на його згубу, а лякається тільки козаків, які, будучи нікчемним виметом польським, сон стільком монархам псують. Де ж те світло, а де темрява? Чи в Стамбулі, а чи в Римі, а чи деінде? Хіба львівські домінікани не посвятили в себе шаблю гетьмана Конецпольського і не обносили її в урочистій процесії як зброю, що мала послугувати до винищення віри православної і народу руського? Шкода говорити! Квантілля сапіенція регітур мундіс – никла мудрість володарює світом!

Самому смішно було від своїх слів про мудрість, коли опівдні другого дня прискочили звідусюди ногаї, що вели нас, і загалайкали наввипередки:

– Улу деніз!.

– Чуваш!

– Ор – копу?

І ні прослідку мудрості на цих замурзаних, не омитих, як казав отець Федір, водою святого хрещення, а тільки дика радість і захват непередаваний, бо ж побачили своє, рідне, найдорожче.

Ми не бачили тим часом нічого, крім сивої рівнини і сивого неба над нею.

– Про що вони галасують, невірнії діти? – поспитав мене отець Федір.

– Сиваш попереду і Перекоп.

Треба ще було їхати та їхати, поки далеко попереду рівнина здійнялася темним довгастим горбом, а попід ним темною мертвою смугою вгадався нам Сиваш, або ж Гниле море.

Ми ще не бачили нічого, а нас уже побачено, і навстріч полетів невеликий чамбул. Наші ногаї загукали навстріч своїм родичам, ті здибили коней, пустили вгору хмари стріл чи то на повітання, чи то й з погрозою. Тоді підскочив до мене з кількома вершниками в брудних кожухах старий воїн, видно десятник їхній, і спитав, хто ми. Я сказав, хоч і що йому було до нас і наших імен? Ногай метнув до нас швидким і хижим поглядом, мабуть побачив нашу одіж, наших коней заводних і в’ючних, наші сакви напхані, бут наш говорив йому, що прямуємо до самого хана, але ногай його чи й слухав, хан для нього був далеко, а ми ось тут, він жив тепер самими лиш очима – чіпкими й хижими, він приглядався й прицінювався, який бакшиш зідрати, поки він тут найвища влада, право і закон, життя і смерть. Врешті визирив коня в дорогім уборі, махнув на нього правицею, мовчки видивився На мене.

– Кінь для мого брата Тугай – бея, – спокійно сказав я по – татарськи. – Тобі дадуть іншого, він не гірший, бо в козаків не буває поганих коней. Ти досвідчений воїн і маєш знати це.

– Так вони обдеруть нас до нитки, – невдоволено мовив Демко мій. – з чим же до хана доберемося?

– Доберешся, Демку, доберешся й до самого Бога, – заспокоїв я його, показуючи козакам, щоб підвели коня для дарунка татарину.

Гниле море лежало мовби й не в берегах, а в соляній шубі, що біліла між брудною землею і важкою темною водою такою чистою, аж диво брало. Вузький перешийок, що вів з материка на півострів, перекопано широким, може й сажнів на двадцять, ровом. Це й був Перекоп, ворота в Крим, в царство неприступного хана, що сховався десь у своєму Бахчисараї, затулившись ордами, які ніколи не лічили своїх ворогів, а тільки питали: де вони? Через рів прокладено міст дерев’яний, цілі купи вершників на низеньких вертких кониках гарцювали перед мостом і позад нього, деякі рвалися до нас, але їх відганяв різкими криками той, що одержав од нас коня, і ми в щодалі щільнішому стиску просувалися до Мосту, й через міст, і до укріплень за мостом на довгастому, скільки й оком кинеш, пагорбі, що, власне, мав бути отим прославленим Ор – копу, Орськими або Перекопськими воротами, Перекопською кріпостю, де сидів нині Тугай – бей, мурза всіх кочових ногаїв. Вал був потужний, але давній і занедбаний, видніло на нім кілька гармат і три благенькі вежі. Сама земля тут лежала крутим валом, ховаючи від чужих поглядів невелику гавань і безладно протоптану звивисту дорогу від неї до воріт кріпості. По тій дорозі виїхав нам назустріч сам мурза з своїми воїнами і, забачивши мене, вирвався наперед, а я кинув свого коня йому назустріч, і ми стрілися оком в око – двоє немолодих чоловіків, обидва одягнені гаразд, хоч і без розкошів, зате при коштовній зброї, обидва вусаті, тільки в мене вуса товсті й важкі, а в Тугай – бея проріджені, в мене на лиці втома й вичерпаність, у нього – усміх задавненого молодецтва і прихованої мудрості життя, на всій моїй постаті печать невизначеності й непевності, у нього – самовдоволення, яке чоловік має виказувати неминуче, коли стоїть так, що видно його зусібіч. Ще була між нами неоднаковість у тому, що Тугай – бей воював без перепочинку все своє життя, я ж щойно мірився розпочати свою війну, яка не знати скільки й триватиме і в якій не знати: буду переможцем чи переможеним, живим а чи мертвим, але вже так мені судилося, і нема рятунку. І ось ця доля моя і моя приреченість кидала мене в обійми цього, власне, чужого, а ще вчора тяжко ворожого мені й моєму народові чоловіка, і виходило, що небагато й треба для людської дружби.

– Брат мій! – закричав ще здалеку Тугай – бей, не знаючи мене, але впізнаючи, бо біля його стремена правого скакав син його Карач і вже вказав на мене. – Син мій був твоїм сином у тебе, а не рабом, і тепер ти мій рідний брат, Хмельницький, лев, славний добрим іменем своїм.

Сліпий випадок поміг, що саме мені дістався син Тугай – бея, і тепер цей бистроокий татарчук мимоволі ставав тою щасливою силою, що усувала чорну й криваву межу, яка розділяла нас безглуздо й зловісно і яку нічим не можна було усунути, окрім довір’я й любові. Все житія втікаємо ми від ненависті й ворожнечі, а знаходимо ненависть ще більшу. Переходимо через мости, і все проходить через мости, а зло зостається. Я ступив на землю, що була споконвічним злом для мого народу, першим замахнувся на нездійсненне, пробуючи усунути ворожнечу, порятунку від якої немає навіть після смерті. Ось уже пролунало слово «брат», та то ще тільки між двома чоловіками, старими, як міст, що його ми щойно перейшли. Міст можна перейти, він має кінець, а чоловік не бачить кінця свого життя, і той, хто сьогодні стає твоїм братом, завтра може знов стати ворогом. Бо людині не стає необхідної тривкості. Міцність – тільки в народі. Коли два народи кажуть один одному «брат», то це вже надовго, на віки. Чи не божевілля прагнути братання з цим загадковим народом, схованим за морем на шматку сухої, спеченої сонцем землі, з народом, який не вірить нікому, де навіть простір заповнений ворожістю й підозріливістю? Тугай – бей сказав мені «брат». Я відзаємнив йому тим самим. І на Січі серед козаків є татари. Не вміють перехреститися – їх навчають. В якого Бога вірять – ніхто не питає, бо в козака Бог – щастя й доля, мужність і відвага. Бувало, що козаки просили помочі в кримців. Бувало, що й самі приходили в Крим не тільки з війною, а й з поміччю. Михайло Дорошенко загинув під Бахчисараєм, привівши козаків на поміч Гіреям, які воювали тоді з буджацькими Кантемірами. Та що випадки, коли перед тобою – доля цілого народу! Озиратися назад, зазирати наперед, зв’язувати те, що було, з тим, що буде, захоплюватися і мудрствуватй над подіями або з приводу них – все це облишмо справоздавцям з холодною пам’яттю, ми ж прийшли, щоб поєднати ці роз’єднані несправедливо й безглуздо світи. І вже тепер ти сам ідеш поряд з подіями, разом з ними ростеш, завмираєш, зупиняєшся, і ніяких чуттів, бо ти сам – суцільне чуття, і ні страхів, ні осторог, ні надій, бо то ти сам страх, осторога і надія.