Текст книги "Я, Богдан"
Автор книги: Павел Загребельный
Жанр:
Историческая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 45 страниц)
Я вперіщив його нагаєм впоперек плечей і рвонув туди, де творилася неправда і де панувала злосила. Мав би під рукою козацький полк справний, побив би орду на дріб’язок. Але козаки мої зосталися на Жовтій Воді, а ті, що в’юнилися поміж татарами, не варті доброго слова. Звелів шукати Самійла і отця Федора, тим часом приглядався до того, що діється довкола. Ординці в’язали шляхтичів по два й по три, хто скількох ухопив, поранених добивали. Я мерщій послав своїх козаків, щоб викуповували поранених, не давали губити християнські душі. За шляхтича татари вимагали коня, за жовнірів – два десятки золотих. Я звелів не торгуватися. Звелів також знайти і відкупити обох регіментарів, Чарнецького й Сапігу, всіх вельмож, маючи на гадці врятувати їх од Продажу на рабському торгу в Кафі або Гезлеві, але щоб і не лишити безкарними, то подарувати ханові Іслам – Гірею. Хай посидять на Мангупській горі! Ще не знав, що молодий Потоцький вмирає, та вже йому не поміг би й сам Господь милосердний. Про Шемберка згодом пущено злий наклеп на мене, нібито я, мстячи за власні кривди, звелів його замучити, прибити голову на жердку і носити перед військом. Заціпило ті чорні роти лиш тоді, коли Шемберк з іншими старшинами через два роки повернувся з ханської неволі. Та то ще мало бути колись.
Я гримав на вістових, які підскакували з тими чи тими звідомленнями, та ніхто не привозив вісті про Самійла. Отець Федір знайшовся, соборував умираючих козаків, ходив десь по розлеглому бойовиську, як живе втілення милосердя, а Самійла не знаходили, так ніби знявся і полетів з птахами.
Коли вже віддалявся я од цього поля ганьби, від одної купи невільників хтось гукнув:
– Пане Хмельницький! Пане гетьмане! Зглянься на мене! Я – Виговський Іван, писар з – під Боровиці…
Боровиця! Поле козацької поразки і тяжкої ганьби – і це поле звитяжне, але ганебне по – своєму. І чоловік, що мовби поєднав два поля моєї ганьби, відлеглі на десятиліття.
Я повернув коня, придивився до невільників, пов’язаних сирицею, оточених зіркими воїнами Тугай – бея. Виговського не впізнав, бо шукав писаря, а тут усі були жовніри.
– Не впізнаєш, пане гетьмане? Та ось я.
Жовнір, як і всі, але мовби й несправжній, тільки й того, що обладунок на ньому жовнірський. Закороткі руки, щоб махати мечем, рот маленький – і покрику з нього войовничого не видобудеш, вуса теж – такі собі.
– То це ти, пане Йване? Як же попав у лики? Де твій каламар? І хто тепер у тебе хазяїн?
Хазяїном виявився геть молоденький татарин.
– Що тобі за Цього бранця? – поспитав я його.,
– Кінь. Скакун. Огир.
– А коли дам кобилу? Ти молодий, тобі господарство треба заводити, кобила лошат приведе, розбагатієш…
Татарин кинувся розв’язувати Виговського. Той укляк у глибокім поклоні перед моїм конем.
Гей, пане Виговський, – засміявся я, – досі знав я, що в Тебе гнучкий ум, тепер бачу, що маєш і гнучку спину.
– Бог тобі віддячить, пане гетьмане, – мовив той, – що, так возвисившись, не забуваєш про малих сих.
– Який же ти малий, коли писар? Писарі малі не бувають. Як то сказано: писар поганого для себе не напише.
– Вже не писар, пане гетьмане, а інфаміста і відробляв свою інфамію на узграниччі простим жовніром.
– За що ж став банітом? Чи не догодив велемудрому пану Киселю?
– Спав з шляхетською жоною.
– Тоді справедливо. Бо спати з жоною, а не робити того, за чим прийшов, гріх неуявленний. Та вже тепер знімемо з тебе інфамію, коли схочеш піти з нами. Підеш?
– З тобою, гетьмане, хоч на край світу!
– Так далеко не йтимемо. Тепер одведуть тебе до писаря генерального пана Самійла, там і обзвичаюйся.
– Дяка, пане гетьмане. Здобув ти собі слугу вірного і відданого.
– З Богом, Іване, з Богом.
Згадав тепер про Виговського все, Прибув тої страшної Для нас зими під Боровицею молоденьким писарчуком при боці в Киселя. Молодий та ранній, бо посаджено його мені під руку пильнувати, щоб я вписав у козацьку субмісію все, чого ждало від поконаних панство, і так тоді мені допік, що я кинув перо, пошматував пергамен, жбурнув остряпки Виговському під ноги й загукав:
– Пиши сам, коли так! Що ти мені турчиш над вухом!
Ладен був побити цього короткорукого писарика, яко – то Бог наділив, мабуть, навмисне таким крихітним ротиком, щоб звідти соталося лише зло, як у змії отрута. Та Виговський умить, як то кажеться, перевернувся на спину, задер лапки і тихо порадив мені:
– Хай пан Хмельницький не псує собі гуморів та не бере всього того аж занадто до серця. Писати треба все, що вельможним хочеться прочитати, бо ж ви поконані, а Потоцький звитяжця. Та коли маєш щось сказати своє, то впиши тихцем і теє. Пиши, пиши, та й писни, та й писни!
Так і запам’ятався цей верткий пан Іван своїм хитромудрим «пиши, пиши, та й писни!». Тоді в ту ганебну субмісію я таки втулив од себе скаргу на тяжку долю народу мого, який панство нищить вогнем і мечем, і хоч Кисіль доволі покривився, читаючи ту вписку, але проковтнув, бо ж хотів далі видавати себе за великого захисника народу руського і його грецької віри.
Виговського ж я ще стрів у Києві гродським писарем, так само хитрим і невловимим, як перевертень.
Потоцький тоді після погрому Павлюка кривавими дорогами через Переяслав і Ніжин поїхав до «столиці своєї волі» Києва, де польного гетьмана з великого ляку приймали бучно, з найвищою шаною. Митрополит Петро Могила відвідав Потоцького з архімандритами своїми, новозасновані київські школи вітали гетьмана латинськими промовами й віршами, міщанство піднесло дари золоті й срібні на згадку про матір городів руських.
Потоцький почастував киян навзамін кривавим видовищем. Другого дня по своїм приїзді звелів набити на палю козацького сотника Кизима і його сина, а третьому козаку – Кузю – відрубано голову. Мовляв, кара над кількома, а страх на всіх. Виговський, бачачи, що я готов з шаблею кинутися на Потоцького, тихо, як то він робив, порадив мені їхати звідти, щоб подалі від гріха, і я майже вдячний був йому за ту пораду. Чи думалось кому – небудь, що через десять літ шляхетською кров’ю буде змито і ганьбу Боровиці, і оте криваве київське видовисько, та й над самим Потоцьким нависне загроза, якої ще не знав ніколи?
Виговський став для мене мовби нагадуванням ще одним і того, що було зі мною, і того, що маю звершити.
Тяжке випало мені порядкування в Княжих Байраках.
Звелів усіх поранених – своїх і шляхту – класти на вози і тихо везти до Чигирина, туди ж припровадити всіх можних шляхтичів, яких мав намір дарувати ханові. Тугай – беєві призначив зустріч у Чигирині, вибираючись туди ще того дня, бо серце моє рвалося від нетерплячки, коли згадував і малих дітей своїх – Катрю та Юрка, – про яких не знав нічого, і Мотронку, про яку й питати будь – кого боявся.
В одних болять рани, в інших душа.
Кривоніс мав вести військо на коронних гетьманів. Лише згодом довідалися ми, що з побойовиська зміг утекти тільки один чоловік. Був то служка Шемберка. З комісарським псом, сховався він у вовчій норі, де татари не змогли його знайти, вночі виприснув з щільного ординського оточення, мало не перериваючись, біг степом, поки добрався до перших сторож шляхетських – так коронні гетьмани довідалися про розгром на Жовтих Водах.
Кварцяне військо тоді добігало вже з – під Чигирина аж до Корсуня. Перед цим з горем – бідою дісталися до Мошен, пройшовши великі три милі тяжкими пісками, злими переправами через три ріки, прикрими лісами, лісовими дорогами нікчемними, вкінці товплячись на довгому мошенському мосту, ламаючи вози, падаючи в воду, грузнучи й топлячись.
Козаки згодом насміхалися з тої панської втікачки: «Та йшло панське військо через гребельку коло млина, а отой пресучий син Гарасим не зачинив свою сучку в млині, тая сучка почула – гіх, а панське військо у воду – бух, то котре Бога боялось, догори патинками переверталось, а котре ні, то сиділо на дні».
18
Дороги не мають воріт. Я міг вибрати будь – яку з доріг, що ведуть на Україну, а їхав на Чигирин. Виїздив звідти взимку, коли слово «Чигирин» означає «багато стежок у снігу». Повертався в теплі, не снігами, а травами, і Тясьмин виблискував переді мною, як слід, що веде до щастя. Бо слово «тясьма» означає «слід».
Згодом історики засуджуватимуть гетьмана, який кинув своє військо і зник на кілька днів не знати куди. Гадатимуть: що могло б статися за той час? Або військо розбіглося б, або напали б на нього коронні гетьмани й погромили, або зчепилося б з Ордою за здобич, або… Я хотів би подивитися на тих істориків. Чи вони любили коли – небудь, чи були в них діти, чи зазнавали вони втрат? Я спитав би їх: чи знаєте, де жона моя названа і неназвана? Одна вмерла, друга вкрадена, а серце одне. А сини? Один закладником у хана, другий загубився між людьми. А дочки? Рідна Катря і дві дорослі Ганнині. Яка їхня доля?
В чиї руки попали, хто розплів їм коси? Як багато запитань – і мовчання, мовчання. Чи це розплата за славу й вічність?
Я їхав уздовж Тясьмину, а може уздовж Дніпра, а може то була ріка мого життя, яка дає силу, підіймає дух і водночас несе з своїми водами весь жах і тягар влади, що звалюється на рамена одного чоловіка. Для всіх видається він всемогутнім, однак, лишаючись самотнім, стає безпорадно – скорботним перед цим світом – прекрасним і загадковим, та водночас і неспокійним, убогим, темним, гордим і невпокірливим і вічно загрожуваним звідусіль.
Мене супроводжували добірні молоді козаки. Щойно вус висіявся, а вже звитяжці, вже герої, і вже випала їм найвища честь: оберігати свого гетьмана. Про що думають вони? Про волю, про щастям про любов, про владу? Хто коло чого ходить, про те думає. Гетьманські прибічні думають про владу. Бідаки – про волю та багатство. Нещасливі – про щастя. А ті, кому доля була мачухою, – про любов та про любов, хоч іноді може здаватися, що любові в цьому жорстокому світі вже немає і ніколи не буде.
Чигирин – багато стежок у снігу. Та не тільки ж у снігу, але й у траві! Тисячі стежок, і всі ведуть мене до Чигирина, до тієї тонкої (ось – ось зламається, як очеретина), з голосом злякано – приглухлим, що знає тільки одне слово, повторюване тисячократно з упертістю й відчаєм: «Ні! Ні! Ні!» Всьому світові, Богам і дияволам: «Ні!», та тільки не мені, ой не мені, гей, не мені – світ широкий воля! – бо то ж для мене простелилися тисячі стежок топтаних і нетоптаних, без воріт і без початків, стежок, в кінці яких над білими пісками тясьминськими стоїть високий Чигирин, а в нім цариця жінок Мотрона!
Демко встиг усе: Доп’яв навіть гармату, яка весело бабахнула, вітаючи урочистий в’їзд гетьмана в Чигирин. Козаки палили з самопалів, люд сміявся і плакав, сонце сяяло, небо голубіло, сльози затуманювали мені очі, може, тому й не побачив ні Мотрони, ні пані Раїни, зате кинувся до мене малий Юрко і, поданий десятком дужих рук мені на коня, припав до мого пропиленого жупана, а до правого стремена вже тулилася Катря, примовляючи з радісним риданням:
– Ой таточку, ой же наш ріднесенький!..
Я плакав перед усім людом, не ховав сліз, які текли мені вже й по вусах. Жива кров Хмельницького, жива, хай провалиться все на світі, і хай здригнуться всі дияволи в пеклі!
– Коня для доньки великого гетьмана! – гукнув Демко мій вірний. – Хутчіш коня!
Ох, милий Демку, найдорожчий мій чоловіче, як же добре, що ти коло мене в цю Найтяжчу і найщасливішу мою хвилину! Немає прославлених полководців, немає великих воїнів, і заздрісників великих теж немає, а є цей хлопець, з серцем добрим і зичливим – і вже мені мовби й не треба нікого більше, от тільки дітки рідні щоб були біля мого серця натрудженого, та ще Тимко щоб теж опинився тут, та…
Де Мотрона? Чи вона тут, чи, може… Страшно було подумати, що Демко не застав її в Чигирині. Але тоді він сказав би. Може, боїться? Але ж обличчя роз’яснене, ніякої стривоженості й заклопотаності. Коли ж вона в Чигирині, то чом не зустрічає? А чи мала зустрічати і де саме, і як? Все я передумав, а про це забув, не вмів уявити, весь Чигирин уявлявся мені невиразно, я не бачив його, стояло переді мною тонке лице Мотрончине, сірі очі під чорними бровами, чувся голос її, єдиний у світі, злякано – вабливий: «Ні! Ні! Ні!»
Я підіймав руку, вітаючи дорогих моїх чигиринців, схиляв голову в поклонах, бачачи знайомі лиця, а очі розтривожено шукали тільки одне лице, шукали й не знаходили, спитати ж у Демка я не наважувався, та що там – боявся спитати! Спитав про інше, що муляло мені чорним каменем у душі, збурювало всі змисли, викликало несамовитість од самої згадки:
– Падлюку того маєш?
– Встиг звіятися, гетьмане.
– Що ж це ти так вошколупився?
– Та він ще з ясновельможними. Як коронні з – під Чигирина чкурнули, то він із своїми драбами за ними – тільки смуга лягла. І замок напризволяще, і все тут. Пань зоставив, мабуть побоявся брати. А може, й од них утікав.
– Вони – де?
– Як звелено було. В твоїм домі, пане гетьмане. Хоч пані Раїна радше б зайняла палацик самого Конецпольського. Амбітна кобіта.
– Шляхетський палаців ніде не станемо займати. Хай стоять пусткою. Як прокляті.
– Ото й гаразд. Бо вже мені тут Сабиленко Захарко в печінки в’ївся: палац для пана гетьмана та палац для пана гетьмана! Чи то його пані Раїна намовила, чи він сам.
– Це який Сабиленко? Рендар?
– Та він. Каже: я тут довірений чоловік пана гетьмана. Ще про якісь сто золотих торочить. Нібито він узимку спорядив вас на Січ. Я вже й не чіпав його. А Це прилип з палациком. Обставу хоче туди якусь дорогу, коберці. Чорти його маму знають! Я, каже, найближчий друг пана Хмельницького!
– Перекажи йому, коли він такий друг, то хай мені відбудує те, що зруйнували пани не без його зрадливої помочі. Так і скажи: пан гетьман велить тобі, Сабиленку, реституцію повну Суботова. Та й не реституцію, а щоб геть новий став Суботів. Згодом скажу, який саме. Випишеш йому глейт, щоб не чіпали його хлопці й щоб всюди було сприяння… Ще одне: як будуть мені вісті про генерального писаря, хоч і з постелі піднімай, а неси одразу. Згубився пан Самійло мій.
– О лихо! Як же?
– Різанину зчинила орда в Княжих Байраках. Нечаївці й собі доскочили там шляхту. Ну, пан Самійло хотів запобігти. Шкода говорити!
А сам знову вдивлявся в лиця, хоч уже й заспокоївся, почувши, що Мотронка тут, врятована, визволена, влаштована, та душа не могла вдовольнитися, домагалася більшого, а Такого ж простого: побачити ту, що до неї йшов уже ніби півжиття свого! Я прискочив з – під Жовтих Вод легкий од перемоги, летючий тілом і духом, був мов степовий вихор золотий, підхоплював, захоплював, закручував у свої обійми всіх, то чом же мав би не закрутити її? Та тут і вспокоював себе, вмовляючи, що все гаразд, що так і треба, що все відбувається ніби за якимись вищими встановленнями. Була б вона тут серед усіх – стала б як усі. А цього б я не зніс. Не витримала б душа. Або ще інакше: коли б з’явилася тут, то затьмарила б усе, нікого б не помітив, не порадів, не повітав, а я ж гетьман усього народу вкраїнського і не можу віднині нехтувати його увагою, та й неувагою теж. Чи ж міг допустити, щоб Мотрона в цю хвилю повітання заступила мені весь люд, чмов Діва Пречиста? Для мене Пречиста, та не для інших, і ні для кого, опріч мене.
Тяжко мені, було тоді. А щойно ж раділо серце, втішалося дітьми, рідним Чигирином, велелюддям і захватом повсюдним. Священики в золотих ризах виспівували «Многая літа» гетьману – захиснику грецької віри. Отаман чигиринський Капуста Лаврін виступав на повітання з найстатечнішими козаками. Матері показували дітям: «Онде пан гетьман Хмельницький!» Дзвонили дзвони, сміялося травневе сонце, вся земля сміялася, і в мені теж поперемінно то сміялося, то знов плакало серце, та того ніхто не те що не бачив, а й уявити б ніколи не зміг. Катря їхала біля мого правого стремена – струнка, гострогруда, темноока, як покійна мати (а може, як я?), вже дівка, вже на виданні, шукай тепер зятя, гетьмане! Малий Юрко, вмостившись поперед мене, допитувався:
– А що ти мені привіз? Шаблю привіз?
– Привіз, Юрасику, привіз, аж од самого хана кримського, вся в золоті, як виростеш, то вже буде твоя тоді.
– Не хочу в золоті – хочу козацьку! І не як виросту, а тепер!
– Тепер я тобі привезу з Києва вчителя гарного, вчитимеш латину і грецьку, все знатимеш, як наш Тиміш, і Катря, і як Мотронка. Ти вже бачив Мотронку?
– Бачив. Вона все бігає, та у вікна визирає, та стогне, а пані Раїна за нею ходить та все говорить і говорить.
– Що ж вона говорить?
– Чи я знаю? Все говорить, говорить, та така пишна стала, як гуска в Потерацьких.
– Не слід так про пані Раїну, Юрасику.
– Так вона ж як гуска!
А тим часом назустріч мені йшли та йшли, вигуки зносилися до неба, дзвони видзвонювали безугавно, гук радісний і ясний:
– Слава гетьману!
– Ясновельможний батьку, вклоняємося тобі!
– Дякуємо за перемогу!
– Слава визволителю!
– Порятував народ увесь!
Кобзарі йшли навприсядки, видзвонювали в струни, виспівували молодо й завзято:
Хоч вже трохи й зледащів, а ще чують плечі,
Поборовся б ще, здається, з панами до речі,
Ще протав би з України хоругів не трохи,
Розлетілись би від мене, як з пожару блохи.
Палаючий погляд, гордо випростані плечі, могутня постава, золота булава за широким шовковим поясом, кінь у коштовній збруї – таким бачили мене чигиринці. А я зсутулений, задуманий, зажурений, може недбалий і, мабуть, у глибині душі немилосердний і жорстокий. Шкода говорити!
Їхав поволі, приймав вітання, роздавав поклони, мовив ласкаві слова то одному, то іншому, давав повеління Демкові й Капусті, відмахувався від надто настирливих, голубив Юрка, перемовлявся з Катрею, а сам уперто повертав коня свого туди, де був мій дім, непоказна сотниківська садиба, дворище, з якого півроку тому вдосвіта виїхав я з товаришами упослідженим вигнанцем, щоб тепер повернутися великим гетьманом, у хвалі й славі, може й у безсмерті.
Був уже мертвий для світу, втрачений, загублений у невідомості й безіменності, тяжка путь, незначні зльоти й глибокі болісні падіння, а тоді розпач, і безнадія, і майже погибель усього, чи ж оживуть кості сії, чи ж оживуть? Ожили! Повернувся, щоб бути назавжди, навічно!
Чи не той то Хміль, що коло тичин в’ється?
Гей, то Хмельницький, що з панами б’ється.
Гей, поїхав Хмельницький ік Жовтому Броду,
Гей, не один пан лежить головою в воду.
Під’їздив до свого дому. Козаки шанобливо трималися оддаля, джури вхопили повіддя мого коня й Катриного, вступав я в свій двір, зарослий густим споришем, ворота відчинені були навстіж, люди були й тут, хоч далі воріт уже ніхто не йшов, тільки Хмельницький з дітьми, тільки Хмельницький, тільки… А де ж теє личко, що припадає до шибки, де ж ті очі, що виглядати мають свого гетьмана, чом у відчинених дверях на ґанок не стає тонка постать, чом не ступає на свіжовимитий ґанок вузька нога, чом такий порожній Двір, чом пустеля така довкола? Ой яка ж пустеля!
Та ось на ґанку зродилася легка, як пух, пані Раїна, вся в білому, білошия, білорука, біло скрикнула, біло ахнула, ледь не злетіла білим пухом угору: «Ах, пан Хмельницький! Ах, пан гетьман! Ах, ах, ах!»
Я зійшов на ґанок твердо, аж задубіло, набрав повні груди повітря перед східцями, а випускати боявся, щоб не здмухнути пані Раїну (така ж субтильна стала коло панства!), нагнув шию свою негнучку, поцілував їй руку. Пані Раїна відмолоділо крутнулася переді мною, вела й не вела до світлиці, ще чогось ждала, може, сподівалася неможливого, того, що не сталося колись і ніколи, а тепер, може, станеться і я скажу, що приїхав не до Мотрони, а до неї, пані Раїни, розквітлої жони, такої вишуканої і такої ще, власне, молодої й прегарної, як для простого козака. Але чого не було, того й не буде ніколи. І я вже був не я, і простого козака не було, а стояв гетьман всевладний, не владний тільки над своїм серцем. Чи ж я винен? І хто винен? Час? Доля? Випадок? Бог? Але чи слід вплутувати Бога в усі земні діла?
– Де ж вона, Мотронка? – насилу ворушачи пересохлим язиком, поспитав я пані Раїну.
– Вдягається, щоб зустріти пана гетьмана ясновельможного.
Ясний та ще й вельможний! Сім кіп відьом та стонадцять чортів! Могла б зустріти, як стояла! І скільки ж можна вдягатися? Півдня вже Чигирин б’є з гармат та самопалів, видзвонює у дзвони, виграє в кобзи і в суремки, а тут вбираються та перебираються!
Я ступив до світлиці, як чорна хмара. Пані Раїна звіялася вмить, лишивши мене самого, навіть шапки нікому було віддати, так і стояв як стій, вдивляючись у знайому обставу, помічаючи й не помічаючи якісь тут зміни, коштовний посуд, дорогий килим, зброю небачену. Демко подбав чи, може, притягла все те пані Раїна від старостей нікчемного? Коли так, порубаю все, попалю і попіл пущу за вітром!
І ось так по – дурному лютячись, не почув ні шереху, ні віддиху, а тільки побачив, що вже стоїть – рукою дістати! – вона, і я простягнув був руку, а рука не слухалась, падала, як мертва, очима мовчки просив я Мотронку прийти мені на поміч, а тоді, як сліпий, здійняв погляд догори, так ніби вона возносилася наді мною, але Мотрона з жахом затулила своє лице і заіхлакала – застогнала: «Ні! Ні! Ні!», впала на коліна переді мною, і тільки тепер зміг я зворухнути руками і пригорнув собі до колін її легку маленьку голівку. Жінка чи дитина?
Я підвів Мотронку з колін, одставив її од себе трохи, щоб глянути в лице, щоб глянути на всю, побачити її очі, брови, волосся, губи, обцілувати поглядом усе – все, порадіти всьому, обспівати, обвеличати. Сподівався побачити пишну панну в шляхетських шовках, дібраних та допасованих пані Раїною, а стояла в світлиці незнана дівчина – україночка, мила й пишна, засоромлена й зухвала, проста й вишукана: кокетлива кибалка на голові, прикрита довгими кінцями тонкої намітки, запаска в барвах червоній і шовково – золотій, крайка, що підтримує запаску, вся низана самоцвітами, гаптовані золотом сап’янці з срібними косинцями на закаблуках, простора тонка сорочка не приховує гнучкий стан і високі груди, а мовби ще більше виказує. Вона чи й не вона?
– Ждала свого гетьмана? – пошепки спитав я.
– Богдана, – самими губами, без голосу відповіла юна.
– Вже й не думав, що тебе побачу.
– І я не думала.
– Ну, йди я тебе хоч обійму та поцілую!
– Ні! Ні! Ні!
Та я заграбастав її в обійми, аж затріщали кістки, впився в уста, уперше в Житті так цілував жінку, та й жінка теж така була в моїх обіймах уперше. Несамовиті уста. Відхилився, глянув, і почорніло мені в очах. Невже уста ці могли цілувати слинявий рот Чаплинського?
– Цілувала?
– Кого?
– А ти й не знаєш?
Відтрутив, відштовхнув, відкинув. Зневажав, і ненавидів, і щдував. Затулив очі руками. Впав на лавку.
– Прости мене, Мотронко. Мені було так тяжко. Та й досі. Битви несамовиті. А тоді ще й різанина безглузда й злочинна. Я втратив Самійла.
– Хто се?
– Писар мій генеральний. Друга душа моя. Після твоєї, першої. Підійди до мене, Мотронко.
Вона підійшла і мовчки пригорнулася. Тільки тоді я збагнув, що брудний з дороги і після всього, немитий, у тяжкому грісі смертному біля цієї душі пречистої. Як же смію! Попросив її:
– Походи переді мною. Дай втішитися моїм очам. Щоб повірив, що то ти.
– А хто ж іще?
– Хіба я знаю? Мана. Янгол. А може, дияволиця – спокусниця?
Вона ходила по світлиці, сміялася, поверталася так і так, і груди в неї пританцьовували під просторою сорочкою, і сірі очі кликали до себе, надили й вабили, я дивився на неї оддаля, не насмілювався зворухнутися, підвестися з лавки, підійти, брудний, просякнутий духом крові, поту людського і ганського, пилом доріг, кривавих, тяжких, але ж і радісних. Жива ще козацькая мати! Грай, море, грай!
О, коли б така наша самотність тривала вічно!
Але пані Раїна з’явилася, мов нагадування про вимагання світу й набридливу його марноту.
– Матрегно, тобі треба перевдягатися до обіду, а пану Хмельницькому прийняти купелю з дороги.
– Навіщо їй перевдягатися? – подивувався я. – Хіба може бути стрій ще миліший моєму серцю!
– Так треба, пане гетьмане, хоч ми й перебиралися сюди в такому поспіху, що не могли взяти всього належного, бо ваші козаки – натренти такі негречні, зовсім не вміють поводитися з жінками нашого виховання. Пан підстароста для Матрегни…
– Мамо, нащо ти про це! – крикнула Мотронка і вибігла з світлиці, а мене стримала тільки дурна пиха гетьманська, яку мав виказувати перед пані Раїною, та ще й те, що не хотів утікати від самого імені того нікчемного підстаростки. Однак пані Раїну не збентежив ні вигук Мотрончин, ні її втеча, ні мій вигляд понуро – загрозливий, вона торохтіла своє, може й навмисно, щоб відомстити за давнє, за те, що знехтував колись її жіночими гідностями, не поцінував, бо мужик, мугир, неотеса, якому ніколи не зрівнятися з панством пишним.
– То пан підстароста, – торохтіла вона, – для Матрегни хоч півсвіту нахилити готов був, мов гілку з яблуками, Крулєвно моя! На всі дні року, на кожен день – нове вбрання, одне ліпше другого, багатше й коштовніше. Вона жбурляла йому межи очі, топтала, не хотіла йогр бачити, бо сподівалася, ждала, виглядала… Але я не стану про все… Я мати, ясновельможний гетьмане, і моє серце… Матрегна взяла шлюб по католицькому обряду. І той шлюб довічний, як єдиний Бог над нами. Хто може звільнити від нього?
– Всі священики України благословлять нас!
– Що ті священики!
– Митрополит київський замолить гріх наш.
– Чи досить митрополита для такого гріха?
– Патріарха царгородського або єрусалимського проситиму!
– Пан Хмельницький легковажить цю справу, а так не можна. Матрегна має шануватися. І вести себе не як дівча легковажне, а як пані…
– Гетьманова! – майже крикнув я.
– Я й кажу. Одяг щоразу повинен бути відповідний маєстату. Ці ваші козаки… Ми нічого не встигли взяти з собою. І нащо було нас перевозити в цей дім? Він затісний і надто простацький як для пана гетьмана.
– Палаців не маємо, – похмуро зауважив я, а сам подумав: чи забула, з якого «палацика» порятував тебе в Переяславі? Не завішувала б ти ряднами вікна в козацькій хаті, та не виганяла б мух, та не затрушувала б долівку свіжонакошеною травою?
– Можна б зайняти палац старостинський. Він і так стоїть пусткою.
– І хай стоїть. Так само, як оті вбранки на кожен день року. Козакові й одної сорочки досить. Щодень нова: то догори рубцями, то донизу.
– Ще б і в дьогті, – ущипливо додала пані Раїна.
– Може, й у дьогті для здоров’я.
– Але, сподіваюся, пан Хмельницький змінить свої дьогтяні сорочки на чисте вбрання? Я звеліла нагріти води. Пахолки зараз наготують купіль.
– Дякую, пані Раїно. Ви дбаєте, як про сина.
Вона зблідла й мовчки пішла від мене. Мав тепер жити між ненавистю і любов’ю, і не було рятунку.
Та все ж, хоч і з ненавистю, пані Раїна скип’ятила казаняру води із зіллям, пахолки вилили воду у великі вербові вагани – для купелі пана гетьмана. Очистити й відмолодити хоче мене пані Раїна чи, може, струїти своїм зіллям? Хотіла мене колись собі, тепер чи хоче для доньки, а чи для сирої могили? Нікого про це не спитаєш, бо ніхто не скаже, та й немає нікого, навіть Демка вірного. Тільки чистий одяг багатий лежить на лавці гіркою – подбав мій осавул і про це.
Поскидав з себе тяжку, задимлену, брудну одіж, поліз у купелю… Відмолоджувався. Радувався. Мав нарешті найукоханішу жінку! Мав! Міг би взяти її без зволікань, як був, зіскочивши з коня і зграбаставши в обійми, взяти, як наїздця, жорстокий, брутальний, нетерпеливий, взяти як здобич, як винагороду, як помсту за все. Стати таким безжально – жорстоким, як ті тисячі, що йдуть десь степами від Жовтих Вод до Корсуня навздогін і навперейми Потоцькому й Калиновському, йдуть, як і він, брудні, немиті, здичавілі, озвірілі, без милосердя в душах. Міг і не міг. Хлюпостався в вербових ночвах, розбризкував воду, відпирхувався, віджимав чуприну, здоював воду з вусів. В чистоті й несміливості мав повернути свою любов, знайти і віднайти утрачене. Відбив, одвоював у запеклого ворога не для наруги, не для брутальності, а для високої шаноби і ніжності.
А пані Раїна, скрадаючись попід дверима й прислухаючись до мого кректання й розбризкування води, вважав ла, певне, що то вона Так приборкала цього степового пардуса, цього лева над левами, сама стаючи левицею, а Матрегну свою роблячи левицею молодою.
Матрегна. Цариця матерів і жінок. Жінка над жінками, як я однині гетьман над гетьманами.
Матрегна…
Чи стежили мої джури за пані Раїною, коли готувалася для мене купіль? Для неї я тепер був наїздця, жбур, насильник, хто завгодно. Мала всі підстави ненавидіти мене і бажати мені смерті, але змушена коритися силі – виказувала це кожним словом, схилянням голови, порухом уст, скиненням брови. Чи не вона тоді накликала Чаплинського на Суботів? Може, теж хотіла для себе, а той ухопив дочку? Ох, коли б довідатися! Мала втіха. Ой мала. Ніяка.
Був я несправедливий до пані Раїни. Прагла влаштувати все якнайліпше, з найвищою шанобою і гідностями гетьманськими. Поки я викупувався та чепурився, в світлиці налаштовано столи, накрито лляними скатертями, вставлено печеним і вареним, і вже й гості скликані найвельможніші з тих, хто знайшовся в Чигирині, і нас з Мотронкою посаджено на покуті, і була вона вся в білому атласі, сама вся мов шовк ласкавий, і я геть одурів і од неї, і од горілки, яку пив за своє здоров’я, бо ж пито тільки за мене та за мене, і од веселощів безкінечних, і од багряного світла, яке хвилями ходило мені перед очима, дратуючи мене своєю незбагненністю, невідступне й незносне, як тортури. Я ладен був стогнати від муки незнання, поки врешті збагнув, що то роздирає мені душу нетерпіння. Чому нас не зоставляють самих з Мотронкою? Нащо це все, навіщо усі ці люди? П’ють, проголошують гетьманське здоров’я, веселяться, танцюють – і яке їм діло до гетьманів, і до королів, і до всіх повелителів світу? Хіба трава питає кого, щоб рости, а дощі просять дозволу впасти з хмар на землю, і чи ріки течуть тоді, як їм скажуть, а птахи прилітають за королівським велінням? Я хотів теж бути як ці люди, власне, був таким самим, тож тихо доторкнувся до шовкової руки Мотрончиної і показав їй очима, щоб утекти. Вона спашіла лицем так, що видно стало й при свічках, але тихо спокорилася, я пропустив її наперед, закриваючи спиною від пані Раїнщ, яка метала грозові погляди.
Світ для нас не існував більше.
В ложниці було темно, тільки лампадка ледь блимала під образами та жеврів крізь вікна жар з козацького вогнища сторожового посеред двору. За стіною тривало наше ніби весілля, а ми були тут, уперше в житті як муж і жона, уперше наодинці з своєю любов’ю, з своєю пристрастю і жагою, нарешті, нарешті!
Я цілував навіть повітря довкола неї, обціловував усю, а тоді знов і знов повертався до несамовитих уст і вмирав у них, гинув навіки. Темні уста пристрасті. Вся в білому, і постіль теж біла. «Білу постіль постелю, білу постіль розстелю…» Ненажерлива постіль, живеш і вмираєш у ній, знаєш про це, щоразу забуваєш, знаджений і спокушений. Не введи нас у спокусу, не введи… Майже з ненавистю кинув я в те біле шумовиння Мотрону, заглушив її полохливе «ні! ні!» тяжким своїм поцілунком, припечатав і запечатав. Гетьманська печать на устах і на сім такім пожаданім тілі, молодім і несамовитім.
