Текст книги "Я, Богдан"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 45 страниц)

– Як же взяв такий замок? – поспитав я Максима.

– А як? Обклав так щільно, що й вуж не виповзе, а тоді вдарив з гуляй – городин. Пани й запросили екскузи 74  ⁷⁴Тут: пробачення (від лат. Excusatio).


[Закрыть]. То ми з ними мирно. Трохи поскубли, а так – нічого. Та що панам? У них і ті гріхи відпускаються, що зосталися позаду, і ті, що йдуть попереду. Не так, як у нас, що чортяка кожне твоє слово на воловій шкурі записує. Оце ж і тобі, гетьмане, вже сорока на хвості щось принесла, аж ти прискакав з – під Білої Церкви розправу чинити. Хто воно такий меткий?

– Дух, Максиме, мій дух непогамовний.

– Та й у мене дух нібито непогамовний, а так далеко не відлітає. Оце як застряв тут у замку, то й не ворушиться.

– Мав коло чого застряти, – примружив я на нього око.

– А вже тобі й про те відомо? – спалахнув він.

– Та й про княгиню.

Максим ударив по столу рукою.

– А що тобі моя княгиня?

– Заспокойся, Максиме. Чи я тобі докоряю? Бентежить мене, що князь Четвертинський – православний же, не уніат, не латинянин.

– Православний? А Ярема хіба не був православний? Всі вони святі та Божі, а з бідного чоловіка шкуру луплять! Та я, казати по правді, цього князя Януша й не бачив, княгині теж. Сиділи собі, бесідували з їхніми ж слугами та посмоктували медок, коли ж як увірветься ясновельможна, та як затупотить, та як заверещить! Я до неї: «Здорова будь, ясновельможна! – кажу. – Чого зриваєшся? Слуги твої – наші приятелі – не зривайся кричати. Та й на лиці якого біса зблідла? Коли зарум’янилась нашою кров’ю, то й пробувай з тим пеклом на щоках!» А вона: «Де князь? Де князь? Ви його вбили, ви його вбили! Зарізяки! Розбишаки! Гультяйство!» То я хлопцям мигнув, вони того князя швиденько розшукали та й привели мерщій, а він старий, товстий і не згинається. За стіл посадовити незмога. Глянув я, а княгиня ж молоденька та біла, як янгол, та тоненька, мов билиночка. Ну ж і князюка, отаке Боже створіння поневолив! Присунувся я до княгині, мигнув хлопцям, щоб князя наливали вином, як міх, князь сопе, стогне, пирхає, а я вдивляюся в цю красу неземну, що біля мене, а в пані грають всі сустави, аж двигтить уся, так наче в ній чорти телесуються. Мені б присунутися ближче та хоч пальцем доторкнутися до такого дива, так князь же дивиться, ока не спускає! Я й кажу козакам: «Заважає мені пан!» Сказав, щоб прибрали з – перед очей, а вони вивели його надвір і відрубали голову. Мали. б просто притримати на якийсь там час, поки б я на пані надивився, а вони його мерщій до пенька, а там надбіг якийсь мельник, що мав зло на князя, та проткнув його загостреним кілком, ну, вже тоді не було ради, довелося бідолашному князеві відтяти голову, щоб не мучився. Хлопці в мене справедливі, одразу й сказали мені. Що мав робити? Оголив шаблю, подав княгині, нахилив перед нею голову: «Рубай!» Бо так же перед цим нас шпетила, стільки в ній злості. «Рубай», – кажу. То й що? Княгиня в плач та в ридання, та падає на мене чи й жива, чи й мертва, а вже на кого така ноша впаде, то хто ж не понесе? Покликав я нашого священика і взяв шлюб християнський з княгинею, бо ж однаково мою жону шляхтичі змордували, а її князя не воскресиш. Суди, гетьмане!

– Бог тобі судця, Максиме, – сказав я тихо.

Де тут злочин, де кара? Смерть, страх, озвіріння, і посеред цього озвірілого світу опинився я, гетьман, а може, то я й породив цей світ, був його творцем, але не зміг стати повелителем? Все вислизало з рук, кудись провалювалось, щезало. Зникомість, неприсутність і неприступність. І дух Самійлів не з’являвся, не подавав ні голосу, ні знаку, все падало на мої плечі, все ждало моїх слів і вчинків. А я ж був слабкий чоловік, та й годі.

Я затулив рукою очі, завів тужливої:

 
Ой коню мій, коню,
Заграй підо мною
Та розбий тугу мою,
Розбий, розбий тугу
По темному лугу
Козакові молодому.
 

Кривоніс обійняв мене за плечі, гудів над вухом, підспівуючи. Усі підспівували. Я прощав їм, вони прощали мені.

27

Події незліченні, як і люди. Минувшину згадують, дбаючи про будущину, а ще дехто – лякаючись тої будущини або остерігаючись її. У людини залежність на все життя.

Від спогадів, од болю, від туги, але ж і од звитяг також. Битви мої. Виграні й програні. Поговоримо про них. Я не нарощувався полководцем, тож видавалося мені, що вже і двох великих битв виграних задосить для відомщення кривд мого народу і для прийшлого спокою в моїй землі. Тепер думав не про нові битви, а про убезпечення будущими народові своєму, я квапився, знав, що мені відведено мало часу на сім світі, я мав устигнути, отож і слав листи до всіх володарів, декларуючи свої наміри, проголошуючи з’явлення на полях історії народу козако – руського – українського, якому прагнув утвердити місце серед народів інших. Коли не я, то й ніхто, і знов віки неволі й понижень, безіменності і безпритульності. Мене била лихоманка. Я став найнетерплячішим чоловіком на землі. Чи ж мене осудять за це?

Сім тижнів стояв мій обоз під Білою Церквою. Козацькі посли не поверталися з Варшави, і вже тривожний гомін пішов поміж військом, що їх там страченої що панство збирає силу, щоб посунути і вдарити зненацька. На місце взятих у неволю гетьманів Потоцького й Калиновського сейм визначив регіментарями воєводу сандомирського, череватого князя Домініка Заславського, коронного підчашого Миколая Остророга, що похвалявся вченістю латинською, і коронного хорунжого, заклятого мого ворога, недорослого Олександра Конецпольського. Перина, Латина й Дитина, – так прозвав я тих недолугих регіментарів на посміх козацтву. Може, був би нам супротивником Вишневецький, однак панство не хотіло давати йому регіментарсгва, згадуючи, що всі найбільші повстання козацькі починалися в землях Вишневецьких: і Наливайко, і Павлюк, і Остряниця. Виходило, що найжорстокіші гнобителі народу українського – українські ж магнати Вишневецькі, тож панство не хотіло тепер зайвий раз дратувати народ наш Яремою, який знай твердив, що бунт треба гасити тільки кров’ю.

Сейм у Варшаві засідав безперервно. Ім’я Хмельницького не сходило з уст. Біскуп Вроцлавський Миколай Гнєвош нагадував слова пророка: «Виведу з них могутнього мужа войовничого, судцю й пророка, віщого й древнього, князя й дорадника, умного штукаря й проречистого словом».

Колись старожитні, бажаючи представити, зобразити Річ – смутну й тяжку до направи, малювали дерева, обвішані пледами, а над ними горошину, що, падаючи, оббиває всі ті плоди безжально. І підпис: «Сталося». В горошині тій Неймовірне ущільнення матерії, тяжкість усіх світів. Я мав стати тепер такою загрозливою горошиною над пишним деревом шляхетським. Мене звали нечестивим Тамерланом, зрадником, відступником, ненавиділи мене, боялися, заламували у відчаї руки. Мовляв, вітчизна їхня, що славилася непереможністю навіть перед могуттям султанів турецьких і багатьох інших монархів, тепер звитяжена простим козаком. Кисіль склав од сейму лист до козаків, оминаючи мене, не називаючи ні мого імені, ні чину гетьманського, так ніби вже вмер я від самої ненависті панської. В тому листі писалося, що козаки тяжко образили Річ Посполиту, з’єднавши свою зброю з поганськими татарами, допустилися стількох мордувань, стільки землі понищили, такі тлуми бранців християнських упровадили, зламали узи присяги тому, що серед них з’явилися призвідці, які, підбуривши до ребелії плебс, спустошили кілька воєводств, зневажали в деяких місцевостях святині і євхаристію, а також – перед чим здригається розум – пили горілку з чаш для святого причастя! Та все ж коли виявлять каяття і відшкодують усі втрати Речі Посполитої, коли покірливо попросять ласки, може, все те їм забудуть і дарують. Тому нехай спокійно очікують королівських комісарів, погамують бунти, видадуть справців до рук комісарів, повернуть бранців з розбитого війська, а в інших справах очікують вирішень комісії.

Вже визначено слідом за регіментарями, які мали приборкати мене силою воєнною, і комісарів, що, за звичаєм, завжди йшли слідом за військом, щоб затягнута на козацькій шиї зашморг ординацій, угод і субмісій. Комісарами були: наш родак єдинокровний Адам Кисіль, підкоморій пшемиський Францішек Дубравський, підкоморій мозирський Теодор Міхал Обухович і підстолій познанський Олександр Сільський. Початок комісії визначено на 23 серпня в Києві, а три регіментарі мали скупчити всю військову силу під Старокостянтиновом, мовляв, для враження. Для враження чи для помсти? Переговорів хотіли про людське око, а поки що кожен пхав Річ Посполиту на Марсову дорогу. Панство вважало чудом, що я не йшов у їхню землю після розгрому шляхетського війська, полонення гетьманів і смерті короля. Мовляв, зупинився, стриманий рукою Всевишнього. Згодом знайдуться ще й тай дієписці, які докорятимуть мені за те, що війни вів тільки в своїй землі, викликавши в ній страшну руїну. Але як же можна визволятися, ведучи війни в землі чужій?

Справді, міг би я з – під Корсуня йти хоч і до самої Варшави, та не хотів ставати вульгарним загарбником, стояв під Білою Церквою і ждав, якої ж заспіває панство. Коли долинули чутки з сеймових обрад, коли, окрім крутійства Киселевого, нічого ми не почули, я, маючи таку змножену військову силу під рукою, поволі рушив ко Паволочі, взміряючи 75  ⁷⁵Прямуючи.


[Закрыть]на поле з найменням Гончариха, і став там обозом сьомого липня. Прикликав до себе своїх полковників, радився з ними, допитувався: як, де, коли? Сяйливе товариство оточувало мене, а Самійло докоряв, що оточив себе не здібними, а тільки слухняними. А де ж ті слухняні? Може, Кривоніс? Чи Нечай з негнучкою своєю шиєю? Чи хитромудрий Богун, або неструджений самоборець Ганжа? І в кожному ж розум так і горить, і той їхній непослух хоч і гнівив мене попервах, та згодом примушував іти за ними, вони були іскрою, від якої спалахувала чиста висока пожежа, а я ж без горіння не був би ні гетьманом, ні Богданом!

Та все ж я знову став обозом і стояв цілих шість тижнів непорушно, приглядаючись неоспалим своїм серцем до лядської поведінки та до їхніх переміщень, та до всього, що діялося в світі. Хоч і з деяким запізненням (а може, саме вчасно!), відкрив я, що володію даром бачити людей і події такими, якими вони є насправді. Дар не вельми приємний, коли ти живеш у країні рабства, де немає ні свободи, ні справедливості, де людьми торгують, як скотиною, де права людські потоптані, а земля сплюндрована і загарбана чужинцями.

Та цей же дар тепер робив мені прислугу неоціненну, бо міг я прозирати у всі таємниці світу, сам для світу лишаючись таємничим і загадковим, мовби цілковито відданий на волю випадкам. Але сказано вже, що випадки слугують тим, хто готов до них і вміє ними покористатися!

Всі великі полководці сміялися б з того способу війни, який я обрав. Розбити вороже військо і стати на місці? Мати під рукою многі тисячі і розпустити їх по всіх усюдах летючими загонами? Брати городи й кріпості, щоб назавтра віддавати їх ворогові? Спостерігати, як збирається поволі вороже військо, і не пітй проти нього, не вдарити, поки не готове? Вагатися й очікувати ще чогось тоді, як довкола все до останку скозачіло, і ти з цим народом міг би виступати хоч проти цілого світу? Тупцювати на місці без наміру, без мислі, без потреби, тоді як ворог уже заносить руку для тяжкого удару?

Неприязний автор напише згодом про мене: «Для чого на світі жив і чого хотів, куди прямував, кому служив – сам не відав. Служив степам, бурям, війні, любові і власній фантазії».

Що ж, панове, коли настав час степів, то можна послужити й степам!

Про всіх же крикунів можна б сказати: «Гортань їх – гроб отвєрст». Покричать та й перестануть. Бо тільки я знаю те, чого вони не знають. Як визволитися від усіх пут. Якою дорогою вознестися до свободи, нічим не обмеженої, до вольності, нічим не зіпсутої.

Я розсилав своїх полковників розбивати ворогів менших, легших, сам стояв, очікуючи собі ворога найтруднішого. Страшно не тоді, коли є ворог, а коли його немає, коли не знаєш, звідки він з’явиться, як ударить, хто він і що. Коли Сціпіону після завоювання Карфагена в сенаті мовили: «Тепер Римська республіка в безпеці», він вигукнув: «Навпаки, ми нині в більшій небезпеці, бо не маємо ворога!» Sine adversario marcet virtos – без ворога в’яне і гнусніє мужність.

Як тоді малювали війни? Міста суворі, грізні, багаті (а в нас – сільські, ординарні, справжні хлопські діри, де босі хлопці пасуть кози попід валами, що вже давно зрівнялися із землею), оточені високими мурами – і ось облога. Бомбарди ригають потужними снопами полум’я, по сірих осінніх полях тягнуться безкінечні вервечки війська, мушкети випльовують клуби диму, вдалині табір ворожий, ройовйсько пишних наметів, возів, стародавніх гармат з левиними пащами, кінні вістуни мчать туди й назад. Іржання коней, відрубані голови, поранені, що корчаться в багнюці й кричать: «Добий! Добий!» Хвала і слава дмуть у сурми…

Шкода говорити! Від мене годі було сподіватися такої мальовничої війни.

Ніхто не міг збагнути, що я обрав свій власний спосіб ведення війни. Я обрав стояння і вичікування. Як тверда скеля, об яку вдаряються водяні вали. Котяться на скелю страшні своєю кількістю, сповнені пихи й віри в своє могуття, і розбиваються, розприскуються пилом водяним, і то ще щастя, коли погибель їхню осяє райдуга від тих бризок.

Я стояв і вичікував ще під Жовтими Водами, тоді під Корсунем, тепер під Старокостянтиновом на Скаржинськім полі. Слава відлетіла від мене і тепер сяяла золотими своїми крилами над Кривоносом, який вів мій передовий полк, шукаючи кривавого звіра Ярему Вишневецького. Народ співає про того, хто б’ється, тож про Кривоноса й співано тоді на всіх шляхах:

 
Перебийніс водить не много —
Сімсот козаків з собою.
Рубає мечем голови з плечей,
А решту топить водою.
 

Кривоніс узяв Полонне, відбив у Вишневецького і київського воєводи Тишкевича Махнівку, б’ючи з гармат на тріумф і випиваючи різні вина пана воєводи, що мав зілля у всіх свой маєтностях у достатку, бо ж був таким бібушем, що вже пив навстоячки, аби більше влізло, а щоб не падати з ніг при цьому, то завжди мав коло себе двох пахолків, які його підпирали.

Звірства Вишневецького, тривожні чутки, що козацьких послів у Варшаві посаджено на палі, призначення сеймом трьох регіментарів шляхетського війська і збирання його під Старокостянтинів «для враження» на козаків, поки нам дуритимуть голову пани комісари на чолі з паном Киселем, – все це змусило мене зрушити з місця під Білою Церквою і поволі пустити всю свою силу на захід, маючи попереду Кривоноса, про якого панство вже починало говорити, ніби воює він на власну руку, може й усупереч Хмельницькому, котрий тільки й уміє, що стояти на місці, і ніхто не знає, що він думає, що гадає.

Під Старокостянтинів уже послано Заславським полки Корицького й Суходольського, кінний полк Осінського боронив переправи через Случ. Кривоніс написав Коряцькому листа:

«Милостивий пане Корицький! Писав до мене пан воєвода сандомирський, аби я війну занехаяв і назад додому вернувся, і я се радо б учинив, якби не привів мене до сього Вишневецький, котрий у Немирові і в другім місці немилосердне тиранство над братією моєю поробив: рідній братії моїй казав вертіти очі буравами, – і я за се не перестану шукати його всюди, хоч би і в костьолі, аж поки не дістану. Тому остерігаю, аби пан воєвода сандомирський не жалкував – аби речі свої й своїх підданих вивіз десь далеко до замку – бо хоч би я й хотів вас охоронити, та у війську моїм люди різні, і покладатися на них не треба. Коли ж би ти, вашмосць, думав, що мене з військом моїм можеш знищити, то я радо на вашмосць чекаю. За тим будь, вашмосць, ласкав. Вашої милості приятель такий, як зараз побачиш. Максим Кривоніс».

Перина – Заславський напише згодом: «Наші небожата, бачачи слабі свої сили, мусили рушити з Старокостянтинова». Козаки кричали услід шляхті: «Отак, ляше, по Случ наше!»

Не можна сказати, що все те легко дісталося. Спершу кіннота шляхетська перескочила Случ і наробила переполоху в Кривоносовім війську. Витяли до двох тисяч погано озброєного поспільства, взято до неволі сотника Кривоносового Полуяна, однак на тортурах той налякав панів, що Хмельницький іде вже сюди з страшною силою з – під Паволочі,

Кривоніс почав бити шляхетський табір з гармат, і полки панські стали відступати, щоб з’єднатися з головними силами Речі Посполитої під Чолганським Каменем. Гарячі голови козацькі кинулися, хто як хотів, навздогін, але їх перепустили через Случ, і звір показав, які гострі зуби має: нерозважливих козаків порубано стільки, що трупів лежало густо аж до переправи, мов біле сукно вкрило поле.

Закликаючи Кривоноса бути обачнішим, я послав його далі в глиб Поділля, щоб позбавити ворога припасів. Бо шляхта сунула сюди своє військо і «для враження», та й для прохарчування. Як то казано: на Поділлі хліб по кіллі, а ковбасами пліт городжений. Максим узяв Межибож, а тоді й Бар, що вважався, як і Кам’янець, фортецею неприступною. Згодом якийсь уцілілий шляхтич дивуватиметься з незбагненної поведінки козацтва, яке не залягало під смертельним вогнем, а навпаки – скакало в нього, сподіваючись знайти там не смерть, а фортуну й вікторію: «Коли дано огня з гармат і німці вистрілили, гультяйство під дим скочило».

Кривоніс хотів ще «скочити під дим» і в Кам’янці, та я завернув його звідти, бо вже хотів мати в себе під рукою всю силу, щоб з належним пошанівком зустріти силу шляхетську.

Вернулися нарешті мої посли з Варшави і привезли образливий для нашої честі лист про милість панську з погрозами. Лист був безіменний, посланий одразу всім або ж нікому зосібна: «Старшому отаманові, осавулові, полковникам, сотникам і всьому Війську Запорозькому». Посли казали, що сам примас Любенський обіймав їх на прощання і по головах гладив, а панство тупотіло ногами й зривалося до шабель на згадку про козаків.

Канцлер Оссолінський на сеймі вихваляв воєводу брацлавського, пана сенатора Адама Киселя. Мовляв, немає нині нікого здібнішого, хто б зміг стримати розшалілий плебс. Визначено разом з Киселем і комісарів. Зроблено те без прогайки, коли сейм довідався про взяття Кривоносом Полонного. Для супроводу комісарам виділено дві тисячі війська, а канцлер Оссолінський навіть дав Киселю для асистенті своїх домовників. Ще канцлер на сеймі казав комісарам про нас, козаків: «Розглядати їхні просьби, нічого не вважаючи за нестосовне, хіба б домагалися відірвання від тіла Речі Посполитої якоїсь частини землі або маєтностей, тоді належить виявити твердість і вирішити те війною».

Яке засліплення! Коли піднімається на війну народ цілий, то вже він не просить, а бере? І не про відірвання якихось там маєтностей нам ідеться, а всієї землі нашої!

Ніхто ще тоді про се не думав і не гадав, навіть сама історія мовчала, бо її погляд спрямований тільки назад, прозріти ж будущину неспроможен. Через двісті літ занадто тверезий і злий правнук п’яних, як він вважав, прадідів кине нам крізь віки слова зневаги до нашої слави і честі, звинуватить у розбишацькому розливі крові без усякої людської мети, в тім, що «нелюдська жорстокість вигублювала городи й села, засіваючи в будущині саму темноту».

Я вже з своєї далекої далечі бачив світлість, а йому й зблизька очі полудою вкрило!

Комісари прибули до Луцька і засіли там, бо довкола все горіло. Кисіль прислав мені облесного листа: «Мосціпане Старший Війська Речі Посполитої Запорозького, здавна мені милий пане і приятелю! Вітчизна всім є одна, в якій родимося, вольностей наших заживаємо, і не маєш, власне, в усьому світі іншої держави і другої подібної ойчизні нашій у вольностях і свободах. Для того звикли всі одностайно тої матки нашої ойчизни корони польської цілість зберігати, і хоч бувають різні болі, як і повсюди на світі, однак розум підказує: легше домовитися в панстві вольнім, що в кого з нас болить, ніж утратити ту вітчизну нашу, бо другої такої не знайти ні в християнстві, ні в поганстві. Скрізь неволя, сама тільки корона польська вольностями славиться».

Ох, любив удавати миротворця пан Адам Мефодій Кисіль! Навіть герб собі вигадав відповідний: білий намет у червоному полі – єдиний такий герб у шляхетській геральдиці. Мовляв, білий, як голуб, миротворець посеред кривавих піль війни. Коли року 1642–го у львівській друкарні Михайла Сльозки виготовлено багатоілюстровану з виливними прикрасами «Тріодь цвітну», то Кисіль, домігшись (не задарма!) присвята собі в кількох примірниках, вмостив зверх титулу свій герб: мовляв, хоч я й пан вельможний, але несу галузку оливини, а не меч.

Я відписав Киселю доволі прихильно, посланцям же сказав про пана сенатора: тут до козаків прималюється, а у Варшаві заходився проти них. Та й з чим їде до нас? Щоб козаки повернули бранців і гармати, порвали союз з татарами на всі часи і, щойно буде нагода, пішли проти них, голови зачинщиків видали, відновили узи вірності і тішитися свободою коли не з комісії кумейківської (себто понищення наших вольностей після погрому Павлюка Потоцьким), то найвище – з куруківської (ординація Конецпольського, видана козакам після поразки Жмайла над озером Куруковим 1625 року, яка обмежувала козацький реєстр до шести тисяч).

Комісари рушили з своїм полком під Старокостянтинів, та по дорозі почули, що козаки захопили Острог – ще одну неприступну фортецю. Кисіль написав мені, щоб відступили від Острога, бо ж він іде з миром. Я відповів, що Кривоніс пішов під Острог теж не з війною, а за борошном 76  ⁷⁶Тут: за харчами.


[Закрыть]. Коли ж пан сенатор хоче впевнити нас, що йде з миром, то хай дасть закладників, тоді ми відійдемо з Острога в спокої. Кисіль дав трьох людей з двораків Оссолінського: коморника чернігівського Верещаку, Сосницького і Братковського та ще п’ятьох гербованих товаришів з корогви свого брата, новогрудського хорунжого Миколая Киселя: Малинського, Трипільського, Грачевського, Красовського і Тренбінського. Та коли козаки стали відходити від Острога, на них зненацька наскочив стражник польний – коронний вишневеччик Ян Сокол і спробував ударити далебі не по – соколиному. Кривоніс, вважаючи, що то підступність пана Киселя, звелів утяти голови п’ятьом закладникам з корогви його брата, Верещаку, Сосницького і Братковеького поставив дивитися на все те і ждати своєї черги. Все ж тих трьох помилував, тільки розсадив й зосібно під тверду сторожу, а вночі звелів припровадити до себе Верещаку і мав з ним розмову в чотири ока таку страшну, що вже й по смерті Максимовій кілька літ той Верещака справно і вірно служив козацькій справі, сидячи при королівській канцелярії у Варшаві – відав я про все, що діялося в столиці, ніби сам там пробував.

Може, ота моя вперта повільність ішла від страху втратити найдорожчих людей, товаришів своїх найвірніших, справжніх лицарів запеки, яких і вогонь не пече, і вода не бере? І, може, іноді лютився я на Максима за його безум і нерозважливість, передчуваючи його близьку загибель? Хто зі мною, той переходить у вічність Не з милості моєї, а з веління самої історії і долі. Зайвих десять літ життя не наближають чоловіка до вічності: вона не вимірюється часом і судилася тим, кого не можна скорити ні залізом, ні золотом.

Та все ж як страшно було втрачати лицарів, які, може, перевищували й мене самого? Чи міг я знати, що Кривоніс не доживе й до кінця сього великого і звитяжного року нашої історії – 1648–го? Чи бачив смерть великого самоборця Ганжі на пилявцівському полі не від меча супротивника, бо не було такого меча на світі, а від безглуздої сліпої кулі? Чому доля така немилосердна до цвіту нації, до її найбільших надій, до її слави?

Хоч який був я обачливий і обережний, та все ж втрачав то одного, то другого із золотих своїх лицарів, а до мене проштовхувалися, обступали мене ті, що не були вбиті, не знали недуг і втоми в прислужництві, завжди стриміли перед очима, готові на все добре й лихе, і я не мав вибору, наставляв їх полковниками і генеральними старшинами, – так і виходило, що досить чоловікові мати здоров’я, а не розум, щоб командувати людьми, вести їх на смерть. Згодом я переконався, що зло так само непереможне, як істина, та що міг удіяти? Життя – це втрати невідшкодовані, битви – це втрати ще більші, тож і був я уперто обережний там, де мала литися кров і де (я знав це напевне) найперше понесу втрати сам, і щоразу частка моєї душі відмиратиме з кожним полеглим.

Отак, присунувшись під Старокостянтинів, я вибрав собі для стояння місцевість за болотистою Ікавою під пилявцівським замчиськом, нікчемним і занедбаним (пани зневажливо звали його «курником»), і став ждати терпляче, хто ж перший прийде до мене: комісари пана Киселя чи військо, яке регіментарі з Вишневецьким скупчували під Чолганським Каменем? Війська того налічувалося вже понад 30 тисяч, та ще втроє більше було обозової служби з мушкетами. Сто тисяч возів з припасами сунули до Пилявців. Які дороги треба для них? І що то за військо, обтяжене таким майном? Не тільки значніші пани, але й звичайна шляхта поставились на сей похід, палаючи бажанням стлумити ребелію і потоптати козака. Вибралися панята не так із залізом, як із сріблом і золотом, виступали з незвичною розкішшю, їхали в позолочених ридванах, везли дорогі шати, коштовний посуд з усієї корони, клейноди, дорогі вина, обтяжені Церерою і Бахусом. Сім воєвод, п’ять каштелянів, шістнадцять старост – і всі хотіли командувати, що не панек, то хотів бути гетьманек. Хвалилися, що військо таке – хоч і Стамбул брати. Не Мали ніколи такої сили зібраної ні Жолкевський, ні Ходкевич, ні Конецпольський, ні самі королі.

Про моє ж військо пани й не відали достоту. Зневажали не знаючи, пиха засліплювала їх, а там ще Семко Забудський, якого я за нестерварівську різанину звелів прикувати до гармати, перегриз якось ланцюга і з нашийником, мов пес, прибіг у шляхетський табір і підняв дух панству; мовляв, у Хмельницького військо хоч і велике, може й до ста тисяч, та геть заморене, голодне, все в незгодах, дві третини без стрільби, з самими киями, хлопство прийшло на війну просто від плуга, тепер утікає, окопу немає ніякого в таборі, обережності теж, бо ціле військо щодня п’яні, Семко сам прибіг п’яний, пани й повірили.

Сунули на нас, вже вважаючи мертвими. Я терпляче ждав. Хочуть, то хай прийдуть і спробують вдарити. Не ми йдемо – на нас ідуть. То чия ж вина і хто гріх бере на душу?

Перед цим я знов і знов писав листи мало не всьому світові, пересилався з ордою і Портою. Мені ще не вірили, до мене придивлялися й приглядалися, хоч після Жовтих Вод і Корсуня вже й помітили, великі володарі не квапилися прийняти до свого грона простого козака, тож якою радістю став для мене лист із Стамбула від давнього мого знайомця Бекташ – аги, який справді не загубився за ці літа, а проник в заплутані нетрі султанського двору, став вихователем спадкоємця султанського, а тепер уже був «названим батьком султана», 60 щойно на трон сів його вихованець, семилітній Мехмед, син Турхан – валіде, яка походить з козацької землі, тому він, Бекташ – ага, охоче приймає в свої названі сини і гетьмана українських козаків Хмельницького, доблесть якого йому давно відома. Молодий султан уже звелів ханові Іслам – Гірею вдарити всією силою на королівство, щоб помогти козакам, а він сам, хоч семилітній ще тільки, хоче йти з ними в той сяйливий похід.

Згодом казатимуть, ніби переворот у Стамбулі вчинив Хмельницький, убивши султана Ібрагіма і посадовивши на трон сина українки. Може, й хотів би я мати такі довгі руки, та шкода говорити. Але гріх було й знехтувати таким дарунком долі, тож велів я панові генеральному писарю просто з табору нашого готувати поважне посольство до Стамбула і не пошкодував одправити з війська одного з своїх найліпших полковників Филона Джелалія, бо ж він був колись зі мною разом у неволі й теж трохи знав Бекташ – агу.

Уклав я листа до султана, нічого й не обіцяючи, але з належною пошаною:

«Найясніший милостивий цісарю турецький, пане наш великомилостивий! На довгі й безкінечні літа доброго здоров’я і щасливого над усіма панування вашій цісарській милості зичимо, поклін і служби наші!

З листа Бекгаш – аги бачимо, що ваша цісарська милість, пан наш милостивий, на нас, слуг твоїх, ласкав бути рачиш. Велцесми нині з того тішилися всім Військом нашим Запорозьким і велце просимо вашої цісарської вельможності, аби на нас, слуг своїх, був ласкав. Бо ж ми за всяке братерство і приязнь з ханом готові всігда до услуг вашої цісарської вельможності і проти кождого неприятеля стояти.

Також козакам заказали, щоб у панства вашої цісарської милості не вторгалися. І завсігди будем пильнувати того, аби ні один неприятель не прийшов і зла в панствах ваших не чинив. Так нам в згоді за се стояти з татарами, один за один разом доходити, дай Боже так навіки бути в цриязні, недобра хотіти кожному неприятелю, а за ласки вашої цісарської милості віддячувати».

Ламатимуть ще голову над моїми посланнями до султана, та ніхто до ладу їх так і не витлумачить, бо велику гру спроможні збагнути тільки великі уми й державні мужі, які керуються не щоденними клопотами, а вищими потребами. А чи відомо вам, до слова, що «цісар» по – латині означає «чуприна»? А що писав до малолітнього хлопця, то робив те, бо не мав вибору. Однаково ж усі послання читає не сам султан, а його лукаві двораки, опріч того, у такому великому царстві вже й не важить, який султан – старий чи малий, мудрий чи дурний, – таке царство, як я вже колись казав, нагадує великого важкого воза, попхнутого щосили з довгої гори, і вже той віз котиться сам собою, чи є на нім фурман, чи й немає, чи є коні в запрягу, чи теж немає, віз котиться без упину, трощить і ламає все на своїй путі, і немає сили, яка б його зупинила, хіба що якась каменюка попаде під колесо і виверне розвору та попровадить того воза трохи вбік, та й знову мчить він ще несамовитіше.

Скільки тих возів, як поглянути довкруж, котилося вже на сім світі, і всі мовби на мою землю, відкриту всім вітрам і лихам, а вже й тут ось панство попровадило на мене одразу своїх сто тисяч возів, карет та ридванів, так ніби мірилися підгорнути козацтво все під колеса, потоптати кіньми, вимостити собі козацьким трупом дорогу в медоплинні степи та до молочних рік України. Розгортали пани військо навмисне широко, щоб налякати козацтво. Мовляв, коли Хмельницький побачить таку страшну силу, то скочить на швидкого коня і сховається у своєму Чигирині, а звідти, коли тісно буде, і на Запоріжжя піде.

Я шарпав шляхетські полки наїздами, розсипаючи їх. аж до Луцька, Острога, Сатанова, та на головні сили, які рухалися від Чолганського Каменя, не нападав. Вибрав собі місце для стояння малоприступне: глибокі балки, бугри, річка Ікава розлита в стави та болота, чорториї й крутосхили, – для козаків оті яри, болота, води ніби дім рідний, а для шляхетської кінної їзди пропад і загибель, ні просунутись, ні пересунутись, ні розігнатись, ні погнатись. Переправившись через Ікаву під Пилявцями, я при доброму фортелі став, всюди мав ліси, засідки, тяжкі для ворога переправи через стави та болота, табір свій за звичаєм уфортифікував як окопом, так і возами, стаборувавши їх за наукою козацькою в шість рядів, військо все своє замкнув у своєму окопі так, що ні підступитися, ні вирвати бодай одного чоловіка, заховав, що й не злічити.