Текст книги "Я, Богдан"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 45 страниц)

4

Чом думав я про все це дорогою до Кракова, думав саме тепер, у віці далеко не молодому, власне, на спадку життя, – мабуть, не міг би признатися й на Страшному суді. Обсипало мене приском від щонайменшої спроби на щирість перед самим собою, заганяв собі назад у душу все те, що скімлило, ридало, гриміло, ламаючи й трощачи все довкруж і мене самого теж.

Вважав колись, що ніщо на сім світі не повторюється, окрім нещасть та лиха, а тепер з жахом переконався, що повторюється найсокровенніше, і то в спосіб загрозливий. Моя Ганна, яка досі ще спливала в спогаді маленькою дівчинкою на причілку переяславської сомківської хати, і ота Реня, маленька донечка нещасної пані Раїни, невинне дитя, яке я порятував од осквернення поглядами в Переяславі. Попервах не вловив між двома цими видіннями ніякого зв’язку, нічого спільного, окрім хіба Переяслава, але й це пустив поза увагою. Коли привіз їх на хутір свій Суботівський, то пані Раїна поставила вимогу дати їй якусь роботу, бо не хотіла їсти хліб жебраючи, я настановив її економкою, визначив їй платню, зробив помічницею Ганниною, в якої досить було клопоту з дітьми та зі мною, і вже небавом пані Раїна змінилася до невпізнання. Закуповувала в чигиринських крамарів вдягачку лиш шляхетську, стала пишною й гордою, краса її засяяла таким блиском, що вразила й засліпила моє зашкарубле від незгод серце, і я з острахом ходив довкола неї, мов довкола змії красивої, що міниться всіма барвами, а однаково ж колись укусить. Пані Раїна ніколи не забувала про високу порядність і про вдячність до мене, пам’ятала, що я одружений, і увиразнювала це своєю надмірною шанобливістю до Ганни, та водночас була жінкою, мала втіху від моєї збентеженості, терпляче і впевнено ждала, коли біс ударить мене в ребро і я розгнуздаю сліпого коня повабу, випущу повідця з рук. Пані Раїна не вдавалася ні до зальотів, ні до пустої кокетерії, сама тільки її присутність на хуторі вже робила свою справу, може, тому я втікай щоразу звідти, хоч здавалося, що втікаю то від гетьмана Конецпольського, то від його сина Олександра, то від королівського комісара, то від чигиринського полковника шляхетського Закревського. Час втрачав безперервність, він розчленовувався на уламки й шматки, краса пані Раїни тільки зблискувала мені й знов забувалася, бо не була вона тривкою і не могла заволодіти всіма смислами, як заволоділа колись мною Ганна, прийшовши лиш у спогаді. Але втікаючи від краси одної, я непомітно підпадав під чари зовсім неспогадані. Як повільно й непомітно завойовує серце розум, щоб вибухнути зненацька, мовби в один день, в єдину мить, і засліпити навіки, так і краса, як квітка, як золотистий плід, як сонце на сході, як дощ, що впав і прострумився в лоно землі, народжується непростежувано, а вражає спалахом, після якого вже світить незгасно.

Небезпеки завжди підстерігають там, звідки їх ніколи й не сподіваєшся. Я намагався уникати пані Раїни, щоб не скаламутився мій душевний супокій, а мав би вже тоді збагнути, що не ці чари страшні для мого серця, затвердлого. від поневірянь і змагань. Вирушаючи на закупи до Чигирина, пані Раїна, коли бував я на той час удома і не встигав сховатися бодай на пасіку, вередливо випрошувала, щоб супроводжував її до города і «оберігав од орди та гультяйства». Коли ж скакав на коні поперед коляси, в якій їхала пані Раїна, то клята шляхтянка конче домагалася, щоб я сів до неї в коляску, бо їй страшно самій, або холодно, або жарко, або ще щось. Я відмовляв, що негоже козакові розсідатися в колясах. Тоді вона заявляла, що теж хоче верхи, як і пан сотник. «Але ж немає коня!» – пробував я знайти викрут. «Хай випряже челядинець з коляси».

Та й це ще було – півлиха. Все почалося, коли пані Раїна підхарчувалася, здобула всю необхідну жіночу субстанцію, а тоді ще зазнайомилася з цілим оберемком чигиринських пань – шдяхтянок. Ось тоді вона заявила, що не може далі нидіти на цьому хуторі, бо є молода кобіта, уродзона, має доньку гожу і шляхетну, і вони повинні починати виїздити «на баль». Для козака весь «баль» був у шинку та в полі, чи смерть, чи весілля – козаку все однаково, зовсім інша річ шляхта. Молодий Конецпольський, який перейняв староство від свого батька, навіз до Чигирина пияків і пройдисвітів, як підстароста його Чаплинський та зять Чаплинського – Коморовський. Розбудовували палати, щотижня гриміли бали, на банкетах срібна й золота застава, кришталеві чари, від гуку труб і дудок хмари підіймалися, веселе товариство служило Бахусові й Венері, страшно було й подумати, щоб душу чисту віддати в той вертеп, а пані Раїна хотіла й не сама туди, а ще потягнути дитя несмисленне.

Може, тоді тільки й побачив я Мотронку як слід, і серце моє старе здригнулося, і світ захитався мені перед очима. Скаже згодом наш перворозум: «Всяк чоловік є той, яке серце в нім, всьому ж чоловікові глава є серце – воно і є істинний чоловік». Помічено мною не раз і не двічі, що, коли поранене серце, розум втрачає гнучкість, тупіє, власне, вмирає в тобі зовсім.

В своїх частих вимушених від’їздах з хутора, в тяжкій своїй екзистенції, в нелюдському напруженні, в якому я перебував, мабуть, починаючи з часу складання отої тяжкої субмісії боровицької (та й чи я один!), – у такому стані душі проочив я мить, коли Дитя стало не дитям, не помітив, як Мотронка ставала дівчам, дівчиськом, дівчиною, піддівкою.

Найближчим був Мотронці син мій старший, Тимко, хоч і молодший за неї на два чи три роки. Тимко, який з трьох років уже спинався на коня, а в п’ять тримався в сідлі реп’яхом, пробував учити Мотронку їздити верхи, та був надто незграбний і нетерплячий, тож доводилося братися за те діло мені самому. Підсміюючись, підкидав я одною рукою легеньке дівча в татарську кульбаку, їхав поряд з малою, притримуючи її, щоб не впала, тоді зсаджував на землю, і рука моя майже не відчувала тягаря її тіла, тільки незвично мовби терпла, чи що. Скоро Мотронка вже літала наввипередки з Тимком, вигинаючись у сідлі так, що мало не діставала потилицею крупа кінського. Шаленство жило в ній, в її очах, у голосі, в усій поведінці. Голос у неї змінився, став глибокий, настирливий, як звук текучої води. Для мене ще лишалася дитям отим з Переяслава, вона ж бачила в мені батька свого напівзабутого, який чи був насправді, а чи приснився, бравого шляхтича, чий сміх ще лунав їй у пам’яті, чоловіка, пропахлого кіньми й залізом, як я, так само вусатого, з таким самим поглядом з – під брів, з піснями і нестримними замріями. Батьків образ ішов до неї, витав над нею в снах і спогадах; коли ж розплющувала очі, то бачила мене і була вдячна, що так вчасно і доречно заповнював порожнечу, в яку б неминуче мала щоразу низвергатися.

Так тривало довго і тривало б, може, безкінечно, бо й що є чистішого і благороднішого, аніж оте від Бога дане поєднання «отець – донька», правічний зв’язок, освячений тайнощами крові й походження? Та лихо в тім, що тут була чужа кров. Чужа кров! Поки кров невинна, то не спалахують довкола неї пристрасті, а як зануртує, заграє, заклекоче, тоді – щастя незмірне або біда й горе ще незмірніші.

Пані Раїна вже геть забула про свої ридання переяславські й про ту загрозу, від якої я тоді порятував її малу Реню. Тепер, мов сто чортів вселилося в шляхтянку, рвалася вона з невидимих припонів, в одну душу кортіло їй самій до панських вихилясів – вигибасів нічних, та ще й малу свою кинути в той содом! Коли ж я пустив поза увагою ті домагання, та стала допитуватися, чом не запрошую на хутір шляхетного товариства, а все козаків, мугирів грубошкірих, та ховаюся з ними на пасіці, в кущах та лозах, як бездомний.

Так опинився в мене на хуторі підстароста чигиринський пан Чаплинський, сидів у світлиці, пив мої меди, гладив свого вуса литовського, гладив черево своє пухке, розплямкувався, роззирався довкіл, прицмокував на мої достатки, зривистим голосом покрикував:

– Але ж, пане сотнику, пан дещо тут попризбирував, до всіх дяблів! Про пшєпєнькних пань і казати боюся. А то що за квіт райський у пана? Теж донька? Ах, то цуречка пані Раїни? Цілую ручки! Цілую… – І вже поліз був своїми заслиненими губами, щоб через стіл дотягнутися до тоненького рученятка Мотрончиного, аж та висмикнула руку гидливо і вдарила з – за столу поглядом не по панові Чаплинському, а по мені: батьку, чом же не захистиш свою донечку!

А я мовби ждав того погляду, перехопив його, мерщій сховав у собі, нікому не дав, не показав, тільки собі, тільки для себе, бо це був перший погляд уже не дитини, а майбутньої жінки. Сірі очі під темними бровами. Припливли з далекої далечі, з безвісті, а погляд – то ніби з віків, неначе жили ми з нею давно – давно, тисячі літ тому, знали там одне одного, були тільки одне для одного, а тоді віки роз’єднали нас, щоб тепер повернулися ми на землю і знайшли одне одного знов. Принаймні знайшов я. А вона? Я поглянув на Мотронку тяжко й зболено і побачив, що на неї теж наслано, як і на мене, й вона так само зраділа, а ще більше злякалася, аж до здригання в обличчі. А я? Старий, жонатий, багатодітний, власне, дід, три чисниці до віку – а гріх гримить у серці, мов великодні дзвони.

Пані Раїна щось сокоріла чи то до Чаплинського, чи до мене, та я не чув нічого, не вмів розібрати слів, кров у мені клекотала, хотів би кинути душу до самого неба, а мав придавлювати серце.

Ще недавно, коли був у Корсуні, прочув про мудру ворожку в Богуславі і заїхав до неї, хоч згодом і пошкодував. Ворожка виявилася не старою і мудрою, а вродливою зальотною молодицею, грала очима, ловила мій погляд, сказала майже весело: «Ти одружений, але годен вести розпусне життя. Ти скоро овдовієш і знов женишся теж на вдові невисокого походження, до якої всі почуватимуть відразу, але ти спалахнеш до неї такою пристрастю і так будеш нею засліплений, що візьме вона тебе в руки і водитиме за ніс, як захоче». (Вона сказала ще образливіше: «Водитиме, як бугая за кільце»). Тоді я подумав, що це про пані Раїну, і став ще дужче лякатися й уникати шляхтянки, виходило ж геть неждане й загрозливе. Як ото співають: «Ой я з кумою розкумаюся, з куминим дівчам ізвінчаюся».

Тож з радістю чималою їхав я на королівські запросини до Кракова, бо єдине, чим тепер міг порятуватися від гріха ймовірного, то це далекою дорогою. Semli genio corruptus – піддавшись людській слабості, як мовили отці єзуїти. Раз піддавшись, не хотів більше, тому втікав з Суботова. Що далі, то ліпше!

Всі домашні вийшли проводжати мене з моїми джурами, підводили коней підсідельних і під юками, бажали щасливої путі. Ганна цілувала мене так, ніби виряджала на смерть, пані Раїна ще раз перелічувала свої замовлення на панські витребеньки, які я мав привезти з Варшави, дочки мої цілували руку батькові, малий Юрась сидів у мене на руках, а Тимко поправляв кульбаку на моїм коні. А Мотронка? Де ж вона? Несла мені мою шапку – кабардинку. Малою любила надягати ту шапку і кружляти по світлиці, пританцьовуючи, тепер несла, тулячи до грудей, дивилася на мене своїми хижо – сірими очима, а я не міг відірвати погляду від її тонких рук, в яких вона тримала мою шапку. Гладила ту шапку! Гладила пальчиками ледь помітно ласкаво, чуло, заплутувалася у м’якому хутрі, випручувалася, ледь торкала, а мені здалося, що гладить мою душу. Шкода говорити!

Вільною рукою пригорнув я до себе Мотронку, поцілував її зверху в голову, лякаючись поглянути їй в обличчя, ласкаво відіпхнув од себе, віддав малого Юрка Ганні, скочив у сідлр – і світ широкий, воля!

Як сказано: «Полюбила Давида друга дочка Саулова Мелхола. Саул думав: оддам її за нього, щоб вона була йому сіттю».

Мав рватися з сіті! Рвати сіть і свою душу!

Досі вчувається мені тупіт копит того коня, що виніс мене з Суботова. Вже давно немає того коня та безлічі інших, які носили мене вірно по безкінечних шляхах, вже й мене давно немає, а я далі чую тупіт мертвих коней, усіх коней, які мене носили, – крізь ночі, крізь тумани й дощі, крізь завірюхи й теплу тишу, крізь небуття.

5

Тоді я спитав себе: чи маю далечину в душі? Ось про мене вже почуто й у Варшаві, вже й посли чужоземні знають про мене, а хто я і що? Життя закінчується, а жорстокості довкола чи ж поменшало? Вийшло як у Мономаха: «Смерть, і гоніння, і напасті, і вся видимая злая перед очима ти да будуть по вся дні і часи». Може, тому, що мій вік був надто жорстокий? Люди завжди живуть в жорстокі віки. Але той був особливий. Хто хотів жити, мав і спати в залізі, щоб сонного не проткнули мечем. Власне, й спати ніхто не міг, а тільки дрімати по – заячому, по – журавлиному на одній нозі, щоб при найменшому шереху зриватися й летіти, летіти, рятуватися. Вічна втеча, вічна. Рід людський стояв на краю загибелі.

Тоді я спитав себе: як же так, що на Україні таке лихо повсюдне? Ніде ж нема такої землі плодючої, такого злака пахучого, такої трави квітчастої, такої бджоли гудучої. Та налетіло панство, перетворило всю землю нашу на дику займанщину разом з людьми, допиналося, щоб не було права, опріч панського, нахиляло під свою віру всяку вихрувату голову, римську віру стало впроваджувати, ніби якусь вищу моду, як і своє гербоване шляхетство. Чиняться гіркі зневаги грецькій вірі з приводу унії. Маєтності владичі й чернечі повідбирані, священики в пониженні, уніати прикладають їм ніж до горла. Де в якімсь куті ще зісталась правдива батьківська віра, там єзуїтські проповідники пускають по світу всякі наклепи. Всі благання православних на сеймах зостаються даремними або відкладаються з одного на другий – одна вже згадка про православну віру викликає гнів. Забулася давня слава козацька. Як прийде війна, тоді козаків висилають на найбільші небезпеки й манять, використовуючи для чужого добра їхню відвагу, а як небезпека мине, тоді за віщо вважають їх кров і їх самих? Так сталося після ординації сеймової 1638 року, коли скасовано козацьку самоуправу, дорогу на Низ загороджено Кодаком і під’їздами в степу на Інгулі й Інгульці, забирають від козаків найкращу здобич ловецьку, побори від риби й від здобичі татарської, заборонено варити пиво й горілку, сотницькі уряди роздаються не по заслугах, а за хабарі, побори панські й орендарські замучують, пани вимагають звичайним способом роботи й чиншів, та ще й забирають синів. Кварцяне військо бушує, немов в неприятельській землі. Пани не мають границь своїй жорстокості і, виливши весь запас ярості своєї на голови невинних підданих, оголошують їх бунтівниками, напускають на них військо, а те іноді до ноги вирізує цілі села. Нема границь гіркої неволі. Королівська влада, замість захищати народ, підданих своїх і годувальників, оддає їх на поталу шляхті, бо влада дивиться на народ завсігди згори, а що побачиш, дивлячись униз? Самі голови. То й кортить їй завжди стинати ті голови. Народ же, дивлячись знизу, ніколи не бачить у влади голови, а помічає саме лиш черево, жадібне й ненаситне. Тож і кортить проткнути те черево коли вже й не шаблею, то бодай тріскою!

Француз Боплан, що прикликаний був для направи Кодацької кріпості, їдучи через всю Україну, вже нащо чужинець, спостеріг усю неправду панську й записав у діаріуші своєму: «Шляхта живе, як в раю, а селяни, Як в чистилищі, а як ще селянам трапиться попасти в неволю лихому панові, їх становище гірше від галерних невільників – ся неволя багатьох з них змушує до втечі, а найвідважніші подаються на Запоріжжя».

Я виїхав з Суботова, благаючи людей, землю й небо, щоб полишили мене з моєю раною, що несподівано заятрилася в серці, їхав, не чув світу, вслухаючись у свій біль, але вже за Россю, коли сказав хлопцям завернути на знайомий мені здавна, милий оку моєму хутір і не знайшов того хутора, тоді вжахнувся за самого себе і спитав: чи ж маю право на власний біль і чи можу вслухатися в нього і не чути стогону й зойку землі моєї?

Хутір Золотаренків був спалений, сплюндрований, понищений. Від домів самі стіни, дерева обгорілі й поламані, криниці завалені, ниви потолочені. Вціліла тільки церковця дерев’яна, стояла незачеплена, і свічки горіли на налої, і отець Федір стояв навколішки перед іконами й молився.

– Як же так? – питав я його.

– Налетіли від пана комісара козацького Шемберка чи там від кого. Нищили й топтали все, як орда хижа. За Йвана, що побіг на Запоріжжя, може, й до твоєї Січі, пане Хмелю.

– Яка ж моя Січ, отче? Шкода говорити!

– Всі розбіглися з хутора, тепер і не позбираєш, мале й старе. А я зостався бесідувати з Господом та прислухатися, чи не протупотить десь козак. Козак – сущая буря і вітер в полі. Ми, раби Божії, серед сего вітру подібні билинам Божіїм: гнемося, та не ломимось, ділаємо своє діло. Господу благоугодно, щоб ми були як рожі між тим терновником. Бо без тої колючки нічого й доброго не буде.

– Гарно мовиш, отче Федоре. Був би я гетьманом, узяв би тебе своїм духівником.

– А ти стань.

– Пішов би до мене?

– Чому б же не піти до самого гетьмана? На таке сам Господь Бог поблагословить.

Я поцілував йому руку і зоставив поруйнований хутір, що був ніби моє поруйноване серце.

Тоді я питав себе знову: доки ж це все буде, доки?

Їхав далі і збирав кривди. Траплялись вони щокроку, летіли чутками до мене, приносили їх люди, почувши, що їду до Варшави, чи й не до самого короля, дивилися на мене з надією, так ніби не сотник простий був чигиринський, а посланець небес або й сам Спаситель. Рятувалися від нещасть вже тільки тим, що переповідали мені все, що сталося, і ніхто не бачив, як тяжчало й тяжчало моє серце, і ніхто не міг вгадати, як страшно вдарить колись той тягар по неправді.

За Черкасами почув я про наїзд шляхтича Мисловського на буду. Люди Мисловського зруйнували й спустошили все довкола, челядь будну ловили, били, стріляли. Мисловський з своїми адгерентами поташ з куп порозсипав, узяв бидла рогатого, волів і корів шістдесят, овець п’ятдесят, кіз сто, коней дев’ятеро, начиння будне в шафарні – сокир двадцять сім, свердлів дванадцять. А шафар з такого небезпеченства, од всього обнажоний, ледве з охороною Божою з здоров’ям тільки до лісу ушол.

На Житомирщині скаржилися мені селяни, що шляхтичі (лащівці) Павло і Ян Серховецькі зробили наїзд на село Великі Старосельці. При наїзді били, мордували і грабували селян. По домах бігаючи, шаблями, плазами, обухами і киями били, мордували, рани синявії, кров’ю підошлі по різних місцях позавдавали, Федора Костюшченка, улапивши, на коня його ж всадовили, під брух кінський підв’язавши ноги, киями, обухами, ощепами і нагайками посікли, у Мартина клячу гнідую, купленую за золотих сорок, волів різної шерсті шість, коштували злотих сто двадцять, у Онищихи – клячу тисавую, коштувала золотих сорок два, у Макара – клячу ворону з лошаком, коштували золотих шістдесят, волів п’ять різної шерсті, коштували золотих сто тридцять, а ще в Карпа, у Прохора, у Мойсея, у Костючихи, у Іллі – клячі, вола, ґвалтовно забравши, до дому свого одпровадили і ку поживкові своєму власному обернули і привласнили.

Не досить на тім маючи, на здоров’я протестуючих великі перехвалки і одповіді чинять, людей різних на здоров’я протестуючих на дорогах засаджають, огнем і спаленням грозять і вшеляких протестуючих знищенням і спустошенням маєтності їхні знести і внівеч обернути перехваляють.

При шляхетському наїзді на ходосівських селян, які орали в полі, побито, плуги їм попсовано, а волам попідрізувано ноги.

Снасті плугові, ярма, колісницю всю дощенту посічено, порубано, попсовано.

Селяни зоставили вільну меліорацію 17  ¹⁷Тут: скарга з правом вносити зміни й доповнення.


[Закрыть]панові возному, щоб він записав її у гродські судові книги. А що вийде з тої протестації?

Жовніри королівські, йдучи до Києва, у Вільську і кількох селах вчинили насильства над міщанами і передміщанами, пограбували їх, багатьох до смерті прибили, а одну господиню в огонь упхнули. Тягли ж усе: баранів різали, вепрів кормних били, гусей брали, комори відбивали, полті масла, сала і сири до возів брали, брали живність, збіжжя різне, вози букшовані, хомути з набедерниками, скури волові, топори, серм’яги, білі хусти, як білоголовські, так і мужські, вовну в рунах, коси, заліза плугові, мед прісний, жупани й доломани, шиптухові кожухи.

З, маєтностей Киселя, Вишневецького селяни втікали через великі утяження і здирства немилосердні. Коли ж шляхтичі їдуть до тих сіл, де ховаються втікачі, то селяни не тільки не дозволяють забирати, а ще й б’ють панів.

У якійсь корчомці придорожній скаржилися мені за кривду вже й не прості люди, а два пани, що попали саме в отаке село.

Пан Марціан і пан Бенедикт, як люди спокійні, нікому нічого не винні, ні від кого такого на себе не сподіваючись, по челяднику тільки маючи, парою коней і колясою, і коня підводного маючи, їхали, й в селі якомусь мешкаючі, запомнивши строгість права посполитого напротивно заступаючих на дорозі добровільній сурове записаного, яко на якого неприятеля, з косами, понабиваними рушницями, киями, обухами і тичинами, одні з огородів, другі з тилу, а треті з переду села з великим криком і галасом оскочивши, киями і обухами бити почали, словами ущипливими, гонорові шляхетському їхньому шкодячими лжачи, осоромлюючи, «Бий!», «Забий!» волаючи, їх з коляси збили, аж вони, видячи запал тих хлопів, через городи, мимо села, піхотою до лісу від всього убозтва свого – від коляси, коней, челяді, шкатули, стрільби, коберців, килимів до річки втікали, а ті хлопи, яко якії розбійники, нас гонили, а другі зараз же там до коляси припавши, челядинців наших піймавши, киями, обухами ганебно, а нелітостиво збили, змордували, назад руки, яко злодіям, пов’язавши, все собі побравши і пошарпавши: колясу фарбовану, ковану, коштуючу золотих п’ятдесят; шкатулу, в котрій було червоних золотих сто двадцять п’ять та монетою різною золотих двісті; коберець аджамський, коштуючий золотих шістдесят; килим турецький, коштуючий золотих п’ятнадцять; бандолів пара у колясі, коштуючих золотих сорок; опунч нових дві, коштуючих золотих двадцять; бандолет на челяднику, коштуючий золотих п’ятнадцять; коней пара в колясі, коштуючих золотих пултретя ста; кінь підводний гнідий, коштуючий золотих сто двадцять; радик на коня, в нім було гривен срібла три; пістолетів пара, коштуючих золотих тридцять; кульбака з платом і войлоком, коштуюча золотих осьмнадцять; кляча під челядником, коштуюча золотих осьмдесят; кульбака, коштуюча золотих сім; пушорок з уздами, коштуючий золотих шістнадцять.

Не пустили справу так, а заскаржилйся в гродськім суді, щоб з тими хлопами право дорогу указало про той деспект, бо як же! Гультяйство до права і учинення з нього справедливості дотримати слід.

Хотів спитати: де ж самі набрали стільки добра? І скільки його у вас, коли, йдучи в дорогу недалеку, такі фрайверки з собою тягнете? Більше награбованого, ніж нажитого, отак воно, панове!

Але кому про те скажеш?! Канцлеру Оссолінському? Королеві?

Шкода говорити!

Ми їхали з королівським листом, проїзним litterae passus, яким забезпечувано для нас нічліг, харч, корм коням і всіляке сприяння в путі. Лист той, власне, не був нам потрібен, бо козак звик знаходити собі все й без нічиєї помочі, але мій Іванець Брюховецький повсюди посилався на королівський виклик, дбаючи вже не так і про нас усіх, як, мабуть, про самого себе, щоб надати собі ваги незвичайної. Мене він при чужих людях ніколи не називав сотником, а тільки паном старшим, – це надавало ваги не так мені й моїм козакам, як знов самому ж Іванцеві, бо коли ти наближений до якогось таємничого пана старшого, що має аж королівські повноваження, то ти й сам, виходить, чоловік неабиякий.

Вони з Демком, хоч обидва були моїми джурами, не мали між собою нічого спільного, окрім своєї служби. Бо коли Демко слухняно чипів у мене при боці, вловлюючи кожне скинення моєї брови, готовий кинутися у вогонь і в воду за свого сотника з спокійною мужністю і безкорисливістю, то Іванець пряв очима навсібіч, визирював де, що і як, щосили вдавав запопадливість і шанобливість до мене й до всіх, хто стояв вище, насправді ж, як це виявилося з часом, дбав лиш за себе й думав од самої колиски лиш про себе. Життя моє складалося так, що не мав я ні часу, ні снаги, ні змоги придивлятися пильно до людей, вивчати їх глибше, як священик або судця, вони проходили повз мене то близько, то далі, прослизали тінями, часом тільки мелькали, були й не істотами з крові й плоті, а тільки знаками тих чи інших цнот і властивостей, символами доблесті, мужності, доброти, чесності, а то хижості, підступності, зажерливості. Вмирали коло мене, а я так і не знав до кінця, ким були насправді, як не відав і про тих, що мене оточували не день, не місяць, іноді й довгі роки, був як дитина – довірливий, наївний, легко обманюваний. Може, так і треба жити, а не вгризатися в людину, як кажан у кістку, коли впаде на тебе з переляку й відчаю, що осліп на мить, і вхопиться за твій палець.

Іванця я сприймав так само, як і Демка, хоч і бачив виразно їхню одмінність, але не надавав особливої ваги ні Демковій надмірній відданості, ні Іванцевій пронозливості.

Десь, коли ми вже були за Любарем, вранці прибіг Іванець, який цілу ніч десь метався, мов мисливський пес у пошуках зайців, і здійняв ґвалт.

– Пане старший, – кричав, крутячи булькатими своїми очима, – пане старший!

– Вже десь продав пана сотника з потрібкою, – пробурмотів Демко, який добре знав свого співтовариша.

– Що там у тебе? – поцікавився я.

– Пане старший! Тут неподалік у містечку сьогодні набиватимуть на палю чоловіка!

– Ото радість, – не стримався Демко, – нічого ліпшого не міг ти нам принести з свого цілонічного блукання.

Я зауважив, що карання палею не належить до милих розваг і навряд чи нам треба було про це й чути.

– Але пана старшого запрошено на те видовисько! – мовив невинно Іванець.

– З чиєї ласки? – поспитав я без вдоволеності.

– Нащо й питати! – сплюнув Демко. – Це ж йому не спиться й не лежиться, все шукає та винюхує. От і донюхався!

– Що там справді? – вже суворо поспитав я Іванця.

– Та тут за лісом містечко, воно й не містечко, а так двадцять домів ринкових з маєтностей пана сенатора Киселя, і в околицях завівся збуй якийсь жорстокий. Крав волів, як їх гнали до Ґданська на продаж, погоничів забивав на смерть, а волів ніби перепродував іншим погоничам, вже з маєтностей не Киселевих, а Корецького, чи що, через те того збуя не могли ніяк ні вислідити, ні впіймати. Нарешті впіймали, і засуджено його до палі. На муках вогненних пробував виправдатися тим, що не хотів, мовляв, щоби добро, нажите простим людом, себто воли рогаті, ішло кудись у чужу землю, для чужих ротів, а мало б зоставатися тут для споживку тим, хто його надбав. З тих слів панство тільки посміялося. Ніщо не могло врятувати злочинця. Діяв сам, без спільників, тому й кару понесе сам, і нікому його не жалко, чи хто й помолиться за його душу грішну. Державець же місцевий, шляхтич Ніздіковський, почувши, що пан старший їде на припросини самого короля, вельми порадів і сказав, що приїде сюди сам, щоб виявили йому честь і скористалися з його гостини.

– Добра мені гостина – чоловіка на палю набиватимуть! – мовив Демко.

Я махнув йому рукою, бо ж однаково вже нічим не зарадиш, раз Іванець так нас продав тому шляхтичеві послужливому.

Справді, за якийсь квадранс з’явився й сам Ніздіковський, верхи на коні, в новому кунтуші з шнурками, в супроводі десятка відчайдухів, вусатих і гострооких, мов лащиківці з наших країв, був вельми гречний, повів мову про Варшаву, тоді про наших спільних знайомих, пошкодував, що не знав завчасно про наше прибуття й не зміг приготувати для нас прийняття ліпшого, аніж споглядання тяжкої кари, від якої в нього теж перевертаються всі нутрощі, але що він може вдіяти, коли тут повним голосом промовляє суворий закон, перед яким усі ми лиш діти несмисленні. Він залюбки принижувався і перед законом, і перед королівським іменем, і навіть переді мною, бо я мав королівський лист, але водночас робив це з високою гідністю і гордістю, аж мене брали завидки. Пан Ніздіковський був мов уся шляхта, якою я знав її упродовж свого довгого й тяжкого життя. Не була ніколи простим знаряддям руйнації, що захищає короля й Річ Посполиту без любові, знищує всі перепони без ненависті. Вичитувалося щось вільне й свавільне в їхній покорі, щось благородне в самому їхньому приниженні – і це при надзвичайно розвиненому почутті особистої незалежності, пихи й гонору. Вони уявляли, що б’ються за величну красуню, не помічаючи, що насправді захищають відворотну й зловорожу відьму. Але сказати їм про це, то вони одразу ж стануть кричати, що не за короля і не за речі недотикальні б’ються вони, а за давні знамена, що майоріли в стількох битвах над головами батьків, і за вівтарі, перед якими вони отримали руки своїх невіст, красунь, яких не бачив світ, і то була правда. Так, вони були ввічливі, люб’язні, ніжні до жінок, мали вишукані смаки, любили веселе поводження – і саджали на палі, знай саджали на палі, мовляв, ми за столами в золоті й сріблі, а хлопство й гультяйство козацьке на палях.

Пан Ніздіковський, мабуть, і мене запрошував на видовисько судне з потаємним наміром мстивим показати, що чекає на всіх тих, хто повстає проти шляхетського порядку. Але робив це з якнайвищою люб’язністю, і я вимушений був відповідати теж люб’язністю, покликав Федора Вешняка і сказав йому підіймати козаків і їхати слідом за нами.

Дорога була й недалека, але досить пустельна. Коні вгрузали по саму мичку в сипкому піску, з соснових гущавин мало не під кінські копита вискакували на дорогу налякані тетеруки й подивовано квоктали на таке несподіване нашестя, нарешті опинилися ми на густо обставленому людом і возами містечковому майдані, з другого боку, мовби нас вичікували, прибули на двоколісній дриндулці два поважні пани – пан суддя Кордуба і пан возний Коструба, жовніри, пропхавшись крізь натовп, поставили одцалік од нас приреченого – невисокого мурого чоловіка в полотняних штанях і в полотняній довгій сорочці, з покучмленим волоссям, рудим, ніби обмазаним глиною.

Пан суддя і пан возний розкланялися зі мною й козаками, після чого пан Коструба, проклинаючи все на світі, але зазначивши, що має виконати свій уряд, бо шляхтич без уряду – що пес без огона, став вичитувати з довгого листа злочини того мурого чоловіка, і натовп мовчки слухав, чи то вірячи, чи, може, й не дуже, бо йшлося, мабуть, не так про сповинність того незнаного їм чоловіка, як про саме видовище.

З’явився й кат, безвухий циган, у червоній сорочці й синіх шароварах, босий, з байдужо – жорстокими очима. Він пригнав пару сірих волів, наладнав палю, довгий, аршинів на шість або й вісім, добре виструганий кілок з гострим залізним шпилем на кінці завдовжки аршинів зо два.