Текст книги "Мене називають Червоний"

Автор книги: Орхан Памук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 34 страниц)

16. Я – Шекюре

Так повелося: коли приходить торгівка Естер, я мрію отримати листа від чоловіка, якому до вподоби. Закоханий змусить калатати серце такої жінки, як я: розумної, вродливої, добре вихованої, вдови, але порядної. Мені подобалися всі листи, котрі одержувала, проте я запасалася силою й терпінням, аби дочекатися чоловіка. А тепер, після чергового візиту Естер, у мене голова йде обертом і я почуваюся ще нещаснішою.

Я дослухалася до звуків довкола. З кухні було чути булькіт киплячої води й долинав дух лимона та цибулі – Хайріє варить кабачки. Шевкет й Орхан галасують надворі, вони борюкаються під гранатовим деревом і граються шабельками. В сусідній кімнаті – тато. Там – тиша. Я прочитала Хасанового листа й вкотре переконалася: мене вже нічого не здивує. Щоправда, я трохи побоювалась його, але пишалася собою, бо дала відсіч його намаганням затягти мене до ліжка тоді, коли ми жили під одним дахом. Потім я знову перечитала листа Кари, акуратно тримаючи його, ніби він міг упасти й розбитись. І знову розгубилася. Більше я листи не перечитувала. Вийшло сонечко, а я подумала: якби вскочила до Хасанового ліжка й переспала з ним, ніхто б і не знав, окрім Аллаха. Вони такі подібні з моїм чоловіком. Як дві краплі води. Виглянуло сонечко – і мені враз стало тепло. Я відчувала своє тіло, шию, навіть пипки грудей, ніби одне ціле. Раптом у кімнату забіг Орхан.

– Що ти читаєш, мамо? – запитав він.

Так, я щойно збрехала вам, що більше не торкалася листів, принесених Естер. А сама перечитувала їх знову. Однак цього разу таки згорнула листи й засунула їх собі за пазуху. Орханові ж сказала:

– Ходи сюди. Дай я хоч обійму та надивлюся на тебе.

Він підбіг.

– Ого! Оце тобі на! Ти вже справжній чоловік! Такий важкий! – І я поцілувала малого. – А холодний як лід.

– Зате ти – дуже гаряча, – відповів він й оперся спиною об мої груди.

Ми тісно притулились одне до одного. І обом було добре – просто отак обніматися, не розмовляючи. Я поцілувала його в шийку. Тихо. Ми ще дужче сплелися в обіймах і застигли.

– Мені лоскотно, – врешті промовив він.

– Скажи-но, – серйозно звернулася я, – якби з'явився падишах джинів і запропонував: проси в мене, що завгодно. Чого б ти найбільше в житті захотів?

– Щоб біля нас не було Шевкета.

– А ще чого? Хотів би мати тата?

– Ні. Коли я виросту, то одружуся з тобою.

Я ж подумала: найгірша річ у житті – це не зістаритися, не стати потворною й навіть не залишитись убогою вдовою, найгірше – це коли тебе ніхто не ревнує. Випустивши з обіймів уже зігрітого Орхана, я пішла до батька, міркуючи, що такій лихій людині, як я, треба вийти заміж за доброго чоловіка.

– Його величність падишах нагородить вас, як тільки дізнається, що книжку закінчено, – промовила я. – Ви знову поїдете до Венеції?

– Не знаю, – відповів батько. – Це вбивство лякає мене. Наші вороги набралися сили.

– Моє становище їм теж на руку, воно – причина пересудів і безпідставних сподівань інших.

– Не розумію.

– Я повинна ще раз вийти заміж.

– Що?! – вигукнув батько. – За кого?! Ти ж одружена! Що за новина?! Тебе хтось хоче брати? Якщо навіть знайдеться хтось рішучий і розумний, то він нам так просто не підійде, – сказав мій мудрий тато й додав у підсумок: – Ти ж розумієш: на шляху до твого другого шлюбу стоїть чимало перешкод, котрі нам спершу треба подолати.

Після тривалої мовчанки, він запитав:

– Серденько, ти хочеш покинути мене самого?

– Вчора мені снилося, що мій чоловік помер, однак я не плакала, як належить жінці, котрій привиділося подібне.

– Сни треба вміти читати, як і малюнки.

– Хочете послухати мій сон?

Ми обоє завмерли на хвилину, після чого завсміхалися одне до одного. Будучи розумними людьми, гарячковито прокручували в умі наступні ходи нашої розмови.

– Розтлумачивши сон, я можу повірити в нього, але твій свекор, дівер та кадій, що дослухається до них, зажадають вагоміших доказів.

– Ось уже два роки, як я з дітьми – в рідному домі, проте вони не в змозі мене повернути.

– Бо прекрасно розуміють, що завинили перед тобою. Та це не причина, щоб погодитися на твоє розлучення.

– Якби ми були малікітами [106]106
  Малікіти– прибічники малікізму, мусульманської школи права, заснованої у VIII ст. юристом-богословом Маліком.


[Закрыть]або ханбелітами, [107]107
  Ханбеліти —прибічники ханбелізму, найсуворішої з чотирьох шкіл у сунітському правознавстві.


[Закрыть]то кадій через чотири роки з моменту зникнення мужа погодився б на розлучення, ще й постановив би, щоб рід чоловіка сплачував аліменти. Але ми, слава Аллаху, вірні настановам Ханіфі, [108]108
  Абу Ханіфі– засновник ханафізму, школи сунітського правознавства, яка вважається менш ригористичною, ніж інші.


[Закрыть]й з того нічого не вийде.

– Не треба мені натякати на шафіїтського [109]109
  Шафіїти– прибічники мусульманської юридичної школи шафіїзму, заснованої на початку IX ст. юристом-богословом ал-Шафі.


[Закрыть]заступника кадія Ускюдара. Це гнила справа.

– Усі стамбульські жінки, чиїх чоловіків забрала війна, йдуть до нього й тягнуть за собою свідків. Він – шафіїт і для годиться запитає: чи зник чоловік, скільки минуло часу, чи виникли в житті якісь труднощі, хто свідки, а потім відразу розлучає – і бувай здорова.

– Доню моя рідна, хто тобі таке вбив у голову? Хто вкрав твій розум?

– Якщо й після розлучення знайдеться людина, котра вкраде мій розум, то, безперечно, на неї мені вкажете ви, і я ніколи не піду проти вашої волі, за кого мені виходити.

Мій хитрий батечко, второпавши, що його донька не дурніша за нього, прищурив очі. Зазвичай вони в нього жмурилися з трьох причин: 1) коли він розкидав думками туди й сюди, як зарадити собі в скруті; 2) коли ледь не плакав від горя й безвиходи; 3) коли виплутався зі скрути, однак удає, що ось-ось розридається, бо все страх як погано.

– Ти забереш дітей і залишиш старого батька самого? Тобі відомо, що заради нашої книги (він так і сказав – нашої книги) я боюся вмирати. Але тепер, коли ти надумала покинути мене, я ладен померти чимшвидше.

– Але ж, таточку, чи не ви мені постійно товкли, що я мушу розлучитись, аби врятуватися від посіпаки-дівера?

– Я не хочу, щоб ти мене покидала. Й твій чоловік якогось дня може повернутися. А якщо не повернеться, то немає нічого поганого, коли знову візьмеш шлюб. Тільки живіть із другим чоловіком у цьому домі. Біля тата.

– Мені більше нічого й не потрібно, лише б бути з вами.

– Дорога моя, хіба ти хвилину тому не казала, що хочеш вийти заміж?

Отак сперечатися з моїм батьком – зрештою сама повіриш, що неправа.

– Казала, – відповіла я, потупивши очі.

Стримуючи себе, аби не розквилитися й водночас підбадьорена думкою, котра щойно стрельнула в голову, я запитала:

– То що мені – все життя ходити вдовою?

– Я погоджуся мати зятя, якщо той не відвезе тебе бозна-куди. Твій обранець житиме тут, разом із нами?

Мені заціпило. Ми обоє чудово розуміли, що батько гризтиме зятя, який житиме в нашому домі. Він не поважатиме його. Батько нишком так підступно й уміло принижуватиме того, хто піде до нас у прийми, що, вийшовши заміж, я все життя шкодуватиму.

– Та ти розумієш, що без моєї згоди ви не зможете побратися, чи ні? Я твого заміжжя не хочу й згоди не даю.

– Я не весілля, а розлучення хочу.

– Бо тобі може завдати болю одна тварюка, яка ні про що не дбає, окрім своєї вигоди. Чи ти хоча б здогадуєшся, як я тебе люблю, моя мила дівчинко? Та ми мусимо завершити книгу.

Я прикусила язика, бо якби розбалакалася, то випалила б батькові просто в вічі, що мені відомо, як він щоночі бере до себе в ліжко рабу Хайріє. Шайтан би не пропустив нагоди під'юдити мене. А хіба годиться вихованій дочці таке городити старому батькові?

– Хто з тобою хоче одружитися?

Я глипнула на нього й замовкла. Та не від сорому, а від люті. Куди гірше розізлитися й не змогти йому відрізати. Це мене бісило ще дужче. Я уявила собі ту огидну й сміховинну сцену: мій татусь і Хайріє разом у ліжку. Щоб не розревтися на місці, я, відвертаючи очі, пробелькотіла:

– В печі кабачки, аби не пригоріли.

Й подалася до кімнати біля сходів, де було вікно, яке ніколи не відчинялося. Навпомацки знайшла ліжко, [110]110
  Тут і далі мається на увазі матрац на підлозі, оскільки тогочасні турки спали на підлозі.


[Закрыть]постелилася й повалилась на нього. Ох, до чого добре було в дитинстві: коли тебе зневажать, ти лягаєш спати й плачеш, плачеш, доки заснеш! Нікому я не потрібна, тільки сама собі! Моя самотність невимовно ятрить мені душу. Тому-то, коли ридаю, ви, вчувши мій стогін, моє гірке схлипування, біжите мені на допомогу.

Трохи згодом я відчула, що до мене притуливсь Орхан. Він припав головою до моїх грудей, і в нього теж по щоках котилися сльози. Я пригорнула малого до себе.

– Не плач, мамо, – попросив він. – наш татко повернеться з війни.

– А ти як знаєш?

Він замовк. Я його так любила, так міцно притисла до грудей, що забула про всі свої біди. Поки не заснула, приголубивши тендітне Орханове тільце, то дещо вам маю сказати. Я каюся, що недавно розпатякала вам про мого тата й Хайріє. Ні, я не збрехала, проте вже й не пам'ятаю, що намолола. Тож давайте, хай усе залишиться між нами. Правда, ви забудете мої слова й дивитиметеся на тата й Хайріє, ніби нічого не сталося?

17. Я – ваш Еніште

Важко. Важко бути батьком доньки. Вона недалеко рюмсає, мені чути її ридання, проте я нічого не можу вдіяти, лише гортаю сторінки книжки. Намагався читати «Kitab-ül Ahva-lül Kiyamet». [111]111
  «Книга про стани та зупинки» (араб.)– середньовічний мусульманський трактат про життя після смерті.


[Закрыть]Тут на одній зі сторінок розповідається, як по трьох днях після смерті душа з дозволу Аллаха навідує тіло, в якому жила від його народження. Побачивши, як труп у могилі стікає кров'ю, як загниває, вона заходиться плачем і носить жалобу, невпинно лементуючи: «Нещасне тіло, моє бідне кохане тіло!» Мабуть, душа Заріфа-ефенді теж прилинула до його останків, та не в могилі, а на дні колодязя. І все тужила, голосила над ним – подумалося мені.

Плач Шекюре стих. Я відклав книгу про смерть, одяг ще одну вовняну сорочку, шаровари, підбиті заячим хутром, аби гріло поперек, обмотався кушаком із товстої сукнини й вийшов з дому. Біля входу зустрів Шевкета.

– Діду, ти куди?

– На похорон. Ти йди додому.

Я простував вулицями, заметеними снігом, повз місця пожеж та вбогих трухлявих будинків, які ось-ось рухнуть. Моя дорога пролягала до фортечної стіни через махаллє на околиці міста. Я минав поля й городи, лимарні та кузні, крамниці, де торгували збруєю, колесами, залізним причандаллям до візків. Ішов довго своєю старечою обережною ходою, стараючись не посковзнутися на льоду.

Мені не відомо, чому прах мали виносити з мечеті Міхрімах у районі Едірнекапи. В мечеті я обнявся із приголомшеними братами небіжчика, які виділялися великими головами. Вони здавались розгніваними й рішучими. Маляри, каліграфи, ми обіймалися й плакали. Несподівано на землю опустився сивий туман і, розповзаючись, огорнув усе довкола. Вершачи поминальний намаз, я прикипів поглядом до домовини на похоронній кам'яній плиті, й мене охопила люта зненависть до сволоти, що скоїла вбивство, – аж у голові переплуталися всі слова поминальної молитви «Allahüme Barik».

Після намазу люди підняли труну на плечі, я стояв поміж малярів і каліграфів. Бувало, коли ми з Лейлеком цілу ніч гнулися над книгою при ледь жевріючому світильнику, то він завжди намагався переконати мене, що заставки Заріфа-ефенді – ніякі, що кольори накладені невміло. Аби заставки здавалися багатшими, ми доповнювали їх ніжно-блакитними барвами. По суті, я погоджувався з Лейлеком, але відповідав, що «нікого іншого немає». Нині ми, забувши минуле, обіймалися й ридали ридма. Зейтін дивився на мене дружелюбно й з великою повагою, підійшов і обняв – людина, котра обіймається, – хороша людина. Я був настільки задоволений його ставленням, що вкотре спало на думку: він найбільше зі всіх каліграфів та живописців вірить у мою книгу.

На сходах біля воріт ми зіштовхнулися з майстром Османом і не могли зронити ані пари з уст. Мить неприємна для нас і забавна для стороннього ока; хтось із братів небіжчика почав голосно схлипувати; хтось читав молитву текбір.

– На якому кладовиську хоронитимуть? – запитав Осман, аби не мовчати.

Я занепокоївся, що моє «не знаю» у відповідь прозвучить вороже, і, недовго думаючи, перепитав у чоловіка поруч:

– Яке кладовисько? Едірнекапи?

– Ейюп, – буркнув цей сердитий придурок, молодий, а вже такий бородатий.

– Ейюп, – відповів я, обертаючись до майстра.

Та той і без того почув відповідь мого сусіда. Осман так зиркнув на мене, ніби промовив «зрозумів», що я відразу второпав: у нього немає ніякого бажання перебувати далі в моїй компанії.

Безперечно, майстер Осман зачаїв злобу, бо падишах зволив, аби написання та ілюстрування «таємної» – як я на неї кажу – книги відбувалося під моїм наглядом. До того ж завдяки мені султан зацікавився стилем європейських художників. Якось Його Величність змусили майстра Османа зробити копію власного портрета, виконаного на їхнє замовлення одним італійцем. Пам'ятаю, як Осман, гребуючи, все-таки виконав завдання, наслідування італійського живописця він назвав «суцільною мукою» і в усьому звинуватив мене. Він не помилявся.

Зупинившись посеред узвозу, я задивився на небо. А впевнившись, що добряче відстав, почав далі долати обледенілі сходини. Не встиг ступити й два кроки, як хтось узяв мене під руку. Кара.

– Ну й холод, – промовив він, – ви не змерзли?

Без сумніву, то він збаламутив Шекюре. Про це свідчила хоча б упевненість, з якою він узяв мене під руку. Я пропрацював дванадцять років і став чоловіком, натякала його поведінка. Сходи закінчилися. Будеш ти мені потім розповідати, що там вивчив у малярському цеху, вирішив я й сказав:

– Біжи, синку, біжи, здоганяй процесію.

Кара здивувався, проте виду не подав. Мені аж на душі полегшало, як тільки він, статечно відпустивши мою руку, подався вперед. Що ж це? Коли я віддам за нього Шекюре, він житиме разом із нами?

Ми з ним якраз опинилися за містом, і згори ще було видно, як процесія малярів, краснописців, підмайстрів, несучи на плечах домовину, спускалася до затоки Халіч. В імлі вони губилися з поля мого зору. Натовп рухавсь дуже швидко, і половина багнистої дороги до Ейюпу була вже позаду. Зліва від мене крізь туман і тишу здіймався догори дим із свічкової майстерні султан-ханим. [112]112
  Ханим– шанобливе звертання до жінки (тур.),султан-ханим – султанша.


[Закрыть]Під фортечним муром безперестанку працювали різниці та чинбарні, котрі виконували замовлення грецьких м'ясників з Ейюпу. Трупний сморід, що линув звідти, розносився по всій долині, аж до кипарисів на кладовиську й до мечеті Ейюп, бані якої ледь видніли здалека. Трохи пройшовши, я почув унизу крики дітей із нового єврейського кварталу, що на Балаті. Діти гралися.

Коли я спустився до Ейюпу, за мене вчепився Келебек. Вічно запальний, він гаряче заскрекотів:

– Це Зейтінових та Лейлекових рук робота. Вони добре знали, що я не ладнав із небіжчиком і що це відомо кожному. Тільки між нами: малярський цех заполонили чвари, ворожнеча й заздрощі, бо ведеться боротьба за місце майстра Османа по його смерті. Тепер провина впаде на мене. Головний скарбничий і наш падишах щонайменше відвернуться від мене, яке там від мене – від усіх нас!

– Ти кажеш «нас». Хто ці «ми»?

– Ми виступаємо за збереження традицій у цеху, за те, щоб іти шляхом перських майстрів, щоб не малювати заради грошей. Ми говоримо про те, що в наших книжках замість завойовницьких походів, ратей, зброї, військовополонених повинні відтворюватися давні легенди, перекази та оповіді, що не можна відступати від древнього стилю, про те, що годі обдарованим живописцям малювати на базарах для кожного перехожого непотрібні картинки за три-п'ять акче. Нас підтримує Його Величність падишах.

– Ти лише намарне наговорюєш на самого себе, – перебив його я, аби відчепитись, – у малярському цеху ніколи не знайде прихистку людина, здатна на вбивство. Ми всі брати. А через кілька нових ілюстрацій, яких раніше ніколи не робили, не виникне ніякої ворожнечі.

В ту ж мить спрацювала моя здатність робити висновки з подібних новин. Я відразу збагнув, що відбувається насправді. Убивця Заріфа-ефенді – один з художників малярського цеху, котрі мають власне обличчя. І вбивця ховається в юрмиську, яке в мене на очах прямує до цвинтаря. Я був переконаний: лиходій не припиняє снувати своє павутиння й служити шайтану, він – ворог моєї книги й, цілком імовірно, разом із іншими відвідує мій дім, працюючи над ілюстраціями. А чи не закохався Келебек у мою дочку, як і більшість малярів, котрі приходять до мене? Захопившись своєю балаканиною, він забув, що робив для мене малюнки, які суперечать його поглядам? Чи Келебек просто красненько поливає все водичкою?

Ні, він не голословить, подумав я дещо згодом. Келебек, як і інші художники, явно вдячний мені: через війни й падишахову байдужість малярам припинили виплачувати гроші та винагороджувати за рахунок державної скарбниці. Тож єдиним серйозним джерелом їхніх прибутків стала моя книга. Я впевнений: усі вони ревнують одне одного до мене. Власне тому – й не тільки – я зустрічався з кожним окремо в себе вдома. Мені й на думку не спадало, що хтось матиме мене за ворога. Всі мої маляри достатньо зрілі люди, аби, пометикувавши, щиро, самовіддано полюбити того, кого потрібно любити заради власної користі.

Щоб порушити мовчанку й припинити почату Келебеком розмову, я промовив:

– Ого, вони вже спустилися, скоро труна буде на цвинтарі.

Келебек чемно всміхнувся, виставляючи напоказ усі свої зуби:

– Холод жене.

Убивця може ще когось звести зі світу, занепокоївся я. Скажімо, від заздрощів. Потім настане моя черга? Привід для такої людини знайдеться – вона вчинила наругу над моєю вірою. Але навіщо було вбивати видатного майстра?

На старості не лише тяжко підійматися вгору, старість – пора, коли перестаєш боятися смерті. Я не переймаюся тим, що дівчина-раба залазить до мене під ковдру. Її це не хвилює, – у найгіршому разі можна й таке. Моя інтуїція підказала мені, яке прийняти рішення. І я відразу виклав його Келебекові, дивлячись просто у вічі:

– Я припиняю роботу над книгою.

– Чому? – запитав той понуро.

– Лихо поставило на ній свою печать. До того ж падишах перестав виділяти гроші. Передай мої слова Зейтінові та Лейлеку.

Він, мабуть, збиравсь обсипати мене запитаннями, однак ми вже опинилися на кладовиську серед надгробних плит, високої папороті та кипарисів на схилах пагорба. Юрма тісно оточила вириту могилу. По тому, як вигукували «во ім'я Аллаха, наймилостивішого й милосердного» та читали «ala mileti Resulallah», я зрозумів, що тіло опускають у яму.

– Лице відкрийте, добре відкрийте лице, – промовив хтось.

Саван трохи стягли, голова небіжчика була розтрощена, й погляди всіх прикипіли до його єдиного ока, котре вціліло. Та я був позаду й нічого не бачив. Я теж дививсь у вічі смерті, проте не на похороні, а в іншому місці.

Спогад: тридцять років тому блаженної пам'яті дід нашого падишаха задався метою відібрати у венеційців Кіпр. Шейхуліслам [113]113
  Шейхуліслам– найвища духовна особа в Османській імперії.


[Закрыть]Ебуссуут-ефенді тут-таки пригадав, що колись через єгипетських султанів цей острів відпав од країв, призначених для харчування Мекки та Медіни. Ебуссуут-ефенді видав фетву, [114]114
  Фетва– в ісламі – рішення найвищої духовної особи або ж муфтія про відповідність тих чи інших дій Корану та шаріату.


[Закрыть]яка оголошувала несправедливістю приналежність острова, що годував святі місця, християнам-ґяурам. Таким чином я вперше поїхав послом до Венеції. На мені лежав нелегкий обов'язок сповістити венеційців про волю падишаха, якому набридло чекати, поки ті віддадуть нам Кіпр. У Венеції я відвідав їхні храми, був вражений мостами й палацами, заворожений картинами з найбагатших домів. Сповнений зачудування та покладаючись на проявлену ними гостинність як на гарантію власної безпеки, я вручив венеційцям листа з суцільними погрозами й у зверхній формі передав бажання нашого падишаха забрати Кіпр. Венеційці так розлютилися, що на негайно скликаному зібранні постановили: неприпустимо навіть обговорювати подібне послання. Та це ще не все. Знавісніле юрмисько оточило палац дожа, де перебував і я. Всілякі волоцюги, змівши сторожу біля дверей, ось-ось би задушили мене, якби не двоє найближчих охоронців дожа. Вони вивели мене, заплутаними коридорами до запасного виходу з палацу на канал. Там, у такій самій імлі, як тут, мене взяв під руку блідий височезний човняр, увесь у білому. Він здався мені самою смертю, і, зазирнувши йому у вічі, я побачив себе.

Тепер же з невимовною ностальгією я мріяв про ще один візит до Венеції після закінчення книги.

Я приступив до могили, котру, як і належить, засипали землею. Нині Заріф-ефенді дасть тут одвіт перед янголами: якої він статі, якої віри, хто його пророк. Я замислився про власну смерть.

Чорний ворон прискакав до моїх ніг. Я розчулено глянув у вічі Кари. Час повертатися. Хотілось, аби він узяв мене попід руку й звів донизу. Я сказав Карі, що чекаю його завтра в себе вдома, – попрацюємо над моєю книгою. Згадавши про власну смерть, я вкотре усвідомив: хоч хай би якою вийшла моя книга – мушу її завершити.

18. Про мене скажуть – убивця

Коли потовчене, понівечене тіло безталанного Заріфа-ефенді засипали сирою землею, серед усіх присутніх я ридав найдужче. «Я навіки засну разом із небіжчиком, облиште мене, хай мене закопають разом із ним!» – волав я, а мене тримали за руки, аби не кинувся в яму. Вони стисли моє чоло долонями, ніби я задихався, і силоміць трясли моєю головою в різні сторони, щоб ковтнув повітря. В поглядах родичів небіжчика я помітив, що моє голосіння сягнуло за межу, й опанував себе. До того ж пліткарі з малярського цеху могли б запідозрити, що межи мною та Заріфом-ефенді існувала якась сердечна прив'язаність.

Аби більше не привертати уваги, я до кінця похорону ховався за чинарою. Родичі бовдура, котрого я спровадив до пекла, ще дурніші, аніж він сам, застукали мене за тією чинарою й уп'ялисясвоїми багатозначними поглядами. Це тривало до безкінечності, поки один бевзь мене запитав: «Ти Джумартесі [115]115
  Джумартесі– субота (тур.).


[Закрыть]чи Чаршамба? [116]116
  Чаршамба– середа (тур.).


[Закрыть]» – «Чаршамбою певний час називали небіжчика», – відповів я, й він отетерів.

Історія наших кличок – нехитра, однак досі пов'язує всіх нас, наче якась таємниця. У часи нашого учнівства ми всі надзвичайно шанували, любили й захоплювалися маляром Османом, котрий тоді тільки-но перейшов з підмайстрів у майстри. Він був великим маляром, якого Аллах наділив і магічним даром, і розумом джина. Осман усе передавав нам. Щоранку, як було заведено серед учнів, хтось із нас ішов до майстра додому, а звідти мусив супроводжувати Османа до малярського цеху, несучи позаду нього його шкатулку для писал, торбину та теку з паперами. Ми готові були розіп'ястись, тільки б зблизитися з ним, тому постійно сварились між собою: хто йде сьогодні.

Майстер Осман мав свого улюбленця, проте якби його проводжав тільки він, то плітки й непристойні жарти, котрі й так не стихали серед малярів, розгорілися б ще дужче. Аби не давати приводу для них, видатний живописець назначив для кожного з нас свій день для його супроводу. Ще в п'ятницю Осман працював, а в суботу вже не відвідував цех. Улюбленцем нашого великого маляра був його рідний син, який після років учнівства зрадницьки покинув живопис, батька й усіх нас. А в ті часи він, як звичайнісінький підмайстер, супроводжував батька по понеділках. Був поміж нас ще найталановитіший, найвишуканіший та найвищий на зріст брат Першембе (Четвер). Але він недугував на якусь невідому хворобу, яка ще молодим звела його зі світу. Покійний Заріф-ефенді приходив по середах, тому звався Чаршамба. Та згодом наш великий майстер метикувато й з любов'ю змінив наші прізвиська: Сали (Вівторок) – на Зейтін, Джума (П'ятниця) – на Лейлек, Пазар (Неділя) – на Келебек, Чаршамба – на Заріф, натякаючи на витонченість його заставок. Як і всім нам, він, мабуть, на тих перших порах говорив йому:

– Радий тебе бачити, Чаршамбо. Розказуй: як справи?

Згадавши, як Осман ставився до мене, я мало не розплакався. Незважаючи на тілесні покарання, він був готовий віддати за нас душу. Краса наших мініатюр вражала Османа до сліз, і він заціловував нам руки. Так ніжачи нас, він плекав наш дар. А ми почувалися в раю. Навіть заздрощі, які кидали тінь на ці наші щасливі роки, мали інше забарвлення.

Ви ж бачите: я роздвоююся, ніби оті зображення людей, яким голову й руки створив один маляр, а решту тіла намалював інший. Така людина, як я, боїться Аллаха й відразу не змириться з тим, що стала вбивцею. Тож з надією повернутися в звичне річище життя, я впустив у свою душу другий голос, голос убивці. Зараз розмовляю підступним і цинічним другим голосом, котрий, проте, не відродив минулого. Якби я не став душогубом, ви, безперечно, чули б знайомий вам перший голос. Та хай ніхто й не намагається поєднати обидва мої голоси – марна справа: я не маю власного стилю й не допускаюсь огріхів у малярстві, котрі могли б мене виказати. Я переконаний: стиль – це огріх у роботі, яким один маляр різниться від іншого; і це далеко не вияв особистісного, як вихваляється дехто.

Але я визнаю: в моєму й без того скрутному становищі питання стилю створює проблему. Мало буде приємного, якщо ви з наших монологів під псевдонімами, якими нас нарік майстер Осман і які так охоче вживає Еніште-ефенді, вичислите: чи я – Келебек, чи Лейлек, чи Зейтін. Вам би тільки винюхати, потім миттю поженетеся до головного охоронця султана й віддасте мене на тортури.

Однак жодне зайве слово не злетить з моїх уст, доки я не зважу все як слід. Ви ж стежите за мною, навіть коли я заглиблений у свої думки. Я не маю права необачно розгніватись чи обмовитися про будь-яку дрібничку з власного життя, що виведе на мій слід. Розповідаючи три історії – «Алеф», «Ба», «Джім», – я частинкою своєї свідомості не випускав із-під уваги ваш погляд.

Тисячі разів я малював принців, воїнів і закоханих. Усі мої казкові герої з легендарних часів розташовані навпроти ворогів, з якими стають до герцю, драконів, з котрими борються, чарівних красунь, з чиїх очей капають сльози, й водночас усі вони бодай трохи обернуті в бік того цінителя мистецтва, який розглядає ілюстрацію. Якщо в мене й є стиль та вияви особистішого, то вони криються не тільки в моїх малюнках. Вони присутні в моєму злочині й у моїй мові! Здогадайтеся, хто я за барвою моїх слів!

Якби мене спіймали, то душа бідолахи Заріфа-ефенді віднайшла б спокій. Нині в затінку дерев, у щебетанні птахів, милуючись золотими водами Халіча та банями Стамбула, я вкотре подумав: до чого прекрасна річ – життя, й наліг на лопату засипати могилу. Після того, як безталанний Заріф-ефенді потрапив під вплив людей завжди насупленого ваїза з Ерзурума й останнім часом почав десь пропадати з ними, його дружні почуття до мене геть охололи. Але ж були й тих двадцять п'ять років, коли ми не розлучалися, ілюструючи книжки для падишаха. Ми заприятелювали понад двадцять літ тому, працюючи над «Шахнаме» для покійного вітця нашого султана. Та найбільше нас здружила робота над вісьмома сторінками до «Дивана» [117]117
  Диван (перс,запис, книга) – у класичних літературах Близького та Далекого Сходу – поетична збірка одного автора чи збірник кількох авторів, де в межах певних жанрів в абетковому порядку розташовуються ліричні поезії. Кожен поет мусив мати бодай один диван.


[Закрыть]Фізулі. [118]118
  Мухаммєд Сулейман-огли Фізулі(1494–1556) – азербайджанський поет. Писав азербайджанською, перською й арабською мовами. Автор класичних газелей, касид, рубаї.


[Закрыть]Якось я прийшов у садок Заріфа-ефенді висловити свою підтримку його справедливим, але безглуздим прагненням (маляр повинен душею відчувати текст, який ілюструє). Був літній вечір, над нами шаленіли зграї ластівок; Заріф-ефенді піднесено, напоказ читав рядки «Дивана» Фізулі, а я терпляче слухав. Один рядок із того вечора зберігся в моїй пам'яті: «Я – не я, Ти – той, кого називаю «я». – «Як намалювати цей уривок?» – роздумував я тоді.

Щойно знайшли труп, я миттю побіг до Заріфа-ефенді додому. Невеличкий садок, де ми читали вірші, стояв засніжений. Я відчував, що він поменшав, як і кожен садок, котрий ми бачимо знову через роки. Й будинок теж немов поменшав. Голосіння в сусідній кімнаті перевалило за край і все наростало – жінки неначе змагалися між собою. Я, нашорошивши вуха, слухав старшу сестру Заріфа-ефенді: чому в нашого брата понівечене обличчя, чому розтроще-на голова? Чотири дні він лежав на дні колодязя, а коли підняли, то брати не змогли розпізнати труп. Вони витягли з дому його сердешну жінку Кальбіє, і та в темряві ночі впізнала свого чоловіка за шматтям, котре лишилося від одягу. В мене перед очима майнуло, як купці дістають з колодязя Юсуфа [119]119
  Юсуф– у мусульман біблійний Йосип, син Якова.


[Закрыть]Мідьянли, кинутого туди його заздрісними братами. Я отримував особливе задоволення, зображаючи цю сцену з поеми «Юсуф і Зюлейха», [120]120
  «Юсуф і Зюлейха»– літературно-фольклорна пам'ятка багатьох народів Сходу, створена за мотивами біблійно-коранічної легенди про Йосипа (Юсуфа), сина Якова.


[Закрыть]бо вона нагадує, що в житті на чільному місці – почуття братніх ревнощів.

Запала тиша, мені здалося, ніби погляди присутніх на похороні прикипіли до мене. Може, заплакати? Та мої очі були зайняті Карою. Гнида! Він придивляється до кожного з нас і входить у роль людини Еніште-ефенді, якій доручено докопатися до того, що коїться в малярському колі.

– Хто здатен на таку підлість?! – репетував найстарший брат небіжчика. – Яка тварина зважилася познущатись над нашим братом, який ніколи нікого й пальцем не зачепив?

Я всім серцем розділяв його горе й намагався відповісти самому собі на запитання, що пролунало. Хто був недругом Заріфа-ефенді? Хто ще, окрім мене, міг убити його? Пригадую: був час, коли він затято ворогував із кимось через свої заставки. По-моєму, ми працювали над «Хюнернаме». Хтось доводив, що Заріф-ефенді не дотримує традиційного стилю, нашвидкуруч мазюкає дешеві заставки й нікудишніми кольорами паскудить береги сторінок, над якими ми, маляри, впріваємо. Хто це був? Згодом розповзлися пересуди про його кохання до гарненького підмайстра-палітурника з верхнього поверху. Однак причина балачок не крилася в чварах, до того ж це дуже давня байка. А ще були люди, що затаїли злобу на Заріфа-ефенді через його витонченість, жіночну манірність. Хоча насправді неприязнь крилась ось у чому: Заріф рабськи дотримував древнього стилю, своїми заставками руйнував гармонію кольорів і з напускною мудрістю розводився перед Османом про неіснуючі помилки в роботах інших малярів, а особливо – в моїх… Остання буча була пов'язана з болючою для Османа темою. Заріф-ефенді потайки від малярського цеху султана взяв дрібне замовлення на стороні. На той час падишах уже почав був утрачати цікавість до живопису, і головний скарбничий став платити нам мало грошей. Тож усі маляри незабаром почали навідуватися в двоповерхові особняки хамуватих пашів, а найталановитіші – ночами до Еніште.

Мене анітрохи не засмутило рішення Еніште припинити роботу над своєю книгою, нашою книгою, бо вона була злощасна. Без сумніву, він здогадався, що шелепу Заріфа-ефенді прибрав хтось із нас, тих, котрі ілюстрували книгу. Якби ви були на його місці, то хіба б кликали до себе вбивцю малювати ночами? Чи ви б спершу вивели душогуба на чисту воду й вирішили для себе, який маляр найкращий. Я впевнений: Еніште зрозуміє, хто з його художників наймайстерніший як у накладанні фарб, так і в заставках, як у палітурній справі, так і в малярстві, як у виведенні рис обличчя, так і в розміченні сторінок. Він захоче мати справу тільки зі мною. Я нізащо не повірю, що Еніште може скотитися до того, щоб мати мене за звичайнісінького вбивцю чи маляра-нездару.

Краєм ока я стежу за отим тупоголовим Карою-ефенді, який веде під руку свого дядька. Вдвох, разом із юрмиськом, що розбігається з похорону, спускаються з цвинтаря до Еюпської пристані. Я ж крокую позаду. На причалі вони сіли в чотиривесловий човен, я, дещо потому, розмістивсь у шестивесловому в гурті юних учнів, котрі, вже забувши й небіжчика, й похорон, весело пересміювалися. У водах Фенеркапи наші човни зійшлися дуже близько, ще трохи й зіштовхнулися б штевнями. Мені було видно, як Кара щось туркоче Еніште на вухо, й знову подумав: як легко вбити людину. О мій Аллаху! Ти всіх нас наділив неймовірною силою, проте й уселив страх, аби ми не змогли нею скористатися.