Текст книги "Мене називають Червоний"

Автор книги: Орхан Памук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 34 страниц)

51. Я – майстер Осман

У Бухарі часто розповідають історію, складену ще за часів хана Абдуллаха. Занадто підозріливий узбецький хан ніколи не перечив, якщо до певного малюнка доторкалося кілька пензлів різних майстрів, проте він терпіти не міг наслідування художником іншого художника ¹, копіювання сторінок. Адже якщо маляр свідомо допустився хиби, то знайти цього винуватця серед живописців, які нахабно наслідують один одного, – річ неможлива. Мало того, художники, котрі крали один в одного зображення, навіть осліпнувши й пізнавши в темряві пам'ять Аллаха, й далі робили своє: без особливих старань відтворювали те, що раніше бачили на аркуші іншого майстра, заглядаючи йому через плече. Якось зустрілись узбецькому ханові два видатних майстри, котрі втекли від лихоліть війни та своїх жорстоких правителів; один із них був з півдня, з Шираза, другий – зі сходу, з Самарканда. Узбецький хан гостинно прийняв обох знаменитих живописців, але заборонив їм бачити роботи один одного й поселив у двох маленьких кімнатках палацу, розміщених одна від одної якнайдалі. Рівно тридцять сім років і чотири місяці два великих майстри слухали від хана Абдуллаха легенди про те, які неперевершені їхні мініатюри, в чому ілюстрації відрізняються, а в чому вони напрочуд схожі між собою, кожен з малярів слухав і до глибини душі дивувався роботам свого побратима. Узбецький хан жив довго, ніби черепаха, а після його смерті старі художники повибігали зі своїх кімнат, щоб побачити малюнки, про які стільки чули. Забившись у куток, сидячи вдвох на невеликій подушці й розглядаючи книжки та ілюстрації один одного, відомі їм тільки з переказів хана Абдуллаха, вони були приголомшені й розбиті, їхні ілюзії – зруйновані. Мініатюри не були тими казковими зображеннями, про які розповідав хан; як і всі малюнки, що їх вони передивилися за останні роки, ці роботи нічим особливим не вирізнялися, були блідими й невиразними, наче розмитими. Великі майстри навіть не здогадувалися, що вже повністю отемніли, і їхня сліпота – єдина причина розмитості ілюстрацій. Винісши собі вирок думками, що їх обманювали впродовж усього життя, а ілюзії виявилися прекраснішими за малюнки, художники померли.

Сидячи в холодній кімнаті скарбниці, розглядаючи та гортаючи задубілими пальцями сторінки книжок, про які мріяв сорок літ, я почувався набагато щасливішим за героїв жорстокої бухарської оповіді. Я, ще не отемнілий, тримав у руках книжки, про які стільки чув, і так хвилювався, що, натрапивши на неперевершену мініатюру до відомої легенди, починав бурмотіти собі під ніс: «Дякую, дякую, дякую Тобі, мій Аллаху».

Вісімдесят років тому, коли шах Ізмаїл, перебравшись з військом через річку, шаблею відвоював ув узбеків Ґерат та ввесь Хорасан, то його брат Сам Мірза, щоб привітати переможця, видав книгу «Зустрічі світил»; у ній переказувалася легенда, схожа на ту, що емір Хосров записав у Делійському палаці. То було свого роду перевиданням делійської книги з копіями текстів та ілюстрацій. Так на одній мініатюрі, наскільки мені відомо з переказів, відтворено зустріч двох правителів на березі річки і святкування ними своєї перемоги у війні. Обидва володарі на ілюстрації схожі як на делійського султана Кейкубата і його батька, правителя Бенґалка Бугра-хана, так і на шаха Ізмаїла з його братом Самом Мірзою. Дивлячись на ілюстрації, оповіді до яких тримав у голові, я найперше переконувався, чи лиця героїв, скажімо, в султанському шатрі, належать тим персонажам з тої історії, яку я знаю, а потім укотре дякував Аллахові за можливість розглядати цю казкову сторінку.

Переді мною малюнок, створений шейхом Мухамедом, одним з найвизначніших майстрів тих міфічних епох. На мініатюрі зображено убогого раба, захоплення якого своїм падишахом – безмежне; поки султан грає в чевган, [192]192
  Чевган– гра в м'яч з ключками, верхи на конях.


[Закрыть]раб терпляче, з надією чекає, що м'ячик підкотиться до його ніг; минає бозна-скільки часу, та слуга нарешті піднімає м'ячик і подає його падишахові. Робота тонка, й автор працював, глибоко переймаючись тою справжньою любов'ю, зачудуванням і покірністю, з якими, як я не раз чув, деякі раби ставляться до своїх великих володарів, осяйних падишахів, або ж молоді вродливі підмайстри – до видатних майстрів. Художник немов сам відчував себе тим рабом, який, простягаючи султанові м'яча, не сміє підвести очі й подивитися на нього. Розглядаючи цю сторінку, кожен усвідомить, що найбільше щастя в світі – передавати кмітливому, молодому й гарному учневі свої знання, а також самому стати вірним рабом якогось великого майстра. Мені було жаль тих, хто не пізнав такої радості.

Гортаючи сторінки, я поспіхом, але уважно переглядав тисячі зображень: воїнів, закоханих, скакунів, верблюдів, птахів, дерев, хмар, а щасливий карлик, ніби володар древніх часів, якому випала нагода показати багатства султанської скарбниці, з гордістю виймав зі скринь усе нові томи й клав переді мною. Серед тих прекрасних або звичайних книг нам з карликом у якійсь залізній скрині трапилися два видання: перше – в обкладинці кольору гнилої вишні, переплетене, як у Ширазі, друге – в палітурці, на яку наклали товсті шари глянцю, – так робили в Ґераті під впливом китайців. Сторінки книг були такі схожі між собою, що я першим ділом подумав, чи не є одні з них копіями інших. Намагаючись визначити, де оригінал, а де копія, я простежив імена каліграфів на написах до мініатюр, віднайшов скриті підписи, які можна було вгледіти, і врешті зрозумів, що ці два видання Нізамі – не що інше, як легендарні книги, виготовлені майстерним шейхом Алі з Тебріза для двох правителів: Каракоюнлу – Джіхан-шаха та Аккоюнлу – Узуна Хасана. В мене по спині поповзли мурахи. Шах Каракоюнлу отемнив великого майстра, щоб той не відтворив першого тому ще для когось, а художник прибився до палацу правителя Аккоюнлу й зобразив з пам'яті такі самі, але ще кращі мініатюри. Кольори ілюстрацій другого тому, які маляр робив уже сліпим, вирізнялися, як більш чисті та яскраві, однак барви малюнків з першого видання були невимовно одухотвореними й сповненими життя. Це нагадало мені про те, що спомини сліпих у темряві виливаються в немилосердну яскравість життя без відтінків, проте реальне в мініатюрі вони знищують.

Безперечно, я – великий майстер, і всевидючий, всевідаючий Аллах бачить це, тому я знаю, що якогось дня й сам отемнію; однак, чи хочу я стати сліпим власне зараз? У кімнатах скарбниці у величній і страхітливій темряві відчувалася присутність Аллаха. Він наче був десь зовсім поряд, тож, ніби засуджений до смертної кари, який прагне ще бодай кілька разів востаннє подивитися на світ, поки йому зітнуть голову, я звернувся до Всевишнього: «Дозволь мені передивитися всі ті малюнки, потішити свої очі».

Мудрість Аллаха, оповиті пітьмою легенди й притчі поставали переді мною на розгорнутих сторінках. Ось знаменита сцена, що розповідає про те, як Ширін, прогулюючись галявиною, натрапила на малюнок із зображенням Хосрова, прикріплений до гілки чинара, і закохалася в шаха. Ширазький шейх Алі Різа відтворив густющу крону чинара, вивівши кожен листочок, а згодом вирішив намалювати це дерево на крупинці рису, аби довести якомусь дурневі, що головне в його роботі – не пристрасть молодої дівчини, а пристрасть художника. Невіглас-бо твердив, що чинар на малюнку – всього лиш другорядне зображення, а головне – жагуча Ширін. Та через сім літ і три місяці після того, як великий майстер почав роботу, він осліп, тому чинар на крупинці рису залишився наполовину недоробленим. І по-моєму, якщо мене не обманув гордий підпис під чарівною ніжкою улюбленої недіме, то я розглядав не той чинар, який художник намалював ще зрячим, а розкішне дерево, виведене ним тоді, коли вже отемнів. На наступній сторінці Рустем стрілою з двома наконечниками виколює очі Іскандеру; [193]193
  Іскандер– Олександр Македонянин.


[Закрыть]сцена – яскрава й багата на кольори; так зміг би намалювати художник, який знає діяро-індійський стиль. Вивчаєш ту мініатюру, й здається, що одвічний біль і прагнення живописця, котрі називаються сліпотою, є початком радісного свята.

Якщо спершу я передивлявся стоси ілюстрованих книг з хвилюванням людини, котра хоче на власні очі побачити те легендарне, про яке стільки чула, то тепер я розглядав їх зі спокоєм старця, котрий відчуває, що ще трохи – і більше ніколи нічого цього не побачить. Кольори оксамиту й пилюки, зливаючись з тьмяним сяйвом свічок, наповнювали темряву холодної скарбниці червоними відтінками. На мої здивовані вигуки до мене підбігали Кара з карликом і вдивлялися в неперевершені зображення, заглядаючи мені через плече, а я, не стримавшись, починав їм розповідати:

– Таємницю червоного кольору забрав із собою в могилу великий тебрізький майстер Мірза Баба Імамі. Тут у його червоний забарвлені краї килиму, мітка на кавуці сафевідського шаха, що означає приналежність до кизилбашів; [194]194
  Кизилбаші(букв, червоноголові – тюрк.)– об'єднання тюркських кочових племен в Ірані, на яке опирався засновник держави Сефевідів шах Ізмаїл І (1501–1524), воїни-кизилбаші носили чалми з дванадцятьма червоними стрічками.


[Закрыть]і погляньте – черево лева на оцій сторінці та каптан юнака. Такий прекрасний червоний, за винятком, коли ллється кров, Аллах таїть у забарвленні деяких рідкісних комах і каменів, але, щоб його виявити в природі, треба постаратись, а серед людських творінь ми можемо зустріти цей колір тільки в роботах видатних малярів чи в переливанні оксамиту, – промовив я й докинув: – Будьмо вдячні тому, хто показав нам нині ті барви.

– Погляньте сюди, – знову не витримав я й кивнув на неперевершений малюнок, котрий міг би прикрасити будь-яку збірку газелей про кохання, дружбу, весну й щастя. Ми прикипіли очима до весняних дерев, що розквітли всіма кольорами, кипарисів цього райського саду та щасливих закоханих, котрі сиділи тут, попиваючи вино й читаючи вірші; і враз у просяклій запахом плісняви й пилюки скарбниці ми немов одчули ніжний аромат весняних квітів та тіл закоханих, що купалися в радощах.

– (Маляр наче добув із серця прекрасні руки, ноги закоханих, їхні витончені постави, веселощі птахів, які витають довкола них, але ви тільки погляньте, як грубо він зобразив кипарис позаду тієї пари! – вигукнув я. – Перед нами малюнок бухарця Лютфі, який був скандалістом та безхарактерною людиною й тому лишав свої мініатюри наполовину незавершеними. Він не затримувався надовго в жодному з міст, бо сперечався з усіма шахами та ханами, доводячи їм, що його живопис для них незрозумілий. Постійно дискутуючи, перебираючися з одного шахського палацу до іншого, мандруючи з міста до міста, визначний маляр, що ніяк не міг знайти собі володаря, достойного мати видану ним книжку, зрештою потрапив до цеху якогось непримітного правителя голих гір, однак власне йому він прослужив останні двадцять п'ять років свого життя, бо, як сам сказав: «Країна невелика, але хан на мистецтві тямиться». І понині сперечаються та жартують: знав чи ні великий художник, що бідолашний хан був сліпий.

– Ви бачите оцю сторінку? – запитав я, коли вже було далеко за північ, і вони обоє миттю піднесли до мене свої свічі. – За останнє століття книга, яка зараз у моїх руках, змінила десять володарів, побувала на просторах від Ґерата до Стамбула.

За допомогою мого окуляра ми втрьох прочитали безліч підписів, посвят та історичних дат, розпиханих по всіх можливих кутках сторінки, яка розповідала про історію видання, а також – імена султанів, котрі в реальному житті душили один одного, а тут – зліпилися докупи в написі: «З поміччю Аллаха завершено цю книгу в Ґераті в шістсот сорок дев'ятому році від Хіджри каліграфом султана Велі, сином Музаферра з Герата, для Ісметюд Дюня, дружини Мухамеда Джукі, всепереможного брата повелителя світу Байсунгура». [195]195
  Байсунгур(1397–1433) – державний діяч, онук Тимура, покровитель учених і художників.


[Закрыть]На тій-таки сторінці ми прочитали, що згодом книга потрапила до рук султана Аккоюнлу Халіла, потім до його сина – Якуп-бея, а від того – до північноузбецьких султанів. Кожен з володарів утішався виданням, деякі з мініатюр заміняв на інші, а ще, перш за все, додавав до ілюстрацій зображення своєї чарівної дружини. Від узбецьких ханів, які з гордістю повиводили тут свої імена, книга потрапила до Сама Мірзи, брата завойовника Ґерата шаха Ізмаїла; він її подарував братові з окремою присвятою; шах Ізмаїл забрав том із собою до Тебріза і підготував ще комусь у дар з черговою присвятою, однак достойний раю султан Явуз Селім-хан розгромив шаха в битві під Чалдираном, [196]196
  Чапдиран– фортеця на сході Туреччини, неподалік від озера Ван.


[Закрыть]пограбував тебрізький Хешт-Біхішт-палац, і книга разом із переможною султанською раттю, подолавши гори, пустелі й ріки, примандрувала до Стамбула, в цю скарбницю.

Наскільки співзвучні моя увага й переживання старого маляра з внутрішнім станом Кари та карлика? Відкриваючи нові томи, гортаючи сторінки, я серцем відчував пекучі страждання тисяч художників, котрі, сліпнучи, показували своє вміння; малювали й мешкали в сотнях великих далеких міст, служили деспотичним шахам, ханам та беям, відрізнялись один від одного характером, звичками, манерами. Сконфужено передивляючись ілюстрації з якоїсь примітивної книжки, де були зображені методи й знаряддя тортур, я немов відчував біль від побоїв, яких ми всі зазнавали в дитинстві, біль від ударів лінійкою по обох щоках, доки щоки наллються багрянцем, від ударів мармуровим приладом для глянсування паперу по вибритій наголо голові. Навіть не здогадуюся, як потрапила ця дешева книжка в скарбницю Османів. Зазвичай ґяурські мандрівники замовляють такі видання безчесним художникам, котрі набили руку в зображуванні катувань і продають ті малюнки за кілька акче. Але використовують їх ґяури не для того, щоб показати, наскільки вимушені в нас тортури, яким піддають злочинців у присутності кадія, аби в світі вершилося Аллахове правосуддя, а для того, щоб лжесвідчити перед своїми єдиновірцями про нашу жорстокість і черстві серця. Мені завжди було соромно за тих малярів, котрі ганебно насолоджувалися, змальовуючи мордування, під час яких б'ють фалакою, розпинають на хрестах, вішають униз головою й просто чіпляють на гак, варять живцем у казані, прив'язують до гармати й шматують тіло ядрами, перерізають горлянки, задушують мішком, кидають голодним псам на поживу або в став з крижаною водою, шмагають канчуками, ламають пальці, висмикують волосся, здирають шкіру, відрізають носи й виймають очі. Тільки визначні художники, такі як ми, відчувають справжнє незлораде задоволення, зображаючи побиття фалакою чи катування, і тільки ми маємо право забарвлювати ці мініатюри у веселі, радісні кольори, немов виводячи дітей, що запускають повітряного змія. Адже нас упродовж усіх років учнівства лупцювали фалакою і били по чому бачили, а нервові майстри товкли кулаками за найменшу помилку, щоб збити оскому, нас годинами періщили палицями та лінійками, аби знищити в наших душах шайтана й вигнати з них джина малярства.

Ті, хто пізнає наш світ, не розуміють його до кінця – вони прагнуть наблизитися до нього й збагнути, в чому суть, однак їм бракне терпіння. Я порівняв би їх із тими, хто розглядатиме наші сучасні роботи через століття, – можливо, вони й відчують мої сором і щастя, невимовний біль і втіху, якими я переймаюся, роздивляючись ілюстрації в холодній скарбниці, проте, знову-таки: до кінця вони тих переживань не зрозуміють. Мої старечі задубілі від холоду пальці гортали сторінки, а окуляр з ручкою, інкрустованою перламутром, та ліве око неслися в польоті над малюнками, ніби журавлі, яким з висоти видно ввесь світ; краєвиди внизу мене вже не дивували, однак я укотре й вкотре зачудовано на них дивився, читав нові написи. Завдяки ілюстраціям, котрі бачив уперше, але про які стільки чув, я дізнавався: що в кого який маляр перейняв, у яких малярських цехах, у володіннях якого шаха було вперше сформовано те, що ми нині називаємо стилем, який легендарний маляр кому служив; довідувався, що звивисті хмарини в китайській манері, під впливом тих-таки китайців поширені з Ґерата на всю Персію, також використовувались і в казвінській мініатюрі. Й час від часу я сам до себе вигукував своє втомлене «Вай!». Однак мій біль, котрий проник ще глибше в душу, смуток і сором – чим я змушений ділитися з вами – корінилися в стражданнях і приниженнях, що їх витерпіли заради мистецтва вигонисті, наче молоді саджанці, вродливі маляри з місячними ликами й очима газелей. Вони крилися в тих переживаннях і надіях, які пронесли в своїх серцях ті художники, котрих колись поштурхували майстри, і в тих щирих зближеннях майстрів зі своїми вчителями, і в нашій любові до мініатюри, і в сліпоті та забутті, що колись поглинуть нас.

Роками я зображав для нашого падишаха сцени війн і врочистостей, тому душа, яку теж зміг би відтворити, безголосо забула світ цих ніжних і тонких почуттів, у які я поринув зі смутком та сором'язливістю. На одній з ілюстрацій я побачив стрункого перського юнака з червоними вустами. Він, як і я, тримав у руках книжку. Шахи, звабливі на золото й почесті, ніколи не пам'ятають, що все прекрасне в світі належить Аллахові, – вкотре подумалося мені. Я розглядав двох закоханих дивовижної вроди – робота якогось молодого ісфаганського майстра, і з моїх очей скотилися сльози: згадувалося, як любили колись мистецтво мої власні учні. Вродлива, наче виноградна лоза, дівчина з вишневими губами, мигдалевими очима та мініатюрним носиком дбайливо закасала рукав на тонкій руці невисокого, витонченого й тендітного юнака, в якого короткі ноги, а шкіра – аж прозора; таке тіло пробуджує два бажання: смерті й поцілунку. Щоб довести силу та міцність почуттів, хлопець випік вогнем на руці три любовних знаки – невеликих, але глибоко врізаних у тіло. Кохана ж милується ними, ніби трьома прекрасними квітками.

Якось незвично забилося, застугоніло моє серце, а чоло зарясніло крапельками поту. Все було так, немов я й досі учень і, як шістдесят років тому, розглядаю непристойні зображення, що потрапили до нас із Тебріза, а на них – гарненькі хлоп'ята зі шкірою перламутрового кольору та юні крихкотілі дівчата з невеличкими грудьми. В голові зринули спомини про одного вродливого юнака з ликом янгола, мигдалевими очима та рожевою шкірою. Його привели в малярський цех, щоб віддати в науку, через кілька років після мого одруження, коли я вже зробив перші кроки до майстерності. Дивлячись тоді на нього, я відчував у собі глибину думки й любов до мистецтва. Зараз до мене приходить усвідомлення, що малярство тісно пов'язане з тією любов'ю-прагненням, і в нього немає нічого спільного зі смутком та соромом: хист і дар художника перетворюють це прагнення в любов до Аллаха, а любов до Аллаха виливається в любов до світу, який Всевишній відкрив нашим очам. Мої думки настільки зворушили мене, що я за одну мить, немов солодкі хвилини перемоги, заново пережив ті всі роки, коли, згорбившись, сидів над письмовою дошкою, ті побої, які стерпів, аби пізнати живопис, прийняте мною рішення – отемнити себе працею, а також – ті всі страждання митця, які сам терпів і яких завдавав іншим.

Я ще довго з насолодою вдивлявся в це зображення закоханих, наче розглядав щось заборонене. Минав час, а я й далі розглядав; з ока скотилася велика сльоза, пробігла по щоці й загубилася десь у бороді.

З плавного пересування свічника в темряві скарбниці я помітив, що до мене хтось наближається. То був карлик; він залишив чергову гору книжок, і я витяг з неї перший-ліпший том. Знову видання, підготовлене для шахів: на забарвлених у зелений колір берегах сторінки я побачив закохану пару газелей і їхніх ворогів, заздрісних шакалів. Я перегорнув сторінку: тут були зображення гнідих скакунів, їх могли створити тільки древні майстри Ґерата, – ох і краса! Знову перегорнув сторінку: на малюнку – якийсь канцелярист самовпевнено розсівся на підлозі; я ж ніяк не міг розпізнати з обличчя, хто саме зображений на ілюстрації, – їй уже сімдесят років, тож не дивно, що канцелярист нікого мені не нагадував. Однак настрій мініатюри, різнокольорова борода чоловіка щось мені нагадують, – хотів був сказати я. Моє серце шалено загупало, воно раніше за мене впізнало, хто автор неповторного – тільки той чоловік міг виконати його. То була робота великого майстра Бехзата. Здавалося, на мене з малюнка фонтаном ударило світло.

Я вже кілька разів бачив Бехзатові малюнки, проте вони ніколи не вражали мене так, як цей: може, тому, що ірозглядав мініатюри не сам, а з іншими старими майстрами, а може, ми не були впевнені, що то роботи Бехзата.

Темні кімнати скарбниці, просякнуті духом плісняви, немов залилися світлом. Дивовижне зображення руки злилося в моїй уяві з тою витонченою чарівною рукою, на якій були витаврувані любовні знаки, що в них я мить тому вдивлявся. Як я можу знати, що скоро осліпну? Мені це невідомо! Я був готовий поділитися таким передчуттям з Карою, котрий разом зі мною розглядав сторінку, стискаючи в кулаці свічник, однак я сказав інше:

– Поглянь, яка прекрасна рука! Бехзат!

Я мимоволі взяв Кару за руку – так замолоду робив з кожним із моїх учнів, тоді ще гарненьких дітей з м'якою, наче оксамит шкірою, – кожного з них я по-своєму любив. Долоня в Кари була чимала й гладенька, тепліша за мою, зап'ясток з того боку, де проступали жили, – витончений і широкий, що мені подобалося. В молодості я брав руку якогось учня в свою і перед тим, як показати, як правильно тримати пензель, з любов'ю дивився в його налякані милі очі. Тепер так само дивився в очі Кари. Вогники свічок у свічнику, який він тримав, замиготіли в його зіницях.

– Всі ми, маляри, – браття, – промовив я, – але все добігає кінця.

Як у мене вирвалися ці слова: «Все добігає кінця»? Так міг би сказати маляр, що хоче отемніти, бо віддав роки свого життя якомусь правителеві, султаничу; залишив по собі в малярському цеху взірці предивних мініатюр у стилі майстрів древності, і сам спромігся сформувати стиль цеху, а наприкінці життя дізнався: що це таке, коли його хан-покровитель програє всі війни, і новий володар, увійшовши в місто позаду своєї грабіжницької раті, розпускає його малярський цех, змушує шматувати томи книг і абияк заново ліпити докупи їхні сторінки, коли в майстернях нищиться все до найменших дрібничок, котрі художник любив, наче малих дітей, які були його винаходами й у чиє мистецьке призначення він вірив. Однак Карі треба було пояснити це якось інакше:

– Зображення великого поета Абдуллаха Хатіфі, – сказав я. – Він – воістину великий поет! Коли шах Ізмаїл узяв Ґерат, то перед ним плазував кожен, тільки Хатіфі навіть не навідався до палацу – шах Ізмаїл прийшов пішки до його дому за містом. Та ми здогадуємося, що це зображення Хатіфі не з обличчя, яке відтворив Бехзат, а з підпису внизу, чи не так?

– Так, – відповів Кара й глянув на мене своїми гарними очима.

– Дивлячись на лик поета, – провадив я, – ми бачимо, що він нічим не відрізняється від інших людських облич на малюнках. Якби Абдуллах Хатіфі був зараз живий і зайшов сюди, ми б ніколи, жодним чином, не впізнали його з роботи Бехзата. Проте, якщо проаналізувати мініатюру, як ми це робимо завжди, то з її настрою, кольорів, заставки, з того, як сидить Хатіфі, й з тієї красивої руки, виведеної Бехзатом, відразу здогадаєшся, що перед тобою – образ поета. В наших мініатюрах – головне зміст, а вже потім – форма. Нині ж настали часи, коли починають наслідувати європейських, італійських майстрів, наглядний приклад – книга Еніште: світ змісту добігає кінця, настає ера світу форми, і з європейським стилем…

– Мій дядько – мертвий, його вбили, – грубо урвав мене Кара.

Я ніжно погладив його руку, яку тримав у долоні, – так гладив маленькі дитячі ручки своїх учнів, котрі претендували на створення див у майбутньому. Деякий час ми мовчки розглядали Бехзатовий малюнок. Потім Кара забрав свою руку.

– Час летить, а ми навіть не роздивилися храп гнідого коня з попередньої ілюстрації, – озвався він.

– Там нічого немає, – відповів я й перегорнув назад сторінку, аби він сам переконався, що нічого незвичайного в зображенні кінських ніздрів ми не пропустили.

– Коли знайдемо коня з незвичними ніздрями? – ніби мала дитина, запитав Кара.

Та десь над ранок, поки ми з карликом розгрібали шовкові й зелені атласні тканини на дні кованої скрині, щоб дістати звідти легендарне «Шахнаме», яке належало шахові Тахмаспу, Кара заснув на ушакському килимі, прихиливши голову до розшитої узорами подушечки. Я ж, тільки-но глянувши через стільки років на легендарне видання вдруге, збагнув: для мене день починається новішим, аніж будь-коли.

Том був настільки великий і важкий, що ми з Джезмі-агою ледь підняли його й донесли до мого місця. Доторкнувшись до книги, яку бачив двадцять п'ять років тому, я зрозумів, що оббита шкірою палітурка виготовлена з дерева. Двадцять п'ять років тому, коли помер султан Сулейман Кануні, який тричі захоплював Тебріз, шах Тахмасп мало не плакав од радості, що врятувався від падишаха-переможця, тож послав султанові Селіму, котрий посів османський трон, цілу череду верблюдів, нав'ючених дарами, серед яких вирізнялися неперевершене видання Куран-и Керіму та ця найкраща книга з шахської скарбниці. Спершу перська посольська делегація, яка нараховувала аж триста осіб, доставила книгу в Ефірне, де новий падишах зимував, розважаючись полюванням. Потім її разом з іншими подарунками, мулами й верблюдами перевезли до Стамбула, але перед тим як видання здали на зберігання під замок скарбниці, головний маляр Кара Мемі й ми, троє молодих майстрів, отримали змогу переглянути книгу. Наче стамбульці, котрі поспішають повитріщатися на слона з Індії або жирафу з Африки, ми, мов на крилах, летіли в той день до палацу, де й почули від Кари Мемі, що великий майстер Бехзат хоч і перебрався на старості з Ґерата до Тебріза, однак в ілюструванні книги участі не брав, бо вже отемнів. Для нас, османських художників, звичайна книга з сімома-вісьмома мініатюрами була тоді справжнім дивом, тож, переглядаючи видання з двомастами п'ятдесятьма малюнками, ми немов блукали казковим палацом – настільки були вражені. Мовчки, без жодного звуку, зі смиренням у душі, так, неначе перед нами на коротку мить відкрилися райські сади, вдивлялися ми в неймовірно розкішні сторінки книги.

І після того ще двадцять п'ять років згадували це видання, що лежало під замком у скарбниці.

А за двадцять п'ять років я, ніби велетенську браму палацу, тихо відкрив товстелезну палітурку легендарного «Шахнаме», однак, коли гортав сторінки, шелест кожної з яких був таким милозвучним, мене скоріше поглинула печаль, аніж зачудування.

1. Я не міг заглибитися в мініатюри, оскільки не давала спокою думка, що стамбульські маляри крадуть з видання, яке зараз тримаю в руках, усе підряд для ілюстрування замовлених їм оповідей.

2. Я не міг зосередитися на ілюстраціях, кожна п'ята-шоста з яких була неперевершеною (наприклад: з якою рішучістю й упевненістю на одному з малюнків Тахмурас лупцює булавою шайтанів і девів, що згодом під час перемир'я навчать його грамоти, грецької та ще багатьох різних мов), бо сподівався натрапити на зображення, яке вивів Бехзат, – хоча б руки.

3. Мені заважали віддатись ілюстраціям присутність Кари з карликом та нагадування самому собі про кінські ніздрі.

Хоч би яким неосяжним було моє щастя завдяки великодушно дарованій Аллахом нагоді вдосталь надивитися на мініатюри в книзі ще до того, як мої очі затягне оксамитова завіса темряви, – вона-бо насувається на кожного великого майстра, як ласка Всевишнього, – однак мені було сумно, адже я мусив розглядати малюнки більше розумом, аніж серцем. Допоки в кімнати скарбниці, яка поступово ставала схожою на сиру могилу, прослизнуло сонячне проміння, я встиг передивитися всі двісті п'ятдесят дев'ять (а не двісті п'ятдесят) мініатюр безцінного видання. Розглядав їх з розумом; тож підсумок викладу по пунктах, ніби арабський вчений, що понад усе в житті цінує розум:

1. В книзі я не міг зустріти коня, схожого на того, якого підлий убивця зобразив з особливими ніздрями, тому що не міг зустріти: різномастих коней, які траплялися на очі Рустемові, коли він переслідував конокрадів; чарівного скакуна, на якому шах Ферідун перепливає річку Діджле без дозволу арабського султана; печального чалого коня, що здалеки спостерігає за тим, як Турун підступно й віроломно стинає голову своєму молодшому братові Іречу, якому заздрив, бо батьки поселили Іреча в найпрекраснішій країні – Ірані, а його та середульшого брата – в далекій Греції й закинутому на край світу Китаї; скакунів героїчних ратей Іскандера, що складаються з хозарських, єгипетських, берберських та тазійських воїв у сліпучих шоломах, закутих у броню, з крицевими щитами й шаблями, які не зігнеш; легендарного коня, що вилікував цілющою водою з зеленого озера шах Яздгірді від кровотечі, яку наслав на нього Аллах за те, що повстав проти його волі, – й на березі того самого озера скакун убив шаха, аби звершилося правосуддя Аллаха. Не міг я тут натрапити й на зображення сотень інших міфічних і реальних коней, котрі створили всього сім-вісім малярів. Але для того щоб передивитися ілюстрації решти книг скарбниці, у мене було часу більше, аніж цілий день.

2. Впродовж останніх двадцяти п’яти років у середовищі малярів існує твердження, яке водночас служить темою для пліток: кажуть, будь-який художник, з дозволу падишаха потрапивши в цю недоступну для решти скарбницю, знаходить тут книгу, яку я сам так довго шукав, гортає її й до свічки копіює в свої зшитки якомога більше взірців зображень коней, дерев, хмар, квітів, птахів, сцен війни й кохання, а потім використовує їх… Та аби художник створив щось досі невидане чи просто прекрасне, зловмисники завжди пускали отакі чутки, щоб лише принизити, вказуючи на наслідування перського живопису, – книга ж із Тебріза, який більше не належав до володінь нашого падишаха. Коли наклепи зводили на мене, я загорявся праведним гнівом і водночас потайки пишався, коли їх зводили на інших, – я вірив у чутки, як і всі. Нині ж, озираючись назад, із сумом усвідомлюю, що ми, четверо малярів, які одного разу, двадцять п'ять років тому, переглядали перське «Шахнаме», того дня завчили його ілюстрації напам'ять, і двадцять п'ять років, згадуючи й мимоволі змінюючи мініатюри в своїй уяві, відтворювали їх для видань нашого падишаха. Я сумував, але не через бездушність підозріливих падишахів, котрі ніколи не дозволяли виносити книгу з скарбниці, щоб ми її переглянули, мені шкребло на душі, бо розумів, який підневільний наш малярський світ. Чи то великі майстри Ґерата, чи то сучасні маляри Тебріза – однаково перські художники перевершували в живопису нас, османів.

Добре було б, якби за два дні мої маляри вкупі зі мною уникли тортур, – подумалося мені, і я безжально шкрябонув кінчиком свого очеретяного каляму по очах одного з облич на відкритій переді мною сторінці. Це була мініатюра до оповіді, в якій перський учений без усякого досвіду переміг у поєдинку з шахів індійського майстра. Він, бачте-но, щойно навчився грати в цю гру, роздивившись фігури й дошку в квадратах, привезену індійським послом! Перська брехня! Я зашкрябав очі гравців, а також шаха та його оточення, що спостерігали за поєдинком, перегорнувши сторінку назад, теж попсував очі шахам на війні, показним воям у шахських латах та стятим головам, які валялися на землі. Спаскудивши так три сторінки, я запхав свій калям за кушак.