Текст книги "Мене називають Червоний"

Автор книги: Орхан Памук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 34 страниц)

27. Моє ім'я – Кара

У домі повішеного єврея, насупивши брови, Шекюре лаяла мене на всі застави. Так, як вона каже, то я запросто міг і можу тикати свого кілка в роти усім черкескам, які зустрічалися мені в Тифлісі, кипчацьким лярвам, дешевим «нареченим» у караван-сараях, туркменським та перським удовам, стамбульським повіям, – їх нині безліч – мегрельським хвойдам, старим абхазьким і вірменським мегерам, – ті вміють залицятися – генуезьким і сирійським відьмам, двостатевим жінкам та хлопчикам із ненаситними очима. Але, як я смію пхати його в рота їй, Шекюре! Вкрай розлючена своїми фантазіями, вона не забула додати, що я волочився чи не з усіма повіями на Сході, від арабських жарких містечок до берегів Каспію, від Персії до Багдада й остаточно втратив сором, забувши, що на світі існують не тільки порочні жінки. Звідси випливає, що мої клятви в коханні – суцільне лицемірство.

На тлі ярих слів моєї коханої мій грішний інструмент, який я тримав у руці, дедалі блідішав. Я слухав її, і мені було соромно за свою поразку, за те становище, в яке потрапив. Однак дещо мене й радувало: 1. Я навіть не намагався відповідати Шекюре тим же гнівом і нищівними словами, як зазвичай чинив із іншими жінками, зазнавши невдачі. 2. В Шекюре аж надто багато здогадів про мої пригоди, отже її думки зайняті мною значно дужче, аніж я гадав.

Шекюре помітила, як мені стало гірко від того, що моїм бажанням знехтували. Тепер вона здавалася засмученою.

– Якщо ти справді мене кохаєш, то володій собою, будь шляхетним чоловіком і не ганьби жінку, щодо якої маєш серйозні наміри, – ніби вибачалася вона – ти не з тих крутіїв, які кують лихо, щоб одружитися зі мною. Тебе хто-небудь бачив?

– Ні.

Вона обернулася до дверей, ніби щось почула в чорному засніженому садку. Я заворожено дивився на її гарний профіль. Знадвору долинув якийсь шурхіт, і ми сполохано притихли, але двері лишилися зачиненими. Навіть у свої дванадцять років Шекюре знала більше, ніж я. Уже тоді в неї прокинулося відчуття забороненого, згадалося мені.

– Тут блукає привид повішеного юдея, – промовила вона.

– Ти сюди приходиш?

– Джини, привиди, примари… прилітають сюди з вітром, заполоняють цілий дім, їхні голоси линуть із мертвої тиші, вони говорять про все на світі. Нащо мені сюди ходити? Я чую їх.

– Шевкет водив мене сюди показати дохлого кота. А кіт утік.

– Ти зверз йому, нібито вбив його батька.

– Я цього не Казав. Він таке наговорив? Я ніколи б не вбив його батька, але хочу, аби Шевкет став моїм сином.

– Зізнайся: нащо ти йому це сказав?

– Він запитав мене: чи я коли-небудь когось убивав, я чесно відповів йому, що вбив двох людей.

– Аби похвалитися?

– І щоб похвалитися, і щоб сподобатися хлоп'якові, чию матір кохаю. Неважко здогадатися, що вона вдома звеселяє своїх малих башибузуків історіями про подвиги батька, хизуючись перед ними його трофеями.

– Вихваляйся далі! Малі тебе незлюбили!

– Шевкет – ні, зате Орхан любить, – з гордістю спростував я хибні судження Шекюре, – та я для обох заміню батька.

Ми зненацька здригнулися, неначе тінь чогось невідомого й невідворотного пробігла поміж нами в напівтемряві. Поза шкірою пішов мороз. Коли я отямився, то Шекюре схлипувала.

– В мого нещасного чоловіка є брат Хасан. Я два роки жила з ним та свекром під одним дахом, чекаючи чоловіка. Він закоханий у мене. Хасан уже запідозрив щось. Він скаженіє від думки про моє заміжжя з кимось іншим, а певніше – з тобою. Натякнув, що силоміць поверне назад до свого дому. Оскільки кадій не визнає мене вдовою, то вони зі свекром погрожують добитися свого від імені мого чоловіка. Їхнього нападу треба чекати щомиті. А мій батько, як і кадій, теж проти мого розлучення, бо боїться, що коли я отримаю свободу, то, знайшовши іншого чоловіка, покину його самого. Для батька ми з дітьми – єдина розрада його самотності після смерті мами. Ти житимеш разом із нами?

– Що ти маєш на увазі?

– Якщо ми одружимося, ти житимеш разом зі мною та батьком?

– Не знаю.

– Визначся спершу з цим. Повір: часу в тебе на роздуми небагато. Батько відчуває, що наближається лихо, і він не помиляється. Якщо Хасан зі всякими пройдами та яничарами оточать наш дім і потягнуть батька до кадія, ти засвідчиш, що бачив мого чоловіка мертвим? Ти прибув із Персії, і вони тобі повірять.

– Засвідчу, але я його не вбивав.

– Гаразд. Ти готовий заради моєї свободи разом зі ще кимось сказати кадію, що бачив, як мій муж, стікаючи кров'ю, загинув на полі бою в Персії?

– Серденько моє, цього я не бачив, але заради тебе готовий підтвердити.

– Ти любиш моїх дітей?

– Люблю.

– За що? Відповідай!

– Шевкета – за силу, рішучість, прямоту, гострий розум, упертість. Орхана – бо він ніжний, малий, кмітливий. Я люблю їх уже за те, що вони твої діти.

Моя кароока. Вона всміхалася зі слізьми в очах. Поспішаючи, ніби людина, котрій нетерпеливиться мати все й відразу, вона перейшла до наступної важливої теми:

– Ти повинен закінчити батькову книгу. Її необхідно вручити падишахові. Через цю книгу над нами нависли чорні хмари.

– А що ще вготував шайтан, окрім убивства Заріфаефенді?

Моє запитання було їй не до душі. Вона старалася видаватися одвертою, однак їй не вдавалося:

– Прибічники ерзурумійця Нусрета-ходжі поширюють чутки про безбожність та ґяурський стиль батькової книги. Маляри, охоплені заздрощами, плетуть інтриги один проти одного, так? Ти ж крутився в їхньому колі й знаєш про все краще від мене!

– Брат твого покійного чоловіка, – промовив я, – він має якесь відношення до цих художників, батькової книги й фанатиків Нусрета Ходжі? Чи він сам по собі?

– Ні. Він не пов'язаний із цим. Але страшенно розлючений.

– Коли ти жила разом із Хасаном, ви часто стикалися?

– Як у тісному домі.

Десь неподалік стривожено загарчали собаки.

Я не запитував Шекюре, чому її чоловік, уславлений воїн, володар стількох трофеїв і тимарів, поселив дружину в тісному домі зі своїм братом. Я боязко прошепотів до мого коханого дитяти:

– Чому ти побралася зі своїм чоловіком?

– Якби не з ним, то з іншим.

Це була правда. Шекюре відповіла чітко й коротко, не засмучуючи мене хвалебними піснями на честь свого чоловіка.

– Ти поїхав і не повертався. Образа стала ознакою твоєї любові, але ж озлоблене кохання тяжке і в нього немає майбутнього.

Теж правда, проте не причина її заміжжя з чоловіком-розбійником. Хоч би з її хитрого погляду, неважко було зрозуміти, що після мого зникнення зі Стамбула Шекюре забула мене, як і всі. Її лисяча брехня мала бодай трохи зцілити моє розбите серце, вона є виявом її добрих намірів, яким потрібно віддати належне, – подумалося мені, і я почав розповідати Шекюре, як під час моїх мандрів щохвилини згадував про неї, як тінь коханої щоночі, неначе привид, поверталася до мене. Я відкривав їй найпотаємніші глибини свого серця, чого не робив ніколи й нікому. Я нічого не вигадував і не обманював, та несподівано зловив себе на думці, що моя мова – нещира.

Я вперше в житті помітив: іноді, виносячи власні істини назовні, людина робиться нещирою. Це важливо зрозуміти, бо тоді можеш упіймати свої нефальшиві почуття та бажання. Найкращим прикладом, мабуть, є один із малярів – убивця. Візьмімо найбездоганніший малюнок, скажімо, малюнок коня: нехай він – неперевершене відтворення задуму Аллаха, нехай є найідеальнішим зразком наслідування великих древніх малярів, проте зображення скакуна може не передавати щирі відчуття обдарованого майстра в ті миті, коли його пензель торкався паперу. Щирість маляра або просто таких смиренних рабів Аллаха, як ми, проявляється не в часи піку майстерності й натхнення, а в хвилі помилок і розчарувань, коли спотикається язик. Я жагуче хотів Шекюре. Таке запаморочливе бажання прокидалося в мені ще тільки до однієї казвінської красуні з тонкими рисами обличчя та немов намальованими вустами. Я говорю це тим жінкам, котрі розчарувалися в мені. Наділена Аллахом життєвою мудрістю й гострим розумом, моя люба Шекюре усвідомлювала, які душевні муки, неначе тілесні тортури від китайських катів, я зніс заради кохання; і вона розуміла, що водночас, зустрівшись із нею через дванадцять років, я можу поводитися, як жалюгідний розпусник, чиї очі в темряві засліплені єдино пекучою пристрастю. У Нізамі вуста чарівної Ширін схожі на каламар, наповнений перлами.

Невгамовні пси знову завалували.

– Ходімо, – стривожено озвалася Шекюре.

Незважаючи на те що ще був тільки вечір, дім єврейського привида поглинула темрява. Я мимоволі кинувся обійняти її ще раз, та вона, ніби горобчик, спурхнула з місця.

– Я досі гарна? Відповідай негайно!

Я відповів. Вона вислухала й з довірою поставила наступне запитання:

– А як я вдягнута?

Я відповів.

– А як я пахну?

Такі літературні ігри аж ніяк не були ходами на любовній шахівниці, бо істинні ходи на ній, як пише Нізамі, робить душа, що рветься у височінь. Безперечно, Шекюре це добре знала.

– Чого ти сягнеш у житті? Ти зможеш піклуватися про моїх сиріт? – запитала вона.

Я говорив їй про те, що моє служіння державі й перу не закінчилося, що побачені війни й тіла загиблих подарували мені гіркий досвід і попереду на мене чекає велике майбутнє. Я обняв Шекюре.

– Ще мить тому нам було так добре в обіймах, – промовила вона, – а відтепер усе втратило свою чарівність.

Аби переконати Шекюре в щирості моїх почуттів, я міцно-міцно притис її до себе й запитав: чому вона повернула мені через Естер колись створений мною малюнок, який берегла добрий десяток років. Її очі були ніжні-ніжні й здивовані моїм дитячим запитанням. Ми поцілувалися. Безумна пристрасть більше не неволила моє тіло, я злітав на орлиних крилах справжньої любові, котра заполонила наші з Шекюре серця, груди, кожну частинку тіла. Що ще так утамовує бажання спраглої плоті?

Коли я взяв у долоні її пишні груди, Шекюре рішуче, але лагідно відштовхнула мене: я ж не той чоловік, якому буде приємно одружуватися з обезчещеною до заміжжя жінкою, поспіх – улюблена справа шайтана, а я забуваю про це, заради щасливого шлюбу варто потерпіти й постраждати. Вона вислизнула з моїх обіймів, опустила полотняне пече й попрямувала до дверей. Відчинила їх. Я побачив, як падає густий лапатий сніг у пітьмі вулиць. Забувши, що ми постійно шепотілися в цьому домі, – мабуть, аби не тривожити душу повішеного юдея, – я загукав до неї:

– Що ми робитимемо далі?

– Не знаю, – відповіла моя красуня згідно з правилами любовних шахів і мовчки пішла, залишаючи в старому садку свої сліди, які швидко замітав сніг.

28. Про мене скажуть – убивця

Я впевнений: те, про що зараз розповім, траплялося й з вами. Ти петляєш безкінечними стамбульськими вулицями, або кинув собі в рот кусок кале [136]136
  Кале– гарбуз, смажений на олії.


[Закрыть]в якійсь забігайлівці, або пильно вдивляєшся в звивисті, немов саз, [137]137
  Саз– східний щипковий музичний інструмент.


[Закрыть]узори на берегах сторінки, – і враз відчуваєш, що це вже колись було з тобою, що ти живеш ніби в минулому. Ось я ступаю засніженою вулицею, а в душі думаю: «Я вже ступав засніженою вулицею».

Ті незвичайні події, про які я розповім, мали місце в нашому часі, але неначе й у минулому. Був вечір, на землю насунула темрява, сіявся сніжок, я йшов вулицею, де мешкав Еніште-ефенді.

Рішуче йшов крізь пітьму, знаючи чого й навіщо, не так, як тими ночами. Тими ночами я часом простував, думаючи про товстелезні ґератські книги з часів Тимура, які прикрашені на титульній сторінці ликом сонця, але без позолоти, про першу обіцянку мамі заробити ілюстраціями сімсот акче, про власні гріхи й тупість. Я глибоко поринав у свої думки, а ноги тоді не несли мене самі по собі. Та нині я йду, знаючи за чим.

Боячись, аби мене не помітили, я лиш раз доторкнувся до отих величезних воріт, збираючись постукати. Вони ж відхилилися без нічиєї допомоги. Аллах знову був зі мною! Я завжди минав цей просторий двір, викладений каменем, коли ніс нові ілюстрації до книги Еніште-ефенді. Сьогодні я тут нікого не зустрів.

Праворуч був колодязь із відром, на ньому сидів горобець, здається, його аніскільки не доймав мороз, попереду – місце для багаття, яке чомусь не горіло о пізній порі; ліворуч – стайня, тільки для коней гостей. Нічого не змінилося. Я пройшов крізь відчинені в дім двері біля стайні, кахикаючи й шлапаючи по дерев'яних сходах, піднявся нагору.

На мій кашель ніхто не відгукнувся. У передпокої я з шумом роззувся й поставив свої брудні черевики біля дверей в один ряд із іншим взуттям. Однак і досі ніхто не озивався. Я звично оглянув пари взуття. Серед них не було гарненьких жовтих чобіток, які б мали належати Шекюре. Можливо, в хаті нікого немає, майнуло мені.

Я заглянув у кімнату праворуч, напевне, тут Шекюре спить, обійнявшись із дітьми. Я торкнувся до їхніх ліжок, відчинив скриню, що стояла скраю, легенькі, наче з пуху, дверцята шафи. Подивився. Цей ніжний аромат мигдалю, – мабуть, запах тіла Шекюре. Поки я мріяв, подушка з верхньої шафки впала спершу мені на голову, а потім – на склянки й мідну карафу, що стояли збоку. Коли чуємо подібний дзенькіт, нам відразу спадає на думку, що в кімнаті непроглядна пітьма, я ж зрозумів, що тут холодно.

– Хайріє, Шекюре, хто там ходить? – долинув голос Еніште-ефенді.

Я швидко, як оком змигнути, вискочив зі спальні Шекюре, перетнув передпокій і зайшов у малярську кімнату з голубими дверима, де ми зимовими ночами працювали з Еніште-ефенді над книгою.

– Це я, Еніште-ефенді, я…

– Хто ти?

В ту мить я збагнув, що Еніште-ефенді тайкома насміхається над псевдонімами, котрі в дитинстві нам накинув майстер Осман. Я чітко по складах вимовив своє повне ім'я, в яке входило й батькове, сказав звідки родом, а перед тим додав: «ваш убогий грішний раб». Так би розписався на останній сторінці якоїсь пишної книги самовпевнений каліграф-краснописець.

– Як?! – почув я, а за хвильку господар вигукнув: – А!

Й ненадовго затих. Проте його мовчання ніби тривало цілу вічність. Усе було, як в одній сирійській казці, я чув її малим: старий дідуган зустрічає смерть таким же мовчанням.

Якщо серед вас хтось гадає, ніби я прийшов сюди скоїти вбивство, бо говорю про смерть, то він неправильно розуміє книжку, яку читає. Людина, що приходить з наміром убити, – хіба вона стукатиме в двері, зніматиме взуття, хіба не візьме ножа?

– Отже, прийшов, – знову, немов із казки, озвався старий.

Несподівано його настрій перемінився:

– Радий тебе бачити, сину мій. Розказуй, що тебе привело?

Надворі вже смеркало. Невелике вузьке вікно з виходом на чинар та гранатове дерево було заліплене воском. Його відчиняли навесні. Світла, яке проникало в кімнату, вистачало лише, щоб розрізнити обриси предметів, темрява цієї майстерні сподобалася б китайським малярам. Еніште-ефенді, як завжди, сидів у кутку перед пюпітром. Світло падало на нього ліворуч, і його обличчя розчинялося в пітьмі. Тут ми працювали з ним до ранку, при свічці, серед пензлів, каламарів, писал, приладів для глянсування паперу, я малював, ми балакали про мистецтво, і він був мені, неначе рідний. Охоплений неспокоєм, я намагався знову відчути оту близькість. Не знаю чому: чи через відчуженість, чи через сором і боязнь відверто сказати, що сумніваюся в обраному шляху, що мої малюнки – гріх, однак я вирішив поділитися своїм горем з Еніште у скритій формі, розповівши одну притчу.

Можливо, ви теж чули оповідь про ісфаганського живописця шейха Мухамеда. Не було йому рівних у доборі кольорів, розміченні сторінок, зображенні людей, тварин, облич. Його малюнки дихають натхненням, яке зустрінеш тільки в поезії, вони сповнені таємного смислу, який побачиш тільки в геометрії. Досягши майстерності ще замолоду, він упродовж тридцяти років був найсміливішим, найзавзятішим художником в експериментах зі стилем, у виборі тем та їхньому втіленні. Власне він гармонійно й талановито поєднав витончену, чутливу ґератську ілюстрацію з демонічними зображеннями, які прийшли до нас від китайців через монголів: він виводив у чорному кольорі страхітливих шайтанів, рогатих джинів, коней із велетенськими яйцями, напівлюдей, напівзвірів, девів; шейх Мухамед першим зацікавився портретами, привезеними португальськими й голландськими кораблями; відшукуючи книги незапам'ятної давнини, він відновлював усіма забуті художні стилі епохи Чингісхана; зважився намалювати сцени, на які чоловіки не могли дивитися без збудження: Ширін у сяйві місяця купається в озері, Олександр Македонянин підглядає на жіночому острові за голими красунями; намалювавши Пророка, який злітає на коні Бураку, шахів, котрі чухмаряться, собак, які паруються, шейхів, що впиваються вином, він накинув своє бачення світу всій малярській братії. Коли відкрито, коли потайки зловживаючи вином, курячи опіум, шейх Мухамед тридцять років із натхненням творив свої ілюстрації. Однак на старості став мюридом [138]138
  Мюрид —людина, яка бажає присвятити своє життя ісламу, учень, послідовник шейха.


[Закрыть]праведного шейха й цілковито змінився. Майстер прийшов до висновку, що його роботи тридцятирічного періоду єретичні, безбожні, й зрікся творіння власних рук. Мало того, останні тридцять літ свого життя він мандрував від міста до міста, від палацу до палацу, вишукував свої книги в шахських, падишахських скарбницях, бібліотеках і нищив їх. Знайшовши в бібліотеці якогось шаха один зі своїх малюнків, він як не києм, то палицею добивався свого. Якщо не допомагали улесливі слова, тоді художник хитрощами відвертав увагу присутніх, а сам мерщій шматував дивовижну ілюстрацію або ж виливав на неї воду. Я розповів цю історію, приклад душевних мук живописця, який, одержимий творчістю, не помічає безбожності власних малюнків. Через це, – нагадав я, – в час, коли намісником Казвіна був принц Абаз Мірза, шейх Мухамед спалив величезну казвінську бібліотеку. Серед сотень її книг він не зміг розшукати кілька тих, які сам ілюстрував. У всеохопному полум'ї пожежі згорів і сам маляр, а з ним – його біль і каяття, – емоційно закінчив я, неначе сам був героєм цієї оповіді.

– Сину мій, ти боїшся? Через нашу роботу? – ласкаво запитав Еніште-ефенді.

Я здогадався, що на його обличчі грає усмішка.

– Наша книга більше ні для кого не є таємницею, – почав я, – можливо, це й не суттєво, проте плітки розповзлися повсюди. Говорять, що в ній криється наруга над нашою вірою, що ми працюємо не над тим, чого очікує й бажає падишах, а над книгою, в якій висміюється Його Величність, книга сповнена єресі, безбожництва, наслідування ґяурських майстрів. Навіть, кажуть, у книзі привабливо зображений шайтан. Говорять, ніби ми дивимося на світ очима шолудивого вуличного пса й тому в наших ілюстраціях присутня перспектива, мовляв, малюючи на передньому плані здоровенного коня, ми зображаємо мечеть завбільшки з муху, мотивуючи тим, що вона позаду, а це – явне блюзнірство. Отже, ми насміхаємося над правовірними, котрі ходять у мечеть. Згадуючи ті плітки, я не можу ночами спати.

– Ми ж працювали разом, – промовив Еніште-ефенді, – ті речі, про які плещуть, чи вони хоч раз прокралися в наші серця?

– Помилуй, Аллаху! – з пафосом відповів я. – Однак люди звідкілясь дізналися, що існує остання ілюстрація, в якій безбожність не прихована, а переросла в одверту наругу над нашою вірою.

– Ти ж бачив останню ілюстрацію?

– Я зробив малюнки, які ви хотіли і як ви хотіли: в кутках величезного аркуша. Вони були приготовані для ілюстрації на двох сторінках, – твердо промовив я, сподіваючись почути схвалення з уст Еніште-ефенді. – Але всієї роботи я не бачив. Якби мав можливість глянути на неї, то спростував би підлі наклепи й моя совість була б чистою.

– За що ти відчуваєш провину? Що бентежить твою душу? Хто вселив у тебе страх?

– Коли дізнаєшся, що книга, над якою з утіхою працював місяцями, посягає на святе, то тебе охоплює страх. Ти переживаєш пекельні муки за життя. Якби я міг побачити останній малюнок повністю.

– Ти все сказав? Ти для цього сюди прийшов?

Моє серце тривожно закалатало. Невже він може підозрювати мене в ницості, в убивстві Заріфа-ефенді?

– Заколотники, які хочуть скинути падишаха з престолу, а на його місце посадити султанича, теж пускають недобрий поголос, нібито падишах тайкома підтримує видання книги.

– І багато їм вірять? – втомлено, з нудьгою в голосі запитав Еніште-ефенді. – Кожен оскаженілий ваїз, який утратив голову від швидкоминущих успіхів, починає патякати про загибель віри. Цим точно заробиш на хліб.

Цікаво: він справді думає, що я прийшов до нього тільки аби переказати чужі плітки?

– Нещасний Заріф-ефенді, – тремким голосом промовив я, – він бачив ту горезвісну останню ілюстрацію й збагнув, що вона блюзнірська. Тому ми його й убили. Мені розповів таке один побратим із малярського цеху. Ви знаєте, які вони, ці учні, підмайстри, – тільки б поплескати язиком.

Я говорив ще довго, а моє хвилювання дедалі дужчало. Чи чув я себе самого? Якою мірою мною керував страх після вбивства падлюки-наклепника Заріфа? Як багато я тоді навигадував? Не знаю. Після стількох слів сподівався, що Еніште-ефенді нарешті покаже мені останній малюнок на двох сторінках, заспокоїть мене. Чому він ніяк не втямить, що лише так я зможу захистити себе від сумнівів щодо вірності свого шляху, на якому потопаю в гріху?

Мені хотілося його розворушити, я сміливо запитав:

– Чи може людина зображати безбожність, не бачачи її?

Замість відповіді він зробив делікатний застережливий жест рукою, неначе в кімнаті спала дитина. Тоді помовчав, а потім прошепотів:

– Занадто темно, давай запалимо канделябра.

Коли запалив від мангала свічку, мені впало у вічі його набундючене обличчя. Раніше воно таким не було. Мені це не подобалося. А може, його зарозумілість свідчить про співчуття? Він усе зрозумів і здогадується, що це я – мерзенний убивця, чи, може, боїться мене? Несподівано мої думки неначе вийшли з-під контролю, згадується зараз мені. Мої думки неначе роїлися в голові когось іншого, а я спостерігав за ними, завмерши від здивування. Килим на підлозі: он на ріжку причаїлося щось схоже на вовка, як я досі не помітив?

– Всі хани, шахи, падишахи – цінителі мистецтва – минають три періоди свого захоплення малюнком, живописом і гарною книжкою, – почав Еніште-ефенді. – Спершу вони допитливі, пронирливі й рішучі. Побачивши чужі ілюстрації, хочуть мати й собі такі, бо це приносить пошану. Настає період пізнання мистецтва. На другому етапі вони вже замовляють ілюстрації на власний розсуд і заради втіхи. Шахи, падишахи видаватимуть власні книжки, бо навчились насолоджуватися ними й водночас прагнуть увічнити себе після смерті. На схилку віку безсмертя вже не хвилює жодного падишаха. Я розумію їх: безсмертя – це коли про тебе згадуватимуть твої внуки, наступні покоління. Володарі, віддані мистецтву, по суті вже навік уславилися книжками, котрі замовляли нам, книжками, в яких виведено їхні імена, написано літописи правлінь. На схилі літ вони непокояться, як отримати добре місце на тому світі, й виносять вирок ілюстрації – вона стала перешкодою на їхній дорозі. Це засмучує й лякає мене понад усе. Шах Тахмасп, сам видатний маляр, який молоді роки провів у майстерні, перед смертю повісив замок на своєму славетному цеху, повиганяв із Тебріза найобдарованіших художників, понищив створені ними книги й розкаявсь у власному минулому. Чому всі вони вважали, що малюнок закриє перед ними ворота до раю?

– Ви знаєте чому. Кожен пам'ятає слова Пророка, що в Судний день Аллах найсуворіше покарає малярів.

– Не малярів, – зауважив Еніште-ефенді, – живописців. Це хадіс, [139]139
  Хадіс– в ісламі казання про висловлювання й вчинки пророка Магомета.


[Закрыть]із Бухарі. [140]140
  Бухарі(810–869) – вчений-богослов, знавець і упорядник хадісів, упродовж багатьох років подорожував ісламським Сходом, збираючи розповіді шейхів свого часу.


[Закрыть]

– У Судний день знайдуться ті, хто спробує оживити образи живописців, – обережно промовив я. – Але в них нічого не вийде, й настане час пекельних мук. Не забуваймо: творити – одна з властивостей Аллаха. Аллах – творець, він неіснуюче зробить існуючим, мертве – живим. Ніхто не посміє рівнятися до Нього. Лише маляри ризикують займатися тим самим, що й Аллах, претендувати на його ім'я творця. Це найтяжчий гріх.

Мої слова були різкими й лунали, ніби звинувачення в його бік.

– По-твоєму, все сказане стосується й нас?

– У жодному разі, – посміхнувся я. – Але так уважав покійний Заріф-ефенді, відтоді як побачив останній малюнок повністю. Він стверджував, що використання теорії перспективи та стилю європейців кидає нас в обійми шайтана. На останній ілюстрації – чиєсь обличчя, простого смертного, та в кожного, хто його побачить, складеться враження, що воно живе, і кожен упаде долілиць перед рисунком, ніби в церкві перед іконою. Не тільки перспектива, що показує малюнок очима бродячого пса, а не Аллаха, а й поєднання мусульманських майстерності та стилю з ґяурськими також оскверняє нашу чистоту, робить із нас рабів. Ця дорога вимощена шайтаном. Ось про що говорив Заріф-ефенді.

– Немає нічого чистого, – відповів Еніште-ефенді. – Хоч би в яку епоху малярство створило щось надзвичайне, хоч би коли з'явилося якесь прекрасне зображення, що зволожує очі й проймає людину до глибини душі, – ми знаємо: та дивовижа – наслідок злиття двох різних напрямів мистецтва, далеких один від одного. Завдяки поєднанню арабського малюнка з монголо-китайським виник непере-вершений перський і Бехзатовий. Найкращі роботи шаха Тахмаспа є переплетенням перської манери живопису з м'якою туркменською. Якщо нині всі без упину торочать про цех індійського Акбархана, то тільки тому, що він сприяє впровадженню європейського стилю. І Схід і Захід належать Аллахові. Тож хай оберігає нас Аллах від бажання чистоти й окремішності.

У сяйві свічки обличчя Еніште-ефенді випромінювало ніжність і світло, але його тінь на стіні була так само чорна й страхітлива. Сказані ним слова були мудрі та справедливі, однак я не повірив йому. Я боявся його, бо, здавалося, він боїться мене. Моє чуття підказувало: він вряди-годи наслухає, чи ніхто не відчинить хвіртку, дожидав кого-небудь, аби врятуватися від мене.

– Ти розповів мені, як ісфаганський митець шейх Мухамед спалив себе й величезну бібліотеку через власні ілюстрації, яких зрікся, – вів далі Еніште-ефенді, – а я розповім іншу коротку історію, що стосується цієї ж легенди. Ця історія тобі не відома. Так, останні тридцять років свого життя художник розшукував свої малюнки. Однак, гортаючи сторінки книжок, зустрічав безліч чиїхось натхненних копій його ілюстрацій. Шейх Мухамед побачив, що два нових покоління майстрів узяли собі за зразок стиль, у якому він розкаявся. Вони відтворюють його роботи з пам'яті, та що найважливіше – вкладають у них душу. Шейх Мухамед збагнув: «Поки я нищу ілюстрації, молоді маляри множать їх у безлічі інших книжок, використовують мої малюнки для інших оповідей, зберігаючи їх у голові, наповнюють ними всі закутки землі». Розглядаючи малюнок за малюнком, розуміємо: добрий художник своїми дивами не просто залишає слід у нашій пам'яті – він змінює її. Якщо творіння маляра хоча б раз безмежно вразить тебе, то стає мірилом краси цілого світу. Спаливши себе й свої ілюстрації на схилку літ, ісфаганський живописець не залишився свідком їхнього поширення, він усвідомив: кожен дивиться на світ так, як раніше дивився на нього він сам. Йому збридилися малюнки, не подібні до тих, які він творив замолоду.

Я не міг стримати свого захоплення Еніште-ефенді, бажання сподобатися йому. Впавши перед ним на коліна, я цілував його руки, а в моїх очах накипіли сльози. Він зайняв місце майстра Османа в моїй душі.

– Маляр творить без страху, дослухаючись до своєї совісті та керуючись законами, в які вірить, – задоволено промовив Еніште-ефенді. – Він не зважає на ворогів і заздрісників.

Але ж Еніште-ефенді навіть не маляр, – сяйнуло мені, коли я, обливаючись слізьми, цілував укриту родимками й пігментними плямами руку. І відразу стало соромно за свої сумніви. Неначе хтось невідомий насильницьки навів мене на ту нахабну диявольську думку. Хоча ви знаєте: це – правда.

– Я їх не боюся, – говорив Еніште-ефенді, – бо не боюся смерті.

Кого їх? Я закивав головою, ніби мені було зрозуміло. А в моєму серці прокинулася лють. Збоку біля Еніште я помітив «Kitab-ur Ruh» Джевзіє в старій палітурці. Там ідеться про мандри душі після смерті. Її обожнюють усілякі недоумки, які хочуть піти з життя. Серед письмового приладдя, ножів для точіння писал, каламарів, шкатулок для калямів, розкиданих повсюди, на таці, скрині, ящику, я вперше за стільки часу побачив тут дещо нове: бронзовий каламар.

– Доведімо, що ми їх не боїмося, – сміливо сказав я, – візьмім і покажімо їм останню ілюстрацію.

– А чи не засвідчимо ми тим самим, що всерйоз сприймаємо їхні наклепи? Ми ж не скоїли нічого страшного, аби боятися. Що ще тебе лякає?

Він погладив мене по голові, наче батько. Переживаючи, аби щоками не полилися потоки сліз, я обняв його, а потім схвильовано промовив:

– Мені відомо, чому загинув нещасний майстер заставок Заріф-ефенді. Оббрехавши книгу, вас і нас, Заріф-ефенді здав би всіх прибічникам ерзурумійця Нусрета-ходжі. Він дійшов висновку, що тут панує безбожність, вигідна шайтанові, й почав базікати про це по всіх усюдах, підбурювати проти вас інших малярів, котрі працювали над книгою. Чому він з доброго дива став так поводитися – я не знаю. Можливо, через заздрощі, можливо, злигався з шайтаном. Ваші маляри дізнались про рішучі наміри Заріфа-ефенді знищити нас. Неважко здогадатися, як усі переживали і в якому страсі жили. В тому числі і я. Котрийсь із нас темної ночі припер Заріфа-ефенді до стіни, а він переманював його на свій бік проти вас, нас, вашої книги, малярства, ілюстрацій, наших цінностей. Охоплений тривогою, художник убив того мерзотника й скинув у колодязь.

– Мерзотника?

– Заріф-ефенді був нікчемним зрадником без крихти совісти! Падлюка! – закричав я, ніби небіжчик стояв навпроти мене.

Ми замовкли. Він боїться мене? Я сам себе боюся. В мою душу влетів вітер чиєїсь чужої злоби й думок, але це було прекрасно.

– Хто цей маляр, кого полонило сум'яття, як тебе й живописця з Ісфагана?

– Не знаю, – відповів я.

Однак мені хотілося, аби він прочитав брехню на моєму обличчі. Це була велика помилка – приходити сюди. Та я далеко не той, кого доймуть муки совісті й каяття. Я бачив, як Ешште-ефенді боїться мене, й отримував задоволення, відчував власну силу. Він покаже мені останню ілюстрацію, якщо збагне, що я – вбивця й хочу подивитися на неї, аби знати, яка вона, а не дошукуватися блюзнірства, – майнуло мені.

– Хіба важливо, хто роздавив отого покидька? Хіба не добро зробили йому, очистивши від скверни?

Еніште-ефенді не наважувався глянути мені в очі, і це додавало мужності.

Сотні людей, котрі вважають себе найкращими й високоморальними, ось так не зважуються подивитись вам у вічі, коли їм за вас соромно. А можливо, вони думають, як би донести на тебе й кинути катам на тортури.

За ворітьми оскаженіло гарчали собаки.