Текст книги "Мене називають Червоний"

Автор книги: Орхан Памук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 34 страниц)

43. На мене кажуть – Зейтін

Був час перед вечірнім намазом. Постукали в двері, я відчинив – на порозі людина з палацу, від начальника султанської варти, охайний, гарний, привабливої зовнішності молодик із усмішкою на вустах. У руках – ліхтар, що більше затіняв його обличчя, аніж освітлював, аркуш паперу, письмова дошка. Молодик все відразу виклав: за велінням падишаха оголошується змагання між художниками на те, хто найкраще одним махом намалює коня. Отож я мав негайно сідати на підлогу, класти аркуш на дошку, дошку – собі на коліна, й швидко в зазначеному місці, в рамках малюнка, зобразити найгарнішого в світі коня.

Я провів гостя до хати. Сам одійшов у куток кімнати й дістав чорнило та найтонший калям із шерсті котячого вуха. Вмостився на підлозі – і враз завмер! А чи не пастка це? Чи не гра, за яку доведеться розплачуватися життям? Можливо! Та хіба древні ґератські майстри не ілюстрували легенди такими ж тонкими лініями, що пролягали на межі смерті й краси?

На мене зійшло натхнення, але водночас я злякався власної ідеї створити малюнок повністю в манері древніх майстрів і стримав себе.

Вдивляючись у чистий аркуш паперу, я чекав, коли душу покине сум'яття: ось зараз думатиму тільки про дивовижного коня, якого намалюю, зберуся з силами, зосереджусь.

Перед очима стали пропливати всі ілюстрації з кіньми, котрі я бачив та котрі створив за ціле своє життя. Й один зі скакунів, що постали в моїх картинах, був неперевершеним. Намалюю коня, якого до мене ще ніхто так не зображував. Я настійливо виводив його обриси в себе перед очима; кімната, все довкола розчинилося й щезло, я не пам'ятав, хто сам я, де перебуваю, не пам'ятав, що повинен малювати. Рука сама вмочила пензель у чорнило. Нумо, моя золота руко, виведи цього диво-скакуна, що стоїть перед очима! Ми з конем неначе становили одне ціле, прагнули знайти своє місце у всесвіті.

І завдяки внутрішньому чуттю я знайшов те місце в окреслених рамках на чистім аркуші паперу. Моя уява помістила коня в центрі. Раптом…

Так, моя рука, неначе я сам, не роздумуючи, вирвавшись із своєї сутності, почала впевненими рухами малювати коня з ніг – тільки поглянь, як гарно виходить! Вона відразу запетляла, минула тонесеньку вишукану путову кістку й пішла вгору. З тією ж твердістю, роблячи вигини, добралася до грудей скакуна. Як радісно стало! Й, знову петляючи, рука переможно марширує вгору: груди – просто ідеальні! Шия теж була такою самою, як у коня з моєї уяви. Не відриваючи руки, я повів пензля вниз від щік, хвилю повагавшись, відкрив рота міцної кінської щелепи, потім змусив скакуна висунути свого гарного язика. Повільно – а розслаблятися ж не можна – обвів храп. Знову, простуючи калямом угору, я в якусь мить глянув на все зображення. Обриси коня були тими, до яких прагнув, і я забув, що малюю, – вуха, природний вигин благородної шиї вивів не я, їх вивела моя рука. Вихором відтворюючи з пам'яті сідло, рука сама зупинилася й вмочила калям у чорнило. Зображуючи круп, міцний, округлий, ледь задертий догори, я ще раз оглянув малюнок і лишився задоволений. Склалося враження, ніби зараз стою біля свого скакуна, в малюнку, над яким працюю, і я з утіхою взявся за хвіст, переді мною – бойовий кінь, стрімкий кінь, його хвіст – зав'язаний. Відтворюючи місце, звідки виростає хвіст, круп, я так захопився, що, здавалося, у своїй же дупі відчував приємну вологу, і жваво вималював округлий, пишний кінський круп, а потім з любов'ю – ліву задню ногу й копита. Мене заворожили як власна рука, що наостанок вивела передню ліву ногу, наче перенісши її просто з уяви, так і сам скакун, якого я створив.

Я відірвав руку, однак за хвилю нерішуче, про те швидко домалював сумовиті очі, ніздрі й оздобу сідла; розчесав гриву, ніби ніжно погладив її, причепив стремена, прикрасив лоб білою зіркою й охоче наділив свого скакуна великим – але не занадто – членом і не менш досконалими яєчками. Зображення було завершено.

Виводячи предивного коня, я немов сам відчував себе тим предивним скакуном.

44. На мене кажуть – Келебек

Якщо не помиляюся, був час вечірнього намазу. В порозі – гонець. Він розповів: падишах оголосив змагання. З превеликим задоволенням, мій падишаху, хто відтворить коня краще за мене!

Однак завдання зробити малюнок виключно в чорних тонах, не змішуючи кольори, мене спантеличило. Чому ми не можемо користуватися фарбами? Хіба я не наймайстерніший у кольорах? Хто вирішуватиме, який малюнок найкращий? Я спробував розв'язати язика кремезному дитяті з рожевими вустами, котре пригналося з палацу, й здогадався, що за цією справою стоїть головний маляр, майстер Осман. А він, певна річ, розуміє, який я обдарований, і з-поміж усіх своїх видатних учнів найбільше любить мене. Тут немає жодних сумнівів.

Отож, удивляючись у чистий аркуш, я став оживляти в себе перед очима скакуна, який би сподобався й моєму вчителеві: поставу, погляд, норов. У мого коня обидві передні ноги повинні бути випнутими гору, щоб гармоніювати в красі одна з одною, – так зображав коней дванадцять літ тому майстер Осман: рухливими й водночас статичними, і такі зображення завжди тішили око падишаха. Цікаво, якою буде нагорода? Скільки виплатять золота? А як малював коней Мір Мусаввір? Як їх малював Бехзат?

Ідея зображення, що народилася в моїй голові, була настільки блискавичною, що я й не встиг осмислити її, а моя навіжена рука вже схопила пензель і почала виводити ніким досі не баченого, неперевершеного скакуна з його передньої лівої ноги, викинутої в повітря. Миттю з'єднавши ногу з тулубом, я сміливо, швидко й з наснагою провів дві дугасті лінії, що окреслювали тулуб тварини, якби ви їх побачили, то сказали б, що то була рука талановитого каліграфа, а не художника. Я приголомшено дивився на свою руку, яка немов вислизнула від мене й була не моя. Ці неперевершені вигини, це повне розкішне черево, міцні груди й лебедина шия – зображення в обрисах – можна вважати завершеним. Господи, який я обдарований! Поки спостерігав за своєю рукою, вона сама по собі нагородила дужого й щасливого скакуна розумним лобом, відкритим ротом, храпом, домалювала йому вуха. Я провів ще одну лінію, неначе виписав літеру – матінко моя, поглянь яка вона радісна, я тихо засміявся. Від дугоподібної бездоганної шиї скакуна, гідного шаха, я опустив калям до сідла. Моя рука виводила сідло, а я з гордістю дивився на мого коня, що вже набув чітких обрисів. Тіло тварини було повне й кулеподібне, ніби моє власне: цей кінь уразить кожного. Я мріяв про те, як падишах, вручаючи нагороду, обдаровуватиме мене ласкавими словами. Дасть торбину золота.

Уявляючи, як рахуватиму одна по одній золоті монети, я мимоволі посміхнувся. Тим часом рука, за якою я стежив лиш краєм ока, закінчила сідло, вмочила калям у чорнильницю й весело, немов жартуючи, взялася за кінський круп. Я швидко намалював хвоста. Круп я зобразив м'яким і ніжненьким, наче переді мною були сідниці вродливого хлопченяти, які я хотів помацати. Я сміявсь, а рука вже впоралася з ногами, й калям зупинився: вийшов найпрекрасніший у світі кінь, гідний носити шаха. Моє серце звеселіло; скакун має надзвичайно всім сподобатися, він зробить мене найвидатнішим із малярів, ба, навіть головним маляром цеху, – витав я на крилах блаженних мрій. Та все було б добре, якби я не знав, що говоритимуть ті придурки: занадто грайливо, занадто блискавично він малює! Саме через це я став переживати, що дивовижне зображення не сприймуть усерйоз. Тому ледь попідмальовував гриву, ніздрі, зуби, волос хвоста, обшивку сідла – нехай бачать, що я доклав і чимало зусиль. В тому положенні, в якому стояв мій кінь, можна було б побачити його яйця, проте їх я не зображав, щоб не переймалися жінки. Ще раз із гордістю осягнув оком свого скакуна – на ньому їздив би шах, кінь стрімкий, мов вихор, дужий та сильний! Мої лінії були хвилястими, немов на них дув вітерець, ніби їх виводив каліграф, та разом з тим вони були й спокійними, тихими. Неперевершений майстер, що створив цей малюнок, заслуговує на ті ж почесті й похвали, що й Бехзат або Мір Мусаввір. Ще настане той час, коли я буду таким, як вони.

Творячи дивовижне зображення коня, я відчував себе кимсь іншим, іншим художником, який малює коня, ні з чим не зрівняного.

45. На мене кажуть – Лейлек

Був час після вечірнього намазу, я вийшов з дому й збирався заглянути в кав'ярню; та тут повідомили, що хтось стовбичить під моїми дверима. Ну й добре. Я повернувся. Хлопець з палацу; все розповів. Гаразд. Намалювати найпрекраснішого в світі скакуна. Скажіть мені, скільки ви заплатите акче, і я зображу для вас півдюжини найпрекрасніших скакунів.

Однак з гінцем я повівсь обережно й уголос такого не заявив, забрав це дитя, що крутилося під дверима, додому. Не існує на світі найпрекраснішого скакуна, якого б я не відтворив, – подумав собі. Я можу зобразити бойових коней, здоровенних монгольських жеребців, благородних арабських скакунів, коней-героїв, котрі конають, стікаючи кров'ю, та навіть – нещасних в'ючаків, що тягнуть вози з каменем на будівництво, але хто скаже мені, який кінь серед цих усіх найгарніший? Безперечно, я зрозумів, що, говорячи про найпрекраснішого в світі скакуна, падишах має на увазі й хоче бачити найчарівнішого з тих, котрих раніше згідно з усіма канонами та усталеними формами тисячі разів малювали майстри перських країв. Чому?

А щоб я не зміг заробити капшука з золотом. Коли заздрісники кажуть: «Він малює простих коней», то це, насправді, означає, що немає мені рівних у зображенні скакуна. Хто намовив на таке падишаха? Хай там що, але, незважаючи на злі наклепи ворогів, повелитель переконаний, що я – найобдарованіший з-поміж малярів, і втішається моїми роботами.

Несподівано моя рука шалено заводила пензлем, немов хотіла показати, що треба бути вищим за ті мізкування. Вона одним махом, починаючи з ніг, вивела справжнього, реального коня. Таких коней ви побачите й на вулиці, і на війні. Втомлений, проте доглянутий і здоровий… Потім з тією ж люттю я намалював скакуна сипахія, він вийшов ще кращим. Жоден маляр цеху не спроможний творити так майстерно. Я б ще видобув зі своєї пам'яті якогось скакуна, та мене зупинив хлопець з палацу: «Одного досить».

Взявши аркуша, він уже намірився був іти. Я затримав його. Було ясно як божий день, що ті падлюки не дадуть мені за щойно намальованих коней навіть ламаного мідяка.

Вони не дадуть мені торбини із золотом, якщо я малюватиму по-своєму! А якщо не отримаю того гаманця, то залишуся збезчещеним, майнуло мені. «Зачекай-но, ти!» – гукнув я до хлопчака. Ми повернулися до кімнати. Я витряс із капшука два фальшивих, але яскравих венеційських золотих і всунув їх хлопцеві в руку. Той перелякано витріщив очі. «Хлопчику, ти мужній, мов лев», – заспокоїв я його.

Я дістав зшиток із взірцями для ілюстрацій, що його старанно оберігав від чужого ока. Там були зібрані найкращі малюнки, які я бачив за своє життя і чимало з яких скопіював тайкома. До того ж, якщо карликові Джезмі підкинути десять золотих – як я й робив – то та худобина скопіює зі сторінок книг, що зберігаються за сімома замками в султанській скарбниці, найдосконаліші зображення дерев, драконів, птахів, мисливців, воїв. Мій зшиток призначений для тих, хто хоче жити споминами про древніх майстрів і легендами незапам'ятних часів, але, певна річ, він – не для тих, хто прагне пізнати в мініатюрі и живопису світ, де ми існуємо.

Показуючи хлопчакові з палацу малюнки зі свого зшитку, я вибрав з-поміж них найідеальніше зображення коня. Швидко пройшовся по його контуру голкою, проколюючи дірочки, під взірець поклавши чистий аркуш паперу. Зверху на малюнок висипав добру жменьку вугільного пилу і злегка розтрусив його. Отож на спідній аркуш попало якраз вдосталь пилу. Я зняв узірець. Форма коня, вималювана цятками вугільного пилу на спідньому аркуші, фактично була готова. Побаченим я лишився вдоволений.

І взявся за калям. З натхненням, що зійшло на мене, я спритними впевненими рухами з'єднав цятки на папері. Відтворюючи черево, благородну шию, храп, круп цього скакуна, я відчував у душі радість. «Готово, – сказав я. – Ось найпрекрасніший у світі скакун. Всі решта зосталися в дурнях. Їм такого ніколи не намалювати».

Дитяті з сараю я всунув у руку ще три фальшивих золотих, щоб остерігався й не доніс падишахові, з яким «натхненням» я творив. Наостанок натякнув хлопчакові, що додам йому ще золота, коли отримаю свою торбину. А той тільки й мріяв, щоб ще раз прийти й побачити мою жінку, на яку ввесь час витріщався. Багато хто гадає, що добрий художник – це той, хто гарно малює коня. Насправді, щоб бути найкращим майстром, недостатньо просто намалювати ідеального скакуна, треба, щоб падишах та його безголове оточення вірили: ви – художник, якому немає рівних.

Виводячи пензлем дивовижного скакуна, я можу бути тільки самим собою.

46. Про мене скажуть – убивця

Ну що, ви здогадалися з того, як малював коня, хто я?

Тільки-но почувши, що просять зобразити скакуна, я відразу здогадався, що то – ніякі не змагання, вони хочуть таким чином упізнати мене. Я немов відчув, що мої проби коней, виконані на грубому папері, лежали на дні колодязя разом із трупом бідолахи Заріфа-ефенді. Та з моїх зображень скакунів аж ніяк не визначиш, що я за птиця, в них намарне шукати огріхи чи вистежувати особливості манери – її немає. Тож я нібито був упевнений, що мене не впізнають, проте, відтворюючи коня, запанікував: чи справді все так є? Чи не міг я, працюючи над конем до книги Еніште, допуститися якоїсь хиби, котра б виказала мене? Переді мною стояло завдання намалювати коня, не схожого на ті, що зображав раніше. Тож цього разу, малюючи, я не був собою, – стримував свої пориви.

Але хто ж я тоді є? Невже я той, хто заховав у собі дива живопису, щоб довічно служити стилеві нашого малярського цеху? Чи я є тим, хто однієї днини переможе й виведе на папері омріяного скакуна?

Зненацька я відчув, як нуртує в мені художник. І злякався. В мене мов уселився якийсь чужий дух, він стежив за мною, а я його соромився.

Я наперед знав, що не зможу всидіти вдома, й вихопився надвір, понісся чорними вулицями. Шейх Осман Баба в своєму «Менакипнаме» [176]176
  «Менакипнаме»– книга казань, легенд.


[Закрыть]писав, що справжньому мандрівному дервішеві, аби відірватись од шайтана, котрий живе в душі, потрібно блукати до кінця своїх днів, ніде надовго не зупиняючись, а сам шейх, коли йому було вже шістдесят сім років, а за плечима зосталося безліч пройдених міст, не витримав і здався шайтанові, від якого намагавсь утекти. В такому віці талановитий художник досягає Аллахової пітьми, сліпне, й сам того не бажаючи, оволодіває певним стилем, та водночас маляр є й урятованим від будь-яких проблисків будь-якого стилю. В такому віці.

Я, ніби чогось шукаючи, тинявся вуличками махаллє Беязит, базаром Тавукчулар, безлюдним майданом Есірпазари, а довкола мене витали приємні пахощі з крамниць, де торгували махаллебі [177]177
  Махаллебі– молочний кисіль, зварений на рисовому борошні (тур. араб.).


[Закрыть]та чорбою. [178]178
  Чорба– юшка (тур.).


[Закрыть]Я минав цирульні, будинки, де пропонували свої послуги прасувальники, – двері всюди вже були зачинені, пройшов повз старого пекаря, який, рахуючи гроші, звів очі й здивовано подивився на мене, повз бакалійника, від якого линув чарівний, ніби мускусний, аромат маринадів та солоної риби. Мою увагу привернули ясні кольори товарів у крамниці спецій, крамар і досі щось важив. Я зайшов туди і, ніби сластолюбець, що пожадливо зиркає на когось, став при світлі лампи розглядати мішки з кавою, інжиром, корицею, різнокольорові коробки з жувальною смолою, купи анісу, чий запах відразу вдарив мені у ніс, кмину, чорнушки, шафрану. Мені то хотілося запхати все це собі до рота, то відтворити – +– на чистому аркуші паперу.

Я заглянув у місце, яке називав безплатною харчевнею для опечалених, – її краще було 6 назвати харчевнею для волоцюг, – тут я двічі попоїв минулого тижня. До опівночі двері забігайлівки лишалися відчиненими для всіх, хто про неї знає. Всередині сиділо кілька приблуд, схожих на конокрадів чи на тих, за ким давно плаче шибениця, від безнадії й розпачу їхні очі дивилися відсутніми поглядами: вони, ніби в курців опіуму, блукали десь потойбічними райськими світами; ще тут були якісь два жебрацюги, котрі вдавали з себе ремісників, навіть якийсь челебі, [179]179
  Челебі– тут: респектабельна людина, пан.


[Закрыть]що сидів окремо від цієї компанії в закутку. Наклавши собі повен сахан голубців з м'ясом та поливши їх йогуртом, добряче притрусивши червоним перцем, я вмостився біля того челебі.

Щоночі мене поглинає гіркий смуток. Браття мої, браття, ми труїмося, гниємо, вмираємо, живучи дряхліємо, по шию вгрузаємо в багнюці, своїх злиднях… Інколи, ночами, я бачу, як він вилазить з колодязя, кидається ззаду на мене. Але ж ми його поховали, засипали як слід землею, він не може піднятися з могили.

Я гадав, що челебі, ввіткнувшись носом у миску з юшкою, забув про все на світі, однак він виявився охочим до розмови: може, це знак, що його мені посилає Аллах? Так, м'яса нам не пошкодували, голубці дуже смачні, – озвався я, а потім запитав свого співрозмовника, хто він. Челебі відповів, що, закінчивши в двадцять років медресе, влаштувався секретарем в Аріфа-паші. Я не розпитував його, чому він зараз не з пашею або не в мечеті, або не вдома під теплим жінчиним боком, а сидить у цьому розбійницькому кублі. Він теж поцікавився, хто я, звідки.

Я на хвилю задумався, а потім відповів:

– Мене звати Бехзат. Я з Ґерата, з Тебріза. Найвеличніші мініатюри – моя робота, найнеймовірніші дива створив я. «Поглянь, Бехзатовий малюнок не відрізниш від реальності», – так уже століттями говорять у кожному малярському цеху Персії та арабських країв, де творяться мініатюри.

Звичайно, це був не дуже вдалий приклад. Адже мої малюнки відображають не те, що бачить око, а те, що бачить розум. Та, з іншого боку, малюнок, як вам відомо, втіха для ока. Поєднайте ці дві думки, і перед вами постане мій світ.

Тобто:

Алеф [180]180
  Літера арабського алфавіту.


[Закрыть]:Малюнок втілює те, що бачить розум, для того, щоб радувати око.

Лам [181]181
  Літера арабського алфавіту.


[Закрыть]:Малюнок вбирає в себе все те, що бачить у світі око, вбирає настільки, наскільки воно служить добру.

Мім [182]182
  Літера арабського алфавіту.


[Закрыть]:Звідси, краса – це те, що й так знає розум, і те, що заново відкриває для себе око.

Чи зрозумів ти, мій бею, що в двадцять років закінчив медресе, суть сказаних мною слів, які я дістав з глибин душі? Ні. Ти просидів біля свого ходжі в якомусь закинутому медресе три роки, платив по двадцять акче за урок – за них нині можна купити двадцять паляниць хліба – і навіть не знаєш, хто такий Бехзат. Мабуть, це ім'я ні про що не говорить і твоєму ходжі. Хто ж він, Бехзат? Гаразд, розповім.

– Я малював усе, абсолютно все: нашого пророка, котрий в оточенні чотирьох халіфів сидить у мечеті біля зеленого міхрабу; [183]183
  Міхраб– ніша в мечеті (араб.).


[Закрыть]знову-таки – нашого Пейгамбера [184]184
  Пейгамбер– в мусульман шаноблива назва пророка Магомета.


[Закрыть]Магомета, але вже в іншій книзі, – він злітає на сьоме небо раю в ніч Міраж, а несе його на собі кінь на ймення Бурак; Іскандера, котрий б'є у величезну литавру храму на березі моря, – він боїться хижих звірів, яких розбудила морська буря; тридцять першого падишаха, що під мелодії уда насолоджується спогляданням гаремних красунь, котрі плавають голими у водоймі; молодого борця, який похвалявся перемогти свого вчителя, бо вже вивчив усі прийоми, а в результаті зазнав поразки в присутності падишаха – наставник поклав його на лопатки завдяки останньому прийомові, якого ніколи не показував невдячному учневі; малих Лейлу та Маджнуна, котрі у школі переймаються одне до одного вогнем кохання, стоячи на колінах і читаючи Куран-и Керім, стіни школи були розписані надзвичайно тонко; і сором'язливих, і безсоромних закоханих, але всі вони ніяк не зважаться подивитись одне одному в очі. Я зображав будівництво палаців з каменю, покарання злочинців тортурами, орлів у леті, кумедних зайців і підступних тигрів, кипариси й чинари, гайвороння, яке завжди в мене вкривало пагорби, смерть, поетів, що змагаються, бенкети переможців і таких, як ти, яким нічого не потрібно, окрім своєї чорби.

Чемненький секретар досі не перелякавсь, він навіть усміхався, маючи мене за якогось веселуна.

– У «Бостані» Сааді є одна оповідь, яку дуже люблю, – сказав я. – Твій ходжа, мабуть, змушував тебе її читати, тож вона тобі знайома. Пригадуєш: під час полювання король Дара віддаливсь од свого оточення й піднявся на пагорб прогулятись. Аж тут назустріч йому суне якийсь невідомий чолов'яга, здавалося б, явно небезпечний. Король наполохався й, не злазячи з коня, миттю схопив лука. Та бородатий чоловік заблагав його: «Зачекайте, Ваша Величносте, не стріляйте, невже ви не пізнаєте мене! Придивіться, чи ж я не той ваш конюх, якому ви сотні разів доручали опікуватися своїми скакунами й збруєю? Хіба не пам'ятаєте, як часто ми зустрічалися? Я ж упізнаю вигляд, масть, норов кожного з сотень ваших скакунів. Як же це? Ви так часто бачите своїх рабів, якими правите, й не звертаєте на нас ніякої уваги?»

Вихованець учителя медресе за двадцять акче в день злякано позирав на мене і водночас чекав подальшої розваги. Мені захотілося кинути ложку об підлогу й утекти звідси, проте я зберігав спокій.

– Король, конюх, а особливо скакуни на малюнку зображені так, що художники вже сотню літ не перестають їх змальовувати, наслідуючи Бехзата. Кожен зі скакунів, яких Бехзат витяг на світ зі своєї уяви та з серця, давно став узірцем майстерності. Сотні малярів – у тому числі і я – виводять тих коней з пам'яті. Ти коли-небудь бачив зображення коня?

– Мудрець із мудреців, великий учитель мого покійного ходжі, передав йому в спадок одну магічну книгу. В ній я бачив крилатого коня.

Задушити мені цього нехлюя, ткнувши головою в миску з чорбою, чи слухати далі, як він розхвалює переді мною хтозна-яку паршиву копію малюнка коня, яку бачив єдиний паз за все своє життя? Він же, як і його ходжа, всерйоз сприймає легенди з «Acaip-ül Mahlukat». Та я знайшов третій шлях: кинув ложку й мов обпечений вилетів з харчівні надвір. Блукав довго, але, зайшовши в своє закинуте текке, відчув, як мене огорнув спокій. Позамітавши й помивши тут підлогу, я просто вслухався в тишу, нічого не роблячи.

Потім дістав дзеркало, яке ховав тут, і обпер його об підставку для книжок, взяв робочу дошку, поклав на неї великий аркуш паперу й спробував, дивлячись у дзеркало, намалювати власне обличчя. Я працював довго й терпляче. Врешті, побачивши, що як не крути, а лице на папері не схоже на моє відображення в дзеркалі, я страшенно розхвилювався – на очі накотилися сльози. Як же роблять портрети венеційські художники, про яких стільки ляпав язиком Еніште? В якусь мить я пересів на інше місце й подумав: якщо відтворювати обличчя звідси, то, можливо, я таки вийду схожим на самого себе.

Пославши тисячу проклять у бік європейських малярів та Еніште, я витер намальоване й знову, дивлячись на себе в дзеркалі, взявся за роботу.

Аж далеко потому, немов прочунявшись, промчавши десятками вулиць, я побачив, що перебуваю біля цієї клятої кав'ярні. Я й уявлення не мав, як тут опинився. Коли зайшов усередину, мені стало так прикро и соромно за те, що затесався в коло цих нікудишніх малярів і каліграфів, що на лобі аж піт виступив.

Я спиною відчував, як вони стежать за мною, штовхаючи один одного, кивають пальцями в мій бік і посміхаються. Намагаючись триматися природно, я примостивсь у закутку. Мої очі, бігаючи, шукали інших, справжніх художників, моїх улюблених побратимів, з якими я навчався в майстра Османа. Безсумнівно, вони теж виводили сьогодні пізно ввечері скакунів, як останні дурні, сприйняли те змагання всерйоз і вимотали собі всі нерви.

Меддах-ефенді ще не розпочав оповіді. Та ще й малюнок не повісили. Тому я був вимушений поспілкуватися з братією в кав'ярні.

Що ж, викладу вам усе начистоту, як було діло: я, як і всі, сипав дотепами, розповідав сороміцькі історії, цілувався з друзями, даючи волю рукам, вставляв у розмову каламбури, жонглював словами, розпитував, як поживають молоденькі підмайстри, як і всі, в'їдливо говорив про наших ворогів, а вже коли розійшовся, то дозволяв собі й мацати когось чи цілувати в шию. Я так поводився, але якусь частину моєї душі поглинули жорстоке безголосся, байдужість, що завдавало мені невимовного болю.

Знову-таки, граючи словами, я став порівнювати пісюри знайомих, про яких ми пліткували, та свій власний з калямом, очеретиною, колонами кав'ярні, сопілкою, стовпом, пореєм, дерев'яним молотком, солодким льодяником на паличці, сосною й двічі з цілим всесвітом. А коли ми завели мову про сідниці гарненьких хлопченят, я почав називати їх помаранчами, інжиром, кадаїфом, [185]185
  Кадаїф– кондитерський виріб з цукровим сиропом.


[Закрыть]подушечкою, животиком з пуповинкою. У відповідь один із моїх ровесників порівняв свій інструмент зі щоглою корабля та жердиною скомороха, але балагурив нездало, сам собі не вірячи. Я, окрім усього, робив недвозначні натяки каліграфам і вродливим юнакам, ще жартома натякав на обвислі очеретини старих майстрів, на те, які вишневі вуста в наших нових підмайстрів, на те місце, де (як і я) ховають гроші обдаровані маляри (ми називаємо його непристойним закапелком), гиготав, що в мене вино не з трояндовими пелюстками, а з опієм, згадував останніх майстрів Шираза й Тебріза, розказував, що в Халебі каву змішують з вином.

Іноді один з моїх двох духів перемагав іншого, виривався вперед, залишаючи того десь позаду, і мені здавалося, що нарешті забув мовчазну, нерадісну сторону своєї душі. В такі миті я згадував святкові дні зі свого дитинства, радощами яких ділився з кожним. Та попри жарти, обійми й поцілунки, в мені десь глибоко засіло те безголосся, через яке не відступав мій біль, я почувався чужим і самотнім у цій компанії.

Хто вселив у мене той мовчазний і немилосердий дух, що змушував уникати людей і всякчас собі докоряти? Ні, то не дух, а джин. Його вселив у мене шайтан? Але я-бо знаходив спокій не в непристойностях, яких вимагає від нас «лукавий», а навпаки – у внутрішній тиші та світлих оповідях, котрі наснажують душу.

Напившись вина, я розповів дві історії, сподіваючись, що вони принесуть мені жаданий спокій. Зеленоокий підмайстер якогось каліграфа, високий, блідолиций, але з рожевою шкірою, прикипів поглядом до моїх очей і слухав мене, ловлячи кожне слово.

ДВІ ОПОВІДІ ПРО СТИЛЬ ТА СЛІПОТУ, РОЗКАЗАНІ ЗАДЛЯ ВТІХИ САМОТНЬОЇ МАЛЯРСЬКОЇ ДУШІ

Алеф

Ідея відтворювати скакуна з натури вперше народилася не в європейських художників, як гадають, а у великого казвінського майстра Джемалеттіна. Після того як правитель Аккоюнлу Узун Хасан завоював Казвін, сивочолий майстер Джемалеттін заявив, що не тільки з радістю підключиться до роботи в малярському цеху переможця, а й ходитиме з ним у походи, бо хоче змалювати справжні сцени війни. За свої шістдесят два роки цей видатний живописець ніколи не бачив запеклих боїв, але зображував коней, вершників і воєнні баталії. Вперше потрапивши на війну, він так і не встиг бодай краєм ока глянути, як з усієї сили врізаються одна в одну шеренги скакунів, – постріл гармати з ворожих рядів осліпив його й, окрім того, залишив без обох рук по зап'ясток. Як і всі великі майстри, старий Джемалеттін і без того готувався прийняти сліпоту, як Аллахів дар, а те, що позбувся рук, теж не вважав великою втратою.

Пам'ять маляра криється не в руках, як твердить дехто, а в розумі та серці, отемнівши ж, я віднині зарітиму перед собою справжніх бездоганних скакунів, ті панорами й малюнки, котрі називають видивами Аллаха, сказав він.

Щоб поділитися тими дивами з цінителями мистецтва, Джемалеттін узяв собі в учні зеленоокого підмайстра каліграфа, високого на зріст, блідолицого, але з рожевою шкірою тіла; він розповів йому, як би, тримаючи в руках пензля, зобразив скакунів, що несуться в нього перед очима в Аллаховій пітьмі, й велів підмайстрові це все записати. Після смерті вчителя вродливий каліграф уклав тритомне видання оповідей про триста три способи зображення коня, робота над якими в будь-якому разі мала починатися з виведення передньої лівої ноги. Книжки називалися: «Зображення коней», «Коні в русі», «Кохання коней». Довгий час вони були надзвичайно популярними на території володінь Аккоюнлу, породили чимало нових творів на цю тему. Маляри слідували настановам цього видання, деякі художники та їхні учні завчали книжки напам'ять, усі використовували їх як посібники із зображення скакунів. Однак після того, як Аккоюнлу був стертий з лиця землі й перські краї завоювала ґератська мініатюра, книжки ті забули. А згодом Кемалеттін Риза з Ґерата в своїй книжці «Коні сліпого» піддав твори Джемалеттіна нещадній критиці, вимагаючи їх спалити. Безперечно, його твердження були слушними: в жодній з трьох книжок Джемалеттін з Казвіна не описав Аллахового скакуна, оскільки всі його описи – штучні; старий маляр розповів свої видива тільки після того, як на якусь нещасну мить пізнав справжню війну, та й то – один-єдиний раз. Свого часу султан Мехмед Фатіх пограбував скарбницю правителя Аккоюнлу Узуна Хасана, й твори Джемалеттіна потрапили до Стамбула, тож не треба дивуватися, коли зрідка зустрічаєте вже в стамбульських виданнях деякі з отих трьохсот трьох описів зображення коней чи навіть самі малюнки, зроблені згідно з приписами казвінця.

Лам

У Ґераті та Ширазі сліпота талановитого маляра, якої він досяг наприкінці життя внаслідок непосильної праці, вважалася не просто здійсненням прагнення майстра отемніти, а разом з тим і возвеличувалася як дар Аллаха за старання та хист. Тому-то в Ґераті певний час із підозрою ставилися до тих майстрів, що на схилі літ досі не осліпли. Це спонукало багатьох древніх малярів шукати на старості літ способів, як отемніти. Деякі з них уславилися тим, що осліплювали себе самі, аби не малювати для іншого шаха, не працювати в зміненому стилі. І так тривало дуже довго. Однак Ебу Саїд, онук Міран-шаха з роду Тимура, задав нові правила гри в малярському світі, оголосивши, що наслідування сліпих гідне більшої пошани, аніж саме отемніння. Наштовхнув Ебу Саїда на таку ідею старий майстер Кара Велі. Певна річ, що художник, отемнівши, зможе побачити в пітьмі Аллахового коня, але справжній хист – це дивитися на світ очима сліпого, – переконав він володаря. І в підтвердження цих слів Кара Велі, який, незважаючи на добрих шістдесят сім років, мав хороший зір, швидко зобразив скакуна, не дивлячись на аркуш паперу перед собою й не задумуючись. Міран-шах улаштував на підтримку Кари Велі справжнє свято: німі меддахи розповідали історії, а глухі музиканти вигравали на удах, наприкінці гулянь зображеного видатним майстром коня порівняли із скакунами, створеними іншими великими малярами, і жодних розбіжностей між роботами не виявили. Міран-шах був приголомшений, а легендарний Кара Велі ще раз нагадав йому: майстерний художник – незалежно від того, сліпий він чи зрячий – завжди бачитиме коня таким, яким його бачить Аллах, і зрітиме перед собою одні й ті самі форми цієї тварини. На думку Кари Велі, зрячий маляр нічим не відрізняється від сліпого – тоді-бо ще не існувало європейських винаходів, які ми називаємо «стилем» та «манерою», й руки художників виводили однакових скакунів. Зображення коней великого маляра Кари Велі служили мусульманським майстрам узірцями для наслідування сто десять років. Що ж до його долі, то сам він після поразки Ебу Саїда та закриття малярського цеху перебрався з Самарканда до Казвіна, а за два роки по тому був осліплений і вбитий вояками молодого шаха Нізама за те, що намагався заперечити й осквернити аят Куран-и Керіму, в якому сказано так: «сліпий та зрячий – одне одному не рівня».

Можливо, я розповів би підмайстрові з чарівними очима ще й третю оповідь про те, як Бехзат сам себе отемнив, про те, що він ніколи не покидав Ґерата, розказав би, чому перестав малювати відтоді, як його силоміць перевезли до Тебріза. В мене в голові вертілися й інші легенди, почуті від майстра Османа, та мою увагу привернув меддах. Звідки я знав, що сьогодні він розповідатиме шайтанову історію?

«Найперший шайтан – це той, хто говорить «я»! Шайтан – це той, хто володіє стилем, шайтан – той, хто ділить світ на Схід і Захід», – хотілося вигукнути мені.

Закривши очі, я намалював для меддаха на грубому аркуші паперу шайтана, так, як собі його уявляв. Поки працював, сам меддах і його учень, інші маляри, всілякі цікаві типи реготали, підганяючи мене.

Як на вас, я маю власний стиль? Чи він з'являється тільки тоді, коли вип'ю вина?