Текст книги "Мене називають Червоний"

Автор книги: Орхан Памук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 34 страниц)

Чи вірив я сам собі? В свої жорстокі слова?

– Те ж саме говорив мій дядько, – прошепотів Кара, – але він жив надією на краще.

ОСОБЛИВОСТІ ЛЕЙЛЕКА

Я бачив його підпис – грішний художник Мустафа-челебі. Він-бо не сушить голову над питаннями: чи є в нього власна манера, чи потрібна вона взагалі, а якщо потрібна, то чи варто її увічнювати, як роботи древніх майстрів, чи дозволяє скромність підписувати мініатюру. Він просто з усмішкою на обличчі й відчуттям тріумфу в душі ставить свій підпис.

Мустафа-челебі сміливо пішов прокладеною мною для нього стежиною й, зустрівши дорогою образи, які раніше ніхто не наважувався відтворювати, переніс їх на папір. Мій учень показує, як склярі обертають і видувають скло, виплавлене в печі, аби виготовити з нього блакитні карафки та зелені флакони, як під час народних гулянь каруселі з кіньми метко виводять у повітрі дугу, як селяни чавлять насіння й роблять олію, як ревуть гармати, оточивши ворогів; він до найменших деталей змальовує наші рушниці, їхні дула та запали, шматки шкіри, голки та колодки в руках чоботарів, що зосереджено схилилися над взуттям, яке шиють. Він дивиться на ці речі так само, як я, тому й малює, ніколи не нарікаючи, що древні майстри часів Тимура, легендарні казвінські художники, такого не малювали. Окрім того, він – перший мусульманський маляр, який, щоб проілюструвати «Сефернаме», їздив на війну й повернувся звідтіля живим-здоровим. Бажання штовхало його побачити на власні очі ворожі фортеці, гармати, армії, поранених коней, що стікають кров'ю, воїв у муках агонії та трупи.

Спершу я впізнавав його роботи за манерою, потім – за темами, а ще згодом – за дрібницями, на які ніхто не звертає уваги. Я можу зі спокійним серцем залишити на його відповідальність яку завгодно мініатюру, будучи впевненим, що він і розмітить, і розмалює сторінку, не знехтувавши жодною деталлю. Тож було б справедливо, якби він зайняв моє місце головного маляра. Але він настільки нервовий і самозакоханий, настільки звик принижувати інших майстрів, що ніколи не зможе управляти людьми, – від нього всі розбіжаться. Він гадає, що з його неймовірною працелюбністю потрібно ілюструвати книги самому замість цілого малярського цеху. І таки проілюструє, якщо захоче. Він видатний майстер. Знавець своєї справи. Любить і цінує себе. Це велике щастя.

Якось я без попередження нагрянув до нього додому й застав його за роботою. Побачив сторінки, котрі він розмальовував на моє замовлення для падишахової книги, недбало зроблені ілюстрації до «Кияфетнаме», отих дешевих книжок придуркуватих європейських мандрівників, що всюди пхають свого носа і принижують нас цими виданнями. А ще побачив один із трьох малюнків, котрі він готував для якогось нахабного паші, що має в домі людину за річ, а ще – малюнки, якими мій вихованець займався для власного задоволення… Роботи – включно з сороміцькими сценами кохання – лежали повсюди: на пюпітрах, робочих дошках, подушках. Високий, стрункий Лейлек працював, наче бджілка, він бігав кімнатою від однієї мініатюри до іншої, то вихоплював ножиці з рук свого підмайстра, що змішував фарби, то наспівував тюркю, [170]170
  Тюркю– народна пісня (тур.).


[Закрыть]то вставляв у свій малюнок якийсь жарт, показував його нам і весело сам із себе сміявся. На відміну від інших малярів, він з моїм приходом не припинив роботи, щоб засвідчити свою повагу. Навпаки – з сяючим від щастя обличчям хизувався переді мною тим, як швидко працює завдяки своєму таланту, Аллаховому дарові та хисту, котрий здобув тяжкою працею. Щоб виконати ту ж саму роботу за той самий час, потрібно було попопріти семи-восьми художникам. Я зловив себе на ось якій потаємній думці: якщо один з трійки моїх малярів – срамотний убивця, то найкраще, якби ним виявився Лейлек. Ще коли він був моїм учнем, я ніколи не радів йому, зустрічаючи по п'ятницях під своїми дверима, так як радів Келебекові.

Він без розбору цінує в зображенні кожну дрібницю, яку здатне помітити око, тому манера його живопису схожа на європейську. Однак, на відміну від художників-ґяурів, мій злодійкуватий Лейлек не дивиться на людське обличчя як на виняткове, не схоже на інші, отож і не відтворює його таким особливим, яким воно є. Як на мене, він просто зневажає людей і майже не приховує того, що їхні лиця йому байдужі. Я переконаний: покійний Еніште не доручав Лейлекові зображати лик падишаха.

Навіть працюючи над найсерйознішою темою, він не може втриматися, щоб не намалювати в якомусь кутку шолудивого пса, котрий не має ніякого відношення до подій на мініатюрі, або ж якогось жалюгідного старця на тлі розкішних, помпезних святкових урочистостей, щоб їх бодай трохи очорнити. Він настільки самовпевнений, що дозволяє собі насміхатися над власними роботами, темами та самим собою.

– Вбивство Заріфа-ефенді нагадує, як брати від заздрощів кинули Юсуфа в колодязь, – промовив Кара, – а загибель Еніште схожа на підступне вбивство Хосрова рідним сином, який накинув оком на його юну дружину Ширін. Всі говорять про те, що Лейлек захоплюється сценами воєн та кривавої, жорстокої смерті.

– Твердити, що художник уподібнюється героям своїх мініатюр, означає не розуміти ані мене, ані моїх найкращих учнів. Нас, художників, видають не теми, котрі замовляють інші і які, по суті, завжди одні й ті самі, нас видають власні приховані відчуття тих тем: їх ми вносимо в малюнок. Наші спокій або гнів помітять у зображеннях людей, скакунів, дерев; ми працюємо з тим натхненням або сумом, які наганяють кипариси, що тягнуться до неба на наших малюнках, або ж прагнемо отемніти, виводячи узори на стінах, світло, що наче просочується з мініатюри, – то наше відчуття смирення й терпіння, які ми переносимо на папір… Ось такі наші потаємні символи-послання. Це не ті коні, які завжди однакові й ніколи не рухаються. Показуючи, який кінь буйний та швидкий, художник не передає власні лють та швидкість. Намагаючись намалювати коня в ідеалі, він доносить до нас ту любов, яку відчуває до багатства світу та його Творця, малює в кольорах любов до життя. Ось і все.

42. Моє ім'я – Кара

Переді мною та майстром Османом лежали сторінки до різних книг, якась із них містила прописні помилки, якась була не розмальована, а якусь лишили недоробленою на півдорозі. Ввесь пообідній час ми розглядали одну за одною ілюстрації, оцінюючи їх, розмовляючи про ті з них, що стосувалися книги Еніште, та про наших художників. Люди начальника султанської варти перетрусили домівки малярів і краснописців, зібрали аркуші, над якими ті працювали, і принесли все це добро нам (деякі роботи взагалі не належали до жодної з наших книг, а деякі вкотре підтверджували, що майстри цеху виконують жалюгідні замовлення на стороні заради кількох акче). Ми думали, що «шанобливі» посіпаки начальника султанської варти вже не повернуться, аж тут один із них, найбільш самовпевнений, увійшовши, наблизився до великого майстра й дістав з-за кушака складений аркуш паперу.

Спершу я подумав, що це один з прохальних листів якогось батька, який хоче віддати свого сина в науку. Знайшовши вихід на головного маляра цеху, він скористався слушною нагодою. Тому я не надав тому паперові жодного значення. З блідого світла, яке проникало знадвору, я зрозумів, що заходить сонце, тож, аби відпочили очі, виконував ними ті ж вправи, що й древні майстри Шираза, які боялися осліпнути замолоду: намагався дивитися відсутнім поглядом у далеч, не зосереджуючись на якісь точці. Й тільки тоді, коли майстер, узявши до рук листа, здивовано глянув на нього, я здогадався, від кого лист. Ніжний колір аркуша, його форма змусили забитися моє серце. Лист був такий самісінький, як ті, що Шекюре передавала мені через Естер. «Як дивно!» – мало не бовкнув я, ніби останній дурень. Адже до цього послання Шекюре, як і до першого, був доданий малюнок! Майстер Осман заходився роздивлятись малюнок, а листа віддав мені, побачивши, що я вже збагнув, од кого він.

«Бею мій Каро, аби що-небудь вивідати, я посилала Естер до Калбіє – вдови небіжчика Заріфа-ефенді. Калбіє показала їй оцей малюнок на грубому папері, який передаю тобі. Потім я сама ходила до Калбіє, переконувала її, благала й таки змогла роздобути той аркуш паперу, щоб допомогтисправі. Аркуш знайшли разом із трупом Заріфа-ефенді, який витягли з дна колодязя. Калбіе заприсягла, що її покійний чоловік ніколи не зображував коней. Тоді хто намалював оце? Люди начальника султанської варти обшукали дім. Терміново посилаю тобі малюнок з кіньми – зволікати немає часу. Діти цілують тобі руку. Твоя дружина Шекюре».

Я уважно двічі перечитав останні слова з листа моєї красуні, тішився ними, наче дививсь на чарівні червоні ружі в садку. Майстер Осман тим часом пильно розглядав крізь лінзу зображення на папері. Я теж припав до лінзи очима й відразу здогадався, що розмиті контури чорнила – не що інше, як коні, виведені одним махом у манері древніх малярів. Художник набивав у такий спосіб руку.

Майстер Осман мовчки прочитав листа Шекюре й запитав:

– Хто ж автор малюнка? – Й сам відповів: – Звісно ж, той самий художник, який зобразив для Еніште скакуна.

Він настільки впевнений? Ми ж бо не можемо дати остаточної відповіді на запитання, хто намалював коня? Отож, вибравши з-поміж дев'яти ілюстрацій ту, яка містила коня, ми знову стали її вивчати.

То був гарний, благородний гнідий кінь, від якого не відведеш погляду. А чи справді не відведеш? Ще коли жив Еніште, та й потім, коли я залишився з мініатюрами сам на сам, у мене було вдосталь часу, щоб роздивитися цього скакуна, проте мій погляд ніколи на ньому не зупинявся. Так, кінь – чудовий, однак нічим не особливий, занадто вже просто намальований, ми навіть не могли здогадатися, чия він робота? Масть тварини – гніда, але не фінікова, а своєрідна каштанова, місцями – тьмяні домішки червоного. То був скакун, якого я безліч разів зустрічав на сторінках інших книжок. Будь-хто здогадається, що живописець виводив його з пам'яті, не задумуючись і не відриваючи руки.

Ми прикипіли до зображення скакуна, наче ті, хто прагнуть докопатися до якоїсь таємниці. І тепер у тому коні я відкрив для себе красу, що немов парувала в мене перед очима, та силу, яка змушувала дивуватися внутрішньою всеосяжністю та життєвою глибиною малюнка. «Хто ж той маляр із золотими руками, котрий відтворив коня таким, яким його бачить Аллах?» – запитував я себе, ніби забув, що він – ниций убивця. Здавалося, переді мною – живий кінь, хоча, з іншого боку, я усвідомлював, що він – намальований. Я був зачарований цими двома відчуттями, й мініатюра в моїх очах здавалася цілісною та бездоганною.

Ми порівняли розмиті водою зображення скакунів, над якими працювали задля практики, з конем на ілюстрації до книги Еніште. Не було жодних сумнівів, що в обох малюнків – один автор. І там, і там – скакуни непорушні, перша асоціація, пов'язана з ними – спокій, вони – міцні, зарозумілі та вишукані водночас. Кінь до книги Еніште зачудував мене.

– Цей кінь вийшов у нього таким гарним, що людина, побачивши його, негайно дістане аркуш паперу і захоче створити таке саме зображення, а потім її не полишатиме бажання малювати все підряд.

– Найкраща похвала для художника – сказати, що його робота викликає бажання взятися за пензель, – відповів майстер Осман. – Та зараз ми роздумуємо не над хистом того ібліса, а над тим, хто він. Небіжчик Еніште не говорив, до якої оповіді належить кінь?

– Ні. Але, як уявляв собі дядько, це – один із звичай них скакунів держави, якою володіє й управляє наш могутній падишах-ефенді. Чудовий кінь – кінь Алі Османів. Він має вказувати венеційському дожеві на багатство султана й ту безліч країв, над якими падишах володар. Кінь мав бути зображеним у стилі європейських майстрів, тобто не таким, яким його бачить Аллах, а міцнішим, кращим, реальнішим, він мав би бути тим конем, якого знають конюхи, який живе у стамбульських стайнях. Тоді б це був знак для венеційського дожа, що наші маляри почали малювати й дивитися на світ так само, як їхні, що османці наслідують венеційців, і дож прийняв би дружбу султана, змирився б з його могутністю. Коли людина починає малювати по-іншому звичайного коня, то й по-іншому дивиться на світ. Але попри всю свою незвичайність, цей скакун створений у манері майстрів древності.

Мене мов магнітом тягло до коня на папері, про якого ми стільки розмовляли. У нього був відкритий рот, і серед зубів проглядав язик. Очі горіли. Ноги – міцні й вишукані. Малюнок сам творить легенду? Чи ті, хто про нього розповідають іншим? Майстер Осман повільно водив лупою над зображенням коня.

– Що він хотів висловити цим малюнком? – щиро запитав я. – Чому цей кінь існує? Чому саме він?! Що таке він?! Чому його зображення не дає мені спокою?

– Покровителі книжкової справи, падишахи, шахи, паші, стараються, щоб ілюстрації, які вони замовляють, як і книжки, сповіщали про їхню велич і могутність, а непосильна праця художників, аж до втрати зору, та надмір сухозлітки на сторінках служать для них ознакою власного багатства. Якщо малюнки відповідають таким вимогам, тоді вони для володарів – гарні, – промовив майстер Осман. – Красива мініатюра важлива, як доказ цінності малярського хисту, винятковості дару, який рідко зустрінеш. Хист можна порівняти з тонкою плівкою золота на малюнку – його мало, але воно дороге. Тим же, хто розглядає мініатюри, гортає сторінки книжки, подобається зображення коня як Аллахового створіння, або як істоти, породженої уявою. Такі люди цінують подібність скакунів на ілюстраціях, тямлячи, що малюнки об'єднують спільні теми, сюжети; відчувають, де істина, завдяки хистові митця. А для нас краса мініатюри починається з глибини її сутності та тонкощів. Знаючи, що на цій сторінці, окрім зображення коня, залишився слід від руки вбивці, іблісовий знак, ми, певна річ, ще краще розуміємо малюнок. Але додам, що перед нами не тільки гарний малюнок, а й гарний кінь. Це якщо поди витися на тварину як на саму по собі, а не як на її зображення.

– Коли дивитеся на коня як самого по собі, а не на його образ, то що ви бачите?

– Судячи зі зросту цього скакуна, він – далеко не міділлі, його шия довга й дугаста, отже, перед нами добрий біговий кінь, спина – гладенька й пряма, отже, тварина годиться для довгої подорожі. Стрункі ноги свідчать про спритність і швидкість, вони такі ж, як в арабського жеребця. Однак скакун – не арабської породи, оскільки його тулуб – довгий і товстий. Як пише бухарський вчений Фадлан у своєму «Байтарнаме», [171]171
  «Байтарнаме»– книга ветеринара (пер. тур.).


[Закрыть]граційні ноги коня вказують на те, що коли на його шляху забурлить річка, він не злякається, не встане диба, а легко перескочить її. «Байтарнаме» Фадлана існує в чудовому перекладі нашого придворного ветеринара Фуюзі, я завчив той твір напам'ять, у ньому є прекрасні слова про бігового коня, й мені важко втриматися, щоб не процитувати їх, дивлячись на гнідого скакуна, який ось перед нами: в коня можуть бути чарівні очі, наче в газелі, вуха – мов листя очерету, а між ними – широкий проміжок; у доброго коня невеликі зуби, лоб – опуклий, а брів немає, шия – довга, грива – пишна, його храп малий, а плечі вузькі, спина пласка; його круп – повний, кінь високий у холці, груди – широкі, а стегна – м'ясисті. Ступаючи, він немов кланяється в обидва боки.

– Сказано, неначе про нашого гнідого скакуна, – промовив я, не відводячи зачарованого погляду від малюнка.

– Що ж, тепер ми знаємо, яким є наш кінь, – відповів майстер Осман з тією ж зніяковілою усмішкою на вустах. – От тільки шкода, що від нашої розмови ніякого толку: відповіді на запитання, хто автор, вона не дає. Я-бо знаю: якщо в маляра світла голова, він ніколи не змальовуватиме коня з живого взірця. Я переконаний, що мої майстри відтворюють скакунів з пам'яті і одним махом. Ось тобі доказ: переважно вони починають працювати над зображенням копит.

– А чи не тому починають з копит, щоб кінь міг твердо стояти на землі? – запитав я так, ніби за щось вибачався.

Як написано в посібнику із зображення коней Джема-леттіна з Казвіна, ми зможемо належним чином завершити малюнок скакуна, який почали з копит, тільки тоді, коли тварина існуватиме в нашій пам'яті. А якщо малювати згадуючи та роздумуючи, або з живого взірця – це ще смішніше, то робота починатиметься з голови, за головою йтиме шия, аж потім – тулуб. Нам відомо, що такі зображення, окрім усього, виходять ще й точними. Скажімо, деякі європейські художники, експериментуючи, малюють в'ючних коней, узятих просто з вулиці, й продають свої роботи кравцям або м'ясникам. У цих творінь немає нічого спільного ні з логікою всесвіту, ні з поняттям краси, дарованої нам Аллахом. Однак я впевнений: навіть європейські маляри розуміють, що справжній майстер творить завдяки практиці та власній пам'яті, а не завдяки живим узірцям. Художник завжди наодинці з аркушем паперу. Тож пам'ятати те, що малює, – його найперше завдання. Наш кінь виведений управною рукою. Окрім скритих особливостей маляра, які можна знайти за допомогою «методу недіме», ми сьогодні більше ні до чого не докопаємося. Поглянь-но уважно сюди.

Окуляр майстра Османа повільно мандрував над зображенням диво-скакуна. Здавалося, ніби ми шукаємо місце скарбу на якійсь старій шкіряній карті тонкої роботи.

– Безперечно! – вигукнув я, ніби учень, котрий старається відразу зробити якесь велике відкриття і заслужити прихильність свого вчителя. – Ми можемо порівняти кольори та узори на оббивці сідла з оздобами на сідлах коней з інших мініатюр.

– До тих узорів не торкався пензлем жоден з моїх майстрів. Одяг, килими, намети тощо зазвичай розмальовують підмайстри. Цим ще міг займатися небіжчик Заріф-ефенді, але його ми не беремо до уваги.

– Може порівняти вуха? – схвильовано запитав я. – Кінські вуха…

– Ні. Вуха, як ми знаємо, зображаються у формі листків очерету, це прийшло до нас аж із часів Тимура і не зазнало змін.

«Заплетена грива або місця, де вона розчесана?» – хотів був запитати я й затнувся. З мене було досить гри в майстра-підмайстра. Якщо вже я учень, то повинен і міру знати.

– Поглянь сюди, – промовив майстер Осман тоном лікаря, який показує своєму колезі сліди чуми на людському тілі. У його голосі водночас прозвучали й досада, й цілковита зосередженість: – Ти бачиш?

Лупа в руці майстра перемістилася на кінську голову і повільно віддалялася від малюнка в наш бік. Щоб як слід розгледіти те місце, яке збільшував окуляр, я нахилився до нього ближче.

Якимсь незвичним видавався в скакуна ніс. А саме ніздрі.

– Ти бачив? – перепитав майстер Осман.

Аби остаточно переконатися, що таки розгледів, я нахилився ще нижче, майже впритул до лупи. Те ж саме зробив і майстер Осман. Ще трохи – й ми б доторкнулися один одного щоками. Мені стало страшно від такої близькості з ним, я-бо відчував жорстку бороду майстра, його холодні щоки.

Ми мовчали. Складалося враження, що на ілюстрації, яка лежала за п'ядь переді мною, було намальоване щось неймовірне, й ми з дрожем вивчали те зображення.

– Що то? – ледь зміг прошепотіти я.

– Храпи особливі, – відповів майстер Осман, не відводячи очей од сторінки.

– Чи рука в маляра затремтіла? Чи то огріх?

Ми досі розглядали храпи скакуна, намальовані якось по-іншому, несхоже на інші.

– Оце і є те, про що торочать усі без винятку китайські художники, відтоді як почали наслідувати європейців? Оце і є манера? – глузливо запитав майстер Осман.

Я образився, мені здалось, його кпини спрямовані в бік мого покійного дядька. А небіжчик Еніште говорив: «манера – це коли огріх проривається з глибин духу маляра, але не є наслідком бездарності чи невміння».

Та хоч би що було причиною знайденого нами огріху, – чи то рука майстра, чи то сам кінь, проте, окрім цих храпів, у нас більше не було нічого, аби розпізнати того покидька-вбивцю мого дядька. Адже в розмитих контурах скакунів на аркуші паперу, який витягли з дна колодязя разом із Заріфом-ефенді, неможливо було розгледіти не те що ніздрі тварин, а навіть їхні храпи.

Ми витратили невідомо скільки часу на пошуки зображень коней, створених улюбленцями майстра Османа за останні роки для різних книжок, а також похибок, які допустили маляри, відтворюючи кінські ніздрі. З-поміж двохсот п'ятдесяти ілюстрацій до «Сурнаме», яку майже закінчили, ті, на яких були коні, зустрічалися вкрай рідко, оскільки в книзі йшлося переважно про врочисті паради юрми та ремісничих цехів перед нашим падишахом. До малярського цеху, Ендеруну й гарему послали людей по всі книжки, котрі не зберігаються під сімома замками в скарбниці. Певна річ, на це отримали дозвіл падишаха. Нам доставили книжки, видані нещодавно, й книжки, чиї мініатюри служили взірцями, и ті, що ще тільки мали форму книжки-зшитка.

У кімнаті одного з юних султаничів узяли величенький том «Зафернаме». [172]172
  Зафернаме– опис перемоги (пер., тур.).


[Закрыть]У ньому ми натрапили на ілюстрацію з двох сторінок, де зображено похорон султана Сулеймана Кануні, що помер під час облоги Зіґетвара. Найперше ми роздивилися гнідого коня з білою зіркою на лобі, запряженого в повіз із труною, та чалого жеребця з очима, як у газелі, а ще – печальних скакунів із сідлами, оздобленими золотом на честь похорону султана Сулеймана; обшивка на сідлах була просто казкова. І це все малювали Келебек, Зейтін і Лейлек. Незалежно від того, чи коні тягнуть жалобний повіз на гігантських колесах, чи схиляються в пошані перед своїм ефенді, дивлячись зволоженими очима на вкрите червоною китайкою тіло небіжчика, вони однаково вишукано тримаються й стоять, – у такій манері творили древні майстри Ґерата: одна нога тварини аристократично випростана вперед, друга – твердо впирається в землю. В коней довгі дугасті шиї, хвости – зав'язані, гриви – підстрижені й розчесані, але храп ні в кого не намальований з тим необхідним для нас огріхом. Не знайшли ми хиби храпів і в зображеннях сотень інших коней: ні в тих, котрі на мініатюрі заполонили пагорби довкола процесії, ні в тих, на яких сиділи та з честю проводжали в останню путь султана Сулеймана воєводи, вчені, ходжі.

Щось і нам передалося від того печального настрою. Гірко було бачити книгу, в яку майстер Осман зі своїми художниками вклали стільки сил, такою потріпаною, сумно дивитися на сторінки, які то там, то там пообписували та почеркали гаремні жінки, що розважають султаничів. Чиясь негідна рука під деревом, біля якого полював дід нашого падишаха, написала: «Ефенді мій, Ваша Величносте, люблю вас і чекаю, наче це терпляче дерево». Ось із таким смутком і відчуттям спустошеності ми передавали один одному легендарні книжки, про які я чув од інших, але ніколи не бачив на власні очі.

В другому томі «Хюнернаме», [173]173
  Хюнер– хист (тур.), хюнернаме– опис хисту.


[Закрыть]до чиїх ілюстрацій торкався пензель кожного з трійки майстерних художників, ми зустріли сотні коней: голубуватих, гнідих, чалих, якої завгодно масті, вони дзвеніли бронею й брязкотіли спорядженням, але незважаючи ні на що ступали вишикувані в шеренгах позаду гармат, що ревіли, та піхоти, несучи на собі славних сипахіїв зі щитами й оголеними шаблями в руках. Однак ніде ми не надибали огріху в зображенні храпів. «ї тут чисто!» – вигукнув майстер Осман, розглядаючи сторінку з тієї ж книги, на якій були намальовані Баби Хюмаюн і майдан Алай, де ми перебували: мініатюра була настільки малою, що в її рамках ледве вміщалися праворуч лікарня, палата прийомів та дерева в дворі, й настільки ж великою, якщо враховувати її значимість для нас. На ній воротарі, чавуші, секретарі Дивана сідлали різномастих коней. І знову-таки – жодного огріху, який ми ввесь час вишукували. Ось намет, розбитий на березі річки Кюскюн під час походу прадіда нашого падишаха султана Селіма Явуза на правителя Дулкадіра, а поруч – сцена полювання з червонохвостими чорними хортами на зайців-страхопудів та газеленят із задертими догори задничками, а якогось тигра в плямах, схожих на квіти, собаки залишили стікати кров'ю. Але ні в храпі гнідого скакуна, якого осідлав падишах, ні в храпах коней, на яких із соколами в руках сиділи насторожені сокольничі за пагорбом навпроти султана, ми не помітили нічого, що могло б нас зацікавити.

До настання ночі передивилися сотні коней, створених за останні чотири-п'ять років калямами художників майстра Османа, – Зейтіна, Келебека та Лейлека. Перед нами поставали вкриті бурими плямами руді й чорні скакуни з витонченими вухами – вони належали кримському хану Мехмет Ґірею; коні свинцевої та рожевої масті, що перевалювали через пагорб у військовому поході, і тому їх було видно тільки по тулубу; скакун Ґайдара-паші, який відвойовує в іспанських ґяурів туніську фортецю Халкюл Вад, і фісташково-зелені, червоно-гніді коні іспанців, що дременули від османського війська; чорний кінь, що здивував майстра Османа, – майстер не дібрав, хто ж так малював, аби лиш збутися роботи; червоний кінь, що, нашорошивши вуха, зачаровано слухає голос уда, на якому під деревом грає ічолан; [174]174
  Ічолан– слуга, який мав доступ до гарему (тур.).


[Закрыть]скакун Шебдіз, котрий чекає на Ширін, поки вона купається в озері, залитому промінням місяця, він такий самий сором'язливий, як і його вершниця; коні, на яких вершинки грають у джиріт; вродливий конюх та буйний жеребець… Майстрові Осману це зображення нагадало, що замолоду він його дуже любив і втомлювався, працюючи над ним; золотий кінь кольору сонця, якого Аллах послав, щоб урятувати пророка Ільяса [175]175
  Ільяс– біблійний Ілля.


[Закрыть]від язичників, – але художник помилково прикріпив кінські крила самому Ільясу; благородний чалий скакун з величезним тулубом і малою головою, його господар – султан Сулейман Кануні, що печальними очима дивиться на свого молодого сина-улюбленця, якого вперше взяв із собою на полювання після передчасної смерті трьох інших синів; збурені жеребці, скакуни, що несуться, мов на крилах; потомлені коні, прекрасні коні; коні, яких ніхто ніколи не бачив; скакуни, які ніколи не зійдуть із цих сторінок; коні, котрі неначе ось-ось вирвуться за рамки малюнків тісних сторінок.

Але ніде в зображенні храпів не було огріху, якого ми так шукали.

Проте, незважаючи на смуток і апатію, що поглинули мене та майстра Османа, наші серця ані на мить не покидало хвилювання: вряди-годи ми забували про коней і пірнали в красу малюнка, в кольори, що полонять людину. Майстер Осман, розглядаючи мініатюри, які зробив сам або за створенням яких наглядав, був скоріше збентежений спогадами, аніж заворожений ілюстраціями.

– Рука Касима! – вигукнув він, киваючи на фіолетову траву навколо червоного похідного шатра султана Сулеймана, діда нашого падишаха. – По суті, він не був майстром, проте сорок літ заповнював прогалини мініатюр, малював отаку п'ятилисткову траву з однією квіткою. Помер два роки тому. – Головний маляр помовчав, а потім додав: – Жаль! Дуже жаль! – Його слова перейняли мене до глибини душі, я відчув: щось скінчилося, відійшла якась ціла епоха.

Смеркло. Аж раптом кімната наповнилася світлом, довкола здійнялася метушня. Серце моє закалатало мов навіжене, й усе відразу збагнуло: сюди неждано ввійшов повелитель світу, Його Величність падишах. Я кинувся йому в ноги. Поцілував поділ його вбрання. В голові замакітрилося. Я не наважувався підвести очі.

Та падишах уже розмовляв з майстром Османом. Мене обійняло полум'я гордості: я-бо мить тому сидів пліч-о-пліч і розглядав ілюстрації книжок з людиною, яка зараз розмовляє з повелителем. Я не міг у це повірити, але Його Величність сидів там, де щойно сидів я, і так само уважно слухав мого майстра, як слухав його я. А поруч з ним – головний скарбничий, ага-сокільничий та ще кілька чоловіків, невідомих мені. Його супровід теж пильно вдивлявся в мініатюри на розгорнутих сторінках. Враз я зібрав у кулак усю свою мужність і подивився на обличчя повелителя світу, а ще краєм ока на його очі. Дивився довго. Який же він вродливий! Який випрямлений і стрункий! Моє серце завмерло від переживань. І тут він глянув на мене, ми зустрілися поглядами.

– Я дуже любив твого дядька-небіжчика, – звернувся він до мене. Так, він говорив до мене. Я ж так хвилювався, що ловив тільки окремі слова.

– …Страшенно засмутила. Та суща втіха знати, що створене ним – диво. Венеційські ґяури, побачивши малюнки, будуть вражені, моя мудрість перелякає їх. Тепер ваше завдання – дізнатися, хто проклятий автор-художник, що зобразив цей храп. Інакше буде несправедливо, проте доведеться піддати всіх видатних малярів тортурам.

– Ваша Величносте, повелителю, падишаху, султане мій, – озвався майстер Осман, – якщо обдарований художник швидко намалює коня на пустій сторінці, не роздумуючи над оповіддю, то, мабуть, ми таки зможемо здогадатися, чий калям схибив.

– Безперечно, якщо це – огріх руки, що тримає калям, – відповів падишах, стараючись надати своїм словам якнайбільшої ваги.

– Падишаху мій, – докинув майстер Осман, – якщо оголосять Ваше веління цієї ж ночі провести змагання задля нашого розслідування, якщо до кожного з малярів уночі постукають і заохотять швидко відтворити коня на пустому аркуші паперу…

Падишах глянув на начальника своєї варти, ніби питаючи: «Ти чув?» – і запитав у нас:

– Чи знаєте ви, яка моя улюблена оповідь з поезій Нізамі про змагання?

Дехто відгукнувся: «Знаємо», дехто перепитав: «Яка?», а дехто змовчав, як я.

– Оповідь про змагання поетів я не люблю. Не подобається мені й історія із дзеркалом про змагання китайських та грецьких малярів. А от люблю я найбільше оповідь про змагання лікарів на життя й смерть.

Щойно сказавши так, він несподівано покинув нас і поспішив на вечірній намаз.

Через деякий час прокричали азан. Минувши в сутінках ворота палацу, я швидкими кроками попрямував до свого нового махаллє, мов у солодкому забутті, марячи Шекюре, її дітьми, нашим домом. І дорогою з жахом згадав ту оповідь про змагання лікарів.

Перед світлими очима одного падишаха змагалися два лікарі, один із них, якого зазвичай зображали в рожевому бранні, дав іншому, в світло-голубому каптані, випити зелену пігулку з отрутою такою сильною, що нею можна вбити слона. Той же після смертельної пігулки відразу прийняв протиотруту, пігулку блакитного кольору, котру теж сам зготував, і своєю бадьорою усмішкою натякнув, що з ним усе буде гаразд. Окрім того, тепер настав його час примусити суперника вдихнути запах смерті. Втішаючись своєю чергою атакувати, він, не поспішаючи, вийшов у садок, зірвав рожеву троянду, підніс її до своїх уст і прошепотів якийсь «чорний» вірш так, аби ніхто не почув. А потім самовпевнено простяг троянду лікареві в рожевому вбранні. Той так перелякався сили «закляття», котре нашептав суперник, що, ледь піднісши троянду до носа, звалився мертвим. А квітка просто пахла трояндою.