Текст книги "Мене називають Червоний"

Автор книги: Орхан Памук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 34 страниц)

Мої руки тремтіли, одначе не скажу, що почувався дуже зле. Думаю, тепер ви розумієте стан тих недоумків, котрі жують сторінки в книжках – кого-кого, а їх я за свої п'ятдесят літ малярського життя набачився.

3. Мої вчинки розбурхали в моїй душі і біль і втіху життя, яке загасає. Над цією дивовижною книгою десять років працювали найобдарованіші перські маляри шаха Тахмаспа, проте калям Бехзата її мініатюр не доторкався, ніде я не зустрів тої прекрасної руки, яку міг вивести тільки він. Утративши прихильність шаха й перебравшись на схилку літ з Ґерата до Тебріза, Бехзат справді отемнів. З миром у душі я вкотре розмірковував над його долею: промалювавши все життя й досягши бездоганності зображення, великий майстер сам себе отемнив, бо не хотів пристосовувати свою мініатюру до приписів іншого малярського цеху та вимог іншого шаха.

Кара з карликом розгорнули якийсь товстелезний том і поклали його переді мною.

– Ні, не те, – промовив я, анітрохи не завдаючись метою суперечити. – Це монгольське «Шахнаме»: [197]197
  «Шахнаме»– «Книга царів» (перс).


[Закрыть]Іскандер посилає в бій залізних вершників на залізних конях, яким залив усередину нафту, підпалив, і тепер з їхніх ніздрів виривається і, ніби в світильнику, палахкотить вогонь.

Ми розглядали зображення полум'яної залізної раті, яке монголи запозичили в китайців.

– Джезмі-ага, – озвався я. – Двадцять п'ять років тому ми в «Селімнаме» [198]198
  «Селімнаме»– книга, присвячена султану Селіму.


[Закрыть]змалювали дари перського посольства, що привезло книгу шаха Тахмаспа… Де це знайти?

Карлик миттю знайшов «Селімнаме», приніс і поклав переді мною. В ній було зображено дари послів покійному султанові Селіму, а внизу на кожній сторінці – їхні короткі письмові описи, в один рядок; перечитуючи написи, мої очі самі по собі знайшли примітку, про яку я давно забув, ніби не вірячи в її зміст:

Золота голка до султана з бірюзовою булавкою, інкрустованою перламутром – нею отемнив себе майстер над майстрами древній маляр Ґерата Бехзат.

Я запитав карлика, де саме він знайшов «Селімнаме». В запиленій темряві скарбниці ми пройшли поміж скринь, шаф, груд оксамиту й килимів і піднялися вгору петлястими сходами. Наші тіні то меншали, то виростали, рухалися по щитах, слонових бивнях, тигрових шкурах. В одній з кімнат, теж затопленій тканинами незвичайного червоного кольору та оксамитом, біля скрині, з якої ми дістали «Шахнаме», серед різноманітних укривал, помережаних сріблом-золотом, необтесаних гранатів і кинджалів з діамантовим руків'ям я побачив деякі з коштовних дарів шаха Тахмаспа: шовковий ісфаганський килим, шахи зі слонової кістки, а зверху на цій купі добра – шкатулку для калямів. За візерунками з драконами й гіллям у китайській манері та за тим, як інкрустована перламутром, відразу було видно, що її виготовлено ще за часів Тимура.

Я відкрив скриньку – запахло трояндою; всередині лежали ледь обгорілий аркуш паперу та золота голка для султану з бірюзовою булавкою, інкрустованою перламутром. Я взяв голку, і нечутно, наче тінь, повернувся на місце.

Залишившись наодинці, я поклав голку, якою отемнив себе Бехзат, сторінку розгорнутого «Шахнаме» й почав розглядати. Суть не в тому, що це було знаряддя, яким Бехзат себе отемнив, – для мене бачити будь-яку річ, якої торкалася геніальна рука великого майстра – означало відчувати мороз поза шкірою.

Чому шах Тахмасп послав у дар султанові Селіму разом з книгою цей страхітливий шип? Чи не тому, що шах, якого в дитинстві вчив малювати сам Бехзат, шах, який замолоду обожнював малярів, на старості став цуратися поетів і художників, а решту свого життя присвятив молитві? Чи, може, погодивсь розлучитися з дивовижною книгою, над якою десять літ працювали найвидатніші майстри? Чи він послав голку з книгою, аби кожен зрозумів, щокінцем і кончиною маляра є сліпота, на яку він добровільно себе прирікає? А може, шах натякав, що той, хто бодай раз у житті перегляне цю книгу, більше ніколи нічого не захоче бачити в реальному світі? Так колись говорили. Однак для шаха книга тоді вже не була дивовижною: як і багато інших володарів, на схилку літ він, боячись гріха, каявся в своїй молодечій любові до мініатюри.

Мені згадались оповіді, які полюбляють розказувати старі нещасливі художники, чиї мрії канули в небуття: коли рать правителя Каракоюнлу Джіхан-шаха наближалися до Шираза, легендарний головний маляр того міста Ібні Хюсам поклявся, що ніколи не малюватиме інакше, аніж звик, і велів своєму учневі випекти йому очі. Рать султана Селіма перемогла шаха Ізмаїла, військо ввійшло до Тебріза і пограбувало палац Хешт Біхішт. Коли ж вої гнали до Стамбула полонених тебрізьких художників, один з них, старий перський майстер, як повідають, дорогою сам себе отемнив, прийнявши надмірну дозу ліків, а перед тим заявив, що робить це, не лікуючись від хвороб, а через те, що не хоче малювати в стамбульському стилі. Я теж у хвилини гніву повчав своїх малярів, нагадуючи їм, що Бехзат сам себе осліпив.

А хіба немає іншого шляху? Якщо майстер потрохи, як необхідність, освоює новий напрям у живопису, то невже не має змоги врятувати від загибелі стиль свого цеху й малярів древності?

На загостреному надзвичайно тонкому кінчику голки було видно якусь чорну плямку, однак мої втомлені очі вже не розібрали: кров це чи щось інше? Я знову довго-довго, так само як і голку, з сумом розглядав у лупу якусь печальну сцену кохання. Намагавсь уявити собі, як зробив це Бехзат. Кажуть, людина стає сліпою не відразу – оксамитова темрява опускається на неї днями, місяцями так само, як на старих людей, що сліпнуть від природи.

Я зайшов у кімнату поряд, обдивився; підійшов, глянув – воно було тут – дзеркало з закрученим держаком, товстою рамкою з чорного дерева й слонової кістки; на рамці вирізьблено довгі петлясті, наче квіти, написи. Я сів і заходився розглядати в дзеркалі власні очі. Як гарно миготять вогники свічок у моїх зіницях, що шістдесят років малювали й розглядали малюнки.

«Як це зробив Бехзат?» – допитувався я в себе. Не відводив очей од дзеркала, а моя рука, наче жіноча, що звикла не задумуючись підмальовувати сурмою очі, сама намацала голку. Ніби протикаючи випуклий бік страусячого яйця, котре розмальовуватиму, я, ні хвилини не вагаючись, мужньо, спокійно, з силою ввіткнув голку в зіницю правого ока. Серце здригнулося від того, що сам бачив, як виколюю зіницю, а відчуття були мені байдужі. Всадивши голку в око на чверть пальця, я вийняв її.

Вирізьблені на рамці поетичного дзеркала бейти співали про безмежжя краси, нескінченність світла, про вічність життя.

З усмішкою на вустах я виколов собі зіницю й другого ока.

Довго сидів, навіть не поворухнувшись. Дивився на світ. На все.

Як я й думав, барви світу не померкли, вони неначе злилися воєдино, але – ледь-ледь. Я досі бачив усе довкола.

Згодом у кімнату скарбниці прослизнуло тьмяне сонячне проміння й упало на багряні, кольору крові, тканини. Головний скарбничий зі своїми людьми знову врочисто зняли печатку, відімкнули замок. Джезмі-ага взяв для нас нові горщики, свічки, мангал, свіжий хліб і сушені шовковиці, сказав, що ми не припиняємо пошуки коня з незвичними ніздрями на сторінках книжок нашого падишаха. Що є прекраснішого, аніж, споглядаючи найдивніші картини всесвіту, уявляти світ таким, яким його бачить Аллах?

52. Моє ім’я – Кара

Вранці головний скарбничий зі своїми людьми церемоніально відчинили двері, я вже настільки звик до червоних оксамитових барв скарбниці, що вранішнє зимове проміння сонця, яке линуло знадвору, видалося мені чимось страхітливим, створеним для омани. Як і майстер Осман, я застиг на місці: здавалося, якщо ворухнусь, то запліснявіле, запилене повітря скарбниці, якого можна доторкнутися рукою, вислизне за двері й утече разом зі слідом убивці, котрого ми шукали.

Майстер Осман з якимсь незвичним зачудуванням удивлявся в світло, що пробивалося крізь шеренги агів-охоронців скарбниці, вишикуваних біля відчинених дверей, перед ним неначе постало щось дивовижне й він бачив його вперше.

Проблиски такого зачудування я зрідка помічав на його обличчі, коли він розглядав уночі малюнки, гортав сторінки «Шахнаме» шаха Тахмаспа й пильно в них удивлявся.

Інколи тінь мого майстра тремтіла й билась об стіни. Він уважно схиляв голову над окуляром, а на його вустах можна було прочитати, що майстер збирається відкрити нам якусь радісну таємницю; потім його губи починали мимоволі ворушитись, очі заворожено прикипали до ілюстрації.

Після того як зачинилися двері, я нетерпляче походжав сюди-туди кімнатами, охоплений неспокоєм, що все наростав: ми не встигнемо почерпнути достатньо відомостей з книжок скарбниці, нам забракне часу, – переживав я. Відчуваючи, що майстер Осман збайдужів до справи, більше не переймається нею, я поділився з ним своїми сумнівами.

Як справжній майстер, він звик пестити своїх учнів, тож ніжно взяв мене за руку.

– Для нас із тобою немає інших шляхів, окрім того, як старатися вздріти світ таким, яким його бачить Аллах та сподіватись на покров правосуддя Всевишнього, – промовив він. – Тут, серед цих речей і мініатюр, тих два шляхи перетинаються, підказує мені моє серце. Коли ми наближаємося до Аллахового бачення світу, то до нас наближається і його правосуддя. Глянь, це – голка, якою отемнив себе Бехзат…

Розповідаючи жорстоку історію голки, він підніс до мого ока свою лупу, я ж, придивившись до гострого кінчика того огидного шипа, помітив на ньому якусь яскраво-рожеву крапельку.

– Для давніх малярів, – докинув майстер Осман, – змінювати методи своєї роботи, стиль, кольори, яким вони віддали життя, було проблемою совісті. Одного дня дивитися на світ очима східного шаха, а іншого – західного правителя, як це роблять нині, тоді вважалося безчестям.

Очі майстра не були спрямовані ні на мене, ні на мініатюру поперед себе. Він немов утупився в якусь недосяжну далеку білину. А на сторінці «Шахнаме» зітнулися раті Ірану й Турану: лави вершників урізалися одна в одну, списи протикали лати й тіла, трощили голови, ламали руки; на землі валялися скривавлені трупи; розрубані навпіл, герої з помутнілими очима вихоплювали шаблі й рубали ворогів. Кольори ілюстрації були радісними й святковими.

– Великих майстрів древності змушували переймати малярські стилі переможців, наслідувати чужих художників, а вони, щоб зберегти свою честь, отемняли себе тонкими голками, а потім, ще до того, як їхні очі огортала чиста Аллахова пітьма, дар Всевишнього, маляри годинами, інколи днями, застигши на місці, вдивлялися в якусь чарівну мініатюру, котру клали перед ними. Вони вдивлялися в ту сторінку годинами, і, бувало, краплі крові з їхніх очей зрошували ілюстрацію, світ і зміст якої ніжно, м'яко витісняв з душі художника зло, що накопичилося за роки життя, витісняв поступово, з тією швидкістю, з якою героїчний маляр наближався до сліпоти, коли його очі повільно затуляла пелена пітьми. Чи знаєш ти, в яку мініатюру я волів би вдивлятися, доки досягну темряви?

Він утупивсь очима, неначе кудись за межі скарбниці, вдалину, – так дивляться ті, хто намагається воскресити якийсь спомин дитинства. Зіниці тоді маліють, а білки помалу збільшуються.

– Сцена в манері древніх майстрів Ґерата! Хосров на коні, згораючи від кохання, чекає на Ширін під мурами її палацу! Ось у яку мініатюру я волів би вдивлятися.

Він, мабуть, збирався в стилі сумовитого вірша почати оповідь про цю сцену, щоб укотре оспівати майстрів минувшини, які отемніли, однак я, підбурюваний невідомою силою, перебив його:

– Мій великий майстре, мій ефенді, окрім ніжного личка моєї коханої для мене більше не існує нічого, на що б я дивився вічно. Ми одружені всього три дні. А дванадцять років я нудьгував і думав про неї. Мініатюра, на якій Ширін закохується в Хосрова, натрапивши на його зображення, завжди нагадує мені про мою дружину.

На обличчі майстра Османа проступив вираз байдужості, якої він не міг приховати, а можливо, й зацікавлення, проте ми вже не повертались ані до сказаних мною слів, ані до кривавої сцени війни на малюнку. Майстер немовби чекав якоїсь радісної звістки, що линула до нього дуже повільно, без поспіху. Я ж, упевнившись, що він на мене не дивиться, в якусь мить схопив голку з булавкою й побрів з нею подалі від нього.

У третій кімнаті скарбниці, суміжній з лазнею, в одному з темних закутків, лежали звалені на купу сотні чудернацьких величезних годинників, які, напевне, швидко повиходили з ладу після того, як їх подарували падишахові європейські королі та володарі. Тут я й примостився і став розглядати голку, що нею, як оповідав майстер Осман, отемнив себе Бехзат.

Яскраво-рожева крапля виблискувала на кінчику золотої голки в сяйві червоних променів сонця, що відбивались од золотих рамок, кришталевого скла та діамантових оздоб запилених зіпсованих годинників. Невже й справді, легендарний майстер Бехзат отемнив себе цим знаряддям? І чи не повторив учинок Бехзата майстер Осман? Здоровенний, величиною як палець різнобарвний магрібець, прикріплений до механізму якогось годинника, неначе говорив мені: «Так, так». Цього чоловічка з османським кавуком на голові надіслав габсбурзький король ще в ті часи, коли починали виготовляти годинники. За задумом спритного годинникаря чоловічок мав потішати султана й гаремних жінок своїм смішним киванням голови, а кількість кивків залежала від години, яку показувала стрілка на циферблаті.

Через мої руки знову пройшло безліч простеньких книжок. Карлик відшукував їх серед скарбів, конфіскованих у страчених пашів. Томи не закінчувалися – мабуть, пашів передушили чимало. Карлик, сп'янілий від своєї ілюзорної влади й багатства, забув, хто він, і по-чорному пожартував, що це мудро й справедливо, коли пашам рубають голови і відбирають у них надбане добро, – вони, негідники, бо наче шахи або падишахи, виписують золотими літерами свої імена в книгах. Час від часу в деяких виданнях, в ілюстрованих «Диванах» я знаходив мініатюри, на яких Ширін закохується в Хосрова, побачивши його зображення. Я зупинявся на тих сторінках і подовгу їх розглядав.

Малюнок у малюнку – портрет Хосрова, який, прогулюючись, уздріла Ширін, – ніколи не був чітким. Але це не тому, що художники не вміли гарно намалювати щось незначне, невелике, – таким для них було й те зображення Хосрова. Навпаки, більшість майстрів, які робили ілюстрації, могли створити малюнок на крупинці рису або навіть на волосині. Чому ж тоді вони не зобразили достатньо чітко обличчя вродливого шаха, так, щоб його можна було впізнати? Якраз було за полудень, і я вже намірявся підійти зі своїм запитанням до майстра Османа, аби бодай трохи відволіктись од розпачу й безнадії. Та, раптом, гортаючи невпопад ізшиті сторінки якоїсь книги, я звернув увагу на коня, виведеного в сцені весільної процесії. Тепер удари мого серця не вписувалися в жоден ритм.

То був кінь з незвичними ніздрями. Він ніс на собі кокетливу наречену й дивився на мене. Здавалося, кінь – чарівний і збирається пошепки відкрити мені якусь таємницю. Я хотів щосили закричати, однак голос, ніби вві сні застряг у горлі.

Схопивши книгу, чіпляючись за речі й скрині, я полетів до майстра Османа, поклав перед ним том і розгорнув на тій сторінці.

Він подивився на мініатюру.

Не помітивши жодної реакції на його обличчі, я не стримався:

– Ніздрі скакуна такі самі, як у того, що намальований до книги Еніште.

Майстер підніс окуляр майже впритул до зображення і чомусь так само низько нахилив над ним голову, аж мало не ткнувся носом у сторінку.

Я вже не мав сил терпіти цю затяжну тишу.

– Як бачите, кінь і за стилем, і за манерою відрізняється від скакуна, створеного до книги Еніште. Однак носи в них ідентичні. Маляр намагався дивитись на світ очима китайців… – Я трохи помовчав. – Весільний кортеж. Мініатюра схожа на китайську, проте, безперечно, автори – з наших країв, а не китайці.

Майстер Осман немов приклеїв лінзу до носа, а носа – до лінзи. Аби бачити, він напружив не тільки очі, а й усе тіло, витягши його вперед: голову, шию, старечу спину, плечі. Знову запала тиша.

– Кінські ніздрі – обрізані, – нарешті озвався він, тяжко дихаючи.

Я сперся своєю головою об його, і ми ще чимало часу, притулившись один до одного, розглядали кінський храп. Я теж зауважив, що храп – обрізаний, але не тільки це, а й те, що майстер Осман ледь бачить, – сумно було дивитися на нього.

– Ви ж бачите? – запитав я.

– Зовсім трохи, – відповів він. – Краще ти мені розкажи, що там.

– Як на мене, то тут зображено невеселу наречену, – сам невесело почав я. – Вона сидить на коні з обрізаним храпом, їде в оточенні чужих, не знайомих їй охоронців. У них – суворі обличчя, страхітливі чорні бороди й густі вуса, нахмурені брови, чоловіки – міцної статури, одягнені виключно в джуппе [199]199
  Джуппе– мантія (тур.).


[Закрыть]з тонкого шовку, на ногах – легкі капці, на головах – бйорке [200]200
  Бйорке– головний убір.


[Закрыть]з ведмежої шкури, при боці – сокири й шаблі. Відразу видно, що це аккоюнлунські туркмени з Мавераюннехіру. В сяйві намальованих світильників та факелів можна розгледіти, що наречену, в якої попереду довга дорога, супроводжує недіме, а звідси й висновок: мабуть, перед нами – сумна китайська принцеса.

– Або ж художник, щоб підкреслити бездоганну вроду нареченої, наклав на її лице білі барви, як це роблять китайці, і знову-таки по-китайськи зобразив її з розкосими очима. Тому нам дівчина і здається китайкою.

– Хоч би ким вона була, однак мені жаль красуню, що виходить заміж за чоловіка, якого тут немає, їде вночі степом у чужу країну, оточена чужинцями з грізними поглядами, – відповів я й відразу запитав: – Як же ми розпізнаємо нашого маляра за тими обрізаними кінськими ніздрями?

– Перегорни сторінку й розповідай, що бачиш, – звелів майстер Осман.

Ще коли біг з книгою до майстра, я помітив, що карлик умостився біля нього на горщику, тепер він разом із нами розглядав мініатюри в книзі, яку я приніс.

Ми побачили китайських красунь, зображених у манері «моєї печальної нареченої», – зібравшись у садку, вони грали на удах. Перед нами постали: китайські житла, невеселі каравани, що рушають у нескінченну степову путь, степові дерева й степові могили, заворожливі, наче спомини минулих літ; покручені дерева в китайській манері, весняні квіти, що буйно зацвіли, щасливі, радісні, веселі солов'ї в горах, перські принци, намальовані в хорасанському стилі, – вони сидять у шатрах і ведуть бесіди про вино, любов та вірші – предивні садки, вродливі беї, що, випрямившись у сідлі на найдорожчих конях, виїжджають на полювання з соколами. А потім ми відчули, що сторінками немов пройшовся шайтан – зло в малюнках прибрало личину мудрості. Ось принц-герой убиває гігантським списом дракона, – маляр надав його рухам смішного відтінку? А тут він що: потішається над злиднями нещасного селянина, який благає шейха зцілити його? Може, художник отримував задоволення, відтворюючи зажурені очі собак, які паруються, тиснучи одне одного, або зловтішався, вимальовуючи по-диявольськи червоні роти жінкам, які регочуть, дивлячись на ті псячі любощі? Згодом ми побачили зображення шайтанів: дивних істот, схожих на девів і джинів, яких безліч раз малювали древні майстри Ґерата, ілюстратори «Шахнаме», однак художник, який працював над цією книгою, скориставшись своїм даром чорного гумору, наділив ті пекельні творіння надмірною ненавистю, агресивністю й чимось людським. Угледівши страшнючих шайтанів заввишки з людину, але згорблених, з обвислими, наче гілля, шиями та котячими хвостами, ми розсміялися. Я гортав сторінки, а зігнуті, ніби старі діди, різнобарвні круглопикі шайтани з густими бровами, велетенськими очима, іклами й гострими кігтями боролися та бились одне з одним, крали здоровенних коней і приносили їх у жертву язичницьким божествам; веселилися й скакали, зрубували дерева, втікали, прихопивши з собою красивого султана на паланкіні, ловили драконів і грабували скарбниці. Судячи з усього, до книги торкнувся калям не одного художника. Я розповідав майстрові Осману, що маляр Сіях Калем, який зображав шайтанів, також відтворив на цих сторінках і дервішів ордену Календері. Вони – в лахмітті, з поголеними головами, гігантськими руками, а на шиях – залізні ланцюги. Майстер Осман уважно слухав і вголос порівнював, у чому мініатюри схожі, а потім сказав:

– Обрізати ніздрі коням – одвічна традиція монголів, роблять це, щоб коні краще вдихали повітря й могли більше проїхати. Коли ординці хана Ґулаґу, які верхи на своїх конях завоювали всю Аравію, Персію й Китай, в'їхали до Багдада й стали там вирізати та грабувати населення, і тоді, коли всі книги покидали в Тиґр, Ібні Шакір, уславлений каліграф, а згодом і маляр, вирішив утекти з міста, щоб не опинитися під шаблями, але помандрував він не на південь, а на північ, звідки, як відомо, прибули монгольські вершники. В ту епоху книги не ілюстрували, адже Куран-и Керім забороняє малювати, тож і з художниками не рахувалися. Нашому піру, [201]201
  Пір– засновник і керівник суфійського (дервішського) ордену; тут: учитель, основоположник.


[Закрыть]нашому вчителю Ібні Шакірові, ми завдячуємо тим, що він подивився на світ з висоти мінарету, – таке бачення світу стало найбільшою таємницею малярського ремесла. Ми вдячні йому й за те, що першим створив зображення небокраю, яке довгий час не було визнаним, що малював усе, від хмарини до комахи, в звивистому китайському стилі, насиченому живими й оптимістичними кольорами. Я чув з оповідей інших, ніби Ібні Шакір під час своєї довгої легендарної подорожі до серця монгольських орд, аби досягти тієї півночі, розглядав кінські ніздрі, він-бо знав, що там їх обрізують. Якогось року, незважаючи на люті заметілі, маляр дістався до Самарканда, де, ілюструючи книжки, малював коней. Та, покладаючись на свій зір і відчуття, можу запевнити, що жоден з них не був з обрізаними ніздрями. Для Ібні Шакіра бездоганними скакунами були не міцні, витривалі монгольські коні-переможці, яких він бачив у зрілому віці, а витончені арабські скакуни його щасливої молодості; їх він із сумом залишив позаду на своєму шляху. Тому, на мою думку, дивні ніздрі коня, намальованого до книги Еніште, не можна ані віднести до монгольських коней, ані пов'язати з традицією обрізати ніздрі скакунів, яку монголи залишили по собі в Хорасані й Самарканді.

Розповідаючи, майстер Осман дивився то на мене, то на книгу, однак, здавалося, його погляд насправді спрямований у якісь уявні простори.

– Окрім обрізання кінських ніздрів та китайської мініатюри, від монгольських орд персам дістались у спадок і ці зображення шайтанів, а вже від персів вони перейшли до нас. Ви, мабуть, чули, що монголи – злі посланці темних підземних сил; вони відбирають у людей життя, коштовності та відправляють нас у підземелля пітьми й смерті. А в тому підземному світі все живе й неживе: хмари, дерева, собаки, речі, книги – мають душу й розмовляють.

– Так, – підтакнув старий карлик. – Аллах – свідок. Інколи, тільки вночі, коли мене тут замикають, душі цих рушниць і шабель, щитів і закривавлених шоломів збурюються й так починають розмовляти, що в глупій пітьмі скарбниця перетворюється на ратне поле, де зіткнулися стотисячні полки. Натомість від китайських блюдець та кришталевих чаш, які постійно дзвенять, – жодного звуку.

– Такі вірування занесли в перські краї, а згодом і до нас, у Стамбул, дервіші Календері, чиї зображення ми щойно розглядали, – провадив майстер Осман. – Коли султан Явуз Селім переміг шаха Ізмаїла та пограбував Тебріз і шахський палац Хешт Біхішт, Бедіюззаман Мірза з роду Тимура зрадив шаха й разом із дервішами Календері приєднався до Османів. Повелитель світу султан Явуз Селім, повернувшись сніжною зимою з Тебріза до Стамбула, окрім двох чарівних білошкірих красунь з розкосими мигдалевими очима, які належали розбитому під Чалдираном Ізмаїлу, привіз із собою й усі книги, що зберігалися в бібліотеці його тебрізького палацу Хешт Біхішт. То були видання, які залишилися від попередніх володарів Тебріза, монголів, їхніх ільханів, селаїрлійців, каракоюнців, а також правителів-тимуридів і народів, яких пограбував шах: узбеків, персів, туркменів. Я переглядатиму ті томи доти, доки наш падишах і головний скарбничий велять мені забиратися звідси.

Однак в очах майстра вже мерехтіла та неспроможність виконати задумане, яку можна вгледіти в поглядах сліпих, і окуляр з інкрустованою перламутром ручкою він тримав тільки тому, що звик до нього, – більше через нього не бачив. Ми хвильку помовчали.

Карлик слухав оповідь майстра Османа, мов трагічну легенду. Потім детально описав йому ще якусь книгу, а майстер попросив її принести. Тільки-но карлик потьопав, як я простодушно запитав свого вчителя:

– Хто ж тоді зобразив коня до книги Еніште?

– У двох скакунів ніздрі обрізані. Проте цей кінь зображений у китайській манері, незалежно від того, створено малюнок у Самарканді чи, як я говорив, у Маваюннехірі. А чарівного коня до книги Еніште намальовано в перському стилі, так само, як неперевершених коней древніх ґератських майстрів. Кінь – просто казковий, але схожого на нього рідко зустрінеш у нашому світі! Це не монгольський кінь, він – особливий.

– Однак його ніздрі обрізані, як у монгольського, – прошепотів я.

– Немає чому дивуватися. Коли монголи зникли й настала епоха Тимура та його синів, якийсь із древніх майстрів, що творив у Ґераті двісті літ тому, працюючи над зображенням коня, або згадав монгольських скакунів, яких бачив, або зазнав впливу мініатюр якогось іншого художника, що малював коней з обрізаними ніздрями. Ось так і вийшов незвичний малюнок – зображення коня без ніздрів. А для якого шаха воно було створене, якій книзі належало – нікому невідомо. Та я переконаний, що колись та книга й ця мініатюра були живою легендою в чиємусь палаці. Хтозна, чи не захоплювалася малюнком і не вихваляла його якась гаремна фаворитка шаха? Тому прості маляри, охоплені заздрощами й ревнощами, копіювали скакуна з обрізаними ніздрями, і таких зображень більшало – тут у мене не виникає жодних сумнівів. Обрізані ніздрі скакуна, як і він сам, стали взірцем для наслідування, і художники того малярського цеху завчили зображення напам'ять. Минули літа, володарі тих майстрів програли війни, й художники, наче зажурені жінки, що потрапили до чужого гарему, опинилися на службі в нових шахів, нових принців, переїхали в інші міста, держави, а туди принесли з собою і зображення коней з обрізаними ніздрями. Згодом, здавалося б, наші художники мали забути про це обрізування, адже змінили цех, стиль, змішалися з іншими майстрами. Однак деякі з них, хоча й перестали малювати незвичних скакунів, улившись у новий малярський цех, проте передали знання про обрізані кінські ніздрі своїм учням – бо «так малювали древні маляри». Отож, настав час, і монголи разом зі своїми дужими кіньми зникли з перських, арабських країв; у спалених, зруйнованих містах відродилося життя, але навіть через сотні років після навали ординців з'являються художники, які й далі зображують коней з обрізаними ніздрями, вірячи, що наслідують взірці. Їм нічого не відомо ані про монгольських завойовників, ані про тих північних коней, але я впевнений: вони малюють скакунів так само, як і наш майстер-убивця, гадаючи, що дотримують усталених форм.

– Майстре, мій ефенді! – схвильовано вигукнув я. – Ваш метод «недіме» таки приніс результати, як ви й сподівались. Отже, в кожного маляра є свій таємний підпис.

– Не в маляра, а в малярського цеху, – погордливо відповів майстер Осман. – Щоправда, й не в кожного цеху. В деяких занепалих цехах, як і в деяких пропащих сім'ях, кожне тягне своєї пісні, і ніхто не розуміє, що щастя народжується завдяки гармонії, а гармонія і є щастя. Роками художники гризуться, наче горопашні чоловік із жінкою; хтось намагається наслідувати китайців, хтось – туркменів, хтось – ширазців, а як наслідок – у них немає спільного стилю.

Тепер майстер Осман напоказ надавав своєму обличчю гордого виразу, а погляд його був сердитим. Він перетворився на бідолаху, який силкується зібрати в кулак усі свої сили, тільки б не здаватися сумним, згорьованим старцем – таким він був для мене ввесь цей час.

– Учителю мій, – промовив я, – тут, у Стамбулі, за двадцять років свого життя ви зібрали довкола себе найрізноманітніших малярів з далеких і близьких країв, кожен з яких має власний характер, норов. Ви об'єднали їх і примирили між собою, отож створили османський стиль.

Я від щирого серця висловив своє захоплення ним, дивлячись йому у вічі – чому ж відчуваю у своїх словах дволикість? Невже, аби бути щирим, вихваляючи когось, чий талант і майстерність цінуєш, необхідно відчувати слабкість і безсиль тієї людини, хоча б трохи бачити її нещасливою?

– Де подівся цей карлик? – запитав він.

Він говорив так, наче був могутнім володарем, який задоволений моєю улесливістю й похвалами, проте ще пам'ятає, що не варто втішатися тими осаннами. Майстер Осман старався показати, що волів би змінити тему.

– Незважаючи на те що ви великий майстер перської легенди та перського стилю, ви, однак, створили інший малярський світ, гідний величі й могутності Османів, – прошепотів я. – Ви принесли в малярство силу османської шаблі, оптимізм кольорів перемоги, зацікавленість речами й предметами, волелюбство устоїв нашого життя. Вчителю, найбільша честь для мене – це, розглядаючи тут разом з вами дива легендарних малярів минувшини…

Отаке я ще довго й довго шепотів. Кімнати скарбниці нагадували покинуте ратне поле. В холодній темряві ми торкались один одного, і мій шепіт робився інтимним, довірливим.

В очах майстра Османа проступило задоволення від почутого – так часто буває зі сліпими, які не контролюють виразу свого обличчя. Я одно вихваляв старого майстра, то щиро, то з відразою, яку відчуваєш до сліпих.

Він тримав мою руку своїми задубілими пальцями, гладив мій зап'ясток, доторкався до обличчя. Від тих пальців майстра на мене неначе перекинулись і його міць, і його старість. Я думав про Шекюре, що чекала на мене вдома.

Розгорнуті сторінки перед нами на часину застигли й не шелестіли. Хоча це нас і втомлювало, проте ми разом услухались і в мої похвали, і в майстрове самолюбство, його жалощі до самого себе. Водночас нам обом було ніяково й соромно.

– Де карлик? – перепитав майстер.

Я був упевнений, що підступний карлик причаївся в якомусь із закутків і стежить за нами. Ледь покрутивши головою, я прикинувся, що шукаю його, та, насправді, мій уважний погляд зупинився на очах майстра Османа. Чи він таки отемнів, чи старається, щоб кожен, в тому числі й він сам, повірив у це? Деякі бездарні майстри Шираза на схилі літ удавали сліпих, аби їх поважали й, дивлячись у вічі, не прозивали невдахами.

– Я хочу тут померти, – озвався він.