Текст книги "Мене називають Червоний"

Автор книги: Орхан Памук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 34 страниц)

55. На мене кажуть – Келебек

Угледівши юрмисько, я відразу здогадався, що нас, веселих художників, убивають ерзурумійці.

Кара, як і я, теж затесався в юрбу, яка спостерігала за погромом. У руці він тримав кинджала, а біля нього крутилися якісь незнайомі мені чоловіки та ще славетна перекупка Естер з якимись жінками, що тримали в руках клунки. Побачивши, як нещадно б'ють кожного, хто вибігає з кав'ярні, а саму будівлю по-варварському спустошують, я намірився втікати. Та, мабуть, до нас наближалися яничари, бо ерзурумійці враз погасили смолоскипи й розсіялися в темряві.

Біля чорних дверей кав'ярні не залишилося нікого – глядачі розбіглися. Я зайшов усередину: тут усе було потрощено; ходив, наступаючи на скалки філіжанок, блюдець, склянок, череп'яного посуду. На стіні висів світильник, прикріплений до величезного цвяха, мабуть, під час бойовиська його не загасили, однак світло падало не на захаращену підлогу, потрощені столики та уламки лави, а на кіптяву стіну.

Я склав стовпчиком подушки, виліз на них і зняв світильника. Тепер у його сяйві було видно мертві тіла на підлозі. Дивитися на обличчя, заюшені кров'ю, я не міг, переходив від трупа до трупа. Від одного з тіл почувся стогін, умирущий, побачивши світильник, видав пронизливий звук, чимось схожий на дитячий голос, я аж сахнувся.

До кав'ярні ввійшов ще хтось. Я спершу злякався, та інтуїція підказала мені, що то – Кара. Ми вдвох придивлялися до одного з загиблих, розпластаного на підлозі. Я підніс до обличчя небіжчика світильник, і ми впізнали, хто це, хоча й так здогадувалися: вони вбили меддаха.

На його виду, схожому на жіноче, слідів крові не було, однак на підборідді, очах, підмальованому червоною фарбою роті видніли сліди від ударів, шия була вся в синцях; очевидно меддаха задушили. Обидві його руки були закладені за спину. Неважко здогадатися, що один з нападників тримав діда, вбраного в жіноче, ззаду за руки, інший же – бив кулаками по обличчі, а вже потім його задушили. Може, вони взялися за нього після того, як хтось крикнув: «Заткніть отому рота, він обмовляє його осяйність ваїза ходжу-ефенді»?

– Піднеси сюди світильника, – попросив Кара. Світло тут-таки впало на скалки філіжанок, уламки потрощених кавомелок, вагів, порвані ситечка, які валялися довкола каміна на брудній підлозі кав'ярні. В кутку, де меддах щовечора вішав малюнок, Кара в сяйві світильника познаходив речі, які належали небіжчикові: кушак, рушничок, замашну палицю. Кара сказав, що хоче знайти малюнки. Він підняв мого світильника так, аби можна було розгледіти моє лице, – та звісно я не приховував, що по дружбі зробив для меддаха два зображення. Але все, що ми змогли найти, – це була перська тюбетейка, яку небіжчик носив на своїй погано поголеній голові.

Вузьким проходом ми вийшли до задніх дверей, з них – у нічну пітьму, так нікого й не зустрівши. Під час погрому цими дверима мусили б утекти маляри та вся решта відвідувачів кав'ярні, однак скрізь валялися перекинуті горщики з квітами, мішки з кавою, й ми здогадалися, що й тут була бійня.

Погром у кав'ярні, звіряче вбивство майстерного меддаха і страхітлива темрява ночі, як ніколи, зблизили нас із Карою, тому між нами й запала мовчанка, гадав я. Ми минули дві вулиці, Кара віддав мені світильника і враз дістав свого кинджала та приставив його до мого горла.

– Ми підемо до тебе додому, – сказав він. – Дещо в тебе там пошукаю, щоб на душі було спокійніше.

– Вже шукали, – відповів я й замовк.

Я не відчував люті, лиш – зневагу до нього. Якщо Кара вірить підлим пліткам про мене, то хто він тоді, як не заздрісник? Та й кинджала він тримав не надто впевнено.

Мій дім був у зовсім протилежному напрямі. Аби не наткнутися на ватагу ерзурумійців, ми петляли туди й сюди різними махаллє, минали садки з самотніми деревами, від яких ішов сумний запах, – одне слово, намотали чималий круг: кав'ярню, з якої досі чувся гамір, обминули стороною. Чули, як за ерзурумійцями ганяються яничари, сторожі махаллє, всілякі молодики. Ми були на півдорозі до мене, як раптом Кара заговорив:

– Впродовж двох днів ми з майстром Османом розглядали дивовижні мініатюри древніх малярів у скарбниці султана.

Я довго не відповідав, а потім чомусь як закричу:

– Якщо маляр сидітиме за тією ж підставкою для книг, що й Бехзат, то побачене тільки тішитиме йому око, й збентежить, і заспокоїть його душу, але хисту не додасть! Художник-бо працює не оком, а рукою, руці важко вчитися, не те що в літа майстра Османа, а навіть у мої!

Та, насправді, я кричав не тому, що сприймав усерйоз цього нещасного самозакоханого дурня, а тому, що хотів подати знак своїй чарівній дружині, яка чекала на мене вдома: я не сам, тож сховайся, аби не зустрічатися з Карою.

Коли минали подвір'я мого дому, мені здалося, наче побачив у вікні мерехтливу свічку, однак, дякувати Аллаху, всередині повсюди було темно, хоч око виколи. Ввесь час і всі дні я проводив у своєму райському домі в пошуках пам'яті Аллаха, в праці над малюнками, а коли втомлювались очі, кохався зі своєю найріднішою мені та найпрекраснішою в світі дружиною. Кара ж увійшов сюди з кинджалом, повівсь наче тварюка, безжально вдерся в мій інтимний світ, – мені було так досадно, що я поклявся відімстити йому.

Він перекидав мої папери, розглядав мініатюру, яку я вже завершував, – то було зображення засуджених за борги в'язнів, які молили в падишаха прощення, і той їм його дарував, – придивлявся до фарб, пюпітрів, ножів, пензлів, оглянув речі, що валялися довкола письмової дошки: знову-таки папери, прилади для глянсування паперу, ножі для заточування очеретяних калямів, длубався в скриньках, скринях, у стінній шафі, під подушками, для чогось крутив у руках ножиці, заглядав під червону подушечку, а потім – під килим, знову й знову повертався до тих речей, крутився, підносив до них світильника й укотре розглядав. Та обшукував він не дім, як обіцяв, приставивши до горла кинджала, а тільки малярську кімнату. Чи йому не спадало на думку, що будь-яку річ я міг заховати в тій кімнаті, звідки за нами зараз спостерігала моя дружина?

– Я шукаю останню ілюстрацію до книги мого дядька, – озвався він. – Той, хто вбив Еніште, вкрав і малюнок.

– Ця ілюстрація особлива, – миттю зреагував я. – На замовлення твого дядька-небіжчика я намалював дерево в одному з кутків тієї мініатюри. На задньому плані… А посередині, на передньому плані, мало бути чиєсь зображення; вочевидь – падишаха. Для нього була заготована найбільша частина аркушу, але так там нічого й не намалювали. Дерево я зобразив невеличким, оскільки на ілюстрації всі тіла на задньому плані потрібно було зменшувати, як це роблять європейці. Коли дивитися в глибину малюнка, то складається враження, що бачиш світ з вікна, а не зображення перед собою. Отоді я й збагнув, що зображення, яке творилося з використанням європейського методу перспективи, заставка малюнка, займатиме місце вікна.

– Рамку й заставку малював Заріф-ефенді.

– Якщо ти так ставиш питання, то відповім тобі, що я його не вбивав.

– Вбивця ніколи не зізнається, що він убивця, – швидко відповів Кара й запитав, що я робив біля кав'ярні під час погрому.

Щоб бачити моє лице, він поставив світильника недалеко від подушки, на якій я сидів, посеред паперів та сторінок, над котрими я працював. Сам же, наче тінь, метався в темряві кімнатою.

Я сказав йому те саме, що кажу й вам: до кав'ярні навідуюся дуже рідко, а сьогодні проходив повз неї випадково. Окрім того, розповів Карі, що два малюнки, які вішають на стіну, зробив я, проте мені ніколи не подобалося те, що відбувається в кав'ярні.

– Адже, – провадив я, – якщо маляр черпає силу для своїх творінь не з власного хисту, не з любові до мистецтва й не з прагнення досягти Аллаха, а з бажання принизити та покарати зло життя, то врешті принижує й карає самого себе. І не має значення: принижує він ваїза Ерзурумійця чи самого шайтана. І якби в тій кав'ярні не нападалися на ерзурумійців, то, можливо, сьогодні вночі не було б ніякого погрому.

– Але ж ти таки приходив туди, – напосідав на мене мерзотник.

– Приходив, бо розважався там. – Чи він бодай здогадується, наскільки я відвертий з ним? – Ми, сини Адама, навіть якщо знаємо, що те й те огидне, неприйнятне для совісті й розуму, однак можемо не втриматись і насолоджуватися забороненим. Я водночас і соромився, і втішався тими дешевими малюнками, їхнім копіюванням, пригодами шайтана, монети, пса, які розповідалися без усякого римування, взагалі, без натяку на аруз. [203]203
  Аруз– у тюркомовній, арабській та перській класичній літературі – система квантитативного віршування, базована на чергуванні довгих та коротких складів.


[Закрыть]

– Гаразд. Чому ж ти тоді відвідував кав'ярню безбожників?

– Що ж, – відповів я, дослухаючись до свого внутрішнього голосу, – іноді мою душу теж, немов хробак, точить один сумнів, розповім тобі про нього: не тільки майстер Осман, а й падишах визнали мене найобдарованішим і наймайстернішим серед малярів нашого цеху, тож мене почав переслідувати страх перед заздрощами інших художників. Аби вони не втопили мене в склянці води, я стараюся бодай вряди-годи навідуватись у місця, де збираються наші маляри, спілкуватися з ними, бути схожим на них. Розумієш? Я навідуюся в ту кав'ярню мерзенних безбожників відтоді, як про мене розпустили плітки, нібито я прибічник Ерзурумійця. Приходжу, щоб не вірили тим наклепам.

– Майстер Осман стверджує, що визнав тебе майстерним і обдарованим, аби багато хто багато чого пробачив тобі.

– Що він ще сказав про мене?

– Він говорив, що ти можеш створити нікому не потрібне, крихітне зображення на крупинці рису чи нігтеві, тільки б усі повірили, що Келебек заради живопису готовий пожертвувати життям. Ти соромишся власного хисту, дарованого тобі Аллахом, і тому всякчас силкуєшся сподобатись кожному.

– Майстер Осман не менш видатний, аніж Бехзат, – щиро промовив я. – Що він ще казав?

– Розповів мені про твої вади.

– Ну, і які мої вади?

– Як стверджує майстер Осман, незважаючи на свій дар, ти малюєш не тому, що любиш мистецтво, а заради любові інших до тебе. Малюючи, мрієш, як насолоджуватимуться твоєю роботою ті, хто її розглядатиме, й це тебе найбільше радує, коли працюєш. Отож ти повинен навчитися творити так, щоб праця приносила задоволення тобі самому.

Те, що майстер Осман так нахабно поділився своїми думками про мене з людиною, яка може присвятити своє життя виключно роботі секретаря чи діловода, отакому підлабузництву, а не живопису, прикро вразило мене до глибини душі. Кара вів своєї:

– Ще він розповідав, як великі майстри древності героїчно самі себе осліплювали, щоб не догоджати моді нового часу, смакам нових султаничів, не плазувати перед могутніми шахами-завойовниками. Відмовляючись од стилю й методів, які творили й освоювали роками, вони отемняли себе, аби їх не силували змінювати власні одвічні стиль і форму. Ви ж, прикриваючись волею падишаха, охоплені лихими пристрастями, безчесно наслідували європейських майстрів, розмальовуючи сторінки до книги мого дядька.

– Я переконаний, що головний маляр Осман не мав на оці нічого поганого, – відповів я, а тоді докинув: – Заварю-но своєму гостеві липового чаю.

Я зайшов у суміжну кімнату. Моя кохана, одягнута в нічну сорочку з китайського шовку, якого набрала в старої перекупки Естер, кинулася мені в обійми й, обхопивши рукою мою луцьку, перекривила: «Заварю-но своєму гостеві липового чаю».

Попорпавшись у шафі, що стояла біля нашого вже постеленого ложа, я дістав з-поміж чаршафів, які пахли трояндами, шаблю з агатовим ефесом і вийняв її з піхов. Лезо було таке гостре, що якби на нього кинути шовкову хустинку, воно б розрізало її навпіл, а якщо листок сухозлітки, то на землю впали б дві рівненькі, наче відміряні лінійкою, половинки.

Ховаючи за спиною шаблю, я повернувся в кімнату. Кара-ефенді видавався страшенно задоволеним і допитом, і обшуком, з червоним кинджалом у руці він досі крутився біля червоної подушки. Я взяв міндер і поклав його біля тої недоробленої сторінки. «Поглянь сюди», – кивнув я пальцем на малюнок. Кара зацікавлено опустивсь перед ним на коліна й намагався збагнути, що ж там особливого.

Я ж підійшов до Кари ззаду, дістав шаблю, рвучко кинувся на нього й повалив. Кинджал упав. Тримаючи Кару за волосся й нахиляючи головою до підлоги, я приставив йому до горла шаблю. Моє важке тіло розпласталося над кощавим Карою. Лівою рукою та підборіддям я тиснув на його голову так, щоб горлянка мерзотника торкалася гострого леза шаблі. Одну руку я вимазував об те брудне волосся, а другою тримав шаблю, яка лоскотала тонку шкіру його горлянки. Кара поводився розумно: не сіпавсь, не ворушився. Торкатись його кучерявого волосся, бачити за міліметр від себе ті огидні вуха й дихати йому в потилицю, яка так і просила шаблі, – що я й зробив би за інших обставин – все це виводило мене з себе.

– Ледве стримую себе, щоб не прикінчити тебе просто тут, – прошепотів я йому в вухо, ніби відкриваючи якусь таємницю.

Мені подобалося, що він не подає голосу й дослухається моїх слів, наче чемненька дитина.

– Пригадуєш легенду з «Шахнаме», – шепотів я, – шах Ферідун припустився фатальної помилки: розділив свою державу на три частини, дві найгірші віддав своїм старшим синам, а третьому, наймолодшому, Іречу, відкраяв найкращий шмат – Іран. І спраглий помсти Тур, що заздрив молодшому братові Іречу, обдурив його, як я тебе, і так само, як я, навалившись на нього всім тілом, тримав за волосся, перед тим як перерізати йому горлянку. Ти відчуваєш, який я важкий?

Кара не відповів, але я зрозумів, що він мене слухає. Мою душу сколихнуло натхнення:

– Я вірний перським стилю й формі не тільки тоді, коли малюю, а й коли без зайвих роздумів стинаю голови, спершу приставивши до горла шаблю. Я обожнюю сцени, на яких стинають голови, і щоб ти знав, особливо моєму серцю до вподоби мініатюра, де змальовано смерть шаха Сіявуша.

Я довго-довго розповідав Карі про те, як Сіявуш готувався до помсти своїм братам, спалив свій палац, пустив червоного півня у власні володіння, попрощався з жінкою, сів на коня й вирушив на чолі своєї раті в похід, як програв війну і як його волочили за чуприну полем битви, вкритим трупами та огорнутим стовпами пилюки, а потім поклали долілиць і, приставивши до горла шаблю, притисли до землі так само, як я Кару, а легендарний шах лежав і слухав суперечку своїх ворогів та колишніх друзів: убивати його чи пощадити. Нарешті я запитав свою жертву:

– Тобі подобається ця мініатюра? Ґеруй наблизився до Сіявуша ззаду – як я до тебе, – навалився на нього й лоскотав шкіру шаблею, зрештою, тримаючи переможеного шаха за волосся, перерізав йому горлянку. Червона кров, що бризнула за хвилину, спершу здійняла на неродючій землі куряву, а згодом на тому місці виросла й зацвіла квітка.

Я трохи помовчав. Ми слухали, як вулицями, щось викрикуючи, проносяться ерзурумійці. Як не дивно, трагічні події за вікном і спільний страх відразу зблизили нас із Карою, на якому я лежав.

– В усіх тих малюнках, – сказав я, ще міцніше стискаючи в кулаці чуб Кари, – відчувається тріумфальна сила в зображенні двох чоловіків, що сплелись тілами і водночас ненавидять один одного. Але, як на мене, малюнки перенасичені зрадою, заздрощами й духом війни, що передують тій величній магічній миті, коли Ґеруй зітне голову Сіявушеві. Навіть найвидатніші казвінські маляри докладали чималих зусиль, виводячи двох чоловіків, один з яких лежить на другому, і в тих роботах таки не вистачає однодушності. Тепер уяви собі нас: ми здаємося кращими й гармонійнішими.

– Шабля ріже, – застогнав Кара.

– Дякую тобі, рідненький, що зволив заговорити, але шабля нічого не ріже. Я пильную, щоб не порушити гармонії нашої картини. Оті всі сцени любові, смерті й війни, на яких великі майстри древності зображали два тіла, наче одне, можуть викликати хіба що сльози. Відчуй, як уп'ялася моя голова в твою потилицю, немов стала твоєю частиною. Я вдихаю запах твого волосся і шиї. Мої ноги з обох боків так чудно розкинулися над твоїми, що сторонньому глядачеві ми здамося якоюсь вишуканою парнокопитною твариною. Твої зад і спина відчувають рівновагу мого тіла на тобі?

Запала тиша, однак я не давив йому шаблею на горло, а то ще трохи – й бризнула б кров.

– Якщо ти не заговориш, укушу тебе за вухо, – прошепотів я до нього.

Побачивши, що він уже готовий розмовляти, я повторив своє запитання:

– Ти відчуваєш рівновагу мого тіла на собі?

– Так.

– Дивовижно, правда? У нас прекрасний вигляд, еге ж? – допитувався я. – Хіба ми не такі ж прекрасні, як легендарні герої, що вбивають і перемагають один одного в чарівних роботах древніх майстрів?

– Не знаю, – відповів Кара. – Не маю змоги подивитися на нас у дзеркало.

Я уявив собі, як у сяйві світильника, взятого в кав'ярні, з суміжної кімнати за нами стежить моя дружина – вона була за кілька кроків од нас, тому я побоявся вкусити Кару за вухо.

– Кара-ефенді, який удерся з кинджалом у мій дім, у мій інтимний світ та ще й допитував мене. То ти відчуваєш на собі мою силу?

– Відчуваю й визнаю твою правоту.

– Тоді запитуй те, про що хотів запитати.

– Розкажи мені, як виховував тебе побоями майстер Осман.

– Учнем я був значно худішим, тендітнішим і гарнішим, аніж тепер. Він вилазив на мене зверху, як оце я на тебе, лупив мене по руках, інколи добряче знущався, але мені це приносило тільки задоволення, адже я був закоханий у його мудрість, хист і велич, тому ніколи й не підозрював нічого поганого: я любив його. Майстер Осман був тим, хто направив мене на стезю любові до живопису, кольорів, паперу, каляму, краси малюнка, всього, що ми зображуємо, тобто до світу, до Аллаха. Майстер Осман був для мене другим батьком.

– Він часто бив тебе? – запитав Кара.

– Його удари я сприймав як необхідність, як батькове покарання; він бив заслужено, карав і мучив мене, щоб чогось навчити, – удари майстра завжди корисні учневі. Нині я розумію, що завдяки страху та болю від лупцювання лінійкою по пальцях, я швидко й добре освоїв малярську науку. Тримаючи за чуприну, він лупив мене головою об стіну, але завдяки цьому я не марную надаремне фарби й сухозлітку, знаю їхню міру на малюнку, вмію зобразити вигини кінських ніг в уяві, скрити на мініатюрі попередні креслення, вчасно сполоснути у воді пензля, зосереджуватися на сторінці й укладати в неї душу. І, вже будучи сам майстром, зі спокійним серцем б'ю власних учнів, бо усвідомлюю, що своїм умінням і хистом завдячую ударам учителя. Я добре знаю: якщо побої, навіть несправедливі, не вражають гордості підмайстра, то вони підуть цій дитині тільки на користь.

– Але коли ти б'єш свого учня з милим личком, солодким поглядом і характером янгола, перегинаєш палицю заради власної втіхи, хіба ти тоді не розумієш, що так само поводився з тобою майстер Осман?

– Інколи він так лупив мене за вухами мармуровим приладом для глянсування паперу, що в них дзвеніло кілька днів, він доводив мене до божевілля. Часом же міг уперіщити такого ляпаса, що з очей бризкали сльози, а мої щоки горіли тижнями. Я пам'ятаю все, однак незважаючи ні на що люблю свого вчителя.

– Неправда, – заперечив Кара, – розмальовуючи книгу мого дядька в європейському стилі, ви мстили майстрові Осману від люті, що накопичилась у вас десь у глибині душі.

– Ти зовсім не знаєш малярської братії. Правда звучить інакше. Перенесені в дитинстві побої на все життя прив'язують художника до свого майстра узами любові.

– І на Іреча, й на Сіявуша напали ззаду, як ти на мене, та перерізали їм горлянки тільки через братні ревнощі. І в «Шахнаме» заздрісними своїх синів виховав несправедливий батько…

– Так і є.

– А нині несправедливий батько, який нацькував вас один на одного, задумав зрадити своїх учнів, – сміливо заявив Кара. – Ай! Не ріж! – застогнав він, ще раз скрикнув од болю й додав: – Перерізати мені горлянку, ніби жертовному ягняті – справа немудра, еге ж. Але, якщо ти вб'єш мене, не вислухавши, – а я таки не вірю, що ти зробиш це, ааа!.. Зупинись!.. то роками сушитимеш собі голову над словами, які не почув.

Я перестав притискати шаблю до його горла.

– Майстер Осман з перших днів вашого учнівства стежив за кожним кроком своїх вихованців, його очей не уникала й найдрібніша риса характеру кожного з вас; він з радістю споглядав, як під його орудою ваші таланти, дари Аллаха, розпустилися, наче весняні квіти, й переросли в майстерність. Нині ж майстер Осман одвернувся від своїх учнів, покинув їх напризволяще, аби врятувати цех, якому разом із вами присвятив життя, врятувати стиль того цеху.

– В день похорону Заріфа-ефенді я розповів тобі три притчі, щоб ти усвідомив, яка огидна річ – те, що ми називаємо стилем.

– Але твої притчі – про стиль маляра, – обережно відповів Кара, – а тривога майстра Османа пов'язана зі стилем малярського цеху, він хоче увіковічнити його.

Кара мало не годину розповідав, якого важливого значення надає падишах пошукам мерзотника, що відправив на той світ Заріфа-ефенді та Еніште-ефенді, як заради слідства відчинили двері скарбниці Ендеруна, як майстер Осман використовує цю нагоду, щоб перешкодити виданню книги Еніште та, зрадивши самого себе, покарати тих, хто почав наслідувати європейців. Кара заявив, що зображення коня з обрізаними ніздрями дає йому всі підстави підозрювати в обох убивствах Зейтіна, однак до рук катів потрапить Лейлек, оскільки головний маляр Осман переконаний, що винен саме він. Я відчував, що мій непроханий гість таки говорить правду, бо боїться лоскоту шаблі. Він захопився своєю промовою, наче мала дитина, – мені аж хотілося його розцілувати. Почуте не злякало мене: як я розумів, Лейлек з гри вилітає, і після смерті майстра Османа – хай посилає йому Аллах довгі роки життя – я посяду місце головного маляра.

Лиш одне мене непокоїло: занадто велика вірогідність того, що пророцтвам Кари немає місця в майбутньому. Затяжні паузи в його розповіді наштовхували мене на думку, що майстер Осман змете зі свого шляху не тільки Лейлека, а й мене. Такі думки про ймовірність неймовірного не просто лякали мене, а наганяли жах, адже я міг залишитися без даху над головою та без батьківщини, наче дитина без матері. Щоразу, коли ці підозри зринали в моїй голові, якась внутрішня сила штовхала мене ввігнати лезо шаблі в горлянку Кари, та я стримував себе, не наважуючись поставити ані перед ним, ані перед собою найважливіше запитання: чому нас оголосили зрадниками тільки за те, що ми, наснажені байками про європейських майстрів, зробили до книги Еніште кілька ідіотських ілюстрацій? Я вкотре нагадав собі, що Лейлек і Зейтін змовилися проти мене, тож забрав шаблю від горла Кари й сказав:

– Ходімо до Зейтіна, перетрусимо його дім. Якщо останній малюнок у нього, то нам нічого боятись, і все буде добре. А якщо мініатюри там немає, то візьмемо Зейтіна за шкірку й гуртом нападемо на житло Лейлека.

Я попросив Кару довіряти мені, наголосивши, що його кинджал стане нам обом у пригоді, навіть вибачився перед ним за те, що ніколи запропонувати філіжанки липового чаю. Коли я нахилився, щоб узяти світильника з підлоги, ми вдвох кинули багатозначні погляди на подушку, на якій хвилину тому лежав розпластаний Кара. Тоді я підійшов до свого гостя зі світильником у руці й сказав: нехай той ледь помітний поріз від шаблі на його шиї стане запорукою нашої дружби. З ранки й досі сочилася кров.

На вулицях так само галасували ерзурумійці та їхні переслідувачі, однак до нас ніхто не мав діла. За якусь мить ми опинилися перед будинком Зейтіна, постукали у ворота, потім – у двері, терпляче молотили кулаками у вікна, проте ніхто не озивався. Виходило, що в хаті – нікого, адже ми здійняли такий шум, що якби Зейтін і спав, то неодмінно б прокинувся. Кара першим запропонував те, про що ми мовчки думали:

– Зайдемо всередину?

Руків'ям кинджала Кари я зірвав замок на дверях, потім ми просунули кинджал у шпарину між стіною й дверима й підважили засув усередині. Мені в ніс відразу вдарив запах сирості, бруду й самотності, що панували тут роками. В сяйві світильника нам упало в вічі незастелене ліжко, а на міндерах, на підлозі валялися розкидані кушаки, безрукавки, чалми, мінтани, персько-турецький словник Накши-бенді Німетуллаха-ефенді, кавуки, шматки полотна й тонкі нитки для шиття, безліч подушечок, оксамитове укривало, слоїки з фарбами, пензлі, все малярське причандалля, ще й лежав мідний сахан, на якому красувалася груда недогризків від яблук. Я вже був зробив перший крок у цю кімнату, окрім усього захаращену папером для письма, розмальованими сторінками книг, купками акуратно обрізаних по краях аркушів, але раптом зупинився.

По-перше, найдужче в бій рвався Кара, а по-друге, я знав, що коли талановитий маляр почне ритися в знарядді й паперах менш відомого художника, то це до добра ніколи не приведе. Зейтін – зовсім не талановитий, як дехто вважає, він – пристрасний і старається затінити свій брак майстерності обожнюванням древніх малярів. Тоді як легенди давнини всього-на-всього розбурхують уяву, а малює – рука.

Поки Кара заглядав у кожну скриню, найменшу шкатулку й навіть у кошики для брудної білизни, я ні до чого не доторкнувся, стояв і водив очима по Зейтіновому майні: невипраних рушниках, гребінці з чорного дерева, протхнулому потом рушничку для лазні, флакончиках з трояндовою водою, засмальцьованому, важкому ферадже з розрізами, погнутій мідній таці, зачовганих килимах та всіляких дешевих і непримітних дрібничках, що їх тільки і міг купити Зейтін на зароблені гроші. Він – або страшенний скупердяй, який невідомо де ховає свої акче, або ж – марнотрат, який розкидається ними наліво й направо…

– Без сумніву, це – дім убивці, – збуджено озвався я до Кари. – Та тут навіть килимка для намазу немає.

Та я говорив не те, над чим мізкував. Ще хвильку подумавши, докинув:

– Речі людини, яка не відає, що таке щастя…

Я ганив Зейтіна, та сам погоджувався з голосом свого розуму, який твердив, що нещастя й дружба з шайтаном – нерозлучні супутники живописця.

– Хоча він і знає, як стати щасливим, та сам щастя знайти не може, – сказав Кара й, діставши зі скрині цілу купу малюнків на грубому самаркандському папері, розіклав їх у ряд переді мною. І ми побачили зображення шайтана, що вирвався з-під землі, дерева, вродливої жінки, пса та смерті, – то вже була моя робота. Ці всі малюнки вбитий сьогодні меддах щовечора вішав на стіну й розповідав до них бридкі історії. Кара зацікавився зображенням смерті – я відповів, що воно належить моєму пензлеві.

– До книги Еніште були створені точнісінько такі самі малюнки, – промовив він.

– І меддах, і господар кав'ярні розуміли, що найкраще замовити малюнок, який треба повісити на стіну, знайомому художникові. Отож на прохання меддаха ми нашвидкуруч робили малюнки на товстих аркушах паперу, а він розпитував нас, як ми уявляємо історії тих героїв, які малярські жарти пов'язані з ними, і вже потім повторював наші оповіді, розведені власними вигадками, перед публікою в кав'ярні.

– А чому ти скопіював для нього зображення смерті те саме, яке створив для книги Еніште?

– Я зробив той малюнок, який хотів бачити меддах. Однак не возився над ним, як над зображеннями для твого дядька, малював дуже швидко, так, як веліла рука. Всі інші теж заради розваги грубо й абияк копіювали для меддаха зображення до книги Еніште.

– А хто автор коня? – запитав він. – Його ніздрі обрізані.

Кара підніс світильник до малюнка, ми здивовано його розглядали. То був кінь, схожий на того, що мав належати до книги Еніште, однак цей скакун творився поспіхом, заради дешевого задоволення відвідувачів кав'ярні. Складалося враження, ніби хтось заплатив художнику якісь невеликі гроші й, кваплячи його, змусив створити незграбне зображення коня, котре завдяки своїй примітивності мало б ще довго тішити глядачів.

– Лейлек краще за всіх знає, хто намалював цього скакуна, – сказав я – Він щовечора навідується до кав'ярні, бо не проживе і дня, якщо не послухає малярські плітки та балаканину таких самих дурнів, як сам. Я переконаний: автор коня – Лейлек.