Текст книги "Мене називають Червоний"

Автор книги: Орхан Памук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 34 страниц)

– Мій великий майстре, мій ефенді, – підлещувався я, – настали лихі часи, коли цінують не мініатюру, а гроші, отримані за неї – зараз у пошані не древні майстри, а ті, хто мавпує європейців, тому я вас добре розумію; мені на очі аж сльози навертаються. Але ж ваш обов'язок захистити своїх талановитих малярів од недругів. Прошу вас, скажіть, до яких висновків ви дійшли, спираючись на метод «недіме»? Хто зобразив того коня?

– Зейтін.

Він так вимовив це ім'я, що я навіть не здивувався. Ми хвильку помовчали.

– Одначе я переконаний, що Зейтін не вбивав ані твого дядька, ані бідолашного Заріфа-ефенді, – спокійно зазначив він. – А те, що це Зейтін намалював скакуна, я висновую з його великої прихильності до майстрів минувшини та відданості ґератським легендам і стилям. Окрім того, знаю, чим він дихає, і знаю, що його малярський рід сягає корінням аж до Самарканда. Якщо запитаєш, чому ми не зустрічали таких самих ніздрів на інших зображеннях скакунів, які Зейтін створив за стільки років, то я тут тобі до кінця не відповім. Проте можу запевнити, що є такі особливості зображень, які передаються з покоління в покоління й зберігаються в пам'яті, скажімо – крило птаха, те, як висить листок на дереві, але подібні речі ніколи не прослизнуть назовні в творчості маляра, якщо його майстер-керівник суворий і примхливий, а сам художник працює згідно з приписами свого цеху й старається задовольнити смаки падишаха. Я хочу сказати, що зображення того скакуна мій улюбленець Зейтін перейняв у дитинстві безпосередньо від перських малярів і ніколи його не забував. А появитися на світ цей скакун міг тільки будучи намальованим до книги Еніште. Його поява – жорстока гра Всевишнього зі мною, та хіба ми всі не користуємося взірцями древніх майстрів Ґерата? Хіба, говорячи про гарну мініатюру, ми не згадуємо подумки дива древніх ґератських майстрів, тим самим уподібнюючись туркменським малярам, які, мріючи про зображення чарівної жінки, малюють її виключно в китайській манері? Всі ми заворожені колишніми майстрами Ґерата. За спиною кожного великого маляра стоїть Ґерат Бехзата, за Ґератом – монгольські вершники й китайці. Навіщо було Зейтінові, що кохався в легендах Ґерата, вбивати Заріфа, який теж наслідував древні стилі, хоча й сліпо?

– Тоді хто? – запитав я. – Келебек?

– Лейлек, – відповів майстер Осман. – Так підказує серце. Адже мені відомі бурхливі Лейлекові пристрасті та його божевільна здатність клято працювати. Послухай мене: твій дядько наслідував європейців – безперечно: бідолаха Заріф-ефенді, який робив до книги заставки, розумів, що вона безбожна, єретична та богохульна, й жив у страхові. З одного боку, Заріф був таким бовдуром, що прислухався до кожного слова базік отого ідіота ваїза з Ерзурума, – майстри заставок ближчі Аллахові за малярів, і, хоч як прикро, всі вони дурні й недолугі люди. З іншого боку, Заріф знав, що книга твого пришелепуватого дядька – таємне замовлення падишаха, великої ваги. Отож він уступив у протиріччя з самим собою, сумнівався й боявся – кому вірити: падишахові чи ваїзу з Ерзурума? Я знав ту нещасну дитину як свої п'ять пальців; за інших обставин він прийшов би до мене, свого вчителя, й поділився власним горем, що точило його, мов хробак. Але навіть Заріф зі своїми курячими мізками чудово розумів, що робити заставки для твого дядька, прихильника європейців, означає зраджувати мене й увесь малярський цех, тому він знайшов собі іншого слухача – хитрого й скупого Лейлека, чиїм хистом захоплювавсь, а тому й обожнював його, маючи за розумного та доброго, за того, кому можна довіритися. З Лейлеком він і поділився своєю гризотою. Я мов на долоні бачу, як Лейлек використовував Заріфа-ефенді, бачачи, що той обожнює його. Та між ними, мабуть, виникла якась суперечка, і Лейлек убив побратима. А Заріф-ефенді, напевне, ще раніше розповів про свої страхи та біди посіпакам Ерзурумійця, ті ж, аби показати, що спроможні мститися, знищили твого дядька, закоханого в європейців, – вони вважали, що він винен в убивстві їхнього товариша. Не скажу, що смерть Еніште мене дуже засмутила. Кілька років тому твій дядько, переконавши падишаха в своїй правоті, замовив одному венеційському живописцю – на ймення Себастьян – портрет султана в європейському стилі, наче якогось ґяурського короля. Потім поклав переді мною те зображення, ніби взірець, і змусив його перемалювати – присилував мене до огидної, безчесної справи, і я, боячись падишаха, як останній негідник, копіював те зображення, створене в ґяурському стилі. Якби я тоді цього не робив, то зараз, мабуть, оплакував би смерть Еніште й поклав останні сили, щоб знайти осоружного вбивцю. А так через Еніште мої вправні маляри, яких я безтямно полюбив, ще коли вони були дітьми, над якими тремтів двадцять п'ять років, зрадили мене і майбутнє нашої мініатюри, почали з запалом уподібнюватися європейським майстрам тільки тому, що цього забажав падишах. Усі вони – негідники і заслуговують тортур! Якби наше малярське плем'я було рабом мистецтва й хисту, а не падишаха, то перед ним би відчинилися ворота раю. Нині ж я волів би просто подивитись на ту книгу.

Останні слова він вимовив, наче змучений паша, який з розпачем у душі висловлює своє передсмертне бажання до того, як йому зітнуть голову за поразку у війні. Майстер Осман розгорнув книжку, яку поклав перед ним карлик, докірливим тоном попросив знайти необхідну йому сторінку й став розпоряджатися, як її шукати. І відразу перетворився на того головного маляра, котрий кожного в чомусь звинувачує й до якого звик увесь малярський цех.

Я ж забився у якийсь куток серед шаф, тонко розшитих подушечок, рушниць із іржавими дулами й прикладами, інкрустованими коштовним камінням, і звідти, здалеку, спостерігав за майстром Османом. Коли слухав його, мою душу гриз хробак сумніву, тепер він буквально роз'їдав її – тепер мені було ясно: майстер Осман убив бідолаху Заріфа-ефенді, а потім – і мого дядька, щоб перешкодити виданню падишахової книги, в якій маляри наслідували європейців. Я вже проклинав себе за те, що ще кілька хвилин тому захоплювався ним. З іншого боку, мимохіть відчував повагу до великого майстра, який повністю поринув у малюнок перед собою, може, сліпий, а може, напівсліпий, він розглядав мініатюру так пильно, наче вивчав зморшкувате обличчя якогось діда. Я розумів усе, як ніколи добре: аби зберегти стиль і устої свого малярського цеху, позбутися книги Еніште й знову стати єдиним фаворитом падишаха, він ладен віддати на тортури начальникові султанської варти не тільки своїх улюблених майстрів, а й мене – і то запросто. Я задіяв усю свою увагу й намагався викинути з голови ті теплі почуття, якими перейнявся до майстра Османа за останні два дні.

Минав час, у моїй голові панувало сум'яття. Аби приколисати шайтанів у своїй душі і відвернути від себе увагу джинів слабкодухості, я дістав зі скринь груду томів і довго навмання гортавїх.

Як багато чоловіків і жінок на ілюстраціях пхають собі до рота пальця! Впродовж двохсот останніх літ цим знаком передавали здивування в усіх малярських цехах від Самарканда до Багдада. Ось герой Кейхусров, затиснутий з обох боків ворогами, він з поміччю Аллаха цілим і неушкодженим переплив бурхливу річку Джейху, а підлі човнярі й плотарі, які відмовилися його перевозити, від здивування кладуть собі до рота палець. Ось Хосров теж запихає собі до рота палець, уперше побачивши Ширін, чия шкіра переливається, мов місячне сяйво, – вона купається в озері, срібні води якого давно потемніли. Коли придивитись уважніше, то видно, що в жінок за фіранками вікон недосяжних фортечних веж також у роті палець: вони дивляться на Тежава, який проїздить майданом. Цей володар зазнав поразки у війні з іранцями і втратив свою корону, а його улюблена дружина, красуня з красунь, теж приголомшено засунувши до рота пальця, зажурено дивиться на свого повелителя з вікна; поглядом вона благає не віддавати її на наругу ворогам. Юсуфа, звинуваченого в зґвалтуванні, тягнуть до в'язниці, а наклепниця Зулейха, спостерігаючи за ним, спокусливо, по-шайтанськи, кладе до свого червоного ротика палець. А от щасливі, але печальні закохані з якоїсь газелі, наснажені вином і силою кохання, злилися в любовному екстазі посеред райського саду, зла ж недіме від заздрості запхала собі до червоного рота палець і стежить за ними.

Незважаючи на те що цей жест став узірцем, який усі маляри заносять у свої зшитки й завчають напам'ять, на кожному малюнку жінки щораз інакше збуджено кладуть до чарівного ротика свого довгого пальця.

Як довго ці всі малюнки можуть тішити око? Коли за вікном уже добре стемніло, я підійшов до майстра Османа й сказав:

– Майстре, вчителю, з вашого дозволу я покину скарбницю, тільки відчинять двері.

– Отакої! – вигукнув він. – У нас попереду ще ціла ніч і ранок. Чого ж так швидко твої очі вдовольнилися най-прекраснішими в світі малюнками?!

Говорячи, він не відривав погляду від сторінки перед собою, але скаламучені зіниці свідчили про те, що він повільно, однак невблаганно сліпне.

– Ми вже розкрили таємницю кінських ніздрів, – сміливо дав я йому відсіч.

– Ха! Звичайно! – вигукнув він. – Тепер справа переходить до рук падишаха й головного скарбничого. Можливо, нас усіх помилують.

Чи назве він перед ними вбивцею Лейлека? Наляканий, я навіть не наважився запитати про це. Боявся, що він не випустить мене зі скарбниці. А найбільше переживав, аби не звинуватив у вбивстві мене.

– Десь поділася голка з булавкою, якою отемнив себе Бехзат, – озвався він.

– У будь-якому разі карлик знайшов її й поклав на місце, – відповів я. – Яка гарна ця сторінка, що ви зараз її розглядаєте!

Його обличчя засвітилося радістю, ніби в малої дитини, він усміхнувся.

– Хосров під'їхав уночі верхи під мури палацу Ширін і, згораючи від нетерпіння, чекає на неї, – промовив він. – Робота в манері древніх майстрів Ґерата.

Майстер Осман подивився на мініатюру так, ніби міг бачити, проте навіть не взяв окуляра.

– Як чарівно, неначе внутрішнім сяйвом, світяться в пітьмі ночі весняні квіти, кожен листочок на дереві, кожна зірка на небі. З яким смиренням і терпінням виведені орнаменти на стіні, як благородно накладена позолота, як гармонійно розмічена сторінка! Ти бачиш ту красу? Кінь красеня Хосрова витончений і граційний, наче жінка. Його кохана Ширін нахилила голову і виглядає з вікна вгорі, але обличчя її пломенить гордістю. Коли дивишся на тонко, з любов'ю накладені художником фарби, на структуру мініатюри, здається, закохані перебуватимуть тут вічно в сяйві, що ллється звідкись з глибини роботи. Ти бачиш: їхні голови обернені одна до одної, але тіла – до нас. Хосров і Ширін ніби знають, що вони – в малюнку й нам їх видно. Й тому анітрохи не стараються бути схожими на людей, які оточують нас щодня. Навпаки, вони натякають нам, що народжені пам'яттю Аллаха. Через це час усередині малюнка застиг. Хоч би як швидко розгорталися події в оповіді, однак Хосров і Ширін зоставатимуться на своїх місцях до кінця людських днів, не поворухнуть ані рукою, ані ногою, навіть на мить не відведуть убік очей. Вони – ніби юні дівчата, горді своєю цнотливістю. В лазуровій ночі разом з ними завмерло все; наче серця закоханих схвильовано б'ють пташиними крилами в зоряній темряві, проте в цю мить, якій немає подібних, самі птахи, немов навіки, прикріплені до неба. Древні ґератські маляри знали, що оксамитова Аллахова пітьма опуститься завісою перед їхніми очима, відали: якщо днями, тижнями без найменшого поруху вдивлятись у такий малюнок і помалу сліпнути, то душа врешті зіллється з нескінченним часом тієї мініатюри.

Настав час вечірнього азану, загін охоронців урочисто розчинив двері скарбниці, а майстер Осман досі пильно вдивлявся в птаха на розгорнутій сторінці, птах застиг у польоті. Проте охоронці помітили тьмяний колір його зіниць, вони здогадалися: щось не те в його погляді. Так ми здогадуємося, що перед нами сліпа людина, коли вона не з того боку тягнеться до блюдця перед собою.

Увага чавушів-охоронців була зайнята майстром Османом, що залишався тут, та карликом, який крутився біля дверей, тож вони не обшукали мене як слід і не знайшли голки з булавкою, захованої під спідньою білизною. Минувши ворота палацу, я вийшов на стамбульські вулиці, а вже будучи подалі від них, дістав страхітливу голку, якою отемнив себе Бехзат, увіткнув її собі в кушак і підтюпцем побіг додому.

У скарбниці було так зимно, що, здавалося, на вулиці міста вже прийшла весна. Минаючи Ескіхан-базар та його крамниці, де торгували бакалією, перцем, зіллям, плодами, овочами та дровами і які одна за одною зачинялися, я сповільнив ходу й дорогою розглядав діжки, ковдри, купи моркви, скляні банки, які було видно крізь двері теплих крамничок у сяйві світильників.

Ось вулиця мого дядька – облиш-но ти говорити «моя вулиця», я ж бо досі навіть не можу назвати її вулицею Шекюре. Отож вулиця Еніште видавалася ще більш чужою й далекою мені, аніж два дні тому. Однак те, що я добрався нині до Шекюре цілим і неушкодженим, давало підстави думати, що і вбивця, і щастя – знайдені, отже цієї ночі я спатиму в одному ліжку зі своєю милою. Так я гадав, і ввесь світ був мені настільки близьким, що, побачивши знайомий гранат і полагоджену віконницю, я ледь стримавсь, аби не закричати на все горло, ніби селюк, який гукає сусіда, що живе по той бік річки. Зараз побачу Шекюре і перш за все скажу, що вже відомо, хто осоружний убивця, уявляв собі я.

Відчинив хвіртку. Чи то з її рипу, чи то з безтурботності горобця, який пив воду з відра біля криниці, чи то з того, що у вікнах не світилося, – не знаю чому, але я, з відчуттям самотнього вовка, чоловіка, який дванадцять років прожив без нікого, відразу збагнув, що в домі – пусто. З болем у серці, як людина, котра усвідомила, що залишилася сама, я знову й знову відчиняв і зачиняв скрізь двері, дверцята шаф, навіть знімав покришки з каструль. Навіть – заглядав у скрині.

В цій тиші я чув тільки один звук – шалений стукіт серця. Наче старий дід, який уже завершив усі свої життєві справи, я дістав з дна скрині, що стояла в непримітному закутку, шаблю і причепив її до пояса. На душі враз стало спокійно. Впродовж десяти років, коли я заробляв на життя писанням, душевного спокою й рівноваги (як і рівноваги тіла при ходьбі) додавала мені тільки моя шабля з ефесом зі слонової кістки. А книжки – вони лише посилюють людське горе глибинним відчуттям, яке ми маємо за втіху.

Я вийшов надвір. Горобець пурхнув і полетів. Ніби той, хто покидає корабель, що тоне, залишив я позаду себе дім з його мертвою тишею й сутінками.

«Біжи, знайди їх!» – закликало мене серце, нарешті прийшовши до тями. Я побіг. Знову через багатолюдні майдани, базари. Щоб зрізати відстань, погнав двором мечеті, де й стишив ходу, побачивши, що за мною вчепилася ціла зграя псів, які шукали собі розваги.

53. Моє ім'я – Естер

Я варила на вечерю сочевичну юшку, аж тут Несім сказав, ніби «хтось – у дверях». «Не перевари чорбу», – веліла я йому й всунула ложку в руку. Взяла ту старечу руку в свою та показала, як мішати юшку, бо якби не показала, то він би й пальцем не поворухнув, а ложка б годинами стирчала в каструлі.

На порозі стояв Кара, й мені його відразу стало жаль. Мав такий вираз, що людина й побоялася б розпитувати його про те, що сталось.

– Зачекай надворі, – попросила я його. – Зараз передягнусь і вийду.

Я вбралася в свою рожеву сукню з жовтими квітами, яку вдягала на свято Рамазану та на багаті обіди й пишні весілля, коли мене на них запрошували, й узяла свій найкращий святковий клунок. «Серденько, наглядай за юшкою!» – кинула наостанок бідоласі Несімові.

Тільки ми вийшли з Карою на вулицю нашого єврейського махаллє, чиї комини ледь диміли, парували наче поганенькі горщики, як я сказала йому:

– Колишній чоловік Шекюре повернувся з війни.

Кара мовчав, аж поки ми минули махаллє. В сутінках вечора його обличчя було чорно-сірим, як попіл.

– Де вони? – запитав він згодом.

Отож я здогадалася, що Шекюре з дітьми вдома немає.

– У своєму домі, – відповіла я.

Я мала на увазі колишній дім Шекюре, але, помітивши, що серце Кари ось-ось розірветься, тут-таки підбадьорила його, додавши всього два слова:

– Мабуть, там.

– Ти вже бачила її чоловіка, що повернувся з війни? – запитав Кара, дивлячись просто у вічі.

– Я не бачила ані його, ані те, як Шекюре покидала дім.

– Як ти здогадалася, що вона покинула дім?

– В тебе на виду написано.

– Розповідай мені все, що знаєш!

Кара був такий прибитий горем, що не розумів: є Естер, яка нізащо в світі всього не розкаже, бо потрібно тримати язик за зубами, аби залишитися тою Естер, чиє око – у вікні, а вухо – в дорозі знаходить десятки замріяних чоловіків і жінок, Естер, яка може зі спокійним серцем постукати в двері десятків самотніх бідолах.

– Брат колишнього чоловіка Шекюре Хасан, – почала я, – проник у ваш дім, – Кара зрадів, почувши слова «ваш дім», – і сказав Шевкетові, що його батько повертається з війни, пополудні буде вдома, і якщо не застане там мами з дітьми, то страшенно розстроїться. Коли Шевкет приніс матері таку звістку, Шекюре повелася обережно, рішення не прийняла. А пополудні Шевкет утік з дому й заховався в хаті своїх дядька Хасана й діда.

– Звідки тобі це все відомо?

– А тобі Шекюре хіба не говорила, що Хасан останні два роки плете інтриги, аби повернути її назад до свого дому? Певний час він передавав через мене Шекюре листи.

– Шекюре ж йому не відповідала?

– Я знаю найрізноманітніших жінок Стамбула, – гордо промовила я, – і серед них немає жодної, яка була б настільки віддана чоловікові і так дослухалася до своєї совісті, як Шекюре.

– Але тепер її чоловік – я.

В його голосі прозвучала чоловіча невпевненість, яка завжди мене засмучувала. Виходить, що хоч би як учинила Шекюре, катастрофа для нього – неминуча.

– Хасан написав листа, що Шевкет повернувся додому дожидатися тата й почувається вкрай нещасним через свого нового батька, того брехуна, з яким його мама побралась обманом. Листа Хасан передав мені, щоб я віднесла його Шекюре.

– Що зробила Шекюре?

– Вона з Орханом, самі-самісінькі, чекали на тебе цілу ніч.

– А Хайріє?

– Хайріє тільки й мріє, щоб утопити твою красуню-дружину в склянці води, тому й скакала в ліжко до Еніште. Отож Хасан, знаючи, що Шекюре провела ніч сама, боячись убивці та привидів, послав їй через мене ще одного листа.

– Що він написав?

– Тисячі похвал Аллаху за те, що горопашна Естер не вміє ані читати, ані писати! На такі запитання розсерджених ефенді та знервованих батьків я, зазвичай, відповідаю, що не читаю листи, а читаю тільки те, що написано на личку в гарненької дівчини, яка тримає в руках послання.

– І що ж ти прочитала?

– Безвихідь.

Ми довго мовчали. На даху невеличкої грецької церкви я побачила сову, що чекала ночі. Шмарката малеча махаллє витріщалася на моє вбрання та клунок і реготала. Якийсь шолудивий пес, зупиняючись і почухуючи себе, радо збігав з обсадженого кипарисами кладовиська вниз на вулицю – вже-бо опускалася ніч.

– Та помалу ти! – закричала я до Кари. – Я не видеруся так швидко, як ти, на того горба. Куди ти тягнеш мене з моїм клунком?

– Перед тим як ти мені покажеш, де живе Хасан, я заведу тебе до хоробрих парубків, що розкуплять для своїх коханих твої квітчасті подушки, шовкові кушаки та калитки, гаптовані сріблом, – ти вже розв'яжеш перед ними свого клуночка.

Те, що Кара жартує в такій скруті, це – добре, однак я відразу второпала, де правда в його байках:

– Якщо ти збиратимеш свою рать, то я нізащо не поведу тебе до Хасана, – промовила я. – Від самої думки про бійку чи сутичку мені душа в п'яти ховається.

– Якщо ти поводитимешся, як усім відома мудра Естер, то не буде ані бійки, ані сутички.

Ми минули Аксарай і вийшли на дорогу, що вела до базару Ланга. Кара заглянув до цирульні, що стояла посеред розгрузлої вулиці й досі була відчинена, – цей будиночок, мабуть, пам'ятає й кращі часи. Всередині хлопчина з чистим обличчям та гарними руками при світильнику голив цирульника, вони розмовляли. Не минуло й хвилини, як біля Аксараю до нас із Карою, окрім цирульника та його вродливого учня, приєдналося ще двоє чоловіків. А трохи згодом до їхньої ватаги долучився якийсь учень медресе з шаблею в руках – його завзятість мені анітрохи не подобалася.

– Ви що – серед білого дня збираєтеся нападати на будинок у місті? – запитала я.

– Чого вдень? Уночі, – відрубав Кара, задоволений своїм черговим жартом.

– Не дуже покладайся на себе та свою рать, – застерегла його я. – Гляди, аби яничари не побачили, що ви розгулюєте зі зброєю в руках.

– А ніхто й не побачить.

– Вчора посіпаки Ерзурумійця спершу напали на мейхане, [202]202
  Мєйхане– шинок.


[Закрыть]а потім – на текке біля Чаршикапи і дали всім доброго прочухана. Якийсь дідуган отримав палицею по голові й помер. У темряві вас візьмуть за прибічників Ерзурумійця.

– Ти ходила в дім до небіжчика Заріфа-ефенді й з волі Аллаха вивідала в його жінки, що вона має малюнок із розмитими зображеннями коней, мені сповістила про це Шекюре. Я хочу запитати: Заріф-ефенді був близьким приятелем людей ходжі з Ерзурума?

– Тоді в тому домі, якщо я й базікала про щось там з жінкою небіжчика Заріфа-ефенді, то тільки аби допомогти Шекюре, – доказувала я, – а взагалі, пішла туди, щоб поторгувати новими тканинами, які привезли фламандські кораблі. І зовсім не для того, щоб устрявати в ваші шаріатські й політичні справи, в яких моя нещасна єврейська голова нічого й не добере.

– Естер-ханим, ти дуже мудра жінка.

– Тому й скажу тобі ось що: ці посіпаки Ерзурумійця ще не на жарт розлютуються, вони ще багато душ відправлять на той світ, бійся їх!

Коли ми вийшли на вулицю за брамою Чарши, моє серце загупало від страху. Сире, голе гілля шовковиць та каштанів поблискувало в тьмяному сяйві півмісяця. Мережива по краях мого клунку тріпотіли на вітрі, який нагнали примари з джинами. Вітер свистів між гіллям дерев і доносив дух нашої ватаги до всіх собак махаллє, які причаїлися в своїх схованках. Коли ж пси стали один за одним гавкотіти й завивати, я кивнула Карі на Хасанів дім. Кілька хвилин ми мовчки дивилися на темні віконниці. Кара розставив своїх людей довкола будинку: на городі, обабіч воріт і біля інжиру.

– Он там завжди сидить падлючий жебрак-татарин, – розповіла я. – Він сліпий, але знає всі ходи й виходи на вулиці краще за сторожа махаллє. Татарин без кінця мордує свою луцьку, ніби безсоромна падишахова мавпа. Дайте йому вісім-десять акче, і він вам усе розкаже.

Я здалеку спостерігала за тим, як Кара спершу дав татаринові грошей, а потім допитував його, приставивши до горла шаблюку. Що потім вийшло – не знаю; але учень цирульника, який нібито ж мав спостерігати за домом, заходився лупити татарина топорищем. Я стояла й дивилася, гадаючи, що це зараз припиниться, однак татарин не переставав волати й плакати. Тож я підбігла й відтягла учня від татарина, доки той не забив жебрака до смерті.

– Він ображав мою матір! – торочив учень.

– Татарин каже, наче Хасана вдома немає, – озвався Кара. – Бреше сліпий чи ні?

Він простяг мені листа, якого щойно написав:

– На, віднесеш у дім і передаси Хасанові чи його батькові.

– А Шекюре ти нічого не написав? – запитала я, беручи листа.

– Якщо напишу їй окремо, то та мужва приревнує її ще дужче, – відповів Кара. – Скажи Шекюре, що я знайшов мерзенного вбивцю її батька.

– Справді?

– Ти скажи!

Татарина, який досі схлипував і завивав, я вилаяла і змусила замовкнути.

– Не забувай, що я зробила для тебе! – кинула йому, а сама подумала: не відчепляться вони просто так від мене – це все затягнеться надовго.

І чого я стромила свого носа туди, куди не треба? Два роки тому в Едірнекапи вже вбили таку саму перекупку, перед тим відрізавши їй вуха, – дівчина, чиї послання вона передавала, вийшла заміж за якогось іншого типа. Моя бабця завжди застерігала мене, що турки відправляють людей на той світ ні за що. Мені раптом страшенно захотілося сочевичної чорби, якою зараз удома ласує мій Несімчик. Може, дременути звідси? – спало мені на думку. Але там має бути Шекюре, – напоумила я себе й почвалала до будинку. Водночас мене аж розпирало від цікавості.

– Продаю шовк із Китаю на святкове вбрання!

Бліде світло, яке пробивалося крізь щілини віконниць, заблимало. Двері відчинилися. Ввічливий батько Хасана запросив мене всередину, де було дуже тепло, як у помешканнях багатіїв. Шекюре з дітьми сиділа за вечерею; побачивши мене в сяйві світильника, вона підвелася.

– Шекюре, – звернулася я до неї, – прийшов твій чоловік.

– Котрий саме?

– Другий. Він з озброєними людьми оточив будинок. Вони налаштовані на бійку з Хасаном.

– Хасана немає вдома, – відповів її шляхетний свекор.

– О Аллаху, це диво! – зраділа я. – На, візьми й прочитай, дізнаємося, що там, – сказала я і, наче гордий посол падишаха, який виконує його жорстоку волю, простягла свекрові листа Кари.

Поки свекор читав листа, Шекюре запросила мене до столу.

– Естер, – сказала вона, – ходи, я насиплю тобі сочевичної чорби, зігрієшся.

– Я її не люблю, – відмовилася спершу я. Мені не сподобалося, що вона говорить так, наче претендує на господиню в цьому домі. Проте, здогадавшись, що Шекюре хоче побути зі мною наодинці, я взяла ложку й потьопала за нею.

– Передай Карі, що все так сталося через Шевкета, – прошепотіла вона. – Вчора ми з Орханом прочекали його цілісіньку ніч, постійно боячись, що нагряне вбивця. Орхан до ранку трусився від страху. Мої діти – покинуті самі на себе. Яка мати піде проти своїх дітей? Окрім того, до мене дійшла звістка, що Кара не повертається додому, бо його піддали тортурам і визнали причетним до вбивства тата.

– Хіба, коли вбили батька, Кара не був з тобою?

– Естер, – заблагала моя красуня, широко розплющивши свої карі очі, – хоч би там що, допоможи мені.

– Поясни мені, чого ти сюди повернулася, я все зрозумію і допоможу.

– Думаєш, я знаю, чого повернулася? – запитала вона і вдала, що ось-ось заплаче, – Кара образив мого Шевкета.

Коли Хасан розповів дітям, що повертається їхній справжній батько, я й сама в це повірила.

Та з її очей я здогадалася, що вона обманює; Шекюре теж розуміла, що я не дурна.

– Я довірилася Хасанові, – прошепотіла вона, і я відчула, як Шекюре тим самим натякає, що закохана в Хасана. Та чи здогадується вона, що почала так багато думати про Хасана тільки тому, що побралася з Карою?

Двері відчинилися, зайшла Хайріє з гарячим, щойно з печі, хлібом у руках. Глянувши на неї, я відразу збагнула, що вона мені анітрохи не рада. Ну й спадок дістався Шекюре після смерті Еніште: таке за двері викидай – не викинеш, продавай – не продаси. Шекюре зі свіжою хлібиною в руках обернулася до дітей, і тут мене, немов осінило: чи то її перший муж, чи то Хасан, чи то Кара – ніхто з них не є тим коханим, якого Шекюре шукала й не могла знайти, – ця жінка шукає собі чоловіка, якого полюбили б її діти з переляканими очима. І з власної волі вона ладна покохати всіх чоловіків, які їй підходять.

– Ти шукаєш серцем те, що тобі потрібно, – випалила я, не задумуючись, – а рішення потрібно приймати розумом.

– Сьогодні ж негайно повертаюся з дітьми до Кари, – теж випалила Шекюре, – але за умови!.. – Вона хвильку помовчала. – Щоб добре ставився до Шевкета й Орхана, щоб не зводив зі мною рахунки через те, що була вимушена перебратися сюди, і щоб поводився згідно з умовами нашого шлюбу – він знає, про що кажу. Вчора вночі він-бо залишив мене саму беззахисною перед убивцею, злодіями, харцизами та Хасаном.

– Я думаю, він досі не знайшов убивцю твого батька, однак мені велів передати, що вивів душогуба на чисту воду.

– Чи вертатися мені до нього?

Я не встигла відповісти, як озвався свекор Шекюре, що вже давно дочитав листа:

– Скажи Карі-челебі, що я – не мій син, тож не можу взяти на себе відповідальність і віддати йому невістку.

– Ти про якого сина? – запитала я м'яким, але в'їдливим голосочком.

– Про Хасана, – відповів він і засоромився, адже був дуже ґречним чоловіком, – а мій старший син вже повертається з Персії, на те є свідки.

– Де ж Хасан? – запитала я і проковтнула дві ложки юшки, яку насипала мені Шекюре.

– Він пішов збирати своїх людей на митниці Емінлік, секретарів і хамалів, – якось по-дитячому відповів старий, як добра й глупа людина, що ніколи тобі не збреше. – До речі, цієї ночі після вчорашнього заколоту прибічників Ерзурумійця вулиці повсюди патрулюють яничари.

– Ми не зустріли жодного яничара, – промовила я, прямуючи до дверей.

– То таке твоє останнє слово?

Я запитувала свекра, щоб залякати його, однак Шекюре чудово розуміла, що питання моє спрямоване до неї. Чи вона справді така спантеличена, чи щось приховує? Може, чекає на повернення Хасана з його людьми? Та навіть ця нерішучість Шекюре мені подобалася.

– Ми не хочемо до Кари, – сміливо запротестував Шевкет, – і ти теж сюди більше не приходь, товстухо!

– А хто ж тоді приноситиме твоїй мамі помережані укривала, подушечки, розшиті квітами й птахами, які вона любить, червоні сорочки, що тобі до вподоби? – запитала я і поклала свій клунок посеред кімнати. – Беріть, розв'язуйте, дивіться, а я повернуся і заберу, вдягайте, що хочете, що хочете приміряйте, перекроюйте, перешивайте.

Виходила я пригнічена, сум переймав до глибини: я ще ніколи не бачила очі Шекюре такими повними сліз. Не встигла я й звикнути до холоду, як на розгрузлій дорозі мене зупинив Кара з шаблею в руці.

– Хасана вдома немає, – промовила до нього я, – мабуть, пішов на базар купити вина, щоб відсвяткувати повернення Шекюре. Або ж невдовзі появиться тут зі своїми посіпаками: таке почула там. А він – божевільний, тож доведеться вам битися.

– Що сказала Шекюре?

– її свекор відмовивсь віддавати невістку. Але ж ти переживаєш не за нього, а за Шекюре. Якщо запитуєш про неї, то я тобі відповім: твоя жінка вкрай розгублена; вона повернулася до них, бо зрозуміла, що інакше на кілька ночей залишиться сама, віч-на-віч зі своїми жахами, адже від смерті батька минуло всього два дні. Її переслідував страх перед убивцею й лякали погрози з боку Хасана, а тут від тебе навіть вістки немає. Окрім того, їй донесли, що ти причетний до смерті її батька… Проте немає й найменших ознак того, що повертається колишній чоловік Шекюре. Хоча в Хасанову брехню, здається, вірять і його батько, й Шевкет… Шекюре збирається повернутися до тебе, але з умовами.

Дивлячись Карі у вічі, я перерахувала йому умови Шекюре. Він одразу на все погодився, наче розмовляв зі справжнім послом.

– І в мене до тебе теж умова, – докинула я, – зараз знову повертаюся до них, – я кивнула на віконниці, за якими сидів свекор, – ви ж трохи почекайте, а потім починайте ломитися в двері. Коли я закричу, то перестаньте. А якщо прийде Хасан, то бийтеся собі скільки завгодно.