Текст книги "Мене називають Червоний"

Автор книги: Орхан Памук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 34 страниц)

47. Я – шайтан

Люблю я запах червоного перцю, підсмаженого на оливковій олії, дощі, що ллють над тихим морем у передсвітанковій зорі, жіночу поставу біля відчиненого вікна, тишу, думки й терпіння. Я вірю собі, тому, зазвичай, не зважаю на плітки, котрі про мене розпускають. Та сьогодні я прийшов у цю кав'ярню, аби перед своїми братами малярами й каліграфами розвінчати брехні, спростувати чутки, що ходять про мене.

Звісно розумію: ви налаштовані вірити в зовсім протилежне тому, що я тільки-но сказав. Однак, якщо ви настільки мудрі й розбірливі, щоб серцем відчути, – не все те, що суперечить моїм словам, є правдою, – то тоді ви настільки ж чутливі й до моїх слів: вони вас обов'язково зацікавлять. Людина, котра хоча б двічі в житті тримала в руках Куран-и Керім, знає: яке з імен згадується в ньому чи не найчастіше – аж п'ятдесят два рази.

Гаразд. Почну я з Куран-и Керіму, Аллахової книги. Все, що там сказано про мене, – правда. І запам'ятайте: говорячи так, я не хизуюся. В моїх словах-бо, окрім усього, криється й проблема стилю. Те принизливе ставлення до шайтана в Куран-и Керімі завжди завдавало мені болю. Оце і є стиль мого життя – біль. Його мені не здолати.

Так, на наших янгольських очах Аллах сотворив людину. А потім захотів, щоб ми перед нею плазували навколішки. Так, у сурі «Чистилище» написано правильно: всі янголи поклонялись людині, я ж – збунтувався. Людина створена з глини, а я – з вогню, вищої матерії, – нагадав я Аллахові те, що нам усім відомо, і не став хилити голови перед його творінням. Аллах же вирішив, що я – занадто «гордий».

– Геть із раю! – наказав він мені. – Тут тобі не місце величатися!

– Дозволь мені дожити до Судного дня, до воскресіння мертвих, – попросив я його.

Він дозволив. А я поклявся, що віднині й до останніх днів збиватиму з праведного шляху рід людський, бо через нього покараний. Аллах же вирішив відправляти в пекло всіх, кого я спокушу. Як вам відомо, свої обіцянки ми виконуємо. Дехто твердить, що ми тоді уклали з Усевишнім договір. А звідси випливає, що я – слуга Аллаха, котрий випробовує його рабів, намагаючись їх збаламутити. Добрі раби приймають добрі рішення і ідуть своїм шляхом, а погані спокушаються, скачуть на прив'язі своїх жадань і скоюють гріх. Завдяки їм пекло розростається. Якби всі прямували до раю, то нічого б не боялись, а справи державні й світові вирішувалися б тільки на краще, тому для землі важливе існування як добра, так і зла, як чесноти, так і гріха. В цьому моя заслуга. Аллахів світопорядок можливий виключно завдяки мені й Божій волі (чому інакше б він дозволив шайтанові жити до Судного дня?). І за цих умов мене мають за «лихого», не визнають моєї правоти – ось де вони, мої скриті смуток і біль. А Халладж-і Мансур [186]186
  Халладж-і Мансур(857–922) – перський філософ-суфій, мусульманський теолог.


[Закрыть]чи такі добродії, як Ахмет Газалі, брат знаменитого імама Газалі, виснували з переказаних мною уявлень наступне: оскільки все діється й твориться з волі Аллаха, то, по суті, гріхи, які я скоюю, не йдуть урозріз із бажаннями самого Аллаха, отож немає ні добра, ні зла – все відбувається згідно з задумами Всевишнього, навіть я – частина Аллаха. Отаке вони понаписували й проповідували.

Декого з цих розумників спалили живцем разом із їхніми книжками. Цілком справедливо. Адже, певна річ, є й добро, і зло, а справа кожного з нас – визначити, де між ними грань; я ж, звісно, – прости, Господи, – не Аллах, і такого безглуздя в ті тупі головешки не вбивав, вони такого самі навидумували.

Тому тепер я протестую вдруге: не я є джерелом гріха й зла в світі. Більшість людей виявляють легкодухість, крадуть, прелюбодіють, чинять підло, особливо – коять усілякі дурниці й без моїх спокус, підбурювань та надихань. Наскільки ідіотськими видаються намагання деяких начитаних суфіїв [187]187
  Суфії– послідовники містичної течії в ісламі, суфізму, проповідують шлях до Аллаха (тарікат) через власне своєрідне трактування Корану та езотеричні практики, однією з яких є танок сама'а, за мету життя ставлять злиття з Богом.


[Закрыть]обілити мене, настільки й суперечить Куран-и Керіму твердження, що від мене йде все зло. Ні, я не спокушаю продавців дурити покупців, підсовуючи їм гнилі яблука, дітей – обманювати, підлабузників – підлещуватися, старих дідів – уявляти розпутства, а хлопців – блудити руками. До речі, сам Усевишній не вважає онанізм і розпусні марення тим злом, котре може послужити приводом згадати моє ім'я. Звісно, я докладаю чималих зусиль до скоєння людьми тяжких гріхів, але ж деякі ходжі у своїх писаннях звинувачують мене в тому, що хтось позіхає на повен рот чи чхає, чи, навіть, голосно пукає. Як я розумію, вони й не здогадуються, ким є насправді шайтан.

Ви скажете: менше зваблюй їх, і тоді – здогадаються. Правильно. Однак варто вам нагадати, що маю власну гордість, і через неї ми побили горшки з могутнім Аллахом. Скільки разів праведники в десятках тисяч томів писали, що я можу перевтілитися в кого завгодно, а найчастіше – перестріну вас на дорозі в образі чарівної жінки, яка вміє розбудити чоловічу хіть. Та чи можуть наші ходжі в такому разі пояснити, чому мої браття художники, котрі зібралися тут, зображають мене як якусь хвостату, рогату, згорблену страхітливу потвору з обличчям, укритим здоровенними бородавками?

Ось ми й підійшли до нашої основної теми – малярства. Стамбульські вулиці заполонили прибічники одного ваїза, чиє ім'я я не хочу згадувати, щоб не накликати на вас його гнів. Підбурюване ваїзом юрмисько реве, що виголошувати розспівом азан, збиратися в текке, обніматися там, вершити радіння, дозволяти своїй душі виходити з тіла під звуки музики й пити каву – заборонено заповітами Аллаха. А серед нас є деякі майстри, котрі бояться цього проповідника та його посіпак і стверджують, що європейські стилі живопису – винахід шайтана. Чув це на власні вуха. Сотні літ на мене зводять брудні наклепи, але жоден з них ще не був таким далеким від правди.

Почну-но я про все з самого початку. Про той початок забуває кожен, пов'язуючи його з тим, як я спокусив Єву плодом забороненого дерева. Ні, те, що Аллах визнав мене гордим, також не початок. На початку було ось як: Він показав мені та іншим янголам людину й зажадав, щоб ми їй поклонялись, і якщо інші янголи припадають на колінця перед нею, то я прийняв найправильніше рішення – і людині не поклоняюся.

Як ви гадаєте, чи справедливо було з Його боку, створивши мене з вогню, наказувати мені: поклоняйся людині, яку він виліпив з глини? Чи розсудите ви так, як вам підказує совість, браття мої? Гаразд, я знаю: ви боїтеся, бо думаєте, що все сказане тут не збережеш у таємниці. Він почує кожне слово й одного дня про це спитає. Ну, тоді я не допитуватиму вас, що підказує вам ваша совість: маєте привід боятися – я ж забуду про своє запитання й ту різницю між вогнем і глиною. Але існує те, чого ніколи не стерти з моєї пам'яті, те, про що я завжди згадуватиму з гордістю. Так, я не поклонився людині.

А якраз це нині й роблять сучасні європейські майстри. Вони зображують своє панство, духовенство, багатих купців, ще й жінок з точністю до найменших дрібниць: колір їхніх очей, поставу, неповторні звивини вуст, вабливу тінь між жіночими грудьми, зморшки на чолі, персні на пальцях, навіть огидне волосся, що стирчить з вух. Людину вони поміщають у центр своїх робіт, наче вона – ідол, перед яким треба бити поклони, і ті картини, ніби божків, вішають на стіни. Чи ж людина настільки визначна, щоб відтворювати її тінь? Хіба це не називається ставити в центр всесвіту людину, а не Аллаха, коли звичайні будинки на вулиці вимальовують на тлі живих образів дедалі меншими й меншими, такими, як їх помилково бачить на віддалі око? Найкраще про це знає всемогутній, Всевишній Аллах. Я думаю, ви зрозуміли, як безглуздо твердити, ніби такі зображення – моя ідея. Адже я відмовився поклонятись людині, через що стільки натерпівсь, навіки залишився самотнім, упав у неласку до Аллаха й був прозваний безбожником. Вже логічніше вірити в те, що через мене діти тягають за шкірку свої пуцьки й що я заставляю всіх голосно пукати, як пишуть деякі мулли й проповідують ваїзи.

Хочу ще дещо додати до нашої теми, але слово моє – не до тих, котрі всякчас стривожені своїми пристрастями, хіттю, сріблолюбством, безглуздими устремліннями та грішними звичками. Мене зрозуміє тільки Всевишній Аллах, чия свідомість – безмежна: чи не Ти прищепив людині пиху, примусивши своїх янголів плазувати перед нею навколішки? А тепер люди перейняли від янголів усе те, чого їх навчив Ти, й вони поклоняються одне одному і ставлять себе в центр всесвіту. Кожен, навіть Твої найвірніші раби, хочуть бути зображеними в європейському стилі. Тебе перестануть і згадувати – ось у що виллється людська самозакоханість. Я впевнений у цьому, як упевнені всі в моєму існуванні. Ще й провина за те, що Аллаха забули, знову ляже на мої плечі.

Як же я можу розповідати вам про це все, та ще всупереч загальноприйнятим уявленням? А отак: показуючи, що я живий-здоровий і досі ходжу білим світом, попри те, що мене сотні літ безжально закидають камінням, проклинають, клянуть і лають на всі застави. Якби мої люті, але недолугі вороги, котрі ганять мене останніми словами, пам'ятали, що сам великий Аллах дозволив мені жити до Судного дня, то і в мене, і у вас справи пішли б на краще. Аллах-бо дав людині жити всього якихось шістдесят-сім-десят років. А якби я порадив: у такому разі вживайте каву і спробуйте завдяки їй продовжити свої літа, то дехто подумав би: якщо цього хоче шайтан, то краще я робитиму навпаки, і вони ніколи не питимуть кави або заливатимуть її собі в дупу, стоячи догори ногами.

Ви не смійтеся. Важливий не зміст думок, а їхня форма. Важливо не те, що малює художник, а його стиль. Тільки не забувайте: й форма, й стиль мають бути скритими, їх не повинні виявити. Я б ще розповів вам наостанок одну любовну історію, та вже пізно. Витівник-меддах, котрий сьогодні віщав від мого імені, пообіцяв якогось дня, але не завтра, а в середу, повісити вночі на цю ж стіну зображення жінки і її солоденьким голоском переказати ту любовну історію.

48. Я – Шекюре

Мені наснився тато, він говорив щось незрозуміле й був наляканий; я прокинулася. Шевкет та Орхан міцно притулились до мене з обох боків, вони були такі гарячі, що я аж упріла. Шевкетова рука лежала в мене на животі, а Орхан поклав свою спітнілу голівку мені на груди. Намагаючись не розбудити дітей, я піднялася й вийшла з кімнати.

Минувши передпокій, нечутно відчинила двері до кімнати Кари. Його я не побачила, але в сяйві свічки мені кинулося в вічі біле укривало, воно огортало мого чоловіка, наче саван – небіжчика. Вогник свічки немов не досягав матраца, що лежав посеред холодної темної кімнати.

Я наблизилася, й помаранчеве сяйво свічки розбилось об непоголене обличчя Кари, його голі плечі. Він спав, як Орхан, – скрутився, мов та мокриця, а на обличчі проступало щось дівоче.

– __Це мій чоловік, – сказала я до себе. Він здавався мені таким далеким і чужим, що на душі стало нестерпно тяжко. Якби в мене в руці був кинджал, то я б убила його. Однак насправді я не хотіла цього робити, тільки думала як у дитинстві, як усі діти: а що було б, якби вбила? Я не вірила, що він жив роками, мріючи тільки про мене, не вірила в його невинний дитячий вираз обличчя.

Копнувши Кару в плече босою ногою, я розбудила його. Побачивши мене, він на якусь мить трохи перелякавсь, – а я цього й домагалася. Він ще як слід не очуняв, як я вже його повідомила:

– До мене приходив уві сні батько. Сказав мені найстрашніше: його вбив ти…

– Якби я вбив твого батька, ми б не були разом, еге ж?

– Це я й без тебе знаю, – відповіла я. – Але ж тобі було тоді відомо, що я залишу тата самого вдома…

– Ні, не було відомо. Дітей з Хайріє випровадила з дому ти. Про те, що він лишиться сам, знали Хайріє та, мабуть, Естер. А взагалі, тобі видніше, кому про це було відомо.

– Іноді мій внутрішній голос немов підказує мені, чому все так погано, відкриває мені таємницю всіх злощасть. Аби випустити той голос із себе, я говорю, проте він, ніби вві сні, не може вирватися з горла. А ти вже не той добрий і безгрішний Кара, якого я знала в дитинстві.

– І ти, й твій батько знехтували тим добрим Карою.

– Якщо ти побрався зі мною, щоб помститися батькові, то радій – ти вже помстивсь. Але, мабуть, через те тебе анітрохи не люблять діти.

– Я бачу, – відповів він, однак суму в його голосі не відчувалося. – Ти була нанизу, вони ще не поснули, і я чув, як голосно дражнилися: «Кара, Кара – в дупі діра».

– Якби ти їх відлупцював… – порадила я, таки справді бажаючи, щоб він їх покарав, та затнулась і закінчила: – Якби ти підняв на них руку, я б тебе вбила.

– Залазь до мене в ліжко. Змерзнеш, – сказав він.

– Може, я взагалі ніколи не залізу до тебе в ліжко. Може, нам узагалі не треба було одружуватися. Наш шлюб – несправжній, – ось як говорять. Уночі, ще до того як заснути, я чула Хасанові кроки. Не забувай: ми жили всі разом, і я роками прислухалася, як він ходить. Його люблять діти. Так, він – жорстокий. У нього є червона шабля – спробуй захистися від нього.

Та в погляді Кари було стільки втоми й суворості, що я зрозуміла: мені його не залякати.

– З нас обох у тобі найбільше як віри, так і смутку, – промовила я. – Я вперта, бо хочу бути щасливою й бачити своїх дітей захищеними, а ти – впертий, бо намагаєшся самому собі щось довести. Але не через те, що любиш мене.

Він же став говорити про те, як мене любить, як марив мною ночами в пітьмі караван-сараїв, у скелястих горах. Якби він не завів цієї мови, я б уже підняла дітей і повернулася в дім свого колишнього чоловіка. Та раптом випалила найперше, що спало на думку:

– Іноді мені здається, ніби мій чоловік може нагрянути будь-якої хвилини. Мені не страшно залишитися на ніч у твоїй кімнаті, не страшно, що нас можуть застати діти, однак я боюся, що не встигнемо ми й обійнятися, як він загрюкає в двері.

Знадвору, з-за воріт, почулися пронизливі крики котів, що, мабуть, зчепилися не на життя, а на смерть. Потім запала тиша. Я думала, що ось-ось розревусь, не могла ані поставити свічника на пюпітр, ані повернутися до дітей, до себе в кімнату. Я не вийду звідси доти, доки впевнюся, що Кара не причетний до смерті батька, сказала сама собі.

– Ти принижуєш нас, – озвалася я до Кари, – після одруження зі мною поводишся зверхньо. Ти вболівав за нас, коли не повертався мій чоловік, і тепер уболіваєш – після смерті батька.

– Шекюре-ханим, – шанобливо почав він, що мені дуже сподобалося, – ти знаєш, що говориш неправду. Заради тебе я ладен на все.

– Тоді встань з ліжка і почекай на ногах, як я.

Навіщо я сказала, що чогось чекаю?

– Не встану, – сором'язливо відповів він, киваючи на укривало й натякаючи, що вдягнутий у нічне.

Він мав рацію. Проте мене вкотре довело до шалу, що Кара не слухається мене.

– Поки жив батько, ти входив у цей дім крадькома, наче кіт, що перекинув молоко, – спалахнула я, – а зараз, навіть коли називаєш мене Шекюре-ханим, то сам собі не віриш і ніби хочеш сказати: затям, я не вірю в те, що говорю.

Але трусило мене не від люті, а від холоду, мої ноги, спину, шию немов обклали льодом.

– Лягай до мене й будь мені жінкою, – сказав Кара.

– Як ти збираєшся знайти мерзотника, котрий убив тата? – запитала я його. – Якщо пошуки затягнуться надовго, я не зможу залишитися в цьому домі з тобою.

– Завдяки тобі й Естер майстер Осман вийшов на слід, вивчаючи зображення коней.

– Майстер Осман був затятим ворогом мого батька. Як змиритися нещасному таточкові з тим, що розшуки душогуба потребують допомоги майстра Османа? Тато все бачить згори, і його серце розривається.

Враз Кара підхопився з ліжка й кинувся до мене. Я не встигла й поворухнутись. Однак, наперекір собі самій, загасила рукою свічку й лишилася стояти на місці. Кімнату огорнула пітьма.

– Тепер батько нас не бачить, – прошепотів він, – ми обоє – самі-самісінькі. Скажи мені, Шекюре: після мого повернення ти мені натякнула, що зможеш мене покохати, що в твоїй душі для мене є місце. Ми вже побрались, а ти уникаєш кохання зі мною.

– Я вийшла за тебе не з власної волі, – теж пошепки відповіла я.

І відчула в темряві, що мої слова, наче цвяхи, впиваються в його тіло, – так писав у своїх творах Фізулі.

– Якби я покохала тебе, то покохала б ще в дитинстві, – знову прошепотіла я.

– Тоді скажи мені, красуне, в пітьмі, – сказав він, – ти знала кожного з малярів, що навідувалися до вас у дім, ти підглядала за ними. Хто з них, по-твоєму, вбивця?

Мені подобалося, що він, попри все, зберігає бадьорість. Він – мій чоловік.

– Я змерзла.

Чи відповіла тоді йому – не пам'ятаю. Ми почали цілуватися. Досі тримаючи в руках свічника, я обняла Кару, він засунув свого ніжного, наче оксамит, язика в мій рот; мої сльози, волосся, нічна сорочка, тремтіння, його тіло – все було чарівно. Як добре було ввіткнутися носом у його гарячу щоку й грітись, але, оговтавшись, я стрималася, цілуючи його, не могла забути про себе, про свічника у руці, тата, який стежив за мною, колишнього чоловіка, дітей, що спали в ліжку.

– Хтось пробрався в дім! – закричала я, відштовхнула Кару й вибігла в передпокій.

49. Моє ім'я – Кара

Ніби гість, що почувається винним, я нечутно, непомітно вислизнув з дому в передсвітанковій темряві і довго-довго йшов розгрузлими вулицями. Біля мечеті Беязит звершив абдест, зайшов усередину. В мечеті не було нікого, окрім імама-ефенді та якогось старого, що примудрявся спати й вершити намаз одночасно, – такого вміння досягнеш либонь у років сорок. Заглиблені в свої сонні марева й гіркі спомини, ми інколи вчуваємо, що Аллах дослухається до нас, і тоді, наче людина, котра гарячковито хапається за руку падишаха, маючи якесь прохання, ми з тією ж надією про щось благаємо Його, – я молив Всевишнього дарувати мені дім, повен щастя й любові.

Я відчув, що за час мого перебування в Стамбулі, за якийсь тиждень, майстер Осман зайняв у моїй душі місце дядька-небіжчика. Він був моєю протилежністю, дальшим мені за Еніште, проте вірив у мініатюру набагато сильніше за дядька. Мені він нагадував скорше старого дервіша, аніж видатного майстра, котрий роками викликав у малярів страх, тривогу й любов.

Від дому майстра до палацу ми їхали верхи: він – ледь згорбившись у сідлі, я – трохи схилившись на бік, нас можна було прийняти за старого дервіша й палкого мюрида, зображених на дешевому малюнку до якоїсь сивої легенди.

У палаці нас із нетерпінням чекав начальник султанської варти зі своїми людьми. Наш падишах був переконаний, що ми вмить розпізнаємо того клятого душогуба за зображеннями коней, створеними трьома видатними малярами, тому тут уже розпорядилися піддати осоружного вбивцю тортурам. Так нам сказали, – можливо, падишах і не чув про своє веління. Та нас повели в отой поспіхом споруджений будиночок у непримітній місцині саду Хас – саме йому надавали перевагу під час таємних допитів, тортур і страт, про які не розголошували, тоді як біля водойми, зазвичай, влаштовували катування напоказ, усім у науку.

Якийсь молодик – настільки ввічливий і вишуканий, що не скидався на людину начальника султанської варти, впевнено розклав перед нами на підставці для книжок три аркуші паперу.

Ледь майстер Осман дістав окуляр, як моє серце загупотіло. Лінза та нахилене над нею око, наче орел, що переможно ширяє над землею, повільно пройшлися над трьома неперевершеними малюнками коня. Й, наче орел, котрий помітив газель, за якою полює, лінза та око щоразу завмирали там, де були відтворені ніздрі скакуна, проте щоразу – ніякої реакції.

– Немає, – холоднокровно промовив майстер Осман через деякий час.

– Чого немає? – здивувався начальник султанської варти.

Я гадав, що великий майстер вивчатиме роботи повільно, не минаючи жодної цятки на зображенні від гриви до копит.

– Осоружний художник не залишив ніякого сліду, – промовив майстер Осман. – А хто намалював гнідого коня, залишається незрозумілим.

Взявши лупу, я придивився до ніздрів скакунів – мій учитель не помилився. На жодному з трьох зображень храпи не були схожими на храпи гнідого коня, створеного до книги Еніште.

Я згадав про катів, що чекали надворі біля якогось величезного знаряддя для тортур, – мені й на думку не спадало, як його використовують. Намагаючись простежити за катами крізь щілину прочинених дверей, я побачив, що один з них ривком кинувся втікати, наче за ним гнався джин, вискочивши на шовковицю, він заховався в її вітті.

В цю ж мить увійшла опора неба та землі, Його Величність падишах, він був, наче сонячний промінь, котрий ллє світло на сірі сутінки ранку.

Майстер Осман відразу виклав повелителеві, що в цих зображеннях коней для нас немає нічого важливого. Проте не втримався, щоб не звернути увагу падишаха на особливості неперевершених скакунів: один із них був гідний шаха, в другого – витончена, граційна постава, в третього відчувалися норов і поважність, властиві коням з ілюстрацій до дуже давніх книжок. Разом з тим мій учитель висловив свої припущення щодо того, хто автор кожної з робіт, а хлопчина, який відвідав уночі художників, підтвердив його здогади.

– Не дивуйтеся, мій повелителю, що я знаю кожного з моїх малярів як свої п'ять пальців, – провадив майстер. – Я здивований, бо не розгадав, кому належить одна з робіт художників, яких я так вивчив за стільки літ. Дивуюся самій її появі. Однак кожен огріх, особливість будь-якого видатного маляра має під собою підґрунтя.

– Яке? – не зрозумів падишах.

– Ваша Величносте, повелителю світу, воєначальнику з воєначальників, падишаху, як на мене, то скритий підпис, який ми вбачаємо в ніздрях цього гнідого скакуна, не є звичайною безглуздою й неусвідомленою хибою художника. Його коріння треба шукати глибше, в інших мініатюрах, у взірцях та стилях, скоріше за все – в інакших, незвичних нам зображеннях коней. Якби ми переглянули сторінки столітніх книжок, що зберігаються у вашій скарбниці, в підземеллях, замкнених важкими замками, в кованих скринях і залізних шафах, то, можливо б, і виявили, що той огріх, як ми його називаємо, належить певному стилю. А тоді б ми вже встановили калям того маляра, який породив ту хибу.

– Ви хочете відвідати скарбницю Ендеруна? – здивовано запитав султан.

– Так, – відповів мій майстер.

Це було нахабством, рівнозначним спробі проникнути в гарем. Я враз збагнув: оскільки будівлі гарему та скарбниці розміщені в двох наипрекрасніших місцях райського Ендеруна, значить, їх споруджували як два наймиліших, найпотаємніших закутки, любі серцю падишаха.

Набравшись нарешті мужності, я дивився на чарівне обличчя султана й намагався відгадати, що з того всього вийде, як раптом він мовчки вийшов. Може, розгнівався? Чи не покарають нас, разом зі всіма малярами, через безцеремонність мого майстра?

Втупившись очима в зображення трьох коней, я уявляв, як загину, так і не побачивши більше ніколи Шекюре, не покохавшись із нею. Чарівні коні незважаючи на всю їхню красу здавалися тепер вихідцями з якогось чужого, далекого світу. Мені по голові мов щось молотом стукнуло, і я, вслухаючись у зловісну мовчанку, подумав: якщо ви збагнете, як воно бути забраним дитиною в Ендерун, серце палацу, виростати тут, жити, стати правою рукою падишаха й могти піти на смерть заради нього, то тоді ви й збагнете суть буття маляра – жити рабом краси Аллаха її бути спроможним загинути заради неї.

Далеко потому, коли люди начальника султанської варти вели нас нагору до Середніх воріт, я роздумував над такою смертю, в моєму розумі панувала її тиша. Однак ми минали Бабюсселам, де десятки страчених візирів віддали Аллаху душу, а стражники й не глянули в наш бік. Ще вчора майдан Дивана видавався мені раєм, а сьогодні ані його вежа, ані фазани не справили жодного враження. Згодом я здогадався, що нас ведуть у серце потаємного світу падишаха, серце Ендеруна.

А позаду нас уже лишилися ворота, проходити через які було заборонено навіть найвизначнішим візирам. Наче дитина, котра потрапила в казку й боїться зіткнутися віч-на-віч з дивами та небаченими тваринами, що ось-ось постануть перед нею, я потупив очі й не відривав їх від землі. Не наважився й подивитись у бік Арз-палати. Хоча таки злегка скосував, а потім прикипів очима до стін гарему, звичайнісіньких чинарів, які нічим не відрізнялись од інших дерев, та високого чоловіка, вбраного в каптан з блискучого голубого атласу. Ми пройшли між масивними колонами й зупинилися перед величезними розкішними дверима. Тут нас піджидав загін аги в яскравих каптанах, один із них схилився над замком.

Головний скарбничий подивився нам у вічі й сказав:

– Які ви щасливці, Його Величність падишах дозволив вам переступити поріг скарбниці Ендеруна. Ви гортатимете книжки, до яких ніхто не має доступу, розглядатимете позолочені сторінки, неперевершені ілюстрації й, наче мисливці, ітимете за ними слідом. Мій падишах велів вам нагадати, що дав майстрові Осману три дні на пошуки. Перший уже закінчився; якщо він за два дні, до полудня в четвер, не почує, хто з малярів заслуговує на прокляття, то начальник султанської варти завершить цю справу за допомогою тортур.

Спершу варта розібралася з футляром на замку, необхідним для того, щоб прикривати печатку, котру прикріпляли на щілині, аби зловмисник не вставив у неї свого ключа. Переконавшись, що печатка на місці, двоє агів та завідувач скарбниці схвально кивнули один одному. Печатку було знято, ключ увійшов у шпарину, й мертву тишу, що нас поглинула, розітнув брязкіт – замок відімкнули. Лице майстра Османа враз пополотніло. Коли ж єдина стулка здоровенних різьблених дерев'яних дверей була відчинена, на лині мого вчителя немов відбився якийсь чорний промінь, що долетів до нас із прадавніх часів.

– Писарів, секретарів, що ведуть облік коштовностей, падишах намарне кликати не захотів, – промовив головний скарбничий. – Бібліотекар помер, а нового на його місце немає. Тому всередині вам допомагатиме тільки Джезмі-ага – так розпорядився падишах.

То був карлик, на вигляд щонайменше років сімдесяти, а очі в нього горіли.

– Джезмі-ага знає скарбницю краще за власний дім, окрім нього, ніхто так не пам'ятає, де місце кожної речі й кожної книжки.

Старий карлик носа догори не дер. Він стежив за тим, як хлопчики, що прислужували в скарбниці, заносять мангал на срібних ніжках, диванчик з поруччям, інкрустованим перламутром, світильники та канделябри.

Наостанок головний скарбничий повідомив, що нас тут зачинять і запечатають замок тією ж печаткою султана Яву-за Селіма, [188]188
  Султан Явуз Селім– Селім Грізний (роки правління 1515–1520), відомий своєю жорстокістю.


[Закрыть]котрій уже сімдесят років, а після вечірнього намазу в присутності загону аги, які стоятимуть тут на чатах, двері знову відімкнуть й, оскільки при виході нас обшукають аж до підштаників, то нам після роботи не завадить самим перевірити, чи не «закотилося», бува, що-небудь у вбрання, кишеню чи за кушак.

Крізь шеренги агів ми ввійшли всередину. Було страшенно холодно. Двері зачинились, і все довкола огорнула пітьма, в ніс ударив запах плісняви, пилу й сирості. Складалося враження, що речі в скарбниці, скрині, шоломи, геть усе навалено в одну гігантську купу. Мені аж здалося, ніби переді мною картина після якогось величезного побоїща, яке я свого часу спізнав.

Поступово очі звикли до тьмяного світла, котре пробивалося зверху крізь товсті ґрати вікон, минаючи огорожі між драбинами, що вели до антресолей уздовж високих стін, та поруччя, яким були обнесені дерев'яні проходи на другому поверсі. Від оксамиту та багряних килимів на стінах і підлозі кімната здавалась червоною. Щоб накопичити таке багатство, стільки коштовностей, воїни ходили в походи, велись війни, лилася кров, грабувалися скарбниці й міста. Тут я відчував той хід історії зі смиренням у душі.

– Страшно? – запитав старий карлик, немов читаючи, що в мене лежить на серці. – Кожному, хто заходить сюди вперше, страшно. Ночами душі скарбів перешіптуються між собою.

Наймоторошнішою була тиша, яка немов хоронила ці всі багатства. Було чутно, як за нами опечатують двері, ми застигли на місці й заворожено розглядали речі довкола.

Я побачив тут шаблі, слонові бивні, каптани, срібні канделябри, знамена з атласу. А ще: шкатулки, інкрустовані перламутром, ковані скрині, китайські вази, сази, пояси, лати, подушечки з шовку, кулі, на яких був зображений світ, чоботи, хутра, роги носорога, розписані страусячі яйця, рушниці, стріли, булави, шафи, шафи і ще раз шафи. Все довкола рясніло оксамитом, килимами та атласом, які звисали неначе лилися вниз густими потоками з верхніх поверхів, з поруччя, стінних шаф, невеличких ніш у стіні, лилися на шкатулки, падишахові каптани, шаблі, велетенські рожеві свічі, чалми, розшиті перлами подушечки, позолочені сідла, палаші з діамантовими ефесами, булави з рубіновими зубцями, кавуки, султани, [189]189
  Султан– тут: оздоба з пучка пір'я на головних уборах.


[Закрыть]чудернацькі годинники, статуетки коней і слонів зі слонових бивнів, кальяни з рубіновими наконечниками, перламутрові скриньки, кінські бунчуки, чималенькі вервиці, оздоблені рубінами й бірюзою шоломи, глеки та кинджали. Стояло якесь особливе сяйво, я таке споглядав уперше в житті: тьмяне сяйво, ща проникало крізь ґрати вікон, освітлювало запорошені коштовності в напівтемряві кімнат, ніби сонячні промені, що літнього дня пробиваються в мечеть крізь баню, проте це сяйво не було схожим на промені сонця. Складалося враження, що до повітря можна доторкнутися рукою, а речі довкола здавалися створеними з одного матеріалу. Певний час я насторожено звикав до тиші в скарбниці, коли ж призвичаївся, то помітив, що тієї таємничості скарбам надає пилюка, яка разом зі світлом висла повсюди, і через неї-таки червоні барви кімнат немов вицвіли. Загадкові, незвичайні коштовності неначе зливаються тут в одне ціле, і око ні з другого, ні з третього разу ніяк не добере: що ж то за речі? Це робить гори скарбів ще страхітливішими. Про одну зі штукенцій я спершу подумав, що ніби – скриня, потім – підставка для книжок, і нарешті дійшов висновку, що переді мною якийсь ніким не виданий європейський вибір. Перламутрова шкатулка, яка валялася серед поспіхом вийнятих зі скринь каптанів та султанів, виявилася дивовижною скринькою, подарованою московським царем.

Джезмі-ага звичними рухами поставив мангал під каміном, умонтованим у стіну.

– А де книжки? – пошепки запитав майстер Осман.

– Які саме книжки? – перепитав карлик. – Ті, що привезені з Аравії, чи Корани, написані куфічним шрифтом, [190]190
  Куфічний шрифт– особливий шрифт арабського письма.


[Закрыть]чи, може, ті книжки, які блаженної пам'яті Його Величність султан Явуз Селім-хан привіз із Тебріза, чи книжки пашів, конфісковані після їхньої страти, чи томи, подаровані дідові нашого падишаха венеційським послом, чи, може, християнські видання, котрі дійшли до нас із часів султана Мехмеда Фатіха?

– Ні. Нам потрібні ті, які тридцять літ тому шах Тахмасп надіслав у дар достойному раю Його Величності султану Селіму, – відповів майстер Осман.