Текст книги "Мене називають Червоний"

Автор книги: Орхан Памук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 34 страниц)

Після жахливих мук моє єство нарешті заспокоїлось, а смерть не завдає мені болю, чого я боявся; навпаки: тут відчувається сумирність, і я відразу збагнув, що став безсмертним, страждання вже позаду. Так триватиме віками, тисячоліттями аж до Судного дня, від чого мені ні солодко, ні гірко. Ті події, які блискавично, одна за одною, сталися зі мною в минулому, тепер розтяглись у нескінченному просторі й розгорталися як реальні. І всі вони відбувались одночасно, ніби на ілюстрації з двох сторінок, де маляр-жартівник у кожному кутку зобразив нічим не пов'язані між собою сцени.

30. Я – Шекюре

Надворі так мело, що сніг попадав мені в очі крізь пече. [145]145
  Пече– сіточка, якою мусульманки закривають обличчя.


[Закрыть]Я насилу минула засніжений садок, пробираючись крізь багнюку, вкриту опалим листям і галуззям, та на вулиці вже додала ходу. Знаю, вам цікаво, про що зараз думаю. Наскільки я довіряю Карі? Скажу вам відверто, мені самій цікаво: про що зараз думаю? Ви ж розумієте – в голові суцільна мішанина. Проте ось у чому я переконана напевне: вдома я, як завжди, займуся дітьми, татом, куховарством, ще чимось, але через деякий час серце саме мені шепне, що було так, а що – не так, навіть запитувати його не потрібно. Завтра ще й обідній азан не виголосять, а я вже знатиму.

Однак дечим я б хотіла поділитися з вами, доки переступлю поріг дому. Ні, рідні, облиште, не про здоровенний інструмент Кари. Якщо захочете, то про нього потім розповім. Я ж казала: Кара поспішає. Проте я не вважаю, що його очі тільки засліплені хіттю. А якщо чесно, навіть якби й так, то що з того? Мене приголомшує інше – його тупість! Я ж можу, злякавшись, утекти, можу охолонути, якщо буде гратися з моєю честю; він може накликати якусь біду, а йому це й на думку не спадатиме! Побачивши його засмучені очі, я відразу збагнула, як палко він мене кохає й хоче. Він же чекав дванадцять років, то чому не може почекати дванадцять днів?

А знаєте, я відчуваю, що закохалася в оту його безпорадність, ті зажурені дитячі очі. Тому мені його жаль, тоді, як маю найбільше підстав гніватися. «Ой бідне дитя, – говорить мій внутрішній голос, – ти настільки ж безпорадне, наскільки терпляче в своєму горі». Мені так хочеться його захистити, що коли він оступиться, я віддамся цьому навіженому.

Згадавши про своїх горопашних, я знову додала ходу. Зненацька вгледіла, що крізь пітьму, крізь непроглядну лавину снігу просто на мене, ніби привид, суне чоловік; нахиливши голову, я прослизнула повз нього.

Ще за хвірткою, я відразу здогадалася, що Хайріє з дітьми немає. Ну нічого, вечірній азан ще не прокричали. Я піднялася сходами, пахло помаранчевим варенням; тато сидить у своїй кімнаті в темряві, – ноги задубіли; я запалила лампу й пішла до себе, бачу: шафа відчинена, наволочки розкидані, подушка – на підлозі; «Ну, – думаю, – Орхан із Шевкетом». У хаті – тиша, звична, але не така, як завжди. Я перебралася в домашнє й уже була сіла хвильку помріяти в темряві, аж раптом знизу, якраз піді мною, не з кухні, а з татової літньої майстерні почувся шум. Батько там, у тому холоді? «Але ж я не пам'ятаю, щоб там світилася лампа», – сказала я сама собі й тут-таки почула, як рипнули двері, що вели надвір. А потім за ворітьми зловіще загарчали проклятущі пси. Я занепокоїлася, гукнула:

– Хайріє, Шевкете, Орхане!..

Стало холодно. У тата горить мангал, посиджу я краще з ним, зігріюся. Кара вилетів мені з голови, я хвилювалася за дітей. Отож пішла до батька. В руці – лампа.

Минувши передпокій, я ще подумала собі, що треба було б закип'ятити на мангалі води на юшку. Зайшла в кімнату з голубими дверима, а там – усе догори дном. Я вже збиралася буркнути: «Що це тато таке наробив?»

І взріла батька посеред кімнати.

Я перелякано заверещала. Закричала ще раз і замовкла, збагнувши, що батько мертвий.

Ви холоднокровно мовчите, я здогадуюся: ви чудово знаєте про все, що відбувалося в цій кімнаті. Якщо не все, то принаймні багато чого. А вам зараз цікаво, як я відреагувала на побачене, що переживала. Іноді, побачивши, як страждає герой на малюнку, ви гадаєте, що це – кінець оповіді. Потім дивитиметесь, як побиваюся, і, смакуючи, розмірковуватимете, що самі б відчували, якби опинилися на моєму місці, якби вбили вашого батька. До мого горя вам-бо байдуже.

Гаразд. Увечері я повернулася додому – хтось убив мого тата. Так, я рвала на собі волосся. Так, я ридала ридма. Так, ніби в дитинстві, я міцно обіймала татка й вдихала його запах. Мене трясла трясця від жаху, болю, самотності, забивало дух. Так, я не могла повірити, в те, що сталося, благала Аллаха, аби батько встав, випроставсь і, як завжди, тихо сидів у своєму кутку серед книжок. Тату, встань, не вмирай, піднімися, таточку! Але він лежав із розтрощеною головою. Мені стало страшно: вбивця мого батька був не на жарт розлючений, якщо так усе переколошкав у кімнаті, виходить, задихався від зненависті: книжки лежали пошматовані, повсюди розкидані потрощені підставки й малярське приладдя, побиті каламари, подушка – роздерта, скрізь валяються уламки по-варварськи знищених пюпітрів та дощок для письма. Я перестала схлипувати. Вулицею в темряві, перемовляючись і сміючись, пройшли якісь двоє, після чого нескінченна тиша всесвіту поглинула мою свідомість, на обличчі застигли сльози, я рукавом утирала носа. Сиділа й довго-довго думала про своїх дітей, наше життя.

Я вслухалася в тишу. Зірвалась, підбігла до тата й, схопивши його за ноги, перетягла в передпокій. Там він чомусь поважчав. Проте я стала спускати тіло сходами. Посередині, вибившись із сил, зупинилася й сіла, була б заплакала, але знадвору долинув якийсь рип. «Мабуть, Хайріє з дітьми», – вирішила я й, узявши батькові ноги собі попід пахви, тепер швидко доволікла його вниз. Таткова голова буквально нагадувала криваве місиво, вдаряючись об сходини, вона аж чвакала, ніби мокра ганчірка, яку викручують. Дивно, але внизу тіло знову полегшало, я розвернула його й хутко затягла кам'яною підлогою в літню малярську кімнату. Потім поспішила на кухню по вогонь, адже ж у тій майстерні панувала суцільна темрява. Повернувшись туди зі свічкою в руках, я застала такий самий бешкет, як і нагорі. Мені аж мову відняло.

О Аллаху, хто це зробив, хто?

Мій мозок палав, прокручуючи безліч здогадів. Я залишила батька в хаосі малярської кімнати, зачинила по собі двері. Взявши на кухні відро, витягла з колодязя води, піднялася нагору й відмила сліди крові в передпокої, де горіла лампа, а потім на сходах. Все робила чимшвидше. Зайшла в свою кімнату й перевдягла вимазаний кров'ю одяг. Я вже зібралася була бігти з відром і ганчіркою в руці до батькової кімнати, аж раптом почула, як рипнула хвіртка. Тут-таки почувся заклик до вечірнього азану. Зібравшись із силами, я стала біля сходів із лампою в руках.

– Мамо, ми вже прийшли! – гукнув Орхан.

– Хайріє! Де вас носило?! – заверещала я на неї так, ніби, якщо не крикнеш, то не дійде.

– Мамо, але ж ми не повернулися після вечірнього азану, – запротестував Шевкет.

– Мовчи! Захворів ваш дідусь. Спить.

– Захворів? – спитала Хайріє знизу й, почувши моє Грізне мовчання у відповідь, додала: – Шекюре-ханим, ми дожидалися Коста. А після того як узяли кефалі, анітрохи не розважалися, назбирали лаврового листя, купили сушеного інжиру й кизилу.

Хотілося зійти й пошепки вилаяти цю Хайріє, але я спохопилася: лампа кине світло на сходи і вони помітять вологі сліди від ганчірки та краплі крові, які в поспіху не дотерла. Діти, шлапаючи ногами, видерлися сходами й роззулись.

– Тссс, – шикнула я на хлопчаків, заштовхуючи до нашої спальні, – не туди. Дідусь спить.

– Я піду в кімнату з синіми дверима до мангала, – сказав Шевкет. – Не до дідуся.

– Він у ній і ліг спати, – шепотом відповіла я.

Помітивши, що вони завагались, я пристрашила їх:

– Глядіть, коли поткнетеся туди, то щоб вас не відлупцював злий джин, який наслав хворобу на дідуся. Ану, марш до себе. – Схопивши обох за руки, я затягла їх у нашу кімнату, де ми зазвичай спали, сплівшись в обіймах.

– Ну, розповідайте, що ви робили до такої пори на вулиці?

– Ми бачили арабських злидарів, – відповів Шевкет.

– Де? – запитала я.

– Знаєш, де їхні прапори? На пагорбі. Вони дали Хайріє лимона, а Хайріє їм – гроші. І всі вони в снігу.

– А що ще бачили?

– На майдані змагалися лучники.

– В таку заметіль?

– Мамо, мені сумно, – промовив Шевкет. – Я піду в кімнату з синіми дверима.

– Потім ви звідти не зможете вийти, – страхала їх я, – або помрете. Зараз я вам принесу мангал сюди.

– А чому помремо? – запитав Шевкет.

– Я вам дещо розповім, але нікому не проговоріться. Ясно?

Вони заприсягайся, що мовчатимуть.

– Поки ви гуляли, до дідуся навідався якийсь гість із дуже далеких країв, в нього була біла-пребіла шкіра. Вони про щось розмовляли. А виявляється – то був джин.

Малі запитали мене, звідки прийшов той джин.

– З того берега, – відповіла я.

– Звідти, де наш тато?

– Так. Звідти. Джин прийшов подивитися на малюнки в дідуневих книжках. Грішник, який гляне на ті малюнки, тут-таки й помре.

Ми замовкли.

– Глядіть мені – я поки спущуся вниз до Хайріє й принесу вам мангал і тацю з їжею. Не здумайте вилазити з кімнати, помрете. Джин досі в домі.

– Мамо, мамо, не йди, – заканючив Орхан.

Я обернулася до Шевкета:

– Ти відповідальний за свого брата. Як не джин, то сама вас уб'ю, тільки-но поткнетеся куди-небудь із кімнати.

Я грізно глянула, ніби збиралася надавати їм ляпасів.

– Моліться, аби дідусь не помер. Якщо будете слухняними, то Аллах почує ваші молитви, і ніхто вас ніколи й пальцем не зачепить.

Особливо не переймаючись, хлопчики почали молитись, а я зійшла вниз.

– Хтось перекинув глек із помаранчевим варенням, – сказала Хайріє, – у кішки не вистачило б сили. А собаки сюди не забігають.

Узрівши моє перелякане обличчя, вона заклякла:

– Ой лишенько! Щось сталося? Щось із вашим батечком?

– Помер.

Вона скрикнула й з усього розмаху вдарила ножем та цибулиною об дощечку, аж риба на ній підскочила. Хайріє знову закричала. Наші очі одночасно застигли на її вказівному пальці лівої руки, в якій тримала рибину: розхвилювавшись, вона врізалася ножем – із ранки текла кров. Я мерщій побігла нагору знайти яку шматину, з протилежної кімнати, де були діти, чувся шум і галас. Я вбігла туди з полотниною в руці, Шевкет виліз на Орхана, розплатав йому колінами плечі й душив, схопивши руками за горло.

– Ви що робите! – гаркнула я.

– Орхан виходив із кімнати, – сказав Шевкет.

– Брехня! – надривався Орхан. – Це Шевкет уже був відчинив двері, а я казав йому не виходити.

Він зарюмсав.

– Я вас обох повбиваю, якщо не будете сидіти тихо.

– Мамо, не тікай, – скиглив Орхан.

Внизу ми з Хайріє перев'язали їй палець і зупинили кров. Коли я розповіла рабі, що батько помер не своєю смертю, вона, перелякавшись, стала благати Аллаха захистити нас, зайшлися плачем, подивляючись на поранений палець.

Вона так само любила мого батька, як побивається за ним, утираючи сльози, чи так само плаче, як любила його? Хайріє захотіла піднятись нагору й подивитися на тата.

– Він не там, – промовила я, – тут, нанизу, у причільній кімнаті.

Вона підозріло глянула на мене. Хайріє втямила, що я не ходитиму, не можу дивитися, однак її цікавість і бажання взяли гору. Взявши лампу, Хайріє подалася в майстерню. Я спостерігала за нею з порога кухні: зробивши чотири-п'ять кроків вимощеним каменем передпокоєм, вона побожно прочинила двері й зазирнула. Спершу не помітила тата, тож підняла лампу вгору, щоб освітити всі кутки величезної малярської кімнати.

– Аааа! – закричала вона, вздрівши, що батько лежить просто перед нею, біля дверей. Завмерши, стояла й дивилася на нього. Її тінь не ворушилась ані в передпокої, ані в дворику стайні. Я розуміла її. Повернувшись, Хайріє не плакала. Я заспокоїлася: отже, вона зможе сприймати мої слова.

– Хайріє, тепер послухай мене, – звернулася я до неї, потім мимоволі взяла ножа для риби й, вертячи ним у руці, сказала: – Злий ібліс таке саме вчинив і в кімнаті нагорі. Там теж усе побито, розтрощено й розкидано. Там він убив батька, проламавши йому череп і понівечивши обличчя. Я перетягла його сюди, аби не бачили діти й щоб зненацька тебе не налякати. Я покинула дім одразу після вас. Тато залишався сам.

– Я й не знала, – знахабніла Хайріє. – А де ти була?

Я навмисне хвильку помовчала. Потім відповіла:

– Я була з Карою. Ми зустрічалися з ним у домі повішеного юдея. Але про це нікому – ані слова, як і про те, що вбили мого батька.

– А хто той душогуб?

Чи вона справді така тупа, чи хоче мене вивести з себе?

– Якби знала, то не приховувала б, що тато помер. Мені це не відомо. А ти що – знаєш?

– Та звідки! Що ж ми робитимемо?

– Вдаватимемо, ніби нічого не сталося. – Мені хотілося ридати й кричати криком, але я стрималася. Ми обидві мовчали.

Зрештою я озвалася:

– Облиш рибу, нагодуй дітей.

Зажурившись, Хайріє почала схлипувати, ми міцно обнялися. Я відчула, що таки люблю її, було шкода не тільки себе, дітей, а всіх нас. Хоча, з іншого боку, її неприродне тремтіння в моїх обіймах викликало підозру. Вам відомо, де я була, коли вбили батька. Ви знаєте, що вирядила була Хайріє з дітьми, проте вчинила так не для того, та стався жорстокий збіг обставин… Чи розуміє це Хайріє? Чи зрозуміла вона, коли я їй про все розказала? Чи ще зрозуміє? Збагнувши це, Хайріє не знаходитиме собі місця. Я обняла її ще міцніше, ніби вмовляючи забути про мої таємниці, а сама намагалась додуматися: що ж коїться в тому рабському мізку? Поки знущалися над батьком, я кохалася з Карою. Та якби так гадала лише Хайріє, то я б не почувалась настільки винною, але ж і ви так уважаєте. Мало того, зізнайтеся: думаєте, ніби я щось приховую від вас. Яка я нещасна! Яка нещаслива! Я розридалася, Хайріє теж. Ми плакали й обіймалися.

За столом, який ми накрили нагорі, я вдавала, ніби голодна. Час від часу виходила «провідати дідуся», а сама вже за дверима захлиналася від сліз. Діти перехвилювались, і після вечері я вклала їх спати, вони притискалися до мене й обіймали з обох сторін. Малеча боялась джина й довго не могла заснути. Хлопці то крутилися, то завмирали й постійно перепитували: «Ти чуєш? Щось рипнуло?» Аби вони заснули, я пообіцяла розповісти їм якусь оповідку про кохання. Ви ж знаєте: в темряві слова самі ліпляться докупи.

– Мамо, а ти збираєшся заміж? – стиха запитав Шевкет.

– Ти слухай, – відповіла йому я. – Був собі султанич і закохався він у дівчину, красуню з красунь, але ніколи її не бачив. Як таке могло статися? Султаничеві якось потрапило до рук зображення красуні на малюнку.

Коли на душі було тяжко й гірко, я не розповідала їм казок, які чула сама, а складала щось на ходу, ті оповідки неначе лилися з мого серця. Я забарвлювала їх у кольори власних споминів і болю, й вони перетворювалися на печальні малюнки, схожі на моє минуле.

Коли діти поснули, я встала з теплого ліжка, і ми з Хайріє заходилися прибирати в кімнатах, де похазяйнував мерзенний ібліс-убивця. Через наші руки пройшли по-варварськи пошматовані книжки, сторінки, чисті аркуші паперу, уламки пюпітра, ящиків із фарбами, скалки філіжанок, череп'яного посуду, каламарів – душогуб, мабуть, бив це все об стіни, а зі скринь пообдирав оббивку. Час від часу ми по черзі вмивалися слізьми, забувши про роботу. Здавалося, сумуємо не так за батьком, як через те, що в кімнатах – такий розгардіяш, що хтось отак жорстоко вдерся в наш інтимний світ. У людей після втрати рідних виробляється одна погана звичка, через яку пройшла сама: вони втішають себе тим, що в домі зберігся колишній плин життя; бачачи, що сонце, як і раніше, заглядає крізь фіранки, котрі, як завжди, висять на своїх місцях, люди не хочуть вірити, що Азраїл уже давно забрав тих, кого вони любили. Батько терпляче й з любов'ю дбав про дім, за його примхливими задумами тут були розмальовані двері, кожен закуток, а нині в його оселі хтось учинив жорстокий погром, і тепер не залишалось ані мрій, ані надії на розраду, той, хто зробив це, вжахнув нас, ніби нагадував про безпощадність пекла.

Покійний таточко під час наших із ним суперечок про надії й смерть часто цитував суру «Алі Імран» зі свого улюбленого ґератського видання «Куран-и Керіму». Спустившись наниз, ми з Хайріє витягли з колодязя чистої води, звершили абдест і стали читати ту ж таки «Алі Імран» з того ж таки ґератського видання. Раптом почули рип хвіртки, але не зупинились. Опівночі вибралися перевірити, чи на місці засув на хвіртці, й підперли її величезним горщиком, у якому батько вирощував базилік, весняними ранками поливаючи його водою з колодязя. Коли повернулися в дім, нам здалося, ніби наші тіні, які витягувала лампа, були тінню когось чужого.

Єдине, що можна було зробити, аби в інших не складалося враження наглої смерті батька, це – обмити його й перевдягти, чим ми мовчки й зайнялися. Лише раз Хайріє прошепотіла, щоб я придержала знизу татову руку. Нас тримав у полоні незбагненний страх, що нагадував якусь безгучну молитву.

Ми зняли закривавлений татів одяг, потім – спідню білизну, побачене викликало в нас подив і збентеження: в темній кімнаті в сяйві свічки його тіло було білим і сповненим життя. Від того вигляду небіжчика ми й досі злякано здригаємося, бо ж тоді розглядали вкрите родимками й ранами голе тіло, забувши про сором. Хайріє побігла нагору по чисту білизну та зелену шовкову сорочку, я ж не втрималася й подивилась на чоловічий орган мого нещасного батька, і відразу стало страшенно соромно. Нарешті ми перевдягай його, старанно змили кров з обличчя, шиї, волосся. Я притислася до батька, вткнулася носом у його бороду й, вдихаючи татів запах, довго-довго плакала.

Дехто вважає мене безсовісною, навіть винною, а я ж ридала ридма ще два рази у цей вечір: 1. Коли, прибираючи верхню кімнату, аби діти ні про що не дізналися, наткнулась на мушлю, яка збереглася з мого дитинства. Піднісши її до вуха, я почула, що голос моря у ній майже затих. 2. Коли побачила пошматованою червону оксамитову подушку, на якій тато сидів упродовж останніх двадцяти років, вона була для мене мов частина його тіла.

Коли все було складено й поховано по місцях, за винятком потрощених речей, Хайріє попросилася переночувати сьогодні в нашій кімнаті. Я різко відмовила. «Щоб діти нічого не запідозрили», – пояснила я їй. А насправді хотіла побути з дітьми наодинці й покарати Хайріє. Вклавшись у ліжко, я довго не могла заснути. Ні, я не думала про той жах, який випав на мою долю, намагалася передбачити: що ще чекає на мене в майбутньому?

31. Мене називають Червоний

Коли автор «Шахнаме» Фірдоусі прибув до Ґерата, придворні поети шаха Махмуда зневажили його як провінціала. Тоді він, скомпонувавши надзвичайно складну риму, прорік перед ними останню мисру [146]146
  Мисра– у тюркській, перській та арабській літературах – рядок вірша (половина бейта).


[Закрыть]чотиривірша, якого ніхто не міг закінчити. У ту мить я був на каптані Фірдоусі. Був на сагайдаку легендарного героя «Шахнаме» Рустема, коли він прямував у далекі краї на пошуки свого зниклого коня, був у згустках крові, коли він своєю диво-шаблею розрубав навпіл страшного дева, а коли Рустем цілу ніч кохався з чарівною донькою шаха, в якого гостював, я принишк у складках їхньої ковдри. Я був там, де Тур підступно відтяв голову своєму братові Іречу, де раті з легенд, прекрасних, наче сни, вклинювались одна в одну посеред степу, був там, де з гарного носа Олександра Македонянина невпинно лилася яскрава-преяскрава кров, після того, як з великим завойовником стався сонячний удар. Я був на одязі вродливої красуні-чужоземки, в чиє зображення закохався сасанідський шах Бехрам Гюрюн, – потім він щотижня проводитиме з нею одну ніч, слухаючи її оповіді; я прикрашав одяг Хосрова від корони до каптану, і Ширін закохалася в нього теж завдяки портретному малюнку. Я – там, де знамена полків, які облягають фортеці, де вкриті обрусами бенкетні столи, де оксамитові каптани на послах, що їх цілують ноги падишахів, де зображені шаблі, які так обожнюють діти. Підмайстри з чарівними очима під пильним наглядом досвідчених малярів тоненьким пензликом наносили мене на цупкий папір, привезений з Індії та Бухари. Я забарвлюю ушацькі килими, орнаменти стін, сорочки, які вдягають через голову вродливі жінки, при цьому дивлячись на вулицю крізь шпарини віконниць, а також – гребені півнів, які зчепилися в бійці, гранати та інші казкові плоди казкових земель, пащеку шайтана, звивисті узори наметів, квіточки, які художники малюють для свого задоволення і їх ледве розгледиш неозброєним оком, вишневі очі цукрових подоб птахів, шкарпетки чабанів, а ще – світанки, а ще – рани й трупи тисяч, десятків тисяч воїв, шахів і закоханих. Я люблю прикрашати поля побоїщ, залиті кров'ю, ніби всіяні квітами, стяті голови, крила янголів, жіночі вуста, каптан найобдарованішого поета, який разом із іншими майстрами пера та гарненькими хлопчиками попиває посеред степу вино й слухає музику.

Чую, як ви запитуєте: що воно таке – бути кольором?

Колір – це доторк ока, музика глухого, слово в темряві. Десятки тисяч років, мандруючи по всіх усюдах та від книжки до книжки, я слухаю розмови духів, ніби завивання вітру, й ось що скажу: мій доторк схожий на доторк янгола. Одна моя половина – тут, вона промовляє до ваших очей, то моя важка половина. А друга – легка – пурхає в повітрі разом із вашими поглядами.

Я – безмежно щасливий, бо – червоний! Моє серце палає, я – найдужчий, не помітити мене неможливо, а тим паче – встояти переді мною.

Я не ховаюся: мені дарують життя не витонченість і не вишуканість – це однаково, що безсиль. Ні. Я існую завдяки рішучості й волі. Я говорю сам за себе. Мені не страшні ані інші кольори, ані тіні, ані юрмиська, ані самотність. Як же це прекрасно: заповнити своїм усепереможним вогнем ту поверхню, яка на тебе чекає! Там, де я, – там палахкотять людські очі, вирує пристрасть, здіймаються брови, калатають серця! Погляньте на мене – яка чудова річ життя! Придивіться до мене: як це чудово – бачити! Жити – означає бачити. Мене побачите всюди. Повірте: з мене починається життя і все вертається назад до мене.

А зараз помовчте й послухайте про те, як я став таким предивним червоним. Вправний маляр, який тямився на фарбах, розтер у своїй ступці найкращих червоних комах, привезених до нас із найжаркіших місцин Індії. Вийшло п'ять дирхем комашиного порошку. Тут-таки в маляра напоготові лежали один дірхем мильнянки та півдирхема лотора. Наливши в каструлю три окка води, художник кинув у неї мильнянку й закип'ятив. Потім додав туди лотора й добряче це все перемішав. Він варив суміш доти, доки настав час випити філіжанку смачної кави. Майстер смакував каву, а я згоряв від нетерпіння, ніби дитя, яке ось-ось має народитися. Від кави в маляра проясніло в голові, а зір став гострим, неначе в джина, він висипав комашиний порошок у каструлю й знову перемішав вариво однією зі своїх чистесеньких паличок, які використовував спеціально для такої роботи. Я вже майже став справжнім червоним, але долю фарби вирішує густина. Вода не повинна перекипіти, однак і знімати з вогню її ще було зарано. Вмочивши кінець палички в суміш, майстер змастив нею ніготь свого великого пальця (в жодному разі не слід змащувати якийсь інший). О-о, бути червоним – це неймовірні відчуття! Моя фарба повільно розповзлася по нігтеві й не скрапувала по краях, наче вода, густина була саме в міру, але проглядався осад. Художник зняв каструлю з вогню й процідив фарбу крізь шматинку, я став чистішим. Потім він ще двічі кип'ятив червоне вариво, доводячи його до шумовиння, добавив трішки галуну та поставив охолоджуватися.

Минуло кілька днів. Каструля з моєю фарбою стояла на тому ж місці, і більше ніхто нічого в ній не перемішував. Мені хотілося забарвлювати сторінки, і взагалі все, що попаде під руку, натомість я непорушно застиг, від чого моє серце розривалося на шматки. У тій тиші я роздумував: що ж таке бути червоним?

Якось у Персії я чув розмову двох сліпих малярів, у той час коли їхній підмайстер виводив візерунки на оббивці сідла коня, якого з пам'яті зобразив один з тих сліпців. Ось про що вони говорили:

– Не дивно, що ми отемніли, адже ж з вірою і натхненням працювали впродовж усього життя, та ми пам'ятаємо, знаємо, який він, червоний колір, які викликає відчуття, – промовив художник, котрий малював коня. – Але якби ми вродилися сліпими? Яким би тоді було наше розуміння цього червоного кольору, що його наносить наш вродливий учень?

– Вдалий приклад, – відповів другий, – проте колір не розуміють, колір відчувають.

– Поясни, мій майстре, як відчути червоний колір тому, хто ніколи його не бачив?

– Якби ми могли доторкнутися до нього пальцем, то відчули б залізо або мідь. Якби зачерпнули долонею, то він би обпік її. Якби спробували його на смак, то дізналися б, що він ситний, ніби солоне м'ясо. Раз поклавши його до рота, напхалися б ним по саму зав'язку. Якби понюхали, то він пах би конем. А якщо він пахне квіткою, то ця квітка – ромен, але не червона ружа.

У ті часи, сто десять років тому, завдяки старанням шахів, європейський живопис не становив загрози для нашого мистецтва. Великі легендарні майстри вірили в свої стилі так само, як в Аллаха, тому лиш іронічно посміхалися, бачачи, як європейські художники забарвлюють у різні відтінки червоного звичайнісіньку рану від шаблі або навіть просте сукно. Для них це була ознака бездарності й самознеславлення. Давні маляри стверджували: тільки поганий, нерішучий, безвільний майстер може використовувати різні відтінки червоного, щоб розмалювати звичайний каптан. А тіні – зовсім не привід для цього. По суті, існує лише один червоний колір, і тільки йому належить вірити.

– А що ж таке червоний колір? – знову запитав сліпець, який зобразив коня.

– Розуміти колір – це бачити його. Той, хто не бачив червоного, той його не зрозуміє, – відповів інший.

– Богохульники, єретики, безбожники теж стверджують, ніби Аллаха неможливо побачити, й зрікаються Його.

– Проте Аллах відкриється тому, хто хоче бачити. У «Куран-и Керімі» з цього приводу сказано: «Ніколи сліпий і зрячий не будуть один одному рівнею».

Гарненький учень повільно забарвлював мною візерунок кінського сідла. Як приємно заповнювати білі прогалини гарного малюнка своєю насиченістю, силою й життєдайністю. Мені аж лоскітно від радості, коли розростаюся на папері завдяки пензлику з котячої шерсті. Я неначе наказую світові: «Будь!» і світ постає з мого кривавого кольору. Той, хто не бачить цього, заперечуватиме, але я – повсюди.