Текст книги "Мене називають Червоний"

Автор книги: Орхан Памук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 34 страниц)

– В такому разі моя відповідальність перед братом і відданість йому зобов'язують мене завтра вранці негайно повідомити кадія про все, що тут почув. Завтра від мене вимагатимуть пояснень.

– Від тебе завтра й так вимагатимуть пояснень, – відповів Кара. – Поки ти ходитимеш до кадія, я розповім падишахові, що ти вбив його найулюбленішого раба Еніште-ефенді.

– Гаразд, – спокійно відреагував Хасан, – заявляй.

– Вас обох піддадуть тортурам! – пронизливо закричала я. – Почекайте, не ходіть до кадія, все проясниться!

– Мені не страшні тортури, – сказав Хасан, – я вже двічі проходив через них і щоразу переконувався, що тільки тортури показують, хто винен, а хто – ні. Нехай наклепники бояться тортур. Я не забуду також розповісти кадію, начальникові яничарів, шейхулісламові, кожному про ілюстрації та книгу бідолахи Еніште-ефенді. Ті малюнки в усіх на язиці. Що там на них?

– Нічого особливого, – кинув Кара.

– Отже, ти їх бачив.

– Еніште-ефенді хотів, щоб я закінчив його книгу.

– Ну й добре. Дасть Бог, нас обох піддадуть тортурам.

Вони замовкли. Потім ми почули кроки, які долинали з голого садка. Він пішов – чи наближається до нас? Ми не бачили Хасана й навіть не здогадувалися, що він робить. Пробиратися в пітьмі крізь густі зарості чагарника та ожини в кінці садка – марна справа. Якщо він піде між деревами й поверне десь біля нас, то теж може зникнути непоміченим. Проте ми не чули кроків, які б наближалися до нас.

– Хасане! – гукнула я.

Однак у відповідь – ані звуку.

– Мовчи, – зупинив мене Кара.

Ми тремтіли від холоду. Терпець урвався, й ми повернулись додому, замкнувши по собі двері. Перед тим як залізти в нагріте дітьми ліжко, я ще раз заглянула до батька. Кара сидів над малюнками.

35. Я – кінь

Ви не дивіться, що я зараз спокійний і нерухомий, адже ж насправді лечу галопом крізь віки. Минаю долини, буваю на війнах, видаю заміж печальних дочок шахів, несучи їх на собі, лечу з оповіді – в історію, з історії – в легенду, з однієї книжки – в іншу, мандрую сторінками. Певна річ, мене часто малюють, я ж бо там, де раті, які неначе постали зі снів, на мені-бо їздять закохані з легенд, непереможні герої, вінценосні падишахи, які виступають у похід, мене зустрінете на війні, в десятках оповідей, книжках.

Що відчуваєш, коли тебе так часто зображують?

Пишаюся, звичайно, проте постійно себе перепитую: а чи то все мої зображення? Позаяк із тих малюнків випливає, що для кожного твоя зовнішність – інакша. Одначе я відчуваю: є щось спільне, єдине в цьому розмаїтті моїх зображень.

Повідаю вам історію, яку почув кілька днів тому від наших друзів художників. Один із європейських королів-ґяурів задумав побратися з донькою венеційського дожа. Він одружиться, але раптом венецієць бідний, як церковна миша, а його донька – потвора? Тож король наказав своєму наймайстернішому маляру: «їдь до венеційського дожа й намалюй портрет дочки, та ще – які його володіння, землі, речі в палаці». Вони – венеційці й не знають, що таке намахрем, [149]149
  Намахрем– в ісламі – згідно з шаріатом дозвіл на шлюб (за умови відсутності родинних зв'язків).


[Закрыть]тож упустили художника в покої до своїх дівчат, у палаци й стайні. Обдарований маляр зобразив і ту дочку, й того коня так, що, лиш глянувши на них, відразу впізнаєш. Європейський король розглядав картини в дворі свого палацу, розмірковуючи, що робити: одружуватися чи ні. А кінь тим часом закохавсь у портрет красивої кобилиці й усе норовив на неї вискочити, шматував своїм велетенським прутнем картину та трощив рамку. Конюхи ледь приборкали біснувату тварину.

Та кажуть: європейського жеребця розбурхала не врода кобилиці, надзвичайно красивої, – а те, що вона видавалася на картині наче жива. Чи гріх це – бути зображеним настільки правдиво, як ота кобилиця? Я ж бо мало чим відрізняюся від коней на інших малюнках. Самі бачите.

Однак ті, хто уважно придивиться до мого тулуба – який він гарний, до ніг – які довгі, до моєї гордої постави, – ті зрозуміють: я – інакший. Але ця краса говорить не про мою окремішність як коня, а про виняткову майстерність мого художника. Всім вам відомо: не існує коня, що був би такий самісінький, як я. Лише я один – зображення, котре показує, як маляр уявляє коня.

«Який прекрасний кінь!» – дивуються ті, що дивляться на мене. Та це похвала не мені, а моєму творцеві. Тож-бо й воно: всі коні різні, і найпершим це має помічати маляр.

Підійдіть ближче, погляньте: у жодного жеребця прутень не схожий на інші. Не бійтесь, можете придивитися зблизька, навіть доторкнутись руками. Я баский і бравий на диво всім, бо мої форми й вигини властиві виключно мені.

Всі ми, всі коні, створені найвищим Творцем, великим Аллахом, не схожими один на одного, то чому ж маляри відтворюють нашу породу по пам'яті за єдиним зразком? Чому вихваляються, що намалювали тисячі, десятки тисяч коней, і не глянувши на нас? А тому, що вони стараються передати світ не таким, яким його бачать на власні очі, а таким, яким бачить його Аллах. Та чи це не свідчення, Господи помилуй, язичництва? Чи не керує ними пиха: «Я зможу створити те ж саме, що створив Аллах»? Ті, кому замало того, що бачать очі, ті, котрі тисячі разів виводили одного й того самого коня, беручи його зі своєї уяви, бо це передає погляд Аллаха на світ, ті, які стверджують, що лише сліпий майстер найкраще зобразить коня з пам'яті, – чи не змагаються всі вони з Аллахом? Чи не чинять безбожно?

Я ж стверджую, що нові стилі живопису, які прийшли від європейських майстрів, – не богохульні, навпаки, – найбільш прийнятні для нашої віри. О великий Аллаху! Аби лишень мене не зрозуміли неправильно мої брати з Ерзурума: я аж ніяк не в захваті від того, що європейки безсоромно ходять вулицями напівголі, ґяури не розуміють ані смаку кави, ані втіх із гарненькими хлопчиками, чоловіки там ходять безвусі та безбороді, а на голові відрощують довге волосся, ніби жінки, брешуть, прости Господи, називаючи пророка Icy Аллахом! Ох, який я лихий на них, якби котрийсь проходив повз мене, то так би і хвицонув його копитом.

Проте мені вже обридло спостерігати за помилками художників, які й на війні ніколи не бували, сидять удома, наче жінки. Коли я скачу, то вони зображають обидві мої ноги витягнутими вперед. Та жоден же кінь так не скаче, наче заєць. Я коли рухаюся, то переставляю ноги по черзі. А ще в сценах військових походів зображають одну з моїх передніх ніг немов прирослою до землі, а друга тим часом витягнута вперед, ніби в цікавого собаки. Жоден кінь так не скаче! В тих же сценах наші тіні однакової форми слідують одна за одною двадцять разів, але де ви знайдете загін сипахіїв, котрий би гнав коней у ногу! Коли ж на нас ніхто не дивиться, то ми щипаємо зелену травичку, а не стоїмо випростані й граційні, на когось чекаючи, як малюють. Чому забувають, що ми їмо, п'ємо, випорожнюємося, спимо? Чому бояться зображати наше велетенське достоїнство? У мене, слава Богу, воно намальоване. Якщо ніхто не бачить, то жінки з дітьми особливо полюбляють тішити свої очі, роздивляючись наше знаряддя. Що ж тут поганого? Чи й проти цього виступає ходжа-ерзурумієць?

Розповідають, що колись у Ширазі жив один недовірливий шах. Він до смерті боявся, що вороги скинуть його і посадять на трон сина, тому не відправив принца намісником в Ісфаган, а заточив у найвіддаленішій кімнаті палацу. Тридцять один рік жив той невільником у кімнаті, звідки не було видно ані двору, ані його садка. Принц виховувався на книжках. Коли його батько помер, він, щойно посівши трон, попросив: «Заради Аллаха, приведіть до мене коня, я завжди натрапляв на його зображення в книжках. Цікаво, який він насправді?» Йому привели найкращого чалого коня зі стайні палацу, й принц узрів, що з його ніздрів іде пара, ніби дим із комина, що його зад – ніби непристойне видовисько, що шерсть не вилискує, як на малюнках, а той же круп – грубий і негарний. Його мрії розбилися в прах, і він велів позабивати в державі всіх коней. Сорок днів тривала та жорстока бійня нещасних тварин, річки Шираза почервоніли від крові й укрилися пеленою смутку. А коли почалася війна, новий шах виставив проти кінноти свого ворога, правителя Каракоюнлу Туркмен-бея, лише піхотинців. Шаха розгромили й порубали на шматки – здійснилося правосуддя Аллаха. Тож не сумуйте, гадаючи, що кров коней нічого не варта, як лжесвідчать деякі книжки.

36. Моє ім'я – Кара

Після того як Шекюре з дітьми зачинилася в кімнаті, я ще довго прислухався до звуків. Деякий час про щось шепталися Шекюре з Шевкетом, доки вона стривожено урвала малого: «Тесе!» У ту ж мить я почув знадвору біля колодязя шум, проте все затихло. Згодом мою увагу привернула чайка, яка примостилася на даху. Однак тепер вона, як і все довкола, мовчала. Звідкілясь іздалеку почувся стогін, я з догадався, що він лунає з-за передпокою: це вві сні плакала Хайріє. Стогін змінився на кашель. Несподівано кашель став гучним і надривним, опісля вщух, і знову – нескінченна моторошна тиша. Я змерз, мені ввижалося, що в кімнаті, де лежить дядько, хтось ходить.

Поки панувала тиша, я розглядав малюнки, уявляв як наносили на папір фарби палкий Зейтін, Келебек із чарівними очима та покійний майстер заставок. Мені хотілося, дивлячись на кожен малюнок, вигукувати: «Шайтан!», «Смерть!» – так деякими ночами вигукував Еніште. Але мене стримував непевний страх. Я не міг придумати до мініатюр відповідні тексти, на чому сотні разів наполягав Еніште, тому ілюстрації мене вже добряче розізлили. Вони були причиною смерті Еніште, а осідали поступово в моїй голові, наче якісь неспростовні істини, що й викликали страх та нетерплячість: я ще до цього заради зближення з Шекюре скільки міг, стільки дивився на ті ілюстрації, слухаючи історії Еніште. І навіщо мені думати про таке, коли Шекюре стала моєю дружиною? Однак немилосердий внутрішній голос заперечував: «А тому, що навіть коли поснуть діти, вона не встане й не прийде до тебе». Я ще довго чекав свою карооку красуню, розглядаючи при свічці мініатюри.

Вранці мене розбудили крики Хайріє. Задувши свічку, я вискочив у передпокій. Може, Хасан із посіпаками напали на будинок, треба заховати малюнки, майнуло мені. Та за хвилю я здогадався, що Хайріє зчинила лемент за наказом Шекюре, аби сповістити дітей та сусідів про смерть Еніште-ефенді.

Ми зіткнулися з Шекюре в передпокої. Міцно обнялись. Діти, вчувши вереск Хайріє, позривалися з ліжка, повибігали з кімнати й нерішуче зупинились.

– Ваш дідусь помер, – сказала їм Шекюре. – Обережно, не заходьте до нього в кімнату.

Вона вирвалася з моїх рук і пішла до батька, де стала плакати.

Я запхав дітей у їхню кімнату.

– Перевдягніться, бо змерзнете, – наказав я їм і сів край ліжка.

– Дідусь помер не вранці, а вночі, – озвався Шевкет.

З подушки на мене дивилася літера «вав», [150]150
  Вав– літера арабського алфавіту.


[Закрыть]виписана довгою і гарною волосиною Шекюре. Укривало досі зберігало тепло гарячого тіла коханої. Ми з Хайріє слухали, як вона голосить.

Її ридання, нібито в годину несподіваної смерті батька, звучали страшенно награно й неприродно, я відчув, що анітрохи не знаю свою Шекюре, щось лисяче та чуже крилося в її душі.

– Мені страшно, – промимрив Орхан, благаючи поглядом дозволити йому порюмсати.

– Не бійтеся, – заспокоював я їх. – Ваша мама плаче, аби повідомити сусідів про смерть дідуся, щоб вони прийшли.

– А як прийдуть, то що буде? – запитав Шевкет.

– Як прийдуть, то теж плакатимуть разом із нами. Вони розділять з нами горе, і нам полегшає.

– Це ти вбив дідуся! – заверещав Шевкет.

– Якщо ти й надалі приноситимеш прикрощі мамі, то я тебе ніколи не зможу полюбити, – зірвався я і теж відповів на підвищених тонах.

Ми репетували, ніби стояли біля бурхливого струмка. Це аж ніяк не нагадувало розмову вітчима з пасинком.

Тим часом Шекюре намагалася відчинити віконниці в передпокої, аби її голосіння було краще чутно в махаллє. Я наспів їй на підмогу, не бажаючи стояти осторонь. Ми обоє навалилися на вікно, змагаючись із віконницею. З останнім поштовхом вона вилетіла надвір і вікно було відчинене. Нам в обличчя війнуло холодом, в очі вдарило сонце. Шекюре почала голосно ридати, неначе волала до цілого світу.

Лемент сповіщав усьому махаллє про смерть Еніште-ефенді, тепер мені його кончина завдавала нестямного болю, якого я досі так гостро не відчував. Байдуже, щирим чи фальшивим було голосіння Шекюре, проте воно брало за душу. Несподівано для самого себе я теж заплакав. Можливо, жалів себе до сліз. Та чому плакав – не знаю: чи то справді з горя, чи то від страху, що доведеться відповідати за смерть дядька.

– Пішов від нас, пішов, пішов мій таточко, пішов, пішов! – голосила Шекюре.

Я голосив у такому ж дусі, однак не тямлячи, що саме примовляю. З сусідських порогів, із-за щілин віконниць на нас націлилися очі мешканців махаллє. Я дивився на себе їхніми ж очима й вважав, що все чиню як слід. Може, мої туга та біль і не були до кінця щирими, однак, плачучи, я позбувався своїх тривог, підозр, що мене звинуватять у злочині, навіть страху перед Хасаном і його людьми.

Шекюре була моєю, і я неначе святкував свою перемогу, здіймаючи лемент і вмиваючись слізьми. Моя дружина теж голосила, я потяг її за руку до себе і, не звертаючи уваги на дітей, котрі, плачучи, наближалися до нас, поцілував у обидві щоки. Її щоки були ніжні, немов м'яке шовкове простирадло, а пахли мигдалевим деревом з нашого дитинства. Я відчув це, попри власні сльози.

Ми всі, разом із дітьми, підійшли до небіжчика. «La illahe ülallah» [151]151
  Початок ісламського символу віри: «Немає Бога, крім Аллаха, і Магомет – Пророк Його».


[Закрыть]– виголосив я, так наче тут і не лежав два дні труп, який добряче тхнув, а хтось ще тільки помирав. Це мали бути останні дядькові слова, які він мусив повторити, щоб потрапити в рай. І ми вдали, ніби дядько повторив їх, після чого усміхнулися, не відводячи погляду від чомусь понівеченого обличчя та розтрощеної голови. Тоді ж, тримаючи руки догори долонями, я прочитав суру «Ясін», [152]152
  «Ясін»– тридцять шоста сура Корану, яку читають як поминальну молитву.


[Закрыть]усі мовчки вислухали. Шекюре принесла шмат чистого батисту, і ми дбайливо підв'язали дядькову шелепу, котра відвисала, потім співчутливо закрили вціліле око, злегка перевернули тіло на правий бік і перевернули так, аби те, що колись називалося «обличчям», було спрямоване в бік кибли. [153]153
  Кибла– в ісламі – бік, куди спрямований погляд під час молитви, – в напрямку Кааби.


[Закрыть]Шекюре прикрила батька чистим простирадлом.

Діти з уважністю лікаря спостерігали за нашими діями. Мені це сподобалося. Радувала й тиша, яка настала після наших ридань. Зрештою я почувався людиною, в якої таки є жінка, сини, родинне тепло та домашній затишок, мої думки врівноважилися, страхи, навіяні смертю Еніште, відступили.

Я зібрав малюнки, склав у палітурку й вибіг з дому, надягти свій цупкий каптан. Назустріч мені ішла стара тітка, сусідка, вчувши голосіння, вона спішила поспівчувати нашому горю собі на втіху. З нею марширував зашмарканий онук, який уже смакував майбутню розвагу. Я минув їх, удавши, що не помітив, і попростував до мечеті.

Мишина нора, яку імам називав «домом», крихітна хатина, за яку нічого, крім сорому, не відчуєш, стояла біля розкішної мечеті з велетенською банею та просторим двором – їх так зараз будують. Проте імам, як і решта духовенства, розширив свої володіння на територію цілої мечеті, тому анітрохи не зважав, що його жінка розвішує вицвілу білизну в дворі на мотузку між двома каштанами. Двоє нахабних псів теж мали себе за таких же повноцінних власників двору, як і сім'я імама-ефенді. Відбившись від їхніх атак та спекавшись синів імама, котрі ганялися за собаками зі швабрами в руках, ми з імамом віддалилися в один з тихих закутків двору.

Я був упевнений, що після вчорашнього розлучення й весілля імамові-ефенді немає на що скаржитись, ми-бо не поскупилися. «Знову щось трапилось!» – було написано в нього на виду.

– Сьогодні вранці помер Еніште-ефенді.

– Нехай прийме його душу Аллах, хай спочиває в раю! – доброзичливо промовив він.

Навіщо я бовкнув «сьогодні вранці»? Чи не викличе це зайвих підозр? Я запхав йому в руку один із тих золотих, котрі зосталися з учорашнього дня, і попросив прокричати перед азаном сала [154]154
  Сала– заклик до молитви перед намазом у п'ятницю або для здійснення похоронного обряду.


[Закрыть]та ще послати брата глашатаєм по махаллє, щоб сповістив про смерть дядька.

– У мого брата є вірний товариш, він напівсліпий, ми з ним дуже добре обмиваємо небіжчиків.

Отже, він доручить якомусь сліпому та своєму придуркуватому брату обмити Еніште-ефенді – обставини складалися якнайліпше. Наприкінці я сказав йому, що заупокійний намаз вершитиметься в обід, і що збереться велике юрмисько, поприходять з палацу, малярського цеху, різних медресе, з дуже високих установ. Про понівечені обличчя та голову Еніште-ефенді я не обмовився й словом, бо давно дійшов висновку, що з цією проблемою можуть справитися тільки верхи.

Падишах доручив займатися фінансуванням книги, яку замовив Еніште-ефенді, головному скарбничому, тож першим сповістити про смерть дядька випадало саме його. Аби проникнути з такою метою до палацу, я зайшов у кравецьку майстерню напроти воріт Соукчешме. Там ще з років мого дитинства працював один облицювальник, мій родич по батьковій лінії. Я поцілував укриту родимими плямами руку і з благанням у голосі розповів, що мені необхідно зустрітися з головним скарбничим. Спершу він змусив мене посидіти, почекати в оточенні бритоголових майстрів, які з оберемками різнобарвної тканини в руках зшивали завісу, складену вдвоє, а потім наказав слідувати за помічником старшого кравця, який, наскільки я зрозумів, направлявся до палацу в грошових справах. Ворітьми Соукчешме ми вийшли на майдан Алай, де минули споруду малярського цеху напроти Айя-Софії. Поки що я був урятований – повідомляти іншим художникам про злочин не доводилося.

Майдан Алай, як завжди, видався мені настільки ж гомінким, наскільки й малолюдним. Ані біля брами Каїт Еміні, перед якою в дні засідання Дивана [155]155
  Диван– державна рада Османської імперії.


[Закрыть]шикувалися шеренги жебраків, ані біля засік не було живої душі. Проте зі столярень, пекарень, стаєнь, з вікон лікарні, з-за кипарисів, з боку конюхів та скакунів, які стояли перед другими воротами, на чиї вежі з конічними дахами я захоплено дивився, звідусіль мені вчувався приглушений шум. Від страху я дуже переживав: адже ж за мить вперше в своєму житті пройду крізь другі ворота, Бабюселлам.

Проходячи воротьми, я ніде не помітив кутка, де, як розказували, стоять напоготові кати, але й не зміг приховати свого хвилювання від воротарів, які косували на мій сувій із тканиною для оббивок, що його ніс у руках, нібито допомагаючи своєму проводирю-кравцю.

Вийшовши на площу Диван, ми відразу занурилися в глибоку тишу, яка поглинула все довкола. Моє серце напружено калатало, жили на шиї – й ті пульсували. Місце, про яке я стільки чув, котре мені стільки разів описував дядько та люди, вхожі до палацу, постало переді мною несказанно чарівним садом, неначе справжній рай. Однак тут я не почувався щасливим праведником. Ні, я відчував страх і покору, усвідомлював, що є звичайнісіньким рабом падишаха, стовпа світу. Сьогодні я це розумів як ніколи. Зачудовано дивився на павичів, що прогулювалися зеленим моріжком, бачив золоті кухлики, прикуті ланцюжками до водограю, що дзюрчав і пінився, на чавушів [156]156
  Чавуш– глашатай; унтер-офіцер (тур.);тут: палацовий служитель спеціального призначення.


[Закрыть]Дивана в шовковому вбранні, які ходили настільки нечутно, що, здавалося, пливуть над землею. Мене переповнювали збудження й піднесення: я ж бо маю змогу служити самому повелителю. Я обов'язково завершу таємну книгу падишаха, чиї незакінчені ілюстрації нині несу йому під пахвою. Баня Дивана скоріше викликала страх, аніж захоплення. Прикипівши до неї очима, я підсвідомо слідував за кравцем.

З приставленим до нас хлопчиком-проводирем, ми, не подаючи ані звуку, з острахом, наче в якомусь сні, поминули приміщення Дивана та Скарбниці. Я ж десь внутрішньо відчував, що колись тут був, усе бачив і знаю.

Широкими дверима ми ввійшли до зали, відомої як «стара кімната» Дивана. Під велетенською банею стояли в очікуванні ремісники, тримаючи в руках сувої тканин, шматки шкіри, срібні піхви для шабель, шкатулки, інкрустовані перламутром. Я відразу здогадався, що ці люди з придворної чети ремісників падишаха: зброярі, чоботарі, сріблярі, ткачі оксамиту, різьбярі на слоновій кістці, майстри, які виготовляли музичні інструменти – сази й уди. Оскільки вхід до покоїв палацу був заборонений, то всі вони чекали під дверима кімнати головного скарбничого, до якого поприходили з приводу фінансів та закупки матеріалів. Слава Богу, серед них не було жодного маляра.

Ми стали скраєчку й теж чекали. Час від часу до нас долинав підвищений голос секретаря скарбничого, який був змушений раз у раз повторювати про помилку в розрахунках, на що якийсь замочник шанобливо відповідав своє, їхні голоси зрідка перебивав шепіт ремісників, які скаржилися на фінансування й поставку матеріалів, хоча ще гучніше було чути ляпіт голубиних крил – птахи літали всередині під банею.

Настала моя черга. Зайшовши в невеличку кімнату під банею, я застав там лише секретаря й сказав йому, що я у важливій справі до головного скарбничого: книга, яку замовив падишах і за чиїм велінням роботу над нею призупинили, досі залишається незакінченою. «Гм! Гм!» – прогугнявив секретар, відчуваючи щось неладне, й пильно подивився на мене. Я показав йому мініатюри до дядькової книги. Побачивши, що його спантеличили дивні малюнки, їхня незвичність, я назвав їм я свого дядька, розповів, чим він займався, і додав, що через ці малюнки він загинув. Це все я випалив, не встигши й оком змигнути. Бо добре розумів: якщо вийду з палацу, не доступившись до падишаха, то мене звинуватять у жахливому вбивстві Еніште.

Секретар побіг з новинами до головного скарбничого, а мене кинуло в холодний піт. Від Еніште мені було відомо, що головний скарбничий ніколи не відлучається од падишаха, іноді під час намазу розстилає для нього килимок, іноді султан ділиться з ним своїми таємницями. Він, мабуть, і не подумає покидати покої палацу задля мене? Та неймовірним був уже той факт, що когось послали в Ендерун, серце палацу. Де зараз Його Величність падишах? Спустився до котрогось узбережного палацу, а чи відпочиває в гаремі? Чи з ним головний скарбничий?

Мене гукнули не швидко. На мить я збентежився. Назустріч мені вийшов ткач оксамиту, на його обличчі застигли подив і повага, мене це насторожило. Заходити всередину було лячно, здавалося, що не зможу зронити ані пари з уст.

Там сидів чоловік. На голові мав помережаний серпуш, [157]157
  Серпуш– головний убір.


[Закрыть]такі носять тільки візири; то був головний скарбничий. Він розглядав мініатюри, взяті в мене секретарем, розклавши їх на підставці для книг. Я так боявся, наче сам їх малював. Поцілував поділ його вбрання.

– Синку, мені не почулося? Твій дядько помер?

Мені заціпило – чи то від хвилювання, чи від почуття провини, я лише закивав у відповідь головою. Потім сталося те, чого й не припускав: мені на очі навернулася сльозина й повільно-повільно скотилася щокою під співчутливим та розгубленим поглядом головного скарбничого. Не знаю. Поява головного скарбничого, який залишив падишаха, щоб поговорити зі мною, саме моє перебування в палаці, можливість аж так наблизитися до падишаха – це дуже вражає. За тою сльозинкою закапали інші, вони потекли струмочками, я вже навіть більше не соромився.

– Поплач, синку, якщо хочеться, – промовив головний скарбничий.

Я плакав навзрид. Думав, що подорослішав за ці дванадцять літ, досяг зрілості, але коли опиняєшся так близько до падишаха, серця держави, то відразу перетворюєшся на дитину. І мені було байдуже, що мої ридання чути сріблярам за дверима, ткачам оксамиту. Тепер я знав, що про все розповім головному скарбничому.

Так і було. Я розповів про все від щирого серця. Мені стало спокійно на душі, коли побачив, як оживають перед очима головного скарбничого наше з Шекюре одруження, труднощі, пов'язані з книгою дядька, таємниці, які криються за ілюстраціями, що лежать перед нами, погрози Хасана, картина з небіжчиком Еніште. Я відчував усім своїм єством, що лише тоді виберуся з пастки, до якої потрапив, коли довірюся безмежному правосуддю та милосердю нашого султана, покровителя світу. Чи зрозуміє мене скарбничий? Чи передасть мої слова Опорі неба та землі, нашому падишаху? Чи не кине катам на тортури?

– Треба негайно сповістити малярський цех про смерть Еніште-ефенді, – розпорядився головний скарбничий, – щоб усі художники були присутні на похороні.

Він глянув на мене: чи немає заперечень? Цей миттєвий взаємозв'язок додав мені впевненості, і я висловив свої припущення щодо вбивства дядька та майстра заставок Заріфа-ефенді. Натякнув на прибічників ваїза Ерзурумійця, на тих, котрі ганять текке, бо там грає музика й танцюють. Помітивши вогники підозри в очах головного скарбничого, я вирішив поділитися з ним й іншими своїми здогадами: ілюструвати книгу Еніште-ефенді – означало отримати у винагороду як гроші, так і почесті, тому в середовищі майстрів малярського відділу неминуче зародилися суперництво й заздрощі. Вже сама таємничість, якою окутана справа, могла призвести до зненависті та ворожнечі. Я говорив, але на душі було тривожно – моя інтуїція підказувала, що головний скарбничий хоча й не до кінця, проте підозрює й мене. Мій Аллаху, тільки б усе стало явним! Більше мені від Тебе нічого не треба!

Ми мовчали. Головний скарбничий прикипів очима до малюнків, відвівши погляд від мене, так, ніби йому було ніяково за мої слова й ті події, що випали на мою долю.

– Дев'ять штук, – озвався він, – тоді як ми з Еніште домовлялися про десять ілюстрацій. Він отримав значно більше сухозлітки, ніж тут використано.

– Безжальний убивця викрав з безлюдного дому останню мініатюру, на якій було дуже багато позолоти.

– Ми не маємо жодних відомостей про каліграфа.

– Покійний дядько не встиг закінчити роботу над текстами. Він сподівався на мою допомогу в цій справі.

– Синку, ти ж говорив, що зовсім недавно повернувся до Стамбула.

– Тиждень тому. За три дні після вбивства Заріфа-ефенді.

– Отже, Еніште-ефенді цілий рік ілюстрував книгу без текстів?

– Так.

– А він розповів тобі, про що йдеться в книзі?

– З його слів у ній буде описано те, що воліє бачити падишах: минає рівно тисячоліття від хіджри Пророка, відображаючи ювілейний рік мусульманського календаря, книга вкаже венеційському дожу на меч і велич ісламу; перед його очима постануть могутність і багатство шляхетних Османів, страх западе у венеційське серце. Малюнки та тексти книги передаватимуть найвищі, найдорожчі цінності нашого світу. Як і в «Фірасетнаме», [158]158
  «Фірасетнаме»– книга про майстерність їзди верхом.


[Закрыть]головним у ній буде зображення нашого падишаха. Використання стилів європейських майстрів теж уразить дожа й викличе в нього бажання дружити з нами.

– Я все це знаю. Та хіба найвищі, найдорожчі цінності великих Османів – це оті собаки й дерева? – запитав він, киваючи пальцем на мініатюри.

– Мій дядько-небіжчик наголошував, що книга розповідатиме не тільки про багатства падишаха, але і про його духовну міць та потаємний смуток.

– А зображення падишаха?

– Я його не бачив. Зараз воно лежить десь у схованці звірюки-душогуба, в його домі – хтозна-де.

Виходило, що покійний Еніште-ефенді не виконав обіцянки: не передав готову книгу взамін на виплачене йому золото. Натомість видавався людиною, з чиєї ініціативи було створену цілу купу чудних малюнків, що не мали ніякої цінності в очах головного скарбничого? А я, отже, вбив цього бездарного чоловіка, на якого не можна було покластись, аби побратися з його донькою, або, скажімо, продати сухозлітку? Чи не так дивиться на мене головний скарбничий? Судячи з його погляду, проблема зі мною була майже вирішена, тому я говорив схвильовано, зібравшись з останніми силами. Передав йому слова дядька, що вбивцею бідолахи Заріфа-ефенді може бути один з тих малярів, яким він робив замовлення. Розповів про думки Еніште стосовно Зейтіна, Лейлека та Келебека. Однак моя промова була недовгою, мені не вистачало як доказів, так і впевненості. Я відчував, що головний скарбничий має мене за підлого наклепника та пліткаря.

Ось чому я зрадів, коли він сказав, що потрібно приховати від малярського цеху правду про наглу смерть дядька. То була перша ознака нашої співпраці. Ілюстрації я залишив головному скарбничому.

Ще кілька годин тому, проходячи в ворота Бабуюселлям, я так хвилювався, наче вони вели до раю. Тепер, виходячи з них, я був спокійний, ніби людина, котра повертається додому після десятиліть блукання.