Текст книги "Мене називають Червоний"

Автор книги: Орхан Памук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 34 страниц)

24. Моє ім'я – Смерть

Як ви бачите, я – смерть, але не треба боятися, бо це – лиш малюнок. Та в очах бачу, що вам таки страшно. Ви, наче малі діти, котрі вірять у власні вигадки. Я – звичайний малюнок, а ви тремтите, ніби зустрілися зі справжньою смертю. Хоча, звичайно, це мене тішить. Ви відчуваєте, що накладете повні штани, коли я зазирну вам у вічі в ту неминучу хвилину. Я не жартую: більшість чоловіків, навіть хоробрі й дужі, мов леви, зіткнувшись зі мною, вже не володіють собою. Тому-то на полі бою, заваленому тілами загиблих, стоїть не дух крові, пороху й розпечених лат, а калу й трупів, які розкладаються. Сцени битв відтворювали тисячі разів.

А моє зображення ви бачите вперше.

Рік тому один високий на зріст, загадковий дідуган із вишуканими манерами запросив до себе того видатного художника, який мене намалював. У напівтемній малярській кімнаті двоповерхового будинку дідуган пригостив молодого майстра кавою з найніжнішим ароматом. Потім повів його в кімнату з голубими дверима, теж оповиту напівтемрявою. Там він показував йому аркуші найкращого індійського паперу, пензлі з білячих хвостів, сухозлітку, різноманітні писала та ножі для їхнього гостріння з кораловими колодочками, натякав, що платитиме великі гроші, й, зрештою, завоював довіру обдарованого майстра.

– Намалюй для мене смерть, – згодом попросив дідуган.

– Я ніколи не зустрічав зображення смерті. Я не зможу цього зробити, – відповів художник, чиї золоті руки таки пізніше створили мене.

– Аби що-небудь намалювати, зовсім не обов'язково побачити перед тим подібне зображення, – промовив хитрий дід.

– Так. Можливо, й не обов'язково, – відповів мій видатний художник. – Проте ілюстрація лише тоді вийде такою ж бездоганною, як у древніх малярів, коли ти відтвориш її щонайменше тисячу разів. Хоч би яким обдарованим був художник, однак відображення тої теми, за яку він візьметься вперше, вийде в нього – мов у підмайстра. То не для мене. Я не наважуся знехтувати своїм умінням, зображаючи смерть, бо для мене це рівнозначно власній смерті.

– А може, ця твоя смерть наблизить тебе до твоєї теми.

– Нас робить майстрами відображення тих речей, які з нами ніколи не траплялись, а не власні переживання.

– У такому разі майстерність повинна зустрітися й зі смертю.

Вам уже зрозуміло, в якій формі велася їхня дискусія – ніби бесіда двох художників, що шанують майстрів давнини та їхні твори. То була тонка дискусія, насичена підтекстом, грою слів, натяками. Оскільки йшлося про моє існування, то я вислухала суперечку з особливою увагою. Вона не залишить байдужими й вас, визнаних малярів, які зібралися в нашій кав'ярні. Ось що було потім:

– То що є мірилом майстерності художника: неперевершені роботи древніх майстрів чи зображення невідомо чого, того, чого ніхто ніколи й не бачив? – запитав чарівноокий, обдарований і розумний майстер.

Він знав відповідь, однак був обережним.

– Для венеційців цей критерій – новизна теми й стилю, – заявив дідуган.

– Венеційці помирають по-венеційському, – зауважив мій маляр.

– Але смерть для всіх одна, – не розгубився той.

– Проте легенди й ілюстрації перетворюються на художні оповіді завдяки своїй розмаїтості, – промовив кмітливий маляр. – А справжнім майстром стає той, хто не схожі між собою легенди робить подібними.

Вони говорили про смерть венеційську й мусульманську, про Азраїла [127]127
  Азраїл– в ісламі – янгол смерті.


[Закрыть]та інших янголів Аллаха, про те, що їх ніколи не переплутаєш із тими, котрі відтворені на картинах ґяурів. Молодий художник зараз сидить тут, у нашій кав'ярні, і дивиться на мене своїми прекрасними очима, а в ті миті його душа мліла від високих слів і руки горіли з нетерпіння, бо, насправді, він хотів намалювати мене, але не знав як.

Підступний дідуган нюхом відчув бажання молодого майстра. Тьмяне полум'я лампи впало на лице старого, його очі жадібно вп'ялися в гостя.

– Венеційці зображають смерть як людину: вона в них – янгол на зразок нашого Азраїл, – сказав він, – але зовнішність людська. Це, як поява Джебраїла [128]128
  Джебраїл– архангел Гавриїл.


[Закрыть]у людській подобі перед нашим Пророком, коли він вручав йому Куран-и Керім. Ти мене розумієш?

Я бачила, як не терпиться художникові, якого Аллах наділив неймовірним талантом, намалювати мене. Адже ж дід, сущий шайтан, вселив у нього диявольську думку: всім нам хочеться зобразити невідоме, оповите загадковістю, а не безкінечно змальовувати давно відомі кожному сцени.

– Я й уявлення не маю про смерть, – промовив мій майстер.

– Всі ми її знаємо.

– Ми боїмося її, але не знаємо.

– А ти змалюй цей свій страх.

Ще трохи, й художник узявся б за пензель. Я відчувала, як по його шкірі йде мороз, як напружилися руки, як пальці шукають калям. Та він – справжній маляр і стримав себе, бо усвідомлював, що творчість вимагає ще більших переживань.

Лукавий дід усе розумів, він був уже за крок від своєї мети. Аби надихнути майстра, почав читати уривки з книг, де йшлося про смерть, з «Kitab-ur Ruh», «Kitab-ül Ahval-ül Kiyamet», з творів Газалі, Суюті.

Творячи моє зображення, на яке ви зараз дивитеся з жахом в очах, маляр слухав про те, що в янгола смерті тисячі крил, які простягаються від небес раю до землі, з крайнього сходу на крайній захід, що справді вірних ті крила беруть в обійми, а грішників і бунтарів протинають пекучим вогнем, мов цвяхи; і він малював мене протятою цвяхами, бо на більшість із вас, малярів, чекає пекло. Слухав про те, що янгол смерті, якого Аллах пошле по наші душі, триматиме в руках звичайний зошит, на чиїх сторінках чорним кільцем обведені чиїсь імена, та лише Аллах відає: коли й до кого має прийти смерть, тому в смертний час із небесного деревця заввишки з аршин на землю падає листочок. Той, хто підніме його, зможе прочитати на ньому, чия душа вирушатиме в дорогу, слухав маляр старого й зображав мене страхітливою, але розумною та заклопотаною, бо маю розбиратися в своїх списках мертвих і живих. Божевільний дід читав, що янгол смерті, який появляється у людській подобі, запускає в тіло вмирущого свою руку, а коли виймає звідти душу, то все довкола сповнюється сонячним сяйвом. Мудрий художник малював довкола мене промені світла так, аби було зрозуміло, що вони не досяжні для ока живих людей. Потім дідуган читав «Kitab-ur Ruh», де були зібрані свідчення мародерів: розкопавши могилу, вони знаходили трупи, пронизані цвяхами або замість нещодавно похованого тіла – полум'я або черепи, залиті розплавленим свинцем. Геніальний маляр слухав, не пропускаючи жодного слова, і його пензель фіксував на папері навіть найменшу дрібницю, яка надавала мені ще страхітливішого вигляду.

Та минув час, і він розкаявся, що зобразив мене. Але не тому, що боявся. Я ж відчуваю себе неначе дорослою дитиною, котра приносить батькові біль і сором. Чому ж йому нині не дають спокою докори сумління?

1. Тому що я, смерть, насправді не є майстерним зображенням. Як ви бачите, я не нагадую ані досконалі творіння венеційських художників, ані роботи древніх митців Ґерата. Мені самій за себе соромно, бо великий маляр не зміг осягнути моєї сутності, і я – жалюгідна подоба смерті.

2. Дідуган завів маляра на шайтанові манівці. Мій творець несподівано для себе збагнув, що бездумно переймає стиль і світобачення європейських живописців, проявляючи зневагу до майстрів давнини й ганьблячи себе. Це не може його не пригнічувати.

3. Наступне варто затямити тим дурням, котрі, звикши тут до мене, вже підсміюються – зі смертю краще не жартувати.

Зараз мій маляр у муках каяття несамовито несеться крізь пітьму ночі стамбульськими вулицями. Він, ніби китайський маляр, перевтіливсь у те, що сам зобразив на малюнку.

25. Моє ім'я – Естер

Жіночки з кварталу Кизилмінаре та Каракеді позамовляли мені багряної й фіолетової тканини на ковдри. Рано-вранці сувої вже лежали в моєму клункові. Я всунула туди ще китайський синій шовк, нещодавно завезений португальським кораблем, а зелений залишила. Зимі не має кінця-краю, й сніг, по-моєму, ніколи не перестане сипати, тому-то зверху, на найвиднішому місці, я поклала великі вовняні шкарпетки, товстий вовняний кушак та різнобарвні вовняні камізельки. Коли розв'яжу свій клунок, то від такого добра затьохкають серця і в найбайдужіших жінок. Потім я запхала легесенькі, але дорогі носовички, калитки для грошей і мережані торбинки, щоб ходити з ними до лазні, – але це не для продажу, а для жіночок, котрі мають до мене справи. Підняла клунок, – ох-ох, ото важкий, ще руки повідпадають. Опустила його й міркую собі: що б звідси повиймати? Як раптом хтось постукав у двері. Несім відчинив і гукнув мене.

На порозі стоїть Хайріє, вся аж позеленіла від холоду. У руках – лист. Прошепотіла:

– Шекюре-ханим посилає.

Хайріє прибігла така схвильована, що можна було подумати: це вона закохана й рветься заміж.

Я зі значущим виглядом забрала листа й наказала дурній дівці, аби поверталася додому й ніде не вешталася дорогою. Несім дивився на мене допитливим поглядом. Я взяла в руку свій громіздкий клунок, без якого не уявляю, як розносити листи, й кинула Несімові:

– Дочка Еніште-челебі Шекюре згоряє від кохання. Бідолашна геть пустилася розуму.

Голосно регочучи, я вийшла на вулицю. Але в ту ж мить присоромила сама себе. Мені радше хотілося плакати над гіркою долею Шекюре, а не глузувати з її любовних негараздів. Яка ж вона вродлива, моя кароока нещаслива донечка!

Холодного ранку я швиденько чимчикувала нашим єврейським махаллє, який здавався ще більш занедбаним і безлюдним, а його хати – суцільними руїнами. Нарешті, я була на вулиці, де мешкав Хасан.

– Перекупка Естер! – закричала я, вкотре зустрічаючи в одному й тому ж закутку сліпого злидаря, який, облаштувавшись там, хапав за руку кожного перехожого.

– Не репетуй, гладка бабо! Я твої кроки ще здалека чую.

– Жебрак паскудний! Татарин проклятий! Сліпі – то мерзотники, від яких відмовивсь Аллах. Бодай він на тебе ще якесь лихо наслав!

Раніше я не зважала на його кпини. Хасанів батько відчинив мені двері. Ввічливий абхаз із вишуканими манерами, він промовив:

– Заходьте, подивимося, що ви нам цього разу принесли.

– А твій лінюх спить?

– Спить? Тільки й виглядає тебе, жде звісток.

У їхньому будинку завжди було так темно, що, хоч би коли я прийшла, мені здавалося, ніби потрапила в могилу. Шекюре ніколи не розпитувала, як вони ся мають, але я постійно оповідаю їй усе «найкраще» про «той» дім, аби в неї й думки не виникало повертатися в їхню яму. Чарівна Шекюре колись була в них господинею, важко собі й уявити, як вона живе тут. Та ще з двома малими шибениками. В будинку панує дух смерті й дрімоти. Я пройшла до сусідньої кімнати, ще більш похмурої.

Темно, хоч в око стрель. Не встигла я вийняти листа, як невідомо звідки виросла постать Хасана, і він вирвав його в мене з рук. Я звично дала Хасанові спокій – нехай прочитає, вгамує свою цікавість. Та він одразу спитав:

– Ще щось є? – Хоча й знав, що я більше нічого не принесла.

– Дуже короткий лист, – додав він і зачитав його вголос: «Kapо-ефенді, ти приходиш у наш дім, проводиш у нас цілий день. Однак я чула, що ти досі не написав і рядочка для батькової книги. Пильнуй, аби твої сподівання не звелися намарне, якщо не закінчиш батькову книгу».

Тримаючи листа в руках, він з осудом дивився на мене, ніби я винна, що в листа немає продовження. Ой, не подобаються мені мовчанки в цьому домі.

– Більше немає жодного слова про те, що вона одружена, про те, що з війни повернеться чоловік, – промовив він. – Чому?

– А що я знаю? Не я листа писала!

– Інколи я сумніваюся навіть у цьому.

Хасан повернув мені листа й дав п'ятнадцять акче.

– Деякі чоловіки що багатші, то скупіші, ти – не з них, – сказала я.

У Хасанові було щось від шайтана, він мав гострий розум. Тож не дивно, що людяна Шекюре досі приймає від нього листи, незважаючи на його лиху вдачу, збагнула я.

– А що за книга в батька Шекюре?

– Ти ж знаєш! Кажуть, замовлення падишаха за величезні гроші.

– Через ілюстрації до тої книги маляри вбивають один одного. Хтозна, чи причина в грошах, чи, хай милує Аллах, у нарузі над нашою вірою. Ще кажуть, ніби той, хто гляне на тамті малюнки, відразу отемніє…

Хасан говорив, іронічно посміхаючись, мовляв, не сприймай усерйоз. Він узяв за звичку говорити зі мною в такій манері навіть про щось важливе. Коли бувало враженим його самолюбство, Хасан, як і багато інших чоловіків, яким я доставляла листи, зганяв свою злість на мені. Коли ж дівчатам наносили удар по гідності, то вони кидалися мені в обійми й ми разом плакали.

– Ти – розумна жінка, – тепер підлещувався він, гадаючи, що зачепив мене, – швидко передай листа тому дурневі, цікаво, що він відповість?

Мене тягло за язик під'юдити його, що «Кара – не такий-то й дурень». Ревнощі між чоловіками-суперника-ми приносять для вершительки людських шлюбів Естер неабиякі гроші. Та я боялася, що Хасан умить спалахне гнівом.

– У кінці вашої вулиці сидить жебрак-татарюга, – промовила я, виходячи, – він геть знахабнів.

Пішовши в протилежному напрямку вулиці, щоб не натикатися на сліпого, рано-вранці я простувала через Тавук-базар. І чому мусульмани не їдять курячих голів та лап? Бо диваки! Моя бабця – земля їй пухом – розповідала, що коли вони переїхали сюди з Португалії, то досхочу смакували курячими лапами, які були тут дуже дешеві.

У махаллє Кемераралік я побачила якусь гордівливу жінку на коні. Вона прямо виструнчилася в сідлі, а по боках її супроводжували раби. Мабуть, або дружина, або дочка паші, – подумала я й тяжко зітхнула. Якби батько Шекюре не носився зі своїми книгами, не жив дурницями, а її чоловік повернувся з війни, то вона б зараз жила, як ця жінка. Шекюре більш, аніж хто заслуговує на це.

Тільки-но я вийшла на вулицю, де мешкає Кара, як моє серце закалатало. Невже Шекюре хоче за нього заміж? Хасанові я й помагаю, й тримаю його подалі від Шекюре. А що з Карою? В нього в житті все йде як по маслу. Заковика тільки в коханні до Шекюре.

Ні на що в світі я не проміняю своє щастя передавати листи закоханим, які, живучи хто без жінки, хто без чоловіка, через свою самотність забувають про голову на плечах. Нехай вони впевнені наперед, що звістки будуть поганими, однак тільки-но візьмуть листа до рук – і їхні душі окрилює надія.

Шекюре більше не згадує про повернення чоловіка з війни, а словами про «марні сподівання» ставить свої вимоги. Тож, вочевидь, сподівання Кари таки не марні. Я з насолодою спостерігала, як він читає листа. Його радість змінилася на тривогу, навіть – на страх. Кара пішов до себе в кімнату складати відповідь. Я ж, як розторопна крамарка й кмітлива жінка, розв'язала свій клунок, дістала звідтіля чорну калитку для грошей і простягла подивитися цікавій господині, в якої мешкав Кара.

– З найкращого перського оксамиту, – підхвалювала я капшук.

– Мій син загинув у перській війні. А хто це передав листа для Кари?

Її підступні наміри були написані в неї на виду: хоче підсунути левові Карі або свою потвору-дочку, або ще когось.

– Та так, – відповіла я, – якийсь його родич лежить у лікарні Байрам-паша при смерті й просить грошей.

– Ой-ой, – сказала вона, анітрохи не вірячи. – Хто ж той нещасний?

– А як загинув ваш син? – уперто змінювала я тему розмови.

Ми вороже глипали одна на одну. Самотня вдова. До чого тяжке в неї життя! Якби ви були перекупкою-листоношею Естер, то зрозуміли б, що людей цікавлять лише історії про багатство, могутність і про таке кохання, як у казках. Усе решта: їхні біди, розлуки, заздрощі, самотність, ворожнеча, сльози, плітки й злидні, з яких не вилазять, – це ніби речі в домі, які їм не скажуть нічого нового. Старий вицвілий килим, сахан [129]129
  Сахан– мідний таріль.


[Закрыть]і ополоник на таці для пиріжків, ящик для попелу й щипці біля коминка, дві трухляві скрині – велика й мала, поличка для кавуків, – аби не відразу здогадалися, що тут живе самотня вдова, іржава шабля, щоб відлякувати злодюг.

Кара повернувся з торбинкою в руках й аж світився від щастя.

– Слухай, крамарко, – він говорив, аби чула господиня, яка прилипла до мене, мов муха, – візьми й занеси це бідоласі-хворому. Якщо він ще щось напише, негайно передай мені. Потім я цілий день буду в Еніште-челебі.

Кому потрібні його дитячі ігри? Хіба приховаєш, що такий славний хлопець, як Кара, шукає собі наречену, посилаючи їй листи й носові хустинки? Чи він справді поклав око на дочку господарки дому? Іноді я анітрохи не довіряю Карі й побоююся, чи не дурить він Шекюре. Цілісінький день проводить у неї в домі й не спроможний подати їй і знаку.

На вулиці я розсупонила капшучка. Там було дванадцять акче й лист. Мене розбирала цікавість, і я погнала до Хасана. Зеленяр виклав перед своєю крамницею капусту, моркву й ще багато чого, але мені ніколи було бодай доторкнутися до велетенських цибулин, які так і просилися до рук.

Вийшовши на Хасанову вулицю, я помітила, що сліпий татарин знову збирається розкрити свою пащеку. «Тьху», – плюнула я прямо на нього, та й потому. І не виздихують же злидарі прокляті навіть у мороз.

Я терпляче чекала, поки Хасан прочитає листа. Наприкінці не витримала:

– Все вже?

Він прочитав для мене:

«Дорога Шекюре-ханим, ти вимагаєш, аби я закінчив книгу твого батька. Знай – у мене немає іншої мети. Заради неї я й відвідую ваш дім, а зовсім не для того, аби тривожити тебе, про що ти писала раніше. Я прекрасно розумію, що моє кохання до тебе – це моє горе. Однак, власне, через кохання до тебе я ніяк не візьму калям, аби написати тексти для книги твого батька й мого дядька. Коли я відчуваю твою присутність у домі, то завмираю й не можу допомагати твоєму батькові. Я багато думав: чому? На те є одна причина: після дванадцяти років я лиш раз побачив твоє обличчя, коли ти з'явилася в вікні. Більш за все боюся втратити оте видіння. Якби я побачив тебе ще хоч раз і зблизька, то не боявся б, що твоє лице зможе потьмяніти від часу. Тоді б яз легким серцем закінчив книгу твого батька. Вчора Шевкет водив мене в закинутий дім повішеного єврея. Той дім заховає нас від людських очей. Вибери час і прийди сьогодні туди. Я тебе чекатиму. Шевкет розповів мені: вчора тобі приснився сон, що твій чоловік мертвий».

Читаючи листа, Хасан підсміювався й кривлявся, у деяких місцях передражнював Кару верескливим жіночим голосом, а в деяких – тремтячим і благаючим, як у закоханого.

– «Побачити тебе ще хоч разочок», – глузував він із перських висловів Кари. – Тільки-но Шекюре дала йому крихту надії, як він одразу починає торгуватися. Хто любить, той не шукає в коханні користі.

– Ні, він по-справжньому любить Шекюре, – простодушно відказала я.

– Твої слова свідчать, що ти на боці Кари. А він пише, що вона бачила мого брата вві сні мертвим. Отже, Шекюре змирилася зі смертю чоловіка.

– Це всього лиш сон, – прикинулася я дурною.

– Я знав, що Шевкет – хитрющий і розумний малий. Ми ж стільки років прожили тут разом! Він би зроду не повів Кару в дім, де повісився єврей, якби не материні старання й дозвіл. Якщо Шекюре вважає, що мій брат більше ніколи не повернеться до нас, то вона помиляється. Мій брат повернеться з війни ще здоровішим, аніж був…

Не договоривши, він пішов у сусідню кімнату, хотів був засвітити свічку від вогню в каміні, та враз скрикнув – обпік собі руку. Облизуючи впечене, нарешті засвітив свічку й поставив її на пюпітрі; взяв заточений калям, умочив його в каламар і заходився швидко писати. Хасан злорадствує, коли я за ним спостерігаю, – збагнула я й напружено посміхнулася, аби він не думав, що боюся його.

– Ти знаєш, ким був отой повішений єврей?

– Неподалік від дому Шекюре стоїть жовтий будинок. Подейкують, що його господар, Моше Хамон, багатій із багатіїв, улюблений лікар колишнього падишаха, переховував у ньому свого брата, коли знищили єврейський квартал в Амасі. Колись в Амасі, напередодні єврейської Пасхи, зник один молодий грек. Розповзлися чутки, що до того брат Моше Хамона клявся задушити грека і приготувати на його крові мацу. Знайшлися брехуни-свідки, й почалися страти євреїв. Лікар-улюбленець падишаха організував утечу брата та одної чарівної юдейки до Стамбула. З дозволу падишаха він заховав їх у тому домі. Після смерті султана вродливу єврейку вже не чіпали, але домоглися повішання Моше, котрий жив самотньо.

– Якщо Шекюре більше не дожидається мого брата, то її теж покарають, – сказав Хасан і дав мені листа.

Але його лице не палало гнівом, навпаки – він здавався засмученим і нещасним, як справжній закоханий. Моя любов скоро перетворить мене на немічного стариганя, говорили його очі. Гроші ж, які він заробляє на митниці, не додають йому сил. Від його пригніченого погляду мені кортіло запитати: як Хасан збирається завоювати серце Шекюре після своїх погроз? Однак йому це не допоможе: він дозволив лихим почуттям поглинути свою душу. Якщо людина змирилася з ненаситним злом у своєму серці, бо на її кохання не відповіли взаємністю, то вона починає вселяти страх іншим. Я глянула на гострющу червону шаблю, про яку діти розказували, що вона розрубає що завгодно, миттю прокрутила в голові все передумане й, перелякавшись, дременула з Хасанового дому.

На вулиці я знову потрапила під зливу лайок злидаря-татарина. Але не розгубилася, підняла з землі камінець, замотала його в хустинку й поклала біля мерзотника:

– На ось, коростявий татарине!

Сама ж, без сміху, дивилася, як його руки з надією потяглися до моїх «грошей». Не дослухаючись до прокльонів жебрака, я почимчикувала до однієї зі своїх дівчаток, якій свого часу підшукала доброго чоловіка.

Моя донечка Шекер пригостила мене вчорашнім, але все ще хрумким шпинатовим пирогом, а на обід вона приготувала мені яхні [130]130
  Яхні– м'ясна страва, приготовлена зі смаженою цибулею.


[Закрыть]з ягняти, смачно заправленого яйцями й підкисленого сливкою, саме так, як я люблю. Щоб не ображати свою доню, я дочекалася її страви й зі свіжим хлібцем з'їла два повні ополоники. Вона ще дала чудового виноградного узвару. Не соромлячись, я попросила трояндового варення, добавила його в узвар, із задоволенням випила й поспішила з листом до Шекюре.