Текст книги "Мене називають Червоний"

Автор книги: Орхан Памук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 34 страниц)

11. Моє ім'я – Кара

Цілу ніч падав сніг. Цілу ніч я раз у раз перечитував листа Шекюре й знервовано ходив туди-сюди порожньою кімнатою порожнього дому. Потім упритул біля канделябра в мерехтливому сяйві недогарка свічки розглядав, як збуджено тремтять гнівливі літери моєї коханої, як вони петляють, аби ввести мене в оману, як закручено лягають одна за одною справа наліво. Раптом в очах постала мить, коли відчинилися віконниці – обличчя Шекюре, її печальна усмішка. Лик моєї красуні, витворений уявою за останніх шість-сім років, повні вишневі губи – все щезло, тільки-но я побачив справжню Шекюре.

Ніч. Мене на час полонили марева подружнього життя. В них немає місця сумнівам ні у власних почуттях, ні у взаємності Шекюре. Ось ми, окрилені, поєднуємо наші долі, проте, бачиться мені, життя. в двоповерховому будинку вщент руйнує наше щастя. Нам не щастить подолати цю перешкоду, у сварках із дружиною мої слова розбиваються об стіни.

Ці невеселі фантазії були відлунням книги Ґазалі [71]71
  Мухаммед аль-Ґазалі(1058/59 – 1111) – мусульманський філософ, один із засновників суфізму, також відомий у середньовічній астролого-астрономії.


[Закрыть]«Воскресіння наук про віру», тої частини, в якій ішлося про тягар подружнього життя. Я читав цю книжку своїми парубоцькими ночами в Аравії. Враз мене осяяла думка: але ж на тих-таки сторінках чимало написано й про принади шлюбу. Однак хоч скільки себе силував, не зміг згадати більше двох переваг. Якщо чоловік одружується, то буде кому навести лад у домі; щоправда, я не уявляв порядку в двоповерховому будинку. Друга перевага – шлюб звільняє тебе від гріха рукоблудства й ще огиднішої срамоти – волокита з лярвами по безпросвітних вулицях тайкома від звідника.

Такі думки пізньої ночі викликали спокусу самому задовольнити себе. Я звично забився в куток кімнати, аби, зробивши своє діло, викинути його з голови. Але невдовзі зрозумів, що в мене нічого не вийде. Через дванадцять років я знову був закоханий!

Я переконаний у своїх почуттях, і це настільки стривожило моє серце й душу, що, ходячи по кімнаті, тремтів, немов мерехтливий вогник свічки. Якщо Шекюре з'явилась у вікні, то яка тоді роль цього листа, що перевертає все з ніг на голову? Якщо Шекюре не бажає мене навіть бачити, то нащо її батько запросив мене, свого небожа, до себе? Чи не глузують вони з мене? Я тинявсь кімнатою; здавалося, двері, стіни, меблі, як і я, тужаться знайти відповідь на мої запитання, вони рипіли й тріщали, наче мої думки.

Дивився на малюнок, створений мною дванадцять років тому. Він розповідає, як Ширін закохалася в Хосрова, побачивши його зображення, що висіло на гілці дерева. Намалювати цю сцену мене надихнула мініатюра зі скромної книжки, яку Еніште отримав із Тебріза. Сьогодні мій малюнок не викликав у мене почуття сорому за його примітивність та моє недоладне освідчення в коханні (згадуючи його всі попередні роки, я завжди ніяковів). Не викликав він і споминів про щасливу юність. Над ранок я опанував себе, мені стало ясно: повертаючи назад малюнок, Шекюре майстерно переставляє фігури на любовній шахівниці. У сяйві канделябра я сів писати відповідь Шекюре.

Трохи передрімавши, я засунув написаного листа за пазуху, вийшов на вулицю й рушив у довгу путь. Через сніг вузькі стамбульські вулиці здавалися ширшими, а міське юрмисько засіло по домівках. Усе довкола застигло й мовчало, як колись у дитинстві. І, наче в засніжені зими дитячих літ, ворони обліпили садки, дахи, бані різних споруд.

Я наддав ходи, слухаючи, як рипить під ногами сніг, з рота йшла пара. В будинку малярського цеху, куди просив навідатись Еніште, панує тиша, як і на вулицях, подумав я й захвилювався. Не заходячи до єврейського кварталу, я послав до Естер хлопчака. Через нього призначив їй зустріч до намазу опівдні.

У полудень я попрямував до малярського цеху за Айя-Софією. [72]72
  Айя-Софія– пам'ятка візантійської архітектури. Споруджена у 532–537 роках у Константинополі (Стамбул) будівничими Анфімієм з Тралл та Ісидором з Мілета. У XV ст. турки перетворили храм на мечеть, у XVI–XVIII ст. прибудували чотири мінарети.


[Закрыть]Будівля цеху зовсім не змінилася. З її карнизів звисали бурульки. Раніше я тут навчався, вступивши за допомогою Еніште.

Я крокував за юним і вродливим підмайстром. Ми проходили повз старих палітурників із затуманеними від клею головами, повз малярів, які заробили горби ще в юності, учнів, котрі, зажурено втупившись очима в полум'я вогню, машинально розмішували фарби в чашах, поставлених на коліна. Один старий, забившись у куток, старанно розмальовував страусяче яйце, а якийсь дядько натхненно розписував невеличку шкатулку. За ними уважно спостерігав недосвідчений учень. Крізь відчинені двері я побачив, як майстри дають прочухана підопічним, а ті, червоні, мов раки, тикаються носами в аркуші, аби зрозуміти свої помилки. В іншій кімнаті сумний похнюплений учень, забувши про фарби, папір, малювання, полинув поглядом на вулицю, якою я щойно проходив. Крізь відчинені двері кімнат я, чужак тут, натикався на косі, ворожі погляди художників. Вони перемальовували мініатюри, готували фарби та шаблони, гострили писала.

Ми обледенілими сходами піднялися на другий поверх і прямували галереєю. Внизу, на подвір'ї, зачиненому воротами, обліпленими снігом, двоє підмайстрів, ще зовсім діти, цокотіли зубами від холоду, хоча на них і були товсті вовняні джуббе. [73]73
  Джуббе– мантія (тур.).


[Закрыть]Вони чогось чекали, мабуть, покарання. Згадалися товсті палиці, котрими в часи моєї юності учнів до крові били по п'ятах. Так карали за лінощі та згайновані дорогі фарби.

Ми зайшли до теплої кімнати. Там спокійно сиділи художники, щоправда, я не міг їх так назвати, бо для мене вони були молодиками, які щойно закінчили навчання. Ця кімната свого часу викликала в мене трепет і велику повагу. Однак через те, що видатні художники, яким псевдоніми придумав сам Осман, працювали по домівках, вона була схожа не на багатющий малярський цех падишаха, а на звичайну велику кімнату якогось закинутого в похмурих східних горах караван-сараю.

У кутку я вперше за останні п'ятнадцять років побачив головного майстра Османа. Він безшумно, ніби привид, наблизився до мене. Коли в часи своїх мандрів я роздумував про малярство, то в мене перед очима завжди поставав цей геніальний майстер, такий самий видатний, як і Бехзат. Зараз, у своєму білому одязі, в сяйві снігової білини, котре проникало з вікна з видом на Айя-Софію, Осман здавався примарою з того світу. Поцілувавши вкриту родимками руку, я нагадав йому про себе. Розповів, що в дитинстві мене порадив був сюди мій дядько, але в житті я надав перевагу перу й проводив роки в мандpax містами Сходу, служачи секретарем у пашів, дефтердарів, [74]74
  Дефтердар– чиновник, що розпоряджається фінансами (перс, тур.


[Закрыть]знайомився з каліграфами та малярами й разом із Серхат-пашею та іншими пашами видавав книжки, бував у Багдаді та Халебі, Вані [75]75
  Ван– давнє місто Закавказзя, тепер на території Туреччини.


[Закрыть]й Тифлісі, [76]76
  Тифліс– колишня назва міста Тбілісі.


[Закрыть]на власні очі бачив війну.

– Ах! Тифліс! – пригадав великий майстер, дивлячись на світло, котре проникало з білого садка крізь завішене рядниною вікно. – Там зараз падає сніг?

Своєю поведінкою він нагадував старих перських майстрів, котрі осліпли від невпинної праці, на схилі літ перетворилися в напівсвятих, у напівбожевільних і розповідали нескінченні байки. Проте в його очах джина я відразу помітив чорну зненависть до Еніште й недовіру до мене. Незважаючи на це я розповів йому, що в аравійських пустелях сніг падає не тільки як у нас на Айя-Софію, а й на спомини, що коли він сипле на Тифліську фортецю, то жінки, перучи білизну, виводять пісні про квіти, а діти ховають під подушками морозиво собі на літо.

– А що малюють, що розписують художники в тих краях, де ти побував? – запитав він.

Молодий, замріяний, заглиблений у себе маляр у кутку, який щось креслив на сторінках, відірвавсь од роботи й подивився на мене, ніби дитина, яка чекає на казку. Всі навколо теж підвели очі. Ці люди не знали бакалійника в своєму махаллє, й гадки не мали, чому він лається з продавцем овочів, не знали, по чому окка [77]77
  Окка– міра, яка дорівнює 1,263 кг.


[Закрыть]хліба. Але я не сумнівався, що вони знають, хто що малює в Тебрізі, Казвіні, Ширазі й Багдаді, які гроші відсипають за книжки хани, шахи, падишахи, принци. Плітки й чутки, схожі на мої, розносилися, принаймні в їхньому середовищі, зі швидкістю чуми. Та все-таки я розповідав. Адже ж повернувся зі Сходу, звідти, з перських країв, де раті стиналися в бою, принци перерізали один одному горлянки, палили й грабували міста, де щодня балакали про війну та мир і століттями творили геніальні шедеври малярства та поезії.

– Шах Тахмасп, як відомо, в останні роки свого життя розлюбив книжки, живопис і обернувся спиною до поетів, малярів, краснописців. Та він, помолившись, помер у віці п'ятдесяти років. Престол зайняв його син Ізмаїл, – розповідав я далі. – До цього Тахмасп двадцять років тримав сина у в'язниці, знаючи його паскудний і розбійницький характер. Новий шах, знавіснівши, позбувся своїх братів: кого задушив, кому виколов очі. Проте вороги Ізмаїла, одурманивши, отруїли свого володаря, а на престол посадили його недоумкуватого старшого брата Мухаммеда Хюдабенде. В час правління Мухаммеда розперезалися геть усі: принци, шахські брати, правителі провінцій, узбеки. Вони затіяли між собою та з нашим Серхат-пашею таку війну, що Персія закурілася димом і вкрилась руїнами. Недоумкуватий, напівосліплий теперішній шах, без мідяка в скарбниці, не спроможний видати жодної книжки. Таким чином легендарні маляри Казвіна й Герата, всі оті старі майстри та їхні учні, котрі творили дива в малярському цеху шаха Тахмаспа, маляри, чиї пензлі змушували коней несамовито летіти на папері, а метеликів – пурхати так, ніби вони не на малюнку, всі оті палітурники, краснописці, втратили роботу та наснагу, опинилися в злиднях і навіть не мають де прихилити голови. Дехто з них подався на північ до шейбанідів, [78]78
  Династія узбецьких ханів, нащадків Шейбана – внука Чінгісхана, брата Батия; держава Шейбанідів – феодальна держава в Середній Азії 1500–1598 років із столицею в Самарканді, з 1560 року – в Бухарі.


[Закрыть]дехто – до Індії, дехто – сюди, до Стамбула; хтось знайшов собі інше заняття. На чужині вони втратили визнання й пошану. Хтось найнявся до дрібних провінційних правителів і принців, котрі без упину ворогують між собою. Працюють над невеличкими книжечками з трьома-п'ятьма ілюстраціями. Тепер дешевими книжками повсюди хоч греблю гати, їх створюють нашвидкуруч для задоволення вояків, темних у мистецтві пашів, розбещених принців.

– І по чому їх продають? – запитав Осман.

– Великий Садакі-бей розмалював «Аджаіп-уль Махлукат» [79]79
  «Дива творінь» (араб.).


[Закрыть]для узбецького сипахія всього за сорок монет золотом. У наметі одного паші, який повернувся з походу на Схід, я бачив мініатюри майстра Сіявуша та купу непристойних малюнків. Деякі видатні майстри не можуть змиритися з бездіяльністю й створюють для продажу окремі малюнки, котрі не належать до книжок і не є ілюстраціями до літературних творів. Натрапивши на такий малюнок, неможливо відповісти: яка це оповідь, що за епізод? Ви отримаєте насолоду від малюнка як такого, наприклад, від зображення коня на повен зріст – і заплатите маляреві гроші. Дуже популярні сцени війни та любовних утіх – юрма розбирає їх, буває, по триста акче за штуку, а замовника ніби й немає. Деякі малюнки – просто чорно-білі, до того ж на грубому, не глянцевому папері; вони дешевші, й торгівля йде краще.

– У мене був один завжди щасливий та надзвичайно талановитий майстер заставок, – промовив Осман. – Він так тонко виконував роботу, що ми звали його Заріф-ефенді. Але він пішов від нас. Ось уже шість днів тут не з'являється. Його зникнення дуже загадкове.

– Як може хтось піти з цього цеху, з цього щасливого отчого дому?

– Четверо моїх молодих майстрів, яких я навчав ще з їхнього дитинства, Келебек, Зейтін, Лейлек та Заріф, за бажанням нашого падишаха тепер малюють кожен в себе вдома, – сказав Осман.

Він уважав, що султан хоче, аби малярам було зручніше працювати над «Сурнаме», навколо якої крутиться ввесь цех. Власне тому не виділив їм місця в дворі палацу, а звелів виконувати роботу вдома. Цей наказ може бути пов'язаний з книгою Еніште, – спало мені на думку, але я змовчав. Де межа натяку в словах майстра Османа?

– Нурі-ефенді! – гукнув він до згорбленого блідого майстра. – Відзвітуйте мені стосовно «Кари-челебі». [80]80
  Челебі– шаноблива, ввічлива назва чоловіка, звертання, пан (тур.).


[Закрыть]

«Відзвітуйте» – означало, що за виконанням завдань пильно наглядають, бо настав час візиту падишаха до малярського цеху. Візити відбуваються щодва місяці. Падишах в оточенні головного скарбничого Хазима-аги, головного біографа Локмана, головного майстра Османа ходить цехом і дізнається, над якими сторінками яких книжок працюють маляри, хто яку робить заставку, хто що малює. Його Величності по черзі звітують усі палітурники, майстри заставок та художники.

Однак автор більшості ілюстрованих книг, головний біограф Локман, почувався вкрай виснаженим і не виходив з дому; старшого маляра Османа гризла безсила лють, що справи в цеху йдуть нанівець, а Келебек, Зейтін, Лейлек та Заріф виконували роботу вдома. Тож падишах не міг більше радіти, мов дитина, коли відвідував цех, і нинішня церемонія візиту буде жалюгідною подобою попередніх. Це мене засмутило.

Як і багато інших художників, Нурі-ефенді ніколи не знав нормального життя, не досяг особливих успіхів у своєму ремеслі й зістарився намарне. Проте він не просто роками надаремне гнувся над робочою дошкою й наживав собі горба, Нурі-ефенді також іще й стежив за ходом роботи в цеху, за тим, хто яку розмальовує сторінку.

Я вперше захоплено розглядав сторінки «Сурнаме», де розповідалося про святкування з нагоди обрізання синів нашого падишаха. Історії про святкування цієї події протягом п'ятдесяти двох днів усім Стамбулом, усіма ремісниками, людьми різних верств, докотилися до моїх вух аж у Персії. Про книжку, де описуються ті врочистості, я почув, ще коли за неї тільки взялися.

Ось перша ілюстрація, яку поклали переді мною. На ній наш падишах, Покровитель світу, розмістившись у галереї палацу покійного Ібрагіма-паші, поблажливо спостерігає за гуляннями внизу на Ат-майдані ¹. Риси його обличчя не настільки точні, щоб відрізнятися від чужих, проте воно намальовано професійно й з увагою. Ілюстрація складається з двох сторінок, падишах зображений ліворуч. А в правій частині, в аркових вікнах, видно візирів, пашів, перського, татарського, європейських, і зокрема венеційського, послів. Усі вони не відводять поглядів од майдану. Але оскільки серед них немає падишаха, то їхні очі виведені з поспіхом та недбало, вони не зосереджені. Таке розташування героїв та споруд повторюється й на решті ілюстрацій, щоправда, стіни, черепиця, дерева мають інший вигляд та забарвлення. Каліграфи напишуть тексти, малярі закінчать малюнки й «Сурнаме» оправлять. Отож читач, гортаючи сторінки, повсюди натраплятиме на ту саму постать падишаха, котрий дивиться на один і той самий майдан. Це стосується й зображення гостей, а урочистості та дійства на Ат-майдані та їхнє забарвлення змінюватимуться щосторінково.

Юрмисько на Ат-майдані накидалося на сотні чаш із пловом і перелякано шарпалося від зайців та птахів, котрі з'являлися із розшматованого печеного бика. Перед падишахом на величезному возі проїжджав цех ковалів. Один із них лежав посередині голий, а на груди йому поклали важезне ковадло і, їдучи, кували на ньому мідь, змушуючи жертву зносити удари молотів. Склярі, проїжджаючи перед падишахом на тих-таки возах, наносили на скло кипариси та гвоздики; кондитери читали солодкі вірші й вели верблюдів, нав'ючених мішками з цукром та клітками з «цукровими» папугами; майстри, що виготовляли замки, демонстрували свої найрізноманітніші вироби: навісні, засувні, зубчаті, для футлярів – і нарікали на нинішні непевні часи та нинішні непевні двері. Над зображеннями скоморохів постаралися Келебек, Лейлек і Зейтін. Один скоморох катав яйця по жердині, наче по широкій мармуровій підлозі. Другий – підігравав йому в бубон. Капудан Килич Алі-паша [81]81
  Килич Алі-паша(1496–1587) – міністр морського флоту Османської імперії.


[Закрыть]змусив полонених у морських боях ґяурів вибудувати на возі гору з багнюки й попровалюватися туди. А коли віз проїжджав повз падишаха, паша підірвав угорі порох. В такий спосіб він показував, як змушує стогнати землі невірних. Безбороді й безвусі м'ясники з жіночими обличчями, одягнені в каптани баклажанно-рожевого кольору, з ножами в руках, посміхалися, дивлячись на обдерті овечі туші, підвішені до гаків. Перед очі падишаха притягли на ланцюгах лева. Його роздратували, й він ревів та метався з налитими кров'ю очима, а глядачі аплодували дресирувальникам. На іншій сторінці лев, як символ ісламу, ганявся за свинею, пофарбованою в буро-рожевий колір, яка означала ґяурів. Перед падишахом постав віз із розміщеною на ньому цирульнею. З її стелі вниз головою звисав клієнт, якого голив цирульник, а його помічник, весь у червоному, тримав перед клієнтом пахуче мило на срібному блюдечку та дзеркало й чекав на свої чайові. Вдосталь намилувавшись їхнім зображенням, я запитав:

– Хто ж автор цього дивовижного витвору?

– Гарний малюнок – це заклик збагачувати людське життя, заклик до любові, пошани до розмаїтості створеного Аллахом світу, самопізнання та віри. Важить його краса, а не авторство.

Маляр Нурі, виявилося, не такий простий, як я вважав. Він обережний, бо здогадується, що Еніште послав мене сюди в розвідку, чи всього лиш повторяє слова головного майстра Османа?

– Всі заставки тут робив Заріф-ефенді? – запитав я. – А хто прийде на його місце?

Крізь прочинені двері, що вели на подвір'я, почулося дитяче волання. Мабуть, карали фалакою [82]82
  Фалака– знаряддя для покарання, дерев'яний брус, до якого прив'язували ногами, а потім били палицями по п'ятах.


[Закрыть]учнів, які приховали в своїх кишенях сухі червоні фарби чи золоту фольгу. Швидше за все карали отих двох, що нещодавно тремтіли на холоді.

– За велінням нашого майстра Османа учні розмальовуватимуть у рожевий колір землю на майдані ось цієї ілюстрації доти, доки закінчать, – обережно відповів Нурі-ефенді. – А дасть Аллах, наш брат Заріф-ефенді повернеться й оформить ці сторінки заставками. Маляр Осман зажадав, аби Заріф-ефенді забарвлював землю на ілюстраціях щоразу в інший колір: багряно-рожевий, індійської зелені, жовтого шафрану або гусячого посліду. Читач розуміє, що на першому малюнку земля має бути природного кольору, а от на другому, третьому – оку хочеться бачити розмаїтість, щоб було цікавіше. Мініатюри тоді оживають.

У кутку я помітив покинуту підмайстром ілюстрацію. Він працював над сценою виступу флоту в морський похід для уславлення якоїсь перемоги, але, очевидно, почув крики товаришів, яких лупцювали палицями по п'ятах, і побіг подивитися на покарання. Змальовані ним у поті чола з якогось зразка кораблі ніби мертво стояли на суші, а не пливли морем. Така фальшивість свідчила про бездарність малярчука. Спершу я не збагнув, звідки зразок малюнка, але потім із гіркотою в серці побачив, що він по-варварськи видертий із давньої книги. Звичайно, майстер Осман більше не міг давати всьому раду.

Нурі-ефенді похвалився, що завершив заставку для туґри, [83]83
  Монограма султана.


[Закрыть]над якою тайкома працював впродовж трьох тижнів. Я з повагою подивився на туґру й заставку до неї, щоправда, внизу не писалося, кому й з якою метою вони будуть відправлені. На Сході свавільні паші нерідко припиняли свої заколоти, настільки їх вражали велич, краса та сила туґри.

Згодом ми наткнулися на найостанніші шедеври краснописця Джемаля. Проте тут не любили, коли лінії літер перевершують малюнок, тож ми хутко пішли далі, щоб не захоплюватися ворогами барв та пензля.

Майстер Насир реставрував, а насправді, ще більше псував ілюстрацію з «Хамсе» [84]84
  Хамсе(букв. П'ятерниця) – в тюркомовних народів великий за обсягом поетичний твір, що складається з п'яти великих поем за традиційними східними мотивами, написаних одним розміром


[Закрыть]Нізамі, книги ще з часів синів Тимура. На малюнку Хосров милується голою Ширін, яка купається. Один напівсліпий дев'яностодвохлітній майстер торочив, нібито шістдесят років тому цілував у Тебрізі руку легендарному вже сліпому Бехзату, який у ту мить був п'яний мов чіп. Той-таки майстер тремкими руками показав мені шкатулку для писал, яку закінчить розписувати через три місяці і її піднесуть падишахові на свято.

На нижньому поверсі цеху, в тісних кімнатках, де працювало близько вісімдесяти малярів та малярчуків, панувала тиша. Таке мовчання було знайоме мені: воно наставало після тілесного покарання учнів. Іноді нервове напруження розряджав чийсь смішок або жарт, іноді – чиєсь подавлене схлипування та стогін. Майстри згадували пережиті колись ними самими екзекуції. Дев'яностодвохлітній напівсліпий майстер навіяв на мене глибокі роздуми про те, що тут, далеко від воєн та мирської суєти, все добігає кінця, що перед самісіньким кінцем світу запанує така сама тиша.

Малярство – це втихомирення розуму, це – музика очей.

Прощаючись із майстром Османом, я поцілував йому руку й відчув не просто велику пошану. Моя душа сколихнулася сум'яття, я відчув жалість, переплетену з зачудуванням, якийсь дивний щем провини. Такі речі трапляються з вами, коли зустрічаєте праведника. Можливо, мене охопило таке відчуття через те, що Еніште намагався приборкати Османа й запровадити стиль європейських малярів. У ту мить я подумав, що, мабуть, бачу великого майстра востаннє в житті й, аби сподобатися йому, принести радість, запитав:

– Мій великий майстре, перепрошую, скажіть: чим відрізняється видатний маляр від звичайного?

Осман звик до подібних, дещо підлабузницьких запитань. Зараз кине що-небудь і тут-таки назавжди про мене забуде, вважав я.

– Немає жодної мірки, за якою ти відрізниш справжнього майстра від паршивого та бездарного, – серйозно відповів він. – Однак у кожного часу – свої вимоги. Тому злу, що насувається на наше мистецтво, протистоять моральні устої та хист маляра. Нині, щоб розпізнати, наскільки професійним є молодий художник, я задаю йому три запитання.

– Які?

– Чи буде він виробляти й дотримувати власного стилю в малярстві? Це – данина китайським та європейським впливам. Маляр прагне мати власні особливості, манеру, відмінні від інших. Чи буде він їх виставляти напоказ, підписуючи малюнки, як роблять європейські митці? Тож насамперед я запитую про стиль та підпис як його свідчення.

– А потім? – шанобливо спитав я.

– Потім я хочу дізнатися, що відчуватиме маляр, коли після смерті шаха або падишаха, замовника книги, вона опиниться в руках палітурника, пошматується і його ілюстрації потраплять до інших книг, в інший час. Такі сердечні пережиття принесуть маляреві як радість, так і смуток. Тому мене цікавлять його думки про вічність. Вічність малярства та вічність Аллаха. Ти зрозумів мене, синку?

Ні. Але про це я не зізнався. Натомість поцікавився:

– Яке ж третє запитання?

– Третє – про сліпоту! – вигукнув великий головний маляр Осман і замовк, ніби все й так ясно.

– А чому про сліпоту? – ніяково перепитав я.

– Сліпота – це тиша. Якщо ти зв'яжеш докупи все, що я тобі сказав, то зрозумієш сліпоту. В глухій темряві, що від Аллаха, видно найпотаємніші глибини малярства.

Я мовчки пішов. Обережно спустивсь обледенілими сходами. Незабаром я поставлю запитання великого майстра Келебеку, Зейтіну та Лейлеку. Але не тільки для того, аби завести розмову, а й щоб пізнати цих своїх ровесників, котрі стали легендарними ще за життя.

Однак я не поспішав відразу до їхніх домівок, а подався до нового базару, який починався за пагорбом з видом на Халіч, а це – поблизу єврейського кварталу. Потрібно було зустрітися з Естер. Я опинився серед рабинь-перекупок, жінок із бідних махаллє, одягнутих у полинялі широкі каптани, та юрмиська, котре сновигало поміж рядів цибулі, редьки, моркви, айви. Посеред цього бедламу голосно щебетала гладка, але моторна Естер, у рожевому одязі, в який ледве влазила; вона блискала очима й подавала мені знаки, а її рот не стулявся.

Естер майже невловним професійним порухом руки запхала мого листа собі в шаровари, так, ніби за нами стежив увесь базар. Сказала, що Шекюре про мене думає. Потім узяла бакшиш. На моє «Заради Аллаха, поспіши» вона кивнула головою на клуночок, натякаючи, що роботи непочатий край, тож лист потрапить до Шекюре не раніше обіду. Я ж наказав їй, аби передала Шекюре, що пішов наносити візити трьом молодим малярам.