Текст книги "Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 14 страниц)

Закінчення першого розділу

Пішовши спочатку за нашими хлопцями на площу містечка Санто Антоніо, де Самір вистрілював фоґети, а потім заглибившись у дальші і ближчі часи, ми зовсім забули про старого Соняшного Волоса – Коарасіабу, котрого лишили в згаданій шопі з куєю недопитого шімарону.

Що ж він робив у той час, поки ми мандрували по минулому, а хлопці забавлялися «чудами піротехніки»?

Спочатку Коарасіаба долив окропу з залишеного чайника і кілька разів затягнувся. Та улюблений напій раптом стратив свій смак і не викликав більше бажання пити. В самотності шімарон не дає такої приємности, як у товаристві. Це не означає, що товариство мусить говорити і розважатися. Навпаки, при шімароні ліпше мовчати і думати. Але це – величезна ріжниця: наливати окріп собі самому, а прийняти готову залляту кую з рук другого. Велика ріжниця!..

Коарасіаба так і не допив куї, а відложив її набік і, помалу звівшись на ноги, вийшов надвір.

Сонце вже присіло за густі, мережані кедри, що росли з західньої частини подвір’я, і від них простяглися довгі тіни, що перебігали вже майже через ціле подвір’я.

Старий почвалав до високого стовпа з густо набитими кілочками, на якому сиділа знайома вже папуґа, прозвана Рріко. Підтяті сухожилля в крилах не дозволяли їй літати, і вона цілими днями лазила по кілочках то вгору, то вниз, наповняючи ціле подвір’я майстерним перекривлянням голосу Аліси, або Данка. Коарасіаба підійшов до стовпа і наставив руку так, що його вказівний палець прийняв положення одного із вбитих кілочків і заговорив:

– Рріко, Рріко, ходи сюди, Рріко. Підемо вже спати.

– Рріко, Рріко, – повторила виразно і собі папуга, кумедно перехиляючи головку з круглими, злими очима.

– Ходи, Рріко, ходи, – просив далі Коарасіаба.

Папуга, поглядаючи зизом на підставлену руку, почала злазити вниз, поки не вчепилася гострими пазурями в палець Коарасіаби. Тоді він обережно заніс її до шопи і пустив на жердку.

– Данку, Данку, обід готовий! – залопотіла папуга. – Носса Сеньора Сантіссіма!.. Рріко! Барбарідаде!

Потім зіскочила з жердки на поличку, де стояли мисочки з їжею і водою, витягнула варену кукурудзину і, вискочивши на жердку, почала їсти, тримаючи зерно в одній лапці.

– Ех, ти! – ласкаво сказав Коарасіаба. – Дурна! Лепечеш, лепечеш, сама не знаєш, що.

– Дурна, дурна! – обурено повторила папуга. – Ходи додому! Коарасіаба! Коарасіаба! Рріко! Барбарідаде!

Набравши оберемок дров і замкнувши двері шопи, Коарасіаба пошкутильгав до своєї оки. Розгорнув жар у пригаслому вогнищі, вибрав з попелу спечені горіхи піньорів, підкинув дров і, запаливши люльку, сів. Разом з димом попливли його сірі, як дим, і гіркі, як дим, думки. Безнадія гнула старечі плечі додолу, спогади налягали на голову важким тягарем, а у вухах все ще звучали слова недавньої розмови з внуком. І, як звичайно, виринало в його пам’яті славне минуле його предків, яке так різко змінилося в нужденне, безцільне сучасне для їхнього нащадка – Коарасіаби...

З площі доносилися вибухи фоґетів і крики та оплески натовпу. Час-до-часу жалібно скімлили собаки, ховаючись по далеких кутках від тих страшних стрілів, що кожного року доводили всіх псів у цілій Бразилії до цілковитого нервового розстрою.

Вже було зовсім темно, коли на подвір’я в’їхав Сокіл. Побачивши, що в хаті темно, а в халупі Коарасіаби горить вогнище, він завів коня до стайні і пішов до старого.

– Добрий вечір, Коарасіабо, – привітався він. – Данко де?

– Коло Саміра. Там фоґети вистрілюють. Сідай...

Сокіл присів коло вогнища, взяв спеченого горіха, роздовбав його і з’їв. Потім витягнув свою люльку, набив тютюном і закурив.

– Їдемо, Коарасіабо, – сказав так несподівано, що індіянин здригнувся. – Щойно одержав листа у падре Вісенте. Пропонують мені іншу роботу.

Коарасіаба нічого не відповів і сидів нерухомо далі, затупивши відразу помертвілий погляд в полум’я вогнища. Але на його камінно– нерухомому обличчі Сокіл вичитав тяжкий укритий біль. Щоб розігнати враження несподіваної заяви, землемір заговорив, ніби оправдуючись:

– Нема мені більше чого тут сидіти. Я роботу вже скінчив. Хочу тепер переїхати до більшого міста, щоб завжди бути з Данком разом.

Коарасіаба хитнув головою:

– Так, так, – сказав тихо, – краще, як будете разом. Я завжди казав, що син мусить бути при боці батька...

Вимовив це з такою гіркотою, що Сокола здавило за серце.

– Послухай мене, – приятельськи поклав він руку старому на плече, – їдь з нами! Ти знаєш, що я тобі винен, а я свого боргу тим– більше не забуваю і хочу якось тобі віддячитись. Моя хата буде завжди твоєю хатою, мій хліб – твоїм хлібом. Ти врятував мені сина і мене самого, а я постараюся врятувати тобі внука і зробити радіснішою твою старість. Я розумію, Коарасіабо, твоє горе, але ти сам не даси ради з внуком. Їдьте з нами – і я сам візьмуся за хлопця. Маю тверду руку, і Арасі мене боїться більше, як тебе. Я вірю, що мені вдасться зробити з нього корисну людину. А тут, в Санто Антоніо, він пропаде зовсім.

– Він уже пропав, Іване, уже! З нього не буде користи ні тобі, ні мені...

– Я не вірю, Коарасіабо! От поїдьте з нами – і ти побачиш сам, як він зміниться. Арасі є здібний, второпний, і, коли його прибрати в руки – з нього через два роки вийде добрий робітник.

– «Робітник»! – зневажливо скривився Коарасіаба. – Ні, Іване, коли він не буде тим, чим має бути, то нехай не буде нічим! А звідси я не піду... Себто, може, й піду, але не з тобою... Наші дороги, Іване, ідуть у різні напрямки...

– Може бути й правда – відповів. Сокіл. – Я твоєї дороги не знаю. Але що ти думаєш робити з Арасі? Чим він, по-твоєму, має бути? Скажи мені, то я тобі поможу.

Замість відповіди, Коарасіаба стиснув уста і знову задивився у вогонь.

В убогій халупі зависла тяжка мовчанка.

– Але ти не сумуй, приятелю! – підбадьорююче заговорив знову Сокіл. – Ми тебе не забудемо. Будемо писати листи до падре Вісенте, а він тобі читатиме. Тай приїдемо нераз до вас сюди на відпочинок...

Обличчя Коарасіаби лишилося при тих словах незмінним, не виявляючи нічого.

– Коли їдете? – спитав нарешті з трудом.

– Через чотири дні наступним літаком. Я, правда, завтра ще мушу поїхати назад до лісу і пробуду там два дні.

– Хату лишаєш?

– Хату купує сеньор Педро. Але він тебе не вижене, я вже з ним говорив.'

– Мені байдуже: я й так тут більше не сидітиму.

– А куди ж підеш?

Коарасіаба не дав ніякої відповіди.

Через хвилину скрипнула фіртка, повідомляючи, що Данко вернувся додому. Сокіл попрощався і вийшов.

Старий індіянин, лишившись сам, упав на землю обличчям і завив від якоїсь, йому самому незрозумілої розпуки. Він відчував такий біль, немов би йому з живого серця видирали виплекану, вигодовану кров’ю надію.

– Ну, що мені з Данка? – питав сам себе, стараючись вияснити собі причину того болю. – Жив я довго, не знаючи Данка, проживу ще і решту віку. Проживу і вмру. А зі мною вмре і славна династія Нащадків Сонця, бо з Арасі вже морубішаби не буде. Ні, не буде!.. На мені все скінчиться, все загине. Діямантове Берло, що було предметом заздрости, роздорів, воєн більше ніколи не засяє над племенем ґваянців. Його таємниця вмре разом зі мною. Вмре так само, як вмру я, як умерли мої сини, як умер для нашого народу Арасі, як умер Коема – Ранок.

Коема...

Це ім’я ніколи за дванадцять років не потривожило думок Коарасіаби, бо ж Коема був сином його молодшого сина, котрий міг бути морубішабою лише після смерти стрийка, стрийкових синів і свого власного батька. Окрім того, Коема дванадцять років тому назад був немовлям, а немовлята ніколи не цікавлять мужів. Для немовлят вистачає, коли ними цікавиться мати.

– Коема! – вголос сказав Коаоасіаба і, піднявши обличчя з землі, сів.

Він почув несподівано, як десь у глибині його душі заблисла жива іскорка надії.

– А, може, Коема ще живий? – спитав сам себе вголос, і радість перехопила йому дух.

Він неспокійно засовався на місці і почав завзято смоктати пригаслу люльку. Тютюн затріщав і почав розжарюватися, а разом з ним розжарювалися і надії Коарасіаби.

Справді, чому Коема не міг би жити? Його мати – Іботіра була відважна і рішуча, дарма, що її називали Іботірою – Квіткою. Але вона була небезпечною квіткою і більше заслуговувала на ім’я Онси – яґуара. Іботіри боялися всі, навіть мужі племени, бо вона володіла списом і стріляла з лука, як справжній мужчина. І силою рідко хто міг з нею помірятися. А силу, відвагу і спритність індіяни шанують...

Іботіра, та Іботіра, котра, захищаючи пораненого чоловіка, зуміла вбити чотирьох ботокудів, напевно зуміла захистити і життя своєї першої дитини, свого сина – Коеми! Коема міг жити. Ні, не міг, але мусів жити!..

Вчепившись за ту думку, Коарасіаба поволі прийшов до глибокого, якогось болючого переконання, що Коема живий. Тепер це для старого не підлягало жодному сумніву!..

Чиясь таємнича рука витягала з припалих порохом кутків пам’яти спогади і стелила їх, немов барвисті хустки, перед очима Коарасіаби. Одні образи змінялися другими, аж поки серед них не виринув один, особливо любий тепер для старого: то був образ забризканої кров’ю Іботіри, котра стояла, опершись спиною об камінну стіну, з тяжкою танґвапемою[40]40
  Танґвапема – довгий, чотирьохгранний кілок, грубший з одного кінця. (Примітка авторки).


[Закрыть] в руках. Коло її ніг лежало чотири трупи ботокудів, а довкола гудів натовп. Проте в очах ошалілої жінки не було видно ні жалю, ні тривоги, а сама звіряча лють. Видно було, що Іботіра боронитиме входу в печеру, де лежав пробитий списом чоловік і плакав маленький Коема, до останньої краплини своєї крови.

Цей несамовитий образ був, однак, любий серцю Коарасіаби, бо давав йому надію на те, що рід морубішаб зі Соняшної Династії ще не перевівся.

– Ні, ні! – шептав старий. – Не все пропало. Ще є руки, котрі по законному праву візьмуть Діямантове Берло! Ще є голова, яку увінчає золото акванґапе з «Оком Сонця»!..

Та зараз же зневіра, як каламутна хмара, впала на серце Коарасіаби. Хто поможе хлопцеві дійти до свого права? Хто розкриє перед обдуреним племенем хитрість Убіражари? Хто покаже місце, де скрито клейноди влади? Хто?

Індіянин з розпукою подивився на свої опухлі розбиті ноги і застогнав:

– О, великий Тупане! Дай силу цим непотрібним колодам! Верни їм тільки невеличку частину їхньої колишньої витривалости, а тоді побачиш, як служитиме тобі рід ґваянців!..

Але Тупан був глухий на гарячі мольби і не відповідав нічого. Це вже не вперше звертався до нього Коарасіаба, як звертався рівно ж і до Сонця, і до Душ померлих, що жили на Блакитних Горах. Та всі вони не чули нічого, видно, або загнівались, або збайдужіли до залишеного на землі світу.

І Коарасіаба знову опинився перед тим самим питанням: Хто?..

Арасі?

Арасі міг би це зробити, але для того треба почувати себе ґваянцем. А коли б Арасі почував себе сином племени, то міг би зробити і для себе те, що треба було зробити для Коеми.

Ні, Арасі – ні!

– А хто? – втретє поставив собі питання Коарасіаба.

Подумавши, почув, як якась несмілива настирлива думка, як гудіння комара, сверлує його мозок. Спочатку він боявся прислухатися до неї, відганяв її нетерпеливо, але врешті решт якось мимовільно вимовив:

– Данко!

Вимовив і відразу запротестував злякано:

– Ні, ні! Данко також ні!

Коарасіаба вірив йому, як самому собі, знав напевне, що Данко не полакомиться на дорогоцінні клейноди і на ті скарби, з якими вони лежать. Данко щирий, відважний, відданий Коарасіабі і напевне ще більше був би відданий великій справі, бо Данко думає і почуває так, як індіянин. Адже недаром його прозвали сином Коарасіаби. Але цього всього мало. Данко, по-перше, був малим. По-друге, Данко не дійшов би сам до Долини Іґурей. А про те, щоб Данко вибирався в подорож з цілим товариством білих, Коарасіаба не припускав навіть думки.

– Данко також не входить в рахубу, – вишептав гірко індіянин. – І ти, старий морубішабо, даремно побиваєшся за білим хлопцем, котрий через чотири дні розпрощається назавжди з тобою...

Страшно потопаючому плавцеві гинути у бурхливих водах розшалілої ріки. Але ще страшніше буває тоді, коли він вчепиться за пропливаючу колоду, на якій можна урятуватися, а зрадлива хвиля вирве у нього ту колоду і, регочучись, понесе її далі, а до плавця знову витягне руки холодна смерть.

Щось подібне до потопаючого відчував і Коарасіаба. Досі він журився тим, що не має спадкоємця. А тепер, повіривши, що спадкоємець є, журився подвійно, що той спадкоємець не дійде ніколи до свого права.

Одна за другою перекочувалися над його головою безпорадні думки, прибиваючи його все нижче до землі.

Погожий ранок застав Коарасіабу зануреного в задуму над погаслим жаром, вкритим грубою верствою сірого попелу...

Веселий вечір

На другий день ціле Санто Антоніо говорило про виїзд Соколів. І не дивно: для маленького містечка, як приїзд нових людей, так і від’їзд старих мешканців були незвичними і великими подіями. В склепі, що був своєрідним містечковим клюбом, де можна було випити чарку горілки, склянку пива, або кую шімарону, обмінятися думками і дізнатися щось нового, цю подію обговорювали зі всіх сторін.

– Шкода, що виїжджають, – говорили одні. – Добрі були люди.

– Добрі, – годились другі, – нема що казати.

– Скільки Педро дає за хату?

– Тридцять тисяч.

– Пушшя! Тридцять тисяч?! Сі, сеньор! Добрі гроші!..

– Добрі! Але й хата добра: велика, нова. Хата – о! – сказав Самір, взявши себе за вухо.

– Сі, сеньор! Ну, і парцеля велика. Жорже напевне дав би більше.

– Напевне дав би, але Педро його випередив. Ранком зустрічав його, як ішов платити гроші.

– Арасі, а тобі не шкода, що Данко їде? – спитав хтось.

– Що там для Арасі Данко значить? Він за келішок горілки і діда проміняє, не тільки Данка. Правда, Арасі?

Арасі, котрий завжди стирчав коло склепу, почувши глузливе питання, мовчки відвернувся.

– Та ну, не вдавай гордого! Саміре, дай йому за півкрузейра. Я заплачу.

– Іди, Арасі, випий, – гукнув Самір, наливаючи чарку. – І не стій тут, а йди собі геть.

– Сі, сеньор! – вдячно відгукнувся Арасі, випив горілку, обтер губи рукавом і вийшов зі склепу.

***

В той самий час, коли в склепі йшла пожвавлена розмова, Сокіл прощався з Данком. За вечір і частину ранку батько з сином веліли вже багато речей поскладати до валізок і пачок. Лишилася решта, що її мали упорядкувати після повороту Сокола в останній день перед від’їздом.

Сокіл давав останні розпорядження:

– Всі свої речі, Данку, пакуй до цієї скрині. Хати не лишай надовго. На ніч замикай добре вікна і двері і нікого не пускай до середини. Гроші я поклав ось у цю валізку, і ти на всякий випадок про це пам’ятай. Тут маєш пару крузейрів на видатки. Але не купуй ніяких дурниць, особливо фоґетів. Цих дві ночі, поки я приїду, Коарасіаба, я думаю, погодиться перебути з тобою, щоб тобі не було сумно. Хоч в Санто Антоніо небезпечних злодіїв нема, але ліпше буде, коли вас буде двоє. А тепер, синочку, будь здоровий, бо я вже таки мушу їхати.

Вони попрощалися і вийшли надвір.

– Арасі, – завернув Сокіл від брами молодого індіянина, котрий виходив з двору, – дід в хаті?

– Сі, сеньор, – якось нервово відповів Арасі.

– Осідлаєш мені коня, поки я поговорю з дідом?

– Сі, сеньор.

– Іди, Данку, поможи йому осідлати Карого.

– Сі, сеньор, – пожартував Данко, наслідуючи Арасі.

– Ох, ти кабокльо, кабокльо! – ласкаво посміхнувся Сокіл і пішов до Коарасіаби.

Хлопці пішли сідлати коня.

– Данку, – спитав Арасі, накладаючи сідло, – коли будемо пускати бальона: сьогодні, чи завтра?

– А ти його не продаєш, хіба?

– Ні. Продав би, коли б ти не їхав, але тепер не продам. Хочу пустити бальон для твого від’їзду.

– Дякую, – зворушено сказав Данко. – Ти – добрий товариш, Арасі і я тебе не забуду.

Арасі кисло всміхнувся:

– Але що ж, – зітхнув він, – пускати такого гарного бальона і не вистрілити за ним фогета – це просто сором!..

– О, тим не журись! – попробував заспокоїти Данко товариша. – За нашим бальоном стрілятиме все містечко.

– Так, – гірко відповів Арасі. – Ціле містечко стрілятиме, а ми – ні. Ми такі бідні, що у нас грошей навіть на один фоґет нема...

Данко не вспів нічого сказати, бо почулися кроки Сокола, і розмова увірвалася.

– Ну, готово? – спитав Сокіл, заходячи до стайні.

– Готово, тату. Тату, а я можу сьогодні піти з Арасі пустити бальона? Не надовго, на хвилиночку?..

– Добре, добре, але вважай, щоб і ти якось не полетів з бальоном...

Сокіл, жартуючи, потягнув сина за ніс, скочив на коня і поїхав до брами, яку послужливо відчинив перед ним Арасі.

***

Після обіду в Санто Антоніо було весело і гамірно. На площі коло склепу Саміра молодь складала з грубих метрових полін високу фоґейру, яку маїли підпалити урочисто увечері. Скрізь по вулицях лежали купи ріща або дров, які стягали діти для своїх власних, окремих вогнищ. На другому кінці площі молодь обтикала зеленню підвищення з дощок, де мала відбутися на другий день забава.

Хоч Самір напередодні запевняв, що має тільки дуже обмежену кількість фоґетів, але та «обмеженість», видно, була якась гумова, бо розтягалася і розтягалася, цілком задовольняючи потреби численних покупців. Діти, молодь і дорослі, захоплені святочною горянкою, витрачали останні тустони[41]41
  Тустон – 10 центів. Найдрібніша монета в Бразилії. (Примітка авторки).


[Закрыть] на «чуда піротехніки».

Перед смерком прийшов Арасі, котрий цілий день приймав найактивнішу участь в складанні фоґейри, і викликав Данка з хати.

– Слухай, – заговорив він з розпукою у голосі, – ти справді не маєш грошей навіть на один фоґет?!.

– Я маю гроші, – щиро відповів Данко, – але тато мені їх лишив на їду.

– О, меу Деус до сеу! «На їду»! Адже ти в монастирі й так маєш сніданки, обіди і вечері! «На їду»! Та я б погодився взагалі не їсти цілий місяць, щоб тільки заощадити гроші на фоґети!.. Що там їда?!. Їсти можна кожного дня, а фоґети бувають тільки раз в році. Окрім того, ти їдеш, Данку. Їдеш назавжди. І на прощання не купиш кілька фоґетів?!.

Данкові стало дуже прикро. Він сам ніколи ні в кого нічого не випрошував і не зносив, коли його просили зробити щось таке, чого він не міг. І тепер, слухаючи благального голосу Арасі, котрий був і старший і належав, як-не– як, до приятелів, відчував сором за товариша.

– Скільки тобі грошей залишив тато? – продовжував випитувати Арасі.

– П’ятдесят крузейрів.

– Носса! П'ятдесяти крузейрів?! Чи ж ти жакаре[42]42
  Жакаре – крокодил. (Примітка авторки).


[Закрыть], щоб за два дні міг при готових сніданках, обідах і вечерях проїсти ще й п’ятдесять крузейрів?!.

– Тато дав мені гроші не тільки на їду, а й на всякий інший випадок, – пробував боронитися Данко.

– Які ж можуть бути ще випадки? Ніяких. Слухай, Данку, ти мусиш купити бодай на двадцять крузейрів фоґетів. Решта тобі вистачить. Дай!..

– Я не можу, Арасі, тато не дозволив

– Ех, ти! – зневажливо скривився Арасі. – Тато тобі не дозволив... Ніби татові не все одно, чи ти гроші витратиш на їду, чи на що інше. Ну, добре!.. Більше не проситиму. Я й так не просив би, коли б Самір і Педро не відмовились мене взяти рубати дрова. Думав, зароблю грошей, сам куплю фоґетів і всі їх вистріляю на прощання зі своїм другом. Нічого я для тебе не жалів, бальона тобі подарував. А ти... Ну, то можеш собі їхати. Жаль мені було за тобою, а тепер – ні! За фальшивим другом і тупим ножем ніколи не згадується з плачем. До-побачення!..

Данка обхопив жаль:

– Чекай, Арасі, – затримав він юнака за руку, – я вже дам тобі гроші! Ось тут є п’ятдесят крузейрів. Купи за двадцять фоґетів а решту мені принеси. Добре?

– О, це зовсім інша річ! – втішився Арасі. – Так то я розумію! Ти – справжній друг! Я вже біжу, бо фоґетів залишилося дуже мало. Навіть не знаю, чи ще є які гарні. Чав! – і, вхопивши гроші, Арасі, мов мала дитина, підскоком вибіг на вулицю.

– Чого від тебе хотів Арасі? – підозріло спитав Коарасіаба, коли Данко вернувся до хати.

Хлопець зам’явся.

– Напевне просив грошей? – догадався Коарасіаба.

– Так, – признався Данко. – Арасі дуже хотів купити фоґетів.

– І ти дав?

– Дав.

– А тато що на це скаже?

Данко похилив голову, не відповідаючи нічого.

– Коли приїде твій батько, – сказав Коарасіаба після павзи, сердито посмоктавши люльку, – я йому скажу, що Арасі забрав у тебе гроші.

– Це неправда! – стрепенувся Данко.

– Правда! Прийшов, обдурив тебе і вимантив.

Данко розсердився і блиснув очима:

– Неправда! – тупнув ногою. – Арасі мене не дурив! Я сам дав йому гроші! Коли б не схотів – не дав би. Але я схотів і дав. Я дав, я буду і відповідати!..

– Тато буде гніватися.

– Буде. Але при чому тут Арасі? Тато, правда, заборонив витрачати гроші на фоґети, але не забороняв Арасі їх просити. Арасі невинен.

Ця смілива й горда відповідь не тільки сподобалася Коарасіабі, але й погасила його гнів: «Говорить, як справжній індіанський муж!» – подумав собі.

Данко з нетерплячкою чекав повороту Арасі. Йому вже кортіло якнайскоріше пустити бальона і... Ну, що будемо скривати?.. Адже, Данко мав усього чотирнадцять років. А котрий же хлопець у цьому віці не захоплюється фоґетами, навіть коли тато не дозволяє їх купувати?..

– Хоч би дійсно не забракло яких гарних! – думав він, виглядаючи у вікно на дорогу.

Але, замість Арасі, під брамою з’явився Бенедіто і заплескав:

– Данку! – крикнув він. – Це ти послав Арасі по фоґети до Саміра?

– Я. Або що?

– Та нічого, тільки Самір мене прислав спитати, бо він не вірить Арасі.

– Хай Самір буде спокійний...

– Ну, то чав! – і муринчук вернувся бігом назад.

Нарешті вернувся Арасі з кількома великими фоґетами під пахою.

– Ходи, Данку! – гукнув він. – Поможеш мені зняти бальон, і підемо до фоґейри. Там уже народу – пушшя ла ґерра! Всі на нас чекають. Скоро!

– Коарасіабо, – нервово заговорив Данко, – я вже йду.

– Іди, іди, але не барися довго.

– О, я скоро вернуся. Чав! – і Данко, махнувши на прощання рукою, вибіг з хати.

Обережно знявши повішений у шопі бальон і дбайливо його згорнувши, хлопці пішли на площу до Саміра. За ними бігла ціла гурма цікавої дітвори.

Було вже темно. На площі коло фоґейри зібрався густий натовп. Багато присутніх мали також бальони, а всі поголовно були забезпечені більшою, чи меншою кількістю фоґетів.

– Ідуть! Ідуть! – впали вигуки в натовпі, коли Арасі з Данком вийшли на освітлену смолоскипами площу.

З тих вигуків Данко зрозумів, що вони є героями сьогоднішнього вечора. Та й не диво: майстерність молодого індіянина у ліпленні бальонів була давно відома, а на цей раз всі знали, що його бальон буде чимсь – о! – і за тим слідувало щипання вуха.

– Ну, починаємо! – гукнув Арасі, котрий вже знав настрої містечка. – Хто перший?

– Я! – обізвався один юнак. – Я пускаю свій перший!

Вслід за юнаком вийшло ще кілька менших і більших хлопців з приготованими бальонами. Серед них був і білявий Жорже, якого Арасі називав з ненависти «рудим». Сердито блиснувши в бік суперника своїми темними очима, Арасі, однак, не заперечував: він знав, що найкращого бальона ніхто ніколи не пускає першого.

Почалося таїнство запалювання. Один тримав бальон за горішній кінець, другі – за бічні роги, а один, – як водиться, – власник бальону, підпалював тошу.

Від запаленого всередині вогню прозорі стінки бальонів затеплилися і ожили різними кольорами: червоними, зеленими, жовтими, синіми, фіялковими. Бальони, ніби живі сотворіння, що прокидалися з мертвого сну, злегенька затремтіли, пропускаючи крізь стінки приємне тепло. Папір таємниче зашелестів, випростовуючись від тиску зсередини. Вогонь розгарявся все більше і більше, надимаючи гарячим повітр’ям паперові стіни.

Декотрі вже пробували готовість своїх бальонів до лету, злегка підтягаючи їх за вершечок вгору.

Ось коло одного гуртка роздався радісний крик, бо бальон, який спочатку нерішуче коливався і моргав усіми своїми яскравими боками, раптом рванувся вгору.

– Р-р-а-а!.. У-га-га!.. Ф-і-і-і-ть!.. – закричали довкола, заплескали в долоні, засвистіли і глухо затупали в землю ногами люди.

– Підпалюйте фоґейру! Фоґейру підпалюйте!

– Трах-тах-тах!.. Бум!.. В-ж-ж-ж!.. – затріщали й зашипіли випущені навздогін за бальоном фоґети.

– Р-р-р-а-а-а!.. У-га-га!.. Ф-і-і-і-ть! – обізвався знову натовп, бо піднісся і другий бальон, а за ним третій.

Мов чарівні маленькі палаци, зроблені з кольорового скла, бальони підносилися вгору, обертаючись, то одним, то другим боком, поки їх не підхоплювала течія вітру і не несла над ріку.

Підпалена фоґейра затягнулася спочатку густим димом, а потім, при дужому напорі вітру, спалахнула у підніжжя буйним полум’ям. Крики і радість збільшились. Небо вкривалося все густішою мережею золотих ракетних ниток і розцвітало їхніми вибухами. Почалося справжнє свято Сан Жвон.

Четвертий бальон був капризний: він все хилився набік і ніяк не хотів випростовуватись. Коли ж знетерпеливлений власник нервово шарпнув його за чубок, стараючись надати йому потрібного положення, бальон, ніби роззлостившись, бухнув несподівано вогнем, загорівшись цілий, і за секунду розсипався великими золотими платками. Ті, що тримали його, з криком розскочились в сторони, і на місці, де щойно так гарно світився упертий барвистий ліхтар, лишилася сама димляча тоша й сірі клаптики зітлілого паперу.

Товпа знову закричала і засвистіла, виявляючи глузливе, хоч і не менше, вдоволення:

– Еп-па, портуґез!

– Бурро![43]43
  Бурро – осел.


[Закрыть]

Найбільше мороки мав коло свого бальона Жорже. Його бальон взагалі не мав охоти літати. Намотана на тошу ганчірка вже дотлівала, Жорже мав чорні від сажі руки, якими він вспів уже намалювати собі криві вуса й широку бороду, обчорнити вуха й ніс, але бальон таки не підлітав.

– Нічого, я знаю тепер, чого йому бракує, – зрезиґновано сказав Жорже, хоч справді того не знав. – Я його поправлю і пущу завтра.

– Ти, як хочеш, щоб твій бальон літав, – крикнув злобно Арасі, – то прив’яжи його до кінського хвоста!

Довкола зареготались.

Жорже моментально скипів:

– Іди ти малювати мавпи, знаєш?[44]44
  «Іди малювати мавпи!» – в переносному значенні – «відчепися!» «іди геть!»


[Закрыть] – крикнув і собі здавленим голосом. – Добре, що хоч можу до кінського хвоста прив’язати, а ти прив’яжи до свого власного, мавпо хвостата!

– А – ти безхвоста мавпа, ще й руда до того! – відгризся Арасі.

– Жорже! Арасі! – загукали довкола. – Та помиріться ви хоч заради сьогоднішнього вечора!..

– І-і-і! – вставив хтось збоку. – Шкода їх мирити. Двоє довгоносих не поцілується! Вони при кожній нагоді сваряться.

Але сварку утихомирили.

Злітали бальони за бальонами. Власники щасливо пущених були горді й веселі. Невдахи ж мали дуже посоромлений й навіть винуватий вигляд.

Самір з жінкою й синами мусіли добре звиватися, щоб задовольнити всіх клієнтів. Щасливці на радощах частували всіх, а невдахи приходили залити почуття своєї поразки. Пили пиво, горілку і перекусували печеними піньорами. Дітям замовляли з капіле[45]45
  «Капіле» – сироп.


[Закрыть], або й саме чисте капіле цілими склянками.

Нарешті, прийшла черга й на Арасі. Він вибрав кількох дорослих юнаків і вивів їх на площу.

– Арасі!.. Арасі пускатиме Данкового бальона! – загукали довкола.

Очі всіх звернулися на молодого індіянина і його помічників. Зі склепу повиходили не тільки покупці, але навіть і родина Саміра. Всі уважно почали слідкувати за приготуваннями.

Через те, що бальон був високий і до його вершка не досягла б навіть рука найвищого чоловіка, з Самірового склепу винесли стіл. На нього виліз плечистий парубок і взяв бальона за чубок. Арасі священодіяв: він ще раз уважно перевірив положення тош, розпорядився, хто де має стояти і чого пильнувати. Переконавшись, що кожний знає свою ролю, ліг на землю і почав підпалювати тоші: спочатку більшу, а потім малі. Запаливши, він все ще лежав на спині, обережно роздмухуючи вогонь то в одній, то в другій тоші.

Непорушний натовп затаїв віддих, обнятий тим самим питанням: полетить, чи ні?

Бальон розцвів цілою веселкою вогнів, затріпотів і став обережно похитуватись, як маленька дитина, що пробує перших кроків. Тоді Арасі зірвався на ноги, поправив тут і там руки, що тримали бальон, і вискочив на стіл. Змінив хлопця, що пильнував вершка паперового корабля, і вправною рукою потягнув бальон трошки вгору. Бальон покірно подався і вже не опустився вниз. Це був доказ того, що тягар тош обчислений добре.

Ще секунда, друга – і ось бальон задрижав, просячи старту.

– Пускай! – крикнув несамовито Арасі.

Яких десять рук, що притримували паперового красеня, покірно відірвалися від нього, а бальон зробив гордий скок і урочисто почав підійматися.

Коли було на нього дивитися збоку, видавалося неможливим, що оце величаве паникадило було твором рук звичайного неграмотного хлопця. Не вірилося, що воно було зроблене зі звичайного клею і найдешевшого паперу. Білі боки корабля, позолочені вогнем знутра, обливалися то синіми, то червоними, то зеленими тонами, що їх кидали від себе причеплені внизу човники. Віконечка корабля, наліплені також з червоного паперу, здавалося, аж сміялися і раділи разом з глядачами.

Люди стояли, як заворожені. І тільки тоді, коли бальон піднісся на яких десять метрів угору, над цілим містечком піднявся такий рев радости і захоплення, немов би тут щойно розбили напад племени ботокудів. Летіли вгору кашкети і солом'яні капелюхи, шкварчали і вибухали кольорові кулі фоґетів, яким вторували вистріли з рушниць і пістолів, а над усім повис крик і свист сотень присутніх.

Потім люди кинулись ґратулювати обом героям вечора. Та до Арасі не можна було навіть приступити. В ньому раптом прокинувся дикун. Він скакав, кричав щось на адресу Жорже і його коня, перевертався через голову, хапав куплені за Данкові гроші фоґети і, вистріливши, знову кричав, скакав і перевертався через голову. Хоч-не-хоч, Данкові доводилося приймати ґратуляції самому.

Данко, бачивши, як роблять всі «порядні кабоклі», вирішив поступити і собі, як вони. Він зібрав усіх своїх товаришів, повів їх до Саміра і розпорядився:

– Саміре, дві пляшки капіле і на п’ять крузейрів м’ятних цукерків для товариства! Я плачу.

Та в тій хвилині пригадав, що решту грошей має Арасі, з котрим тепер абсолютно не можна було говорити, і поправився:

– Я завтра заплачу.

– Добре, добре, – згодився Самір. – Дві пляшки капіле, на п’ять крузейрів цукерків і що ще?

– Покищо, нічого.

Хлопці, наслідуючи старших, побрали склянки, побажали Данкові всяких успіхів і почали пити засолоджену рожеву воду і смоктати зелені цукерки, від яких було так приємно-холодно в роті.

Нарешті, Данко попрощався з товаришами і всіми присутніми в склепі і пішов додому.

Фоґейра горіла вже аж до вершка, бризкаючи іскрами і освічуючи все довкола в золотисто-червоні кольори. В повітрі стояв тяжкий запах пороху і карбіту, що були неприємними додатками до кожного фоґету, і давив у грудях.

Данко йшов, час-до-часу оглядаючись на вогнений сніп фоґейри, довкола якої продовжувалась голосна забава з бальонами, або вдивлявся у свою власну кумедну довгоногу тінь, що бігла від його стіп далеко вперед і губилася в сутінках, куди не досягало світло високого вогнища з площі. Йшов, а в грудях його злегка ворушився якийсь неприємний неспокій і отруював собою радість щойно пережитих вражінь. Не турбував його видаток, зроблений для товаришів, бо він знав, що батько за це гніватися не буде. Зате гриз його другий видаток – на фоґети. Річ, звичайно, не в двадцятьох кру– зейрах, а в тому, що він вперше за своє життя зробив те, чого йому не дозволив батько.