Текст книги "Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 14 страниц)

– Ах, – подумав він з досадою, – який той Арасі дурний! Ну, чому він попросту не попросив у мене тих двадцять крузейрів? Адже я міг ці гроші йому просто подарувати за ті послуги, які він нераз для нас робить. І тоді тато напевне також нічого не сказав би, бо яке кому діло до того, що робить Арасі з подарованими грішми? А так....

І Данка цілком пригнобила свідомість своєї провини. Він не боявся батька, але любив його і шанував свято, а тому так прикро було йому подумати, що ось через пусті фоґети він міг захитати до себе довір’я найдорожчої йому людини.

– Коли б уже тато повернувся! – подумав наостатку. – Я б йому все розказав по правді і пообіцяв би більше ніколи, ніколи так не робити!.. Але тата не буде ще два дні. Два дні! Боже, як довго!..

Звичайно, Данко тоді навіть до голови не припускав, що він побачиться з татом не через два дні, а значно, значно пізніше...

Присяга

– Ну, як, полетів бальон? – відразу спитав Коарасіаба, відчиняючи двері.

В його звичайно байдужому і безбарвному голосі пробивалася велика цікавість і навіть занепокоєння.

– Полетів, – відповів Данко, відразу забувши про свою журбу. – О, Коарасіабо, коли б ти тільки бачив, як це було чудово!..

І хлопець живо почав оповідати про подробиці так цікавої події. Але Коарасіаба вже його не слухав. Цікавість, яку проявив несподівано у першому питанні, щезла безслідно, і він, ніби закаменів, заглибившись у свої думки.

Сиділи обоє в кухні на забитій пачці. Під плитою весело тріщав вогонь, а зверху шумів чайник, даючи знати, що скоро закипить вода.

– Я задумав, – несподівано сказав Коарасіаба, урвавши хлопця на півслові, – як полетить бальон – буде добрий знак, не полетить – поганий знак.

– Що задумав? – спитав здивовано Данко.

– Велике діло задумав, велике! – пошепки відповів Коарасіаба.

Ще більше здивований Данко дивився на індіянина, котрого досі ні разу не бачив таким урочистим і грізним, як тепер.

Коарасіаба раптом повернувся цілим тілом до хлопця, вхопив його обома руками за плечі і, вдивляючись диким, сверлуючим поглядом в його очі, спитав здавленим від хвилювання голосом:

– Данку, ти пам’ятаєш, що означає переломана над головою стріла?

Данкові стало страшно, але він всіми силами старався здавити в собі хвилювання і відповів:

– Знаю: моє життя – твоє...

– Добре! – сказав Коарасіаба, не віднімаючи рук і не відводячи погляду. – Ти знаєш, що по індіянському закону я можу навіть зараз вбити тебе без всякої причини?

– Знаю, – відповів цілком переляканий Данко тремтячим голосом.

– Але, – продовжував Коарасіаба, стаючи все загадковішим і грізнішим, – мені непотрібна твоя смерть, мені потрібне твоє життя. Коли зробиш те, чого я вимагаю – ти вільний! Не тільки вільний, але будеш моїм паном, а я, старий морубішаба, буду твоїм рабом!..

– Ти – морубішаба?!!

– Так. Але цього ніхто не сміє знати, чуєш?!! – люто шарпнув він хлопця за плечі. – Ніхто! Навіть твій батько! Зрозумів?

– Так... – ледве вимовив Данко.

– Пам’ятай, – з притиском вимовив Коарасіаба: – коли б ти мене зрадив – уб’ю! Люблю тебе, як сина, а вб’ю, як гадину. Знай!

Він нарешті випустив з рук тремтячого хлопця і почав підкладати дрова до печі. Потім взяв свою люльку, яку був лишив на підлозі, розпалив її наново і якийсь час сидів нерухомо.

Переляканий Данко збирав наполохані думки, не вірячи й досі, що Коарасіаба, отой вічно спокійний, добрий Коарасіаба, крив у собі стільки якоїсь твердої, холодної звірячої жорстокости. Все, що сталося протягом останніх кількох хвилин, видавалося хлопцеві дуже поганим сном.

Тим часом Коарасіаба заговорив знову, але на цей раз спокійно, як завжди:

– Це, Данку, тільки частина таємниці. Коли хочеш вислухати всю – склади присягу, що поможеш мені... Ти – не індіянин, ти – білий, тому я не вб’ю тебе, коли зараз скажеш мені чесно, що не хочеш помогти, що не маєш супроти мене обов’язку, що для тебе, білого, переламана стріла варта тільки переламаної стріли і нічого більше. Але скажи правду, як ти вмієш її говорити... Ну?..

Данко спочатку взагалі не міг здобутися на відповідь, а, коли почав говорити, то плутався в словах:

– Ти, звичайно, Коарасіабо, можеш мене вбити, бо... Ти не думай, що я забув про стрілу... І я завжди готовий тобі віддячитися... Ти мого тата також врятував... Тільки я ще замолодий... А... а... таємниця... Я не знаю, Коарасіабо... Я – християнин...

Хлопець заплутався остаточно і замовк. Але, на його здивування, Коарасіаба не тільки не розсердився за плутану відповідь, а дружньо поклав йому руку на плече і сказав:

– Мудро говориш! Ти ще молодий – правда. Ти – християнин, а ваша віра не на все дозволяє... Дуже добре!.. Отже, скажу тобі ясніше: мене скривдили, моє плем’я обдурили, місце морубішаби зайняв обманець. Чи твоя віра заборонить тобі вигнати обманця і помогти моєму нащадкові зайняти своє місце?

– Моя віра, Коарасіабо, – осмілився Данко, – велить обороняти покривджених.

– Бачиш, – втішився Коарасіаба, – я знав про це!

– Але. – продовжував свою думку Данко, – я ще молодий. Чим я поможу?

– Добре кажеш! – ще раз похвалив Коарасіаба. – Коли розумієш, що для великого діла треба дорослих людей, то ти розумний хлопець. Але... ти ж не завжди будеш молодим? Колись виростеш?

– О, тоді, звичайно! Тоді можеш сказати мені свою таємницю!

Індіянин зітхнув:

– О, Данку, Коарасіаба не є такий дурний, щоб без причини говорити з юнаком, тримаючи серце на долоні. Але ти їдеш, Данку, і хто зна, чи ми ще колись побачимось. Я старий, сину, старий і немічний. Душа вже проситься на Блакитні Гори... Коли помру – вже нікому буде подбати за моє плем’я.

– А Арасі? – спитав Данко.

– Арасі? – гірко перепитав Коарасіаба. – Коли б Арасі схотів бути морубішабою, то я б до тебе не звертався.

– Але ж, Коарасіабо, коли ти його не переконав, то і я, коли навіть виросту, не зможу його змусити стати морубішабою.

– Добре кажеш! Коли я його не переконав і не змусив, то його вже ніхто не змусить. І не треба змушувати. Арасі, як морубішаба, був би вартий стільки саме, скільки й той ошуканець, котрий тепер там сидить. Не Арасі буде морубішабою, а… От бачиш, Данку, я не знаю досі: говорити тобі все, чи ні? Велика бо це таємниця, страшна таємниця... Боюся її довірити недостойному... Коли б ти був дорослим мужем, я б знав, чи ти вартий довір’я. А так – хто зна, яким ти будеш, як виростеш...

– Буду таким, як мій батько! – з гордістю сказав Данко.

– Як батько, кажеш?.. Я, власне, того боюся, бо твоєму батькові я б не звірився.

Данко аж підскочив, діткнутий до живого словами індіянина.

– Що?! – перепитав він, відразу стиснувши кулаки. – Коарасіабо, коли ти не віриш моєму батькові, то й мені твоє довір’я непотрібне!

– Твій батько білий, – холоднокровно сказав Коарасіаба і пакнув димом.

Хлопець зірвався з місця і став у горду позу:

– Я також білий! – крикнув він, збліднувши від образи. – Я також білий, як і мій батько! І я не хочу бути ніяким іншим, тільки таким, як мій батько! Ти... Ти кажеш, що маєш право мене вбити. Можеш вбити! Але ти не смієш ображати мого батька! Бо тут навіть ні закон переломаної стріли, ні твоя старість ні твоє морубішабство не стримає мене від того, щоб я не побив тебе і не викинув з мого дому!

Данко не кидав слів на вітер. Він дійсно був готовий за ще одне образливе слово кинутись на Коарасіабу і перевести свою погрозу в дію.

Але чудний і нерозгаданий був сьогодні Коарасіаба, і всі його вчинки і слова були зовсім несподівані. Замість того, щоб образитися, або спалахнути гнівом на останні слова хлопця, він сказав одобрююче:

– Так, сину, в обороні чести батька не вибирай способу і не дивись на особи!.. Не гнівайся, мій малий приятелю, бо в Коарасіаби замалі уста, щоб в них могла вміститися пошана, яку чує його серце до твого батька. Але твій батько не піде рятувати мого племени, бо для того треба бути або індіянином, або гарячим юнаком, як ти, Данку. А твій батько не індіянин і не юнак. Твій батько є тільки білим дорослим мужем з чесною, але холодною душею. Він є моїм приятелем, але його серце байдуже до долі бідних, обдурених дикунів. Твій батько любить лише своє плем’я, так саме, як я люблю лише своє. І тому, Данку, я б своєї таємниці не повірив йому.

Ці слова не тільки заспокоїли Данка, але й повернули йому почуття приязни до індіянина.

– Ти помиляєшся, Коарасіабо, – сказав лагідно. – Мій тато напевне поміг би тобі більше, як я, бо він дуже розумний і знає все...

– Розум – вода, – перебив хлопця Коарасіаба. – Розум – вода, а почування – вогонь. Вода сильніша вогню. Розум погасить почуття...

– Не розумію твоїх слів, Коарасіабо.

– Чому не розумієш? Вони прості: щоб дійти до мого племени через ліси, гори і болота, треба мати вогонь у крови. А розум спитає: «Пощо ідеш, о білий, до дикунів? Для чого засуджуєш себе на небезпеки?»... І погасне вогонь почувань, бо їх заллє холодна вода розуму...

Данко довго думав над тим, що сказав Коарасіаба, і прийшов до переконання, що старий має рацію: тато напевне не вплутався б у порахунки між індіянами. Що татові до того? А от йому, Данкові, дуже шкода Коарасіаби і його племени, і Данко, коли б тільки був дорослим, не подивився б ні на що і пішов би туди, куди треба, і зробив би все, що від нього залежало б. Пішов би, свідомо наражаючись на небезпеки. Для цілого народу, хоч і чужого, варто віддати одне життя. А тато цього не зробив би.

Чому ж то так?

Досі все те, що робив, казав чи думав батько, для Данка було тільки прикладом того, як повинен робити, говорити і думати не лише Данко, а і всі люди. Адже тато був розумним, чесним, відважним і добрим чоловіком. І не тільки в очах сина, а і в очах сторонніх людей. Та виявляється, що Данко в такому поважному випадку, як з Коарасіабою, зробив би інакше, як батько. Чому?

Тато розумний, дуже розумний, це не підлягало жодним сумнівам. Але чи розум справді може стати на перешкоді до доброго вчинку? Чи дійсно розум – вода, що гасить вогонь шляхетних прагнень?

Ні, тут щось не так...

І раптом Данкові пригадався багато разів чуваний вираз: «Інший погляд на речі». Хлопець дуже зрадів таким, на його думку, вистачаючим поясненням і сказав по-українськи вголос:

– Так, тато має інший погляд на речі.

– Що ти сказав? – спитав Коарасіаба.

– Нічого. Я тільки думаю, що тобі хтось мусить допомогти. Але, Коарасіабо, чому ти не звернешся до Посту Опіки? Адже там сидять військові, котрі помагають індіянам.

Коарасіаба аж затрясся на цю згадку:

– Що?! До Посту Опіки? Ні, Данку, я до Посту не піду. Я не вірю білим! Я не хочу, щоб білі прийшли в Долину Іґурей! Бо, коли б вони пішли, то не для того, щоб прогнати обманця Убіражару, а для того, щоб забрати... забрати... Ні, Данку, я і тобі не скажу. Не скажу доти, доки не присягнеш мені на душі померлих, що не зрадиш мене.

– Не зраджу, Коарасіабо! – гаряче сказав Данко.

– Мені мало того, що не зрадиш. Присягни мені, що, коли виростеш, підеш в Долину Іґурей, відшукаєш мого другого внука Коему і перекажеш йому те, що я скажу тобі. Більше я від тебе нічого не вимагаю.

– Ти маєш ще одного внука?

– Так. Він ще маленький... Ні... Він вже виріс і буде майже такий завеликий, як ти, Данку. Арасі не хоче. Хай буде Коема морубішабою. Убіражару, чи сина його – вбити!

– Вбити?!!.

– Певно. Але, звичайно, ти не будеш убивати сам. Ти тільки скажеш Коемі те, що я тобі скажу зараз. Скажеш?

Данко, розуміючи, що Коарасіаба вимагає від нього чогось дуже поважного, все ще не міг рішитися сказати: так! Коарасіаба бачив його вагання і розумів їхню причину.

– О, Данку, – заговорив гаряче, – ти мусиш мені пообіцяти! Ти мусиш зробити для старого Коарасіаби те. про що він тебе просить! Адже і ваше плем’я підбив ворог! Я не люблю білих, правда, але, коли б від мене залежала доля твоїх і твого тата братів, я б дав себе навіть з’їсти ботокудам, щоб тільки ваше плем’я було знову вільним!.. Для справжньої дружби ніяка жертва не е завеликою, Данку! Данку, мій білий сину, не відмов старому Коарасіабі! Не відмов!.. Коарасіаба заплатить тобі за це! Заплатить багато, багато!.. Не буде багатшої людини за тебе!.. Моє плем’я має, чим заплатити!..

Та обіцянка нагороди зовсім не цікавила Данка. Коарасіаба вже винагородив його наперед, врятувавши йому життя і життя його батька. Але готовість старого морубішаби згинути в руках людожерів для українського народу його глибоко зворушила, бо Данко знав, що Коарасіаба говорив правду. Данко не сумнівався ні на хвилину в тому, що Коарасіаба дійсно зробив би так, як казав. Коарасіабу не треба би було навіть просити, чи переконувати. Досить було б лише сказати: «Іди» – і він пішов би без слова заперечення. Пішов би, бо того вимагає індіянський закон дружби і братерства. Індіяни його інакше не розуміють.

А Данко Сокіл, син шляхетного, цивілізованого народу, мав би зробити інакше? Мав би відмовити людині, котра була його другом і опікуном? Людині, котрій він з татом зобов язаний життям?

Ні, Данко не міг, не хотів, не смів, не мав права відмовити!..

І він сказав;

– Добре, Коарасіабо, я присягаю тобі на пам’ять моєї померлої матері, що, коли виросту, зроблю для тебе все, що зможу, навіть віддам життя, якщо це буде потрібне. Але... Але тільки тоді, коли в тому, вимагаєш від мене, не буде нічого такого, на що не дозволяють закони моєї віри і мого племени. Присягаю! – і він урочисто підніс вгору два пальці.

– І присягаєш, що не заміниш свого рішення? – спитав Коарасіаба.

– Присягаю!

– Присягаєш, що навіть, коли зміняться твої думки, підеш проти них за своєю теперішньою присягою?

– Присягаю!

Коарасіаба раптом зсунувся з пачки, упав Данкові до ніг і обняв його коліна.

– Данку, мій сину, мій пане!.. Хай білий Бог вашого племени і великий Тупан індіанських племен відкриють шляхи перед твоїми ногами!.. Хай Коарасе[46]46
  Коарасе – сонце. (Примітка авторки).


[Закрыть] буде твоїм охоронцем вдень, а Жассі[47]47
  Жассі – місяць. (Примітка авторки).


[Закрыть] у ночі! Хай душі померлих ґваянців приймуть тінь твоєї матері, котру тепер кличеш на свідка, у свою щасливу сім’ю на Блакитних Горах!.. Зломи стрілу над моєю головою, хлопче, бо відтепер – я твій раб, твій пес!..

– Годі, Коарасіабо! – сказав зворушений Данко, підводячи старого з землі. – Я не є твоїм паном, а ти не є моїм рабом. Ми тільки друзі. Дай мені свою люльку, хай на знак дружби закурю з неї.

Коарасіаба зірвався на ноги, миттю витряс люльку, набив її тютюном, вкинув до неї жаринку і подав Данкові. Данко тільки потримав цибушок в устах і віддав люльку назад Коарасіабі. Він навіть не пробував затягнутися димом, бо знав, що скандально закашляється і попсує враження урочистости моменту. Але дружба була завершена: Данко «курив» з Коарасіабиної люльки.

Чайник давно кипів, бухаючи клубами густої пари, від чого накривка дрібненько танцювала, щось сердито видзвякуючи на своїй бляшаній мові. Хлопець аж тепер це запримітив. Поспішно кинувся по кухні, виполокав кую, насипав свіжого шімарону, заварив і, сівши побіч Коарасіаби, почав обережно смоктати напій. Вперше за своє життя знайшов у тому приємність і навіть зміст, а тому не квапився, пив помаленьку, поки Коарасіаба затягався димом.

Мовчали обидва. Данко пам’ятав звичку індіян – не випитувати нічого співрозмовника і терпеливо чекати, поки він сам не почне говорити про те, що має сказати. Знав також, що Коарасіаба не почне говорити так довго, поки не вип’є своєї куї, не заллє її окропом і не віддасть назад Данкові. Але не спішив, а пив поволі, статечно, як належалося тому, хто був другом старого морубішаби.

Нарешті, цибушок почав булькотати і підсвистувати, даючи знати, що прийшла черга на гостя. Данко ділляв кую і подав її Коарасіабі.

Старий відложив набік люльку, прийняв шімарон і, припавши устами до гарячого цибушка, задивився в жаріюче піддувало печі. Але не бачив нічого з того, що було перед його очима, бо його зір заглибився у далеке, далеке минуле...

Таємниця

В спорожнілому домі запала урочиста тиша. Вона видавалася ще урочистішою і глибшою тому, що обоє співрозмовників сиділи в темноті, нервово розсвітлюваній червоними відблисками тоненьких смужок світла, які пробивалися від дверцят та відкритого піддувала і вихоплювали з темноти дві постаті, таких близьких у цю хвилину, а заразом і таких неподібних людей. Старий, згорблений Коарасіаба, з поморщеним обличчям і погаслим поглядом, був ніби втіленням віджилого минулого, що скінчило свій життєвий шлях і стоїть над приготованою могилою. Юний Данко, стрункий і міцний, як пальма, з енергійним, відвертим лицем, чистим блиском темних очей і гордим чолом, був натомість живим образом майбутнього, що переступає обрій соняшного ранку.

Але одночасно в обидвох постаттях було щось моторошно-подібне, якесь невловиме для ока, спільне тавро, що позначає без ріжниці віку всіх людей, душі яких діткнені великим вогнем тотожних бажань. Старий і молодий сиділи поруч, окружені густою тьмою, і виглядали в Тремтячих відблисках вогню, як символічний образ вічности прагнень свободолюбивого духа, що, відмираючи з одними, народжується в других, єднаючи нерозривно серця й думки істот, котрі походять з цілком ріжних світів.

Сиділи, подавлені величчю наступаючого моменту, в якому мала розкритися похмура тайна, що її дотримання було попереджене урочистою присягою.

– Кілька разів ти питав мене, – заговорив Коарасіаба після довгої мовчанки, – про знак на моїх грудях. Що це є, по-твоєму?

Данко подивився на груди індіянина і відповів тихо:

– По-моєму, це – знак Сонця.

Коарасіаба хитнув головою;

– Так, це є знак Коарасі. Маю цей знак я, має Арасі й всі морубішаби Соняшної Династії, що з давніх давен править племенем ґваянців...

– Ґваянців?! – живо перепитав Данко. – Тих самих ґваянців, котрі билися під арауе[48]48
  Арауе – по-індіянськи – берло – знак влади морубішаби. (Примітка авторки).


[Закрыть] великого Аімбіре проти портуґальців?

Пригаслі очі Коарасіаби раптом ожили і широко відкрилися від здивовання:

– Звідки ти знаєш? – спитав він вражений.

– З книжбк, – просто відповів Данко.

Того вже Коарасіаба ніяк не сподівався. Йому ніколи й на думку не приходило, шоб у книжках, до котрих він завжди ставився з певного погордою, могли бути записані речі, про які знали тільки піяґи[49]49
  Піяґа – жрець індіянського племени. (Примітка авторки).


[Закрыть] та морубішаби племени. А тепер виходило, що про ці речі давно вже знали білі, навіть такий малий хлопець, як Данко. Разом зі здивованням прийшла й велика тривога про долю Соняшних Клейнодів: «Може, їх уже й нема на місці, коли білі такі чарівники, що все знають?» – подумав він. Але, опанувавши своє хвилювання, спитав:

– Що записано в книжках? – і додав наказуючим тоном: – Оповідай!

– О, Коарасіабо, – відповів трохи розчарований Данко, – в книжках записано дуже багато речей, і мені забракло б ночі, щоб тобі все переповісти...

– Ніч довга, – спокійно зауважив Коарасіаба, – а всіх книжок мені і не треба розказувати.

– А що ж тобі розказати?

– Тільки те, що знаєш про ґваянців.

– Та я про ґваянців нічого не знаю. Знаю тільки, що вони воювали разом з тамойосами* проти портуґальців.

– Ну, то розкажи про тамойосів і про великого морубішабу Аімбіре.

Данко вже дуже жалував, що вихопився зі своїм питанням. Йому кортіло якнайскоріше довідатися про Коарасіабину таємницю, але тепер він уже не міг примусити упертого індіянина говорити, а натомість мусів йому оповідати сам.

– Що ж тобі розказувати? – спитав він вдруге, покірно зітхнувши.

– А от розкажи, чому ґваянці пішли за Аімбіре, і що було потім?

– Хай буде, як бажаєш... Тільки я не можу розказувати від Аімбіре і тамойосів, а мушу говорити від початку...

Данко трохи задумався, підбираючи потрібні йому для тяжкої розмови вирази, і став оповідати:

– В той час, про який велиш оповідати, в Бразилії точилася кривава боротьба: портуґальці намагалися скорити індіян, а індіяни об’єднувалися у великі маси і, де тільки можна було, нищили, своїх поневолювачів. У Баії[50]50
  Дивись карта на стор. 120. (Примітка авторки).


[Закрыть] підняв загальне індіанське повстання легендарний морубішаба Карамуру, коло затоки Ґванабара лютував на чолі числених племен жахливий людожер Кунямбебе, а в кряжах Серра до Мар зворохобилися племена тамойосів. Повстання тамойосів було найстрашнішим для портуґальців і тому, що цих племен було дуже багато і тому, що повстання очолював великий морубішаба – мстивий Аімбіре, котрий уже скоштувай рабства. Правда, скочивши з кайданами в ріку, він урятувався з неволі, але не міг подарувати своєї ганьби і присягнув за неї жорстоко відплатити. За бойовим призивом Аімбіре піднялися не лише всі тамойоси, але приєдналися також й інші племена, як от ґваянці та карібокці... Так, чи ні, Коарасіабо?

– Так... Ну, і що далі?

– А далі для портуґальців стало ще гірше, бо з-за великої води приплили інші білі люди – французи. Це було 1555 року... Ах, ти ж не знаєш, що то є «1555 року»!.. Це було... Це було стільки років тому назад, скільки є пальців на ногах і на руках у двадцятьох людей. Розумієш?.. Так, отже, бачиш, з землі, яка називається Франція, вигнали багатьох людей іншої віри – гугенотів... Але ти й так того не зрозумієш... Ну, от ці французи-гугеноти посідали у великі човни і зі своїм вождем, на ім’я Вілеґаньо, приплили до затоки Ґванабара. Там висадились на острів, збудували міцне укріплення і почали робити заходи, щоб і собі відвоювати кусок бразилійської землі.

На островах у Ґванабарі і на побережжях материка жило багато індіян, здебільша племен тамойосів. Французи від самого початку заприязнилися з ними, не робили їм кривди, як портуґальці, не вбивали, не поневолювали, а, коли щось вимінювали, то чесно з індіянами розраховувались.

За таке добре ставлення індіяни сподобали собі нових білих людей і жили з ними в мирі. Французи ж, знаючи про ворожнечу і війну між портуґальцями та місцевими жителями, почали ще більше бунтувати індіян і обіцяли їм допомогу у боротьбі.

Спочатку портуґальці, зайняті війною з індіянами, не важилися нападати на французів. Але пізніше головний ґубернатор на Бразилію – Мень де Са зібрав великі сили і кинув їх у бій проти французьких укріплень на острові. При допомозі відділів мамелуків французів вдалося викинути з острова, але від того не стало краще, бо французи втікли на материк і ще тісніше об’єдналися з тамойосами. Дійшло до того, що Аімбіре на знак приязни видав свою доньку заміж за француза і тим скріпив взаємини між обома народами.

В той час, коли коло Ґванабари з перемінними успіхами йшла боротьба між французами й портуґальським військом, Аімбіре руйнував і палив портуґальські оселі в Сан Павло. Маси тамойосів та інших племен сунули, мов гураган, і ніщо не могло їм протиставитися. Там, де вони пройшли, нічого не залишилося від портуґальських осель.

Та майже по трьох роках постійних перемог, коли Аімбіре, перейшовши місцевість, де є тепер місто Сан Павло, прибув до ріки Піратініньґа, щастя зрадило великого морубішабу. Назустріч йому виступило велике об’єднання племен ґваяназців[51]51
  Не плутати з ґваянцями. (Примітка авторки).


[Закрыть] під керівництвом морубішаби Тібіріси. Ґваяназці вже були навернені на християнство, а й сам Тібіріса був уже вихрищений і носив ім’я Мартінь Аффонсо Тібіріса. Назвали його так на честь великого портуґальського діяча – Мартінь Аффонсо де Соуза...

Зустрівшись з військами Тібіріси, Аімбіре був розгромлений цілковито і після поразки втік з рештою своїх 'прихильників над беріг моря в місцевість Іперойґ, що лежить серед гір Бокаіна.

Але тоді, коли він утікав, племена карібокців і ґваянців не пішли за ним, а завернули на південний захід і опинилися близько тих околиць, де ми тепер живемо…

***

Данко зупинився і замовк. Мовчав і Коарасіаба, перенісшись думками і серцем у те далеке минуле, від якого його відділяло майже чотири століття, але про яке він багато вчився від свого батька і жреців племени. Коарасіаба так заслухався в оповідання, що йому почало видаватися, ніби він, малий ще хлопчина, сидить перед піяґою Ітапірою – наймудрішим жрецем племени, котрий учився історії племени ґваянців разом з батьком Коарасіаби. Отрясшись з того враження, він нетерпеливо сказав:

– Чому ж нічого не говориш?! – Оповідай далі!

Данко був у клопоті:

– Я не знаю, чого ти ще хочеш, Коарасіабо... Оповідати можна багато...

– Оповідай далі про Аімбіре і про тих... як їх?

– Французів?

– Умгу, про французів.

– Та ти ж уже знаєш... Аімбіре втік до Іперойґ, скликав на нараду всіх морубішаб племен, щоб з ними обговорити і підготовити рішаючий спільний наступ проти портуґальців. Аімбіре покладав при тому великі надії на підтримку французів, хоч їхній «морубішаба» Веліґаньо вже вернувся на свою батьківщину.

Губернатор Мень де Са не хотів воювати проти тамойосів, а тому післав до Іперойґ двох священиків: падре Нобреґу і падре Аншієту, котрі вже довго жили перед тим серед індіян і працювали для їхнього добра. Обидва священики послухали прохання ґубернатора і вибралися до Іперойґ. Це була дуже небезпечна подорож, оскільки індіяни в стані війни є особливо ворожі до чужинців, а в ті часи розправлялися з ними немилосердно. Однак, Нобреґа та Аншієта не побоялися смерти і відважно взялися за виконання дорученого їм діла. Вони самі, без зброї, дісталися до Іперойґ і почали переговори з присутніми морубішабами.

Спочатку їх зустріли ворожо, поставили коло них охорону, щоб вони не втікли, але пізніше це все змінилося. Просидівши кілька місяців з індіянами, священики зуміли схилити морубішаб до того, щоб вони, відмовилися від наміру вести війну проти портуґальців і проголосили мир.

– Так, так, – гірко хитнув головою Коарасіаба, – мир з ворогом, який ніс рабство!..

Данко змішався:’

– Я не знаю, Коарасіабо... Тільки можу тобі одне напевне сказати, що ті обидва священики були ворогами рабства. Вони захищали індіян перед владою і робили їм багато добра.

– Ну, добре, добре... І що було далі?

– Та нічого. Священики просиділи в Іперойґ п’ять місяців і тоді, заручившись обіцянкою миру, вернулися до Сан Павло. Правда, Аімбіре довго не годився на мир, а, коли годився, то тільки під умовою, щоб йому видали на розправу всіх тих портуґальців, котрих він забажає. Але священики тому спротивилися і так довго говорили з іншими морубішабами, поки не добилися свого.

А падре Аншієта, коли перебував у Іперойґ, довго молився і ходив по березі моря та писав на прибережному піску пісню на честь Матері Божої[52]52
  Історичний факт: Отець Жозе Аншієт, перебуваючи в Іперойґ, написав на піску і потім вивчив на пам’ять поему на честь Пречистої Діви в латинській мові. Ця поема мала 4.172 рядки. Див. образок на стор. 115. (Примітка авторки).


[Закрыть].

Досягти миру з великим морубішабою племен тамойсів – Аімбіре, портуґальці вдарили на французькі укріплення в Ґванабарі. Французів у жорстокій битві розгромлено, а решта племен тамойосів, котрі воювали навіть після перемир’я між Мень де Са й Аімбіре, також зложила зброю'.

Так по десятьох роках тяжкої війни з тамойосами нарешті наступив мир.

Коарасіаба за своєю звичкою сумно похитував головою і бурмотав:

– Так, так, всі були добрі, всі були відважні, всі хотіли миру, всі хотіли добра, а принесли війну, ненависть і нещастя для індіян... А що записано про ґваянців у твоїх книжках?

– Я ж тобі вже казав: після того, як Тибіріса розбив коло Пірітініньґи війська тамойосів і 'їхніх спільників і Аімбіре втік до Іперойґ, ґваянці пішли в іншу сторону. Вони боялися портуґальців і вирішили шукати таких земель, де ще не було білих. Перейшовши ріку Паранапанема, частина ґваянців оселилася в диких горах Апукарани, а частина зайняла побережжя річки Тібажі, де жили ботокуди. Через якийсь час ґваянці поділилися на три окремих племена...

– Як?! – стрепенувся Коарасіаба. – Чому поділились?

– Я того не знаю, Коарасіабо, – відповів Данко. – В тих книжках, які я читав, нічого не написано про те, чому ґваянці поділилися. Написано лише, що вони мали трьох окремих морубішаб і пізніше жили вже понад лівим берегом ріки Парани, ось тут, де ми тепер, і вниз по ріці аж до місцевости Ґваїра...

Данко замовк.

– Чого ж ти став? – з ноткою гніву спитав знову Коарасіаба. – Кажи далі!

– Що ж тобі казати далі?

– Кажи все, що знаєш про ґваянців!..

– Більше я нічого не знаю, Коарасіабо. Тільки ті вчені, котрі зустрічалися пізніше з ґваянцями, писали про них, що ґваянці були розумніші від багатьох інших племен, що вони вміли багато такого, чого не знали інші індіяни...

– Так записано в книжках? – втішився, як мала дитина, Коарасіаба.

– Так записано в книжках, – підтвердив Данко.

– О, – урочисто промовив Коарасіаба, – то не всі, що пишуть книжки, є дурними! І що далі?

– Далі – нічого... Я ж не читав усіх книжок...

– А... А... – Коарасіаба помітно схвилювався. – А не читав ти нічого про Соняшні Клейноди?

– Ні. Що це таке?

Сухорляве тіло Коарасіаби раптом зібгалося і потім випростувалося, зовсім як у гадюки перед скоком. Це було ознакою вдоволення, яке Коарасіаба підтвердив ще й беззвучним сміхом.

– Ех, ви, білі!.. – вимовив він з добродушною погордою. – Все ви знаєте, але найважнішого не знаєте!.. Ну, але це й краще... Слухай, Данку... Це, здається, Арасі?..

Данко напружив слух, але не почув нічого.

– Це тобі причулося, Коарасіабо.

– Ні, не причулося. Тут є Арасі... Ану, подивися у вікно...

Данко встав підійшов до вікна, відчинив його і виглянув надвір. Але скрізь було спокійно, тільки з площі ще й далі доносилися крики і вибухи.

– Нема нікого, Коарасіабо. Ти помилився.

– Може... Але дивно: Хіба б я вже й справді став глухим?..

– Ти зовсім не глухий, Коарасіабо, – поспішив заспокоїти старого Данко. – То напевне був якийсь пес...

– Пес. кажеш?.. Ні... То не був пес...

– Ах, лиши це, Коарасіабо!.. Розказуй... – тут Данко увірвав сам себе, бо прцгадав, що йому, молодшому, не належить силувати старших до розмови.

Але Коарасіаба зовсім не помітив нетакту хлопця. Він сидів деякий час нерухомо, не то прислухаючись до чогось, не то збираючись з думками. Нарешті заговорив:

– Отже, слухай, Данку... Багато правди у твоїх книжках, але не вся... Багато-багато є ще такого, чого не знають вчені білі і не знатимуть... Є таке, що знаємо лише, ми, морубішаби ґваянців, і тримаємо в таємниці... Знають багато також і наші піяґи, котрі говорять з великим Тупаном і душами померлих... Кожний старший син морубішаби племени, перше ніж візьме у свої руки батьківське арауе, мусить багато днів слухати науки піяґ і батька... Так велить наш звичай, і тому навіть у ваших книжках записано, що ми, ґваянці, є розумніші від інших індіянських племен. Та наші морубішаби є розумними не тільки від наук піяґ, а й від іншого... Це стара історія і тягнеться від Потопу...

– Що?!! – здивувався Данко. – Індіяни також знають про Потоп?!.

Коарасіаба не зрозумів Данкового здивовання:

– Чому питаєш? – запитав він. – Хіба є такі люди, що не знають про Потоп?

Хлопцеві стало соромно.

– Я думав, – сказав він збентежено, – що то тільки християни вірять в Потоп...

– Звичайно, – хитнув головою Коарасіаба, – в Потоп мусять вірити навіть і християни... Так, отже, кажу, це – стара історія... Насамперед, був тільки Великий Тупан, а більше нічого... Тупанові було сумно самому, і він зробив собі приятеля – індіянина. А для того, щоб індіянин мав де жити – Тупан зробив землю. Походивши по землі, індіянин відчув велику спрагу і сказав про це Тупанові. Тоді Тупан зробив воду. Напившись, індіянин захотів відпочити, але сонце дуже пекло, а тіни не було. І Тупан сказав: «Лягай і відпочинь, а я заступлю від тебе сонце і дам тобі тінь». Індіянин послухав, а коли прокинувся – побачив, що лежить під високою, креслатою пальмою. Довкола також росли ліси, бо, поки індіянин спав, Тупан зробив ліси. Відпочивши, індіянин відчув голод і знову сказав про це Тупанові. Тоді Тупан понавішував на дерева овочів, пустив у ліси звірів, а у воду вкинув рибу. І з того індіянин був дуже вдоволений. Але через деякий час індіянин знову прийшов до Тупана і сказав: «О, великий Тупане! Я сам мушу ходити на полювання і не маю часу ні зробити собі сіть на рибу, ні приправити убитих тварин, ні зробити доброго напою з кукурудзи – ауаті, або напою з бананів – пакова. Такі речі найкраще роблять жінки. Отже, сотвори мені жінку, яка буде доглядати мою господарку і веселити мене, коли я повернуся до свого вогнища». І Тупай послухав індіянина та сотворив для нього жінку. Індіянинові вже було веселіше і він більше не був самотнім, коли Тупан ходив працювати або полювати і не приходив цілими днями.