Текст книги "Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)

Тут Коарасіаба урвав мову і почав щось нюхати.

– Чекай, – сказав Данкові і поліз у гущавину.

Хлопець зацікавлено дивився у той, бік, куди поліз Коарасіаба, і чув, як старий шелестів у корчах, щось бурмочучи. Коли нарешті повернувся, приніс якісь невеликі, але грубі листки з гострим запахом.

– На, – сказав Данкові, розім’явши листки в долонях. – Це аюпе*. Натрися ним добре, то ні комарі, ні інші комахи тебе не зачіпатимуть. І на втомлене тіло сік аюпе також помагає. Спробуй.

Хлопець покірно роздягнувся і взявся натиратися. Сік листків не мав приємного запаху, але приємним холодком щипав шкіру і здорового силою входив у змучене тіло.

Одягнувшись знову, Данко відчув себе свіжим і бадьорим і з приємністю розтягнувся на землі коло вогнища.

– Ага, Коарасіабо, – пригадав він. – Ти щось згадав, що арара говорить на мові каражя. Що це означає?

– А я тобі, хіба, вже не розказував?

– Ні.

– Не розказував про Індіянакату* й Іношіуе*?

– Ні.

– Гм... Це стара історія... Бачиш, плем’я каражя постало з риб.

– З риб?

– Умгу, з риб. Риби араунас* вилізли були колись на беріг через діру з-під землі. Коли походили трохи і вернулися, – діра закрилася, і вони лишилися на землі, перетворившись в індіян племени каражя . Тому каражя і по цей день не їдять риби. В тих краях, де це сталося, не було ніяких звірів, ні птиць, тільки одна червона папуга – арара, що належала Індіянакату, такому сильному, як і бог племени каражя – Іношіуе. Каражя думали, що Індіянакату має силу завдяки своїй папузі і вирішили її вкрасти. Вони підмовили Індіянакату піти ловити рибу дуже далеко від своєї оки, і той, послухавши їх, пішов, а папугу залишив удома. Коли Індіянакату відійшов уже далеко, каражя напали на його оку і викрали папугу, відразу ставши сильними і відважними. Та бог племени – Іношіуе перестеріг Індіянакату і звелів йому вертатися назад. Індіянакату вернувся, побачив крадіжку і кинувся відбирати арару. Довго бився, але таки нарешті відібрав. Тоді каражя вирішили підстерегти Індіянакату уві сні і неозброєного вбити, а тоді забрати арару. І коли Індіянакату ліг спати – напали на нього. Індіянакату почав боронитися. Руками і ногами він вигрібав землю і нею засипав напасників. Та скоро він почав знесилюватися і був би загинув, коли б на поміч йому знову не прийшов Іношіуе. Він перетворив тих, що перші крали папуґу, в мавп, а тих, що хотіли забити Індіянакату, – в папуґ. От тому мавпи крадуть все в людей і по нинішній день, а папуґи-арара говорять на мові племени карася.

Данко вже ледве дослухав кінця легенди, так його раптом зморив сон. Він уже не чув навіть, як Коарасіаба вкрив його дбайливо своїм кожухом, а сам лишився сидіти коло вогнища напівголий, сторожко вслухаючись в нічну темінь.

Кілька разів старий вставав, підкидав дров до вогню і, сівши навпочіпки, куняв, як це вміють робити індіяни, що сплять на випадок потреби лише «одним оком»...

Данко прокинувся, коли вже зійшло сонце, весь мокрий від роси, і відразу пригадав собі вчорашні події.

– Коарасіабо, – зірвався він на рівні ноги. – Мерщій вертаймося додому!.. Там же бідна Аліса може вмерти з тривоги!.. Ах, як у мене болять ноги!.. Не знаю навіть, чи зможу чоботи взути...

– І в мене болять. Відвик я вже ходити... А давніше міг два дні йти без перерви – і нічого... Ти будеш щось їсти?

– Ні, ні, нічого не їсти! – відповів Данко, з трудом натягаючи чоботи. – Їсти будемо дома.

Коли Данко взувся, Коарасіаба закинув торбу з папугою на плечі і пішов так просто, як би йшов знайомою вулицею. Данко спочатку мовчав, ідучи за ним, але потім зауважив:

– Коарасіабо, адже ми вчора не йшли сюдою!

Індіянин, не обертаючись відповів:

– Ми вчора не йшли, а літали за підбитою папугою. Багато зайвої дороги зробили. Тепер будемо скоро вдома, не журися.

Йшли якийсь час мовчки, але потім Данко не витримав і спитав:

– А все таки я не розумію, як ти можеш так вгадувати дорогу?

– Коли кажеш «вгадувати», не говори при тому «як». Вгадую – і все! Ліс, мій малий приятелю, це також школа, але в ній не треба розуміти, тільки вгадувати. Це ти добре сказав: вгадувати. Людина вгадує серцем, а розуміє головою. В лісі не можна покладатися на розум, бо розум – облуда, і з ним загинеш. В лісі треба покладатися на серце – воно ніколи не дурить. Мешканцеві лісу треба мати добрі очі, добрі вуха, чуйний ніс, міцні ноги, несхибну руку і вільне серце. Розуму не потрібно. Це собі добре затям! Коли не хочеш у лісі блудити, то йди свобідно за серцем. Коли ж почнеш думати і спробуєш міркувати – загинеш, а не вийдеш у потрібне місце. Так воно є, мій приятелю...

– Ану, я спробую йти вперед! – запропонував Данко.

– Добре, йди.

І хлопець рушив уперед. Півгодини йшли мовчки, поки нарешті Данко, здивований мовчанкою Коарасіаби, зупинився на хвилину, щоб подумати над тим, чи він і справді добре йде. Подумав і вирішив узяти ліворуч. Пішов ліворуч. Потім подумав і звернув праворуч.

– Еп-па, портуґез!* – крикнув з-заду сердито Коарасіаба. – Вже починаєш роздумувати і літаєш, як учора папуга! Казав тобі: не думай!

Але Данко вже розгубився:

– Я не знаю, куди тепер іти, Коарасіабо, – сказав, засоромлений.

– Ну, то вже найгірше! Пускай мене наперед! Зараз побачиш, де ти хотів заблудити...

Коарасіаба попростував уперед, і через десять хвилин Данко зі здивованням побачив просвіти лісу, а за ними і монастирську дзвіницю Санто Антоніо.

Щоб не йти вулицями містечка, завернули круто вліво і увійшли на своє подвір’я з-заду, від корчів. В дворі стояло кілька жінок і чоловіків, а з кухні доносилось голосіння Аліси. Данко, лишивши Коарасіабу, мерщій побіг у хату і кинувся на шию служниці:

– Чого ти рюмсаєш, моя біла квіточко! – крикнув він, сміючись. – Я живий і здоровий, і нічого мені не сталося!

– Носса!.. – тільки змогла вимовити Аліса, заломавши руки. – Чи це справді Данко, чи якийсь болотяний дух? Мій Господи Небесний!!! І що тепер буде?..

– Нічого, моя ліліє пахуча, – жартував далі Данко. – Ось, як приїде тато, то розкажеш йому, а він візьме прута і мене виб’є. Я вже мочу бороду!

– Тато, кажеш, виб’є?!. А в мене руки для чого? Хто має власного рота, не просить другого дмухати! Ось нехай-но я тебе вимию і нагодую, тоді побачиш, що то значить прут в руках Аліси!.. О, наш покровителю, святий Бенедикте!.. Подивіться лише на пику цього хлопця!.. Я вже бачила всяких людей: і білих, і муринів, і чорних індіян. Але де хто коли бачив людей зелених?.. Барбарідаде! Чим це ти так вималювався?

Данко глипнув у дзеркальце, що висіло в умивальці і розреготався ще більше: його лице, вкрите все брудно-зеленими плямами засохлого соку, яким він вночі натирався, дійсно було подібне до пики якогось болотяного духа.

– Роздягайся!!! – крикнула несамовито Аліса, виведена остаточно з терпіння легковажною поведінкою хлопця. – Роздягайся, коли не хочеш скоштувати мого прута ще перед обідом!..

І нічого не помогли Данкові його енергійні протести і доводи, що він уже великий і може вимитися сам. Аліса, миттю наготувавши купіль, здерла з нього одежу, вкинула його в гарячу воду і з люттю милила, терла, шурувала, полокала кілька разів, поки нарешті не вбрала у все чисте і власноручно не розчесала його чорні, буйні кучерики. Здається, що це була найгірша кара, бо про прут нічого не згадувалося, тільки за кару Данко мусів з’їсти подвійну порцію обіду.

Трохи тяжчою була розмова з батьком, хоч той і не скликав святих і не погрожував прутом, тільки гостро скартав хлопця за його легковажний вибрик.

Тоді Аліса негайно взяла Данка в оборону і, сховавшись за дверима кухні, викрикувала звідти, що, властиво нічого не сталося, що сеньор Іван цілими тижнями ночує в лісі, навіть без такої надійної опіки, як Коарасіаба, і за те на нього ніхто не кричить. При тому, покликалася на свідоцтво всіх мешканців Санто Антоніо, що Данко дуже добрий хлопець і кожний був би щасливим, маючи такого сина.

– Але, – повторювала вона своє улюблене твердження, – є неможливе догодити цілому світові і своєму батькові заразом, неможливе!..

– Найбільше мене дивує, Данку, – різко говорив Сокіл, не зважаючи на голосіння з кухні, – що ні ти, ні Коарасіба не подумали над Алісою: адже вона напевне не спала цілу ніч від страху за тебе.

– Хай сеньор залишить Алісу в спокої, – почулося знову з кухні. – я спокійнісінько спала і навіть нічого не думала. Коарасіаба, хоч він і чорномазий дикун, але любить Данка, як рідну дитину. А всім відомо, що «хто мого сина цілує – осолоджує мої уста». Ні я, ні ви, патроне, не впильнуємо ліпше хлопця, як старий індіянин. Коли Данко з ним – я ніколи не боюся.

Засоромлений Данко щиро перепрошував батька і обіцяв більше ніколи так легковажно не поводитися.

Вся пригода кінчилась би остаточно щасливо, коли б не те, що Коарасіаба, зірвавши свої хворі ноги в погоні за папугою, три тижні не відлежав безвихідно в халупі, а після того не стратив можливости взагалі ходити до лісу. Вже підвівшись, він цілими днями просиджував при вході до своєї оки, вигріваючи хворі ноги на сонці.

Переломана стріла

Нарешті, минули вакації, і Данко знову вибирався в дорогу. Знову плакала Аліса, а Коарасіаба виглядав сумним, як осінній вечір.

День прощання був подвійно сумним ще й тому, що Аліса заявила Соколові про свою постанову – лишити працю і їхати, до свого молодшого брата – вдівця, котрий мав нещасливий випадок на роботі і тепер лежав без догляду. Вона вже кілька тижнів думала над тим, але тепер, коли Данко виїжджав, а Соколові служниця була не конечно потрібна, – вирішила таки їхати. Соколові було жаль її пускати, але й стримувати її він не міг.

Після цілих рік проллятих сліз, після сумного прощання Коарасіаби, Данко з батьком всіли знову до літака, а ціле містечко вийшло на летовище, щоб побажати хлопцеві добра і щасливого повороту на другий рік.

Вже в літаку помітив землемір, що Данко час-до-часу неспокійно дряпає собі груди під сорочкою.

– Чого ти шкрябаєшся? – спитав він.

– Не знаю... Мабуть, мене щось вкусило, бо дуже свербить.

– Але ти не чухай. Приїдемо на місце, то подивимося, що там таке.

Коли приїхали до Сан Павло і зупинилися вже в гімназійному гуртожитку, Сокіл наказав Данкові роздягнутися. На грудях хлопця було чотири невеличких червоних плями.

Негайно звернулися до лікаря-спеціяліста. Той подивився на плями і нахмурився.

– Чи це щось небезпечне? – спитав Сокіл занепокоєно.

– Побачимо, – непевно відповів лікар. – Це, на мій погляд, екзема. А вона в Бразилії не належить до приємних хворіб. На всякий випадок, хлопець буде під моїм наглядом, і я вас інформуватиму так довго, поки дитина не буде здорова.

Лишивши хлопця в гімназії, Сокіл на другий тиждень відлетів до Санто Антоніо. Був неспокійний, бо червоні плями на грудях сина не тільки не поменшали від приписаних ліків, але почервоніли ще більше і розкидали далі. Сидячи в літаку, Сокіл задрімав і побачив дивний сон.

Приснилося йому місце його праці в лісі і його похідне шатро. Десь ніби він сидить під тим шатром, коли несподівано з’явилася його дружина.

– Марійко! – крикнув він, безмежно втішений. – Звідки ти тут?!

– Я йду від Данка, Івасю, – відповіла Марія.

– Від Данка? – здивувався Сокіл. – А де ж він?

– Данко купається в ріці. Вода в ній брудна і дуже бистра. Данко може загинути.

– То навіщо ж ти його лишила? – з докором крикнув Сокіл.

– Я його лишила, щоб показати тобі, в якій він сорочці ходить. Ось, дивись! —і і з тими словами вона притулила сорочку до його обличчя.

Від того дотику Сокіл відчув ніби пожалення кропивою, схопився за щоку і... прокинувся.,

Видиво щезло, але лишився неспокій і почуття реальности дотику. Щока свербіла. Сокіл почухав раз, почухав другий раз, нарешті витягнув дзеркальце і подивився: на щоці виднілося два круглих червоних кружечки, цілком таких, як були у Данка на грудях.

Приїхавши до Санто Антоніо, Сокіл просто з летовшца пішов до монастиря і розказав пре свою і Данкову хворобу. Отець Вісенте тільки похитав головою:

– Не подобається мені ні ваша щока, ні те, що ви оповідаєте про Данка. Але, на всякий випадок, я вам дам масть. Завтра побачимо...

Масть не помогла. Сокіл поїхав до лісу, але через тиждень мусів повернутися, бо екзема вкрила все лице, бралася ропою і свербіла жахливо. Одночасно прийшов лист від лікаря, що Данка забрали в лікарню, бо стан його здоров’я погіршав. Лікар писав, що стосуватиме все можливе і має надію хлопця вилікувати. Писав також і директор гімназії і перепрошував, шо віддав Данка до лікарні, оскільки хвороба є заразливою.

Сокіл був у розпуці:

– Слідуючим літаком вертаюсь до Сан Павло! – заявив рішучо.

Отець Вісенте чогось м’явся, але нарешті сказав:

– Ви, пане Іване, не смійтеся з мене, але... Я вам нічого не поможу. Чекати літака мусите ще чотири дні... За той час... Коротше кажучи, я вам раджу звернутися до Коарасіаби. Бачите, навіть наші лікарі визнають, що індіяни знають багато таємниць у лікуванні тих хворіб, де медицина є попросту безрадною. Ваша хвороба, як я міркую, принесена десь з лісу. А Коарасіаба вже вилікував багатьох людей в таких випадках, де, признаюсь зі стидом, я нічого не міг порадити. Отже, спробуйте...

Сокіл пішов до індіянина.

Той подивився на його обличчя, суворо хитнув головою і сказав:

– Мавп’яче лігво.

– Що таке? – перепитав Сокіл.

– Мавп’яче лігво, – повторив Коарасіаба. – Ти вступив у лігво мавп.

– Ну, і що?

– Нічого. Треба лікувати.

– А ти вмієш?

Коарасіаба іронічно всміхнувся:

– У нас кожна жінка це вміє лікувати. От, коли хвороба піде в середину – тоді погано.

– Як «в середину»?.

– Звичайно; на кишки. Кишки стають тоді, як сіть на ловлю риби, і коли не лікувати скоро, то людина вмирає.

Соколові похололо в грудях.

– А ти вмієш лікувати і кишки?

– Вмію, – спокійно відповів Коарасіаба. – Коли не пізно – вилікую і кишки.

– Ну, то лікуй мене скоро, Коарасіабо! Данко також має ту саму хворобу і лежить у лікарні!..

– Прийдеш увечорі, бо зараз не маю ліків. А Данко... Що про Данка кажуть твої вчені лікарі? – Коарасіаба зробив наголос на «вчені» й іронічно усміхнувся.

– Лікують.

– Ага!.. Ну, побачимо, чи вилікують... А ти прийди увечорі...

Після обіду індіянин взявся до готування ліків: щось товк, щось мішав, щось варив над вогнищем, а на ціле подвір’я розходився жахливий сморід.

Коли Сокіл прийшов до нього увечорі і подивився на приготовлені ліки, його огорнув жах: у глиняній мищині стояло щось чорне, густе, мов дьоготь, і страшно смердюче. Аж здригаючись від обридження, він, одначе, дав себе обмастити і, задихаючись від несеного з собою запаху, пішов додому. По півгодині щипання і свербіння, яке доводило його до божевілля, відчув поступову полегшу, а вже коло півночі огорнув його глибокий сон людини, котра не спала кілька діб підряд.

По трьох днях лікування, коли нарешті Коарасіаба дозволив йому обтерти масть оливою, на нього з дзеркала виглянуло чистеньке, здорове обличчя, вкрите ніжною, немов у дитинки, шкірою.

Сокіл міцно обняв Коарасіабу за плечі, дякував йому найщирішими словами, обіцяв, яку завгодно, нагороду, і побіг мерщій до манастиря, щоб зачекати на літак і похвалитися священикові своїм виздоровінням.

Одначе, тішився недовго. Пошта привезла йому дуже тривожні вістки: і лікар і директор гімназії домагалися його негайного приїзду до Сан Павло.

Після полудня Сокіл уже був у Данка. Хлопець виглядав жахливо: ціле його тіло було подібне до одного великого гнійного струпа. Хлопець вив від болю і скаржився на вогонь у всьому череві. По обличчі лікаря видно було, що жадних надій нема.

– Хвороба кинулася на кишки, – сказав тільки він.

Сокіл більше не чекав. Він метнувся у всі можливі сторони і при протекції того самого лікаря та директора гімназії вистарався зараз же на другий день позапланового літака на Санто Антоніо.

Привіз сина додому, напівбожевільного в|ід болю і напівнепритомного від виснаження. Разом з сином божеволів і батько, не вірячи, що дитину вдасться врятувати.

– Скажи, Коарасіабо, скажи, чи є якась надія? – спитав з розпукою у голосі.

– Є, – твердо відповів індіянин. – Ще не пізно. Тільки буде довго. Довше, як з тобою. Але Данко мусить мене слухати і робити все те, що я скажу. Інакше – вмре! Ніякий білий не вилікує мавп’ячого лігва з кишок.

І почалося лікування...

Данко нераз кричав, що готовий ліпше умерти, як слухати Коарасіаби, але той був невблаганний. Двічі на день він зав’язував хлопцеві очі, брав твердими, немов дерев’яними руками його за голову, затикав ніс і безпардонно вливав йому в уста щось страшно неприємне, солонаво-густе. Данко був переконаний, що ковтає теплу, свіжу кров і корчився від обридження. Окрім того, він змушений був випивати денно дев’ять сирих яєць.

– Твої кишки зовсім діряві, – говорив Коарасіяба. – їх треба латати.

Замість води, Данко мусів пити гіркий сік кактусів і вивари з якогось коріння. Зовнішні рани Коарасіаба лікував такою самою смердячою чорною мастю, як лікував Сокола.

Та по кількох днях висліди лікування були такі очевидні, що в них уже ніхто не міг сумніватися: висохле, як у мумії, за час хвороби тіло хлопця почало наливатися, а на шкірі вже почали з’являтися здорові місця.

Заспокоєний Сокіл знову поїхав до лісу, залишивши Данка під опікою отця Вісенте та Коарасіаби, котрий відходив від хворого лише тоді, коли треба було приготувати ліки. Що третій день, правда, прибував від Сокола післанець верхи на коні, але кожного разу вертався тільки з відрадними вістками.

А через місяць Данко вже сидів у ліжку, свіжий і чистенький, немов щойно вилуплене з яйця курча, і весело дивився на світ. Вставати і їсти щось, окрім сирих яєць, свіжих овочів і злегка підсмаженої курячої печінки, Коарасіаба ще не дозволяв, але це вже було дрібницями у порівнянні з тим, що довелося перенести, і Данко покірно виконував усі накази свого «лікаря».

А ще через місяць, зараз після Великодних Свят, Данко приймав уже активну участь у підготовці до чергової церковної фести, які тут улаштовувались чотири рази до року: в першу неділю по Великодних Святах, на святого Антонія, на Покрову і на Непорочне Зачаття.

За дев’ять днів перед фестою у церкві правилися вечірні молебні. Кожний молебень патронували призначені на той день так звані «фестейри» – по кілька пар подруж, або хлопців і дівчат. Кожна пара запрошувала на свою «новену»[36]36
  «Новена» – вечірня. (Примітка авторки).


[Закрыть] по десять людей і збирала з них грошеві пожертви на церкву та різні подарунки для фести.

Напередодні фести коло церкви все був великий рух. Сходилися і з’їжджалися люди з околиці за десятки кілометрів пішки, верхи і на каросах[37]37
  «Кароса» – віз. (Примітка авторки).


[Закрыть]. Будували помости для аукціону, будку для продажі пива, приправляли велику кількість шураско, збивали примітивні лавки і столи, натягали довкола шнурки з кольоровими папірцями і гарно прибирали церкву.

Прибуло на фесту три чужих священики, приїхав з лісу і Сокіл, бо його поставили фестейром разом зі старенькою, дуже побожною вдовицею доною Марією, якраз напередодні фести. Оскільки в церкві в день фести правилося одна за другою Служби Божі, Сокіл попросив відправити одну Службу Подяки за щасливе уздоровлення сина і зложив на церкву значну суму грошей.

По закінченні відправ почалися забави. Гості купували шураско, хліб, пиво, солодкі «боли»[38]38
  «Бола» – торт. (Примітка авторки).


[Закрыть] і сідали їсти.

Найнятий музикант з гармонією пригравав «для смаку» різні народні мельодії, а деякі гості, даючи на церкву невеличкий даток, замовляли для себе ту, чи іншу пісню.

Потім почалася реалізація пожертвуваних на фесту дарунків. Вони були різні: сорочки, черевики, мило, желетки для голення, кухонне начиння, пляшки з горілкою, ножі, кури, поросята і т. д. Це все або продавалося з аукціону, або розігравалося на «колесі щастя».

Коло аукціону звичайно велася завзята боротьба, і було дуже весело. Наприклад, ішов на продаж звичайний солом’яний капелюх.

– Ціна – один крузейро! – кричав аукціоніст. – Ціна – один крузейро! Один крузейро – раз! Один крузейро – два!..

– Два крузейри! – кидав хтось збоку.

– Два крузейри! Два крузейри – раз! Два крузейри – два!

– Три крузейри! – вмішувався хтось новий.

– Добре, три крузейри! Такий гарний капелюх – і всього три крузейри! Продовжую: три крузейри – раз!..

За яких півгодини капелюх вартував уже сто крузейрів, себто стільки, за скільки можна було купити десять капелюхів, але змагуни, попавши в газард, набивали ще вищі й вищі ціни, аж поки хтось таки не перемагав.

– Сто дванадцять крузейрів – раз! Сто дванадцять крузейрів – два! Сто два... Ніхто більше не хоче? Дивіться, який щасливий капелюх!.. Сто два... Ну, хто більше?.. Нема нікого? Сто дванадцять крузейрів... три! – кінчав захриплий аукціоніст і стукав дерев’яним молоточком по столі.

Щасливий переможець платив гроші й брав капелюха. Йому плескали, а до того ще й гармоніст грав туш.

– Пара курей! Пара курей на «колесі щастя»! Купуйте ріфи[39]39
  «Ріфи» – квитки, льоси. (Примітка авторки).


[Закрыть] на пару курей! – кричали підлітки, снуючись по натовпі.

Кричав далі захриплий аукціоніст, фурчало «колесо щастя», грала гармонія.

Діти бабрались коло корита з зафарбованою синькою водою, де на дні лежали залізні риби і жаби. За вудку платилося пів крузейра. З вудкою діти пробували щастя: коли піймав рибку – діставав якусь винагороду, коли піймав жабу – тратив право на вудку і мусів платити вдруге.

Парубки найбільше забавлялися в «биття насліпо». Це була дуже весела гра, що приваблювала багато глядачів. Проголошувалася нагорода, наприклад, пляшка горілки. Той, хто хотів грати, платив якусь суму і діставав великий кілок. Між двома закопаними стовпами розтягали шнурок, а на ньому підвішували три– чотири старих глиняних горшки за вуха. Грачеві зав’язували очі, відводили його на десять кроків від горшків, обкручували кілька разів довкола, і тоді казали бити кілком по горшках. Найчастіше бувало так, що грач, стративши орієнтацію, замість до підвішених горшків, ішов просто на натовп, відраховуючи десять кроків, і тоді з розмаху бив кілком у повітр’я. Довкола реготали і пищали, а грач, розв’язавши очі, зі здивуванням дивився, куди він зайшов, і починав реготати також. А бували й щасливці, котрим вдалося вірно взяти напрям, і тоді з горшка з лоскотом сипалось череп’я, а на шнурку залишалося, сумно бовтаючись, саме вухо. Вдалий удар мав ще більший успіх у глядачів, як промах, і вкривався, як звичайно, криками і сміхом. А вдоволений грач, діставши нагороду, пробував щастя ще раз, і ще раз.

Молоді дівчата ходили з касеткою і за невеличкі пожертви декорували всіх присутніх маленькими кокардками зі стрічок з державними бразильськими кольорами: жовтим і зеленим.

Часто влаштовувалися на фестах кінські перегони. Були вони і на цей раз, при чому, виграв Жорже на своєму жеребці Кастро.

Феста випала дуже вдало і принесла чимало прибутку, який згори поставлено пожертвувати на виховання нових священиків, брак яких гостро відчувається в Бразилії.

Під кінець до присутніх промовляв отець Вісенте. Він дякував усім, що прибули на фесту і не пожаліли пожертв для так важної справи. Зокрема дякував Соколові за його щедрий дар і хвалив новоприбулих батька й сина, котрі за кілька років перебування в Санто Антоніо завоювали собі загальні симпатії і пошану. Говорив отець Вісенте також і про Коарасіабу, який, хоч на великий жаль священика, і не прийняв іще християнства, але міг для всіх служити прикладом. Отець Вісенте згадував, що старий індіянин на кожну фесту також дає дарунки свого власного виробу, а також лікує всіх, хто до нього звертається, не жадаючи ніякої плати.

– Ось подивіться, – казав священик, – тут він є, той старий чоловік, про котрого можна сказати тільки все добре. Є тут і сеньор Іван і його син Данко. Наш добрий приятель Коарасїаба вилікував їх обох від дуже тяжкої хвороби і спас від смерти, відмовившись взяти будьяку винагороду. Чи це не є християнський вчинок? Чи не поступив Коарасіаба так, як мусить поступати кожний побожний чоловік? Чи може хтось з вас сказати, що Коарасіаба бодай раз зробив щось таке, що було б противне законам нашої віри? Ні, мої дорогі! Коарасіаба живе і робить так, як справжній християнин. Тому я вірю твердо в те, що незабаром він прийде до мене і попросить у мене тайни хрищення. Я молюся часто за приспішення цього дня, котрий буде великою радістю і для мене і для всіх вас. Я хочу, щоб Коарасіаба закінчив своє життя, як християнин, і увійшов до Царства Небесного, як душа, що має багато заслуг перед Господом Богом.

Останні слова священика присутні вкрили рясними оплесками і підходили до Коарасіаби та обіймали його дружньо і плескали по плечах.

Данко, порадившись потихеньку з батьком, прожогом кинувся додому і незабаром повернувся в пір’яній спідничці й акванґапе, але без лука і колчана. Тільки приніс одну стрілу і, ставши на коліна перед Коарасіабою, урочисто сказав:

– Віднині моє життя – твоє. Переломи стрілу над моєю головою!..

Коарасіаба аж здригнувся від несподіванки. Він ніколи не думав, що хлопець так добре затямить собі індіанський закон, згідно з яким врятоване життя віддавалося рятівникові оцим символічним способом. Але, подивившись на зібраний натовп, гордо випрямився, взяв стрілу і зламав її над похиленою Данковою головою.

– Беру твоє життя, – сказав зворушено, – але не як раба, а як приятеля, котрий уміє шанувати прадавні закони і віддає честь старшим. Нехай Білий Тупан твого племени ніколи не лишає тебе Своєї помочі, а душа твоєї матері хай веселиться на Блакитних Горах. Той, хто шанує чужі закони, і сам заслуговує на пошану. Ти вчинив, хлопче, не як дитина, а як справжній, дорослий муж, а тому тобі і шана належиться, як для дорослого мужа. Встань!

Данко встав, а Коарасіаба поклав на його голову руку.

Всі присутні при цій церемонії заплескали в долоні, загукали розчулено, а жінки аж плакали при виді тієї зворушливої сцени. Гості й свої містечкові люди хвалили наперебій Соколів і Соняшного Волоса та на радощах ще раз засіли за пиво і шураско, спільне для всіх.

Хоч Данко виглядав зовсім уже здоровим, але Коарасіаба категорично спротивився постанові Сокола відіслати хлопця знову до школи. Індіянин запевняв, що небезпека відновлення хвороби триватиме ще кілька місяців, і він мусить мати Данка під наглядом.

Чи вірив він сам у те, що говорив, чи попросту хитрував, не бажаючи знову розставатися зі своїм улюбленцем – годі сказати. Але Соколові син був дорожчий від страченого року науки, і він погодився. Чекаючи нагоди дістати нову служницю, за яких в Санто Антоніо було дуже тяжко, Сокіл покищо лишав Данка самого вдома, а Коарасіаба і падре Вісенте пообіцяли йому хлопця пильнувати.

Оцей власне випадок з мавп’ячим лігвом привів до того, що, коли по цілій Бразилії діти сиділи над книжками і пильно вчилися, Данко байдикував у Санто Антоніо, помагав Арасі ліпити бальон і бігав дивитися на фоґети Саміра.