Текст книги "Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 14 страниц)

Втішений цим відкриттям, Арасі мерщій побіг до діда і розказав йому про свої спостереження. Коарасіаба зрадів ще більше, як внук, і пообіцяв Арасі за його поступи в науці будови літака сплести велику сіть на ловлю риби.

Та на цьому всі поступи припинилися. Арасі далі ходив до школи, вивчав нові літери і писав слова, які нічого спільного з літаком не мали.

Наука чим далі ставала все нуднішою. Падре Вісенте нічого про літак не згадував, мабуть тому, що не був досить учений і не вмів літаків робити. Знетерпеливлений Арасі вирішив підійти до справи ближче. Одного дня, коли, як звичайно, спустився літак і з нього вийшов пілот, індіянин приступив до нього і чемно спитав:

– Слухайте, сеньоре, то ви зробили цей літак?

Пілот здивовано подивився на Арасі і розсміявся:

– Але ж що ти за дурниці говориш, хлопче! Я тільки пілот. Знаєш, що це значить?

– Знаю: це ваше ім’я.

Пілот знову розсміявся, але не заперечив. Молодий індіянин зацікавив його.

– Чому питаєш?

– Так собі... Я думаю, що це – дуже тяжко зробити такого літака.

– А певно! Трохи тяжче, як бальон або паперового змія, – жартував пілот.

Арасі жадібними очима пожирав літак.

– Ти хотів би на такому літати? – спитав пілот.

Індіянинові сперло дух:

– Сі, сеньор, – спромігся він тільки вимовити, відчуваючи, що в горлі йому пересохло.

– Ну, то може ще й будеш літати, як схочеш учитися, – сказав уже серйозним тоном летун.

– А хто зробив цей літак? – знову спитав Арасі.

– О, хлопче, літак робить багато людей!.. Чекай, я, коли приїду на другий тиждень, привезу тобі книжку. Тоді побачиш...

І, поклепавши Арасі по плечах, пілот пішов, як звичайно, до монастиря, куди завозив і пошту і ліки.

***

Наступний тиждень Арасі прожив, як у лихоманці. Після розмови з пілотом бажання мати літака перетворилося у нього в хворобливу манію. Він не міг їсти, погано спав, а коли тільки вдавалося йому забутися неспокійним сном, – перед його очима з’являвся літак, а за ним Консуела.

Дід також був у нервовому піднесенні, бо ж Арасі сказав йому, що той пан з «залізного урубу» привезе книжку про будову літака.

Нарешті минув довгий тиждень. Арасі останню ніч не спав зовсім, не пішов до школи і, як тільки заблисло сонце, побіг на летовище. Години чекання поплили ще довше, як цілий попередній тиждень, і вкінці юнакові почало здаватися, що літак не прилетить в цей день взагалі. І тому він аж закричав від радости, коли його вухо вловило далекий гул «алізного урубу». Мов шалений, Арасі погнав навскіс осідаючому літаку і мало не потрапив під його колеса.

– Як поживаєте, сеньор? – привітав він пілота, що тільки висунувся з кабіни. – Сеньор привіз мені книжку?

– Привіз, привіз, – усміхнувся той. – Почекай, зараз дам.

Добросовісний летун привіз навіть не книжку. а кілька грубих ілюстрованих журналів і багато різних фотографій і передав їх Арасі. Той вхопив пакунок і, ледве вимовивши: «Дуже дякую», – погнав до своєї оки.

Коли розгорнув пакунок і поглянув на ілюстрації, в голові у нього зашуміло. Їх було так багато, що хлопець не тільки не міг скласти собі з них якогось поняття про бажану річ, а, навпаки, зрікся навіть того уявлення, яке мав досі. Досі він думав, що треба зробити крила – це було просто. Потім треба було зробити хвіст – і це не було тяжко. Нарешті, причепити крлеса і оте «фуркало» спереду – і літак готовий. Решта – дрібниці. Але на ілюстраціях було щось зовсім незрозуміле: якісь велетенські колеса, коробки, гаки, вози, дроти, годинники і ще маса всяких речей, яких Арасі не міг ні з чим порівняти і проти яких люди видавалися маленькими ляльками.

Коарасіаба сидів збоку мовчки і курив люльку. Він терпеливо чекав, поки внук щось скаже. Але внук не говорив нічого, нервово перекидав листки за листками і тільки зітхав.

Несподівано хтось у дворі заплескав. Коарасіаба підняв голову:

– Падре Вісенте, – сказав, прислухаючись до кроків.

Дійсно, прийшов священик.

– Доброго здоров’я, Коарасіабо, – привітався він. – Як живеш, Арасі? Що це в тебе таке? Мабуть, щось цікаве. Можна мені подивитися?

Збентежений Арасі посунувся на лавці і попросив священика сісти.

– Пушшя! – здивувався священик. – Бачиш? Це – фабрика літаків.

Обидва індіяни були просто заскочені такою ученістю падре Вісенте: виходило, що і він щось-знає про будову літаків!

А священик почав уважно оглядати журнали і вирізки та пояснювати Арасі зміст окремих ілюстрацій. Здавна живучи серед простих, неінтелігентних людей, отець Вісенте умів пояснювати часом навіть дуже складні речі такими словами, які були зрозумілі й малим дітям. І тепер, сам зацікавившись фотографіями і поясненнями до них, священик цілу годину просидів з Арасі, розказуючи про кожний малюнок. З кожним таким поясненням Арасі зазнавав глибокого розчарування. Перш за все, виходило, що для побудови літака потрібна фабрика, де працюють сотні робітників і є маса різних великих і дуже дорогих машин. Робітники – не всі прості, а переважно вчені, майстри і «великі майстри» – інженери. Окрім того, були ще й «головні великі майстри» – конструктори, котрі тільки малювали літаки на папері, але самі не вміли їх робити. А ті, що їх робили, мусіли точно дотримуватися малюнку, бо інакше літак не полетить, або згорить у повітрі. Але самі малювати літака на папері не вміли. Зовсім так, як казав дід, що розумна голова нічого не варта при гнилих ногах, а здорові ноги нічого не варті при дурній голові.

Арасі вже не мав ніяких надій, але все ж таки ще спитав:

– І довго треба вчитися на «головного великого майстра»?

– О, – відповів священик, – дуже довго! Треба спочатку скінчити нашу школу – це чотири роки. Потім ще одну, таку, в якій вчиться тепер Данко, – ще чотири роки. Потім ще одну – три роки. Нарешті, ще одну – шість років. Отже, разом сімнадцять років.

Для Арасі було досить: барбарідаде! Сімнадцять років науки!!! Ні, це не для нього!..

Та він спробував ще одного:,

– А, щоб навчитися на літаку літати, треба також сімнадцять років?

– Ні. Щоб стати пілотом, треба вчитися значно менше.

– Скільки?

– Скільки?.. От, бачиш, цього тобі точно не можу сказати... Думаю, однак, що дві перші школи муситься скінчити, а потім ще одну спеціяльну.

– Ну, приблизно, скільки років?

– Найменше десять, на мою думку.

Арасі несподівано гірко і злобно розсміявся, чим дуже здивував священика. Адже, не знав падре Вісенте, що через десять років науки смішно буде Арасі приходити по руку Консуели...

Юнак сидів, немов прибитий.

Перед відходом отець Вісенте сказав:

– А ти, Арасі, вже сьогодні не прийшов до школи?.. Надокучило тобі, напевне, е?

Арасі ще нижче спустив голову і вдав, що не чує.

Священик зітхнув і, попрощавшись, вийшов з оки.

Коарасіаба, сидячи збоку, не втручався в розмову і мало розумів з того, про що говорив священик з внуком, але догадувався, що з «залізного урубу» нічого не вийде. Це засмутило його так, що він уже нічого не питав Арасі, навіть не затримав його, коли той, насуплений, як грозова хмара, без слова піднявся з місця і попростував геть...

***

Розчарування, якого зазнав молодий індіянин, мало дуже погані наслідки. Він не тільки перестав ходити до школи, не тільки ще більше, як перед тим, занедбував діда, але почав його одверто зневажати, на що раніше собі не дозволяв. Окрім того, Арасі почав пити горілку, а незабаром посіяв по собі таку погану славу, що його не впускали на жадне подвір’я і виштовхували в плечі зі склепу, куди він заходив щодня, просячи в кредит горілки.

Одного дощливого, холодного вечора Арасі прийшов додому весь мокрий і особливо похмурий: щойно Жорже оповів, що через тиждень заручується з Консуелою, а при тій нагоді частував ціле містечко пивом і горілкою. Арасі, хоч як ненавидів свого суперника, не встояв і випив багато на рахунок щасливого нареченого. Пив, проклинаючи його в душі і бажаючи йому при повороті додому зламати шию, а вийшов зі склепу такий лютий і нещасливий, що готов був кожного задушити власними руками.

Коарасіаба, піймавши чуйним носом принесений запах алькоголю з їдкою іронією спитав:

– Чи на тому шляху, що лежить від Санто Антоніо до Долини Іґурей, не протікає якась горілчана річка?

Арасі спалахнув, як порох:

– Мовчи, старий, мовчи!!! – крикнув так несамовито, що Коарасіаба аж кинувся від несподіванки. – Доки я слухатиму твої теревені?! Як тебе так тягне до твоїх дикунів – то забирайся і йди сам, а мене не зачіпай!..

– Ледащо!.. – спромігся тільки відповісти дід, розгубившись від такої нечуваної сміливости.

– Так, ледащо! – зухвало відповів Арасі. – Ледащо! Ледащо тому, що маю дурного діда! Хто винен тому, що я залишився неуком?! Хто не пускав мене до школи в дитинстві?! Тобі лише тепер захотілося мене вчити, коли я по-дурному стратив дванадцять років?! Як би я тих дванадцять років був учився, то досі... то сьогодні...

Арасі несподівано увірвав мову і розплакався, як мала дитина.

Гострий жаль обізвався в серці Коарасіаби тим більше гіркий, що Арасі мав рацію. Він підійшов до внука і обняв його за плечі:

– Заспокойся, Арасі, – почав він лагідно тремтячим голосом. – Ще не все страчене... Не хочеш учитися – не треба... Ми придумаємо щось іншого... О, голова старого Коарасіаби ще щось варта!..

– Ні!!! – закричав злобно Арасі, скидаючи дідову руку зі своїх плечей. – Ні!!! Я нічого не хочу придумувати! Відчепися від мене зі своїми ґваянцями! Я нікуди не вертаюся! Я не хочу бути морубішабою! Я не хочу бути вождем дурних дикунів!!!

Дід підскочив, як ужалений, і аж відсахнувся від внука:

– Як ти сказав?!! Ґваянці, по-твоєму, тільки дурні дикуни?!!

– Певно! Певно, що дурні дикуни, коли дали себе обдурити сірниками! Навіть ботокуд показався мудрішим супроти вас! Та й що дивуватися: коли ти вважався наймудрішим серед них, то яка ж є решта?..

– Замовчи, бо вб’ю!.. – крикнув Коарасіаба, замахнувшись на внука ціпком.

– Не вб’єш: я сильніший за тебе і твого ціпка не боюся!..

Старий подивився на внука довгим, повним ненависти поглядом і безсило опустився на землю коло вогнища.

– Маландро! – шептав задихаючись. – Маландро!.. Погань!.. Тьфу!

Якийсь час сиділи мовчки, не дивлячись один на другого.,

– Як не підеш до своїх, то що будеш робити? – спитав нарешті Коарасіаба.

– Побачу... Незабаром покличуть мене до війська... Піду… Піду і більше ніколи не вернуся, щоб тебе не бачити... Пішов би вже зараз, але не маю грошей.

– І чим будеш серед білих? Дроворубом? Жебраком?

– А серед ґваянців не буду жебраком? Матиму гроші?

– А тобі тільки гроші потрібні? Морубішабство – байдуже?

– Так, мені потрібні гроші! З грішми і рудий Жорже є поважною людиною, а без грошей, то й морубішаба Арасі не вартий равлика.

– Ну, що ж, – зітхнув Коарасіаба, – коли тобі потрібні тільки гроші – шукай їх. Наймайся рубати дрова за жалюгідні папірці, коли не хочеш бути вождем у племени, котре має такий скарб, що може купити сотню таких містечок, як Санто Антоніо, і всіх рудих Жоржів у цілій Бразилії...

Арасі відразу насторожився:

– Що ти сказав? – спитав живо.

– Сказав, що ти міг би бути найбагатшою людиною, коли б став морубішабою, але тепер бачу, що ти не будеш ні одним, ні другим...

Ніби новий дух вступив у юнака, і він підбіг до діда:

– Діду, – сказав схвильовано, – я знаю, що ти не жартуєш!.. Я чув дещо... Я пам’ятаю уривки давніх розмов з племенами... Коли то правда, що морубішабство дасть мені багатство, то я сьогодні вертаюся в Долину Іґурей! Чуєш?!. Сьогодні! Зараз! Так, як стою!..

Коарасіаба з обридженням відсунувся від внука і вимовив зневажливо:

– Та людина, котра не має гордости в крові, не має почуття обов’язку, але годиться за гроші бути чим завгодно, не сміє стати морубішабою ґваянцїв! Ти, Арасі, справді не вартий равлика і скарбів ґваянців ти не побачиш!

– Не побачу? – перепитав, задихаючись, Арасі.

– Не побачиш! – спокійно, але твердо відповів дід. – І тепер, коли б ти навіть і погодився вернутися в Долину Іґурей, то криївки скарбу я тобі не зраджу. А без мене її ніхто не знайде.

– Вважаєш, що ліпше буде, коли ті скарби після твоєї смерти пропадуть?

– Хай пропадають. Ґваянці жили без них довгі роки, житимуть і далі.

– Я ще раз кажу, що ґваянці – дурні дикуни.

– Дурні дикуни, кажеш? Може... Але не забувай, що, коли б всі морубішаби були такі «мудрі», як ти, то зі скарбу вже давно б нічого не лишилося. А так – лежить.

– Навіщо?

– А тобі навіщо?

– Пушшя!.. Скажи мені тільки, де він є, то побачиш!..

– Не хочу бачити і нічого не скажу!

– Але ж я вже годжуся вертатися! – з розпукою вигукнув Арасі.

Дід потиснув плечима:

– Вертайся... Але пам’ятай, що, хоч ти вважаєш ґваянців дурними, та найдурнішим з них є ти. А будеш іще вдвічі дурнішим, коли підеш тільки для того , щоб здобути скарби. Можеш вертатися...

Прикриваючись байдужим тоном і холодним виразом обличчя, Коарасіаба одночасно переживав найсумнішу хвилину свого життя. Навіть падаючи зі Скелі Невороття, він не почував такого болю і якогось холодного страху, як тепер, бо з ним тоді була надія. Пам’ятав і по цей день, як, летючи в пропасть, старався підставляти під гострі каміння та грудки свої плечі, лікті, коліна, щоб тільки урятувати малого Арасі – останнього нащадка Династії Сонця. Тримав його, міцно пригорнувши до себе, ніби обгорнувши власним тілом. А, коли тільки прийшов до пам’яти у підніжжя високої гори, – перше всього кинувся до внука і старанно та довго обмацував кожну його кістку: чи не зламалася. Але хлопчина, хоч і наляканий та обдряпаний, був живий і здоровий, а дідове тіло натомість вкрилося вузлуватими синяками і кров’ю спливаючими ранами.

Не дивлячись на свій жалюгідний стан, Коарасіаба був щасливий і, піднявши вгору обличчя, зі здивованням дивився на високу, майже прямовісну гору, з якої він щойно скотився. На ній виднівся свіжий слід, зроблений його тілом і позначений кривавими плямами.

– Ми мали щастя, Арасі! – сказав бадьоро. – Кості і м’язи морубішаб, видно, є міцніші, як он тих...

І він показав на численні вибілені кости, що валялися довкола.

Пізніше, блукаючи в лісах, падаючи від голоду, роз’ятрених ран і втоми, Коарасіаба думав тільки про одне: не дати загинути внукові. Зберегти життя хлопчині, відшукати якийсь бодай хоч невеличкий ґваянський рід і передати йому Арасі разом з заповітом помсти. Тоді можна було вмирати.

Це бажання, ця надія додавала йому нелюдських сил у мандрах, нею він жив пізніше дванадцять років у Санто Антоніо, тільки для того, щоб дізнатися, що внук сміється з його найсвятішіх почувань. Дванадцять років Коарасіаба вірив, що спас живого нащадка Соняшної Династії, а тепер переконався, що покладав надії на трупа. Бо хіба ж Арасі не труп? Що з того, що він міцний здоров’ям, коли для племени він умер! Умер...

Коарасіаба відчув, як якась таємнича рука гасить в його серці останній вогник надії і насуває на його груди тягар холодного каміння...

Вакації

Нарешті приїхав Данко. Скільки то пожвавлення виявили місцеві хлопці, зустрічаючи свого товариша, який висідав разом з батьком на летовищі! Скільки то радісних сліз пролила добра Аліса, обіймаючи»свого пестуна, якого не бачила десять місяців!

Коарасіаба аж не міг встояти на ногах, коли побачив, як Данко в товаристві служниці, отця Вісенте і всіх містечкових хлопців зближався додому. Але старий індіянин не чекав їх коло фіртки. Він сквапно обернувся, пішов до своєї оки і сів за стіною, нервово пакаючи свою нерозлучну люльку. Йому дуже хотілося побачити Данка, але гордість не дозволяла виявити нетерпеливости назойні: адже він не Аліса, не білий хлопчик, а старий Коарасіаба, вождь племени ґваянців!

І Коарасіаба, натягнувши на обличчя маску спокою і байдужости, сів і чекав: прийде Данко, чи ні?

Чекав недовго. Ледве скрипнула фіртка, як почулися спішні кроки, і в оку, як вихор, влетів Данко.

– Коарасіабо! – крикнув хлопець радісно, обіймаючи старого. – Як живеш, Коарасіабо? О, я так скучав за тобою, мій старий приятелю!..

Ніби сонце зійшло в душі індіянина, так йому стало відразу тепло і весело.

– Дякую, добре, – відповів за звичайною формою. – Як ти живеш?

– О! – засміявся Данко. – Ми вже з тобою почали говорити по-бразилійськи! Знаєш, я вже там у місті відвик говорити по-індіянськи, бо не маю з ким. Але я не хочу забувати твоєї мови. Будемо між собою говорити так, як досі, добре? Ти будеш знову моїм учителем.

Хлопець торохтів, як папуґа, але від його слів душа Коарасіаби, що вже за кілька місяців наболілася від тяжких думок і самотности, розпростовувалась і оживала. Та йому не пристало виявляти м’якости, і він спокійно відповів:

– Як хочеш, буду тебе знову вчити, хоч я сам темний і дикий... Але ти виріс, зміцнів. Сильний будеш муж!

«Сильний муж» – в розумінні Коарасіаби була найвища похвала для чоловіків, а для молодих хлопців – зокрема.

Данко ще охоче поговорив би з Коарасіабою, але з вікна кухні висунулася Аліса і закричала:

– Данку, чи я козіду* варила для мух?!! Носса Сеньора Сантіссіма!.. Оце ускочив додому, як кіт в горючу солому!.. Батько чекає, падре чекає, він сам напевне цілий рік нічого не їв, а тепер, замість обідати, побіг уже до того чорномазого!...

Данко розсміявся:

– Бачиш Коарасіабо, що то за морубішаба з нашої Аліси? Мушу йти, бо потім буде до вечора плакати і нарікати, що козіда перестояла і стратила смак. Але я тільки пообідаю і зараз прийду до тебе. Подарунки принесу... Чав!..

– Чав! – відповів старий, з любов’ю дивлячись услід міцному й рівному, як стріла, хлопчині, котрий миттю перебіг подвір’я і незабаром підняв веселу бучу в кухні з Алісою.

За обідом Данко спитав у священика, котрий сьогодні обідав у Соколів:

– А де це Арасі, що я його не бачу? Він ще ходить до школи?

Падре Вісенте огірчено зітхнув і затримався з відповіддю, але на поміч йому прийшла Аліса:

– Ти, Данку, добре зробиш, коли взагалі забудеш про Арасі...

– Чому? – здивувався Данко. – Його, хіба вже нема в Санто Антоніо?

– Ліпше би було, коли б не було... Мій Господи Небесний!.. Як він кричить на того старого, як ні за що діда має!.. Дочекався старий потіхи!.. Останніх кілька місяців по цілому містечку пропадають кури і білизна зі шнурів, а в дони Катаріни позавчора хтось недопечений хліб украв з печі... На минулому тижні приходить цей Арасі до мене і каже, що має яйця на продаж. Де він їх взяв? Я його вигнала, бо, хто не держить кіз, але продає козенята, мусить їх звідкись мати, ні?

– Годі, Алісо, – увірвав Сокіл потік слів служниці. – Чому ти думаєш, що у всіх крадіжках Арасі винен?

– Я нічого не думаю, – заторохкотіла знову Аліса, – тільки Самір сам його упіймав на крадіжці грошей.

– Ну, то було раз...

– Ага, «раз»!.. Кошикар, котрий зробив одного кошика, зробить їх і сто...

Данка ці новини так засмутили, що навіть його улюблена козіда, приготована з вуджених реберець, солодкої картоплі, бананів і ще якихось, відомих тільки Алісі додатків, видалася йому не такою смачною, як завжди.

Пообідавши та поговоривши з батьком і священиком про свої шкільні справи, Данко знову побіг до Коарасіаби. Приніс йому сорочку з грубої, м’якої вовни, теплі скарпетки і кисет на тютюн.

– Коарасіабо, – сказав він, – я знаю, що ти ні скарпеток, ні сорочок не носиш, але ці мусиш носити, бо я їх тобі подарував. Ти вже старий і в холодні ночі мерзнеш. Я часто думав про це в школі і постановив, що ти більше не смієш мерзнути. Тепер попрошу тата, щоб з тих дощок, які лежать даремне в шопі, поставити тобі маленьку хату, а також вимурувати піч.

– Навіщо? – запротестував Коарасіаба. – Я не спатиму в такій хаті, бо не звик. Коли я лежав у монастирі, то думав, що стіни мене задушать. Не треба мені хати. А сорочку і скарпетки носитиму, як буде холодно. Ну, а тепер оповідай щось...

І Данко сидів і оповідав так довго, поки знову крикливий голос Аліси сповістив його, що пора на вечерю.

– А де ж Арасі? – спитав на відході Данко.

– Не знаю, – неохоче відповів Коарасіаба і відразу нахмурився.

***

Почалися гарячі дні вакацій.

Данко, коли батька не було вдома, весь свій вільний час ділив між монастирем і окою Коарасіаби. І тут і там він завжди був бажаним гостем і знаходив постійно щось нового. Зранку, замість гімнастики, він вправлявся в киданні списа і стрілянні з лука, після обіду відпочивав за цікавими розмовами зі священиками, а вечорами слухав оповідань старого індіянина.

Кілька разів він просив батька взяти його з собою до лісу, але батько не погоджувався:

– Що ти там будеш робити? Тільки заважатимеш усім. В лісі, синку, у мене багато роботи, і у моїх робітників також.

– Але ж, татусю, це просто смішно: я вже п’ять років живу у Бразилії, а ще не бачив бразилійського лісу.

– Небагато стратив, Данку: ліс бразилійський не є такий, як наш. Тут ліси гарні тільки здалека, а зблизька – дуже неприємні.

– Все одно, я хочу до лісу.

– Ну, – сказав одного разу Сокіл, коли Данко особливо наполягав, – коли ти вже так хочеш познайомитися з бразилійським лісом – можеш собі робити виправи з Коарасіабою в околиці.

– Справді?! – зрадів Данко. – О, як не добре!..

– Ну, ну, тільки не надуживай цим дозволом... Насамперед, треба тобі справити добрі чоботи, а потім заручитися обіцянкою Коарасіаби, що він тебе пильнуватиме...

Аліса, котра чула цю розмову і котра вже добре розуміла по-українськи, негайно обізвалася з кухні:

– О, ще чого бракувало – пускати дитину до лісу! Носса Сеньора Сантіссіма! Чи то в Санто Антоніо мало місця? Чи сеньор Іван хоче, щоб Данка з’їли онси, або покусали гадюки?

– А як же тата досі не з’їли онси і не покусали гадюки? – спитав Данко.

– О, наш покровителю святий Бенедикте, що цей хлопець говорить!.. Ти більше приятелюй з Арасі, то він тебе ще й не того навчить!.. Сказано: приятелюй з добрими – будеш одним з них; приятелюй з поганими – і будеш найгіршим серед них. Носса!.. «Тата онси не з’їли...» – й Аліса заголосила.

Зате Коарасіаба дуже зрадів, коли довідався про довір’я Сокола, і обіцяв бути провідником Данка у всіх прогулянках та гарантував йому цілковиту безпеку:

– В цьому лісі вже нема ніяких небезпек, – запевняв він. – Все витолочено, все витоптано. Гадюці – і то ніде сховатися. Ти, Іване, можеш бути цілком спокійним...

Від того часу почалися Данкові систематичні виправи, то на ріку, то в ліс.

Хлопець скоро навчився веслувати і стернувати, умів закидати сіть на рибу, а навіть пробував її влучати у воді списом, як це робив Коарасіаба. Прогулянки по лісах використовував найбільше на стріляння з лука і дійшов неабиякої досконалости. Навіть Коарасіаба був з нього вдоволений, хоч при тому й бурчав:

– Той, хто не живе з лука, а тільки бавиться ним, ніколи не може бути добрим лучником. От, коли б ти знав, що лук – і твоя оборона і доставець їжі – тоді б ти знав, що значить по– справжньому стріляти з лука. Добрий стрілець влучить муху в лету і гадюку крізь гущавину лісу, а ти досі ще й папуґи не вбив.

– Бо мені шкода.

– «Шкода», – перекривив Коарасіаба. – Такий з тебе стрілець.

Ліс дійсно зблизька подобався Данкові менше, як здалека, і він далеко охотніше ходив на ріку, але Коарасіабу більше тягнуло до лісу, і Данко мусів йому коритися.

Як сказано було вже, Санто Антоніо лежало серед лісів. Однак, та частина, яка тягнулася на схід, дуже відріжнялася від тієї частини, що тягнулася на південь. При першій же виправі в східню частину Данко спасував і заявив, що не піде вглиб. Він і справді не міг собі уявити, як можна лізти в суцільну гущавину, що складалася з трощі[35]35
  Слово «троща» авторка вживає в різних місцях у значеннях або «очерет», або «тросник» (зокрема цукровий), або «хмиз», в залежності від контексту. Тут очевидно мається на увазі очерет.


[Закрыть], папороті і величезних корчів пекучої кропиви, перемішаних знизу з будяками, а вище переплутаних ліянами. Це все стояло, як щітка, як стіна, не дозволяючи нічого бачити у віддалі двох кроків від себе.

– Чого ми туди поліземо? – спитав він Коарасіабу. – Це все одно, що лізти головою просто в стіжок сіна, а навіть ще гірше, бо в сіні, принаймні, нема кропиви і колючок. Я не полізу в цей ліс.

Коарасіаба розсердився:

– А якого ж ти лісу хочеш? Ліс, як ліс, і цей такий самий.

– Всі кажуть, що ліс понад берегом Парани є кращий.

– «Кращий», – скривився Коарасіаба. – То не ліс, а монастирський садок. Куди не глянь – скрізь усе видно. Там нема чого шукати.

Однак, старий мусів податися Данковій впертості і почав його водити тільки в південну частину лісу.

Та той ліс був для індіянина все одно, що дощовий потік на вулиці для доброго плавця, і він постійно нарікав:

– Винищили все, вирубали... Через кілька років лишиться сама гола земля...

– Ну, Коарасіабо, не перебільшуй. Чи тобі ще мало тих дерев і тих корчів?

– Ет, мовчав би ти вже!.. Не знаю тільки, для чого я тебе ще маю тут водити? В цьому лісі й дитина маленька не заблудить, і ніяка небезпека їй не загрожуватиме. Може сама ходити. А ти, такий великий парубок, і провідника потребуєш... Та куди ж ти лізеш?! – крикнув раптом. – Хіба не бачиш?

Данко зупинився:

– Або що?

– От ще й спитай! Мало каскавелові* на хвіст не наступив.

– Де?

– «Де»? Буде він чекати, поки ти на нього подивишся!.. Втік.

Данкові стало моторошно, бо він знав, що від покусання каскавелом нема рятунку і нема сироватки, як проти покусання інших гадюк.

– Ну, от бачиш, Коарасіабо, – сказав хлопець, розсміявшись, – яка з мене роззява. А ти мене ще хотів у той ліс вести!..

Після кількох подібних випадків Данко навчився обережности і кожного разу пильно стежив довкола. Навчився він також розпізнавати різні рослини і не хапався за перші ліпші руками, як це робив спочатку. Знав уже, що багато цілком лагідних на перший погляд корчів і дерев обпікають шкіру, гірше, ніж кропива, або вбиваються в долоні гострими невидимими колючками.

Одного разу, ходячи по лісі, вони побачили велику білу папугу-арара* з червоними крилами і золотим хвостом. Коарасіаба, затримавши Данка знаком, миттю наложив стрілу і націлився з лука.

– О, Коарасіаба, не вбивай! – шарпнув хлопець його за лікоть. – Вона така гарна!

Але стріла вже зірвалася з тятиви.

– Дурний! – крикнув сердито Коарасіба. – Я хотів тільки крило підбити і потім піймати.

Папуга, що саме перелітала з одного дерева на друге, жалісно крикнула і, зачеркнувши криве півколо, зникла з очей.

– А таки попав! – сказав вдоволено Коарасіаба. – Тепер треба йти за нею, аж поки вона не сяде.

– Як же ми підемо за нею? Хіба ти знаєш, куди вона полетіла?

– Певне. Ходім, ходім!..

Поспішно продираючись через гущавину, кинулись навздогін за підстреленою птицею і незабаром побачили її на гиляці креслатої амиші. Та, коли лише наблизилися до неї, папуга зірвалася з криком і, нерівно махаючи крилами, полетіла далі.

– Ах, лиши ти ту папугу! – сказав Данко. – Ми її не зловимо.

– Ет, що ти розумієш!.. – прикрикнув Коарасіаба. – Коли я кажу, що зловимо, то зловимо! Далі!..

На старого напав мисливський запал і передався Данкові. Йшли, стараючись не робити жадного шуму, і скоро побачили свою жертву: вона сиділа нижче і кривим клювом розправляла пір’я на пораненому крилі. Данко спробував обережно відвести гиляку папороті, що опинилася перед його обличчям, але папуга, зачувши шелест, знову зірвалася з місця і фуркнула в глибину лісу.

– Коарасіабо, не вбивай! – шарпнув хлопець його за лікоть.

Почалося справжнє полювання, в котрому щойно старий ідіянин показав справжнє мистецтво. Здавалося абсолютно неймовірним серед велетенських дерев, вкритих довгими бородами мохів і паразитів, переплутаних цикльопічною пряжею ліян, знайти білого птаха. Але Коарасіаба, то зсуваючись в глибокі ями, то спинаючись на стрімкі каміння, перелазячи спритно пні і повалені стовбури, безшелесно, мов голка, влазячи в колючу гущавину, нарешті знаходив папугу. Та тільки що з того? Папуга була не менше чуйна, як індіянин, і, тільки коли бачила, або чула наближення переслідувачів, пурхала геть і пропадала знову.

Гонитва продовжувалась довію, але і Коарасіаба і Данко забули про час і втому, захоплені цілком непереможним бажанням піймати птаха у свої руки.

Нарешті Данко опам’ятався:

– Коарасіабо, – сказав перелякано, – адже ми заблудили!.. Дивись – уже темніє. Вертаймось мерщій додому!

– Як? – здивувався Коарасіаба. – А папуга?

– Не хочу я папуги! Хай собі летить далі.

– Добрий ловець, – сказав повчально ідіянин, – ніколи не лишає здобичі, коли вона майже в його руках. Ти змучився? Папуга також. Ось ще два-три переходи – і ми її піймаємо. Ходи!

Дійсно, по трьох переходах побачили папугу, що сиділа на землі. Вона ще пробувала тікати, але Коарасіаба кинувся за нею зі спритністю вужа і скоро піймав її під великим корчем папороті.

– На, бери, – сказав він щасливим голосом, даючи Данкові вже зв’язаного птаха в руки. – Ця арара говорить на мові племени каражя* навіть дика. А коли її присвоїти, то скоро навчиться говорити, що хочеш. Такої в Санто Антоніо ніхто не має.

Але Данкові було зовсім не до папуги. Він уже на ногах не міг втриматися від спраги, голоду і втоми, а думка про поворот додому наповняла його розпукою.

– Що тепер буде, Коарасіабо? – спитав він зі сльозами в очах. – Додому далеко, а я вже не можу більше ходити. І... І чи ми ж потрапимо?..

Індіянин засміявся:

– Коарасіаба не знає, що значить заблудити в лісі, та ще й такому, як оцей. От у містечку я часто блудив, поки не привик. А тут – хе! Та ми ж лишили за собою такий слід, що ним і з зав’язаними очима можна пройти. Але і в мене ноги болять... Знаєш, що? Не підемо сьогодні додому: будемо ночувати в лісі. Адже твій тато ночує тижнями і не боїться. Справді, будемо спати, як індіяни! Ах, я вже давно не спав отак!...

Данко спочатку захотів протестувати, але згадка про тата і про індіян стримала його протест, а нелюдська втома остаточно примусила його згодитись.

Коарасіаба оглянувся в один бік і в другий, а тоді сказав:

– В тій стороні мусить бути джерело і добре місце на нічліг.

– Де? – спитав здивований хлопець, котрий вже в присмерках взагалі нічого не бачив.

– Та тут же, недалеко. Хіба не чуєш, як журчить вода? Ходім.

І на цей раз Коарасіаба не помилився: може яких двісті кроків від того місця, де вони піймали папугу, знайшли рівну галявину на горбочку, а під горбочком з-під каменя било джерело.

Данко, перш усього, припав до нього устами і напився. Потім стягнув чоботи і став розтирати помучені ноги. Коарасіаба тим часом наносив сухого гілля і розпалив вогнище. Тоді видобув із торби приготовані Алісою хліб, м’ясо, варені яйця, банани, приніс з джерела води і запросив Данка на вечерю.

– Знаєш, Коарасіабо, – сказав Данко, уминаючи вже третій кусень хліба з м’ясом, – це все дуже гарно, але мені шкода, що Аліса там, бідна, плаче.

– Нічого. Переплаче і перестане. Зате завтра втішиться. Не думай над тим... Їж і лягай спати. Лягай і не бійся нічого: я буду на сторожі. О, мій малий білий приятелю, кого Коарасіаба бере в опіку, той може і в гадючому кублі спати спокійніше, як у монастирських стінах...