Текст книги "Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 14 страниц)

Ольга Мак

Бог вогню

Пригодницька повість з бразилійського життя

Перший том

В Санто Антоніо

Мюнхен 1955

Українське видавництво

Всі права застережені

Copyright by “Ukrainian Publisher`s“

Munchen, Zeppelinstr. 67.

Printed in Germany

___________________________________________________________

З кооперативної друкарні «ЦІЦЕРО» в Мюнхені, Цеппелінштрассе 67

Напередодні несподіванки

Хочемо розповісти в цій повісти про надзвичайну пригоду, що сталася в перших роках другої половини нашого століття з молодим українським хлопцем, закинутим подіями другої світової війни в глуху закутину Бразилії. А через те, що пригода почалася зі свята Сан Жвон, мусимо дещо сказати читачеві про бразилійські звичаї, зв’язані з цим днем.

Сан Жвон – це, по-нашому, Святий Іван, а свято Сан Жвон – це свято Івана Хрестителя, що припадає на день 24 червня і що ним у Бразилії починається цілий цикль забав, посвячених трьом святим: Іванові, Петрові й Антонієві.

Весело й гарно в Бразилії напередодні Сан Жвона! Вечорами на площах і вулицях палають фоґейри*[1]1
  Пояснення слів, написаних розстріленим друком, подані наприкінці книжки. (Це виноска авторки. Дійсно, у друкованій книжці слова, що потребують пояснень, виділені «розстріленим друком», тобто в них між літерами вставлені пробіли. Але упорядник інтернетної публікації вирішив, що для читачів буде зручніше, якщо ці слова будуть набрані у звичному вигляді, але просто при першому їх використанні наприкінці стоятиме зірочка. Тож пояснення слів, позначених зірочкою (*) треба дивитися у «Словничку чужих слів» наприкінці книги.)


[Закрыть] – цілі башти, зложені з грубих метрових полін, а довкола тих вогнищ розважаються старші й молодь. Оглушливо тріскають, сичать і спалахкують сліпучими вогнями фоґети* й бомби, а в небо злітають тисячі барвистих паперових бальонів з запаленим всередині вогнем. Грає музика, і далеко за північ лунають то веселі, то сумні пісні, що в них співається про холодні зоряні ночі, про вогнища, про щасливе, або нещасливе кохання, а при тому неодмінно згадується святих Івана, Петра та Антонія.

По празникові Івана вогнищ уже не палять, але забави з музикою, співами, танцями і вистрілюванням фоґетів тягнуться далі й кінчаються щойно по святі Петра і Павла. Але навіть ще пізніше в атраментовій[2]2
  чорнильній (Тут і далі у виносках примітки упорядника інтернетної публікації, крім тих, що позначені як примітки авторки).


[Закрыть] темені розіскреного зорями неба час-до-часу пропливає запізнілий бальон, або несподівано десь вибухає забутий фоґет.

Зрештою, в Бразилії фоґети мають застосування при кожній радісній нагоді: чи то хтось скінчив велику роботу, чи виграв якусь поважну справу, чи то мав щастя в льотерії – завжди дає знати про це фоґетами. Навіть урочисті релігійні процесії супроводжуються шкварчанням і тріскотнею штучних вогнів. А про людей, які хваляться, чи хвастаються чимсь, кажуть: «О, цей робить празник і вистрілює фоґети!»

Так, отже, це було якраз двадцять другого червня, себто, за два дні перед св. Іваном.

Ласкаве сонце, зробивши вже більшу половину призначеного йому на цей день шляху, сіло собі відпочити, немов на величезній зеленій тарілці, на крислатій короні піньора*, що ріс на подвір’ї землеміра Сокола. Воно подивилося на дах просторого дерев’яного будинку, який виходив одними дверима на вулицю, а другими на широке подвір’я, заглянуло в далекий кут, де стояла дивна, сплетена з тростини хатка, а нарешті помаленьку просунуло голову у відкриті двері шопи[3]3
  комори


[Закрыть] і зачудувалося: це було насправді гарне!.. В шопі, де лежали дрова, сокира, лопати, пилка, пачки і всякі такі інші речі, сьогодні було щось нове, і сонце зупинилося, щоб на нього подивитися.

Але чотирнадцятилітній Данко навіть не зауважив присутности небесного гостя, бо він майже з побожністю дивився на молодого індіянина Арасі, котрий кінчав свою клопітливу двотижневу роботу, прикріплюючи останні тоші* до великого бальона. Складна паперова споруда висіла причеплена за вершок до цвяха посередині шопи і представляла собою подобу корабля, окруженого шістьма маленькими човниками.

Данкові аж дух забивало, коли він уявляв собі завтрашній вечір. Це мусить бути чудово, коли вони підпалять всі сім тош, і бальон попливе вгору, як ціле велике сузір’я!..

– Знаєш, Арасі, – сказав він уголос, – я думаю, що в цілому Санто Антоніо не буде такого чудового бальона, як наш.

Індіянин зневажливо скривився:

– В Санто Антоніо? Такого бальона ніхто не зробить в цілій Бразилії, не то що в нашому бідному Санто Антоніо!.. Як ти думаєш, скільки б мені дав за нього сеньор Педро, щоб пустити його на свої іменини?

– О, сеньор Педро дав би тобі напевне цілих сто круйзерів*, коли не більше... І ти, Арасі, навіть можеш зробити йому такий один на продаж...

Темне обличчя Арасі потемніло ще більше, і він злобно сказав:

– Для нього не зроблю такого і за тисячу крузейрів*! Нехай йому рудий Жорже робить!..

На цю розмову, ледве переставляючи ноги і тяжко спираючись на палицю, до шопи всунувся згорблений Коарасіаба – дід Арасі. В глибоких зморшках його обличчя засів вираз гострого болю, що його відчував старий при кожному пересуванню своїх хворих ніг.

– Води в хаті нема, дров нема, а тебе не можна докликатися, – сказав він з докором по-індіянськи до Арасі.

Хоч докір не стосувався до нього, Данко відчув себе винним.

– Ти голодний, Коарасіабо? – спитав він також по-індіянськи з нотками турботи в голосі.

– Ні, – відповів Коарасіаба, – я не голодний, але я хочу пити.

– То принести тобі пива, чи зварити шімарону*?

– Шімарону. Нехай Арасі піде зварить.

– О, Коарасіабо, адже я скоріше це зроблю на спірті! Прошу тебе, нехай Арасі кінчає!..

З цими словами Данко побіг до хати, а старий індіянин сумно і ласкаво подивився йому вслід.

Арасі, здається, навіть не чув того, що говорив дід, і продовжував далі свою роботу. Коарасіаба, постогнуючи, сів на землю і сердито забурмотів до внука:

– Такий великий, а дурніший від малого індіанського хлопця... Тільки й знаєш, що пити горілку та ліпити ці дурні паперові мішки... Ех!.. Ліпи, ліпи... Може вітер занесе котрого в Долину Іґурей і покаже племени, чого навчився його морубішаба* серед білих... Будуть радіти ґваянці, ох, будуть радіти!..

Арасі нетерпеливо повів плечима:

– Ти, діду, знову зачинаєш своєї? – спитав гостро по-портуґальськи. – І щодня те саме, і щодня те саме, аж обридло!.. Барбарідаде*!..

– Замовчи, нікчемний! – обурено стукнув у землю ціпком Коарасіаба. – Коли б я мав силу, або коли б на цій землі мали силу закони ґваянців, я б не говорив стільки! Я б тебе навчив шанувати накази старших!..

Але Арасі зовсім не злякався. Він тільки відступив трохи далі, щоб дід, бува, не досягнув його своїм ціпком, і зухвало заговорив:

– І це вже знаю! І це вже чув сто разів! Знаю навіть наперед, що ще скажеш, бо ти зовсім, як папуґа, як твій Рріко, завчив ті самі слова і повторюєш їх день-у-день: насамперед, пригадаєш, як Убіражара обдурив вас, дикунів, дурною коробкою сірників, як нас скинули зі Скелі Невороття, а скінчиш тим, що Данко, білий малий хлопець, може служити мені, дорослому, законному морубішабі, прикладом.

– Так, так... – спробував увірвати потік слів внука Коарасіаба.

– Та певно, що «так, так», – перекривив діда Арасі. – І тут як папуґа: «Так, так!» Згадай ще, що Данко вивчив нашу мову, а я не хочу нею говорити, що Данко знає звичаї нашого племени, а я їх не хочу вчити, що...

Арасі не скінчив, бо розгніваний Коарасіаба кинув своїм ціпком, як списом, і потрапив у груди внука. Арасі ойкнув, схопив ціпок і викинув його геть на двір.

– Так, так! – закричав старий. – Я тобі щодня це нагадуватиму! Данко може і серед тапуїтіньґів* бути великим чоловіком, але він воліє рубати дрова на своїй батьківщині! Він любить своє плем’я! Він пишається ним! Він і вдень і вночі тільки й мріє про поворот до своїх! Данко, оцей молодий білий хлопець!.. А ти?..

– Що я? – злісно відповів Арасі. – Я також волію рубати дрова у своїй батьківщині, як бути великим чоловіком серед дикунів!

– Ґваянці не є дикунами! – зі сльозами безсилої люті закричав Коарасіаба.

– Не є дикунами?! – вдав здивованого Арасі, намагаючись якнайболючіше дошкулити дідові. – А чому ж дали себе обдурити сірниками? А Скеля Невороття не дикунство? А муссурана* не дикунство? Данко може пишатися своїм племенем, а я своїм – ні! Мене й досі дражнять дикуном і людожером!..

– Коли б вернувся в Долину Іґурей – тебе б ніхто не наважився дражнити!

– Не хочу! Недавно ще я годився вернутися...

– За скарби...

– Так, за скарби! Тепер уже не вернуся і за скарби! Не хочу бути вождем дикунів! Ліпше я буду просто бразилійцем.

Розмову увірвав Данко, котрий уже вспів заварити чайничок води. Він привик до того, що Арасі завжди сварився з дідом, а тому і не здивувався, коли застав обох, аж тремтячих від злости. Тільки мовчки підняв ціпок і поклав коло Коарасіаби.

Суперечка, як і завжди, при появі сторонніх людей вщухла, і Данко заходився коло шімарону*. Виполокав кую* – щось ніби невеличке горнятко, зроблене зі шкірки дикого гарбузика і для міцности обведеного по краях залізним кільцем. Всипав до куї зеленого порошку зі стертого листя герви мате*, вставив до середини залізний цибушок, подібний до файки, залляв це окропом і, взявши кінець цибушка до уст, кілька разів потягнув гіркуватий і клейкуватий напій. Правду сказавши, Данко шімарону не любив і навіть не розумів тих людей, котрі могли його смоктати годинами. Але це був звичай, і хлопець мусів його шанувати. А звичай велів першу кую господареві, чи господині випивати самим, а потім власноручно доливати кую і подавати гостеві. Гість, випивши другу кую, наливав окропу і подавав її далі, поки вона знову не опинялася в руках господаря. Пиття шімарону тривало інколи годинами, створюючи особливо миролюбний, спокійний настрій. Тому і Коарасіаба, відчувши у своїх руках теплоту куї, відразу забув про свою суперечку з внуком і почав вдоволено затягатися гарячим шімароном.

В шопі запанувала мовчанка. Данко, сповнивши свій обов’язок, обходив з усіх сторін бальон, оглядаючи ще раз знайомі уже йому деталі. Арасі з байдужим виглядом присів коло діда, чекаючи своєї черги на кую.

Сонце, очевидно розгніване сваркою між дідом і непочитальним внуком, сповзло з вершка піньора і скоренько покотилося по небу вниз. Від близьких річок стало повівати вогким вітром. Ніч знову мала бути холодною, бо ж червень в Бразилії належить до найхолодніших місяців року. Дні, правда, здебільша стоять теплі, навіть гарячі, зате вночі температура нерідко падає до нуля, і під ранок на траві й деревах, немов шорсткий білий кожушок, наростає іней.

Ледве Арасі скінчив свою кую шімарону, як перед фірткою хтось заплескав у долоні. Данко виглянув зі шопи і побачив свого однолітка і недавнього товариша по школі, завжди веселого і жвавого муринчука[4]4
  Мурин – чорношкіра людина африканського походження (синонім слова «негр»). Муринчук, відповідно, – чорношкіра дитина.


[Закрыть] Бенедіто.

– Данку, – гукнув муринчук, – ходи скоро!.. Подивимося, які фоґети має Самір. Сьогодні йому привезли кілька пачок, і він вистрілюватиме на показ. Ходи!..

Данко завагався. Йому дуже кортіло подивитися на фоґети, але тато, що мав незабаром повернутися додому, міг загніватися, заставши хату порожньою.

– Ходи! – підштовхнув його Арасі. – Дід скаже твоєму татові, що ми зараз вернемося. Треба ж подивитися: це буде дуже цікаво!..

– Хіба що не надовго, – рішився Данко. – Коарасіабо, ось тут є ключ від дому. Коли тато повернеться, скажеш йому, що я коло Саміра.

З тими словами він передав Коарасіабі ключ від мешкання і попростував з Арасі до турка Саміра, склеп[5]5
  Тут слово «склеп» застосовано у польському значенні (sklep), тобто означає крамницю, а не спорудження на кладовищі для поховання мерців.


[Закрыть] якого містився у самій середині містечка.

Коли всі троє прибули на місце, застали там уже великий натовп. Майже все містечко Санто Антоніо висипало зі своїх домів і заповнило велику площу перед склепом.

Приземистий, грубий Самір розкладав довкола сабе найрізноманітніші фоґети, увихався на всі боки, крутив своєю круглою сиво-кучерявою головою, розмахував руками, присідав, робив смішні ґримаси і кричав на ціле горло:

– Високоповажні пані й панове, дорогі мої клієнти! Знайте, що старий Самір найкраще обслуговує своїх клієнтів! Знайте, що в склепі Саміра ви завжди знайдете те, чого лише забажає ваша душа! А чого потрібно найбільше доброму бразилійцеві перед Сан Жвоном і Сан Педром? Йому потрібні фоґети і бомби! І хто б вас цим забезпечив, коли б не було вашого старого Саміра? Ніхто! І як би ви святкували без бомб і фоґетів? Ніяк! Але старий Самір не полінувався і поїхав сам до Сан Павло, щоб замовити для вас найкращі, найдешевші і найновіші фоґети і бомби, які тільки є в цілій Бразилії! Я вам привіз правдиві чуда піротехніки*! Знаєте, що це таке піротехніка? Це – дуже поважна наука, яка виготовляє бомби і фоґети... Думаєте, що це легко – привезти фоґети до Санто Антоніо? О, це зовсім не так легко! Три тягарових авта поламалися в дорозі, полопали всі опони[6]6
  гумові шини


[Закрыть], і я тепер мушу за це все платити! Але Самір ніколи не числиться з втратами, коли треба задовольнити своїх покупців! Я багато стратив і страчу ще, аби тільки зробити вам приємність! От тут лежить переді мною різних чуд піротехніки на тисячу крузейрів, і я їх вистріляю всі! А ви, дорогі мої клієнти, подивитесь на них, а потім собі виберете такі, які вам сподобаються! Спішіться з купівлею! Фоґетів і бомб тепер продукують дуже мало, і я їх маю в обмеженій кількості!..

В натовпі сміялися і кепкували, бо ж в цілому Санто Антоніо було відомо, що хитрий Самір кожного року на бомбах і фоґетах заробляє великі гроші.

– Ну, ті фоґети, які ти досі вистріляв, не варті нічого! – крикнув хтось, а всі присутні зареготалися.

– А правда: Самір передчасно робить празник і вистрілює фоґети! – додав хтось другий.

– Ага, ага! – підхопили треті. – А ми будемо платити навіть і за те, що цей хитрий турок зараз нам говорить!..

– Та не хвались бо, Саміре, а показуй вже раз!..

– Показувати? – жваво крутнувся Самір. – Чому ні? Ось маєте перший фоґет. Це – небесна ракета. Запалюється без вогню. Треба тільки потягнути за цей шнурок і...

Почувся як би рушничний постріл, і велика вогнена куля звилася високо під хмари, залишаючи по собі широкий вогнистий слід. Досягти великої висоти, куля тріснула і розсипалася на тисячі іскор.

Ракета сподобалася:.

– Пушшя*, яке гарне!

– Давай ще!..1

– Ще? – весело обізвався Самір. – Чому ні? Зараз буде ще... О, тут є Данко!.. Ходи сюди ближче!.. Візьми оцей дріт, бачиш? Тримай за кінець. Тримай, не бійся, воно не пече... А тепер що робимо? Тепер беремо сірника і підпалюємо другий кінець отак-о!..

Кінець дрота, обліплений якоюсь ствердлою сіруватою масою, розжарювався від прикладеного сірника, поки не спалахнув сліпучим, білим вогнем. Вогонь голосно зашипів і почав розкидати довкола себе цілий водограй таких самих сліпучо-яскравих білих бризків.

Присутні дивилися з цікавістю, аж поки вогонь не погас, але тоді загукали:

– Це вже старе!..

– Це ми вже бачили!..

Та Самір не дав себе збити з пантелику:

– Певно, що бачили, – крикнув він. – Це ж вогонь Сан Жвона! Без нього ніяк не можна обійтись... А от цього ви ще не бачили!..

З тими словами турок витягнув велику, як качалка, рурку, з якої висів шнурок. Самір показав її людям, а тоді став в урочисту позу і з усієї сили смикнув за шнурок. Фоґет зашипів і спочатку бухнув полум’ям, викидаючи з себе велику червону кулю. Куля підлетіла вгору, голосно тріснула, випустивши зі себе три менших зелених кулі, котрі, піднявшись ще вище, тріснули й собі. Але на їхнє місце з рурки вилетіла вже помаранчева куля, яка, як і попередня, підлетіла вгору, тріснула і розпалася на три менших червоних. Вслід за помаранчевою вилетіла зелена куля, тріснула і розпалася на три помаранчевих.

Натовп заревів від захоплення і сколихнув вечірню тишу бурею оплесків:

– Барбарідаде! Оце так!.. Це неймовірне!..

Самір захопився фоґетами, здається, ще більше, як глядачі, і вистрілював їх один по одному. Були вони різні-прерізні, і треба би списати цілу велику книжку, щоб розказати про ті всі «чуда піротехніки», свідками яких були мешканці маленького Санто Антоніо.

Надворі тимчасом стемніло. Стиха шуміла ріка Іваї, впадаючи в ріку Парану, і над ними вже стояв густий туман. В подвір’ї все більше відчувався вогкий холод. Але натовп не помічав ні ночі, що насунулась так скоро, ні холоду, а все вимагав нових фоґетів. Самір вистріляв уже всі ті, що їх призначив на показ, і присягався, що більше не може брати з запасу, призначеного для клієнтів. Але люди не розходилися. Багато з них уже вспіло піти до склепу і накупити в жінки Саміра цілі оберемки «чуд піротехніки», частину яких вистрілювали зараз таки перед склепом. При тому пили пиво і перекусували.

Нарешті Самір вийняв з кишені цілу жменю якихось предметів, подібних до горішків і закричав:

– А тепер, панове, будемо трохи танцювати! Подивіться: це – невеличкі, але вельми сердиті комахи, які ловлять людей за ноги і тому називається буска-пе[7]7
  «Буска-пе» – ловити ноги. (Примітка авторки).


[Закрыть]. Уважайте ж добре!..

З тими словами Самір тернув один такий горішок об дерев’яну підошву свого капця і кинув його на землю. Буска-пе засичав, спалахнув жаринкою і підкотився до ніг Арасі, котрий стояв найближче. Індіянин відступив трохи набік, щоб дати жаринці дорогу. Але буска-пе немов тільки того й чекало: як живе сотворіння, воно раптом скочило до ніг Арасі і тріснуло з такою силою, як би лопла опона на авті. Від несподіванки й переляку Арасі зробив чисто малп’ячий[8]8
  Малпа – те ж саме що мавпа, дещо застарілий варіант цього слова.


[Закрыть] стрибок, якому б позаздрив кожний цирковий акробат, і мало не збив з ніг Саміра. У відповідь буска-пе скочив на індіянина з подвійною злістю і тріснув з подвійною силою. Уже перелякавшись не на жарт, Арасі кинувся тікати, але буска-пе не можна було ні уминути, ні обігнати: він блискавично кидався втікачеві до ніг і глушив все довкола розриваючими вуха вибухами. В натовпі знявся страшний регіт. Реготався і Данко, дивлячись, як переляканий Арасі кидався то туди, то сюди і робив смішні викрутаси ногами, стараючись відчепитися від атакуючого його вогника. А буска-пе ганявся за ним по цілій площі і тріскав за кожним скоком, поки нарешті, вибухнувши зі звуком розірваної бомби, погас.

А Самір тимчасом пустив уже другу кульку, а за нею третю і четверту... Буска-пе, зовсім не звертаючи уваги на тих, хто стояв нерухомо, почали ганятися по всій площі за тими, хто втікав. Рух повітря підхоплював їх і немов прив’язував до втікаючих ніг. І чим скоріше люди тікали, тим скоріше гналися за ними вогнені кульки, тим вище скакали і тим голосніше вибухали.

Вся площа тряслася від крику, реготу і біганини. Заатаковані сердитими буска-пе, підскакували, тікали, зачіпалися за вмисне підставлені ноги і падали, валячи одночасно і других на землю. Качалися по землі і дриґали ногами від сміху. Ті, що стояли далі від небезпеки, присідали від реготу, тримаючись за боки. В багатьох димілися пропалені штани, а на голих ногах повискакували пухирі від попечення. Однак, ніхто не гнівався, навпаки, всім хотілося придбати й собі якнайбільшу скількість буска-пе, щоб полякати ними інших.

– Данку, – з’явився коло хлопця Арасі, котрий вже вспів отямитися від переляку, – ти маєш гроші?

– Які гроші? – здивувася Данко.

– Ну, «які»?.. Звичайні, за які можна би було купити фоґетів і буска-пе?..

– Ах! – зрозумів нарешті Данко і з жалем сказав: – Ні, грошей я не маю...

– А попросиш тата, щоб тобі дав?

Данко раптом опам’ятався: Боже, це ж тато досі напевне дома і чекає, а він за тими фоґетами забув усе на світі!..

– Чуєш? – повторив Арасі. – Попроси в тата грошей...

Данко зітхнув:

– Тато на фоґети грошей не дасть, шкода просити.

– Пушшя Такого скупого, як твій тато, треба пошукати!..

– Арасі! – відразу скипів Данко. – Не смій так ніколи про мого тата говорити! Тато зовсім не скупий! Тато тільки каже, що гріх викидати гроші на фоґети, коли в світі є стільки голодних і бідних людей. Для них тато ніколи грошей не жалує, і ти це знаєш.

– Та знаю, знаю!.. – поспішив змінити свою думку Арасі. – Тільки я все одно мушу грошей дістати.

– Де ж ти їх дістанеш?

– Треба подумати... Може, справді продати бальон?..

Данкові стало сумно, але він вдав байдужого:

– Роби, як хочеш, – відповів: – бальон твій...

– Я ще спробую піти до Саміра, або до сеньора* Педра: може возьмуть мене завтра рубати дрова?..

– І ти підеш рубати дрова, щоб заробити на фоґети?

– Певне!

– Це твоя справа, але я б так не зробив... Але, Арасі, я мушу вертатися. Тато, напевне, вже приїхав і чекає мене. Ти йдеш?

– Я ще ні.

– Ну, то тоді, чав*!

– Чав!

Приятелі розпрощалися...

Історія двох індіян

Почавши наше оповідання, нічого ми не сказали про його героїв, з якими доведеться ще багато разів зустрічатися в цій книжці. Але, коли читач буде терпеливим, то ми його познайомимо ближче і з Данком, і з старим Коарасіабою, і з Арасі, і з багатьма іншими людьми, а також пояснимо всі ті незрозумілі слова, що їх вжито в попередньому розділі.

Але, насамперед про Соняшного Волоса і про Світанка, себто, про Коарасіабу й Арасі, бо ж в перекладі з індіанської мови Коарасіаба є ніщо інше, тільки Соняшний Волос, а Арасі – Світанок.

В той день, коли розпочалася наша повість, минуло вже понад дванадцять років, як дід і внук жили в містечку Санто Антоніо. Попали вони туди цілком випадково, і коли б не падре Вісенте і не вихрищений індіянин Луїз, то і Коарасіаба і Арасі загинули б давно в бразилійських пралісах, а ми ніколи б не змогли написати оцієї повісти.

Отже, одного гарного дня падре*, себто отець Вісенте, вертаючись зі своїм провідником Луїзом зі звичайної душпастирської подорожі по розкиданих оселях в провінції Мато Ґроссо, що лежить по другий бік ріки Парана від провінції Парана, наткнулися в пралісі на вмираючого індіянина Коарасіабу, біля котрого сидів його шостилітній внук Арасі. Обоє індіяни були дикі і, якщо не втікли перед чужими людьми, то тільки тому, що не мали сили. Коарасіаба був увесь покритий ранами, які ятрилися і ропіли, а ноги його були подібні до двох почорнілих колод. Арасі був також увесь в струпах та синяках, а до того такий ослаблений голодом, такий збідований і виснажений, що навіть не сховався за стовбуром дерева, як це робив завжди, чуючи наближення звіря чи людини. Він тільки зі страхом і розпукою дивився на наближення двох чудних, на його думку, людей, що з’явилися з-за гущавини лісу і, побачивши їх, позіскакували з коней. Малому дикунові, котрий звик бачити тільки напівголих індіян, чужинці видалися дуже страшними саме тому, що були одягнені. Особливо ж страшним видався той, хто мав на собі довгу чорну одежу. Арасі не знав, що це був звичайний священичий одяг, а тому подумав, що той чоловік поріс довгою чорною шкірою.

– Не бійтеся, – сказав саме той в чорній «шкірі», – ми – ваші друзі.

Мова його була також якась дивна, і Арасі ледве її зрозумів.

А падре Вісенте, сказавши цю звичайну формулу привіту, скоренько підійшов до майже непритомного Коарасіаби, торкнувся його тут і там і звелів Луїзові принести торбу з медикаментами. Індіянин миттю виконав наказ, а тоді повернувся до коня, витягнув з другої торби кусень печеного м’яса і подав його малому Арасі.

– Їж, – сказав миролюбно. – їж. Ти, напевне, голодний.

Його Арасі розумів ліпше, ніж тамтого, «чорношкірого», і тому, що Луїз говорив зрозуміліше, і тому що смажене м’ясо промовляло само за себе.

Хлопець дійсно був дуже голодний. Він, як кіт, хижо вихопив м’ясо з рук Луїза і аж тоді сховався за дерево. Жадібно дер м’ясо гострими зубками, з тривожною цікавістю приглядаючись, що робить «чорношкірий» з його дідом.

А падре Вісенте розстелив на траві білу церету, розложив на ній свою подорожну аптечку і взявся до роботи. Вправними руками промивав рани на тілі нещасного індійця, прикладав масті, заліплював плястрами, перев’язував широкими бандажами. Хворий не протестував і мав такий вигляд, ніби вже погодився і з найгіршим, що його тільки могло спіткати. А хлопчик так зацікавився незрозумілими йому діями чужинця, як рівно ж і тими дивними предметами, які лежали на цераті, що цілком забув про всяку небезпеку. Йому було дуже смішно і дивно, що дід внаслідок таємничої «ворожби» чужинця ставав чим далі все чудніший, а нарешті виглядав так, як жрець племени у святочному уборі.

Але це ще не був кінець. Чужинець поховав розложені речі назад до торби, а тоді щось наказав тому другому. Той кинувся до коней, витягнув знову з торби якусь незнайому річ і підніс її до уст діда. Дід, на велике здивування Арасі, почав жадібно пити: видно, було щось смачне.

– Лови, малий! – почув він несподівано і побачив, як до ніг йому впав якийсь предмет, кинений старшим чужинцем.

Арасі нахилився, миттю підняв його і понюхав: пахло дуже добре, а виглядало, як гладенький бронзовий камінчик. Не довго думаючи, хлопець запхав його в уста і прийшов до переконання, що нічого смачнішого за все своє життя не їв. Навіть жирні хробачки і лялечки комах, яких він цілими днями шукав під корою дерев і вважав досі найбільшою в світі лакоминкою, не були такі смачні, як цей «камінчик».

Облизуючи солодкі уста і пильно слідкуючи за чудасіями, які виправляв «чорношкірий» з його дідом, Арасі забув усяку обережність і тому шарпнувся цілим тілом, коли відчув, що його рука міцно затиснена в чужій долоні.

– Не бійся, хлопче, – сказав Луїз, – і не думай тікати, бо загинеш в лісі. Бачиш, що твій батько (Луїз думав, що Коарасіаба – батько хлопця) хворий і не зможе тебе захистити. Ви з якого племени?

Замість відповіді Арасі закричав диким голосом, рванувся з усієї сили і мало не вихопився Луїзові з рук.

– Еге! – засміявся той. – Ти індіянин, але я теж індіянин, і від мене тобі не так легко втікти... Ну-ну, не бійся, дурний. Ми тобі нічого злого не зробимо, Я недавно був також таким дикуном, як ти, але тепер, бачиш...

– Луїзе, – увірвав священик, – переконувати хлопця будеш потім. Ми мусимо поспішати. Бери малого на коня, а я ось посаджу старого на свого і поїдемо.

– О, падре хоче йти пішки? – запротестував Луїз. – Це неможливо!.. Падре возьме хлопця на свого коня, а я... У-а-а-й!!! Ця мала бестія кусається!..

Дійсно, Арасі, відчувши, що силою він не може рівнятися зі старшим від себе індіянином, вдався по допомогу до зубів і протяв ними палець Луїза до крови. Однак, і це не помогло. Як і всякий індіянин, Луїз був дуже витривалий на біль, і тому не тільки не випустив руки хлопця, а затиснув її ще з більшою силою. Малий дикун був такий зворушливо-смішний у своїй безсилій люті, що падре Вісенте посміхнувся:

– Я вже лишу тобі честь їхати з цим малим щуриком і приїхати додому без носа, або без вуха, – сказав він, сміючись, – а я волію йти пішки... Чекай, палець треба перев’язати.

– Не треба, падре. Це дурниці. Але дійсно, як ми дамо раду з ними обома?.. О, бачите? Старий також, здається, хоче тікати!..

Дійсно, Коарасіаба, що досі лежав непорушно, відчувши велику полегшу від прикладеної до ран масти і приплив сил від скріпляючого напою, почав і собі неспокійно ворушитись і підозріло оглядатися довкола.

– Поговори з ним, – сказав священик. – Ти – індіянин, і він тебе скоріше послухає.

Луїз підійшов до Коарасіаби, тягнучи за руку хлопця, який знову почав пручатися і кричати.

– Слухай, брате, – сказав до старого, – не бійся нас. Ми тобі нічого злого не зробимо. Хочемо взяти вас до себе, поки ви обоє не видужаєте.

Коарасіаба мовчав, відвернувши голову вбік.

– Ну, чого ж ти боїшся? – спитав Луїз..– Збирайся і поїдемо. І хлопцеві накажи, щоб не втікав, бо пропаде в лісі. І ти пропадеш, коли не підеш з нами. Щоб жити в лісі, треба бути дужим, ти це знаєш.

Але Коарасіаба вдавав глухого і німого.

– Чому ж мовчиш? – почав нетерпеливитися Луїз. – Чи ти походиш з племен, де не знають закону гостинности? Але його шанують всі індіанські племена, і ми також.

Коарасіаба нарешті повернув голову і подивився з ненавистю на Луїза.

– Тапуїтіньґи зневажають цей закон, – відповів глухо. – Вони приходять до наших вогнищ, як гості, а поводяться, як злочинці. їм мало наших земель і нашого лісу: вони ще хочуть усіх індіян повернути у своїх невільників. Я не вірю тобі, бо з тобою також білий тапуя!..

Луїз обурився і здивувався одночасно:

– То ти, може, думаєш, що ми хочемо з вас поробити невільників?!! Звідки ж ти походиш, коли не знаєш, що часи змінилися? Невільництва давно нема, а білі стали нашими приятелями..

– Грабіжники не можуть бути приятелями, – твердо відповів Коарасіаба.

На це Луїз не мав чого відповідати.

– Послухай, друже, – заговорив тоді священик невправною індіянською мовою. – Коли грабіжники не можуть бути приятелями, то приятелі не можуть бути грабіжниками. А ми ж показали вже нашу приязнь, то чому нам не віриш?

Коарасіаба скинув руку священика зі свого плеча і звівся на ноги. В його чорних, похмурих очах спалахнув дикий вогонь, і він блискавичним рухом метнув у голову Луїза великий камінь, котрий невідомо коли і як опинився в його руці. Та, видно, був справді обезсилений, а перев’язана в двох місцях рука стратила свою меткість, і камінь, тільки злегка черкнувши Луїза коло вуха, впав десь за його плечима.

Луїз кинувся цілим тілом, як від удару, так і від несподіванки й обурення. Його темні очі потемніли ще більше, а на вилицях виступили тверді жовна.

– Ах, – сказав він, – то це ти так відплачуєшся за добро?! То це ти так шануєш закон гостинности?!! Прийняв допомогу від нас, їв з наших рук, а тепер кидаєш каменем?!! Добре! Ось маєш свого сина і роби собі, що хочеш.

З тими словами Луїз випустив руку хлопця і пішов до коней.

– Ходім, падре, – сказав умисне по-індіянські, – лишім цих людей на жир диким звірям. Вони не тупіси і не ґваранці, навіть не ботокуди[9]9
  Назви індіянських племен. (Примітка авторки).


[Закрыть]. Вони, видно, походять з племен, які називаються «невдячні дурні». З ними нема що говорити. Ходім!..

– Ти, Луїзе, справді хочеш їх лишити? – спитав священик по-портуґальськи.

– Хай падре не звертає на них уваги і сідає на коня, – відповів Луїз. – Зараз побачимо, що з того вийде...

Падре Вісенте послухав поради і пішов за провідником, навіть не глянувши на Коарасіабу.

Але розрахунок Луїза був правильний. Старий індіянин аж тепер зрозумів, що цих двоє вершників не мали проти нього злих намірів. Він відчув стид за свій невдячний вчинок, а заувага молодого індіянина, що він, Коарасіаба, гірший від ботокуда, обпалила його, немов вогнем. До того ж зрозумів, що справді без сторонньої помочі він загине в лісі.

– Куди ж ви тримаєте путь? – спитав нерішуче, коли вершники вже торкнули коней острогами.

– Навіщо тобі знати? – неприязно відповів Луїз. – Наша путь лежить до нашої оселі, де шанують гостей й де ніхто не кидає в голову камінням за допомогу й їжу...

Коні рушили.

– Стривайте! – скрикнув індіянин. – Я не маю при собі стріли, щоб дати її білому переломити над своєю головою, і не можу подарувати йому шкір зонсів*, або намиста на знак дружби. Але я згоден відслужити вам аж через три пори великих дощів, щоб ви не називали тільки мене невдячним дурнем!..

– Ми не носимо намиста, – відповів Луїз, – і нікому не ламаємо стріл над головою. А добро робимо не для того, щоб нам за нього платили працею. Коли хочеш, можеш їхати з нами і будеш нашим гостем, поки не одужаєш і зможеш дійти, куди йшов. А не хочеш – лишайся онсам* на вечерю...

Коарасіаба завагався, але, бачучи, що чужинці таки їдуть, врешті рішився:

– Добре, – сказав нарешті, – я поїду з вами. Арасі, де ти?