Текст книги "Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)

Так минали роки... Індіяни множилися, а Тупан жив серед них, як морубішаба. Але, коли індіян намножилося вже багато, вони почали сваритися між собою за місця полювання і стали вбивати один одного. Тупан розгнівався і сказав їм, що вони не сміють того робити. А індіяни відповіли: «Хіба ж ти не бачиш, Тупане, що нам тісно? Зроби так, щоб для всіх вистачило місця на полювання». І сказав тоді Тупан: «Добре, я зроблю так, що всім вам буде досить місця...» А тоді нагнав на землю всі дощові хмари, завернув назад у ріках воду і викинув на сушу море. Настав Великий Потоп, у котрому погинули майже всі індіяни, і тільки частина з них, що допливла до високих гір, урятувалася. Серед них були ґваянці.

Багато милуло днів, а індіяни мусіли сидіти в голоді на вершках гір, чекаючи смерти. І от тоді вони вирішили просити у різних богів рятунку: одні перепрошували Тупана, другі просили рятунку в Жассі, а ґваянці звернулися до Коарасі. Але Тупан не відгукнувся на молитви, бо був гнівний на індіян. Жассі не міг чути прохань, бо індіяни зверталися до нього вдень, коли Жассі йшов спати, а, коли Жассі виходив на небо, то була ніч, і тоді спали індіяни. І тільки одне Коарасі послухало ґваянців: почало гріти з усіх сил і випивати воду, а до того ще й прислало на поміч індіянам священих птиць – Саракур. Саракури приносили в дзьобах великі кошики, повні землі, і засипували водну глибінь. Так урятувалися ґваянці і ще трохи індіян з інших племен.

Коли вони зійшли з гір, то вже на землі було багато місця, але від того не було краще, бо всі звірі потопилися, а Тупан не схотів зробити інших. Тоді індіяни самі заходилися виробляти звірів з попелу і глини. Звичайно, люди не були такі мудрі, як Тупан, і спочатку у них виходили такі тварини, що їх не можна було їсти або й такі, що шкодили індіянам. Потім, правда, індіяни вже навчилися робити самих корисних звірів, але шкідливі дуже розмножилися і множаться по цей день...

Від того часу, як ґваянці вибрали собі за опікуна Коарасі, Коарасі полюбило наше плем’я і на знак дружби подарувало морубішабі клейноди влади – Соняшні Клейноди. Це були акванґапе і арауе, зроблені зі справжнього золота – з пір’я священних птиць Саракур, які вістують схід Коарасі і відпроваджують його на спочинок. І вправило Коарасі в обидва клейноди два великих камені, які блищали так, як саме Коарасі, і мінилися всіми фарбами веселки. Той камінь, що є в акванґапе і приходиться якраз над чолом, називається Оком Коарасі і надає розуму та прозірливости всім морубішабам, котрі вдягають акванґапе на голову. Камінь, вправлений в арауе, називаєтеся Кулаком Коарасі і надає всім морубішабам сили в руках та сприяє зміцненню їхньої влади в племени. Окрім тих двох великих каменів, в акванґапе є багато синіх каменів, а від Кулака Коарасі звисають двадцять чотири золотих ланцюжки, на кінцях яких прикріплено червоні камені, кожний завбільшки, як великий біб.

Такі є Соняшні Клейноди.

Пізніше, коли за часів повстання племен тамойосів тапуїтіньґи бачили ці клейноди, вони казали, що наші арауе і акванґапе походять з земель Мая... Дурні тапуїтіньґи! Адже у нас і найменший хлопець знає, що Соняшні Клейноди є даром Сонця, що сині камені – це уламки неба, а червоні – застиглі краплини крови бога тьми Сасіз пробитої долоні. Було також багато серед тапуїтіньґів, охочих виміняти Соняшні Клейноди за круглі, блискучі гроші, за тканини, або навіть за намиста чи дзеркальця, але ґваянці не хотіли: всі бо знали, що в Соняшних Клейнодах захована велика сила, яка приведе колись до панування ґваянців над іншими племенами.

Арауе й акванґапе були знані далеко у всіх сторонах. Морубішаби, піяґи й прості індіяни з інших племен приходили з далеких околиць, щоб поклонитися нашим клейнодам. Хто торкнувся їх – ставав мудрим, сильним і бистрим, а, коли хворий торкався їх – то уздоровлювався.

І було багато воєн через Соняшні Клейноди. Були заздрісні через них і тупіси, але особливо тапуяси. Підлі, дурні, нікчемні тапуяси!.. Вони думали, що, коли здобудуть клейноди, то стануть такими, як ми, ґваянці, вибранці Коарасі!.. Але тапуяси ніколи навіть не торкнулися Соняшних Клейнодів, а натомість поселили в наших серцях глибоку ненависть до себе, таку ненависть, якої не забуде навіть останній з роду ґваянців. Всі племена тупісів ненавидять тапуясів, але найбільше їх ненавидять ґваянці. Ми не знаємо, що це таке – мир з тапуясами. Ми вбиваємо і нищимо їх скрізь, де тільки зустрічаємо...

Так от, бачиш, було багато воєн через клейноди. Але ні разу не вдалося нікому відбити з наших рук ні акванґапе, ні арауе. Горстка найвідданіших і найсильніших ґваянців завжди виводила морубішабу з клейнодами в безпечне місце, а плем’я ґваянців, не дивлячись на постійні втрати у боях, відроджувалося скоро знову.

Морубішаби племени ґваянців мали на грудях оцей знак Коарасі і завжди називалися соняшними іменами: Ранкова Зоря, Сонце, Саракура, Світанок, Ранок, або, от, як я, Соняшний Волос. Кожний ґваянець мав у давнину по кілька жінок, а дівчата інших племен були горді, коли їх купували собі за жінок мужі племени, яким рядила Соняшна Династія. І хоч постійні війни не давали нашому племені розростись так, як іншим племенам, але ґваянці все були серед інших племен тим, чим є маленьке сонце супроти великої землі...

І так було, поки з-за Великої Води не припливли білі тапуяси. Багато кривди зазнали від них всі індіанські племена, але ще більше зазнали її наші предки. Бо нас не тільки ловили в рабство, як інших, не тільки забирали наші землі, як у інших племен, а й полювали за нашими клейнодами.

Тому, коли великий вождь Аімбіре кинув бойовий клич до всіх індіанських племен, то в першу чергу під його араує приєднались роди ґваянців.

Ти правду сказав, Данку, що була велика війна... О, такої війни ще не бачила наша земля!.. Як бурхливі води ріки після дощу зносять всяке сміття, так індіяни змітали на своєму шляху всі сліди перебування білих тапуясів. Тапуїтіньґи тікали, або гинули, а їхні невільники-індіяни, приєднувалися до вождя Аімбіре і збільшували його війська.

Так прийшли над Піратінінтґу. Але тут довідались, що проти тамойосів стали племена ґваяназців під проводом зрадника Тибіріси. Аімбіре не сподівався такого від індіян, а тому скликав на нараду всіх морубішаб і старших мужів племени. Соняшні Клейноди тоді носив хоробрий Ґварасе . І от на нараді Аімбіре поставив до Ґварасе вимогу: віддати йому Соняшні Клейноди. «Мені, – сказав Аімбіре, – тепер потрібний великий розум і сила, інакше я не переможу Тибіріси. В Тибіріси багато війська». Ґварасе спротивився: «Соняшні Клейноди можуть носити тільки морубішаби ґваянців. Коли ти не відчуваєш сили, то віддай мені провід, і я переможу Тибірісу!» На ці слова Аімбіре запалав страшним гнівом: «Я можу забити тебе, Ґварасе!.. Я досі йшов на чолі походу, я керував війною, і я мушу мати клейноди, рівні своїй гідності. Запам’ятай, що клейноди робляться для морубішаби, а не морубішаба для клейнодів! І ти не можеш зробитися великим морубішабою тільки через те, що маєш клейноди! Акванґапе робиться для голови, а не голова для акванґапе! Арауе робиться для рук, а не руки для арауе! Коли я звелю відрубати тобі руки і голову, то й Соняшні Клейноди з тебе морубішаби не зроблять!» На це Ґварасе відповів: «Твоя правда, Аімбіре: акванґапе робиться для голови, а арауе для рук морубішаби. Ґваянців є мало, а тамойосів багато. Але голова також мала. Ґваянці є головою всіх племен, а ви, тамойоси, є тільки плечами і ногами. Тому не личить, щоб Око Сонця було на плечах, а Кулак Сонця тримали ноги. Віддай мені, як голові і рукам всіх індіанських племен, владу, о Аімбіре, і ми переможемо ґваяназців!»

Між обома морубішабами загорілася сварка і напевне скінчилася б смертю одного з них, коли б в цей момент не донесено, що Тибіріса вдарив на тамойосів.

Тибіріса мав значно менше сил, як Аімбіре, але через те, що сварка між вождями і їхніми прихильниками перенеслася аж до простих вояків, навіть до жінок і дітей, Аімбіре програв. Після кількох днів тяжкої битви з ґваяназцями, після внутрішніх заколотів між тамойосами, ґваянцями і карібокасами, Аімбіре мусів утікати, а ґваянці, загнівані за зневагу їхнього морубішаби, відділилися від тамойосів і пішли в іншу сторону.

Довго, довго йшли ґваянці, забираючись все далі в ліси, все далі від тих доріг, якими вже ходили білі, аж поки не зупинилися, як ти казав, у горах Апукарани. Там поділилися на окремі племена і почали розселюватися так, щоб всім вистачило місця на полювання, і на будову окремих осель, і на поля під мандьоку[53]53
  Мандьока – рослина з грубими крохмалистими коріннями, з якої виготовляють муку і напої. (Примітка авторки).


[Закрыть], солодку картоплю і кукурудзу. Кожним племенем правив окремий вождь, але всі вони підлягали головному морубішабі Ґварасе. Одне плем’я відбилося досить далеко і зайшло над річку Тібажі, де зустріло тапуясів-ботокудів. Вони жили тут уже давно, ще від Потопу, коли їх велика хвиля занесла сюди і вихлюпнула на гори. Звичайно, ґваянці, вибрані нащадки Коарасі, не могли стерпіти сусідства брудних пуру[54]54
  Пуру – людожери.


[Закрыть], і так довго нападали на них, поки нарешті ботокуди, котрі не згинули в боях, забралися геть, лишивши землі для ґваянців. Тоді ніхто не знав, що нащадкам войовничого племени доведеться ще раз зустрінутися з нащадками ботокудів...

Довго і щасливо правив Ґварасе розкиданими по різних околицях родинами ґваянців. Час-до-часу він розсилав у всі кінці гінців, щоб скликати вождів на нараду, або гостину. І всі приходили здалека, і всі радилися і гостилися, всі шанували накази великого морубішаби.

Але коли до Ґварасе почала навідуватись Мараґіґана – передвісниця смерти, великий морубішаба оголосив свою останню волю, призначивши одного зі своіх трьох синів на спадкоємця Соняшних Клейнодів.

Та по смерти батька двоє других не погодились з його рішенням і почали оспорювати право на клейноди і на велике морубішабство, зламавши вперше в історії ґваянців закони племени. І з того почалися нещастя. По сварці й битвах Соняшні Клейноди забрав другий син, а той, кому їх призначив батько, мусів тікати. Від’їжджаючи, він прокляв своїх братів і сказав, що з цього дня Соняшні Клейноди будуть джерелом нещастя для кожного неправного властителя, так, як досі були джерелом сили й успіхів. Та ще сказав, що Соняшні Клейноди колись на довго пропадуть з племени, а над ґваянцями візьмуть верх ботокуди. І так сталося...

За трьома синами морубішаби Ґварасе ґваянці поділилися на три окремих королівства. Один рід, отой, що пішов за законними нащадками, вимандрував з апукаранських гір і оселився аж над берегом Парани. Інші два роди жили у постійній війні, а клейноди щокілька тижнів опинялися то в одних, то в других руках. Незабаром обидва брати загинули, але тоді за клейноди почали битися їхні діти, а потім онуки. Таємниця клейнодів дійшла й до білих, і щойно тоді племена відчули весь тягар киненого прокляття. На ґваянців нападали білі, нападали мамелуки, нападали й інші індіянські племена, бо всі хотіли дістати дорогоцінні клейноди у свої руки. Багато ґваянців гинуло в боях, багато попадало в рабство. Нащадки Коарасі забули про спокійне життя, про полювання, про оброблювання землі, про сон, про відпочинок. Вони не будували осель і не жили на одному місці, а постійно кочували, як ті найбільше упосліджені племена, що їх називають тремембе*. І хоч нікому так і не вдалося ні разу викрасти від ґваянців ні Ока, ні Кулака Коарасі, але й морубішаби ними недовго тішилися: кожний з них гинув від стріл своїх противників.

І так тривало довго...

Обидва ворогуючі племена, тікаючи від переслідувань то туди, то сюди, нарешті прибули різними дорогами до вод великої Ґваїри[55]55
  Ґваїра – водоспад на ріці Парана, одночасно великий острів, на тій ріці і одночасно назва місцевости. ІІо-портуґальськи «Сете Кедас», себто, «Сім східців», що їх має водоспад. В місцевости Ґваїра в старі часи були великі копальні золота. (Примітка авторки).


[Закрыть], туди, де води Пікірі впадають у води Парани. Там, на своє велике здивування, застали вони третє плем’я ґваянців, що його морубішаба мав законне право до клейнодів. Цей морубішаба називався так, як і я, – Коарасіаба і був дідом моїх багатьох дідів. І це третє плем’я зазнало багато лиха від білих і тікало так довго, поки не зустріло білих піяґ, таких, як падре Вісенте. Піяґи були добрі для індіян, і коли дід моїх дідів Коарасіаба здався під їхню опіку, його плем’я зазнало спокою і зажило тихим життям. Так що коли до Ґваїри прибули два других племена, вони застали там укріплену оселю й оброблені поля. Піяґи, довідавшись про дивну долю трьох племен, прийняли новоприбулих радо, дозволили їм поселитися коло себе і наказали усім помиритися, а Соняшні Клейноди сховати і забути про них, поки не настануть кращі часи. Ґваянці послухали доброї ради і так зробили.

Відтоді настав у племени мир. Ґваянці жили на одному місці, обробляли багато землі, завели у себе коні, корови, свині та різну працю. Вони навчилися від білих піяґ багато такого, чого не вміли раніше, а потім почали молитися до білого Тупана.

І було тоді добре, ботапуїньґи і мамелуки не важились нападати на ґваянців, а, коли нападали, то гинули самі, але ніколи не поверталися зі здобиччю.

Та, чим далі, то частіше навідувались до Ґваїри тапуїтіньґи, бо довідалися, що там у землі є багато дорогоцінних каменів, а в ріках є діаманти. Індіянам все те не було потрібне, бо ні одного ні другого ніхто не міг їсти, ні зужити на щось. Але тапуїтіньґи за один діамант, за кусничок цієї ствердлої води, або за жменю каменів давали багато різник речей, а навіть убивали один одного на смерть. Вони цілими місяцями могли бродити по пояс у воді річок, а нарешті гинули від голоду, від хворіб, або від рук інших шукачів. Білі піяґи казали, що камені та діяманти – це велике нещастя для людей, а тому наказували їх збирати і ховати від тапуїньґів. Індіяни слухали піяґ, і те, що знаходили, приносили й віддавали своїм покровителям. А піяґи складали те все до ями, прикритої великим каменем.

Але, видно, тапуїтіньґи дізналися, що ґваянці мають багато прихованих каменів і діямантів, бо одного разу на оселю напало велике військо, і тільки з великим трудом і втратами нашим предкам вдалося оборонитися. Один піяґа тоді упав забитий, а з ним і багато ґваянців. Тапуїтіньґи відступили, але незабаром напали вдруге з ще більшою силою, а потім ще, і ще... Там, де були оброблені поля, лишилася сама втоптана земля. Замість оселі – лишилися самі згарища. Згоріла навіть тупан-ока* де ґваянці молилися до білого Тупана, а з самого племені лишилася ледве половина. І тоді білий піяґа наказав решті переселитися в інше місце, де було безпечніше. Вирішили перейти на острів Ґваїра, що лежить серед вод Парани. Поробили тратви[56]56
  Тратва – пліт.


[Закрыть], щоб було на чому перевезти худобу і речі, і помалу перевезли те все на острів. Там поселилися. Вибудували нову табу[57]57
  Таба – оселя. (Примітка авторки).


[Закрыть], вибудували тупан-оку, обгородилися міцним частоколом, а до того ще й пізніше висипали великий вал. Тапуїтіньґам уже не можна було так легко напасти на ґваянців, бо їх з трьох боків охороняла вода, а з четвертого – висока стіна, зложена з грубих колод і брил каміння. Тяжко працювали ґваянці, укріплюючи своє селище і розчищаючи землю під нову господарку. Вони рубали і палили ліси, носили важке каміння і колоди та робили все можливе, щоб забезпечитися і перед ворогом і перед голодом. Окрім того, піяґа наказав рити під тупан-окою велике підземелля. Коли почали його рити – наткнулися на глибокий хід, який лишила по собі Велика Кобра[58]58
  Велика Кобра – «Кобра Ґранде» величезна потвора, яка згідно з повір’ям, живе у глибоких водах та не лишає жадної людини, з якою зустрічається, живою. «Велика Кобра», як каже повір’я, має величезні, як ліхтарі, очі і виходить на полювання вночі. (Примітка авторки).


[Закрыть], коли вилазила з-під землі на поверхню. Той хід є дуже довгий і глибокий та кінчається аж там, де вода Парани скаче через сім східців. Коли розчистили цей хід, виложили усе підземелля камінням, а найглибшу печеру, куди знесли все дорогоцінне каміння й діяманти, а разом і Соняшні Клейноди, закидали й засипали землею, так що тільки небагато людей знало, як можна туди дібратися. А ті, хто знав, зложили велику клятву, що не зрадять таємниці нікому сторонньому і самі з неї не скористають.

Так забезпечившись і обгородившись на острові, думали наші предки, що нарешті зможуть спокійно жити і працювати. Але помилилися. Ледве зібрали вони зі своєї, тяжко обробленої ріллі два врожаї, як на них знову напали тапуїтіньґи. Вони висадились високо на острові вгорі і йшли великою силою. Найбільша, найзавзятіша боротьба розгорілася коло валу, але, коли білі перейшли вал, ґваянці уже не мали можливости ні боронитися, ні тікати. Лишалося тільки вмирати. І ґваянці умирали, але так жорстоко билися, що тапуїтіньґи в останній момент не витримали і подалися назад. Наші предки відперли їх рештками своїх сил у глиб острова, а тоді вернулися назад і почали радитися. Вони бачили, що другого наступу білих, котрих іще лишилося багато, не здержать, і тому вирішили залишити острів і перейти вночі на другий берег Парани. Кинулися шукати білого піяґу, свого покровителя і добродія, але не знайшли його ні серед живих, ні серед забитих. Видно було, що білий Тупан забрав його живого до себе.

Тупан-ока згоріла і завалилася, а під її згарищами лишилося і підземелля, і печера зі скарбами. Ґваянці не мали часу їх шукати і відкопувати, а тому лишили там, де вони були, а самі вночі на тратвах і човнах перебралися на другий беріг ріки до Великого Лісу, до Мато Ґроссо, як кажуть тепер. Було їх дуже небагато, а всі вони згодились без суперечок, щоб, замість зниклого білого піяґи, їхнім начальником став знову за старим звичаєм морубішаба Саракура – один з правнуків мудрого Ґварасе, той, що був внуком правного спадкоємця Соняшних Клейнодів. Саракура і за життя білого піяґи користувався великою пошаною серед ґваянців та один з небагатьох знав, де скриті клейноди...

Коарасіаба несподівано увірвав оповідання, зірвався на ноги і кинувся до дверей. Здивований у першу хвилину, Данко і собі побіг за старим, нічого не розуміючи.

– Арасі!.. Арасі!.. – кричав у дворі Коарасіаба. – О, ти негідний маландро, вагабундо![59]59
  Ваґабунда – пройдисвіт. (Примітка авторки).


[Закрыть] Підслухуєш?.. Ти думаєш, що я нічого не чую?!

Але ніхто не обізвався на цей крик, і нічого не зраджувало присутности підслухувача.

Коарасіаба повернувся тремтячий і схвильований.

– Бачиш, – звернувся до Данка, я ж тобі казав, що тут був Арасі!..

– Ти бачив його?

– Ні. Поки я відкрив двері – він утік. Але я напевне знаю, що він тут був і підслухував...

– Та годі тобі, Коарасіабо! Арасі зараз коло Саміра і забув про все на світі.

Ці слова до решти обурили індіянина, і він зігнав свою злість на хлопцеві:

– Ти краще знаєш, чи я?!. – крикнув на ціле горло. – Нікчемний зелепуху[60]60
  Зелепух – незрілий плод.


[Закрыть]!.. Я, Коарасіаба, що був оком і вухом племени стільки років, не міг би тепер розпізнати присутности власного внука? О, які ж ви, білі, нездари!.. Які ви глухі і сліпі!.. Навіть дурний Арасі має гостріший зір і слух, як найученіший серед вас!.. Й Арасі підслухав!.. Арасі тепер знає!.. А не смів того знати, бо негідний!..

Коарасіаба був у такій розпуці, що Данкові стало його жаль.

– Я думаю, Коарасіабо, що Арасі не міг багато чути знадвору: адже ти говорив тихо, а у містечку великий галас...

Старий індіянин від тих слів трохи заспокоївся.

– Це правда, – сказав. – Але, коли б навіть і почув, то й так нічого не зробить. Не з його вдачею скарбів шукати... Він лінивий і боязливий...

Вернулися обидвоє знову до кухні, посідали перед піччю, підкинули дров і наново взялися до шімарону.

– Так от, бачиш, – продовжував Коарасіаба, – Саракура зібрав решту племени, проголосив себе морубішабою і наказав усім йти далі у Великий Ліс[61]61
  «Великий Ліс» – Мато Ґроссо – тепер назва провінції. (Примітка авторки).


[Закрыть]. Там незабаром ґваянці зустріли інших індіян з племени ґварані, а потім паяґва. Це були дружні племена. Вони знали про ґваянців, а тому радо продали нашим предкам багато своїх дівчат і дозволили жити поблизу себе. Але Саракура не погодився. Він шукав таких околиць, куди б були замкнені всі дороги. Він хотів відвести своє плем’я в закутину, де б ґваянці були забезпечені від білих. І ґварані і паяґва сказали, що такою околицею є долина коло ріки Іґурей, куди можна зайти лише тоді, коли стоїть велика посуха. І іце сказали, що в Долині Іґурей живе плем’я ботокудів, які колись давно прийшли сюди і яких ґварані винищили, а решту загнали за високі гори, за болота і непрохідні ліси, в закутину, що лежить між ріками Іґватемі та Іґурей. Обидві ріки впадають в Парану, але Іґватемі творить великі болота, а Іґурей тече попід стрімким кряжем Маракажя. Гори Кааґвасу зі заходу, болота і гори зі сходу коло берега Парани робили Долину Іґурей великою пасткою, куди не можна було ні увійти, ні вийти без великих втрат. І хоч ґварані і паяґва не радили Саракурі залазити в цю пастку, але Саракура вирішив саме йти туди.

Стояла страшна посуха. Земля тріскала від спраги, а зів’ялі овочі опадали з дерева. Було дуже погано, але Саракура тішився тим нещастям і скерував своє плем’я в Долину Іґурей.

Довго йшли. Не дивлячись на посуху, багато ґваянців потопилося в трясовинах, а багато родин відстало від племени і залишилося позаду. Не всі бо мали силу у голоді і спразі дертися через ліси і гори, переходити глибокі, стрімкі потоки і зрадливі болота.

Але нарешті перевалили останній гірський перстень і опинилися в родючій і затишній Долині Іґурей[62]62
  Дивись карту на стор. 120. (Примітка авторки).


[Закрыть]. Там дійсно зустріли ботокудів. Коли б ґваянці не були такі виснажені довгою дорогою і коли б їх було більше, то напевне вони б зробили так, як годилося: знищили б негідних пуру до ноги. Але ботокудів було багато, і вони не зазнали такої тяжкої мандрівки, а тому в бою могли перемогти ґваянців. Отже, Саракура не вступив з ними в битву, лише проголосив себе господарем Долини Іґурей, а ботокудам наказав підкоритися собі: «Віднині, – сказав він, – ви, ботокуди, будете буґрами племени ґваянців. Коли спротивитеся – то наші піяґи нашлють на вас велику пошесть, і ви вигинете всі. Пам’ятайте, що ми – вибранці ясного Коарасі й найстарші над усіми індіанськими племенами!» Ботокуди знали це і зробили все так, як звелів Саракура. А Саракура наказав їм вибратися аж у саму закутину долини під гори Кааґвасу, визначив межу їхніх земель і сказав, що кожний ботокуд, котрий зважиться ту межу переступити, не вернеться назад. Своїм же людям Саракура заборонив зустрічатися з ботокудами і ходити без дозволу на їхні землі...

В Долині Іґурей ґваянці скоро відновили всі свої давні закони і свою віру, так що сини Саракури поволі вже забували науки білих піяґ, а сини їхніх синів виросли правдивими ґваянцями, що знали тільки своїх богів і закони своїх предків. Правда, кожний ґваянець мав тільки уже одну жінку, і один ґваянець не смів убивати другого зі свого племени. Оце все, що лишилося по науці білих піяґ...

І спочатку все було добре. Плем’я ґваянців розрослось і жило в достатках, не знаючи ніяких турбот. Але піяґи, котрі говорили з духами, не були вдоволені. Вони казали, що ґваянці зледачіють від такого життя, почнуть ворогувати між собою і вимирати. І аж тоді знову повернеться знову давня слава і сила племени, коли його морубішаба одягне на голову священне акванґапе і візьме в руки берло з Кулаком Коарасі. Та обидва клейноди лишилися в землі під руїнами оселі на острові Ґваїра, а морубішаби не бачили ніякої загрози для ґваянців і не спішили вибиратися у подорож по клейноди. По кількох поколіннях плем’я вже навіть забуло про них, і тільки морубішаби та жреці вірили і знали про місце сховку дару ясного Коарасі. Від решти ґваянців це тримали в таємниці.

Коли я прийняв від свого батька владу над племенем, для нас наступили тяжкі часи, передбачені піяґами. Наш рід малів з кожним роком, а до того докучали нам ще й ботокуди. Вони, хоч і боялися нас, але вже не слухали, як раніше: часто переходили визначену Саракурою межу, крали наших жінок, або й навіть чоловіків. Жінок залишали у себе, а чоловіків убивали й з’їдали. Кілька разів у відплату за це порушення законів ми нападали на них і вбивали, але при тому гинули й наші мужі. Я хотів був уже зібрати свої сили і раз на все скінчити з негідними сусідами, але наші піяґи не погодились:

– Духи нічого не кажуть про те, чи ти переможеш ботокудів, – говорили вони. – А один живий ґваянець вартий більше, як десять мертвих ботокудів. Не можна тратити наших сил, бо тоді до решти вигине рід нащадків Коарасі.

І я скорявся раді піяґ.

Я вже був батьком жонатих синів, коли мені одного разу сказали, що прийшло троє ботокудів і бажають зі мною говорити. Здивований, я вийшов за селище і дійсно побачив трьох ботокудів. Всі вони були розмальовані в жовті й чорні фарби, всі мали в губах та вухах великі кружальця, а один мав на голові пишне акванґапе з червоного і жовтого пір’я папуґ.

– Хто вам дозволив перейти межу? – спитав я.

– Не гнівайся, Соняшний Волосе, – відповів той, в акванґапе, – але ми мусіли говорити з тобою. Годі було нам чекати на межі, поки ти туди прийдеш… Я є новий морубішаба ботокудів і називаюся Убіражара.

– А навіщо має знати морубішаба племени ґваянців про те, хто є морубішабою серед буґрів? – спитав знову я.

– Морубішаба ґваянців мусить про це знати! – злісно відповів ботокуд. – Я, Убіражара, заявляю тобі, що від нині ми більше не будемо коритися вам! Ми є господарями в Долині Іґурей, бо наші предки перші прийшли сюди! В Долині Іґурей мусять мати силу наші закони!

– Звідки ж ви, брудні тапуяси, набрали відваги так говорити з вибранцями Коарасі?!.

– Вибранцями Коарасі є ми, бо нас більше, як вас! Мені досить кинути лише боевий клич до свого племени – і ви всі завтра будете або нашими в’язнями, призначеними на їжу, або мертвими!.. Але я не хочу війни – я хочу миру! Нехай наші мужі мають право брати ваіпих дівчат за жінок, а ваші – наших. Нехай не буде заборонених меж між нашим і вашим племенем. Не скидайте засуджених на смерть зі Скелі Невороття, бо це шкода, а віддавайте нам, щоб ми могли повеселитися і гарно поїсти.

Тут я не витримав:

– Годі! Ти досить сказав, буґре, щоб бути засудженим на муссурану, і не смій більше говорити ні слова! Але через те, що ти прийшов, як кажеш, з миром, ми не вчинимо з тобою, як з ворогом: ти не вмреш на муссурані, а підеш на Скелю Невороття! Це – честь для тебе, ботокуде, бо ж на Скелю Невороття ми посилаємо тільки людей зі свого племени... Візьміть його! – наказав я воякам.

В одній хвилині Убіражара був зв’язаний, другий, що поспішив йому на поміч, упав, пробитий списом, а третій кинувся тікати і втік.

На цю подію збіглося все плем’я, а зв’язаний Убіражара кричав на все горло:

– Він бреше ваш морубішаба!.. Він не є нащадком Коарасі!.. Він дурить усіх вас, ґваянців!.. Він не хоче, щоб ми жили в мирі!.. Він не хоче, щоб ви женилися з нашими дівчатами!.. Він приведе плем’я до загибелі!

Хитрий був Убіражара: він знав, що багато гваянців уже не відчували обридження до ботокудів і радо проміняли б своїх сестер за їхніх поганих дівчат.

І дійсно, то тут, то там почали падати окрики:

– Правда, Соняшний Волосе, чому не хочеш миру з ботокудами?

– Хто сказав, що мир з ботокудами загнівить Коарасі?

– Хто сказав, що ми дійсно є нащадки Коарасі?

– Ми – такі самі індіяни, як і ботокуди!..

Я вже хотів услід за Убіражарою засудити на Скелю Невороття ще кількох бунтарів, котрих давно мав на прикметі, але на середину виступив наш наймудріший і найстарший піяґа Ітапіра. Він сказав:

– Бачу, що духи казали правду: зледачіли ґваянці і стратили віру в себе. Сумнів і непокора зародилися в племени, а вони є найповнішими віщунами того, що спаде незабаром на ґваянців великий гнів Тупана. Настане велика посуха, і нічого не вродиться на ваших полях. Висохнуть річки, а в них погине уся риба. Звірина розбіжиться по дальших околицях, а ваші діти гинутимуть від голоду!

Я бачив, як в очах ґваянців родився страх, а голови гнулися додолу. Дехто, а особливо жінки, почали стогнати від цих пророцтв і благально простягали руки до Ітапіри. Але той був невмолимий:

– Нарешті наступить той день, – гримів далі він, – коли ви всі опинитеся під владою брудних ботокудів. Хочете того?

– Ні! – завили довкола. – Ні, Ітапіро! Не хочемо! Відверни від нас це лихо!

– Коли не хочете – слухайте наказу морубішаби! Соняшний Волос засудив Убіражару на смерть і так мусить бути! Убіражара піде на Скелю Невороття, бо так наказав наш вождь! Коли Убіражара невинний – він може повернутися назад!

– Так, так! – закричали довкола. – Коли Убіражара говорив правду – він може повернутися назад!

Я дав знак рукою. Убіражара знову кричав і впирався, але це йому не помогло. Двоє мужів потягли його зі собою і скинули в пропасть. Закон не велить дивитися за скиненим униз, бо, де діється справедливість Тупана, людські очі непотрібні.

Я нічого тобі не сказав про Скелю Невороття.

Бачиш, ще могутній Саракура, коли прибув із племенем в Долину Іґурей, скликав усіх піяґ і мужів на велику раду племени, щоб встановити нові закони для ґваянців. Бо за той час, коли плем’я жило з білими піяґами, витворилися інші закони й інші порядки, настановлені білим Тупаном. Правда, наші піяґи нишком від піяґ білих і далі поклонялися індіянським богам і робили так, як веліли закони ґваянців. Також багато індіян, хоч і поклонялися білому Тупанові, не забували при тому і богів своїх.

Та, коли прибули в Долину Іґурей самі, без білих піяґ, не було вже кому говорити з білим Тупаном, не було кому підтримувати Його закони. А без законів і богів плем’я не могло жити. Отож, коли зібралася велика рада, Саракура спитав, що далі робити? Старі піяґи казали, що нема іншої ради, тільки повернутися до тих законів і тієї віри, яку винесли ґваянці зі своєї батьківщини і якої трималися, поки не зустрілися з білими піяґами. Та більшість мужів на великій раді вже не могли пристати на це. Вони не годилися завести закон кари на муссурані, вони спротивилися взагалі проти того, щоб один ґваянець мав право убивати другого, вони не погодилися на те, щоб мужі мали по кілька жінок. Закони білого Тупана забороняли це, і більшість ґваянців не схотіла тих законів переступати.

– А що ж зробимо з тими, котрі заслужать на смерть? – спитали піяґи.

І на це ніхто не зміг відповісти. Говорили різно: одні так, другі інакше. Та нарешті заговорив Саракура:

– Я думаю от що, мужі і ви, піяґи: наша таба лежить над прірвою, а он підноситься висока скеля. Я вже ходив на ту скелю і дивився. Глибока пропасть під нею і дістатися, з пропасти в нашу табу можна лише, зробивши багато днів дороги, поки не вийдеться до берега Іґурей. Якщо скинути людину в пропасть, то нема певности, чи вона долетить до дна живою, але й нема певности, що заб’ється. Зробимо ж так: кожного, хто заслужить смерти, будемо скидати зі скелі. Адже, в законах білого Тупана нема заборони скидати винного в пропасть. І хай собі чи то індіанський, чи то білий Тупан роблять зі скиненим, що схотять: коли засуджений невинний – боги можуть його врятувати, коли винний – ні. Ви пам’ятаєте, як нас вчили білі піяґи? Вони казали, що білий Тупан є справедливий, Він карає винних і рятує невинних.