Текст книги "Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц)

Прем’єр-міністром і фактичним диктатором Портуґалії в ту пору був Себастьян Жозе де Карвальое Мело, відомий в історії, як маркіз де Помбал. Була це людина нечувано тверда і жорстока, підступна, підла, жадібна влади і грошей, а при тому сектант і ворог отців єзуїтів.

Використавши факт спротиву індіян з Сімох Редутів, він проголосив усіх єзуїтів державними злочинцями і видав наказ про вигнання їх з Портуґалії і всіх портуґальських володінь. Наказ забороняв також сповідатися і причащатися в єзуїтів і взагалі вважати їх за священиків. Цей ганебний наказ був виданий 19 січня 1759 року.

Наказ мав жахливі наслідки. В Африці, Індії, Бразилії і Портуґалії було знищено кругло 1800 єзуїтів. Частину з них було віддано на галери, частину в кайданах привезено до Лісбони і там скарано на горло, або живцем замуровано у в’язницях, частину повбивано в нелюдський спосіб на місцях. Всі редути, всі каплиці й церкви, які були збудовані єзуїтами на терені Бразилії, спалено, зруйновано і зрівняно з землею, а індіян загнано в рабство.

Так сумно скінчилася двохсотлітня робота єзуїтського ордену на теренах Бразилії. Одна людина розчерком пера викреслила з життя не тільки 1800 самовідречених слуг Божих, а й зруйнувала те, над чим з героїзмом і цілковитою посвятою працювали тисячі впродовж двох століть...

По вісімнадцятьох роках, себто, у 1777 році, після смерти короля Жозе Першого, при котрому Помбал мав таку необмежену владу, державні керманичі зрозуміли, яку страшну і незаслужену кривду зроблено єзуїтам. Повитягано старі акти і почато наново перегляд справи, а тоді устійнено, що єзуїтам не доказано ніякої вини. Наказ Помбала скасували, але відновити наслідків наказу вже ніхто не міг так скоро. Щоб мати поняття, як жорстоко поступили з єзуїтами, досить згадати лише один факт: у форті Сан Жуліон в 1759 році було живцем замуровано 124 єзуїтів. З них через вісімнадцять років вийшло на волю тільки 45 осіб, а 79 загинуло в камінних мішках форту...

А з моментом знищення редутів на землях Бразилії положення погіршилося під кожним оглядом. Дичавіли і озлоблювались індіяни, повертаючись до свого первісного стану, занепало шкільництво, ремесло і промисел, підупало цілковито церковне життя. І хоч працювали далі інші монаші ордени францішканів, кармелітів та бенедиктинів, але вони не в силах були заповнити тієї великої прірви, що лишилася по погромі єзуїтів...

Падре Вісенте сумно зітхнув і задумався, навіть не помічаючи недопитої склянки соку. Потім провів рукою по обличчі, ніби проганяючи погане видіння, і додав:

– І тут, Данку, де ми сидимо, власне був редут святого Антоніо, котрий знищили Рапозо Таварес і Маноел Прето.

Данко, що досі сидів, як заворожений, стараючись запам’ятати кожне слово, раптом стрепенувся і спитав:

– Але церква і монастир лишилися, правда?

– Ні, Данку, не лишилося тут нічого... Церква і монастир, які зараз є, побудовані значно пізніше, по сто з лишнім роках після упадку редуту. Відновив його місіонар отець Антоніо. Блукаючи лісами, він наткнувся на зарослу лісом руїну і постановив собі знову відбудувати на цьому місці опірний пункт християнства. З великими труднощами спочатку майже власними руками поставив маленьку капличку і назвав її іменем, яку носив колишній редут і він сам – капличка святого Антонія. Потім зійшлися люди і з руїн добували каміння та складали нову будову. А згодом коло відновленої церкви та монастиря і виросла оця кольонія..

Так, сину мій, виглядає історія отців єзуїтів і кольонії Санто Антоніо...

Данко сидів добру хвилину мовчки, поки знову наважився спитати:

– А другі редути також відбудували?

– Не всі, Данку. Дещо відбудували, а дещо лишилося надалі руїною. Така руїна стоїть, як позорище, в Куритибі[33]33
  Куритиба – столиця провінції Парана. (Примітка авторки).


[Закрыть], ніби в науку для всіх руїнників, така ж руїна залишилася по найбільшому редуті колишньої християнсько-індіянської провінці – Куйдад Реал до Ґваїра. Навіть на мапах тепер ставлять при впливі ріки Пікірі до Парани хрестик, коло котрого зазначають: «Руїни Ґваїри».

Данко також зітхнув:

– Це дуже страшне, що оповів падре... Але про які це скарби люди говорять?

– Скарби?.. Гм... Це вже вороги єзуїтів видумали, що священики збирають золото і діяманти і ховають їх для себе. Потім, коли тих скарбів ніде не знайшли, наклепники знову видумали, ніби єзуїти свої скарби позаклинали. Не одного священика тортурували, щоб він видав таємницю, але безуспішно, звичайно...

– А... А чого ж падре копав яму під муром?

– То інша річ. Я копаю уже не вперше, бо все надіюся, що ще десь в землі знайду якісь сліди від редуту Санто Антоніо.

– І що?

– Покищо нічого. Раз тільки відкопав обгорілі кости.

– Де вони?

– Лишив на місці, відправив панахиду і хрест поставив. Он там у куточку подвір’я. Сьогодні не знайшов нічого. А я хотів би знайти чи якісь церковні речі, чи предмети домашнього вжитку, чи зброю тих часів. Це мало б велику вагу для історії і науки.

Данко був навіть трохи розчарований:

– То, значить, це все неправда, що оповідають про скарби отців єзуїтів?

– Звичайно. Адже отці не дбали за скарби земні, а за вічні. Зрештою... Хто зна? Може десь котрий єзуїт і зібрав трохи золота, чи діамантів. За них же в ті часи було нетрудно. Індіяни їм не надавали значення і навіть не підносили з землі. От, кажуть, наприклад, що такий скарб є укритий під водою коло Сете Кедас, але до нього ніяк не можна дістатися. Оповідав мені один дуже поважний чоловік, якому можна вірити, що під спадаючою водою в соняшний день видно якісь двері. Але може бути, що це й звичайний собі камінь такої чудної форми.

Данко знову нашорошив вуха і вже приготувався слухати далі, але падре Вісенте встав:

– Іди вже, дитино, додому, а я відмовлятиму свої молитви. Іди і не думай ні про які скарби, бо через них не один розуму і життя позбувся. Іди з Богом!

Данко встав, поцілував священика в руку і задумано поплівся до хати.

Журба Коарасіаби

Після чотирьох років перебування в Санто Антоніо, коли Данко скінчив початкову школу, Сокіл хоч-не-хоч мусів з сином розлучитися: Данко повинен був виїхати до Сан Павло, щоб продовжувати науку.

Стара Аліса, вештаючись по хаті і готуючи Данкові речі до подорожі, голосно плакала і приговорювала, немов би хлопець принайменше вибирався на війну. Коарасіаба не вмів говорити жалісних слів, але став ще більше мовчазним і задуманим, а прислану Алісою їжу відсилав назад неторкненою. Та напередодні від’їзду закликав Данка до себе і подарував йому такий чудовий кошик на білизну, що хлопець, якого вже давно перестала дивувати майстерність індіянина в того роду виробах, тільки очі розкрив:

– Це ти зробив? – спитав недовірливо.

– Я. Тобі подобається?

– О, Коарасіабо, це щось чудового!..

Кошик дійсно був чудовий. Темночервоні, зелені, жовті і білі стебла трави спліталися на його стінах в складні орнаменти, а накривка виглядала так, немов би була вишита намистом.

– Який ти добрий, Коарасіабо! – зворушено сказав Данко. – Я тобі дуже дякую за цей подарунок. Але не буду його брати з собою, щоб не попсувати. Лишу вдома.

–.Ні, – сказав Коарасіаба, – візьми з собою: будеш мене згадувати. А коли і поламаєш – нічого. Я тобі зроблю ще. Зроблю два, три – скільки хочеш...

Коарасіаба не вмів любови висловити іншими словами...

***

Данко поїхав.

Сумував за ним батько, коли, повертаючись із лісу, не зустрічав теплих обіймів сина. Сумувала Аліса, не маючи більше кому догоджати і дорікати. Сумував падре Вісенте за своїм балакучим і цікавим на все улюбленцем. Навіть Арасі відчував якусь пустку по Данкові, від котрого щоразу можна було почути щось нового і котрого Арасі вважав страшно вченим.

Та, здається, найбільше сумував старий Коарасіаба. Тільки по від’їзді Данка він зрозумів, що цей малий білий хлопчина впродовж останніх чотирьох років став невід’ємною частиною його думок, почувань і взагалі життя. Один лише Данко по-справжньому любив Коарасіабу, цікавився ним і знаходив спільні інтереси зі старим відлюдком. Він був тією живою жилкою, котра лучила діда з нелюбим світом, він все мав для старого в запасі щире, тепле слово, він звірявся індіянинові зі всіми своїми дитячими плянами і таємницями і тільки він одинокий співчував трагедії індіян. Кожного разу, забігаючи в убогу оку, Данко приносив зі собою ніби подув свіжого вітру, роз’ясняв її сум своїм веселим щебетом і розгладжував похмуро зморщене чоло її господаря.

Тепер, коли Данко від’їхав, Коара'сіаба раптом відчув себе занедбаним і нікому не потрібним. Тростяні стіни халупи гнітили його якоюсь пусткою і виганяли в ліс. Але і в лісі тепер Коарасіаба не знаходив нічого того, що йому давніше видавалося близьким, любим і приманчивим. Іноді тільки, побачивши десь звіря або птицю, відчував у собі пробудження мисливського інстинкту, але ненадовго: досить було пустити з лука смертоносну стрілу, як і забита звірина, і ліс, і взагалі все довкола ставало непотрібним, нецікавим, байдужим. Коарасіабі тепер нічого не подобалось, нічого йому не хотілось, все його дратувало, і він при кожній нагоді зганяв свій поганий настрій на внукові. Гримав на нього, коли тільки той попадався на очі, обзивав непотрібом і ледащом, навіть нераз, коли тільки Арасі не вспів вислизнути своєчасно з оки, бив його своїм довгим ціпком.

– Де ти волочишся, ботокуде? – зустрічав він звичайно, замість привіту, внука. – Знову бігав з малими хлопцями по вулиці? Чи таке зайняття личить майбутньому морубішабі?

Арасі в таких випадках робив кислу міну і мовчав.

– Чи ти й справді забув про своє походження? – продовжував далі сваритися дід. – Коли тебе вже так тягне до білих, то чому не шукаєш товариства з ліпшими, старшими, розумнішими від себе? Чи ж то не стид, не ганьба, що майбутній морубішаба цілими днями забавляє білих малих дурних хлопців? Та твої ровесники білі вже щось роблять і чимсь займаються. А ти й далі цілими днями ганяєш з дітьми...

І Коарасіаба довго кричав на внука, сердито спльовуючи у вогонь. Арасі, знаючи, що дід говорить правду, не перечив. Але одного разу, коли Коарасіаба був особливо сердитий і особливо дошкульно зневажав його, спитав:

– Чого ти, діду, хочеш від мене?

– Ти не знаєш?! – здивувався дід. – Я хочу, щоб ти вернувся до своїх, як законний вождь племени. Для того треба багато вміти і багато знати, а ти нічого не вмієш, нічого не знаєш і знати не хочеш.

– Ну, то що ж мені робити?

Це питання заскочило Коарасіабу. Він ні на хвилину ніколи не зрікався думки, що Арасі, раніше чи пізніше, вернеться до племени і займе там своє законне становище. Треба було тільки відповідного моменту. Але Коарасіаба знав також, що на вождя племени хлопця готується з малих літ, що майбутній морубішаба мусить з молоком матері всмоктати в себе свідомість своєї вищости над іншими, мусить вивчити минуле свого племени, яке зберігається в головах жерців і вождів і передається в спадок наступникам. Вождь-морубішаба мусить знати всі закони, бо він же є і суддею в племени. Нарешті, морубішаба мусить бути добрим вояком і мисливцем, мусить знати всі таємниці лісу і вміти читати його мудру книгу. По найменшому шелесті, найменшому коливанні листя, по найнепомітнішому сліду, залишеному в зарослях або на корі дерев, морубішаба мусить непомильно пізнавати, де криється здобич, а де – небезпека. Більше того, природжений мешканець пралісу не тільки гостро бачить, не тільки чує вухом і носом, – він ВІДЧУВАЄ. Навіть там, де часом ні звук, ні рух, ні знак, ні запах не зраджують нічого, добрий індіянин серцем відгадує близькість ворога або поживи.

Народившись і вирісши в пущі, бувши довгі роки відповідальним за плем’я, Коарасіаба знав це. Але як було передати свої знання, волевість вдачі і вміння відчувати внукові, котрий жив серед цілком іншого оточення? Правда, Арасі умів розпізнавати сліди знайомих людей на поросі дороги, умів здалека пізнавати голоси і по запаху опреділити з вулиці, яку їжу готують в тій чи іншій хаті. Але кожний малий індіянський хлопець вважав би це звичайнісінькою річчю. Отже, з погляду кожного дорослого індіянина, Арасі був звичайним неуком і на вождя племени не надавався. Коарасіаба розумів це, і тому постійна журба гризла його серце. Знав, що єдиної ради, яка залишалася на це, внук не прийме, і по тій причині ніколи не висловлював її вголос. Та тепер йому видалося, що мовчати більше не можна, тим більше, що Арасі спитав просто:

– Ну, то що ж мені робити?

– Що робити? Покинути Санто Антоніо і піти за Парану в наші сторони. Поживемо з тобою в лісі, щоб ти перестав смердіти духом білих, щоб навчився того, що мусить знати кожний індіянин. Я вчитиму тебе. Навчу всього, і того, що мусить знати тільки морубішаба... Тоді підемо в Долину Іґурей до наших і розкажемо їм про підступ Убіражари. Побачиш, що плем’я піде за тобою, підкориться тобі!..

Арасі криво посміхнувся:

– Іти до лісу? Ти забув, діду, про свої ноги? Що ж я з тобою в лісі робитиму?

Арасі сказав правду: Коарасіаба по тому пам’ятному вигнанні з племени був уже нездатний до тяжкого первісного життя. Ноги його часто опухали і боліли немилосердно, особливо в дощливі дні.

– То йди сам, – спробував він ще одної поради.

– Сам до лісу я не піду! – рішучо заявив Арасі. – Я лісу вже не знаю і загину в ньому через кілька днів.

І знову внук сказав правду. Коарасіабі зробилося ще тяжче.

– Ех, – сказав він, – коли б мені до моєї голови на твої ноги!.. Але що варта мудра голова при гнилих ногах? І що варті здорові ноги при дурній голові?..

Запала мовчанка. Коарасіаба довго вагався, перше, ніж зважився поставити останнє питання:

– Значить, ти не вернешся до своїх?

Арасі й справді зовсім не хотів повертатися до племени, не приваблювало його навіть почесне становище морубішаби, а безтурботне життя в Санто Антоніо видавалось йому у порівнянні з життям дикого племени справжнім раєм. Але він не наважився сказати цього дідові, а тому збрехав:

– Я пам’ятаю, діду, що мушу вернутися і вернуся неодмінно. Тільки наперед треба подумати, як ми доберемося з тобою туди, коли не хочемо помочі білих? Тією самою дорогою я вже не піду! Мені ще й досі ввижаються ті трясовини, стрімкі скелі, глибокі потоки і страшні ліси, через які доводилося продиратися...

– Бачиш, – живо підхопив Коарасіаба, – а все ж таки ми пройшли! Ти був малий і слабосилий, а я, падаючи зі Скелі Невороття, поранився і потовкся, але ми пройшли!

– Ну, ми напевне загинули б, коли б не падре Вісенте... Але, коли б ми навіть на поворотній дорозі і не загинули, то в якому вигляді ми станули б перед племенем? Та нас би діти камінням повбивали!.. Ні, ні, для повороту мусимо шукати іншої дороги, щоб станути перед ґваянцями сильними і здоровими, як личить морубішабам!

– А є інша дорога?

– Треба шукати! Коли щось придумаємо – підемо негайно.

Коарасіаба не знав брехні і не знав, що внук уже не перший раз його дурить, а тому запальчиво заговорив:

– Так, так, Арасі, підемо негайно!.. Чи ми можемо подарувати, щоб над нашим племенем був морубішабою брудний ботокуд? Щоб дурна коробка сірників у руках нікчемного тапуї зруйнувала одвічні закони і потоптала наші права?.. Коли ми не помстимося, Арасі, то на нас упаде страшна помста Сонця і Тупана!.. Я вже немічний, правда, але ти – молодий і сильний. Ти вернешся в Долину Іґурей! Ти заведеш там давні закони в племени! Ти поновиш славу Соняшної Династії! Ти зробиш це правда?

– Так, зроблю... Навчи тільки, як туди дістатися живим і здоровим? Придумай щось. Адже, ти – старий і мудрий...

Арасі в душі сміявся над дідом, знаючи, що в Долину Іґурей всі дороги однакові, себто, нема доріг. Адже, недаром морубішаби ґваянців вибирали колись таку закутину, куди неможливо було дістатися білим. Але, перекладаючи тяжку задачу шукання шляху до повороту на дідову голову, Арасі сподівався, що той на якийсь час перестане до нього чіплятися і дасть йому спокій.

Дійсно, Коарасіаба глибоко задумався. Думав він цілу ніч і кілька наступних днів, але нічого придумати не міг.

Що придумав Коарасіаба

Кожного разу, як тільки Сокіл приїжджав додому і відвідував Коарасіабу, старий питався, які є новини від Данка. Не зважувався при тому признатися, що числить місяці і тижні до повороту свого улюбленця, а обмежувався до відомостей, чи хлопець живий, чи здоровий і чи добре вчиться. Сокіл охоче говорив про сина, тим більше, що Данко й у гімназії поводився добре і належав до найпильніших і найздібніших учнів у клясі, про що кожного місяця інформували його учителі.

Мішаючи портуґальську мову з індіянською, Сокіл і Коарасіаба привикли вже давно досконало розуміти один одного і часто збували в розмові довгі години.

Якось то під час однієї такої розмови Коарасіаба несподівано спитав:

– Слухай, Іване, а для чого ти пустив Данка жити окремо від себе?

Сокіл зітхнув:

– Мусів. Адже ти знаєш, що Данко повинен вчитися в більшій школі.

– Для сина найліпша наука – при боці батька. А тут, ти сам кажеш, нема шкіл з наукою і мовою вашого племени.

– Не розумію тебе, Коарасіабо...

– Чому не розумієш? Ліпше було б, коли б ти, замість посилати сина на чужу науку, вчив би його сам. Ніхто не навчить ліпше юнака, як власний батько.

– Помиляєшся, Коарасіабо: щоб дитина чогось навчилася – вона мусить сидіти півдня в школі і слухати учителів.

– А ти візьми Данка з собою в ліс і вчи його не півдня, а й цілий день.

– В лісі? – здивувався Сокіл. – Яка ж може бути наука в лісі? І як я один зможу навчити хлопця всього того, що вчать багато окремих учителів?

– Так, так: вчать багато учителів і кожний по-своєму. Яка користь з такої науки?

– Ні, Коарасіабо, не кожний по-своєму, а кожний – чого іншого: один вчить рахувати, другий – якоїсь мови іншого «племени», третій – про життя і землі чужих країн...

– Ну, і для чого то все?

– Як «для чого»?! Щоб знати!

– А навіщо так багато, знати? Знати треба тільки своє. Чуже – байдуже!..

– Неправда, Коарасіабо! Знати треба все, і сьогодні нема такої людини, котра б могла сказати, що знає забагато. І чим більше хоче той чи інший чоловік знати, тим більше мусить учитися у чужих людей. Той, хто знає тільки своє, ніколи не буде таким розумним, як той, що знає і своє і чуже. А в знанню – сила! Ти подивися: Бразилію завоювала горстка людей, яка прибула з-за «великої води», знаєш, чому? Тому, що вони були більше вчені, як ви, індіяни!

Ці слова отрутною стрілою вразили серце Коарасіаби:

– Ті, що завоювали Бразилію, буди брехливими, підступними собаками! – крикнув старий з ненавистю.

– Хай буде по-твоєму, Коарасіабо, називай їх, як хочеш. Але мусиш признати, що, коли б індіяни в ті часи були більше вчені, коли б уміли будувати великі човни і подорожувати по світі, щоб пізнати його, коли б мали добру зброю – вас би ніхто не завоював! А індіяни були темні і дуже дикі. Вони не знали того, що знали інші народи, а тому і не могли оборонити своєї землі. Десять учених чужинців могли перемогти ціле плем’я невчених індіян. Коли, наприклад, один білий вистрілив з рушниці і вбив птаха, то ціле ваше плем’я перелякалося і покорилося йому, повіривши, що той білий є «богом грому».

Коарасіаба не міг заперечити і сумно спустив голову.

– Але, – продовжував Сокіл, – не всі, які їхали сюди, були «підступними собаками». Багато їхало сюди таких, котрі бажали вам добра, котрі хотіли вас вчити і зробити ваш край таким, як і всі інші краї. Та небагато індіян це розуміло, небагато розуміє це й тепер. Взяти, наприклад, Арасі... Ти не гнівайся, Коарасіабо, але ти немудро зробив, що не пустив хлопця до школи. Що з нього буде? Нічого! Ходитиме до Саміра, чи до Педра рубати дрова, бо нічого іншого не вміє. А міг би вчитися! Чому ти його не змусив до того? І не тільки ти, а сотні, тисячі індіян повинні віддавати своїх дітей до шкіл. Бо так довго, поки не буде серед вас учених морубішаб, так довго ви не будете почувати себе господарями на своїй землі.

– Неправда, неправда! – закричав Коарасіаба. – Ми є і будемо тут господарями! Тільки ми маємо право на цю землю, де родилися і жили наші предки!..

– Право до землі має той, Коарасіабо, хто живе і працює для неї. Шкода, що ти не був дальше від Санто Антоніо і не бачив, що зроблено для Бразилії за той час, відколи сюди приїхали чужинці. Тисячі людей уже вмерли за неї, тисячі віддали свої сили і здоров’я, щоб на місцях непрохідних лісів побудувати великі міста, залізниці, школи, лікарні... А ви? Що ви зробили для своєї землі? Що зробило те плем’я, з якого ти походиш? Чим можете сьогодні похвалитися? Довкола такий самий ліс, як був тисячу літ тому назад, такі самі оки з тростини, ті самі луки і списи, такий самий темний народ. Яка з вас користь кому? От живете, полюєте, воюєте одні з другими і на тому кінець.

– А що ж нам робити?

– Перш усього, вчитися, Коарасіабо! Вчитися багато і вперто! Вчитися писати, читати, працювати. Працювати ви не вмієте і не хочете, а так жити тепер не можна. Досить сидіти в лісі! Прокладайте дороги до ваших племен, будуйте замість халуп справжні доми, обробляйте землю. Діти ваші не сміють бігати по лісах, як Арасі по вулицях, а мусять вчитися на лікарів, на інженерів, на учителів і священиків, як от падре Вісенте!

– У кого вчитися? – похмуро бовкнув Коа– расіаба. – У тапуїтіньґів?

– Так! Коли б ваші предки були мудріші, то досі ви б мали власні школи. Але, коли таких не маєте, то йдіть до «тапуїтіньґів»! Коли навчитеся, коли будете мати власних учителів – відкриєте індіянські школи. Та до того ще дуже далеко!.. Зрештою, наука скрізь однакова: щоб побудувати великий будинок, більший, як церква у монастирі, щоб уміти обробляти землю, або зробити «залізне урубу», – всі мусять знати ті самі таємниці: чи то індіянин, чи то мурин, чи то українець. І запам’ятай, що ліпше вам вчитися навіть у «тапуїтіньґів», як взагалі не вчитися і не знати нічого! Кожну науку можна повернути на добро свого племени.

Коли Сокіл пішов, Коарасіаба довго думав над його словами. З одного боку, він бачив, що землемір говорив правду, але з другого – не міг навіть допустити думки, щоб дорога до його племени стала відкритою, бо, власне, в тому бачив найбільшу небезпеку для ґваянців. Він, Коарасіаба, не тільки не погодився б на прокладення дороги, але, коли б тільки мав силу, загородив би цілу Долину Іґурей горами, а поміж ними напустив би отрутних гадюк, щоб ніхто ніколи не добрався до його народу! Тільки що з того? Плем’я ґваянців уже і так вимирає і маліє з кожним роком саме завдяки тому, що живе замкнуте. Мужі-ґваянці уже не мають звідки приводити до племени гарних жінок, як це було в старі часи. Окрім того, правду казав Сокіл, та відрізаність від світу тримала і далі ґваянців у дикому і темному стані, в такому, який був тисячу літ тому назад. «Чим можете сьогодні похвалитися?» – спитав Іван.

– Можемо похвалитися тим, – гірко усміхнувся сам собі Коарасіаба, – що брудний ботокуд обдурив ціле плем’я дурною коробкою сірників, тих самих сірників, про які знає кожна біла дитина!.. Ґваянці, котрі мали колись славу наймогутнішого і наймудрішого племени, тепер є дурніші від білої дитини, від мерзенного, глупого тапуї-ботокуда!..

Коарасіаба при тій думці нервово засовався на місці і злісно постукав палицею в землю, немов би перед ним стояв хтось, винний у такій ганьбі. Виявивши таким способом свій гнів, Коарасіаба трохи заспокоївся і завзято почав смоктати свою чорну, велику люльку. Курив і думав далі.

Хоч Санто Антоніо було маленьким містечком і хоч Коарасіаба жив у ньому самотньо, проте він уже багато бачив, а ще більше знав такого, чого не бачив. Розказував йому Данко про казкові «оки», що бігають на колесах скоро-скоро по залізних дорогах; про дивні скляні «груші», що висять на залізних «ліанах» і світять самі собою вдень і вночі (в Санто Антоніо електрики ще не було); про такі «ложки», що висять по обох кінцях довгих-предовгих шнурів і через котрі можна було говорити двом людям навіть ще на більшій відстані, як від дому Соколів до монастиря; про величезні, начинені вогнем і громом «гарбузи», котрі падали з «залізних урубу» і руйнували «оки» на колесах, псували шнурки з «грушами» та «ложками» і могли рознести на сміття Коарасіабину халупу, а його самого вбити на смерть, або викинути високо і повісити аж на хресті манастирської дзвіниці. Правда, «груші» і «оки на колесах» видавалися Коарасіабі річчю цілком зайвою для доброго індіянина, але от «гарбуза, начиненого вогнем» він би сам з охотою придбав, щоб кинути його власноручно в нахабну пику Убіражари. То було б страшно забавно, коли б Убіражара полетів угору і повиснув на вершку найвищої браґатіньґи[34]34
  Мімоза шорстка – дерево, батьківщиною якого є Бразилія, досягає п’ятнадцяти метрів заввишки.


[Закрыть]!..

Коарасіаба усміхнувся, уявляючи собі таку картину, але зараз же споважнів знову, почавши думати про поважні речі.

Уявляв собі, що він з Арасі якось таки повернуться до племени, займуть своє законне становище і почнуть керувати... Що з того вийде? Чи забезпечить їхній поворот для ґваянців розвиток, майбутнє? Ні. Плем’я і надалі лишиться темним, диким, вимиратиме далі, як вимирало досі, поки нікого не залишиться. Бо і що ж може зробити він, або Арасі для свого народу? Правда, Коарасіаба був би серед дикунів наймудрішим, ще більше мудрим, як дванадцять років тому назад, коли його прогнано, бо за роки вигнання він уже багато дечого пізнав. Але, з другого боку, пізнав тільки самий краєчок величезного, мудрого і ще таємничішого, як ліс, світу, ніби тільки на те, щоб переконатися, як він мало знає, який він темний і дикий. А чого ж може сподіватися народ, керований темним і диким морубішабою?

Коарасіаба відчував, як бунтується його горда кров – кров славної колись Соняшної Династії, як прагне повороту до давньої величі і сили, як домагається від нього чогось такого, чого не робив ні один з його предків.

– Я мушу вивести плем’я ґваянців на давню дорогу! – шептав він. – Я мушу якось зупинити невблаганну роботу смерти серед нас! Я повинен помогти Арасі стати морубішабою!..

І Коарасіаба думав так вперто і довго, поки в його голові не визрів готовий плян. Від радости він засміявся беззвучним сміхом і нетерпеливо почав чекати на Арасі, котрий, як звичайно, забарився до пізньої ночі в містечку.

Нарешті, коли внук прийшов, старий знаком покликав його до себе, звелів сісти поруч і зашептав йому у вухо:

– Слухай мене уважно, Арасі!.. Тепер я вже знаю, що нам треба зробити... Пам’ятаєш нашу розмову?.. Я придумав!.. О, голова старого Коарасіаби ще чогось варта!.. Отже, ти завтра ж підеш до школи до падре Вісенте. Будеш вчитися. Коли вивчиш всі його книжки, поїдеш, як Данко, до ще вченішого падре, який уміє робити залізні урубу... Зробиш собі таке саме. Тоді сядемо вдвох і полетимо в Долину Іґурей. Візьмемо з собою багато, багато тих дурних сірників... Навіть можна і без дурних сірників... Коли ґваянці побачать нас на залізному урубу, то підкоряться нам і без них... Тоді... Тоді, слухай, Арасі, ти навчиш ґваянців робити також залізні урубу і такі гарбузи, що мають в середині вогонь і грім. Першим з них я вб’ю Убіражару, і тіло його полетить високо, високо... Але потім ми полетимо до всіх індіанських племен, покоримо їх і об’єднаємо під нашим керівництвом. Ти станеш таким могутнім, як в давні часи морубішаба Аімбіре... Ні, ти станеш могутнішим, бо за тобою підуть не тільки всі тупіси, але і тапуяси з гір Амамбаї, Маракажу, Ґаяпо, Піяуї, Араріпе, з річок Тапажос, Шінґу, Араґуайа, Паранаіба, з долин Амазонки. Ми впадемо, як хмара саранчі, на білих і виженемо їх геть з нашої землі! Лишимо тільки тих, кого нам буде потрібно. Залишимо таких, хто буде працювати для нас, учити наших дітей своїх таємниць, робити для нас те, що вони досі робили для себе. Ми примусимо їх віддати нам той борг, який вони завинили ще нашим предкам, що працювали на них, як невільники!.. Я вже старий, Арасі, і напевне не доживу до того, але ти доживеш! Ти будеш найбільшим мужем на нашій землі, а такі, як Самір або Педро вважатимуть за щастя, коли будуть рубати дрова для твого вогнища, як ти тепер часом рубаєш для них. Ти будеш мати все, чого тільки забажаєш: їжі, питва, почестей і найкращу жінку, як то колись мали твої предки... Плем’я ґваянців не буде вже вимирати, а, навпаки, буде рости і кріпнути, бо над ним знову засяють Соняшні Клейноди!..

– Соняшні Клейноди? – живо перепитав Арасі. – Щось я трохи пригадую... Що це таке?

Та Коарасіаба вже пожалував, що сказав забагато, і тому вдав, що не почув останнього запитання внука. А внук знав, що, коли дід прикидався глухим, зайве було питати голосніше другий раз, бо і Арасі робив так само. Але дідова ідея була занадто спокуслива, щоб не захопити сімнадцятилітнього юнака, котрий не раз аж згорав від заздростей і образ, бачучи, що інші мають багато такого, якого не має він, Арасі, а тому ставляться до нього з іронією, навіть з призирством. От, наприклад, донька сеньора Педра – красуня Консуела, по котрій вже давно в думках зітхав молодий індіянин: чи вона на хвилину допустила б думку, щоб стати його дружиною? Ні, вона віддала своє серце рудому Жорже, котрий має найкращі на цілу округу коні, а до того тепер заложив плянтацію кави. І, звичайно, бідному індіянинові годі конкурувати з багачем, котрий може подарувати своїй дівчині коня, золотого годинника, чи ту дивну воду у різьбленій пляшці, що пахла так сильно і гарно, аж забивало від неї дух... Арасі не міг їй нічого подарувати, навіть такого намиста, котре носила кожна бідна дівчина.

Але, коли б Арасі мав залізне урубу – тоді що іншого!.. Тоді побачив би рудий Жорже, хто кого переможе!..

Наука в школі його, правда, не приваблювала, але «залізне урубу» було варте того, щоб трохи понудитись над книжками. Чи вживе він його на осягнення вимріяної дідом мети – це ще питання. Але літака варто було мати, хоч би для того, щоб завоювати горду, неприступну Консуелу.

– Добре, діду, – бадьоро сказав він. – Я знав, що ти мудрий, і тепер послухаю тебе: завтра іду до падре Вісенте.

Після того Арасі ліг спати, і йому снилися щасливі сни. А старий Коарасіаба сидів цілу ніч над вогнищем, снуючи свої завітні мрії, котрі під впливом надій рожевіли і світилися, як росяна павутина в проміннях ранкового сонця.

***

Дійсно, на другий день Арасі прийшов до школи і заявив, що хоче вчитися, чим дуже здивував і втішив отця Вісенте.

Перші дні він почував себе ніяково серед малих дітей, але скоро привик, бо діти не тільки не сміялися з нього, а, навпаки, старалися йому допомогти в науці.

Причину, яка погнала його до школи, він тримав у великій таємниці, але одночасно всіми силами старався віднайти хоч би найменший зв’язок в писанні літер і чисел з будовою літака. Тепер Арасі з далеко більшою, ніж раніше, цікавістю біг щотижня на летовище, де спускався літак. Він підходив зовсім близько до «залізного урубу» і розглядав його з усіх боків. І от, нарешті, йому здалося, що таємничий зв’язок між писанням літер і цифер та самим літаком починає вияснюватися: адже під крилами і на хвості літака були вималювані також чорною фарбою великі літери і числа.