Текст книги "Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 14 страниц)

– Так, так! – закричали присутні і пристали на раду Саракури.

Потім радили ще над цим законом і вирішили, що, коли скинений зі скелі вернеться назад до оселі, то ніхто не має права більше його карати, або скидати вдруге в пропасть. Тому, коли когось вели на Скелю Невороття, йому казали: «Коли ти невинен – можеш повернутися назад». Урадили також, що на Скелю Невороття можна посилати тільки винних дорослих мужів, але не жінок, юнаків, або дітей.

Спочатку ту скелю називали Скелею правосуддя, але через те, що ніхто зі скинених не вернувся назад, її почали називати Скелею Невороття.

Кару муссурани на великій раді постановили залишити лише для ворогів-чужинців, які нападатимуть на плем’я, але тому, що в Долину Іґурей ніякі вороги не заходили, а ботокудів рідко коли вдалося піймати на наших землях живими, то кари на муссурані у нас не було. Правда, може й була, але ні за моєї, ні за мого батька пам’яти. Зате ботокуди дуже люблять муссурану і засуджують на неї своїх досить часто. Зрештою, догадуємося, що тією смертю загинув і не один наш муж, котрого підступно зловили ботокуди.

Так ми скинули Убіражару зі Скелі Невороття.

Після того ботокуди присмирніли і не показувалися на наших землях, але Ітапіра не був вдоволений. Він все казав, що випадок з Убіражарою – це тільки початок нещасть і що я порушив закон, опоганивши Скелю Невороття, кров’ю ботокуда.

– Убіражару треба було скарати на муссурані! – говорив Ітапіра. – Хай би ґваянці бачили, що і у виборі смерти є ріжниця між нами і ботокудами... Тепер жди гніву Тупана, Коарасіабо!

І дійсно спав на нас гнів Тупана. Відколи скинули Убіражару зі Скелі Невороття, перестали падати дощі, а натомість у завжди затишній Долині Іґурей почали шаліти гарячі, сухі вітри. Індіяни дуже бояться посухи, бо впарі з нею завжди йдуть інші нещастя, найбільше хвороби, від котрих гинуть люди і худоба. І так було того разу. Минув місяць, другий, третій. Минула одна і друга пора великих дощів, а посуха погіршувалася з кожним днем. На полях не тільки посохла мандьока і кукурудза, але посохли навіть бур’яни. Повтікала десь уся звірина, і мужі поверталися з полювання без ніякої добичі. Коротше кажучи, сповнилося те, що передбачав Ітапіра в день суду над Убіражарою.

В племені почалися нарікання. Спочатку тихі й несміливі, а далі – то все голосніші й відвертіші. Мужі викручувалися від виконання моїх наказів, а жінки й діти не віддавали мені належних почестей.

– Це кара за смерть Убіражари! – чув я часто за своїми плечима..

– Це він винен, що Коарасі перетворило нашу землю в сухий попіл!

– Правду казав Убіражара, що наш морубішаба обманець, що він дурить нас усіх!

– Коли б не скинули Убіражари в пропасть і помирилися з ботокудами, напевне не мали б тих нещасть!

– Так. А то діти голодні...

– Струпи їх вкривають...

– А померло вже скільки!

І от одного дня я попросив усіх піяґ поговорити з духами. Вони віддалилися в печеру і цілу ніч щось радили. А на ранок прийшов до мене Ітапіра і сказав:

– Коли не хочеш своєї і свого племени загибелі, Коарасіабо, – мусиш піти по Соняшні Клейноди. Вони одні вирятують нас. Ти є правним спадкоємцем їх і нащадком славного Ґварасе. Мусиш піти.

– Я вже сам думав над цим, Ітапіро. Але, як я їх знайду? Як дійду до них, коли з Долини Іґурей нема виходів? Довкола болота і гори.

– Болота, кажеш? О, Коарасіабо, світ змінився! Коли я ще був малим хлопцем, то там, де тепер полюють наші мужі, лежали непрохідні трясовини. І я думаю, що дорога в Долину Іґурей і звідси назад тепер не є така небезпечна, як була за часів великого Саракури. Іди й шукай і знайди. Знайди і принеси. А, коли загинеш... Тобі все одно, Коарасіабо, чи вмерти тут, чи в дорозі за клейнодами... Так сказали духи!..

– Добре, – сказав я, – і хто ще піде зі мною?

– Ніхто! – відповів Ітапіра. – Ти підеш сам. Коли ти загинеш – після тебе піде твій старший син Ґварасе. Коли загине Ґварасе – після нього піде його син. Тайни сховку клейнодів, Коарасіабо, не сміють знати всі, а особливо тепер. Іди.

І я, залишивши тимчасово морубішабою племени свого старшого сина Ґварасе, нікому нічого не сказавши, вирушив у дорогу.

Найближче було б – скочити зі Скелі Невороття і тоді йти на схід. Але я пішов на південь до берега річки Іґурей, куди вів лагідний схил, а звідтам щойно мусів повернути на схід, де були найстрашніші й найнебезпечніші болота. Прийшовши до цих болот, я аж тут побачив усю силу посухи: там, де колись розлягалися непрохідні мочарі, сіріла висохла трава, і тільки з усієї сили натиснувши на спис, можна було ним пробити землю до болота. В колишніх озерах, що лежали серед цих трясовин, не лишилося води навіть, щоб напитися. І я скоро перейшов цей болотяний пас[63]63
  Пас – тут смуга.


[Закрыть], надіючись, що далі буде краще. Але й далі було те саме. Глибокі річки перетворилися в порожні корита, в котрих не тільки не було риби, а навіть і жаб. Плоди на деревах були маленькі й в’ялі, або недозрілими обсипалися на землю.

Голодний продирався я через колючу гущавину лісу і спішив, спішив. Був навіть радий тій посусі, що давала мені можливість так скоро посуватися вперед. Харчувався найбільше гадюками – єдиною звіриною, яку ще можна було зустріти.

По п’ятьох днях дороги, коли я, змучений і голодний, ліг трохи відпочити, моє вухо вловило далекі підозрілі звуки. Я зірвався на ноги і побачив позад себе людську постать, що спиналася на шпиль гори. Приглянувшись краще, я побачив Убіражару. Від страху у мене помертвіли руки і ноги, бо я був переконаний, що бачу духа. Але, дух, чи не дух, я вхопив лука і стрілив. Убіражара скрикнув і повалився вниз. Спочатку я хотів побігти до нього ближче і переконатися, але потім мене знову опанував такий страх, що я кинувся чимдуж тікати.

Довго біг, не оглядаючись назад.

Потім, коли забракло сил, а страх трохи минув, я присів коло якоїсь калабані, напився, освіжив своє тіло водою і з подвійним поспіхом пішов уперед. Серце моє говорило, що Убіражара живий і, поки я вернуся, накоїть багато лиха. Тепер я не смів вертатися без клейнодів і, згадуючи Ітапіру, дякував йому в думках за пораду – здобути докази своїх прав і могутности.

Довго, довго я йшов, навіть згубивши рахунок дням, і нарешті опинився під останнім стрімким гірським кряжем, що тягнеться вздовж берега ріки Парани. Я пішов попри нього вгору, але побачив, що цей кряж перейти – безнадійно. Вернувся вниз – і побачив те саме. Тільки втішило мене, що в одному місці просто з-під того кряжу, з якоїсь немов печери, плив бистрий потік. Вода в ньому була чиста, прозора, річкова. Я скупався, напився і сів відпочити. Тіло моє було таке, як висушена риба, а сили... сили у мене було стільки, що малий хлопчина міг би ударом в груди звалити мене на землю.

Відпочивши, я почав думати, як мені перейти кряж? Йти знову вгору, або вниз і шукати лагідніших схилів? Це вимагало багато часу і невідомо, чи скінчилося б успіхом. А тим часом Убіражара... При згадці за Убіражару я вже не думав довше і поліз на стрімкі скелі кряжу.

Вже навіть не пам’ятаю добре, як я ліз вгору і як спускався вниз, і отямився аж тоді, коли опинився над берегом Парани. Ліворуч внизу гриміла вода на сімох східцях Ґваїри, а просто переді мною виднілися береги того острова, з якого, колись Саракура вивів рештки племени ґваянців і на якому лежали в землі Соняшні Клейноди – мета моєї мандрівки.

Вода в ріці в наслідок посухи впала набагато, так набагато, що в деяких місцях, де раніше могла втопитися людина, можна було розкладати вогнище. Та все ж таки Парана була ще дуже широка і її треба було переплисти, а човна я не мав. Добре, що хоч голоду я вже перестав боятися, бо, де є вода – там і риба, а де є риба – нема голоду.

Зробити човен – невелика річ, але на це треба мати час і помічників. А я не мав ні одного, ні другого. Тому, думаючи над своєю невідкладною тяжкою переправою, я пішов угору проти течії, сподіваючись якоїсь нагоди. Гори з цього боку не були такі круті, як з протилежного, і звідси дістатися на шпилі було не так тяжко. Це все я затямив, йдучи вгору і вгору, аж поки несподівано не перегородила мені шлях велика суха колода – стовбур зламаної пальми.

– Це буде мій човен! – скрикнув я вголос.

Тоді кинувся до лісу, виломав довгу жердку і з нею вернувся на беріг.

Перше, ніж відплисти, я добре прив’язав до спини лук, закріпив колчан зі стрілами, а тоді лише зіпхнув колоду в воду, сів на неї і, помагаючи собі жерткою, поплив.

Я плив просто напереріз течії, але вона мене зносила вниз. На колоді було дуже тяжко втриматися, бо вона оберталася на воді то одним, то другим боком, а жердка зв’язувала мені руки. Але все ж таки я якось з великими труднощами приплив до острова. Витягнув колоду на берег і пішов углиб шукати табера[64]64
  Закінчення «ера» в індіянській мові означає минулий час, навіть для іменників. «Таба» – оселя. «Табера» – руїни оселі, себто в минулому часі. «Аканґа» – голова, «аканґера» – череп. (Примітка авторки).


[Закрыть].

Довго я ходив, довго лазив по землі, поки нарешті не відшукав те, чого шукав; це були ледве помітні залишки валу з каміння і грубих колод, що поросли деревами, корчами, повзючими зелами і вгрузлі в землю. Але більше не було нічого. А де ж була печера Великої Кобри, куди сховали колись предки Соняшні Клейноди? Як до неї добратися? Того я не знав. Знав лише, що треба копати землю багато разів у різних місцях, щоб знайти вхід, завалений колись камінням, а тепер ще й зарослий лісом.

І коли я отак думав, дух зневіри вповз у моє серце: «А чи дійсно те все, чого я вчився від батька й піяґ, є правдою? А чи не є всі оповідання про Соняшні Кленоди видумкою, як сказав Убіражара?» І від цього мені стало ше страшніше, як тоді, коли я стріляв в Убіражару.

Щоб прогнати сумніви, я ще раз взявся шукати і скоро переконався, що піяґи не могли всього видумати. Я вмію читати минуле землі, і там, де часом наймудріший індіянин не помічає нічого, я багато бачу... По тому, які рослини і як ростуть, я можу сказати напевне, чи була колись на цьому місці таба, навіть можу визначити, де була окаета[65]65
  Окаета – по-індіянськи площа серед селища, де звичайно відбувалися наради птемени. (Примітка авторки).


[Закрыть], а де – оброблювані поля. В лісі для мене нема таємниць.

Отож, полазивши по острові, я знав уже все, як тут було колись. Таба була на самому його кінці, що врізався у води Парани. Від півночі був вал, який хоронив оселю перед нападами.

Я догадувався навіть уже, де стояла Тупан-ока, під якою мав бути вхід до печери Великої Кобри. І тут треба було копати! Та для мене самого такої роботи вистачило б на кілька місяців, а, коли б почалися дощі, – то ще й надовше. Окрім того, я не міг сам і працювати, і сторожувати, а на випадок небезпеки ще й боронитися. Тому, хоч Ітапіра наказав мені шукати клейнодів самому, я вирішив зробити інакше: вернутися до оселі, взяти кілька сильних і довірених мужів і з ними знову прийти сюди. Головне було те, що я вже не мав сумнівів.

Так вирішивши, я поспішив до своєї колоди, і мене знову обняв страх, що посуха може змінитися дощами, і тоді я не дістануся в Долину Іґурей, або не буду мати змоги вийти вдруге звідти зі своїми помічниками.

Сівши знову на колоду, я відіпхнувся від острова і поплив. Та, коли вже відплив далеченько від берега, побачив, що зробив велику помилку: мені треба було піти пішки вгору берегом острова і починати переправу вище. Тепер же сильна течія підхопила колоду і несла її вниз, на водоспади. І хоч як я працював жердкою, ставлячи спротив воді, але, коли б на моєму місці сиділа муха, то і вона не могла би бути більше безпомічною, як я. Колодою крутило, кидало на всі боки і нарешті перекинуло зовсім. Я вчепився за неї обома руками і випустив жердку. Тепер, здавалося мені, прийшов кінець, бо я вже виразно чув, як ревіла на водоспадах вода. Течія зі скорої перетворилася в шалену, як буря. Колода то летіла стрілою, то ставала впоперек, то переверталася, і я опинявся під водою. Та я міцно тримався, а мої руки і ноги немов приростали до рівного стовбура. Колода . кілька разів ударилася в підводні каміння, а я в таких випадках мало-мало не зривався з неї, але кожного разу втримувався і летів уперед, оглушений ревом, не маючи можливости ні відкрити очей, ні дихнути, щоб не набрати в груди води. Нарешті, колода, підкинута надзвичайною силою, скочила просто вгору, як стріла, перевернулася у повітрі, і я разом з нею сторч головою полетів у справжнє водяне пекло і стратив притомність...

Коли отямився, то спочатку взагалі нічого не розумів. Довкола шуміло, гуркотіло, бурлило, обдавало мене рясними бризками, а я лежав побитий і задубілий на якомусь мокрому камені. Поволі щойно пригадав собі всю пригоду і вирішив, що я мертвий. Тому закрив очі і лежав далі нерухомо, як личить мерцеві. Однак, це наобридло, тим більше, що камінь піді мною був холодний і нерівний. Отже, я розкрив очі й сів. «Адже душі померлих можуть рухатися», – подумав собі. Але і при тому був переконаний, що я таки мертвий і знаходжуся на Блакитних Горах. Та те, що було довкола, зовсім не нагадувало ані Блакитних Гір, ані нічого такого, що я досі бачив. На три людські рости наді мною ллялася якась блискуча і гримуча водяна стеля, яка грала всіми кольорами сонця і з гуркотом падала на кілька кроків нижче від мене в яму, повну клекотячої піни. Праворуч і ліворуч були скелі, розділені простором, як на два довгих списи. Всередині було вогко, холодно, але зовсім ясно.

Довго я роздумував, поки не усвідомив усього дива. Для мене стало дсно, що я живий і чудом потрапив під водоспад. Видно, що та колода, на якій я плив, скочивши вгору, а потім кінцем занурившись униз, пробила водну течію, вдарилася об камінь, скинула мене на ньому, а сама попливла геть. Тепер я опинився у водяній пастці. Річка пливла вгорі, луком спадала зі скелі вниз, а під тим луком знаходилася порожнеча, в якій я тепер сидів.

– Гм!.. Не є воно добре, але мертвому бути ще гірше, – подумав я і звівся на ноги.

Першим моїм рухом було перевірити, чи лук і колчан зі стрілами не загубилися? На щастя, вони знаходилися при мені. Та в тій же хвилині я зрозумів, що вони мені непотрібні, бо тут не було чого стріляти. І від того мені стало страшно і сумно: «Що я тут робитиму?» – спитав сам себе і оглянувся назад. Оглянувся і заціпенів від здивуваня: у тій скелі, під якою я сидів, побачив тяжкі, ковані залізом двері, а на них... на них був випалений хрест і під ним знак Коарасі! Побачивши це, я хотів закричати, але мені перехопило віддих, і з горла не виходив ніякий звук.

– Нема сумніву, це є вхід до печери Великої Кобри! – подумав. – Тепер уже нема жадних сумнівів! Тільки треба ці двері відкрити!

Відкрити!..

І я кинувся на двері, як на сильного ворога. Обмацував кожний вкритий грубою верствою плісні рубець, ламав нігті, запихаючи пальці в шпари, штовхав спиною, бив кулаками – дарма! Двері були такі самі непорушні, як і та скеля, в якій вони були вмуровані.

Пообдиравши на собі шкіру, покалічивши руки і стративши всю силу, я сів під проклятими дверима і завив з розпуки. Але й виття не помогло: двері лишилися замкненими, відгороджуючи собою мене від Соняшних Клейнодів.

Що було робити? Сидіти і чекати голодної смерти? Що я сам міг вчинити з цими дверима?

І тут я ще раз вернувся до думкй – якнайскоріше дістатися до племени, вибрати з десять найсильніших і найспритніших мужів, прийти сюди назад і тоді щось починати.

Та виникало нове питання: як видобутися звідси? Іншої дороги не було, як тільки здатися на ласку води і скочити он в ту клекотячу яму. Може якраз вода не розіб’є мене на дальших східцях Ґваїри, а винесе на тиху течію? Це було дуже непевне, зате, коли лишитися тут, то смерть була певна.

Розваживши ще трохи, я ще раз перевірив, чи добре тримається на мені лук і колчан, і вже хотів скочити у воду, як нараз в голову мені Прийшла думка: «Оці двері робили мої предки разом з білими піяґами і всі вони тоді поклонялися білому Тупанові. Ось на дверях є знак білого Тупана – хрест. Напевне в цьому місці Він має Свою силу... Чи не попросити й мені тепер Його помочі?».

І я впав ниць і закричав щосили:

– О, великий, білий Тупане!!! Чи ти чуєш мене через гуркіт води?! До Тебе звертається морубішаба племени ґваянців – Соняшний Волос!!! Я не знаю, чи ти розумієш по-індіянськи, але я вірю, що Ти є на небі! Поможи мені вирватися звідси живим і скоро вернутися до племени! А я Тобі обіцяю за це найкращих десять шкур і п’ять шнурків найліпшого намиста з білих зубів!!!

З цими словами я, довше на роздумуючи, кинувся туди, де клекотіла вода...

Спочатку мене потягнуло глибоко вниз, а потім, як уламок сухої кори, викинуло на поверхню, і я побачив небо і сонце. Та зараз же вода вхопила мене і знову пхнула під спід.

– Білий Тупане, рятуй!!! – крикнув я, захлинаючись.

І тут я відчув, як хтось мене вхопив упоперек і потягнув. Тягнув довго-довго, а потім вирвав з бистрої течії і з усієї сили шпурнув убік. Я відразу поплив помаліше і несподівано наткнувся на якийсь камінь. Вчепився за нього і тоді відкрив очі. Позад мене бурлила ріка, і скакала на дальші східці, а спереду плила цілком спокійна течія. А я сидів на камені, що підносився над водою і ніби ділив ріку на дві половини: бурхливу й спокійну.

– О, – гукнув я на цілі груди, втішений спасінням, – я готов признати Тобі, великий білий Тупане, що Ти маєш силу, більшу, як Тупай індіянський!..

Довго я відпочивав на камені перше, ніж пуститися далі вплав до берега, і дивився туди, звідки мене щойно принесла вода. Виходило, що оті двері знаходились під першим водоспадом, який був нижче острова. Сам острів ледве майорів угорі, і я дуже дивувався, що за такий короткий час переплив таку велику відстань.

Відпочивши добре та обігрівшись на сонці, я знову кинувся у воду і незабаром досяг берега. Знову відпочив, а тоді пішов угору, до того місця, де переходив кряж, ідучи з Долини Іґурей.

Хоч гори з цього боку, як я вже казав, не були такі стрімкі і неприступні, як з протилежного, проте перехід кряжу мені видався значно тяжчим, як першого разу. Кілька разів, видряпавшись на якийсь шпиль, я мусів повертатися назад, бо далі дороги не було. Виявлялось, що гора з другого боку вривається стрімкою скелею, або спадає в глибокий яр, з якого знову таки треба лізти просто до гори по голому каменю. Але врешті-решт я таки перейшов цей перстень і більше котився та падав, ніж йшов вниз по другий бік. Спустившись, я скоро знову натрапив на дивний потік, який випливав з печери, і подумав собі, чи не пливе він також слідом Великої Кобри? Але думати довго я не міг і, скупавшись у цьому потоці та набравши з собою трохи води, пустився у відворотну дорогу.

Тяжко було йти. Посуха стояла далі і випалювала все навколо. Ранками сонце сходило, як би серед диму, і відразу починало пекти, хоч і не показувалося. Гаряча сірувата мла висіла над лісами майже до полудня, поки вітри розганяли її, і тоді випливало сонце. Ах, яке воно було сердите і гаряче!.. Навіть сине небо від нього, спалювалося в попіл і, замість блакитного, ставало зовсім сірим.

Спрага і голод зробили моє тіло зовсім порожнім і, коли зривався вітер, мені здавалося, що мої кості грають, мов сопілки. Але, як би там не було, по упливі одного місяця я опинився в знайомих сторонах. Здивувало мене, що ніде не було нікого видно: ні мужів на полюванні, ні дітей та жінок, що збирали овочі, кору, або лічничі зела – нікого. Так, ніби тут ніколи й не було ніякої оселі поблизу.

Опанований недобрими передчуттями, я приспішив ходу і несподівано побачив Ітапіру, котрий сидів над тоненьким струмочком пересохлого потока. Ми привіталися і мовчки подивилися один на одного.

Ви, білі, любите дуже багато говорити і не дізнаєтесь нічого від свого співбесідника, аж поки він вам того не скаже сам. А ми вміємо читати думки з чужих очей, і нам не треба багато говорити. Побачивши Ітапіру, я вже зрозумів, що він на мене давно тут чекав і що побачив мене раніше, як я його. Зрозумів я також, що від того, чи приніс я клейноди, чи ні – залежить дуже багато такого, чого я не знав. А Ітапіра, тільки подивившись на мене, здогадався, що я, замість клейнодів, приніс лише якусь потішаючу вістку. І зрозуміли ми обоє, що нам треба поговорити на самоті про дуже поважні речі. Тому я відразу сів біля Ітапіри і закурив.

– Я знайшов місце, де сховані клейноди, – сказав я. – Тільки, щоб їх здобути, мушу взяти з собою кілька міцних чоловіків.

– Ти не возьмеш зі собою нікого, Коарасіабо, – відповів Ітапіра. – В оселі дорогий кожний муж, бо Убіражара вернувся. Чекаємо нападу з дня на день.

– Я бачив Убіражару...

– Він вернувся поранений і тепер набирає сил.

– То я його поранив...

– Шкода, що не вбив. Тепер ґваянці бояться і кажуть, що Тупан показав справедливість, урятувавши життя Убіражарі на Скелі Невороття.

– Я вже не вірю в справедливість Скелі Невороття.

– Ґваянці тепер ні в що не вірять: ні у своє призначення, ні в Соняшні Клейноди, ні в те, що кажуть духи...

– А я вірю в Соняшні Клейноди! Я сам бачив двері, за якими вони заховані! На тих дверях є наш знак – знак Коарасі. Ці двері під першим водоспадом за островом Ґваїра.

– Ти віриш, але ґваянці не повірять тобі. Ґваянці вірять в Скелю Невороття, і ліпше буде, коли ти не скажеш на великій раді, де є двері. Того ніхто не повинен знати...

– Погано, Ітапіро.

– Так мусіло статися, Коарасіабо. Адже, ти пам’ятаєш, що над нами висить прокляття скривдженого спадкоємця Соняіпних Клейнодів?.. Здається, приходить той день, коли ґваянці опиняться під владою ботокудів.

– Хіба ж наші предки не відвернули того прокляття, коли всі три племена зустрілися коло Ґваїри і жили в мирі під владою білих піяґ?

– Здається, ні. Духи ворожать погано.

– Як в оселі?

– Голод, пошесті і невдоволення проти тебе. Багато хотять миру з ботокудами. Ґварасе має тверду руку... Маєш доброго наслідника... Уба пропала.

– Уба? Жінка Ґварасе?

Ітапіра хитнув головою:

– Напевне вкрали її ботокуди.

– А Арасі?

– Арасі в оселі. Пильнуємо його... На випадок твоєї смерти і смерти Ґварасе хтось мусить залишитися.

– Я вже піду, Ітапіро.

– Йди. Скликай велику раду. Я прийду незадовго... І пам’ятай, що всі говорять, ніби Убіражара приніс зі собою якийсь небесний вогонь, який тримає за поясом. Наші дуже того вогню бояться.

– Як бачу, є серед нас зрадники, які навідуються до ботокудів і приносять звідти різні брехні.

– Є, звичайно, і зрадники. Коли скличеш велику раду, може вдасться їх викрити і покарати. Старіші мужі стоять за тобою. Йди.

В оселі зустріли мене криками:

– Коарасіаба прийшов!

– Коарасіаба повернувся!

І зараз же з усіх ок повибігали люди. Всі дивилися на мене з тривожною цікавістю, але одночасно уникали моїх очей. Видно було, що плем’я знало про мету моєї подорожі і так само, як Ітапіра, вичитало вже про її невдачу.

Я поспішив до своєї оки, де Іботіра, жінка мого молодшого сина, приготовила вже для мене кусничок печеної риби та кілька сухих бананів.

– Більше ми не маємо нічого, морубішабо, – сказала вона.

Я з’їв те, що було, і наказав Ґварасе оповідати.'

– Погано, батьку...

– Знаю.

– Убіражара вернувся.

– Знаю.

– Наші бояться небесного вогню, що його приніс Убіражара...

– Знаю.

– Я сказав, що ти пішов по Соняшні Клейноди, і, коли принесеш їх – ми не маємо чого боятися ні Убіражари, ні його небесного вогню.

– А коли не принесу?

Ґварасе подивився на мене винувато:

– Я був переконаний, що ти їх принесеш, батьку!

– Погано, Ґварасе! Адже досі ми не боялися ботокудів, хоч і не мали клейнодів.

– Досі, батьку, ботокуди не мали небесного вогню...

– А тепер мають? Хто про це сказав?

– Всі говорять.

– А перший хто сказав?

– Перший – Кажю. Він дуже хоче миру з ботокудами.

– Ага!.. Ну, йди скликай велику раду. Будемо радити... Про Убу нічого не чути?

– Ні. Я думаю, що то Кажю її викрав для ботокудів.

– Мусимо відібрати! Йди скликай людей.

Коли Ґварасе вийшов, я спитав Іботіри:

– А де ж Ґвапі, Іботіро?

– Як звичайно, десь робить стріли, або списи, морубішабо. Тепер треба буде багато зброї.

– А ти не боїшся ботокудів?

– Хто, я? – злісно блиснула очима Іботіра. – Я нічого не боюся, навіть небесного вогню!

– А коли ботокуди схотять тебе вкрасти, як Убу?

– Мене не вкрадуть живою, а з мертвої яка комусь користь?

– Волієш вмерти?

– Для жінки навіть молодшого сина морубішаби Соняшного Волоса краща смерть, як життя серед ботокудів!

Так сказала Іботіра, а я тоді подумав, як уже не раз думав, що саме вона, а не лінива і неповоротна Уба мусіла стати жінкою і матір’ю морубішаб ґваянців.

Коли я на великій раді сказав, що мусимо відразу виповісти війну ботокудам і вбити Убіражару, спинився крик. Одні були за мною, але більшість – проти. Я дав волю говорити одним і другим, а сам тільки прислуховувався до їхніх слів. Нарешті заговорив Кажю:

– Слухайте, ви, піяґи, і ви, мужі ґваянські'. Ви пам’ятаєте, який був присуд над Убіражарою? Сам Ітапіра сказав; «Коли Убіражара невинний – він може повернутися назад». Й Убіражара повернувся! На Скелі Невороття Тупан показав невинність морубішаби ботокудів, котрий прийшов до нас з миром. Хто ж поважиться тепер зламати закон? Хто посміє виступити проти справедливости присуду Тупана? Убіражара не тільки не загинув, але повернувся з небесним вогнем, який дістав на Блакитних Горах. Він тепер може цим вогнем спалити всю Долину Іґурей і нас з нею. Але Убіражара добрий. Він не хоче нас палити. Він і далі хоче миру. І так сказав Убіражара: «Хто з ґваянців кине зброю переді мною – буде моїм приятелем. Хто буде воювати проти мене – згине. Тепер погані часи і чим буде більше бранців у війні, тим ліпше для ботокудів». Тому, ґваянці, краще мирімся.

– Правда, краще мирімся!.. – загукали одні.

– З людожерами не може бути миру! – відповіли другі.

– Хочете, щоб нас ботокуди половили зі зброєю в руках і поїли, як вони роблять зі своїми бранцями?!

– А ви хочете, щоб вас пожерли обеззброєних?!

– Убіражара сказав, що дарує життя і приязнь усім, хто не буде проти нього воювати!.. – знову крикнув Кажю.

Тоді я встав і наказав усім замовчати.

– Тепер, ґваянці, говоритиму я! А хочу сказати, що не вірю ні в небесний вогонь, ні в те, що мир з ботокудами принесе нам добро. Це все неправда!

– Правда! – крикнув Кажю.

Я підійшов до нього і став з ним лице-в-лице:

– Звідки ти знаєш про це, Кажю?

Кажю скрутився, як гадюка, і спустив очі в землю:

– Це всі знають, – відповів він тремтячим голосом.

– Ні, не всі знають, а тільки всі повторюють те, що ти говориш. Питаю ще раз: звідки знаєш про обіцянки Убіражари і про небесний вогонь?

Кажю почав трястися всім тілом і вже не відповідав нічого.

– Мовчиш? – продовжував я. – Ну, то я говоритиму за тебе. Отже, це ти сієш страх серед ґваянців! Ти ходиш потайки до ботокудів і приятелюєш з ними! Ти вкрав для них Убу! Ти є зрадник, Кажю, що є найтяжчим злочином серед ґваянців! І ми за це скараємо тебе на муссурані, бо ти більше не ґваянець, а ботокуд! Ні, ти є ще гірший від ботокуда: ти є буґро ботокудів! Ти є ганьбою нащадків Коарасів!

– Правда, правда! – закричали присутні. – Він є буґро Убіражари!

– Він ходить до ботокудів уночі!..

– Він хвалився, що Убіражара віддасть йому свою сестру!

– Нашої дівчини він не може купити!

– Бо не має, за що!

– Ледащо! Сам для себе їжі не здобуде!

– Коли діти щось знайдуть у лісі, то він нападає на них і відбирає!

– На муссурану з ним!

– На муссурану Кажю!

Всі вже забули і про небесний вогонь, і про Убіражару, і про мир з ботокудами, а бажали тільки одного: смерти Кажю. І не дивно: всі були голодні, злі й налякані, а тому бажали на комусь помститися. Я вже хотів наказати зв’язати зрадника, як несподівано з-за корчів і дерев зафурчали стріли з прикріпленим до них вогнем і вп’ялилися в тростинові стіни і пальмові стріхи ок .

– Ботокуди! – заверещало відразу кільканадцять голосів.

– Убіражара! – підхопили цей крик інші.

– Тікаймо!

Перше, ніж я вспів сказати слово, в селищі спинилося ціле пекло: заголосили жінки, скликаючи дітей, закричали діти, шукаючи матерів, завили на вид вогню собаки, кидаючись попід ноги. Навіть ті відважні мужі, що тримали за мною, розгубилися і бігали, немов малі хлрп’ята, з одного боку в другий.

– Ґваянці!!! – закричав я, скільки було сили. – Беріть зброю!!! Ставайте до оборони!!!

Та мого крику ніхто не чув. Шал страху вселився в ґваянські серця і відібрав їм розум. Ніхто не думав про зброю, про оборону. Всі хотіли тільки сховатися, або втікти. Але ні тікати, ні ховатися не було де. Ботокуди окружили нас з усіх боків і засипали стрілами. Пересохлі оки, підпалені вогненими стрілами, запалали відразу, немов великі вогнища, а крики, і переполох від того ще побільшилися. Одні бігли до своїх халуп, шукаючи укриття, другі тікали з них, рятуючись від вогню, а всі разом вили, збивали одні других з ніг і гинули від ворожих стріл.

Я з розпукою дивився на своїх людей і побачив уперше, що вони дійсно зледачіли за довгі роки спокійного життя і що вони нічим не нагадують своїх відважних, войовничих предків, про котрих я стільки наслухався від батька і від піяґ. Побачив я також, що оселя вже впала, бо її ніхто не боронить.

– А де ж мої сини? – подумав я зі стидом. – Чи й вони такі самі дурні й полохливі, як решта ґваянців?

І ніби у відповідь на це питання почув крик:

– За мною, ґваянці!.. Хто не хоче бути буґром Убіражари – за мною!

І я побачив, як Ґварасе, натягаючи тятиву на лук, кинувся до виходу. За ним услід побіг Ґвапі, а за ними ще горстка вояків. Вони йшли на певну смерть, бо вороги сиділи сховані в лісній гущавині, а наших усіх було видно, як на долоні. Тому, ледве ота горстка відважних вискочила за частокіл оселі, як на них посипалися стріли і списи, не залишивши в живих ні одного.

О, в цей день, Данку, я побачив більше, як за все своє життя! Я бачив, як упав Ґварасе, а потім Ґвапі, я бачив, як ботокуди вривалися в нашу оселю, ламаючи частокіл, я бачив смерть десятків ґваянців, які лягли під тяжкими ударами танґвапем, я бачив навіть, як загинув Кажю від стріли тих, з ким він так хотів миру. Але сам стояв, як остовпілий, поки тяжкий удар в голову не звалив мене на землю.

– В’яжіть його, в’яжіть!.. Це – Соняшний Волос!.. Морубішаба велів взяти його живим!.. – загукали довкола мене ботокуди, навалившись на мене цілою масою.

І мене зв’язали і поволікли геть за частокіл палаючої оселі.

Довго я лежав, неначе мертвий, і від удару, і від того всього, що побачив і пережив, а до мене, як крізь сон, доходили вигуки, плач, благання, рев і скимління собак.

Нарешті, ботокуди почали гукати:

– Збирайтеся всі до джерела!.. Всі йдіть до джерела! Убіражара скликає раду! Убіражара буде говорити з ґваянцями!

Після того мене знову підхопили і поволікли на те місце до джерела, де я колись мав розмову з Убіражарою.

Убіражара сидів, святочно прибраний, на розстелених шкурах в товаристві найстарших ботокудів, а довкола густою масою стояли індіяни: з однієї сторони ботокуди, а з другої – налякані, тремтячі ґваянці.