Текст книги "Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 14 страниц)

– Чи всі вже? – спитав Убіражара.

– Всі, морубішабо, – відповіли йому.

– А де ж сини Коарасіаби?

– Ґварасе вбитий, а Ґвапі напевне втік, бо його нема.

– Як же ви посміли випустити його? – закричав Убіражара. – Ідіть і знайдіть його!.. Тепер приведіть сюди Іботіру.

– Іботіри, о морубішабо, також нема ніде...

Убіражара впав у лють:

– Як це нема?!! – заревів він. – Хто посмів її випустити?!! Де Кажю? Я його уб’ю за брехню!.. Обіцяв мені Іботіру, а привів ледачу Убу. Обіцяв удруге придержати Іботіру, а тепер виявляється, що Іботіри нема!.. Де Кажю?

– Кажю забитий, морубішабо!.. – відповіли ботокуди перелякано.

– Ага... Ну, нічого... Ідіть шукайте Ґвапі й Іботіру, скоро!

Кілька ботокудів покірно кинулися виконувати наказ Убіражари, а я відчув, що серце моє затремтіло від радости: «А може їм вдасться врятуватися?» – подумав собі з утіхою.

– Ну, а тепер, – продовжував Убіражара, – слухайте мене ви, всі ґваянці і ти Соняпіний Волосе!.. Ви пам’ятаєте той день, коли скинули мене зі Скелі Невороття?

Голови ґваянців похилилися від цього питання, як трава перед вітром.

– Пам’ятаємо... Вибач нам, о морубішабо!.. – благально залебеділи голоси довкола.

– Ми – невинні!.. Це Коарасіаба наказав!

– Добре! – вдоволено відповів Убіражара. – Я знаю, що це Коарасіаба наказав. Але, чому ви тоді послухали Коарасіаби, а не мене?..

Голови похилилися ще нижче, і вже ніхто не відповів нічого.

– Але бачите, – продовжував Убіражара, – ви хотіли смерти для мене, а зробили нещастя для себе. Тепер я можу вас усіх вибити до ноги!

– Не роби того, Убіражаро!.. – заголосили знову довкола. – Ми будемо тебе слухати!

Коли б я не був зв’язаний, то кинувся б на цих підлих людей, що прохали ласки в ботокуда, і повбивав би їх власними руками, хоч того і не дозволяє ґваянський закон. Але я був зв’язаний і тільки зі стидом дивився на своїх людей.

– Ви обіцяєте мене слухати? – спитав Убіражара і посміхнувся. – Певно! Тепер ви мусите мене слухати!.. Тоді ви мене не послухали, коли я був просто морубішабою ботокудів і хотів миру з вами. Тоді ви мене скинули зі Скелі Невороття. Та там сталася справедливість Тупана, бога всіх індіян. Ви скинули зі Скелі Невороття простого морубішабу, а Тупан вернув мене з неї, як бога вогню!

Ґваянці широко порозкривали очі, а в тих очах світився великий жах:

– О-о-о! – понісся стогін в наторпі.

Але я зробив над собою зусилля і голосно зареготався:

– Ха-ха-ха! Ти – бог вогню?1. Ха-ха-ха!.. Може ти хотів сказати, що є богом здохлих щурів і смороду, як кожний ботокуд?!. Ха-ха-ха!.. О, який ти дурний, буґре!.. Пуру[66]66
  Буґро – невільник-водонос, пуру – людожер. (Примітка авторки).


[Закрыть] – бог вогню!.. Ха-ха-ха!..

Деякі вже, заражені моїм удаваним сміхом, почали підіймати сміливіше голови і посміхатися. Але Убіражара зірвався на ноги і закричав:

– Ти ще не віриш, Коарасіабо?!! Ти ще насмілюєшся кпити з мене?!! За це заслуговуєш смерти! Тепер побачимо, чи я є богом вогню!.. Слухайте, ґваянці, коли Коарасіаба не вірить мені, що я є богом вогню, то нехай він зробить вогонь так скоро, як треба моргнути оком! Зумієш це зробити, Коарасіабо?

– Цього ніхто не зробить, ботокуде, – відповів я. – Щоб здобути вогонь, треба доложити чимало зусиль, і всі про це знають.

– Ага, так... Ну, а мені зовсім не треба докладати ніяких зусиль... Дивіться!..

Тут Убіражара вийняв з-за пояса якусь річ і показав її присутнім. Ніхто, а ні я в тому числі, не знав, що це була звичайна коробка дурних сірників. Всі дивилися на неї з цікавістю і страхом, та ніхто, звичайно, не додумався, для чого може та річ служити.

Убіражара трохи відкрив коробку, обніс її довкола натовпу, а тоді став на своє місце і заговорив:

– Отже, коли ви тоді скинули мене в пропасть, я закликав на поміч великого Тупана: «Тупане, мене кривдить брехливий Коарасіаба, що називає себе нащадком Коарасі! Рятуй!» І тоді я почув, що мене хтось підхопив і, замість вдолину, поніс високо вгору. Я летів довго-довго, а, коли розкрив очі, то побачив себе на високій горі, де була ока самого Тупана. Тупан посадив мене на шкірі з онси, частував мене печеним тату[67]67
  Тату – великий мурахоїд, що має твердий панцир. Вполювати його дуже тяжко, а м’ясо тату належить в Бразилії до найбільших лакоминок. (Примітка авторки). Тату – португальська назва броненосців або панцирників, південноамериканських комахоїдних звірів надряду неповнозубих. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть]! добрими напоями з бананів та ґояби[68]68
  Ґояба – овочі, подібні з-зовні до цитрини. Всередині є жовті, або рожеві. Мають досить прикрий і гострий запах, але дуже приємні на смак. (Примітка авторки). Мається на увазі гуява – тропічне дерево Південної та Центральної Америки, плоди котрого смаком нагадують суміш полуниці, ананасу, ківі та груші, з легким ароматом мускусу. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть]. Потім, коли вже я наївся і напився, Тупан звелів мені розказати все, що зі мною сталося. І я розказав, як було. Тоді Тупан дуже загнівався і сказав: «Той Коарасіаба є великим брехуном! Він не є ніяким нащадком Коарасі! Тепер ти мусиш вернутися на землю і завоювати всіх ґваянців. Для цього я дам тобі в руки небесний вогонь. Відтепер ти, Убіражаро, будеш богом вогню й морубішабою обох племен». Так сказав мені Тупан і після того спустив мене на землю...

В міру того, як говорив Убіражара, знову страх почав опановувати ґваянців і хилити їхйі голови додолу. Всі вірили в те, що говорив ботокуд. Я не витримав:

– Він бреше, ґваянці! Я ж на власні очі бачив Убіражару, як він дряпався по горах вертаючись додому і навіть підстрелив його з мого лука! Чи Тупан не міг його спустити десь ближче, а на половині дороги звідси до ріки Парана?

– Замовчи! – підскочив до мене Убіражара. – Замовчи, нікчемний! Дивіться всі!

З тими словами він витягнув сірник і тернув його об коробку. Коли блиснув вогонь, всі, навіть ботокуди, завили перелякано і попадали ниць, а декотрі кинулись тікати. Я також, сказавши правду, злякався, але не впав і тільки думав, що це за диво має Убіражара. В цей момент до мене підійшов Ітапіра, котрий досі стояв осторонь, і шепнув мені до вуха:

– Це – штуки білих, Коарасіабо... Я певний, що Убіражара десь по дорозі з ними зустрінувся... А Скеля Невороття... Ну, що ж – із неї можна впасти живим...

Убіражара тим часом, підпаливши від дурного сірника суху галузку, тримав її високо над головою і вдоволено оглядався довкола:

– Тепер бачили мою силу? – спитав голосно.

– Так, так!! – застогнали довкола. – Бачили!

– Знаєте тепер, хто я є?

– Знаємо, великий Убіражаро, боже вогню!

– Так, я є богом вогню!.. – гордо підтвердив Убіражара. – Отут у мене є поламана на кусники небесна блискавка, і я нею можу вбити кожного, хто посміє мене не послухати!.. А тепер наказую вам усім робити тільки те, що я скажу! Віднині всі ґваянці будуть жити там, де я накажу! Віднині ви будете оброблювати землю для себе і для нас! З полювання лишатимете собі тільки ту частину, яку я вам дозволю!.. Про решту скажу потім... Коарасіаба ще сьогодні вмре на муссурані!

Натовп сколихнувся з жахом:

– Коарасіаба?!. На муссурані?!! Це неможливо!..

– Закон ґваянців не дозволяє підносити руку на нащадків Коарасі!..

– Це принесе страшну кару для племени!..

– Що?!! – визвірився Убіражара. – Ви хіба забули, хто вам наказує?..

Від того крику ще раз похилилися голови ґваянців і вигуки страху стихли.

Але тут заговорив Ітапіра:

– Слухай, Убіражаро, про той вогонь, який ти щойно показав, давно вже знали наші предки, і він не походить від Тупана, тільки від тапуїтіньґів...

– Брехня! – крикнув перелякано Убїражара.

– Ні, не брехня, – продовжував Ітапіра, – а правда. Білі тапуї мали ще страшніший вогонь, який вилітав з великих палиць і при тому гримів, як справжній грім. Ти ліпше розкажи, де і коли ти зустрінувся з тапуїтіньґами, а ми тебе тоді не вб’ємо, бо дотримаємо закону Скелі Невороття, а наженемо туди, звідки ти прийшов...

– На муссурану! – заверещав Убіражара. – На муссурану і цього!

– Гов, Убіражаро, не так скоро! – спокійно відповів Ітапіра. – Ти можеш, звичайно, і мене і Коарасіабу вбити на муссурані, але тоді пам’ятай!.. Знай, що душа піяґи з Блакитних Гір може наслати на тебе і на все твоє плем’я таке нещастя, що ви проситимете потім смерти і не знайдете її!..

Слова піяґи зробили величезне враження навіть на самого Убіражару, бо у нас всі вірили піяґам, а особливо Ітапірі.

– Добре, – задихаючись відповів Убіражара, – я тебе не вб’ю, але Коарасіаба мусить вмерти на муссурані!

– Коарасіаба не вмре на муєсурані! – твердо сказав Ітапіра. – Я не дозволю, щоб на нащадка Коарасі піднеслася чиясь рука! Я маю силу!..

Убіражара розгубився і не знав, що сказати. Але йому на допомогу прийшов старий піяґа ботокудів:

– Скажи мені, Ітапіро, чи закон Скелі Невороття є ваш, чи ні? Ваш. Добре... Ви шануєте цей закон, чи ні? Шануєте. Добре... То ми також пошлемо Коарасіабу на Скелю Невороття. Коли Коарасіаба є невинний – він може повернутися назад...

Довкола загуділо, як у дуплі з дикими бджолами. Одні кричали: «Так!», другі – «Ні!», але Убіражара більше не думав:

– Коарасіаба піде на Скелю Невороття! – наказав гостро. – Беріть його.

Та в цей момент спинився рух.

– Ось тут ще є один з нащадків Коарасі! – кричали два ботокуди і волокли за собою малого Арасі. – Він має на грудях знак ґваянціві

– І цього також на Скелю Невороття! – скомандував Убіражара.

Я бачив, як по натовпі щось знову війнуло жахом:

– Арасі на Скелю Невороття?!

– Але ж це ще дитина!

– Закон забороняє на Скелю Невороття засуджувати дітей!..

– За це прийде кара!

– Страшна кара!..

А мене при думці долі Арасі стиснув такий біль за серце, що я не витримав і закричав:

– Тапуї! Дикуни! Негідники! Так ось яка ваша обіцянка миру?!. Убіражара казав, що дарує життя всім, хто кине зброю, а тепер засуджує на смерть навіть дітей, котрі не вміють зброї носити!.. Ґваянці, чи ви бачите, до чого дожили нащадки Коарасі?!

Довкола спинився шум. Вже не було більше похилених голів, вже не було більше страху в очах, але натомість серед мого племени прокидався дух предків і грізними тінями лягав на обличчя.

– Не дамо Арасі!.. – закричали люди.

– Не дамо Коарасіаби також!..

– Убіражара – обманець!..

– Тихо!!! – ревнув Убіражара й витягнув знову свою коробку з дурними сірниками. – Бачите оце?!! Спалю зараз усіх!..

Натовп, що уже був почав натискати до середини кола, знову подався назад.

– Беріть їх! – не тратив часу Убіражара. – На скелю з ними!

Ботокуди кинулись на нас густою лавою, окружили і відтиснули від своїх. Арасі кричав і тулився до мене, але я не міг його навіть обняти, бо мав зв’язані руки.

Так, підштовхувані з усіх боків, оточені ненависними ботокудами, посувалися ми вгору, де виднілася сумна Скеля Невороття. Коли ми вже підійшли до її підніжжя, знову спинився шум, і ми зупинилися.

– Ось тут вони, тут! – кричали ботокуди, показуючи на печеру.

– Морубішаба наказав узяти Іботіру живою!

– Не вбивайте Іботіри!

Я виглянув понад голови ботокудів і дійсно побачив, що коло входу в печеру, яка була призначена для розмов з духами, стояла Іботіра з танґвапемою в руках.

– Іботіро! – крикнув я, стараючись перекричати шум.

Іботіра почула мій голос і кинулась всім тілом:

– Куди тебе ведуть, морубішабо? – спитала вона.

– На Скелю Невороття... Чи Ґвапі живий?

– Пробитий списом... Мараґіґана – передвісниця смерти вже коло нього!.. – відповіла Іботіра і в той самий момент зробила блискавичний випад вперед, опустивши з усієї сили танґвапему на голову найближчого ботокуда. Голова розскочилася, мов спілий гарбуз, ботокуд упав на землю, а Іботіра, забризкана кров’ю, відскочила назад.

Всі стали, мов укопані, в землю: такому ударові міг позаздрити кожний муж.

– Оце жінка! – вигукнув якийсь ботокуд.

– Так, – відповів другий. – Недаром Убіражара хоче її взяти собі.

– Славно, Іботіро! – гукнув я.

Ніби у відповідь на мою похвалу, Іботіра знову кинулась на кілька кроків уперед і знову махнула танґвапемою. Заточився і другий ботокуд, упавши до ніг Іботірі.

– За тебе, морубішабо! – крикнула Іботіра і посміхнулася так, що мені стало страшно.

Густий натовп ботокудів далі напирав на печеру, а Іботіра вискочила знову і знову положила того, котрий підійшов найближче.

– Чи добре б’є жінка молодшого сина морубішаби? – крикнула мені Іботіра так, ніби вона грала в якусь веселу гру.

– Добре, дочко!

– А ось ще! – крикнула Іботіра і поклала четвертого ботокуда.

Далі мені вже не дали дивитися і знову попхали вперед. Рушаючи з місця, я почув, як в печері заплакала голосно дитина і пригадав собі, що мав іще одного внука, котрий народився незадовго перед тим, як я вирушав у подорож на острів. У тяжких мандрах забув про нього, але аж тепер зрозумів, що Іботірині сили подвоює ще й любов до маленького Ранку, котрого вона невідомо коли і як успіла під градом стріл перенести і сховати разом з пораненим чоловіком у печері. О, вона добре боронила ту печеру, дуже добре!..

Потім нас привели на Скелю Невороття, розв’язали мені руки, як велить закон, і зіпхнули в пропасть. Малий Арасі, рятуючись, вчепився мені руками за шию, а я, розв’язаний уже, міцно обняв його, і так ми полетіли.

І, дивно... Чомусь тоді, коли земля щезла з-під моїх ніг, я знову пригадав собі білого Тупана. Вже не кричав, бо не мав сили, а тільки подумав: «Коли білий Тупан урятував мене на водоспадах Ґваїри, то врятує й тепер». І від того мені зовсім перестало бути страшно, тільки час-від-часу боліло, коли я ранився об гострі каміння...

І так я злетів з Арасі зі Скелі Невороття...

***

Старий Коарасіаба урвав оповідання і сидів, як статуя, висічена з каменю, заціпенівши від того болю, що його викликали щойно переказані спогади.

Данко, занетерпеливлений цією мовчанкою, так як би йому несподівано закрили сторінку дуже цікавої книжки, легенько торкнувся старого за плече:

– Ну? – сказав він благально. – І що далі?

Коарасіаба провів рукою по обличчю і зітхнув.

– Та далі ти вже знаєш: я довго блукав лісами і шукав десь бодай якогось маленького роду ґваянців, котрі відгубилися, коли Саракура шукав дороги в Долину Іґурей. Але не знайшов нікого. Не схотів помогти мені тоді і білий Тупай, хоч я до нього багато молився... І були б ми загинули, коли б не падре Вісенте... Така, Данку, моя таємниця... І тепер ти, коли виростеш, підеш в Долину Іґурей, знайдеш Ранка і скажеш йому, де треба шукати клейнодів. Пам’ятай: перший водоспад нижче острова Ґваїра, або шукай на самому кінці острова. Там десь мусить бути засипаний землею вхід до печери Великої Кобри... Ти підеш, Данку?

– О, Коарасіабо! Ще перед тим, як я це знав, я вже тобі пообіцяв! – гаряче сказав хлопець. – Але коли б я навіть раніше відмовився, то тепер, знаючи все, я неодмінно пішов би! І я піду, Коарасіабо, неодмінно піду! Я сам поможу Коемі шукати клейнодів, хоч би й мав при тому згинути!

Коарасіаба знову поклав руку Данкові на голову:

– Добре, мій сину... Але, пам’ятай: в дорозі можуть тобі перешкоджати. Стережися злого Сасі. Він залюбки робить подорожуючим збитки і може привести до загибелі. Добре було б, коли б ти заприязнився з Макашерою: він добрий і любить мандрівників... Коли знайдеш Коему – підете по Соняшні Клейноди обидвоє. Ти поможеш йому, бо він... Він дикун, Данку, хоч і нащадок Коарасі, а ти – вчений. Разом вам буде лекше знайти клейноди... От, коли б ще Ітапіра жив!.. Може, й живе... Він старий, дуже старий, такий як був мій покійний батько. Та піяґи довго живуть... Може, й Ітапіра живе.

Коарасіаба, ласкаво проводячи шерсткою рукою по Данкових кучерях, мріяв уголос:

– І підете з Ранком, знайдете Соняшні Клейноди, а з ними лежить багато-багато блискучих каменів та діямантів. Клейноди забере Ранок для ґваянців, а решту – ти можеш забрати собі, Данку, як заплату за труд. Скарби індіянам непотрібні...

– О, Коарасіабо! – образився Данко і відсунувся навіть від індіянина. – Для золота й діямантів я не піду! Я піду тому, що маю борг перед тобою і тому... і тому, що я дуже люблю тебе, Коарасіабо!..

Данко, сам не знаючи, чому, раптом обняв Коарасіабу і мало не розплакався з незрозумілого зворушення.

Була вже пізня ніч. У містечку поволі вмовкав галас, рідшали вибухи, зате частіше тупотіли вулицею поодинокі й групові кроки людей, що верталися з святкування Сан Жвона додому...

Похмілля

На другий день Данко прокинувся пізно. Глянув на годинник і мерщій схопився з ліжка: він уже проспав снідання в монастирі. Це було прикро. Звичайно, можна щось з’їсти і вдома, можна, зрештою, обійтися і без сніданку, але отець Вісенте буде невдоволений. По договору з батьком, Данко був зобов’язаний приходити до монастиря чотири рази денно і там їсти.

Нервово одягаючись і умиваючись, хлопець одночасно пригадував собі всю нічну розмову з Коарасіабою і відчував якийсь неприємний холодок в грудях, якийсь тягар, що отруював бадьорість ранкового настрою. Йому навіть хотілося, щоб усе те, що він чув і пережив учора, було тільки дивним сном, який би не давив його свідомість нерозважно даної клятви.

Виходячи, побачив Коарасіабу на ґанку під дверима і здригнувся.

– Добрий день, Коарасіабо, – привітався він з тремтінням у голосі.

– Добрий день, – відповів Коарасіаба. – Ти довго спав, і я не міг відійти від дому.

Данко чомусь злякався, що індіянин затримає його і почне говорити про вчорашнє, а тому поквапливо сказав:

– Я спішуся, Коарасіабо. В монастирі напевне вже поснідали.

Та Коарасіаба ані не думав затримувати Данка, ані взагалі не дав по собі пізнати, що у їхніх взаєминах виникло щось нове. Тільки хитнув головою і сказав:

– Іди, іди. Лиш замкни хату і візьми з собою ключ, бо я також іду: один чоловік просив мене до хворого...

Данко поспішно замкнув хату, вхопив ключ і вийшов з подвір’я.

Проходячи повз Саміра, де, як звичайно, стояло при шімароні кілька чоловіків, він пригадав собі фоґети, і на душі йому стало ще важче.

«Треба забрати в Арасі решту і заплатити Самірові за капіле і цукерки», – подумав уголос і приспішив ходу.

На щастя, отець Вісенте кудить виїхав, а другий священик сидів з дітьми в школі, отже, за спізнення не треба було виправдуватись. Скоренько випивши каву, Данко вийшов на вулицю і побачив несподівано Арасі.

– Добре, що бачу тебе, Арасі, – сказав він, привітавшись. – Прошу, віддай мені решту грошей, бо я маю заплатити Самірові те, що йому завинив учора.

Арасі заложив руки в кишені й протяжно свиснув:

– Пушшя ля ґерра!.. А я чекаю на тебе, щоб ти пішов доплатити за фоґети.

Данко остовпів:.

– Доплатити за фоґети?!! – скрикнув він. – Але ж тобі ще мало лишитися тридцять круйзерів!..

– Ет, вай пентіар макако![69]69
  Вай пентіяр макако – іди малювати малпи. (Примітка авторки).


[Закрыть] За скільки ж ти думав справді купити фоґетів?! За двадцять круйзерів? Я б не пішов навіть смітитися. За двадцять круйзерів можна було купити тільки один гарний фоґет, або чотири маленьких.

– Так?!!

– А певне, що так. Іди спитай Саміра, коли мені не віриш.

Данкові потемніло в очах.

– Двадцять круйзерів один фоґет?! – перепитав з жахом. – І скільки ж ти взяв?

– Взяв чотири великих, п’ять малих і двадцять буска-пе.

Від зухвалого тону Арасі Данка почала огортати злість:

– І скільки ж те все коштує? – спитав на цей раз гостро.

– Разом – сто тридцять круйзерів.

– Так?.. Ну, то от що я тобі скажу, Арасі: хай тих моїх п’ятдесят круйзерів пропадає вже, але решту – будеш платити сам! Зрозумів?

Арасі зневажливо потиснув плечима і сплюнув:

– Не маю нічого спільного з рибою і нічого платити не буду! Я тобі подарував бальон, а ти мене послав по фоґети, і Самір про це знає. Він мені на кредит не дає нічого, а як дав – то тобі. Іди спитай, на кого борг записаний. Адже Бенедіто приходив тебе питати?

Данкові захотілося сісти просто на землю і розплакатися від стиду: «Вісімдесят круйзерів!.. Вісімдесят круйзерів плюс гостина товаришів!!! – крутилося у нього в голові. – І що я тепер скажу татові?!»

Нарешті хлопчина попав у таку лють, що вперше за все своє життя вилаявся поганими словами:

– Ти – свиня, Арасі, і я не хочу з тобою більше говорити!..

– А ти – бурро! Ну, скажи мені, що такого страшного сталося?

– Те сталося, що я тепер татові в очі не подивлюся!

– Ет, вай-вай на онда! «Не подивлюся татові в очі», – перекривив він Данка. – Подумаєш, велике діло для твого тата сто тридцять круйзерів!..

– Як невелике – то піди заплати, а я тебе більше не хочу бачити!

З тими словами Данко обернувся і пішов геть.

Ішов неуважно, спотикаючись що-кілька кроків, як п’яний, цілком отуманений питанням: Де взяти грошей, щоб, заплатити борг? Уже хотів рішитися на продаж якихось своїх речей, як наприклад, кишеньковий ножик, вудки і сіть на рибу, або футбольний м’яч, але відкинув цю думку і пригадав собі Алісу. Вона напевне при тій нагоді сказала б: «Так, так, Данку: хто купує те, що не може, потім продає те, що не хоче!» І зрештою, біда не в самому борзі, а в непослусі. Хоч би й був той борг заплачений, то прикрої розмови з татом все одно не оминути. «Ніхто не зробить зла, щоб за нього не заплатив», – сказала б знову Аліса...

Данко прийшов додому, замкнувся на ключ і сів на своє ліжко, стиснувши голову руками.

– Ну, що тепер буде?! – шептав з розпукою. – Що буде?! Як же я тепер татові в очі подивлюся?.. Адже тато мене попереджував, тато наказував, щоб я фоґетів не купував!.. Але я був, як мала дитина, як дикун, не витерпів... Де ж таки – велике диво фоґети! А все через Арасі... Навіщо мені, остаточно, здався той дурний бальон і ті фоґети! Коли б не той бальон, то й Коарасіаба не ворожив би на ньому і не посвячував би мене у свою таємницю... А тепер іще ця клятва!.. Чи ж я маю право на якісь обіцянки й клятви у секреті від тата?.. І що я тільки наробив?.. Що я наробив?! От послухав «приятеля», того нікчемного Арасі!.. Ох, правду казала Аліса: «Поведися з добрими – будеш одним з них, поведися з поганими – будеш найгіршим серед них»...

Але потім хлопець покликав на суд самого себе:

– А чи ж справді тільки Арасі винен?.. Чи ж я – маленька дитина, що не має власного розуму? Чи ж я не знав, що у поважних речах не можу брати на себе ніяких зобов’язань, не спитавши батька?.. Ні, я таки винен! Винен! А ще подвійно винен, бо намагаюся свою вину зіпхнути на Арасі. Я ще нікчемніший, як Арасі! Від Арасі не можна багато вимагати, бо ж він – дикун. Але я?.. Ні, я негідний ні татового довір’я, ні татової любови. І коли тато після того не схоче мене більше бачити і нажене від себе геть – то так мені й треба. Так треба!..

Та, уявивши собі картину, коли тато вижене його геть, Данко відчув себе таким бідним і самотнім, що розплакався, як мала дитина. Йому було жаль і тата і себе, і він так страшно хотів, щоб у цей момент хтось його приголубив, пожалів, сказав якесь потішаюче слово, як це колись робила його добра, дорога мама.

Пригадавши маму, Данко простягнув руки до портрету, який колись дав зробити Ґроссбах і який постійно стояв на столику коло ліжка, і почав жадібно вдивлятися в дороге обличчя. Але йому видалося, що мати сьогодні не така, як завжди, а якась інакша, скорбна, сувора.

– І ти гніваєшся на мене, мамцю, правда? І ти також уже більше не любиш свого Данка?.. Так, не варта його любити, бо він – пропаща душа. О-о-о!..

До Данкового жалю раптом приєднався ще й спогад про сумний похорон матері на морі, і він розридався вже на повний голос.

У двері несподівано хтось постукав. Данко схопився, пішов до дверей і, не відчиняючи їх, спитав:

– Хто там?

– Це я, Данку, – почувся голос Арасі. – Відкрий.

Данко знову відчув приплив ворожости до свого недавнього товариша і відповів:

– Не хочу! Я вже раз сказав, що не буду з тобою говорити.

– Ет, дурний! Я прийшов тобі щось гарне сказати... Відкрий!

– Не. хочу слухати від тебе ні гарного, ні поганого! – відрізав Данко.

– Ну, й не слухай! Коли волієш кліпати очима перед татом за довг у Саміра – не слухай і «вай плантар батата»![70]70
  «Вай плантар батата» означає дослівно «Іди садити картоплю», або іншими словами – «відчепися!», «іди геть!» (Примітка авторки).


[Закрыть] Допобачення...

Згадка про довг змінила Данкове рішення і він, відчинивши двері, висунувся надвір.

– Е-е-е! – засміявся Арасі, побачивши Данкові заплакані очі. – А ти вже й розкис? Замість того, щоб щось придумати – він рюмсає, як Аліса. Ну, годі, годі... Скажи, хочеш заробити грошей, щоб заплатити борг?

Данко обтер очі й недовірчиво подивився на Арасі.

– Чого ж ти дивишся? – спитав нетерпеливо Арасі. – Питаю, чи хочеш заробити грошей?

– Як?

– Та дуже просто: переїхати Парану туди і назад.

– Чого?

– Оце! «Як»? «Куди»? «Чого»?.. Та просив один кайпіра[71]71
  «Кайпіра» – проста людина, мешканець лісу. (Примітка авторки).


[Закрыть] йому якісь пачки перевезти до Мато Ґроссо. Він дочку заміж видає і там щось накупив у Саміра. Частину просив, щоб я перевіз, а частину візьме сам, як вертатиметься увечері. От я й прийшов тобі сказати, щоб ти поїхав разом зі мною.

– Я нікуди не поїду!

– А то чому?

– Бо не поїду. Тато мені заборонив з дому далеко відлучатися.

– А борги робити не забороняв?

– Борг ти зробив.

– Все одно... І чого ти такий смішний, Данку? От послухай: по-перше, перевеземо пачки і заробимо сто круйзерів, по-друге, я колись був на острові Бандейрантів і знайшов таке місце, де напевне закопаний єзуїтський скарб.

Данко відразу ожив:

– Скарб?!

– Еге, скарб. Падре Вісенте його шукає в монастирі під муром, а він – на острові Бандейрантів.

– А чому ж ти його раніше не пробував відшукати? – спитав недовірчиво Данко.

– Та все якось так, то те, то це, то не мав з ким їхати. А самому воно трохи ризиковано. От, поїдемо з тобою вдвох...

– Я не поїду. Шукай собі когось іншого.

– Ну, от знову!.. Щоб перевезти пачки, то я можу й Бенедіто взяти, а скарбу шукати мушу тільки з людиною довіреною. Ні?

Розмова про скарби нагадала Данкові вчорашню ніч, і він спитав:

– Ти вчора довго був коло Саміра?

– Та до самого кінця. Або що?

– Нічого… І ти пізно вернувся?

– Над самим ранком. Шкода, що ти так скоро пішов, бо було дуже весело. Ми вчора бавилися у весілля кайпіра. Консуела і Рудий Жорже вдавали молодих, а мене перебрали за падре. Наговорив я «молодим» дурниць, яких сам хотів, а тоді сказав принести миску води і Консуелу тільки трохи покропив з руки, а решту вилляв рудому на голову. Пушшя, але ж то реготу було!..

– Ну, і що тобі Жорже сказав?

– Та нічого. Що ж він може сказати, коли я так «вінчав», як хотів? Не має права навіть образитися. Ха-ха-ха!.. Але ти їдеш, чи ні?

– Ні.

Удавана веселість, з якою Арасі розповідав про свою вчорашню витівку, відразу змінилася злобою:

– Ах, ти не їдеш?.. Ну, то сиди і плач. Я поїду сам, зароблю сто круйзерів і буду сміятися. А ти плач, бо тато тобі фоґетів не подарує!.. – усміхнувся він на кінець уїдливо.

– Арасі, забирайся звідси геть!.. – крикнув, побліднувши, Данко і затиснув кулаки.

– Та забираюся, забираюся... Тільки чого ти такий упертий? Скарб скарбом, а сто круйзерів є певних, і боргу в Саміра можна позбутися.

Данко почав вагатися: все ж таки, заплативши борг, легше буде з татом говорити. Окрім того, хай тато знає, що Данко не тільки робить погані вчинки, але й старається їх направити. Ці вагання не оминули гострого погляду очей Арасі і викликали на його устах невловиму, легеньку усмішку.

– А той кайпіра напевно заплатить? – спитав по надумі Данко.

– Ну, та напевно ж! От їдь і поможеш мені. Ти думаєш, що мені приємно про той борг думати? Ще коли б він дійсно був записаний на мене, то я б собі сміявся. А так, я завинив, а тобі доведеться покутувати... І ми майже шість літ були добрими товаришами, а тепер через дурних вісімдесят круйзерів мали б зробитися ворогами? Чи не краще лишитися друзями і надалі?..

Довірчивий Данко топився від цих слів, як віск, і вже жалував, що так погано думав про Арасі. Арасі ж, дивлячись на нього, наполягав далі:

– Не думай довго, Данку, бо час дорогий. Збирайся, раз-два!

– А човен де дістанемо?

– Човен я маю. Збирайся скоро!..

– Та... – зам’явся Данко. – А що твій дід скаже?

– Дід пішов до якогось кабокля, хто зна куди. Вернеться нескоро.

– А хата?

– О, меу Деус до сеу! Знову починаєш: «човен», «дід», «хата»!.. Ще папугу пригадай! Замикай двері й ходім. До обіду вже недалеко. Чим скоріше вййдемо, тим скоріше вернемося.

– То нехай я хоч чоботи візьму.

– Бери, бери!.. Та ще візьми з собою кишенькову лямпу.

– А то навіщо?

– Та на всякий випадок. Побачимо... Як буде час, то завернемо ще на острів і подивимося до тієї діри, що я її знайшов. Може, якраз скарб знайдемо. Скоро!

Всередині Данка щось протестувало і кричало, щоб він не йшов, але наполегливість Арасі ніби зачарувала його. Він взувався і збирався проти свого переконання, але не міг зупинитися і сказати: «Ні!»

Так, здушуючи в собі протести розуму і якогось поганого передчуття, він ще раз оглянув хату, вернувся до своєї кімнати і подивився на портрет матері. Її обличчя було ще сумніше і суворіше, як перед кількома хвилинами, коли Данко просив його пожаліти. Хлопцеві навіть видалось, що мати зробила ледве помітний заперечливий рух головою і поворухнула устами. Та це напевне був просто облудний промінь світла, що сковзнув по склі.

Вже, вийшовши на ґанок, Данко раптом вернувся, взяв валізку, в якій лежали гроші за продану хату, засунув її під піч і закидав нарубаними дровами. Не бачив при тому, що Арасі, котрий слідкував за ним потайки крізь щілину відкритих дверей, вдоволено всміхнувся...

Нарешті обидвоє йшли вулицею.

– Що я роблю?.. Що я роблю?! – кричав якийсь голос у Данковій душі. – Ну, припустімо, навіть зароблю грошей і віддам борг Самірові. Чи то мене виправдає в татових очах? Навпаки, це подвоїть мою вину, бо, замість одного разу, я двічі порушую його наказ. О, Боже, що я роблю?!

Так думав Данко, але в той самий час покірно йшов з Арасі, навіть не слухаючи, про що той так весело і безжурно оповідає. Данко був цілком розбитий і хворий просто фізично. Переживання минулої ночі, непомірно тяжкий для його молодої душі тягар таємниці Коарасіаби і вся погана справа з боргом у Саміра просто вдавлювали його в землю. Він був такий нещасливий і пригнічений, що хотів умерти.

Ледве плентаючи ногами, волікся за Арасі, і йому здавалося, що ріка сьогодні посунулася, Бог-зна, як далеко.

Нарешті, дійшли до неї, але Арасі наказав чомусь іти вниз від містечкової пристані, аж до того місця, де росли густі корчі, переплутані колючою ожиною. Там лежав витягнений на берег і добре замаскований човен.

– Чий це човен? – спитав Данко.

– Мій

– Твій? Я не знав ніколи, що ти маєш човен.

– А-а! То я колись його піймав, як він плив без нікого з водою, витягнув сюди і сховав. Чекай но, зараз ми його спустимо на воду. Поможи мені з того боку... Та-а-ак. Ну, ще трошки!.. Ще!.. Добре!..

Човен заколивався на воді, злегка подзвякуючи ланцюгом, що припинав його до кореня вже поваленого дерева.

– Тепер почекай на мене, – сказав Арасі, – а я піду по ті пачки.

– Хіба ти будеш нести їх аж сюди?! Та ж ліпше приплисти до пристані: туди з містечка вдвоє ближче.

– Ет, що ти знаєш!.. Сиди.

Данко покірно сів у човен і відразу занурив руку в жовтувату холодну воду.

– Не відходь же нікуди, – наказав Арасі, – і пильнуй човна, бо ще хтось може його відчепити. Я скоро вернуся...

Данко лишився сам...

Стиха хлюпала широкою плахтою Парана, пестливо вигріваючись у гарячих проміннях сонця. Її сіро-жовтуваті води заклопотано бігли вниз, минаючи то пологі, вкриті низенькою травою, то стрімкі глинясто-червоні береги. Зеленими шапками здіймалися над плесом численні більші й менші острови, а довкола, куди лише сягало око, немов велитенські, вкриті густо-кучерявою зеленого вовною потвори, розляглися гори. Повітря в Бразилії є особливе, надзвичайно чисте, прозоре, і дозволяє все бачити дуже виразно на віддалі багатьох кілометрів.