Текст книги "Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

В Санто Антоніо

Прокинувшись на другий день ранком, Данко довідався, що поїзд стоїть на станції в Сан Павло – найбільшому місті Бразилії. Звідси до Санто Антоніо мусіли летіти літаком, який відлітав того самого дня перед полуднем.

Випивши каву в ресторані залізничного двірця, всі троє сіли до замовленої Ґроссбахом таксівки і поїхали на летовище Конґоньяс. Ґроссбах, бажаючи показати Соколам місто, наказав шоферові трохи покружляти вулицями попри найцікавіші об’єкти цієї промислової столиці Бразилії. І знову Данко дивувався, дивлячись з авта на величезне місто, що не мало нічого спільного з тими уявленнями, які він собі зложив у Европі.

Посувалися вперед поволі у безконечній черзі найрізноманітніших авт, стримуючись довго на перехрестках, поки світляні сигнали не давали дозволу на переїзд вулиць. Ґроссбах тим часом пояснював усе, що бачили, і оповідав про місто.

Сан Павло засноване 25 січня 1554 року за часів першого генерал-ґубернатора на Бразилію Томе де Соуза. Тоді отець Мануел де Нобреґа, провінціал оо. Єзуїтів на Бразилію, вислав на незаселену високорівню, що лежала між річками Тамандуатей і Анянґаґау, тринадцять оо. єзуїтів з метою основання місійної станиці, котра б мала на меті навернення індіян на християнську віру. Вислані місіонарі збудували примітивну капличку і 25 січня 1554 року відправили в ній першу Службу Божу, на яку прибула велика кількість диких індіян. Через те, що Католицька Церква в цей день святкує навернення Апостола Павла, він був проголошений патроном новозаснованої місійної станиці, а вслід за ним теж і новій оселі надано ім’я Сан Павло. За чотириста років маленька оселя перетворилася у величезне промислово-торговельне місто і нараховує понад два з половиною мільйони населення, перегнавши під цим оглядом навіть бразилійську столицю Ріо де Жанейро.

Авто минало вулиці, широкі площі, бульвари, віядукти, поки нарешті Ґроссбах не наказав шоферові затриматись, щоб показати Соколам найвищу на цілу Південну Америку будову «Едіфісіо Мартінеллі». Височезний хмародер мав на горі вузеньку башту, а на башті, мов голка, стремів у небо шпиль.

– Це, – сказав Ґроссбах, – покищо найвища будова. Але незабаром буде скінчений ще вищий будинок Державного Бразилійського Банку.

Полюбувавшись видом цього архітектурного велетня та купивши при нагоді торбинку якихось дивних білих баранчиків, які, як потім виявилось, були звичайною смаженою кукурудзою, наші подорожні поїхали далі.

Гризучи зернятко за зернятком смачну «піпоку», себто ту саму смажену кукурудзу, Данко просто прилип до шиби таксівки, вдивляючись у нервовий рух вулиць.

– Ти що, Данку, – пожартував Ґроссбах, – виглядаєш індіян? Даремний твій труд, синку. Коли навіть і побачиш індіянина, то не пізнаєш його.

– Чому?

– Та тому, що всі індіяни, котрі живуть у містах, є цивілізовані, ходять убрані, як і всі інші, а деякі з них навіть покінчали університети і є висококультурними людьми. Зате в Санто Антоніо ти познайомишся зі справжніми індіянами.

– Помальованими? – живо спитав Данко.

– Ну, помальованими – ні, але не дуже то цивілізованими...

Через неповних дві години оглядання міста наші знайомі сиділи вже в літаку, котрий відбував свою чергову щотижневу подорож до Санто Антоніо.

З висоти Бразилія видалась Данкові казковою країною неописаної краси. Місцевість вся була гориста і виглядала, як зібганий у грубі зморшки зелений оксамит, що мінився різної густоти тонами. Місцями з того багатого оксамиту світили жовті й червоні пропалили обробленої землі, місцями в глибших борозенках і зморщках блищало блакитне срібло річок та озер, місцями ті зморщки були засновані легенькою шовковою ватою туманів. Інколи хмари закривали землю, інколи вітри зривали густу запону, і тоді показувалися нові краєвиди: мініатюрні будиночки осель, червоненькі або зелені гусенички поїздів зі зворушливо кучерявими хвостиками диму та череди худоби, що виглядали, як розсипані зернятка вервички.

Данко, сидячи прив’язаним попід пахи у батька на колінах, то виглядав у вікно, то звертався до Ґроссбаха з різними питаннями:

– А в Санто Антоніо є українці?

– Ні, нема ні українців, ні німців. Є там тільки один «європеєць» Самір, та й той турок, – відповів Гроссбах і розсміявся над власним жартом.

– А хто ж там живе?

– Є там кілька муринів, пара індіян, а решта – самі кабоклі*.

– Що це таке «кабоклі»?

– Гм... Не знаю, як тобі пояснити... Кабоклями називають загально тих людей, що живуть в лісах. Це не індіяни і не білі, а так щось середнє. Зрештою, більше подібні до індіян, але вважають себе великими бразилійськими патріотами. Живуть вони дуже бідно і примітивно, але заразом можуть вважатися зразками порядности і шляхетности: кабоклі не крадуть, не шахрують, високо цінять дружбу і за приятеля готові вмерти. Але одночасно нема й страшнішого від кабокля ворога. Коли його чимсь образити, то ліпше відразу втікти в світ за очі, бо інакше – смерть неминуча: або застрілить, або проб’є ножем. І це ви, сеньоре Іван, а особливо ти, Данку, мусите собі добре запам’ятати. Старайтеся з кабоклями все жити в згоді і не ображайте їх, але і не входьте в занадто дружні взаємини. Кабокльо шанує тільки тих, кого вважає вищим від себе.

– А є в Санто Антоніо школа? – знову спитав хлопець.

– Є. Є школа і церква при монастирі, в якому вже давно живе два священики, котрі виконують водночас ролю вчителів, лікарів, суддів і секретарів для всіх неграмотних.

– Я би хотів до української школи, – зітхнув Данко, згадуючи професора Лісницького.

– На жаль, в Бразилії тепер нема ніяких шкіл, окрім бразилійських. Колись були, а тепер уряд забороняє... І ти, Данку, хочеш, чи не хочеш, мусиш ходити до бразильської школи. Зрештою, в Прудентополісі є ваші українські сестри-служебниці, котрі ведуть початкову школу і навіть гімназію. Є там також і український василіянський монастир і семінар при ньому. В школі й гімназії викладова мова є портуґальська, але в позашкільні години там вчать і по-українськи. Коли б між Санто Антоніо і Прудентополісом було краще сполучення, то тебе можна би було віддати туди до школи. Але, на жаль, нема доріг, і від Санто Антоніо до Прудентополіса треба їхати через Сан Павло.

– Чому ж нема доріг? – здивувався Данко.

– О, сину, Бразилія молода країна, і доріг у ній мало. Під тим оглядом західня частина Парани – це правдива пустеля.

– А де є цей Прудентополіс?

– Та в Парані ж. Взагалі найбільше українців є в Парані. Є їх багато і в Санта Катаріні і в Ріо Ґранде до Сул, але в Парані – найбільше.

– Вибачте, пане Ґроссбах, – вмішався в розмову Сокіл, – а ви трохи знаєте життя наших українціві в Бразилії?

– Та так от, як кажуть бразилійці, майз оу менос[20]20
  «Майз оу менос» – «більше-менше». (Примітка авторки).


[Закрыть], бо і справи часом з ними маю і в Санта Катаріні нераз з ними зустрічався.

– Ну, і як там наші люди живуть?

– Та так собі... Більшість зайнята в сільському господарстві, багато в торгівлі, трохи в промислі...

– Денаціоналізуються?

– Як і всі, звичайно, потрохи денаціоналізуються, але в містах. По кольоніях, себто, по сільських місцевостях – ні. Головне, що їх тримає при своєму – це церква. По кольоніях є випадки, де і третє покоління, народжене вже тут, не говорить, або слабо говорить по-бразилійськи. З німцями в Санта Катаріні те саме. Найбільше відпорні на денаціоналізацію японці. Ви вірите, що вони не хотіли прийняти за правду вісток про капітуляцію Японії в цій останній війні і створили організацію «Чорного Дракона», яка вбивала кожного японця, котрий відважився вголос говорити про атомові бомби, скинені на Гірошіму і Нагасакі?

– Цікаво!.. Твердий народ. Багато тут японців?

– Досить. Мають свою величезну сільськогосподарську кооперативу «Котія», котра обертає грубими мільйонами, мають величезні плянтації кави, зразкові птахівничі господарки, садять бавовну, а коло міст – все городництво у їхніх руках. Це страшна потуга в Бразилії, і з ними ніяка національна група не може зрівнятися. Сильні є німці, сильні італійці, сильні турки, чи, як вони себе називають, сирійці, але найсильніші японці.

Розмову перервав помічник пілота, який вийшов попередити, щоб закріпити паси[21]21
  Пас – тут ремінь безпеки.


[Закрыть], бо літак знижується до летовища Санто Антоніо.

Погода якось несподівано змінилася, і Санто Антоніо зустріло мандрівників зливним дощем. Соколи разом з Ґроссбахом поспішили до монастиря, де їх зустріли отці Вісенте і Жозе. Вони радо погодились дати притулок обидвом чужинцям і пообіцяли навіть заопікуватись Данком на той час, поки для Сокола збудують хату.

Не дивлячись на несприятливу погоду, Сокіл мусів їхати з Ґроссбахом на місце парцеляції до лісу, а Данко залишився у монастирі. Він у дорозі простудився, дістав ґрипу, і падре Вісенте наказав йому лежати в ліжку і пити якісь ліки. Це було дуже прикро, тим більше, що через два дні засвітило сонце, а хлопець через підвищену температуру не міг вставати. Коли Данко видужав, знову, як на злість, похолодало і почав падати дощ. Хоч-не-хоч, і далі довеося сидіти «в арешті».

Правда, священики дуже дбали про свого малого гостя і, або сиділи з ним самі, або посилали до нього малих вихованців, котрі вчилися, мешкали і харчувалися в монастирі. Хлопчина спочатку почував себе дуже погано, але гнучкий дитячий розум скоро ловить чужу мову, і Данко, непомітно для себе самого, за тиждень вивчив кілька десятків найпотрібніших слів і з ними якось уже давав собі раду.

Вся господа монастиря св. Антонія складалася зі старих і нових забудувань. Церкви і властивий монастир нараховували за собою багато років давности і були вибудувані з брил нетесаного каміння, сяк-так пригладженого і побіленого всередині. Стіни були грубі, вікна маленькі й заґратовані. Такий самий грубий, зложений з сирого каміння мур, замикав церкву й монастир невеличким двором з криницею посередині. За цією камінною огорожею знаходилися школа, бурса, а далі – господарські будови, всі нові, зроблені з міцних, грубих дощок, чепурні й свіжо побілені. Скла у вікнах, правда, не було, тільки самі віконниці, що відкривалися зранку і замикали на ніч. Від старого камінного муру тягнувся далі дощаний паркан, який охороняв і шкільне подвір’я, і город, і овочевий садок, і стайні та хліви, – все утримуване у взірцевому порядку.

Все це Данко вже вспів вивчити до подробиць з вікон горішнього поверху, при яких стояв нераз цілими годинами, і мріяв про те, коли нарешті йому буде дозволено побігти туди, куди з вікон не засягав зір.

Сокіл тим часом побував на місці роботи, заключив вигідний для себе контракт з Ґроссбахом і, набравши партію робітників з містечка, виїхав до лісу.

Скінчилася незабаром і Данкова неволя. Одного теплого, соняшного ранку падре Вісенте сказав:

– Ну, Данку, ти вже, хвалити Бога, здоровий, і погода сьогодні гарна. Коли хочеш – підемо подивитися на вашу хату. Тато мені доручив припильнувати будови.

Данко дуже зрадів, скоренько зібрався і пішов зі священиком.

За три тижні перебування в сутінках манастирського дому він відвик уже від свіжого повітря і сонця. І тому, коли вийшов надвір, в першій хвилині мусів примружити очі й затриматися за одвірок, бо від блиску сонця у нього закрутилася голова і сперся віддих. Та за кілька секунд це минуло, і він, міцно тримаючись за руку о. Вісенте, вийшов на вулицю, з цікавістю розглядаючись довкола.

Погода дійсно була гарна. Санто Антоніо грілося, аж парувало, під гарячим промінням сонця. Було це ні містечко, ні село в європейському розумінні, а звичайне селище, що називалося по-бразилійськи кольонією. Чотири, або п’ять десятків дерев’яних будинків, критих ґонтами[22]22
  дерев’яною черепицею


[Закрыть] і довільно розкиданих по великій рівнині, обгороджених, або й не обгороджених парканами – оце й було Санто Антоніо. Коло домів росли банани, помаранчі, пальми і ще якісь дерева, котрих Данко не знав. Майже у кожному дворі зеленіли грядки з городиною, серед котрої Данко пізнавав буряки, салату, редиску і цибулю. Поза огорожами ходили кури, качки і пати* – дивні птахи з тулубами качок і головами індиків, а по-під парканами густо росли широколисті лопухи, лобода, жовтіли, як порозкидані золоті дукати, кружечки кульбаби, усміхаючись своїми веселими личками до соромливих фіялок, що витягали лебедині головки з рясних зелених підковок листя. Данко так зрадів, побачивши знайомі рослини, що аж усміхнувся і показав на них отцеві Вісенте:

– Европа... бастанте!..[23]23
  «Бастанте» – багато. (Примітка авторки).


[Закрыть]

Священик зрозумів і хитнув головою.

Віконниці і навіть двері всіх домів стояли розкриті навстіж, а на підвіконниках і перилах балькончиків провітрювались розложені подушки, перини і коци. На травниках проти сонця білилася білизна, якої в Бразилії не виварюють, а тільки злегка перуть, намилюють і розкладають на землі, залишаючи дальшу роботу сонцеві.

З коминів здіймався вгору легенький димок і танув у повітрі. Ці комини, вибудувані знадвору кожної хати і сперті на дерев’яні стовпчики, видавалися Данкові особливо смішними і забавними.

В городцях працювали жінки у ширококрисих солом’яних капелюхах, що хоронили голови від гарячого сонця.

Розмішене червоне болото липло до ніг і в деяких місцях творило зрадливі сковзанки, а широкі баюри змушували робити круті зиґзаґи то в один, то в другий бік.

Посуваючись обережно вперед, наші знайомі зустрічали і місцевих чоловіків, що з фойсами[24]24
  «Фойса» – кривий ніж на довгому держаку, що служить для стинання корчів. (Примітка авторки).


[Закрыть], або мотиками на плечах поволі тягнули в поле. Вони також мали на головах великі капелюхи, а на ногах – капці з дерев’яними, або шкіряними підошвами, які, замість верха, мали єдиний ремінець. Треба було неабиякої вправи з цим взуттям, щоб втримати його на нозі і не загубити в клейкому болоті, або, виходячи на слизький горбок, чи, сходячи з нього, не впасти простісенько в густу болотяну кашу. Чоловіки носили штани низько, на самих бедрах, тісно стягнувшись пояском.

– Бом діа[25]25
  «Бом діа» – добрий день. (Примітка авторки).


[Закрыть]! – казали вони, скидаючи з пошаною капелюхи і з цікавістю приглядаючись до Данка.

– Бом діа! – відповідав священик, підіймаючи й свого капелюха.

Босонога дітвора ганяла по рідкому болоті, розбризкуючи голими п’ятами цілі водограї, або, закачавши штанці, лазила по найглибших калабанях.

– Слава Ісусу Христу! – кричали діти, зауваживши священика, і підбігали до нього, також цікаво поглядаючи на Данка.

– Слава навіки! – ласкаво відповідав отець Вісенте, зупинявся, витягав з кишені «сантіні» – маленькі святі образочки – і роздавав дітям.

Діти дякували, з побожністю цілували образочки і, вдоволені, відходили, показуючи одні другим, що вони від священика дістали.

Так, вітаючись зі старшими і з дітьми, та обмінюючись подекуди кількома словами, отець Вісенте з Данком опинилися перед відкритими дверима якогось дому, де коло порога зібралося кілька чоловіків. Вони, видно, також ішли до роботи, бо під стіною стояли фойси, мотики і сокира, а на землі – чайник. Кинувши оком через двері, Данко зауважив за ними невеличку кравецьку робітню, власником якої був, як можна було догадатися, той низенький, сухорлявий чоловічок, котрий стояв на порозі з перевішеним через шию сантиметром.

– А, падре!.. Комо вай? – привітався кравець.

– Муньто обріґадо, во бень. Комо вай о сеньор?[26]26
  «Комо вай о сеньор?» – «Як іде панові?». «Муньто обріґадо, во бень» – «Дуже дякую, йде добре». Це звичайна форма привіту в Бразилії.


[Закрыть] – відповів священик і зупинився.

Всі присутні обмінялися з о. Вісенте легкими обіймами і взаємним поплескуванням по плечах, а тоді один з чоловіків підняв чайник, ділляв кую, котру тримав у руках, і подав її мовчки священикові. Той подякував і став пити шімарон. Так постояли з десять хвилин, поки о. Вісенте випив кую, поговорили про щось, очевидно, про Данка і його батька, бо священик кілька разів казав: «сеньор Алфредо», «сеньор Іван», «Данко», а потім розпрощалися і всі розійшлися в різні сторони.

Пішли далі, поки не дійшли до склепу Саміра, і там знову повторилася історія з шімароном і з оповіданнями про Соколів і Ґроссбаха. Видно було, що тут ніхто нікуди не спішив і радо приставав до балачок, особливо коли вони велися при гарячому шімароні.

Нарешті прийшли на будову.

Двір уже був обгороджений високим парканом, а в дворі лежали стоси дощок, стовбів і ґонти. Хата виглядала покищо, як кістяк: були закопані вже всі стовби, прибиті всі поперечки і зведені крокви. На вершку ще непокритого даху стреміла прибита зелена гилляка, а робітники, ніби скінчивши роботу, сиділи і курили.

Падре Вісенте привітався і спитав:

– Вже?

– Сі, сеньор, вже, – відповіли робітники. – Чекаємо шураски*.

– Я вже замовив учора. Підіть принесіть все, що потрібно. А ось тут маєте сина господаря. Він заступатиме свого батька.

Робітники підходили до Данка, обіймали його і плескали по плечах і питали щось про Бразилію. Хлопець був у клопоті: він і мало розумів з того, що говорили, і дивувався, що робітники мали такий вигляд, ніби вже скінчили роботу, а в той самий час хата зовсім не придавалася на те, щоб тут жити. Він запитливо подивився на священика.

Падре Вісенте довго йому пояснював словами і жестами, поки нарешті Данко зрозумів: у Бразилії є такий звичай при кожному будівництві, що, коли зведуть крокви, прибивають нагорі зелену гилляку. Тоді господар є зобов’язаний улаштувати для робітників прийняття – шураскаду* з пивом. Шураско – це печене на вогні м’ясо, яке напередодні заправляється оцтом, сіллю, цибулею, часником і перцем.

Діставши дозвіл, частина робітників пішла принести все, що потрібне, а друга заходилася розкладати вогонь.

Віддавши розпорядження, падре Вісенте взяв Данка за руку і повів його в глибину двору, де стояла знайома вже нам з першого розділу хижа. Перед входом священик заплескав у долоні. На цей виклик з хижі висунувся босий старий чоловік в коротенькій спідничці і в кожушку, накинутим на голі плечі. Довге волосся, рівне і чорне, підрізане над бровами, ззаду було зв’язане в «кінський хвіст». Темна, землисто-матова шкіра його обличчя пооралася глибокими зморшками, хоч очі старого, темні, блискучі, видавалися цілком молодечими. Руки і ноги діда вкривали численні шрами, що лишилися по давно загоєних ранах, а на грудях був витатуюваний знак, подібний до сонця: кружечок і промені довкола нього.

Привітавшись зі старим, священик Звернувся до Данка:

– Це індіянин, Коарасіаба – Соняшний Волос, Данку. Зрозумів?

– Сі, сеньор.

– О! А це другий індіянин – Арасі – Світанок, – показав священик на такого самого смаглявого хлопця, але вже вбраного в штани і сорочку, що виріс між ними, невідомо звідки, мов з-під землі.

Арасі при тій рекомендації сердито зморщив брови і сказав гордо:

– Я – бразилієць!

– Ти – дурень! – зневажливо поправив його дід. – Справжніми бразилійцями є саме індіяни!

Падре Вісенте ледве помітно всміхнувся і заговорив:

– Ти, Коарасіабо, вже бачив того доброго пана, для якого будують хату. А ось це – його син. Сеньор Іван не схотів вам робити кривди і не дозволив вас виганяти зі свого подвір’я, а Данко вже багато чув про індіян від сеньора Алфредо і дуже бажав з ними познайомитися. Отже, живіть дружно.

Потім священик розказав про те, що Соколи мусіли тікати з рідного краю, який завоювали вороги, і що на «великій воді» померла мати хлопця.

Старий смоктав люльку, зрідка кидаючи на Данка допитливі погляди, і хитав головою. Потім пішов до оки, виніс звідти якісь жовті овочі, подібні до цитрин, і подав Данкові.

– Маракужя*[27]27
  Maracujá – маракуйя, ліана зі смачними плодами, батьківщиною якої є Бразилія.


[Закрыть], – сказав роздільно. – Їж.

Данко спробував подану маракужю істи, але не знав, як. Шкірка її була тверда і гірка. На допомогу йому прийшов Арасі. Він наддер шкірку і показав, що треба висмоктувати лише саму середину. В середині були чорні, завбільшки в пшоно зернятка, сховані в таких мішечках, як клітини помаранчі. Оці мішечки, повні соку, були дуже смачні, винно-солодкі й ніжні на смак.

Хлопці почали знайомитись. Взаємно один одного цікавили, бо походили з цілком різних світів, взаємно хотіли розговоритися. І хоч на перешкоді стояв брак знання спільної мови, але юнаки зуміли його обминути. Арасі почав з того, що закликав Данка рукою йти до халупи, і Данко пішов.

З помітним схвилюванням зайшов до середини і розглянувся довкола. Дошка сперта на двох пеньках і шкіри з убитих звірів по-під стінами складали єдину обстанову оки. На тростинових стінах висіли пучки висушеного коріння і різних зел, а на видному місці – колчани зі стрілами і два луки зі спущеними тятивами. В кутку стояло кілька списів. Посеред оки в ямі дотлівав жар вогнища. Все було прокурене і пахло застарілим димом.

Данко з забобонним почуттям дивився на убогу обстанову, і вона видалась йому казково-гарною. Він навіть пожалував, що тато, замість тієї хати, яку він тепер бачив, правда, ще незакінченою, не наказав вибудувати собі отакої хатини. Особливо ж його увагу притягли справжні луки і стріли, про які він стільки намріявся в Европі.

Арасі тим часом показував йому власного кривого ножа в піхвах, шкірки з убитих гадюк і скляні кульки – боліні*, що є предметом улюбленої гри всіх бразильських хлопців. Показуючи ту, чи іншу річ, Арасі виразно називав її по-портуґальськи і змушував Данка повторювати. Нарешті, поліз в кут, застромив руку в тростяну стіну і витягнув, звідти ще якусь річ.

– Пітека*, – пояснив Данкові. – Знаєш, що це таке?

– Ні.

– Пітека, – повторив ще раз Арасі і подав пітеку Данкові.

Данко взяв її в руки і почав уважно оглядати. Це були два кружечки шкіри, завбільшки в долоню, зшиті краями і сильно випхані чимсь зсередини, так що з них вийшов плескуватий м’ячик. Посередині одного кружечка була зроблена дірочка, в якій стреміла рурка, приблизно величини пальця, а з неї стреміла китиця пір’я.

– А для чого пітека? – спитав Данко.

– А от, дивись!.. – сказав Арасі, підбивши пітеку долонею вгору.

Пітека зафурчала і, описавши круту параболу, почала падати вниз. Але Арасі підбив її долонею, і вона знову зафурчала, злітаючи вгору. Китиця пір’я стримувала швидкість її льоту і змушувала триматися в повітрі майже в незмінному положенні – м’ячиком вниз.

– Відбивай! – крикнув Арасі, подаючи на цей раз пітеку Данкові.

Та поки Данко зрозумів, чого від нього вимагають, пітека пролетіла у нього над головою і вдарилася об стіну.

– Еп-па, портуґез! – розсердився Арасі, підняв пітеку і підбив її до Данка. – Кажу, відбивай!

Але і на цей раз вислід був той самий, тільки Данко вже сам підняв пітеку і ударом долоні подав її в сторону Арасі. Той відбив, а Данко знову «промазав», і пітека упала у нього за плечима. Звичайно, Арасі був старший від Данка а до того мав неабияку вправу в цій грі, в яку, зрештою, грають завзято всі діти в Бразилії, і Данкові годі було з ним змагатися. Але малого європейця відразу гра захопила, і він, даючи промах за промахом, щодалі, то попадав у більший азарт.

Так минула непомітно майже година часу, поки знадвору не донісся голос священика, котрий кликав Данка їсти шураско. За намовою отця Вісенте Данко, як заступник господаря, попросив на прийняття також Коарасіабу й Арасі, висловивши своє запрошення словом: «Ходім!».

Коло розложеного вогнища стояло чимале дерев’яне корито з тонко порізаним м’ясом, плетений кіш з хлібом і відкрита бочівка солодкого пива місцевого виробу. Робітники, понастромлювавши шураско на довгі, загострені палиці, пекли його над вогнем, час-до-часу поливаючи маринадом. Кілька готових шураско вже стояло осторонь на тих самих палицях, зложених у стіжок.

– Ну, починаємо, – сказав священик. – Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа...

Всі повставали, поскидали капелюхи і проказали коротку молитву. Потім брали шураско, хліб, пиво, бажали Данкові щастя і сідали їсти.

Досить неприємне на перший погляд м’ясо виявилося дуже соковитим і смачним, так що Данко сам здивувався, коли з’їв аж два великих шматки, яких би вистачило на цілу родину. Солодке пиво ще збільшувало апетит і приємно шуміло в голові.

Не забракло і гостей: то той, то інший перехожий завертали у подвір’я і приймали участь в шураскаді.

По закінченні прийняття робітники повставали, поскидали капелюхи, поклепали по плечах отця Вісенте й Данка, а тоді жваво і весело взялися прибивати дощані стіни.