Текст книги "Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц)

Арасі, поки старші переговорювалися між собою, вспів уже вилізти на самий вершок високого дерева, чекаючи, поки не мине небезпека, і на дідовий заклик не відповів нічого.

– Арасі, – знову крикнув старий, – ходи сюди!

Хлопець не відзивався.

– Куди ж дитина могла подітися? – занепокоївся священик. – Ще чого доброго справді дременув у ліс, і як його тепер знайдеш?..

Але Луїз краще знав звички малих індіанських хлопців.

– Хай падре не боїться, – заспокоїв він священика. – Він не пішов далеко. Напевне, десь сидить на дереві.

Обійшовши кілька дерев, Луїз нарешті побачив і втікача.

– Гей, малий! – крикнув він. – Ану, злазь!

– Ні! – відрізав хлопець.

– Злазь!

– Ні!

Почалися довгі умовляння і погрози, але Арасі не піддавався навіть на дідові накази. І тільки коли Луїз витягнув ще одну плитку шоколяди, малий дикун рішився злізти на землю. Чимало ще було клопоту, поки він згодився сісти на коня разом з падре Вісенте, до чого його остаточно змусив дід добрим штовханцем. Та як би там не було, але незабаром всі четверо пустилися в дорогу. Арасі зі священиком на одному коні, Коарасіаба – на другому, а Луїз ішов пішки.

Дорога була дуже тяжка. Доводилося продиратися крізь густі хащі, переплутані, мов павутиною, гнучкими і довгими ліянами. Щокільканадцять кроків зустрічалися ями і виверти, мочарі[10]10
  болота


[Закрыть] і гострі, стрімкі каміння. Та падре Вісенте і його сталий товариш у всіх місіонерських виправах – Луїз вже звикли до таких подорожувань і, видно, добре були знайомі з ледве помітною тропою, якою тепер їхали. Погано було лише те, що Коарасіаба не міг самостійно вдержатися на коні, і його треба було підтримувати. Кілька разів і йому, і коневі, і Луїзові, котрий вів коня і підтримував Коарасіабу, грозила небезпека впасти всім разом в провалля при якомусь тяжкому переході. Але розумний і витривалий кінь був такий спритний і обережний, що виходив щасливо з трудної ситуації.

Вже перед вечором виїхали на справжню втоптану дорогу і незабаром опинилися коло самотньої оселі, де жив кабокльо* Адемар зі своєю родиною. Ставши під брамою, подорожні, як водиться в Бразилії, заплескали в долоні, викликаючи господаря.

– О, падре! – привітався Адемар, відчиняючи ворота. – Кого це ви везете? Прошу ближче до хати.

– Дякую, Адемаре. Ми не можемо заходити, бо спішимося. Чи ти не можеш залишити наших коней у себе, а нас усіх возом довезти до берега?

– Але ж ясно! – поспішно згодився Адемар. – Зараз іду запрягаю. Ваших коней переправлю через ріку завтра. Будьте спокійні.

Послужливий кабокльо притьмом кинувся запрягати коні, і не минуло навіть десять хвилин, як подорожні вже їхали на великому, добре вимощеному травою возі.

Було майже темно, коли опинилися над берегом Парани. На щастя, перевізник Міґел, який мешкав коло переправи, був на цьому боці. Він вийшов з хати, як тільки зачув торохкотіння воза, і спитав точно так, як Адемар:

– О, падре! Кого це ви везете?

– Не питайся, Міґел, тільки вези нас скоро!

– Сі, сеньор![11]11
  Так, пане! (Примітка авторки).


[Закрыть]

– Змістимося всі на човні?

– Сі, сеньор!

– Ну, то збирайся!

– Сі, сеньор!

– А не потопиш нас усіх?

– Но, сеньор!

Обох індіян мало що не несли до човна, такі вони були потомлені. А в човні вони полягали і лежали нерухомо. Це було навіть ліпше, бо переправа представляла собою ще дуже тяжкий кусень дороги, оскільки річка Парана в тому місці досягає до трьох кілометрів ширини і має досить бистру течію. Човен був великий, так що двоє веслувало, а один сидів при кермі. Численні острови і острівці вимагали великої уваги, а широка водна просторінь – сили. Отже, мінялися всі троє: і священик, і перевізник, і Луїз, сідаючи то до весел, то до керма, поки, може, через яких півтори години не пристали до берега, який належав до провінції Парана.

На березі їх вже чекав з ліхтарнею другий священик і кілька людей з містечка.

Обидва дикуни під впливом всього пережитого і тяжкої подорожі були такі вичерпані, що з цілковитою байдужістю віддали себе в руки незнайомих «білих». Арасі навіть не міг їсти і мало що розумів, коли його взяли на руки, кудись понесли, чимсь напували, чимсь мастили і обв’язували і вже зовсім не пам’ятав, як опинився в ліжку і заснув.

Тим часом падре Вісенте, не дивлячись на втому, поважно заходився коло Коарасіаби. Поклавши старого на ліжко, він поздіймав зроблені в лісі на швидку перев’язки, ще раз оглянув рани і сумно похитав головою. Зовнішні роз’ятрені ушкодження, хоч як погано вони не виглядали, не були такі страшні. Найгірше було те, що одне ребро, кість правої руки вище ліктя і кости в обидвох ногах виглядали так, як би почали псуватися зсередини в наслідок потовчення. Жадний білий в такому стані не міг би навіть поворухнутися, а Коарасіаба не тільки їхав пів дня на коні, але, видно, ще перед тим ішов довго пішки. На це міг спромогтися хіба індіянин!

До хворого треба би було покликати лікаря. Але справжнього лікаря не було в околиці і за сотню кілометрів, а тому падре Вісенте заходився коло хворого сам. Хоч всі заходи видавалися йому самому безнадійними, але він зробив усе, що вмів і що знав, щоб урятувати свого пацієнта.

Дійсно, перші дні перебування в монастирських стінах Санто Антоніо старий індіянин був більше на тому світі, як на цьому, і коли одужав, то скоріше завдяки гарячим молитвам доброго падре Вісенте, як його медичним знанням, чи силі свого власного організму. Хвороба прикувала його на кілька тижнів до ліжка, і за той час Коарасіаба звик до чужих людей. Він, правда, не міг побороти в собі недовір’я до них, але перестав ненавидіти їх так, як ненавидів раніше, і навіть почав вірити, що і серед білих є незлі люди.

З Арасі священики і вихованці монастиря мали спочатку багато клопоту. Він нікого не допускав до себе, ховався постійно по найтемніших закутках і, коли не втік геть, то тільки тому, що перед незнайомою околицею почував ще більший страх, як перед монастирськими стінами. Окрім того знав, що без діда не може пускатися в мандри, а дід мусів лишатися тут.

Та поволі Арасі не тільки освоївся з оточенням, а навіть уподобав собі його. А коли трохи навчився розуміти по-портуґальськи і познайомився з кількома ровесниками, перестав і думати про втечу чи взагалі про якесь інше життя.

Санто Антоніо представляло собою в ті часи маленьку оселю, що нараховувала ледве пару десятків мешканців. Головним осередком тут був монастир з двома священиками-монахами та ще Пост Опіки над Індіянами, де сиділо кілька військових з родинами. Будинки мешканців були великі, але примітивні, без скла у вікнах, без ніякого комфорту, і тулилися до таких самих будівель монастиря і Посту Опіки.

Час-від-часу до Посту приходили напівдикі індіяни й одержували тут допомогу в харчах, одежі, медикаментах і т. д. Забравши це все, індіяни знову зникали в лісі.

Священики вели школу для місцевих дітей, подавали всім потребуючим медичну допомогу, а також виїжджали на цілі тижні в довколишні ліси, щоб заопікуватися душами їхніх розкиданих мешканців. Священиків, як і в цілій Бразилії, тут дуже шанували і кожне їхнє прохання виконували, як наказ. І не було випадку, щоб священику в його тяжких мандрах, часто вночі і в цілком диких околицях, хтось зробив якусь кривду. В той час, коли мандрівних торгівців нераз грабували і навіть убивали.

Непомітно минали дні. Рани Коарасіаби погоїлися. Погоїлися і пошкоджені кости, і старий цілими днями тепер сидів на ґанку монастирського будинку, з невимовною тугою вдивляючись на південь, куди несла свої широкі води бистра Парана і де мріли, тікаіочи у безконечну далечінь, сіро-зелені гриви лісу.

Одного такого погожого, золотисто-прозорого вечора, коли вогнена куля сонця вже наполовину втопилася в кучерявих хвилях далеких лісів, Коарасіаба, як звичайно, сидів на ґанку і думав. Несподівано відчув, як на його плече лагідно лягла рука падре Вісенте і почувся ласкавий голос.

– Тужиш, Коарасіабо?.. Не сумуй. Ось ще трохи-трохи і вернешся до своїх. Там, напевне, зрадіють, коли побачать вас живими і здоровими.

Від тих слів індіянин здригнув і затремтів. Йому раптом стало так сумно і боляче, що аж сльози виступили на очах.

– Куди вернусь? – спитав глухим, дрижачим голосом.

– Туди, звідки прийшов, до племени.

– До племени? До племени – ні...

– Не вернешся до племени? А куди ж підеш?

– Я... Я не маю, куди йти, – сказав Коарасіаба з безнадійною розпукою, аж тепер усвідомивши, що він дійсно не має, куди йти.

– Чому ж не маєш, куди йти? – продовжував розпитувати зацікавлений священик. – Звідки ти? До якого племени належиш?

Індіянин сумно похилив голову і не відповів нічого.

Делікатний падре Вісенте, зрозумівши, що в Коарасіаби сталася якась трагедія, про яку він не хоче говорити, більше не розпитував. Тільки поплескав засумованого індіянина по плечах і сказав:

– Ну, нічого... Все одно не сумуй. Можеш залишитися і тут. У нас тобі ніхто кривди не зробить. Будеш собі жити. Арасі піде до нашої школи, навчиться читати, писати...

– Арасі не піде до школи! – увірвав священика Коарасіаба.

– Чому не піде? – здивувався священик.

– Бо індіянинові наука білих непотрібна.

– Чому ж непотрібна? Наука потрібна всім.

– Наука потрібна, але не однакова. У вас інакші закони, інакше життя, інакший Бог.

– Бог один, Соняшний Волосе! – гаряче запротестував священик. – Бог один для всіх: і для білих, і для муринів, і для вас, індіянів. Тільки ми його по-різному називаємо і по-різному розуміємо.

– Не знаю я, про що ти говориш, – зітхнув Коарасіаба. – Наш Бог називається Тупан*.

– Так, по-індіянськи називається Тупан. Коли хочеш, я тобі розкажу багато про Бога.

– Білий може тільки розказувати білим про білого Бога. Індіяни мають свого.

– Добре. То проси свого Бога, щоб він прояснив твої думки і відкрив твоє серце до сприймання Його законів.

– Навіщо просити? Думки мої ясні, а серце вже давно сприйняло Його закони. Мені більше нічого не потрібно, тільки... тільки...

Індіянин замовк.

Священик зі співчуттям подивився на нього і тихенько відійшов, щоб на самоті помолитися за навернення до правдивої віри тих, які ще блукають темними дорогами, не просвічені зорею великих Христових заповітів.

***

Коарасіаба залишився в Санто Антоніо.

Проживши три місяці в монастирі, він пізніше подякував священикам за все добре, вибрав укрите місце серед густого чагарника і поставив собі власну оку – халупу. Була вона висока, яких чотири метри, простора і дуже проста. Стіни її Коарасіаба виплів з тростини, верх покрив пальмовим листям, лишив замість дверей досить високий вхід, а посередині викопав неглибоку яму на вогнище. Оце було й все. Ні меблів, ні начиння, ні взагалі ніяких предметів, які виробляли білі, він не визнавав. Особливу ж ненависть мав чомусь до сірників і ніколи інакше не казав, тільки «дурні сірники», хоч, зрештою, їх вживав, роблячи для них одинокий виїмок.

Не хотів користуватися Коарасіаба і допомогою Посту Опіки над індіянами, і ніякі умовленя його до того не схилили. Жив він з того, що йому приносили люди за лікування, та ще ходив на полювання. І йому вистачало.

Малий Арасі спочатку тримався діда і здебільша або сидів у своїй халупі, або ходив з дідом на полювання. Але з кожним днем все більше його тягнуло в містечко, де було так багато всього цікавого і де він міг бігати і бавитися зі своїми ровесниками. Кілька днів він навіть попробував був у секреті від діда посидіти в школі, але наука видалася йому занадто нудною і нецікавою річчю, щоб на неї тратити час. Натомість охоче навідувався до Посту Опіки, де кожного разу діставав щось із одежі або харчів, а також зустрічав велике зацікавлення своєю малою особою. Проте, хоч як його не допитувалися, нічого про себе не хотів казати, і навіть гнівався, коли його питали про те, з якого племени він походить і як опинився в лісі, де його знайдено. А через два роки він уже не хотів і з власним дідом говорити по-індіянськи, з раннього ранку до пізнього вечора пересиджував у містечку і, якщо ходив до лісу, то не з дідом, а з ровесниками, або й сам один.

Минали роки. Падре Вісенте ні не змінив способу свого життя, ні не змінився сам. Тільки й того, що мав тепер більше роботи, бо і містечко Санто Антоніо зростало і збільшувалося, збільшувалася і кількість поодиноких осель в довколишніх лісах. Його колишній провідник Луїз уже одружився і жив тепер по другому боці Парани, де мав землю і господарку.

До Санто Антоніо прорізали вже дорогу, яка, правда, служила тільки для авт і возів у сухі місяці. А в дощливу погоду містечко ставало відрізане від цілого світу.

Великою подією було налагодження повітряного зв’язку, і перший день, коли прилетів літак і спустився на зарані до того приготованій площі, перетворився для Санто Антоніо у велике свято. І вже навіть два роки пізніше після цього пам’ятного дня всі мешканці з нетерплячкою чекали означеного в тижні дня, коли великий літак, що його прозвали «залізним Урубу*», спускався на летовищі. З ним прибувала пошта, прибували ліки, прибували всякі новини зі світа. Летунів радісно вітали, частували, розпитували про те, що де діється, і потім випроводжали назад з добрими побажаннями. А летуни затримувалися всього на годинку, щоб віддати пошту і невеличкі пакунки, котрі здебільша привозили до монастиря, трошки відпочити, з’їсти обід з падре Вісенте і забрати з собою листи та дерев’яні скриньки з гадюками. Тих гадюк ловили діти і дорослі, заносили до падре Вісенте, а він їх відправляв з літаком до Сан Павло, а натомість одержував сироватку, якою рятував людей від укушення тих самих гадюк.

Часом прибував до містечка «каміньйон»* – тягарове авто, що привозило товари для склепу згаданого Саміра, або якісь речі, призначені для Посту Опіки над індіянами. Часом добивалися мандрівні торгівці верхи, на возах, запряжених міцним коником, або й пішки з валізками на плечах.

Поза тим Санто Антоніо жило дуже спокійним, сонним життям.

Данко Сокіл

Данко Сокіл народився в родині землеміра в Україні. Його батьки в часі другої світової війни мусіли залишити рідні землі, коли Данко був ще зовсім маленьким. Тому батьківщини він не пам’ятав зовсім. Перші спогади, які занотувала його дитяча пам’ять, – були вибухи бомб, вогкі підземелля бомбосховищ, голод і постійний страх. Далеко виразніше пригадуються йому повоєнні часи з життям у великих, галасливих таборах, довгі черги коло кухонь і веселі дні, коли між родинами розподіляли «кер-пакети». А вже зовсім добре пригадує собі Данко те пожвавлення і рух, яке викликали вістки про можливість виїзду за океан. Тоді в таборі більше ні про що не говорили, як про Північну або Південну Америку, ретельно шукали книжок і підручників, де б можна було щось вивчити про ці континенти, особливо про південну Америку.

Одні мріяли виїхати до ЗДА[12]12
  ЗДА – Злучені Держави Америки, тобто США – Сполучені Штати Америки.


[Закрыть], другі – до Канади, треті хотіли кудись ближче до тропіків, до тепла, а четвертим було байдуже – куди, аби тільки вирватися з табору.

І от одного дня прийшло повідомлення для кількох десятків родин про те, що їх призначено на виїзд до Бразилії. В числі тих родин був і Данків батько Іван Сокіл.

Почалися ще гарячіші наради: їхати, чи ні? Дехто запевняв, що виїзд до Бразилії – це певна згуба від гадюк, малярії і диких індіян. Дехто, навпаки, запевняв, що в Бразилії – справжній рай. Але певного ніхто нічого сказати не міг.

Один господар з Бережанщини, Степан Федюк, рішуче сказав:

– До Бразилії не поїду за жадні скарби! Ви знаєте, що то за країна? Брат мого покійного діда виїхав був до Бразилії вже років з сорок тому назад, та й пропав. Привезли їх у ліс та в дебри і висипали з дрібними дітьми отак просто під голим небом. Та й всі пропали: гадюки їх покусали, хвороби якісь пообсідали, а до того напали на них дикі буґри* і решту вирізали. Ой писали вони, писали!.. Дідо аж плакали, як їхні листи перечитували вже за моєї пам’яти...

– Ет, пане Федюк, – заперечив Гриць Перетяжний, – щось ви таке говорите, що й купи не держиться! Воно, правда, було таке, як ви кажете, але вже давно. А я от знаю, що з нашого села багато виїхало вже як я хлопцем був і пізніше писали до нас. Добре їм: землі – кілько хочеш, картоплю два рази до року збирають, ярина всяка цілий рік росте, худоба десятками ходить, бо місця досить. Один вже власний тартак має, другий – склеп. Багачами поробилися. А як виїхали з краю, то тілько того й мали, що дітей по півтузіна[13]13
  півдюжини, тобто шість


[Закрыть] та торби латані. Ет, коби мене взяли, то я би вже їхав.

Такі розмови чулися завжди і скрізь.

Данко, як і всі інші діти, з цікавістю прислухався до тих розмов, а потім біг до професора Лісницького.

– Пане професоре, – питав спішно, – а чи то правда, що в Бразилії є багато гадюк?

– Правда, Данку.

– І є буґри?

– Та, напевне, ще є. Бо Бразилія – великий край і мало досліджений.

– А що ще є в Бразилії?

– Багато ще дечого є, хлопче: є вже великі міста, де напевне нема гадюк, є багато різних овочів, які в нас дуже дорогі, є різні звірі.

– А малпи?

– О, того добра, то вже найбільше!

– А папуґи?

– І того вистачає.

– А банани?

– О, бананів там дуже багато!

– А помаранчі?

– І помаранчі.

Данко був дуже вдоволений одержаними інформаціями:

– Ну, то чого ж ті люди такі смішні? Не хотять їхати! А я скажу татові і мамі, щоб тільки їхати до Бразилії. Що там буґри! Буґри – нічого. Тільки взяти доброго лука, націлитися – раз, раз! – і всіх побити! А гадюк можна бити великою палицею, правда, пане професоре? Отакою великою! Тільки гадюка лізе – бах! – і готово!

Професор сумно якось посміхався і гладив Данка по чорнявій голівці.

Батьки остаточно рішилися їхати, але Данкової радости не поділяли.

– Маленький ти, сину, а тому дурненький, – говорив батько. – Навіщо нам Бразилія? От ти проси Бога, щоб додому вернутися – це куди краще, як якась там Бразилія.

– Та ми вернемося ще додому, – заспокоював Данко батька. – Ми не поїдемо надовго. От тільки так, подивитися... Я собі піймаю малпу, папуґу і тоді, як вернемося до діда, замкну їх в клітку. Тато мені зробить клітку, правда?

– Це вже я попрошу, щоб тато зробив клітку, – вмішувалася в розмову мама. – Треба буде тебе замикати, бо в хаті не можна втримати. Цілісінький день бігаєш по дворі.

– Ми бавимося в індіян, мамусю, – пояснював Данко. – Юрчикові тато навіть лука зробив. Тату, а ти зробиш мені лука? Я буду вчитися стріляти.

Коротше кажучи, Данко і наяву і увісні мріяв про індіян, про луки, про папуґи, малпи, банани і кокосові горіхи.

Нарешті, наступив радісний, а заразом і сумний день від’їзду. Данко радів при згадці про подорож пароплавом, про своє скоре знайомство з таємничою і цікавою Бразилією, але і сумував водночас, покидаючи товаришів, старенького професора, котрий навчив його читати і писати і вмів оповідати багато цікавих історій. Жаль йому було і отця Романа, такого доброзичливого і веселого приятеля всієї таборової дітвори.

Жаль навіть було отого великого, гамірного дерев’яного бараку, до котрого Данко привик, як до власного дому.

Та на це ради не було.

Тих три тижні, які довелося прожити після виїзду з табору до вступу на пароплав, були справді дуже невигідні, повні всяких клопотів, біганини, стояння в чергах перед всілякими комісіями і т. д. А тому видалися Данкові цілою вічністю.

Та от нарешті вони на пароплаві! Який він великий і гарний! А скільки в ньому таємничих приладів, скільки людей, скільки ходів і переходів – справжній лябіринт! Данко навіть не відходив від батьків, щоб не заблудитися.

Був уже вечір, коли корабель відчалив від берега. Еміґранти, висипавши на палуби, прощалися з Европою, плакали і молилися. Особливо гірко плакала Данкова мама.

– Не плач, Марусю, – заспокоював її батько, хоч самому сльози стояли в очах. – Ще, дасть Бог, повернемось колись.

– Ні, Івасю, – відповіла мати, мабуть я вже не повернуся... Чогось мені так тяжко на серці!

– Ну, ну, перестань. Всім тяжко, але що поробиш!.. Годі.

Так стояли і дивилися, розчулені, поки далекі береги континенту не затяглися нічним туманом...

В наступних днях Данко від світанку до ночі проводив на палубі пароплаву. Любувався білими мевами[14]14
  Mew (англ.) – чайка.


[Закрыть], що літали над морем, захоплювався веселими краєвидами Англії, що під скісним промінням заходячого сонця виглядали, як мініятюрні веселі образки, свіжо потягнені ляком. Морське повітря було таке чисте і прозоре, що видно було навіть вікна будинків, а самі будинки видавалися завбільшки, як грудочки цукру. Зліва виднілися сірі контури побережжя Франції. Але на третій день, коли корабель вийшов у відкрите море, не було вже видно більше нічого, крім неба і води, та ще хіба час-до-часу тоненької смужки диму на видокрузі, яка вказувала, що і там десь пливе корабель.

Данко переживав веселі, безтурботні дні. Все здавалося таким гарним і цікавим: і безконечний водний простір, що мінився лагідними фарбами, і грізні хвилі, що з шумом розбивалися об залізні груди корабля, і курява солоного пилу, яка повставала від того і так приємно освіжала обличчя, і самий корабель, що його охоче показували дітям матроси, частуючи їх при тому ріжними ласощами. Хлопець тішився всіми приємностями подорожі, навіть не підозріваючи того, що над його головою зібралася грізна хмара, з якої вдарить невмолима блискавка і вразить його просто в серце..

І блискавка вдарила....

Несподівано захворіла мати, і перше, ніж Данко міг усвідомити собі небезпеку, померла. Це було щось таке страшне і таке несподіване, що хлопець не хотів повірити.

«Це неправда! Цього не може бути!!!» – кричало щось в ньому, наповнюючи його душу холодним жахом. «Це неправда!!!»

А однак, це була таки правда.

Бідна дитина мало не збожеволіла з розпуки, коли материне тіло, загорнене в білий саван спускали в море.

– Не кидайте мами в море! – кричав, б’ючись в чиїхсь руках. – Не кидайте мами в море!.. Я не хочу!.. Не хочу, не хочу, не хочу!!! Я. не хочу більше їхати до Бразилії!.. Везіть мене назад, до Европи!.. О, мамо моя, мамо моя!

Разом з Данком плакали всі, навіть дорослі мужчини і моряки, але ніхто не був у силі завернути того, що сталося. Тільки всі старалися приголубити осиротілого хлопчину і розважити його. Але Данка вже ніщо не тішило, і з такого жвавого, веселого хлопчини залишилася лише смутна тінь. І подорож, і Бразилія перестали його раптом цікавити, і він тепер дивився в море тільки тому, що сподівався побачити в ньому ту, котра була для нього найдорожчим скарбом.

Але море не повертає того, що забрало. І даремне чорні очі хлопчини напружувалися до болю, даремно заливали їх сльози – мами вже більше не було видно. Лишився по ній тільки золотий хрестик, який вона власноручно одягла йому на шию, як своє благословлення, та ще в пам’яті звучали її передсмертні слова:

– Пам’ятай, Даночку, що мамина душа завжди буде коло тебе. Я буду чувати над тобою у всі найтяжчі хвилини твого життя...

Батько також ходив по кораблі, немов божевільний, навіть не помічаючи того, що двоє людей на зміну невідступно мали його під наглядом, щоб він часом не кинувся у море. Але Сокіл не бачив моря і не думав топитися. Він взагалі нічого не міг думати. Він просто страждав. Часом брав на руки сина і сидів цілими годинами, занурений у свій невисказаний біль.

І не бачили ні батько, ні син тих чудових краєвидів, які розгорнула перед ними нова країна. Не помітили навіть краси славної на цілий світ затоки Ґванабари, ні знаменитої гори Пон де Ассукар, ні прекрасної панорами столиці Бразилії – Ріо-де-Жанейро. Нічого їх не цікавило.

З тяжким серцем покидали корабель, де ще так багато нагадувало їм наймилішу істоту: ось тут вона стояла і плакала, прощаючись з Европою, ось тут сиділа ранком. А ось на цьому місці впала, коли їй зробилося раптом погано...

Великий баркас*, наповнений людьми, валізками і клунками відвіз їх з порту на Острів Квітів («Ілья дас Фльорес»), де перебували всі емігранти, поки їх не розподіляли по різних провінціях країни.

Але і мальовничий острів не тішив осиротілих Соколів. Вони тікали геть від людей і здебільша пересиджували над водою, слухаючи безконечну одноманітну музику хвиль, що в шумливому ритмі то набігали на прибережні каміння, то відкочувались назад у море.

У величезних, з поверховими ліжками приміщеннях було тісно, гамірно і взагалі ще гірше, як в таборах Европи. Ночами не можна було спати через плач дітей і мільйони комарів, від яких повітря аж бреніло. Більшу половину дня займало стояння в чергах коло їдальні та перед різними комісіями. І це робило життя ще прикрішим.

Минув тиждень, другий і третій.

За цей час не тільки Данко, як дитина, вспів опам’ятатися від страшного удару, але і його батько, примирившись з долею, почав нудитися від безділля. І коли спочатку він навіть не бажав зустрічатися з людьми, котрі приїжджали на Острів Квітів з різними пропозиціями, то згодом сам став шукати для себе якогось відповідного зайняття.

Одного разу приїхав якийсь енергійний дебелий німець і довго та охоче говорив з емігрантами. Нарешті сказав:

– Мені потрібно доброго землеміра, який би погодився працювати в пралісі. Попереджую відразу, що умовини роботи вимагатимуть перебування поза домом в лісах цілими тижнями, але заробіток добрий. По двох-трьох роках такий землемір може зложити чималий гріш і почати цілком ні від кого незалежне життя, навіть у великому місті. Отже, хто з вас розуміє мірничу справу і не боїться труднощів, хай подумає над моєю пропозицією.

Сокола пропозиція зацікавила. Поперше, було дуже важним те, що з німцем він міг порозуміватися, а без знання мови починати якусь роботу – означало наражатися на великі труднощі. Подруге, дістати роботу за фахом у чужому краю було дуже тяжко. Потрете, робота в лісі, далека від людського ока, здавалася йому найбільше відповідною до його сумних настроїв. Окрім того, хотів уже вирватися і з острова, і взагалі з наобридлої таборової атмосфери та зажити своїм окремішним родинним життям.

Почалися ділові переговори, з яких виявилося, що пропозиція дійсно добра. Німець мав землі в західній частині провінції Парана. П’ятдесят років тому назад його батько купив ці землі за безцінь, а тепер вони представляли величезний маєток. Німець хотів починати парцеляцію[15]15
  поділ землі на ділянки


[Закрыть] під плянтації кави, а, окрім того, мав заплянованих два міста, які повинні були постати серед тих плянтацій. Отже, треба було ті міста визначити і прорубати в лісі майбутні дільниці й вулиці. Землемірові власник давав добру платню, всі необхідні інструменти, а також робітників на поміч. Для родини давав хату з парцелею[16]16
  земельною ділянкою


[Закрыть] в містечку Санто Антоніо, що лежало над устям ріки Іваї там, де вона вливається в Парану.

– Зрештою, – казав німець, – я пропоную вам поїхати на місце і подивитися. Коли вам не сподобається, то я на свій кошт відставлю вас або сюди назад, або до того місця, яке ви собі виберете. Та, думаю, що ви таки залишитесь у мене. Хочете їхати?

Сокіл погодився.

***

Через два дні, після полагодження всіх формальностей, Сокіл з Данком і своїм убогим майном всідав знову у моторовий човен, щоб плисти з острова до Ріо-де-Жанейро. Німець також був з ними і, знаючи, яка драма розігралася в родині Соколів, з особливою увагою та ласкою ставився до Данка.

– Ну, як же тобі, хлопчику, сподобалася Бразилія? – спитав він, коли човен опинився на відкритих водах.

Данко раптом собі в тій хвилині пригадав маму і розплакався.

– О, бідний хлопчик! – зворушено сказав німець і пригорнув Данка до себе. – А ти маєш десь мамину фотографію?

– Та... тато має... – схлипнув Данко.

– А можна мені бачити?

Сокіл витягнув портфель і показав фотографію дружини, зроблену ще дома.

– Гарна твоя мама, – сказав щиро німець. – Якщо тато позволить, я візьму цю фотографію і дам з неї зробити побільшення, а потім вправлю в рямки і пришлю вам до Санто Антоніо. Це буде перший мій маленький презент. Добре? А ти поставиш його у себе на столі і будеш кожного дня свою маму бачити.

Данко відразу повеселів і навіть посміхнувся. Сокіл також не заперечував, тільки просив, щоб не згубити фотографії.

– А як вас звуть? – відважився нарешті спитати німця Данко.

– Ґроссбах. Альфред Ґроссбах, – відповів той. – Бразилійці кажуть просто сеньор Алфредо. І ти мене також називай так: сеньор Алфредо. Тут нікого не називають по прізвищу, тільки по імени. От і твого тата також називатимуть сеньор Іван, або сеу[17]17
  «сеу» – скорочено «сеньор». (Примітка авторки).


[Закрыть] Жвон. Зрозумів? А тебе як звуть? Данко? Дуже добре! Ми вже тепер цілком познайомились... Ось зараз приїдемо до Ріо, то я тобі щось дуже добре куплю. Ти любиш шоколяду?

– Так.

– Добре, куплю тобі велику шоколяду. А ти вже їв мамон*?

– Ні. Що це таке?

– А це таке, як європейські дині на вигляд, тільки мають в середині інші зернятка: кругленькі, сірі, як горох. А банани ти вже їв?

– Дуже мало. Тут, на острові, щодня давали тільки чорну фасолю, риж[18]18
  рис


[Закрыть] і якесь недобре м’ясо.

– О, Данку, тут всі їдять щодня чорну фасолю і риж, всі! Ні найбагатший мільйонер, ні найбідніший робітник не уявляють собі обіду і вечері без чорної фасолі, себто, «фейжону»*, і рижу. А м’ясо... Вам напевне давали в’ялене м’ясо, «шярко»*. До нього треба привикнути...

Ґроссбах говорив скоро і багато, щоб відірвати думки хлопця від сумних спогадів і відвести їх у другий бік.

– Подивись, Данку, он в той бік, бачиш? Он там видно дві великі гори, славні на цілий світ. Одна з них – ота нижча – це Морро да Урка, а ота, висока, як наперсток – це Нон де Ассукар.

– Ага, бачу! А що то за шнурок між ними?

– А це – лінія повітряної залізниці. Он придивись добре – там їде маленький вагонник., бачиш?

– А нащо той ваґончик?

– Людей возить.

– Людей?!! – здивувався Данко. – Такий маленький?! .

Ґроссбах засміявся:

– Та то він здалеку видається таким маленьким, а насправді в нього сідає вісім, або й десять осіб. Шкода, що ми не маємо часу, а то я б вас повіз на ту гору.

Данкові стало жаль, що через брак часу ця захоплююча подорож не відбудеться, але його батько був іншої думки:

– Ну, знаєте, пане Ґроссбах, я думаю, що для їзди цією залізницею людина мусить мати міцні нерви...

– О, що правда, то правда! – погодився німець. – Я двічі нею їздив і обидва рази, коли дивився в ту страшну пропасть, над якою переїжджав, жалував, що рішався їхати. Але вид звідти – чудовий, просто казковий!.. А он, подивіться в другий бік: там є третя знаменита гора Корковадо, на котрій стоїть величезна статуя Христа. Ця статуя має 38 метрів висоти, а звідси видається кінчиком шпильки.

Так, любуючись видом гір і панорамою столиці, що виструнчилась високими хмародерами над підковоподібною затокою, наші подорожні прибули до пристані моторових човнів. Звідти пішли пішки, щоб трохи оглянути місто і дещо купити.

Перед самим вечором сиділи всі в електричному поїзді, що за ніч мав їх привезти до Санто Павло.